5.1. Влада.

Влада є таким соціальним явищем, яке існує від виникнення суспільства, а щодо кожного з нас, то ми зіштовхуємось з ним  з часу нашого народження. Немічний несвідомий малюк, з’явившись на світ, попри всі свої природні силкування зайняти звичне положення ембріона, вимушено підкорюється материнській силі, що піклується про нього і тягне його у напрямку еволюції до людства. Чи не тут ми здобуваємо перший досвід владності, яка, модифікуючись, поширюється і ніколи не покидає нас протягом життя?

У соціальних науках відомо багато визначень влади. Знаний польський учений Єжи Вятр, аналізуючи світову літературу, наводить шість різновидів найбільш загального, на його думку,  визначення влади.1 (1Див.: Вятр Ежи. Социология  политических отношений. М.: 1979. С. 158.) Це такі: 1) біхевіористські2 визначення, згідно з якими влада є певним типом поведінки, заснованим на можливості зміни поведінки інших людей; [2Біхевіоризм - від англ. behavior – поведінка. Як напрямок і методологічна установка, так і термін прийшли з психології. За цим вченням, психологічні теорії повинні базуватися на спостереженнях і експериментах. Тільки зовнішня поведінка людини, а не її заяви про власні думки й самосвідомість, може бути науково зафіксованою. (Див.:  Райл Гилберт. Понятие сознания. М.: 2000. С. 316-319.)]  2) телеологічні (від грець.  τελέω – кінець, результат) визначення, за якими влада – це досягнення певних цілей, отримання запланованих результатів;3 (3Тут прикладом може слугувати відоме визначення Т.Парсонса: “Влада – узагальнене право вимагати виконання обов’язків в ім’я досягнення колективних цілей”. – Парсонс Т. Общий обзор//Американская социология. Перспективы, проблемы, методы. М., 1972. С. 374.) 3) інструменталістські визначення тлумачать владу як можливість використання певних засобів, зокрема насильства; 4) структуралістські – коли влада визначається як певного роду стосунки між керівником і підлеглим у ситуації управління; 5) визначення влади як впливу одних на інших; 6) конфліктне визначення, коли влада зводиться до можливості приймати з чийогось боку рішення, що регулюють розподіл добра у конфліктних ситуаціях.

Але навряд чи можна прийняти за достатньо узагальнюючі більшість з наведених вище підходів до визначення влади. Можливо, вдалішими будуть такі спроби, в яких повсюдний і одвічний феномен влади фіксується у аспекті панування і покори у людських стосунках, коли одні люди, так би мовити, “володіють”(“владарюють”) поведінкою інших, примушують до певної поведінки і контролюють її.  Таких спроб теж вистачає, та оскільки вони схожі,  наведемо для прикладу тільки деякі з них: “А має владу над Б, якщо А впливає на Б способом, протилежним інтересам Б”1 (1Визначення  Стівена Лукеса. Цит. за Norman P. Barry. An Introduction to Modern Political Theory. Second Edition. London, 1989. P. 84.); ”Іван має владу над Петром щоразу і тільки тоді, коли, згідно норм суспільства, до якого належать Іван і Петро, Іван має право віддавати накази Петру, а Петро зобов’язаний підкорятись наказам Івана”.2  (2Вятр Е. Социология  политических отношений. М., 1979. С. 158.)

 Де і в чому слід шукати коріння такого стану речей, коли одні люди змушені підкорятись волі й силі інших? Як би це не було сумно для всіх волелюбних особистостей, та слід визнати: він (цей стан) укорінений у природу людського буття, невід’ємний від нього. Німецький вчений Еліас Канетті (1905-1994), якого можна вважати одним з засновників політичної антропології, у своїй фундаментальній книзі “Маса і влада” віднайшов у людській природі і описав багато з того, що складає підґрунтя “владності”. Взяти, наприклад, страх торкання, який сам, можливо, базується на природному потягу будь-якої істоти до захисту свого життя.  Інстинктивно кожна людина понад усе боїться дотикання до себе чогось невідомого і прагне у будь-який спосіб уникати чужого торкання. У просторі навколо нас існує деяке невидиме коло безпеки, котре ревно оберігається нами, і ми хотіли б, щоби ніхто чужий не порушував його меж.  Ми “пересуваємось” по життю неначе в невидимому скафандрі з очищеного від чужинців пустого простору, складаємо різноманітні бар’єри, закладаємо пробоїни у захисних редутах своєї недоторканості. Чи-то їдуть люди в громадському транспорті, чи знаходяться на престижному місці соціальної ієрархії, вони хотіли б бути дистанційованими від інших, хотіли б ускладнити для решти доступ до сфери своєї безпеки й добробуту. Людина  з допомогою норм звичаїв і правових норм бажала б тримати на відстані всіх, хто до неї наближається, і тому все своє життя, яке складається з дистанцій, вона б хотіла огородити нормативним бар’єром.

Захист від посягань на простір власної безпеки – це тільки уникнення влади іншого над собою. Але в природі живої істоти є й зворотній момент: для харчування і врешті-решт для виживання вона потребує влади як контролю над іншим. Ілюструючи свої думки стосовно влади та відмінності влади від насильства, Е.Канетті вдається до такого наочного прикладу. Кішка, що впіймала мишу, скоріш за все знищить її, здійснивши насильство. Але якщо насильство дозволить собі забаритися, воно стає владою. Бавлячись з мишею, кішка дає їй можливість пометушитися, відчути надію на спасіння, однак зберігає простір влади, тобто сферу свого ретельного контролю над поведінкою жертви. “Все це, - підсумовує автор, - простір, надію, контроль і намір знищення, - можна назвати справжнім тілом влади чи просто владою.”1 (1 Канетти Элиас. Масса и власть. М., 1997. С. 304-305.) Отже, владна ситуація за своїм походженням складається з таких базових елементів як дбання про особисту безпеку та про здобування засобів життя і їх споживання, а влада є пануванням і контролем одних над свідомістю і поведінкою інших.

Владу часто  співвідносять з “силою”, “насильством”, “примушенням”, “пануванням”. У спеціальній літературі і в мовній практиці різних народів склались свої традиції слововживання групи термінів, що відносяться до феномену влади.2 (2В німецькій мові слово “Macht” одночасно означає “влада” і “сила” і походить, як вказував Е.Канетті, від готського кореня “magen” (vermögen), що значить “мати змогу”. Англійське “power” одними зі значень теж має “владу” й “силу”. Українською мовою ми інколи також вживаємо слово “сила” в значенні “змога”, наприклад, “бути в силі”.) Не дивлячись на те, що “влада” сполучується з “силою”, ці поняття не співпадають. З силою пов’язується застосування фізичного впливу, однак, хоч у певному смислі влада завжди спирається на силу,  вона може здійснюватись і без її застосування.

Виходячи з підстав, на яких ґрунтується влада, виділяють такі її різновиди.3 (3 Див. : Norman P. Barry. An Introduction to Modern Political Theory. Second Edition. London: 1989. P. 97-101.) 1. Примусова влада. Ця влада є найбільш значною й поширеною і спирається на загрозу застосування сили. Вона може бути як легітимною (від лат. lēgitimus – узгоджений з законом; законний; правомірний) так і нелегітимною. До першої слід відносити тільки таку владу, яка добровільно приймається більшістю підлеглих, без спонукування до послуху шляхом погроз, утиску тощо. Індивіди сприймають таку владу виправданою, хоч шляхи й підстави виправдування і мотивація підкорення авторитетові влади можуть бути різними. Саме таким критеріям відповідає державна влада, котра на підставі загальновизнаної правомірності (законності) може принагідно застосовувати силу. До другої можна віднести владу озброєного грабіжника, що примушує жертву віддати свого гаманця. Примусовість і в першому, і в другому випадку не означає, що люди завжди покірливі у напрямку тиску, насправді у них є можливість вибору: не підкоритись силі навіть з ризиком втрати свободи або й життя. 2. Психологічна влада. Вона зустрічається там, де людина примушена діяти в заданому напрямку під психологічним впливом, часто неусвідомлюваним (“влада навіювання”). Наприклад, “влада реклами”, яка впливає на вибір товарів потенційними покупцями; “влада засобів масової інформації” при їх монополізації, що зумовлює запрограмовану поведінку електорату під час виборів, або одностайність схвалювання політичної лінії правлячої групи, коли формується так звана “громадська думка”. При ефективному функціонуванні “психологічної влади” індивіди підпадають під процедуру “промивання мозку” і частіш за все не мають ніякої можливості вибору своєї поведінки, як у випадку примусової влади. Звичайно, що психологічна влада не може супроводжуватись погрозами сили або підтекстом запровадження санкцій у разі непослуху. 3.Економічна влада. ЇЇ основою є обмін товарами й послугами за взаємною осмисленою згодою. Індивіди приймають умови взаємообміну, підкоряються їм з огляду на особисту вигоду. Абстрактна ринкова стихія задовольняє всіх своєю анонімністю, деперсоніфікованістю. Однак відомо, що при обміні вихідні позиції його учасників можуть бути далеко нерівними і тоді одні групи або індивіди мають змогу диктувати умови обміну іншим, ставлячи їх у невигідне становище і тим самим здобуваючи ту саму економічну владу. Звичайно, сучасні держави можуть суттєво впливати на економічні умови життя суспільства і в такому разі вже не можна говорити про обмін як єдину підставу економічної влади. Продовжуючи цю думку далі, можна стверджувати, що в житті сьогоднішніх суспільств всі типи влади поєднані, але їх корисно виділити хоч би для того, щоб вміти враховувати вагомість того чи іншого компоненту у загальному владному механізмі.

У соціально-філософському плані найбільшу увагу завжди привертала легітимна примусова влада, яку видатний німецький теоретик соціології Макс Вебер (1864-1920) називав “пануванням” (Herrschaft). “Поняття “панування”, - писав він, - не означає, що якась могутніша природна сила виявить себе тим чи іншим чином, а означає лише: осмислену співвідносність дії одного (“наказ”) з дією іншого (“виконання”), і, відповідно, зворотне, - внаслідок чого в середньому можна розраховувати на здійснення тих очікувань, на які орієнтовані дії обох сторін.”1  (1 Вебер Макс. Про деякі категорії соціології розуміння.//Вебер Макс. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. К., 1998. С. 136.) Давно вже стало класичним виділення тим же М.Вебером трьох типів легітимного панування2: (2 Вебер Макс. Три чисті типи легітимного панування.//Вебер Макс. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. К., 1998. С. 157-172.)

1. Легальне (від лат. lēgālis – правовий) панування існує завдяки встановленим правилам. Люди проявляють тут послух не якійсь окремій особистості в силу її власних прав, а встановленим правилам, котрі якраз і визначають, хто саме і якою мірою мусить ними керуватися. До цього типу панування Вебер відносить сучасні структури державного управління та місцевого самоврядування, управління на приватному капіталістичному підприємстві та у політичних об’єднаннях, і вказує на те, що з технічної точки зору найчистішим зразком легального панування є бюрократія, тобто система прийнятого на службу за контрактом і призначеного чиновництва. В ідеалі “керівник” (чиновник) , чиє право на панування легітимується встановленими правилами у межах його компетенції, діє “незважаючи на особи”, суворо формально за раціональними правилами, а там, де їх немає, - керуючись міркуваннями ділової доцільності. Влада за цим типом панування може бути визначена як раціональна, бо в цьому разі довіра до неї базується на свідомому й осмисленому загальному визнанні правомірності установлених законів, і люди підкоряються не особі, хто б вона не була, а закону.

2. Традиційне панування. Воно ґрунтується на вірі у святість тих порядків і тих можновладців, які існують здавна. Найчистішим зразком тут може бути патріархальне панування (батька великої родини, голови клану, “батька нації”). Фактично домашня спільнота є основною клітинкою традиційного панування, хоч за цією моделлю складаються й інші об’єднання, у межах яких здійснюється таке панування: той, хто віддає розпорядження, належатиме до типу “пана”, штаб управління складатимуть “слуги”, а підлеглі будуть “підданими”. Зміст наказів “пана” зумовлюється традицією, грубе порушення якої збоку володаря завдало б шкоди легітимності його власного панування, що ґрунтується саме на вірі у святість традиції. Вебер розрізнює дві досить відмінні форми традиційного панування: суто патріархальну структуру управління (найчистіші її види – султанське панування й усі справжні деспотії, де на панування дивляться як на природне право володаря) і станову (влада тут поділена між вищим володарем та призначеним на посади і привілейованим управлінським штабом). Дворянське управління феодальної доби є яскравим прикладом станової форми традиційного типу панування.

3. Харизматичне панування. Це панування в силу відданості особі володаря та його ласці, інакше харизмі  (від грець. χάρίς – принадність, чарівність; благодать), насамперед внаслідок її магічних здатностей, об’явлення чи героїзму, сили духу та слова. Найчистішим видом такого панування Вебер називає панування пророка, військового героя, великого демагога. Типом того, хто віддає накази, буде вождь, типом підлеглого - “послідовник”. Панування вождя закінчується, як тільки його “небуденні якості” перестають підтверджуватись, вичерпуються, і харизма втрачається.

М.Вебер недарма назвав виділені ним типи легітимного панування “чистими”, маючи на увазі, що тут ідеться про теоретичну конструкцію, мислений образ дійсності з більшою або меншою відповідністю дійсності. Такого роду конструкції Вебер часто використовував у своїх роботах і позначав як “ідеальні типи”. Відомі нам значимі риси якихось об’єктів дійсності відображуються, об’єднуються в комплекси і отримують понятійну оформленість, щоб ми могли більш чітко осягнути об’єкт і краще орієнтуватися у неоглядному морі емпіричних даних. Однак, зауважував М.Вебер, “у реальній дійсності такий мислений образ у його поняттєвій чистоті ніде емпірично не виявляється, ... треба повністю відмовитись від думки, неначе ці “ідеальні” у чисто логічному смислі мисленні утворення до якої б то не було міри мають характер обов’язковості, “зразка”.1  (1Вебер М. “Объективность” социально-научного и социально-политического познания//Вебер М. Избранные произведения. М., 1990. С.390-391.) То ж якщо з цієї точки зору оцінити виділені “чисті” типи легітимного панування, то вони являють собою саме “ідеально-типові” утворення нашої теоретичної думки і в емпіричній “чистоті”, мабуть, не зустрічаються, проте такі утворення стають важливим методологічним засобом наближення до розуміння складних форм легітимного панування.

Одна з головних функцій влади як загальносуспільного явища – приведення до стану єдності  групи, спільноти, суспільства в цілому. Розширення систематичних владних стосунків за межі приватної сфери і перехід їх у сферу публічного життя  поступово призвело до виникнення такого соціального явища як політика. Політика – це діяльність, що спрямована на досягнення і реалізацію влади, яка розповсюджується на все суспільство. І тому ясно, що, скажімо, батьківська влада у межах відносно замкненої патріархальної або сучасної сім’ї, звичайно, не була й не є політичною. До того ж слід зауважити, що сфера публічності, звичайно, не обмежується політичною діяльністю і не поглинається нею.

 Виникнення і розвиток політики співпадає з становленням держави. Держава – політична організація, яка здійснює управління суспільством. Прийнято виділяти такі ознаки держави: 1) наявність публічної влади, тобто такої, яка охоплює увесь простір суспільства та яка здійснюється професіоналами управління (політики, чиновники) і професіоналами примусу (поліція чи міліція, армія); 2) оподаткування населення; 3) територіальні межі владних спроможностей держави відносно своїх підлеглих; 4) право, як офіційно приписана система норм поведінки, обов’язкових до виконання усіма громадянами. Державу можна вважати інституційним “уособленням” політичної влади як влади публічної. У межах своєї території кожна держава зберігає за собою монополію на насильство. У історії соціально-політичної і філософської думки влада частіш за все або ототожнювалась з насильством, або ж розглядалась як невід’ємно пов’язаною з ним. Прикладом такого підходу є позиція того ж таки М.Вебера, який розумів владу як відносини панування, що спираються на насильство як засіб. З часом держава монополізувала цей засіб, оголосивши себе єдиним джерелом “права” на насильство.1 (1Вебер М. Политика как призвание и профессия//Вебер М. Избранные произведения. М., 1990. С. 645.) Однак М.Вебер підкреслював, що насильство  не є ані нормальним, ані єдиним засобом держави. В умовах стабільності певного державного ладу слухняність людей відносно влади забезпечується без звернення до відвертого застосування сили. Насильство стає відвертим в умовах кризи державної влади, коли вона втрачає легітимність.

Багатоаспектні питання функціонування політичної влади студенти вузів вивчають у курсі політології і тут недоречно було б  навіть перелічувати їх, і не стільки за браком місця, скільки тому, що більшість з цих питань не є суто філософськими. Як уже видно з попереднього, з багатьох питань, що нині найчастіше порушуються власне політичними філософами і які стосуються влади, проблема її легітимації видається найбільш важливою й складною. Насправді, хто сьогодні є тією інстанцією, яка запроваджує авторитетні для більшості громадян правила панування? Як добитися громадського спокою й конструктивної злагоди правителів і підлеглих в умовах, коли традиційне суспільство зійшло з історичної сцени, харизматичні форми панування дискредитували себе, стали одіозними і реалізуються хіба що у якихось екзотичних релігійних об’єднаннях або в кримінальних угрупованнях, чи, нарешті, у відірваних від усього сучасного світу анклавах історичного застою? Провідні мислителі XVII-XVIII ст. оперували категорією “народ”, доводячи, що розум і воля народу повинні встановлювати норми організації влади, які відповідали б  природі людини. Проте добре відомо як часто за волевиявлення народу (або від імені народу) поставлялись сфабриковані соціальними демагогами або історичними авантюристами правила владних стосунків, що згодом не виправдовували сподівань більшості населення. Та все ж у XXI ст.  світове співтовариство увійшло зі значними здобутками в справі легітимації влади. Серед апробованих шляхів і засад, які напрацювали сучасні демократичні правові держави, можна назвати: а) пріоритет прав людини; б) принцип суверенітету народу; в) принцип розподілу влади; г) розвинуте громадянське суспільство;

Перше й друге вказують на необхідність поєднання двох протилежностей: поважання індивіда як політично автономного суб’єкта і визнання суверенітету народу, що узаконює владу, джерелом права. Це поєднання повинно відбутися таким чином, щоб індивіди, які й складають народ, насправді брали участь у виробленні норм організації суспільного життя і сприймали їх за свої. Щодо принципу розподілу влади, то йдеться перш за все про закріплення за різними державними інститутами законодавчих і виконавчих функцій, бо інакше, скажімо, виконавча влада могла б сама фабрикувати закони, що вигідні перш за все їй, і нехтувала б інтересами більшості. Ще з XVII ст. цей принцип був добре обґрунтований європейськими філософами і в подальшому удосконалювався в напрямку розведення одна від другої й інших гілок влади (напр., судової). Принцип розподілу влади спрацьовує тільки в умовах панування верховенства закону. Ідея громадянського суспільства – надбання філософської й економічної думки XVIII-XIX ст.ст., коли в теоретичній свідомості відбулося відокремлення понять держави й суспільства. Громадянське суспільство є цариною приватних інтересів рядових громадян, це вся множина зв’язків і взаємодій людей у сфері їх діяльності по забезпеченню власного життя у повному спектрі його проявів.

 Сучасний німецький філософ Юрген Хабермас, виходячи з таких загальних підстав і спираючись на розроблену ним “теорію комунікативної дії” і концепцію комунікативної раціональності, в одному з останніх своїх творів “Фактичність і значимість”.1 (1Habermas J. Faktitität und Geltung. Beiträge zur Diskurstheorie des Rechts und des demokratischen Rechtsstaats. Fr. a. M., 1992.) виклав модель досконалої демократичної процедури щодо досягнення легітимності влади. Модель Хабермаса спирається на ідеал співдружності вільних і рівних індивідів, які у політичній комунікації визначають форми свого спільного життя і демократична самоорганізація громадян виглядає як нескінченний процес, постійна процедура формування думки й волі народу на засадах поєднання політичної автономії кожного індивіда і справжнього суверенітету народу.

В умовах панівного положення політичної влади  психологи часто удаються до спроб віднайти корені політичних прагнень людей і стверджують, що прагнення до влади – одна з важливіших рис людської психіки, хоч розподілена вона серед людей по-різному. Це й  дало підставу розрізнити чотири типи людей, в залежності від схильності до панування: 1) люди, які схильні тільки панувати, командувати; 2) люди, що схильні тільки підкорятись; 3) люди, які мають здатність панувати або підкорятись в залежності від ситуації; 4) незалежні, або такі, що не мають нахилу ані до панування, ані до покори. З тих пір як існує держава й політична влада, не вщухає їх критика й невдоволеність ними. Найбільш послідовний і невгамовний загін професійних критиків фабрикується, мабуть, з людей четвертого типу і існує він з часів писаної історії. Такого роду критиків американський дослідник Майкл Уолцер (1935 р.н.) назвав “спеціалістами у галузі незадоволеності”.

Одним із відомих сучасних дослідників і критиків влади був французький філософ Мішель Фуко (1926-1984), який у серії книжок2 (2Фуко, Мишель. Воля к истине. По ту сторону знания, власти и сексуальности. М., 1996; Фуко, Мишель. История безумия в классическую эпоху. Санкт-Петербург, 1997; Фуко, Мишель. Рождение клиники. М., 1998; Фуко, Мишель. История сексуальности-III: Забота о себе.  Киев – Москва, 1998; Фуко, Мишель. Надзирать и наказывать. Рождение тюрьмы. М., 1999.) мав на меті довести, що сучасне суспільство характеризується особливою системою влади, котра функціонує як механізм всеохоплюючого контролю, діє постійно й прагне до максимальної ефективності. Нові технології влади поступово складались у різних сферах суспільного життя і однією з важливих технологій була “дисциплінарна влада”, або дисципліна, яку Фуко докладно аналізує в роботі “Наглядати й карати”. Влада дисциплінарного типу тяжіє до розкладання маси на індивідів, класифікації їх за різними ознаками, відведення їм свого певного місця в обмеженому просторі, де кожного  завжди можна знайти й проконтролювати його поведінку. Видимими втіленнями такої влади є солдатська казарма, клініка, психіатрична лікарня, в’язниця для злочинців, класний принцип навчання дітей тощо. В усіх закладах такого типу людина не є вільною, навіть архітектура цих закладів відповідає потребі нагляду й контролю. Дисциплінарний характер влади звичайно не обмежується зазначеними специфічними закладами, стихія такої влади виходить за межі суто дисциплінарних інститутів і поступово охоплює все суспільство, всі види міжлюдських стосунків. “Відбувається , - писав Фуко, - поширення дисциплінарних процедур, і не лише у формі закритих закладів, а і як осередків контролю, що  розкидані по всьому суспільству”.1     (1 Фуко, Мишель. Надзирать и наказывать. Рождение тюрьмы. М., 1999. С.310.)

М.Фуко багато в чому відмовляється від традиційних уявлень про владу. В одному з своїх інтерв’ю він говорив: “Визначаючи вплив влади як придушення, виходять з чисто юридичної концепції такої влади, ототожнюють владу з законом, який каже “ні”; влада розглядається, перш за все, як щось таке, що несе силу заборони. Нині я вважаю, що це цілком негативна, вузька, схематична концепція влади, котра, як не дивно, широко розповсюджена. Якби влада була тільки репресивною, якби вона не робила нічого іншого, а лише говорила “ні”, невже ви дійсно вважаєте, що можна було б примусити їй підкорятися? Те, що дозволяє владі триматися, що вимушує її приймати, є те, що вона не просто тисне на нас як сила, котра говорить “ні”, а те, що вона є продуктивною, вона викликає задоволення, формує знання, продукує дискурс. Її необхідно розглядати скоріш продукуючою владою, що простягається через усе соціальне тіло, аніж як негативну інстанцію, чиєю функцією є придушення”.1  (1Foucault, Michel. Power/Knowledge: selected interviews and other writings. 1972-1977. Brighton, 1980. P.119.) В такому розумінні, нині влада не має єдиного центру, виглядає дисперсною, верховна влада існує лише тоді, коли існує реальний правитель(скажімо, монарх), а його в сучасних країнах нема (“короля позбавлено голови”). Фуко обминає актуальне сьогодні серед політичних філософів питання про “кризу легітимацій”, оскільки тепер, на його думку, здійснення влади, її прийняття або наділення нею відбувається десь у іншому місці. Влада застосовується і здійснюється через сітковидну організацію, індивіди рухаються між її нитками, одночасно підкоряючись владі й здійснюючи її, вони не тільки її інертні й слухняні об’єкти, а й елементи її артикуляції. Сітковидно організоване дисциплінарне суспільство ніхто спеціально не створював і ніхто ним не керує, воно склалося силою якоїсь “невидимої руки” та так, що його частини вдало підігнані одна до одної. Завдання науки – вивчення владних стосунків зблизька, у місцях реального здійснення влади, де реально потерпають від неї і чинять їй спротив. Що стосується результуючої політичної позиції Фуко у аспекті його критичного аналізу феномену влади, то вона  залишилась невизначеною. “Фуко, -  вказує Майкл Уолцер, - не займає ніякої позиції і не знаходить ніяких підстав. Він сердито хитає решітку залізної клітини, однак у нього немає ніякого плану чи програми, як зробити цю клітину більш схожою на людське житло”.1 (1Уолцер Майкл. Компания  критиков: Социальная критика и политические пристрастия XX века. М., 1999. С. 301.) І все ж широкі дослідження М.Фуко владних стосунків у сучасному суспільстві, їх генеалогії та специфічних проявів мають важливе значення для розуміння природи влади.