Тема З ПРАВОВА ДЕРЖАВА ЯК ГАРАНТ ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ – ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКИЙ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ІДЕАЛ

Практичне значення концепції правової держави зумовлюється тим, що вона концентрує, втілює прогресивні здобутки людства у державно-правовій сфері. Вже саме поняття правової держави є загальноцивілізаційним надбанням, загальнолюдською цінністю політико-юридичної практики.

До цієї концепції звертаються зараз у найрізноманітніших ситуаціях, зокрема при:

організації політичних партій, інших громадських об'єднань, формулюванні їх політичних вимог, розробці програмних документів;

проведенні публічних політичних акцій — виборів, мітингів, демонстрацій, заснуванні друкованих органів тощо;

виданні та застосуванні законів.

Концепція правової держави дає відправні гуманістичні оріє- . нтири для вдосконалення й розвитку сучасної демократичної держави (зокрема, в Україні), спрямовує відповідним чином основні напрямки діяльності різноманітних державних органів.

Ця концепція може слугувати громадянам як ідеологічне джерело їхніх очікувань і сподівань стосовно держави, для обгрунтування побажань, рекомендацій, вимог щодо її правової політики.

І. Основи концепції правової держави

Здійснення основних прав людини всіма особами, що проживають у певній країні, може забезпечити насамперед відповідна держава: адже тільки вона здатна надати формальної (юридичної) загальнообов'язковості тим умовам, які конче необхідні для використання кожною людиною її основних прав. І якщо держава максимальною мірою реалізовуватиме таку здатність, зробить це своєю основною функцією, вона може вважатися правовою. Отже, правова держава — це держава реальних прав людини.

Правова держава — це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорону і захист осно-

26            .       '

вних прав людини. Саме така держава є одним із найвизначніших загальнолюдських політико-юридичних ідеалів.

Концепція правової держави формувалася в історії політико-правової думки поступово, втілюючи кращі, гуманістичні здобутки соціальної теорії та практики. При цьому використовувались окремі положення, висловлені такими видатними мислителями, як Платон і Арістотель, Т.Гоббс і Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо і Ш.-Л.Монтеск'є. Головним «фундатором» зазначеної концепції цілком заслужено вважається видатний німецький філософ І.Кант (хоча сам він вживав дещо інший термінологічний.вислів — «правовий державний устрій»). Серед тих, хто підтримував і розвивав ідею правової держави наприкінці XIX — на початку XX ст., були українські вчені (зокрема, Б.О.Кістяківський, М.І.Палієнко, С.Дністрянський, А.Малицький, В.Старосольський), відомі юри-сти-теоретики Росії (В.М.Гессен, С.А.Котляревський, М.М.Кор-кунов, Ф.В.Тарановський тощо) і науковці багатьох інших країн.

Вихідні положення сучасної загальної теорії правової держави

1)  В єдності, «зв'язці» права і держави первинним є право як загальносоціальне явище, оскільки воно виникає раніше і незалежно від держави.

2) Держава повинна бути обмежена саме таким правом. Вона пов'язана не тільки законами, які сама встановлює (вони, безперечно, обов'язкові і для неї), а й загальносоціальним правом — передовсім у процесі законотворчості.

3)  Найголовніше призначення такої держави — забезпечити здійснення, охорону та захист основних прав людини.

4)  Уявлення про правову державу вирішальною мірою залежить від того, яким правом збираються її пов'язати, як саме розуміють права людини. А зміст останніх (як зазначалося раніше) завжди так чи інакше несе на собі відбиток конкретних історичних умов існування людства, а отже, із плином часу цей зміст може зазнавати певних змін, розвиватися. Відповідно ж до трансформації праворозуміння мають дещо оновлюватися і певні характеристики уявлення про правову державу.

5)  Правові держави можуть формуватись у неоднакових соціально-економічних устроях, системах. Становлення різних за типами правових держав саме за сучасних умов пояснюється тим, що всім таким державам притаманні певні спільні, однакові со-

ціально-змістовні ознаки. Наявність таких ознак — результат того,' що в будь-якій сучасній юридичній системі у тій чи іншій формі мають місце приписи, які відображають визнання певної само-цінності кожної людини, а також необхідність забезпечити виживання людського роду. Є підстави вважати, що за умов зростання глобальних, загальнолюдських проблем; у міру нормального, еволюційного- розвитку загальноцивілізаційних процесів питома вага таких ознак правової держави у різних країнах підвищуватиметься.

6) Поряд з тим, оскільки на праворозуміння, поширене серед різноманітних соціальних спільностей, груп, прошарків конкретного суспільства, неодмінно накладають відбиток, у кінцевому підсумку, їхні реальні потреби та інтереси, теорія і практика формування правової держави у різних країнах навряд чи можуть бути повністю уніфіковані. Крім того, цей процес в окремих країнах за різних умов впливає ряд конкретно-історичних факторів . (економічний лад і соціальна структура суспільства, політика правлячого осередку суспільства, класу або іншої соціальної групи, історичні, національні, культурні традиції та умови, міжнародна ситуація). Тому в кожному випадку слід зважати на цю специфіку, відображаючи її, зокрема, шляхом визначення конкретної соціальної сутності відповідної правової держави.

7) Для впровадження у життя пануючого в суспільстві праворозуміння держава вдається до різноманітних загальнообов'язкових організаційно-юридичних структур, механізмів, процедур, «технологій» тощо. Всі вони характеризуються, описуються, фіксуються, як правило, через формально визначені ознаки відповідних дій, фактів, ситуацій. І саме для правової держави специфічним є те, що праворозуміння, якому вона підпорядкована, неодмінно охоплює і певний мінімум формальних ознак тих суспільних відносин, котрі одночасно інтерпретуються як правові. Без певних юридичних процедур правова держава неможлива. Тому остання має характеризуватись і формальними (а не тільки соціально-змістовними) властивостями. Причому обидві названі групи властивостей настільки тісно пов'язуються, поєднуються, переплітаються між собою, що утворюють певну цілісність, розірвати, сепарувати яку можна у чистому вигляді лише теоретично, в абстракції.

Отже, для справді правових держав мають бути притаманні як, загальні, спільні, так і особливі, своєрідні ознаки, риси. Усі вони можуть бути поділені на соціально-змістовні (або так звані

28

матеріальні) і формальні (структурно-організаційні, процедурні та ін.).

2. Основні загальні ознаки правової держави

Соціально-змістовні:

1) закріплення в конституційному та інших законах основних прав людини;

2)  панування у суспільному і державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення країни, втілюючи при цьому основні загальнолюдські цінності та ідеали. Наголос саме на пануванні таких законів має на меті підкреслити, що для утворення правової держави не досить лише наявності законів як актів представницького органу вищої державної влади. Принципово важливо, щоб вони відповідали зазначеним («матеріальним») показникам і щоб такими актами були врегульовані всі основні ділянки, зони суспільного життя (насамперед відносини між громадянами, з одного боку, і органами, організаціями

"держави — з іншого). Інакше кажучи, стан панування законів характеризується певними якісними і кількісними показниками;

3)  врегулювання відносин між особою і державою на основі загальнодозволе'нного підходу, принципу «особі дозволено чинити все, що прямо не заборонено законом»;

4)  взаємовідповідальність особи і держави;

5)  притаманність усім громадянам високої культури права, зокрема їх обізнаність із життєво необхідними юридичними законами, а також уміння і навички їх використання у практичному житті.

Формальні:

1) чіткий розподіл функціональних повноважень держави між певними спеціалізованими системами її органів — законодавчих, виконавчих, судових на основі підпорядкування останніх-саме закону як волевиявленню народу або вищого представницького органу державної влади усіх інших органів держави (принцип «розподілу влади»);

2)  юридична захищеність особи, тобто наявність розвинутих та ефективних процедурно-юридичних засобів (механізмів) для вільного здійснення, охорони та захисту основних прав людини. Акцент на необхідності саме процедурно-процесуального забезпечення здійснення прав особи покликаний відзначити ту обста-

29

вину, що самого лише номінального, «номенклатурного» їх закріплення в тексті Конституції, інших важливих законів для юридичної захищеності особи ще не досить. Таке декларування, «називання» саме по собі набуває не більш як формально-пропагандистського значення. Не відповідаючи на запитання, як, яким способом, якими конкретними діями втілити в життя поімено-ване право людини, закон перетворюється лише на обіцянку, декларацію, гасло, програму, але «не дотягує» до явища власне юридичного;

3) високозначуще становище у суспільному і державному житті судових органів як, у певному розумінні, вирішальної, найбільш надійної юридичної гарантії прав людини. Таке становище судових органів — своєрідний «лакмусовий» папірець, щоб оцінити, є держава правовою чи ні. Це пояснюється унікальними, найефективнішими можливостями саме цієї «гілки» державного апарату у визначенні того, що є право, правомірність, правда, справедливість з будь-якого конфліктного питання. Такі можливості зумовлюються специфікою формування судовиХорганів, їх внутрішньою організацією (структурою), змістом повноважень, порядком (процедурою) судочинства. До основних показників, за якими «діагностується» зазначене становище суду, можуть бути віднесені: залежність здійснення правосуддя виключно від закону, відсутність будь-яких позазаконних чинників щодо ухвалення судових рішень; доступність судового захисту для громадян, яка характеризується тим, що лише загальнодозволенним принципом регулювання визначається можливість звернутися до суду із скаргою на порушення, обмеження прав особи; максимально широке коло державних органів, дії та акти яких можуть бути визнані судом незаконними. Важливою умовою доступності судового захисту прав громадян є також його економічність, «собівартість», тобто сума різноманітних витрат (матеріальних засобів, коштів, часу, зусиль та ін.), зроблених особою з метою судового захисту її інтересів;

4) неухильне і повсюдне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма учасниками суспільного життя, насамперед державними та громадськими органами.

Лише комплексне поєднання у держави всіх наведених ознак — і змістовних, і формальних— може дати підстави вважати її правовою.

ЗО

3. Правова держава як держава соціальної демократії

Основні права людини можуть визнаватися, безперечно, тільки у демократично організованому суспільстві. Причому до провідних характеристик такого суспільства належить не тільки домінування у ньому волі більшості населення, а й визнання та захи- . щеність, непорушність основних прав усіх осіб, включаючи й тих, що становлять його меншу частину. Тому й правова держава як держава реальних прав людини може існувати тільки у суспільстві, де існує справжня демократія, тобто повновладдя більшості з дотриманням прав меншості.

Такій демократії найбільш відповідає означення «соціальна» (суспільна, народна). А держава, яка існуватиме у такому суспільстві, відповідно, і буде державою соціальної демократії (тема 5). І навпаки, повноцінна держава соціальної демократії не може не створювати необхідні умови для здійснення та захисту основних прав людини, тобто не може не набувати ознак держави пра- * вової. Цим і зумовлюється природний, органічний зв'язок процесів формування правової держави і утворення держави соціальної демократії (питання про означену (прогнозовану) державу, а також про громадянське суспільство, в якому вона тільки й може сформуватись, висвітлюється, зокрема, й у темі 5).

Правовими проголосили себе у відповідних конституціях, зокрема, такі держави, як ФРН, Іспанія, Бразилія, Центрально-Африканська Республіка, Польща, Угорщина, Україна, Росія, Казахстан, Бєларусь. Про панування (верховенство) права йдеться у конституційних актах Філіпін, Алжиру. Проте ці конституційні положення відображають, як правило, не стільки реальну дійсність, скільки загальну орієнтацію, спрямування, прагнення відповідної держави.