4. Специфічні права національних меншин

Практична значущість цього питання зумов­люється, зокрема, тим, що сьогодні у більшості роз­винених цивілізованих країн проживають різно­манітні національні меншини (в європейських дер­жавах, як уже зазначалося вище, їх питома вага се-

24

ред усього населення становить у середньому 15 від­сотків, у СІЛА — біля 20 відсотків). Отже, від того, як забезпечуються і захищаються загальносоціальні права усіх етнічних спільностей у тій чи іншій дер­жаві (а це значною мірою досягається за допомогою об'єктивного юридичного права), залежить нормаль­не, мирне існування народів відповідних країн.

Національним меншинам, які проживають (чи то компактно, чи то розпорошено, дисперсно) на території держави, що утворена так званою статус-ною або титульною нацією, тобто такою, яка дала цій державі свою назву, належать усі основні пра­ва нації (за винятком — у ряді випадків — деяких різновидів права на політичне самовизначення).

Але, по-перше, усі ці права в умовах інона­ціонального оточення набувають дещо специфічно­го виразу (в першу чергу, вимагають запроваджен­ня спеціальних механізмів забезпечення), а по-дру­ге, національним меншинам мають належати, згідно з документами міжнародного співтоварист­ва, ще й особливі, додаткові можливості. До них, зокрема, належать серед прав:

фізичних — право на проживання в місцях тра­диційного історичного поселення, на уникнення депортації, тобто примусового переселення;

етнічних та культурних — право на неасимі-ляцію;

економічних — право на одержання пропорцій­ної частки централізованих державних фондів, що виділяються на відповідні цілі;

політичних — права на участь у прийнятті дер­жавних рішень, які зачіпають інтереси даної мен­шини, на представництво у законодавчих та інших колегіальних органах держави; на недискриміна-цію — як у формальному відношенні, так і з точ­ки зору заходів, спрямованих на вирівнювання фактичних можливостей, умов життя; на захист з боку держави від будь-яких проявів ворожнечі, по­гроз, приниження й обмеження.

Міжнародно-правові засоби, спрямовані на за­безпечення і захист специфічних прав національ­них меншин.

25

Засоби всесвітнього співтовариства

а)             Міжнародно-правові акти, документи:

Міжнародний пакт про громадянські і політич­ні права (ст. 27);

Декларація про права осіб, що належать до на­ціональних або етнічних, релігійних та мовних меншин (1992 р.).

б)            Міжнародні органи:

Комітет ООН з прав людини;

Комітет ООН з ліквідації расової дискримінації.

Регіональні засоби Європа

а)             Міжнародні акти, документи:

Заключний акт ОБОЄ (Гельсінки, 1975 р.);

Заключний документ Копенгагенської зустрічі ОБОЄ (1990 р.);

Паризька хартія для нової Європи (1990 р.);

Заключний документ Гельсінської зустрічі ОБСЄ «Виклик часу перемін» (1992 р.);

Угода держав — учасниць СНД з питань, по­в'язаних із поновленням прав депортованих осіб, національних меншин і народів (Бішкек, 1992 р.).

б)            Міжнародні органи:

Рада ОБСЄ;

Верховний Комісар ОБСЄ у справах національ­них меншин.

Внутрішньодержавні засоби забезпечення й захисту прав національних меншин

До таких засобів можуть належати специфічні законодавчі акти, юридичні приписи віповідної держави, а також певні її органи.

Серед таких актів можна назвати, наприклад:

Закон Австрійської Республіки «Про правовий статус національних меншин» (1976 р.);

Закон Литовської Республіки «Про національні меншини» (1989 р.);

Закон Естонської Республіки «Про права націо­нальних меншин» (1989 р.);

Закон Італійської Республіки «Про мовні мен­шини» (1991 р.);

26

Закон Латвійської Республіки «Про вільний розвиток національних та етнічних груп Латвії і їх право на культурну автономію» (1991 р.);

Закон РРФСР «Про реабілітацію репресованих народів у РРФСР» (1991 р.);

Закон Республіки Білорусь «Про національні меншини» (1992 р.);

Закон України «Про національні меншини в Україні» (1992 р.).