4.2. Що таке “історія” у філософії історії?

Часом складається враження, що широкі кола професійних істориків менше переймаються дискусіями відносно того, що є історія, аніж філософи. Для повсякденної дослідницької роботи з документами, пам’ятками, з встановленням достовірності фактів, та ще й при відпрацьованих методах історичного аналізу й синтезу достатньо буває розуміння історії як спеціальної пізнавальної діяльності по відтворенню минулих подій, або як готового результату такого пізнання. Однак те, що може бути інтуїтивно ясно для історика-початківця, вимальовується далеко не тривіальною проблемою для досвідченого вченого, який вдається до панорамного зображення історичної дійсності. Такий учений рано чи пізно звертається до масштабних методологічних питань своєї науки і наближається до рівня філософії історії. Зустрічним напрямком рухається той філософ, якого професійно цікавлять усякі види пізнавальної діяльності людей, який, до того ж, сам намагається побудувати концептуальну модель соціальної реальності у її часовому вимірі. У точці сходження думок видатних істориків і філософів завжди виникає цікавий і обопільно корисний обмін ідеями щодо суті історії, поглиблюються філософсько-історичні знання. Щоб пересвідчитись у тому, як все виглядає не просто на шляху до узгодженого розуміння самого виразу “історія”, звернемось до прикладів.

 Відомий англійський історик і філософ історії Робін Коллінгвуд (1889-1943) вважав, що історія є специфічною формою думки, предмет якої – дії людей у минулому, а, якщо бути більш точним, історик, на відміну від природознавця, взагалі не займається подіями як такими, його цікавлять тільки ті події, що являють собою зовнішній вираз думки і лише до тої міри, до якої вони виражають думки.1 (1Див.: Коллингвуд Р. Дж. Идея истории. Автобиография. М., 1980. С. 207.) Історик ніколи не може прогнозувати майбутнє, він завжди закінчує теперішнім, оскільки має справу тільки з тим, що відбулося. З того, як Коллінгвуд розуміє історію виходить, що історія і філософія в чомусь співпадають, бо теперішній стан думок (що завжди цікавить філософа) є кінцевим результатом руху попередніх за часом думок, які були  основою людських діянь, що вже мали місце (а це завжди цікавить історика). Коллінгвуд у своїх висновках наближається до Гегеля, адже у нього, як і в Гегеля, історія щоразу завершується у теперішньому.

За позицією Коллінгвуда вгадується доволі переконлива аналогія. Скажімо, кожен з нас у будь-який час власного життя може замислитись над питанням “Хто є Я ?”. Йдеться про “Я” теперішнє, у такому-то віці, при такій-то професії, такому-то комплексі думок, знань, емоцій. Вочевидь “Я” теперішнє є результатом пережитого, продуманого й вивченого в минулому. Воно все в “Мені”, всі “Мої” роки спресовані в моєму сучасному “Я”, за кожним моїм минулим вчинком стояли мої раціональні цілі, розумно обґрунтовані прагнення. Як історик свого власного “Я”, я виступаю автобіографом, автором свого життєпису, який відтворює моє життя  - результат власного творення. Виходить, що іншої свідомості, крім історичної, ані в житті окремої людини, ані в житті суспільства й не буває. Безпам’ятний індивід є немислимим у якості розумної істоти, а пам’ять, що є згустком минулого досвіду, в змістовному плані й складає моє “Я” теперішнє. Суспільство є історичним настільки, наскільки воно є свідомим відносно своєї минувшини. І в цьому місці доречно навести слова німецького філософа Карла Ясперса (1883-1969) про те, що “ми живемо у великій традиції історичного знання”.1 (1Ясперс К. Истоки истории и ее цель//Ясперс К. Смысл и назначение истории. М., 1991. С. 271.) З таким напрямком думок збігаються й міркування Х. Ортеги-і-Гассета, коли він говорить, що людина є те, що з нею відбулося, що вона зробила; минуле знаходиться не десь там, у своєму часі, а тут, в мені, минуле – це я, моє життя, а історія – це систематична наука про радикальну реальність, якою є моє (й суспільства, додамо ми вслід, – О.К.) життя.2 (2Ортега-и-Гассет Х. История как система//Вопросы философии. 1996. №6. С. 97-99.)

Однак, як і будь-яка аналогія, наша аналогія між індивідом і суспільством є обмеженою, особливо у прогностичному аспекті, тому що відносно власного життєвого шляху прогнози більш вірогідні, ніж стосовно розвитку суспільства. Онєгінський (О.С.Пушкін) “дядя самых честных правил” у своєму маєтку “лет сорок с ключницей бранился, в окно смотрел и мух давил”. За традиційного устрою не важко прогнозувати спосіб життя такого “дяді” аж до самого його смертного часу. З історією суспільства складніше: більше детермінант і більше невизначеності буде впродовж тих же сорока років.

Отже, якщо підсумовувати вищезгадане, то існує переконання, що історія є певною формою думки стосовно тих думок попередніх поколінь, які віднайшли зовнішній вираз у подіях, тобто опредметнились. При цьому історія збагачує досвід людства і завжди залишається актуальною, живе в нас. “Навіть не знаючи, ким ми збираємось бути, - зауважував Х. Ортега-і-Гассет, - ми знаємо, ким ми бути не збираємось. Ми живемо, озираючись на минуле”.3 (3Ортега-и-Гассет Х. История как система//Вопросы философии. 1996.  №6. С. 97.) За такої позиції, історія є не просто наукою й не стільки наукою, скільки формою самосвідомості людства в умовах перебування його в часі, а окремі люди (вчені-історики) можуть тільки більш-менш вдало допомагати людству відрефлектувати власну історичну самосвідомість.

Звичайно, вказаним не вичерпуються напрямки міркувань стосовно “історії” у філософії історії та й у філософії взагалі.1 (1Глибокі розвідки з приводу оповідального характеру історії, часу в історії і конструювання історичного часу дав у одному з основних своїх творів сучасний французький філософ Поль Рікьор (1913 р.н.): див. Рикёр П. Время и рассказ. Т.1. Интрига и исторический рассказ. М.; СПб. 1998.)  Численні історичні й філософські школи висувають різні аргументи на користь своїх переконань. Змістовна сторона “історії” складена ними не тільки з загальновідомих або нових фактів, а й зі способу їх упорядкування та інтерпретації. Філософія історії більше цікавиться саме способами пізнання минулого, категорійними засобами зображення плинної соціальної реальності. Продуктивним шляхом до підвищення ефективності філософсько-історичних студій є узгодження їх з соціально-філософськими ідеями, що задають фундаментальні моделі аналізу суспільства. Виходячи з цієї думки, зауважимо, що зміст історії складає лінія фактів, які стосуються зміни типів соціальності, зміни видів і форм (йдеться про суспільні відносини) діяльності людей, тобто субстанційних елементів соціальної реальності. Без такого важливого методологічного принципу історична наука, говорячи словами німецького філософа й історика Ернста Трьольча (1865-1923), “як знання про події минулого нікому не потрібна”.2 (2 Трёльч Эрнст. Историзм и его проблемы. М., 1994. С.620.)