5.3. Мова.

Своє відношення до світу, до інших людей кожен здійснює не лише практично, а й висловлює, тобто виражає мовними засобами. Та мова й сама постає перед нами як справжній і дуже значущий світ, вона безпосередньо пов’язана з повсякденним життям, вживається у буденному і діловому спілкуванні, “звучить” у нашій свідомості під час мовчазного міркування. Для кожного з людей мова є ще й дійсність, до якої слід ставитися з повагою, врахувати її правила, вимоги. Мова сприяє узагальненню й передачі досвіду груп, поколінь, народу. Завдячуючи мові, ми залучаємось до соціально-історичного досвіду людства, отримуємо через неї певні схеми підходу до світу, засвоюємо засоби упорядкування знань.

Найбільш широкі відомості про мову можна отримати з курсів мовознавства (лінгвістики), і тут філософія, як і в інших випадках, не претендує на підміну собою спеціальних наук. Однак мовна тематика здавна входила в коло філософських інтересів і багато хто з філософів доклав значних зусиль у розвиток мовознавства, починаючи, наприклад, з давньогрецького софіста Протагора (490 – 420 р. до н.е.), який першим почав звертати увагу на час дії у висловлюваннях і відкрив дієслово. Мова органічно ввійшла у сферу досліджень новоєвропейських філософів разом з переміщенням їх інтересів у бік гносеології (так званий “епістемологічний поворот”). Визначаючи велику роль мови у пізнанні, філософи ще з XVII ст. звернули увагу на труднощі, що пов’язані з неправильним застосуванням слів (“ідоли площі” у Ф.Бекона), на характеристику слова як знака (Т.Гоббс), на утворення понять (Д.Локк), на роль слова в теорії абстракцій (Д.Юм). Та справжній “лінгвістичний поворот” відбувся у філософії в XX ст. Оцінюючи його значення, американський філософ Річард Рорті (1931 р.н.) вказує: “Картина античної й середньовічної філософії, що займалась речами, картина філософії з XVII по XIX ст., що займалась ідеями, і картина сучасної філософії, що займається словами, цілком правдоподібна.”1 (1Рорти Р. Философия и зеркало природы. Новосибирск, 1997. С.194.)

Першою вказаний поворот зробила аналітична філософія, котра є домінуючою у англомовній філософії XX ст. і перш за все після другої світової війни2 (2Див.: Грязнов А.Ф. Феномен аналитической философии в западной культуре XX столетия//Вопросы философии. 1996. №7. С.37.), хоч корені традиції аналітичного стилю філософування губляться у давнині. Суть цього стилю полягає у особливій увазі до аналітичного методу з метою пошуку можливостей перетворення філософського знання в достатньо  аргументоване, а значить “строге”, у посиленій пильності до проблеми “значення” і  в переведенні основних філософських проблем у сферу мови. “Чим відрізняється аналітична філософія у своїх розмаїтих аспектах від інших філософських течій?” – ставить питання британський філософ Майкл Даміт (1925 р.н.) і відповідає: “По-перше, переконаністю в тому, що філософський аналіз мови може привести до філософського прояснення думки, а, по-друге, переконаністю в тому, що це єдиний спосіб досягти глобального прояснення”1 (1Цит. за: Рюс, Жаклін. Поступ сучасних ідей: Панорама сучасної науки. К., 1998. С.448.)

Зважаючи на пріоритетну увагу до мови, аналітична філософія об’єднується з більш загальним філософсько-лінгвістичним рухом, який можна назвати філософією мови. У виданій на Заході антології з філософії мови2 (2The Philosophy of Language (edited by A.P.Martinich). Third edition. New York. Oxford, 1996.), де зібрані твори найвідоміших нині філософів, логіків та лінгвістів, зокрема говориться, що філософи розрізнюють три області вивчення мови, до яких вони й схиляються в залежності від своїх наукових переваг: синтаксис, семантика, прагматика.3 [3 Вказаний поділ на три області вивчення мови бере початок у ідеях американського філософа Чарльза Морріса (1901-1979), який, створюючи в 30-ті роки семіотику як загальну науку про знакові системи (мова є одною з таких систем), виділив три семіотичні виміри: синтаксис, семантику й прагматику. Синтаксис вивчає відношення знаків між собою, семантика – відношення знака з означуваним, прагматика – відношення знака з його інтерпретатором. (Див.: Моррис Ч.У. Основания теории знаков//Семиотика. М., 1983. С. 37-39.) ] Синтаксис – це дослідження правил, які в суто формальних термінах описують гарно сформоване речення. Тут в описуваннях ще спеціально не вживається поняття “значення”, аби показати, що собою уявляє граматичне речення з точки зору значення.  Семантика є дослідженням значень слів і речень, вона прагне пояснити, що є так званим “значущим виразом”, тобто таким, що має якесь значення. Прагматика є дослідженням того, що роблять з мовою ті, хто нею користується, оскільки вони часто не просто говорять, а, мовно опосередковуючись, щось обіцяють, з кимсь одружуються, когось звинувачують або ображають, перед кимсь вибачаються тощо.

У розвитку сучасної філософії мови виділяють три етапи. Був час, коли філософи займались переважно синтаксисом, вважаючи його єдино виправданим вивченням мови. Цей період продовжувався приблизно з 1921 року, часу публікації праці австрійського філософа Людвіга Вітгенштейна (1889-1951) “Логіко-філософський трактат”,  до 1935 року, часу виходу праці польського логіка й математика Альфреда Тарського (1902-1984) “Поняття істини у формалізованих мовах”. Нині більшість філософів вже не цікавиться синтаксисом і роботу навколо нього залишили лінгвістам. Друга генерація філософів більше схилялась до прагматичного аспекту мови, а третя – до семантичного. До перших слід віднести представників неопозитивізму часів Віденського гуртка (кінець 20-х – середина 30-х років), які надавали перевагу логіці і менше переймались проблемами природної мови людей; до других – філософів Оксфордської школи, що склалась у Великобританії після 1951 року і приділяла увагу повсякденній мові; третіх найкраще представляє американський філософ і логік Віллард ван Орман Куайн (1908 р.н.), головний період творчості якого припадає на 50-80-ті роки.

Філософія мови, як і аналітична філософія в цілому, не може не взаємодіяти з іншими сучасними течіями, якими порушуються проблеми свідомості, розуміння, природи помилок пізнання, ролі мови в культурі. Серед них такі течії як герменевтика, структуралізм і постмодернізм, психоаналіз, прагматизм та інші. Багату історію мають і взаємовідносини філософії мови, лінгвістики і логіки. Зважаючи на масштаб, у якому ми тут розглядаємо мову, в подальшому зупинимось дещо тільки на творчих досягненнях трьох учених, котрі, на наш погляд, зробили найбільш значний внесок у вивчення мови та у філософське бачення її ролі.

Першим слід назвати швейцарського лінгвіста Фердінанда де Соссюра (1857-1913). У “Курсі загальної лінгвістики”1 (1Соссюр, Фердинанд де. Труды по языкознанию. М., 1977. С.31-285.), якого вперше було видано у 1916 році за записами студентів, Ф. де Соссюром було висловлено ряд кардинальних ідей, що буквально реформували всі попередні підходи до мови і без яких не могла б відбутися й сучасна філософія мови.

 Спочатку Соссюр довів необхідність розрізнення мови й мовлення, виходячи з того, що у мовленнєвій діяльності є дві сторони: індивідуальна й соціальна; перша представлена мовленням, друга – мовою; саме так, бо виконання мовленнєвого акту ніколи не здійснюється колективом, а завжди індивідуально, і тому воно й може бути названо мовленням. Водночас мова не є діяльністю того, хто говорить, а є готовим соціальним продуктом, сукупністю необхідних умовностей, які прийняті спільнотою для забезпечення реалізації здатності до мовленнєвої діяльності, котра є у кожного носія мови. Мовну систему по відношенню до індивідуального мовлення можна порівняти з симфонією, реальність якої не залежить від способу її виконання; помилки, які можуть допустити музиканти-виконавці, аж ніяк не шкодять цій реальності. Однак розведення мови й мовлення не абсолютне, їх існування взаємно обумовлене: мова необхідна, аби мовлення було зрозумілим і тим самим ефективним, а мовлення  в свою чергу необхідне для того, щоб мова склалась, тому факт мовлення історично завжди передує мові. Встановивши взаємозалежність між мовою й мовленням, Соссюр підсумовує, що мова є одночасно і знаряддя, і продукт мовлення.

Далі він формулює ще одне важливе положення: мова є системою знаків, що виражають поняття. Якщо уявити собі науку, яка вивчала б життя знаків у суспільстві, то її можна було б назвати семіологією (від грець. σήμείον –знак), тоді лінгвістика була б частиною цієї загальної науки. Мовний знак пов’язує не річ та її назву, а поняття та акустичний образ, які Соссюр ще відповідно називає – означуване (поняття) і означувальне (акустичний образ). Отже, мовним знаком він вважає єдність означуваного й означувального. На базі цих засновків Соссюр формулює два принципи – довільності знака й лінійного характеру означувального.  Мовний знак є довільним, але це не свідчить про те, немов означувальне  може вільно обиратись суб’єктом мовлення, а свідчить тільки про те, що акустичний образ є довільним відносно означуваного, з яким у нього немає ніякого природного зв’язку. Принцип довільності дає змогу уточнити відмінності термінів “знак” і “символ”. Символ характеризується тим, що він не завжди до кінця довільний, у ньому є залишок природного зв’язку  між означуваним і означувальним. Наприклад, терези як символ справедливості не можна довільно замінити аби чим. Суть другого принципу Соссюр викладає так. Означувальне, будучи за своєю природою таким, що сприймається на слух, розгортається тільки в часі і характеризується двома ознаками: а) воно має протяжність; б) ця протяжність має один вимір – це лінія (звідси вихід на письмо).

Оскільки слова органічно вписані в мовну систему, то вони мають не тільки значення, а й значимість, яка залежить від словесного оточення. “Входячи в склад системи, слово наділено не тільки значенням, а ще й головним чином значимістю, а це щось зовсім інше.” – зауважує Ф. де Соссюр.1 (1 Соссюр, Фердинанд де. Труды по языкознанию. М., 1977. С. 148.)  

Життя мови у часі Соссюр визначає через другу дихотомію1 (1Термін “дихотомія” походить з давньогрецької і означає послідовний поділ чогось цілого на дві частини, а за тим кожної частини знову на дві і т.д. Перша дихотомія стосувалась поділу мовленнєвої діяльності на мову й мовлення.), яку він назвав  синхронія і діахронія. У лінгвістиці ці терміни означають -  співіснування мовних явищ в одну епоху (синхронія) і історичну послідовність розвитку мовних явищ (діахронія). Обидві дихотомії Соссюр зображує так:

                                                                                                синхронія

                                                                                                        мова              

                                                мовленнєва                          діахронія

                                                 діяльність                                                   

                                                                    мовлення

Звідси йде розділення лінгвістики на дві частини – синхронічну й діахронічну. Перша виявляє принципи, що лежать у основі мови як системного утворення, а друга вивчає відносини між елементами мови у їх руху в часі.

Важливими є положення Соссюра про зв’язок мови й мислення. “Мову, - говорить він, - можна порівняти з аркушем паперу.  Думка – це її  лицевий бік, а звук  - зворотний;  не можна розрізати лицевий бік, не розрізавши й зворотний.  Так і в мові не можна відокремити ні думку від звуку, ні звук від думки; цього можна досягти лише  шляхом абстракції.”1 (1 Соссюр, Фердинанд де. Труды по языкознанию. М., 1977. С. 145.) 

Десь з середини ХХ ст. основні ідеї Ф. де Соссюра віднайшли свій час. Вони були ґрунтовно проінтерпретовані представниками структуралізму і пристосовані до вивчення багатьох культурних феноменів у міфології, літературознавстві, етнології, соціології тощо. Для цього треба було розширити сферу застосування понять “мова”//”мовлення”, “означуване”//”означувальне”, “значимість” та інших поза межі власне мовних явищ, або, навпаки, тлумачити “позамовні” відношення як “мовні”.2 (2Див. докладніше про це: Тягло О.В., Кривуля О.М., Воропай Т.С. Філософія. У двох книгах. Книга 1. Хронологічно-тематичний огляд. Харків, 1999. С. 331-341. Параграф про структуралізм написано Н.А.Бусовою.)

Австрійського філософа Людвіга Вітгенштейна нині називають одним із самих значних, оригінальних та глибоких мислителів, твори якого нечисленні, але багаті думками, дуже вплинули на філософію другої половини XX століття. До мовних проблем він ішов не від лінгвістики, як Ф. де Соссюр, а філософським шляхом, міркуючи приблизно так. Всі наші знання про світ і своє відношення до світу ми виражаємо мовою. Можна припустити, що є  однозначна відповідність між станом дійсності і якоюсь формою його вираження в мові. Тоді слід з’ясувати правила, за якими будуються осмислені речення, тобто такі, що відповідають дійсному стану речей. Філософ може логічними засобами немов просвітити мову і виділити в ній те, що несе  в собі відповідність висловлювання й дійсності, і те, в чому такої прозорої відповідності нема.  Вже в передмові до своєї першої книги “Логіко-філософський трактат” Вітгенштейн вказує: “Те, що взагалі може бути сказано, може бути сказано ясно, про те ж, про що сказати неможливо, про те слід мовчати”.3  (3Витгенштейн Л. Логико-философский трактат//Витгенштейн Л. Философские работы. Часть I. М., 1994. С. 3.) Спочатку Вітгенштейн більше зосередився на першій частині цього висновку й досліджував умови логічного прояснення думки, вважаючи, що якраз у цьому полягає завдання філософії, і речення, як результат такої роботи, “показує логічну форму дійсності”. У наступному своєму творі “Філософські дослідження” Вітгенштейн звертає увагу на те, що уявлення про відповідність правильного речення й дійсності надто ідеалізовані. Насправді має місце обмеженість нашої здатності здобути ясність виразу і тим самим перенести його на дійсність. Ця обмеженість випливає з набагато складнішої природи мови і різноманітних практик її використання. В той же час автор не відмовляється від дослідження мови, бо границя можливості вираження думки може бути проведена тільки у мові. На цьому етапі він вбачав завдання філософії у визначенні границь мови, у межах яких взагалі можуть складатись осмислені висловлювання. Розуміти висловлювання – значить розуміти мову, а розуміти її – означає володіння деякою “технікою”, правилами гри. Користування мовою Вітгенштейн відносить до різновиду гри. ”Мовна гра” – це не якась  забава, “мовною грою” він називає мову і досить серйозні життєві дії, з якими вона переплетена. “Термін “мовна гра”, стверджує автор, - покликаний підкреслити, що говорити мовою є компонент діяльності або форма життя”.1  (1Витгенштейн Л. Философские исследования//Витгенштейн Л. Философские работы. Часть I. М.,1994. С.90.)

У мові має місце незчисленна множина  типів речень. І ця множина не є чимось усталеним, раз і назавжди даним, навпаки, виникають нові типи мови, а ще можна сказати, нові мовні ігри, в той час як інші застарівають і забуваються. Формально одні й ті ж слова в різні часи і в різних ситуаціях набувають різного значення, а значення слова – це його вживання у мові, це увесь той життєвий контекст, який відомий користувачам мови в певний період і в певній ситуації. Візьміть, скажімо, вираз “я боюся”. Що значить “я боюся”? У якому контексті зустрічаються ці слова? З’ясовуючи його, ми могли б довго уточнювати смисл: чи є вираз криком від переляку; чи є він повідомленням про нинішній душевний стан, чи про загальний життєвий фон; а може тут ідеться про позування якогось манірки. Ніщо й ніхто не дасть нам єдино вірних уроків користування мовою й розуміння значень слів. Філософія аж ніяк не може зазіхати на дійсне уживання мови, вона може її тільки описувати і залишає все так, як воно є. Що може філософія дати людині – це прояснити деякі правила, за якими ведуться “мовні ігри”, бо вони  утворюють цілі комплекси за типом “сімейної схожості”. Що ж стосується власне філософських фраз, то насправді вони є “невисловлюваннями” (або “псевдовисловлюваннями”), але усунути їх з мови неможливо, бо в роботі людського інтелекту час від часу з’являється потреба зробити філософську заяву, виголосити щось вагоме.

Англійський філософ Джон Остін (1911-1960) був представником оксфордської школи філософії повсякденної мови і одним з творців теорії мовленнєвих актів.2 (2Див. Остин Дж.Л. Слово как действие//Новое в зарубежной лингвистике. Вып.17. Теория речевых актов. Сборник. М., 1986. С.22-129.) Як і інші представники зазначеної школи, він теж виступав за  поглиблення наших уявлень про смисл і значення мовних виразів, про границі між осмисленими й безглуздими виразами. Об’єктом дослідження у теорії мовленнєвих актів є акт мови, коли промовець виступає зі своїми реченнями в ситуації безпосереднього спілкування зі слухачем. Саме тут часто з’являються випадки, коли речення є не дескриптивним (таким, що щось описує, констатує), а перформативним (від англ. perform – виконувати, здійснювати, робити). До висловлювань першого типу ми сміливо можемо застосувати критерій істинності, до других – ні. Хоч вони з цієї точки зору здаються безглуздими, але мають надзвичайно важливе значення в житті людей. Перформативні висловлювання одночасно з простим промовлянням виконують і якусь дію, наприклад: “Іменую тебе ...”, “Обіцяю, що ...”, “Призначаю вас ...“, “Оголошую збори відкритими (закритими)”, і після такого роду промовляння дійсно з нами й навколо нас щось змінюється. До таких виразів ми можемо застосувати не критерій істинності, а критерії дійсності (недійсності), відвертості (нещирості), здійсненності (нездійсненності) тощо.

  Остіна цікавило вивчення відносин між користувачем мови і лінгвістичним виразом. Для кращого розуміння специфіки таких відносин він розрізнював локутивні, іллокутивні  та перлокутивні мовленнєві акти. Акт “говоріння” (як такий, сам по собі) пропонується називати здійсненням локутивного акту (від лат. locūtio – розмова, мова; вимовляння). Здійснюючи локутивний акт, ми найперше мову просто використовуємо. Але як у даному конкретному випадку ми нею користуємось? Є велика кількість функцій або способів використання мови. Так ми можемо запитувати й давати відповіді; інформувати, запевняти й попереджати; оприлюднювати рішення чи намір; оголошувати вирок; призначати, благати, критикувати. Для нас важливо, чи йдеться у мовному спілкуванні про пораду, про просту пропозицію, чи про прямий наказ; для нас суттєво, чи мала місце тверда обіцянка, чи тільки проголошення невизначеного наміру. Той аспект, який стосується здійснення якогось акту під час “говоріння”, пропонується  називати іллокутивним актом. Однак є й ще один аспект, на якому наполягає Остін. Вимовляння якихось слів часто, і навіть звичайно, спричиняє наступний вплив на відчуття, думки або дії аудиторії, і це може бути розрахований, навмисний, цілеспрямований ефект. Здійснення акту цього типу можна назвати перлокутивним актом, або перлокуцією. Наступні приклади показують специфіку кожного акту у процесі промовляння і його сприйняття:

“Він сказав мені: “Допоможи їй!”. – локуція.

“Він наполіг (чи порадив, наказав тощо), щоб я допоміг їй.- іллокуція.

“Він умовив мене допомогти їй”. – перлокуція.

Отже, Остін доводить, що коли ми в процесі мовного спілкування щось говоримо, то одночасно здійснюємо групу дій: по-перше, просто промовляємо якесь речення з певним смислом (локутивний акт); по-друге, про щось інформуємо, наказуємо, попереджаємо, щось розпочинаємо (іллокутивний акт); по-третє, ми здатні щось викликати або чогось досягти, скажімо переконати, вимусити, залякати, здивувати, ввести в оману (перлокутивний акт). Останній акт відрізняється від попереднього за ознакою успішності, наявності наслідків.

Теорію мовленнєвих актів розвивали далі інші представники Оксфордської школи, такі як Пол Грайс (1913-1988), Пітер Стросон (1919 р.н.) та американський учений Джон Сьорль (1932 р.н.), поглиблюючи розуміння природи іллокутивних актів аж до визнання їх основними одиницями мовного спілкування та проводячи пошук правил успішності мовленнєвих актів.

 Підсумовуючи, можна сказати, що філософський інтерес до мови викликався не тільки усвідомленням того, що мова є вирішальним знаряддям осягнення дійсності і головним засобом людського спілкування, а й рухом від упевненості в прихованості за структурами мови структури дійсності до дещо скептичного ставлення до традиції пошуку через мову фундаментальної онтології і піднесення вагомості повсякденної мови як самоцінності.

Мовознавчі теми й мовні проблеми, які є в суспільстві, звичайно, не вичерпуються наведеними тут філософськими аспектами. У певні часи суперечки навколо мови набувають політичного забарвлення, навіть загострення. Якщо взяти до уваги, що нині на Землі налічується понад 2000 етнічних груп зі своїми мовами, а держав близько двох сотень, то більшість країн є багатонаціональними, а значить і багатомовними. В ті часи, коли в суспільстві за будь-яких обставин зростає політичне напруження, особливо на тлі економічних негараздів, мовні аспекти життя різних етносів можуть використовуватись певними силами у політичній боротьбі. Хтось може говорити про переваги й достоїнства однієї мови перед іншою і цинічно нехтувати тим, що материнська мова, скільки б носіїв вона не мала, входить у плоть і кров кожної живої людської істоти, однак з загальної гуманістичної й демократичної позиції ясно, що слід всіляко дбати про умови розвитку всіх мов, пам’ятаючи, що можливість повсякденного користування рідною мовою несе відчуття повноти і радості життя, дає психічне здоров’я людині, нормалізує її світовідчуття. До того ж кожна мова є великою цінністю, входить у загальний культурний генофонд людства.