Тема І ОСНОВНІ ПРАВА ЛЮДИНИ ЯК ЗАГАЛЬНОСОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ

У сучасному світі немає суспільства, в якому б не використовувалося, не культивувалося поняття права. Тому правильне розуміння явищ, які ним відображаються, безпосередньо набуває світоглядного значення. Світогляд людини не може бути повним, досконалим, якщо у ньому відсутні знання щодо сутності права. Проте «участь» у його формуванні - не єдиний прояв реального значення положень, викладених у даному розділі.

Немає, ясна річ, людини, котра у своєму буденному житті не використовувала б таких слів, як «право», «права», «свобода», «обов'язок» та ін. Адже саме до цих термінів (точніше, до понять, що ними позначаються) вдаються тоді, коли виникає потреба довести обгрунтованість своїх вимог, очікувань, виправдати свої вчинки, дії. А переконливість, ефективність застосування у таких випадках зазначених понять і термінів відчутно посилюється, якщо їх розуміння грунтується на наукових висновках, аргументах.

1. Право як загальносоціальне явище

У слов'янських мовах словом (терміном) «право» позначаються поняття, які відображають різні соціальні явища. Явище, що виникає та існує незалежно від держави, має загальносоціальну природу, є загальносоціальним феноменом. Інше явище, котре має ту ж назву, — це наслідок виключно державної діяльності, втілення її волевиявлення. Зважаючи на це, необхідно розрізняти відповідно право загальносоціальне і, так би мовити, спеціально-соціальне, умовно кажучи, юридичне.

Загальносоціальне право — це певні можливості учасників суспільного життя, які об'єктивно зумовлюються рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх однойменних суб 'єктів.

Залежно від виду носіїв цих можливостей розрізняють права людини; права сім'ї, нації (народу), інших соціальних спільностей (класів, прошарків, груп, громадських об'єднань, трудових колективів тощо); права людства. ,

2. Поняття основних прав людини

Основні права людини — це певні можливості людини, котрі необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку суспільства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей.

Отже, це, по-перше, певні свободи людини, тобто її можливість діяти певним чином або ж утримуватися від певних учинків з тим, щоб забезпечити собі належне існування, розвиток, задоволення тих потреб, які сформувались. Причому якщо йдеться про основні права, то під ними слід розуміти саме такі можливості, без котрих людина не може нормально існувати. Що значить «нормально»? Відповідь на це запитання зумовлюється біологічною і соціальною обгрунтованістю потреб людини. Варто наголосити, що самі потреби як результат історично-природного та соціального розвитку людини не є незмінними.

По-друге, зміст і обсяг можливостей людини залежать насамперед від можливостей усього суспільства, головним чином від рівня його економічного розвитку. І з цього боку права людини — явище соціальне: породжуються вони самим суспільством. По-третє, ці можливості за їх основними, «стартовими» показниками, «дозами» мають бути рівними, однаковими в усіх людей. Лише тоді вони будуть правовими (від слів «правильний», «справедливий», «праведний» тощо).

Тому, по-четверте, вони не повинні будь-ким відчужуватись, відбиратись, обмежуватись, не можуть вони бути і «дарунком» з боку держави або будь-якої іншої організації або особи.

У різних організаціях (зокрема, міжнародне-правових) та в національному законодавстві, у науковій,, публіцистичній літературі часто-густо вживається вираз «права і свободи людини». Проте відмінність між правами і свободами як соціальними явищами, а також між відповідними поняттями (якщо не вважати їх тотожними) ще й донині однозначно не з'ясована навіть на загальнотеоретичному рівні. Тому терміни «права» і «свободи» прак-

тично використовуються як синоніми. І якщо зміст поняття прав людини розкривається тут через філософську категорію «можливостей», то така його інтерпретація, мабуть, обіймає також і поняття свобод людини.

• Розуміння прав людини як її певних можливостей можна зустріти, так чи інакше, у працях ряду юристів, суспільствознавців. Що ж до інших інтерпретацій у сучасній науковій літературі цього поняття, зазначимо лише, що вони можуть бути зведені у най-загальнішому вигляді до таких:

1) права людини — це певним чином внормована її свобода;

2) права людини — це певні ЇЇ потреби чи інтереси;

3) права людини — це вимоги про надання певних благ, адресовані суспільству, державі, законодавству;

4) права людини — це певний вид (форма існування, спосіб прояву) моралі.

Усі зазначені підходи (окрім першого) відображають, як видається, досить суттєві, проте не онтологічні, не «субстанціональні» статуси досліджуваного феномена. І тільки категорія можливості (свободи) дозволяє найбільш адекватно відобразити саме онтологічну соціальну сутність прав людини.

3. Класифікація основних прав людини

Ця класифікація набуває практичного значення, зокрема, при побудові Конституції та інших законів будь-якої державців тому числі України), оскільки здатна сприяти забезпеченню по\ноти й обгрунтуванню послідовності викладу таких прав у законодавстві.

Що ж стосується прийнятих у 1966 р. міжнародних пактів про права «соціальні, економічні і культурні», а також про права «громадянські і політичні», то видова класифікація, відображена у цих назвах, котра хоч і означала на той час значний крок уперед, зараз уже навряд чи видається взірцевою з точки зору суспільної науки і не завжди здатна задовольнити праворегулятивну практику. Зокрема, не можна не відзначити, що всі права людини є соціальними у тому розумінні, що вони обумовлені соціумом, суспільством як за змістом, так і за засобами їх здійснення. З цієї точки зору, «несоціальних» прав людини (особи) взагалі існувати не може. Стосовно ж так званих громадянських прав, то поняття про них (як і сам термін) пов'язується, асоціюється природним чином з правами саме громадян тієї чи іншої держави (тобто не всіх, не

будь-яких людей). А тому зазначене поняття не є тотожним поняттю особистих (точніше — особистісних) прав людини.

Розмежувати основні права за певними групами можна насамперед за змістом (характером) потреб людини, котрі цими правами забезпечуються. Тоді класифікація матиме такий вигляд:

фізичні (інакше кажучи, вітальні, тобто життєві) права — це можливості людини, необхідні для її фізичного існування, для задоволення її біологічних, матеріальних потреб (зокрема, права на життя; фізичну недоторканність; вибір місця проживання; безпечне природне рередовище; житло; належний рівень матеріального забезпечення; власність на предмети споживання; медичне обслуговування та інші види соціального забезпечення); особіїстісні права — це можливості збереження, розвитку і захисту морально-психологічної індивідуальності людини, її світогляду та духовності (зокрема, право на ім'я; честь і гідність; свободу сумління, переконань та їх прояву й поширення);

культурні (гуманітарні) права — це можливості збереження і розвитку національної самобутності, доступу до духовних здобутків людства, їх засвоєння, використання та участі у подальшому вдосконаленні (зокрема, право на освіту й виховання; користування надбаннями культури і мистецтва; наукову, технічну і художню творчість; авторські права);

економічні права — це можливості людини реалізовувати свої здібності, здобувати засоби для існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ (зокрема, права на власність щодо засобів виробництва; здобуття професії; вибір та здійснення трудової або іншої діяльності; сприятливі умови та справедливу оплату праці; відпочинок і дозвілля);

політичні права — це можливості людини брати участь у державному і громадському житті, впливати на діяльність різноманітних державних органів, а також громадських об'єднань політ тичного спрямування (зокрема, право на громадянство та право-суб'єктність; участь у формуванні представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування; участь у державному ' управлінні суспільством; участь у створенні й діяльності громадських об'єднань; державний захист від порушень прав і свобод

людини).

Не заперечуючи принципу неподільності та взаємозалежності усіх груп основних прав людини, не можна, однак, вважати, що всі вони є цілком рівноцінними для її існування і розвитку. Тому й послідовність їх викладу не повинна бути довільною, «ви-

тично використовуй людини розкриває^ востей», то така 0?>„'< няття свобод Розуміння стріти, так чи Що ж до іі го поняття,

^накше зважати на певну нерівнозна-•чти її.

чсі права людини можуть роз-критеріями, а саме: ' 'безумовно необхідні для ^х> °^ ; не є життєво необхід-

4вні (свобода «для», дсвобода «від», тобто ушшх суб'єктів); /- індивідуальні (здійсню-лаприклад, право на свобо-я своєї дитини), колективні пільними діями групи носіїв ворення громадських об'єднань, .Грацій) і «змішані» (здійснюються Колективними діями).

лжнародно-правовізасоби, єні для забезпечення і захисту основних прав людини

Держави залежно від стану дотримання ними основини можна розподілити на три групи: їітарні держави, які відверто нехтують правами люди-ша (Бірма), Ірак, Судан, Заїр).

І,ержави, котрі декларують, визнають у принципі всі- осно-Ірава людини, проте ще не створили усіх належних механіз-І для їх додержання (Україна, Росія, деякі країни Східної Єв-5опи, ряд держав Центральної і Латинської Америки, які звільнилися від диктатури).

3. Держави, де існують досить розвинені правові інститути із захисту прав громадян, хоча й там мають місце порушення прав-окремих меншин (ФРН, Франція).

Таке становище вимагає використання у різних країнах засобів міжнародного контролю за дотриманням прав людини. До них належать: а) міжнародно-правові акти, які вміщують правила діяльності, формулюють права і обов'язки відповідних суб'єктів (конвенції, пакти, угоди, договори тощо), а також міжнародні документи, які норм, правил поведінки звичайно не вміщують, прав і обов'язків безпосередньо не формулюють (зокрема, декла-

рації, заяви, меморандуми), і б) міжнародні органи із спостереження, контролю за дотриманням основних прав людини (комісії, комітети) та захисту цих прав (суди, трибунали).

Серед усіх цих засобів слід також розрізняти «всесвітні» (тобто такі, які створені і використовуються світовим співтовариством в особі Організації Об'єднаних Націй, її компетентних органів або під'її егідою) і «регіональні» (або, умовно кажучи, континентальні).

Засоби всесвітнього співтовариства а) міжнародно-правові акти, документи: Загальна декларація прав людини (1948 р.); Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966р.);

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.); Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права;

Декларація соціального прогресу і розвитку (1969 р.); Декларація про право на розвиток (1986 р.); Декларація і План дій другої Всесвітньої конференції з прав людини (1993 р.)

6) міжнародні органи:

Комісія з прав людини Економічної і Соціальної Ради ООН; Комітети ООН — з прав людини; економічних, соціальних, культурних прав; ліквідації расової дискримінації; ліквідації дискримінації жінок;

Центр з прав людини Відділення ООН у Женеві; Верховний Комісар ООН з прав людини; Верховний Комісар ООН у справах біженців.

Регіональні (континентальні) засоби

Європа

а) міжнародно-правові акти, документи:

Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (прийнята Радою Європи, до складу якої тоді входило 11 країн, у Римі в 1950р.; зараз до складу Ради Європи входять понад 40 країн, у тому числі й східно-європейські);

Європейська соціальна хартія (Турін, 1961 р.);

Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) (підписаний 35 державами в Хельсінкі у 1975 р.);

Підсумковий документ Віденської зустрічі держав — учасниць НБСЄ (1989р.);

падковою»: вона має так чи інакше зважати на певну нерівнозна-чність прав людини і відображати її.

Крім наведеної класифікації, всі права людини можуть розподілятися на певні види і за іншими критеріями, а саме:

— за значенням для їх носія — основні (безумовно необхідні для його існування та розвитку) і неосновні (які не є життєво необхідними); '

— за характером, способом здійснення — активні (свобода «для», тобто для вчинення активних дій) і пасивні (свобода «від», тобто від втручання, перешкоджування з боку інших суб'єктів);

— за суб 'єктним складом здійснення — індивідуальні (здійснюються лише одноособовими діями — наприклад, право на свободу переконань, думок', на виховання своєї дитини), колективні (можуть бути реалізовані лише спільними діями групи носіїв права — наприклад, право на утворення фомадських об'єднань, проведення мітингів, демонстрацій) і «змішані» (здійснюються як індивідуальними, так і колективними діями).

4. Міжнародно-правові засоби,

призначені для забезпечення і захисту

основних прав людини

Усі сучасні держави залежно від стану дотримання ними основних прав людини можна розподілити на три фупи:

1. Тоталітарні держави, які відверто нехтують правами людини (М'янма (Бірма), Ірак, Судан, Заїр).

2. Держави, котрі декларують, визнають у принципі всі- основні права людини, проте ще не створили усіх належних механізмів для їх додержання (Україна, Росія, деякі країни Східної Європи, ряд держав Центральної і Латинської Америки, які звільнилися від диктатури).

3. Держави, де існують досить розвинені правові інститути із захисту прав громадян, хоча й там мають місце порушення прав окремих меншин (ФРН, Франція).

Таке становище вимагає використання у різних країнах засобів міжнародного контролю за дотриманням прав людини. До них належать: а) міжнародне-правові акти, які вміщують правила діяльності, формулюють права і обов'язки відповідних суб'єктів (конвенції, пакти, угоди, договори тощо), .а також міжнародні документи, які норм, правил поведінки звичайно не вміщують, прав і обов'язків безпосередньо не формулюють (зокрема, декла-

Серед усіх цих засобів слід також розрізняти «всесвітні» (тобто такі, які створені і використовуються світовим співтовариством в особі Організації Об'єднаних Націй, її компетентних органів або під її егідою) і «регіональні» (або, умовно кажучи, континентальні).

Міжнародний пакт про фомадянські і політичні права (1966 р.); Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права;

б) міжнародні органи:

Регіональні (континентальні) засоби

Європа

а) міжнародно-правові акти, документи:

Європейська соціальна хартія (Турін, 1961 р.);

Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) (підписаний 35 державами в Хельсінкі у 1975 р.);

Підсумковий документ Віденської зустрічі держав — учасниць НБСЄ (1989р.);

Хартія основних соціальних прав робітників Європейського Економічного Співтовариства (Страсбург, 1989р.);

Паризька хартія для нової Європи (НБСЄ, 1990р.);

Документи Конференцій з людського виміру загальноєвропейського процесу держав — учасниць НБСЄ (Паризької 1989 р., Копенгагенської 1990р., Московської 1991 р.);

Заключний документ Хельсінської наради держав — учасниць НБСЄ «Виклик часу перемін» (1992р.).

б) Міжнародні органи:

Європейський суд з прав людини;

Комісар Ради Європи з прав людини.

Америка

а) міжнародно-правові акти, документи:

Американська декларація прав та обов'язків людини (прийнята Організацією Американських Держав (ОАД), до складу якої входять понад ЗО держав, у квітні 1948 р.);

Американська конвенція про права людини (ОАД, Коста-Ріка, 1969р.)

б) міжнародні органи: Міжамериканська комісія з прав людини; Міжамериканський суд з прав людини.

Африка

а) міжнародно-правові акти, документи:

Африканська хартія прав людини і народів (прийнята Організацією африканської єдності (ОАЄ), до складу якої входить ЗО держав, у м. Банджулі (Гамбія) в 1981 р.)

б) міжнародні органи:

Африканська комісія з прав людини і народів.

Отже, сучасна практика свідчить про інтенсифікацію процесу міжнародного визнання і забезпечення основних прав людини, що, безперечно, має гуманістичне, прогресивне значення.

5. Основні тенденції розвитку прав людини

Існуючи тенденції розвитку прав людини визначаються такими рисами:

— дедалі ширше запровадження у суспільну свідомість уявлення про те, що саме людина є первинним, головним суб'єктом права;

— дедалі ширше запровадження у свідомість суспільства розуміння прав людини як соціально-історичного явища;

— розповсюдження принципу правової рівності на дедалі більше коло людей;

— збільшення «каталога» прав людей (як результат зростання їхніх потреб), якому, проте, не завжди відповідають реальні можливості задоволення деяких прав (тобто у ряді випадків права людини «достроково», «випереджувальне» фіксуються у законодавстві);

— зростання кількості країн, які допускають наддержавний (міжнародний) контроль за станом дотримання прав людини.

Внаслідок того, що після Другої світової війни права людини поступово переставали бути лише внутрішньою справою держав, виникла, утверджується та набуває дедалі більшого поширення ідея утворення нового міжнародного правового порядку. Серед найважливіших його характеристик слід відзначити такі:

— універсалізація концепції прав людини, поширення її на дедалі більшу кількість держав;

— поширення примату, «верховенства» норм міжнародного права щодо норм внутрішньодержавного законодавства з питань

прав людини;

— об'єктивна поінформованість світової громадськості про стан дотримання прав людини у різних країнах;

— утворення і розгортання діяльності неурядових (громадських та інших) організацій із захисту прав людини, їх державна

підтримка;

— підвищення ефективності міжнародних контрольних механізмів щодо захисту прав людини.

Яскравим проявом наведених тенденцій стала друга Всесвітня конференція з прав людини, організована ООН у Відні в червні 1993 р. (перша така конференція відбувалася під егідою цієї організації 1968 р. у Тегерані). У Віденській конференції, що проходила під девізом «Права людини: знати їх, вимагати їх, захи-, щати їх», взяли участь делегації на чолі з міністрами закордонних справ майже 140 держав, у тому числі й України.

Зазначені тенденції, гадаємо, повинні враховуватись при загальній оцінці стану законодавства сучасної України з питань прав людини і громадянина та при підготовці відповідних законодавчих пропозицій. У цьому, мабуть, полягає один із шляхів забезпечення наукової обгрунтованості становлення сучасної цивілізованої, гуманної правової системи України.

6. Основні права дитини

віці до II РОКІВ за

проголосила Декларацію

людини ні-

РІЗ"°ВИДВ

„сту і допомоги, здо-таких кримінальних покарань,

„„ми (сімейні зв'язки), виховання, ні зт№Я-

" з^еР„„мРдО роботи до дося,

Права не п нгі у 1991 Р-), е Комітет 00Н з прав дитини.

Загальносоціальні обов'язки людини

/Іь«их г/>у« /' «мко людства. . япьних обов'язків людини

,0=^^^^

Том" серед таких обов'язків можна вид,лити:

і („априоал, .

ніх дітей);

(напри—

«н

. доходу на

честь, гідність, сумління, Й; в„ховуват„ сво.х

, дбайливо ставитися до пам'яток істор,,

нді*уального при"

, вдаватися тіль-„оліти™» інтерес,»,.

Національна к»[ж;иічна а*лдомм України імен! Я{уосіііяа

«все книги «к разделу «содержание Глав: 31 Главы: 1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. 9. 10. 11. >

5rik.ru

Материалы для учебы и работы

Тема І ОСНОВНІ ПРАВА ЛЮДИНИ ЯК ЗАГАЛЬНОСОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ