Замість закінчення

ОХОРОННИЙ АПАРАТ УКРАЇНСЬКОЇ

ДЕРЖАВИ ПІД ЧАС ПОВАЛЕННЯ

ГЕТЬМАНАТУ П. СКОРОПАДСЬКОГО

Зовнішньополітичні передумови. У вересні 1918 р. один за одним почали вибувати із участі у світовій війні союзники Німеччини. Поразки на фронті призвели до відмови воювати болгарських солдат. Вони повстали проти свого командування, проголосили Радомирську республіку і спробували захопити Софію. Болгарський уряд з великими труднощами розгромив повстанців, але, злякавшись нових безладь, розірвав відносини з австро-німецьким блоком і 29 вересня капітулював перед Антантою 1.

Відчуваючи близьку поразку Німеччини, нові акценти у своїй зовнішній політиці зробила Радянська Росія. Український генеральний консул О. Кривцов повідомляв з Москви про можливість денонсації в односторонньому порядку Росією Брестського миру, а відтак і відмови виконання відповідних зобов’язань.

Це викликало занепокоєння в гетьманських урядових колах. 2 жовтня 1918 р. Рада Міністрів, розглядаючи питання про вжиття заходів щодо «врятування самого існування Української Держави», вирішила встановити союзні відносини з російською Добровольчою армією. В Катеринодарі з’явився колишній товариш голови Державної Думи С. Шидловський, якого гетьман призначив на посаду харківського губернського старости. Він запропонував добровольцям допомогу зброєю в обмін на участь у захисті гетьмана від більшовиків, але отримав від Денікіна відмову. «Білий» генерал жадав офіційного звернення гетьмана про допомогу. В цей час у Києві вже діяв представник Добровольчої армії полковник Ней­мирк, а насправді агент підпільної монархічної організації «Азбука» на прізвисько «Капке», який проводив хитромудру комбінацію для тиску на гетьмана з метою переконання його у доцільності офіційного звернення до Денікіна. Згоду на цей план мала підтвердити умовна телеграма: «Всі здорові. Павло.» Але тоді за умови знаходження ще достатньо сильного військового контингенту союзників в Україні гетьман не наважився на публічне оголошення зміни політичного курсу держави. Через одного зі своїх ад’ютантів, графа Д. Олсуф’єва, П. Скоропадський влаштував «випадкову» зустріч з Неймирком, на якій висловився, що майбутнє України не уявляє інакше, як у складі Росії.

А в цей самий час за вказівкою гетьмана до Берліна вже виїхав міністр закордонних справ Д. Дорошенко з метою домогтися сприяння Німеччини у допущенні «представників самостійної України на мировий конгрес». 17 жовтня у своїй грамоті гетьман оголосив, що стоїть «на ґрунті незалежності Української Держави і на її суворому дружньому нейтралітеті, виражаючи надію, що і держави Згоди «визнають наш державний суверенітет». За узгодженням з німецьким командуванням готувалися надзвичайні дипломатичні місії до Парижа (М. Могилянський), до Ясів (В. Дашкевич-Горбатський), до Вашингтона (І. Коростовець). За розрахунками німецької дипломатії визнання самостійності України у післявоєнній перебудові світу дозволило б зберегти на цій території політичний вплив Німеччини і не залишитися у міжнародних відносинах на самоті. За планом, складеним у Берліні, гетьману належало провести «українізацію» Ради Міністрів, після чого новий кабінет мав офіційно звернутися до Німеччини з проханням залишити свої війська в Україні. 17 жовтня на таємній зустрічі П. Скоропадського і німецького консула Тіля, який тимчасово заміщав відсутнього посла, був визначений запланований список нової Ради Міністрів 2.

Пізніше П. Скоропадський згадував з цього приводу: «У Німеччині воєнна партія не відігравала ніякої ролі, а вся справа перейшла в руки соціалістичного міністерства Шейдемана. Таким чином, той курс, який був у нас взятий раніше, і ті люди, які до тої пори знаходилися в уряді, більше не підходили до моменту. Дипломати німецькі це розуміли, там вони ж і отримували відповідні інструкції із Берліна впливати на мене в тому ж дусі».

Для виконання нового німецького дипломатичного плану гетьман був вимушений розпочати переговори з Українським національним союзом. Цей блок опозиційних партій щодо гетьманської моделі державного правління в Україні було створено наприкінці травня 1918 р. Спочатку до його назви залучалося визначення «національно-державний». Через два місяці після того, як 12 липня лідери УНДС В. Винниченко і С. Петлюра за численними донесеннями Державної варти про їхню антидержавну діяльність були заарештовані, блок виключив зі своєї назви слово «державний» і взяв курс на повалення гетьманського режиму. До складу УНС увійшли: УСДРП, яка звільнилася від лівого крила соціал-демократії, що прилинуло до більшовиків; УПСР, яку з липня 1918 р. називали не соціалістами-революціонерами, а «Центральною фракцією українських соціалістів-демократів»; УПСС, яка після злиття соціалістів-самостійників з Українською народною партією прийняла назву останньої; УПСФ, яка суттєво не змінила федералістських положень своєї програми. Головою УНС став А. Ніковський, а після звільнення із в’язниці (на відміну від С. Петлюри, який просидів за ґратами майже 4 місяці) з 18 вересня – В. Винниченко 3.

Переговори тягнулися дев’ять діб, за час яких згоду на участь в новому гетьманському кабінеті дали лише соціалісти-федералісти. Натомість десять міністрів російської небільшовицької орієнтації оголосили про свою колективну відставку. Приводом для цього став обшук чинів Державної варти в апартаментах київського готелю «Марсель», де розміщувалася радянська мирова делегація Х. Раковського. Обшук був здійснений в ніч з 12 на 13 жовтня за наказом міністра внутрішніх справ І. Кістяківського і сприяв остаточному зриву українсько-радянських мирових переговорів, що порушувало німецькі плани щодо самостійності України. Очолив міністерський бойкот сам І. Кістяківський, який оголосив пресі, що гетьман доручив йому скласти новий кабінет, але поставив при цьому нереальні умови. У відповідь міністр внутрішніх справ вирішив залишити навіть цю посаду, вважаючи, що в «новому кабінеті згоди не буде», і передав справи своєму товаришу В. Рейнботу 4.

Крім останнього, в оголошеному 26 жовтня складі кабінету, нові портфелі міністрів отримали: А. В’язлов – юстиції, В. Леон­то­вич – земельних справ, С. Меринг – торгу і промисловості, М. Славинсь­кий – праці, П. Стебницький – народної освіти та мистецтв, О. Ло­тоць­кий – віроісповідань, С. Гербель – продовольчих справ, державним контролером став Петров. Решта міністрів і сам прем’єр залишилися на посадах. Серед новопризначених УНС дісталося три міністерські посади (народної освіти, юстиції і праці) і посада державного контролера. Всі особи, які їх обійняли, були членами партії соціалістів-федералістів. Інші представники УНС відмовилися співпрацювати з гетьманом, вони домагалися скликання Національного конгресу, що мав вирішити магістральні напрями нової внутрішньої і зовнішньої політики держави. Гетьман не заперечував проти цього, сподіваючись, що зможе використати конгрес для консолідації суспільства країни, але ж невдовзі з’ясував, що конгрес мав вирішити й питання «форми державного будування в Україні», тобто домогтися усунення його від влади. На засіданні нового кабінету за мінімальною більшістю голосів (8 проти 7) ухвалу про скликання конгресу було відхилено. Голосування виявило відсутність одностайності в уряді щодо влади гетьмана і не зупинило УНС, який 30 жовтня організував Повстанський оперативний штаб на чолі з командиром залізнично-технічних військ О. Осецьким 5. З оперативних джерел гетьман відразу довідався про підготовку повстання, що схилило шальки терезів його політичного курсу в бік російської орієнтації.

Остаточно зробити цей крок П. Скоропадського спонукали й зовнішньополітичні події. 30 жовтня 1918 р. визнав поразку перед країнами Антанти султанський уряд Туреччини. 3 листопада було підписано капітуляцію Австро-Угорщини 6. 7 листопада, за 7 днів до формального завершення світової війни, із Ясів до Одеси прибув французький консул Енно, який 7 і 9 листопада надіслав до Києва німецькому вищому командуванню і гетьманському уряду телеграму від імені держав Згоди про те, що вони «визнають існуючий зараз український уряд, очолюваний гетьманом», і про те, що «вирішення всіх суперечливих політичних і соціальних питань, особливо самовизначення національностей, буде докладно розглядатися після того, як військові сили держав Згоди та їхні політичні представники прибудуть до Києва» 7. При цьому слід враховувати, що таке рішення держав Згоди щодо країни – союзника Німеччини не могло відбутися без певних ультимативних умов з боку переможців. На наш погляд, немає підстав для сумнівів у рядках з мемуарів П. Скоропадського, де він писав про звістку від довірених осіб про те, що «Entente, і особливо Франція, яка є головною діючою державою із числа держав Згоди на Україні, не бажає рішуче говорити з українським урядом, доки він стоїть на точці зору «самостійності», і що тільки федеративна Україна може мати успіх у них» 8.

Отже, гетьманська дипломатія спромоглася визнання української державності країнами-переможницями де-факто. Остаточно рішення щодо де-юре українського суверенітету мала визнати світова спільнота. Цілком впевнене розуміння цього постулату міжнародного права, на нашу думку, й було головним керівним гаслом гетьманського урядування в листопаді – грудні 1918 р. Так само, як у внутрішній політиці П. Скоропадський вважав своїм обов’язком довести країну до «обраного Сейму», у зовнішній – він намагався досягти її участі у міжнародному післявоєнному конгресі. Без підтримки з боку більшості українських національних партій гетьман був змушений шукати прихильників за суто соціальним принципом. Тому, на нашу думку, його альянс з російськими колами слід розглядати не як зраду національним інтересам України, а як спробу збереження в ній у майбутньому передусім несоціалістичної моделі влади. На користь такого висновку свідчить підтримка гетьмана делегатами 2-го Всеукраїнського з’їзду хліборобів, що у кількості 1 000 осіб зібралися в Києві 4 листопада 1918 р. Зокрема, у їхньому зверненні до гетьмана було зазначено: «Вірте, що у всякий час ви зустрінете в нас цілковиту допомогу в усіх ваших починах для рідної України» 9.

Досить відверто пояснив свої дії в той час і сам П. Скоропадський.

У спогадах він зазначав: «Я дійшов висновку, що мені залишилося обрати одне з двох рішень. Або стати самому на чолі українського руху, намагаючись захопити все в свої руки. Виконання уявлялося таким чином, що я сам оголосив би про скликання Національного Конгресу, причому склад членів змінив би, доповнивши його членами не одних лише партій. Тоді я, так би мовити, міг замінити ті рішення, на які розраховували Винниченко і компанія, і хоча, якщо так можливо висловитися, обскубаний, міг утриматися при владі. Інше рішення було – рішуче закрити конгрес і спертися на ті офіцерські формування, про які я говорив вище, а якщо потрібно, оголосити офіцерську мобілізацію» 10.

Отже, обираючи друге рішення, П. Скоропадський керувався насамперед не владними мотивами, а зберігав вірність соціально-економічним і правовим засадам державності, оголошеним у перший день його гетьманування. Він враховував переважність на той час міжнародної думки щодо самовизначення націй. До речі, це було доведено Паризьким конгресом, що визначив Версальську систему післявоєнного державного устрою Європи. Тому підґрунтям свого нового політичного курсу гетьман вбачав боротьбу з анархічними тенденціями в суспільстві, для чого й намагався консолідувати відповідні сили.

Розклад союзного військового контингенту. На початок листопада 1918 р. вже стало зрозумілим, що військовий контингент Центральних держав в Україні, на якому базувалася система гетьманату, сам перетворився в анархо-кримінальне джерело. Від безладь австро-угорських і подекуди німецьких солдатів стало потерпати не лише місцеве населення, а й співробітники всіх служб українського охоронного апарату. Картину розкладу військового контингенту союзників ілюструють архівні документи.

За доповіддю начальника вартової дільниці ст. Жмеринка Чорномор-Задерновського, до начальника карно-розшукового відділення Вінницької повітової варти «2 листопада 1918 р. 35 австрійських солдатів в трактирі у зв’язку з революційними подіями в Австро-Угорщині влаштували мітинг, який скінчився поголовним п’янством. Біля 11 години вечора австрійці вийшли із трактиру і натовпом рушили по місту зі співами та стріляниною у повітря. Стрілянина продовжувалась години до 4 ночі, після чого настала тиша до ранку. Вранці австрійці, у великій кількості п’яні, з’явилися на вулицях, де розпродавали різні казенні речі. Інший гурт спрямувався до коменданта міста, заарештував його та його помічника і всіх австро-угорських офіцерів, що там знаходились. До цього часу окремі купки солдатів у місті заарештовували і зривали погони зі своїх офіцерів. Декілька офіцерів було розстріляно біля церкви, багатьох офіцерів, зриваючи погони, били. Так продовжувалося до 8 вечора. Тоді солдати пішли до австрійських інтендантських складів, які знаходяться за місцевістю, що називається «Кавказ», де стали грабувати ці склади. Грабежі тривали до ночі, майно вантажили на підводи і везли до міста, де продавали за безцінь перекупщикам-жидам. Майже все населення міста і найближчих сіл приймало участь у грабежах складів, майно таскали мішками по домівках і вивозили на підводах в села. Особливо багато майна вивезли до Браїлова та Станіславчика, десятки підвід. Потім склади підпалили. Населення у паніці сховалося по домівках, бо австрійці почали громити найбільш цінні магазини у місті. Четверо невідомих, одягнених у австрійську форму, увійшли до мануфактурного магазину на базарі, вбили дочку власника магазину і розграбували товар. На другий день австрійці почали частково від’їжджати на батьківщину і 4 листопада їх залишилося 200-300 чол. Ніяких реальних заходів вжити було неможливо через відсутність збройної сили, на яку б можливо було покластися. 19 міських вартових та 20 чол. залізничної варти були безсилі придушити цей рух і ми обмежувалися тим, що розійшлися у всі кінці міста та стежили, куди ховається награбоване. А коли прибули вартові із Вінниці, Браїлова, Станіславчика та інших місць, почалася правильна боротьба з тим, що коїлося. Австрійці, які залишилися, були роззброєні, награбоване відбиралося і були вжиті заходи до охорони майна міщан. Всі арештанти (політичні та кримінальні) були австрійцями випущені на волю. Зараз розшукуються».

2 листопада відбулися мітинги австрійських вояків в Одесі: матросів – у порту, а солдатів – у Воронцовському палаці. Пограбувавши околиці в місцях мітингів, австрійці навантажились в ешелони і виїхали додому.

3 листопада події на зразок Жмеринських відбулися в Тирасполі. За винятком того, що австрійська охорона міської тюрми втекла, залишивши в’язнів замкненими. Повітовий староста терміново організував побудинкову охорону від австрійців з числа місцевих мешканців, а начальник міської варти взяв під охорону тюрму.

Цього ж дня столичний отаман отримав доповідь від «начальника Контррозвідувальної Служби всього району Південної Армії» підполковника Бермонда. Останній доповів, що «за надійшовшими відомостями на Волинському кордонному посту Січові Стрільці роззброїли Австрійські частини і, з’єднавшись з більшовиками та невеличкими німецькими частинами, рухаються у напрямку ст. Фастів».

5 листопада прокурору Вінницького окружного суду його товариш Мазаракі доповідав про те, що добою раніше «ольгопільський австрійський комендант втік у Варшаву, залишивши 200 солдатів і офіцера, який згодом теж зник. Солдати перепилися, вчинили стрілянину на Гоголівській вулиці, продають майно та гвинтівки. Чини варти протидіяти їм не змогли. Солдати відбирають у місцевого населення фураж і продовольство, настрій у них «більшовицький». Австрійці-більшовики заарештували командний склад корпусу, зривають погони та кокарди зі своїх та українських офіцерів, звільнили селян, заарештованих за більшовицьку агітацію, в м. Балта вбили 6 австрійських офіцерів».

6 листопада начальник варти ст. Бирзула Симонович надіслав телеграму до отамана варти залізничного району: «Зараз ліквідував продаж коньяку на станції, яким із вагону торгували австрійські солдати і помічник австрійського станційного коменданта. З труднощами вивезене за семафор вино у чотирьох діжках знищено сьогодні. Були спроби місцевого населення вкрасти рушниці зі складу біля станції, де зберігається понад 2 000 рушниць, що охороняли австрійці. За участю вартових спробу ліквідовано. Небезпека для станції зростає, оскільки на ній зберігається ще багато снарядів. Повторюю про необхідність надсилання німців».

7 листопада до командира Подільської кордонної бригади надійшла телеграма начальника Сатанівського загону сотника Скворцова, який доповів, що «селяни всіх сіл збунтувалися і з розбійницькими ватагами напали на кордон, захопили зброю, козаків побили. Бунчужного Лабутіна важко поранили. Зброю селянам передали австрійці, які відходили».

Того ж дня губернський староста Кисельов із Кам’янця-Подільського повідомив директора ДДВ про те, що австрійські солдати, які проходили із Балти через Ольгопіль до Чечельника, розбили в’язницю, звільнили арештантів, роздали їм гвинтівки, спалили справи архіву. Повітовому старості Титаренку і начальнику Ольгопільської варти заочно був винесений вирок – смертна страта. Їм на допомогу із Балтського, Вінницького, Гайсинського і Ямпільського повіту губернський староста доручив надіслати по 25 чинів варти, але у повідомленні до ДДВ він зазначив, що в успіх від цього заходу мало вірить, «якщо не будуть відряджені німецькі частини, які упорались би з австрійцями».

8 листопада директору ДДВ телеграфував начальник вартового відділення на ст. Волочиськ Будаговський: «Шостий день іде розгром вантажів і складів. Вся територія станції оточена тисячним натовпом і підводами місцевих селян, озброєних гвинтівками та ручними гранатами. Іде безперервна стрілянина і кидання бомб вдень і вночі. Прибулі із Австрії тисячі полонених теж приймають участь у грабежах сумісно з населенням, варта і залізнична охорона не в силах боротися. Робота станції фактично призупинена».

Того ж дня надійшли доповіді до начальника залізничного відділу ДДВ Делянова зі ст. Новоселиця, де були розгромлені спиртові склади і розкрадені гроші залізничних службовців, та з Єлісаветграда, де австро-угорські солдати разом з місцевою біднотою пограбували багаті будинки і промислові підприємства. А начальник Могилів-Подільської повітової варти Грицкевич надіслав доповідь такого змісту: «О 2 годині ночі на восьме число румуни увірвалися на ст. Окниця, обеззброїли та заарештували надісланий для охорони станції і службовців загін під командою корнета Гриневича. У зв’язку з грабежами станції місцевими селянами і військовополоненими мною вчора була вислана з загоном зброя для озброєння надійних осіб. Прошу вжити заходи по звільненню загону і службовців залізниці» 11.

Таким чином, ми бачимо, що майже вся частина території Української Держави, на якій розташовувались австро-угорські війська, перетворилася на арену масових безладь і виступів кримінальних елементів. Що мав робити гетьман? Звичайно, те, що кожний голова держави в такій ситуації – застосовувати війська.

8 листопада було надіслано гетьманський наказ, в якому П. Скоропадський зазначив: «Для підтримки порядку і законності на місцях оголошую губернії: Катеринославську, Херсонську, без міста Одеси, Подільську, Таврійської губернії повіти Дніпровський, Мелітопольський та Бердянський, а також градоначальство Миколаїв на військовому стані з наданням всієї повноти влади відповідним командирам корпусів…Вказаним командирам корпусів присвоюються права командуючого окремою армією, стосовно ст. 600 «Положения о полевом управлении войск в военное время», вид. 1914 р. та глави ІІ «Правил о местностях, объявленных состоящими на военном положении». Цивільним владам керуватися додатками до ст. 23 «Свода Губернских Учреждений» (том ІІ Зводу Законів колишньої Російської імперії, вид. 1892 р.). Військовий стан входить у силу в 0 год. 5 хв. з 8 на 9 листопада». Одеське градоначальство оголошується в стані надзвичайної охорони, з наданням міському отаману прав, зазначених в ст. 122-116 «Устава благочиния и безопасности» 12.

Отже, військовий стан оголошено, але де ж гетьман мав взяти військові сили для забезпечення виконання свого наказу, коли власна українська армія на той час складалася лише з корпусів офіцерських кадрів? Знову ж таки П. Скоропадський мав обирати: чи німецький контингент, стомлений від війни і жадаючий якомога швидше повернутися додому, чи російські добровольці, згуртовані на південно-східних кордонах України, а подекуди і в її межах ідеєю безпощадної боротьби з більшовизмом? Між тим саме життя давало українському гетьману відповідь. Зі втечею австро-угорських військ з України зону їхнього розташування стали займати німці.

Так, 7 листопада начальник Одеської міської варти доповідав директору ДДВ: «Прибувають німецькі частини із Константинополя. В місті ще до 3-х полків австро-угорської армії. Більша частина австрійців в районі ст. Товарна. У місті австрійці п’яні. Хорвати вбили своїх офіцерів. Деякі австро-угорські офіцери одягаються у цивільний одяг і очікують від’їзду солдатів, в ешелонах не їдуть. Вночі до Одеси прибуло 10 пароплавів із Константинополя, 7 із них німецьких». Наступного дня від нього ж надійшла телеграма: «3 гірські артилерійські полки прибули з Палестини. Залишаються за проханням міського отамана в Одесі, як і 22 піхотний і 65 артилерійський полки 217 піхотної дивізії. Прибула 5 ландверна дивізія. Австрійських піхотних, артилерійських і кавалерійських полків в Одесі немає. Залишилися технічні частини і незначна кількість фельджандармів без всякого призначення. Продовжують продавати зброю. В Раздєльній продавали цукор по смішних цінах – 5 крб. за мішок».

Крім новоприбулих німецьких військ, була зроблена передислокація їхніх частин на Катеринославщину, Поділля, в Херсонську губернію і Північну Таврію із числа корпусів, розташованих у німецькій зоні Української Держави. Але ж незабаром німецькі частини спіткала схожа доля австрійського військового контингенту. Щоправда, німці не чинили масових бешкетів, як австрійці. 9 листопада залишив трон прусського короля та німецького імператора кайзер Вільгельм ІІ. А через два дні у Комп’єнському лісі французький маршал Фош прийняв поразку Німеччини. Після цих подій боєздатність німецького війська значно погіршилася.

15 листопада волинський губернський староста Андро доповідав до МВС: «Отримані відомості із Домбровиць. Німецькими солдатами заарештовані офіцери, збираються їхати додому. В Рівному порядок поки не порушується. На Ковель ешелонами іде Австрійський корпус. У Волочиську, за отриманими відомостями, настало заспокоєння. У Новоград-Волинськ­ому серед німецьких солдатів влаштувалися комітети. У Кам’янці залога почала розкладатися, вибрали «совдеп». У прифронтовій смузі настає заспокоєння, кінні загони продовжують там діяти. У Житомирі настрій німецьких військ вкрай збуджений. За всіма ознаками на днях настане повне розкладення. Командний склад корпусу вперто перешкоджує отриманню зброї. Полонені продовжують прибувати. Необхідно вживати суттєві заходи».

Того ж дня до МВС надійшла й доповідь від київського губернського старости Андріанова: «В залогах розквартирування німецьких військ обрані «совдепи». Настрій німецьких військ: Біла Церква – спокійний; Фастів – через велику кількість молодих недостатньо дисциплінованих солдатів – тривожний; Тараща – тривожний; Сквира – небезпеки поки не відчувається; Бердичівська залога дезорганізована, з офіцерів зривають погони, розвішують червоні прапори; Канів – тривожний; в Чигирині – спокійно, але оголосили про своє найближче залишення повіту».

Про настрій німецьких частин у ці дні на Харківщині повідомляв кореспондент газети «Одеські новини» у своїй статті за 19 листопада 1918 р.: «Серед німецьких військ у Харкові йде посилена більшовизація. Можливо, що німецькі солдати скоро залишать Білгородський фронт. За німецькими даними, до Харкова починають прибувати більшовицькі комісари. Становище з боку більшовиків стає загрозливим. Мешканці покладають великі надії на прибуття держав Згоди. Більш вільні і заможні від’їжджають до Одеси і Криму. Німці зберігають нейтралітет. Серед студентів зараз на сходках великі хвилювання з приводу призову. Справа доходить до бійки, загроз один одному револьверами. В Комерційному інституті майже не вчинився самосуд над студентом, який виступив з різкою критикою офіцерства. Втрутився ректор і запобіг самосудові. Окремі факультети виносять резолюції, що згодні йти за призовом демократичної Росії на боротьбу з анархією» 13.

Новий політичний курс гетьмана. Наведені документи доводять, що в листопаді 1918 р. розраховувати на збройну підтримку Німеччини гетьман вже не міг. Отже, єдину реальну силу, здатну впоратися з анархічними тенденціями в країні, він вбачав у Антанті, до складу якої належав і «білий» російський рух, що вважався правонаступником Російської імперії. Але ж для оголошення нового курсу П. Скоропадському потрібні були однодумці в уряді. Голосування з приводу скликання Національного конгресу показало, що представники УНС в кабінеті не будуть підтримувати гетьмана. Статус урядовців вони використовували насамперед не для вирішення державних питань, а для критики гетьманського режиму.

7 листопада начальник особливого відділу державний ранговий Бусло повідомив начальника гетьманського Штабу генерала В. Дашкевич-Горбацького, що «в найближчому часі має намір видаватися нова газета «Трибуна», в якій будуть приймати участь міністр праці Славинський під псевдонімом Стависький, міністри Стебницький під псевдонімом Смутке і Лотоцький під псевдонімом Білоус» 14.

14 листопада відбулося останнє засідання гетьманського уряду під головуванням Ф. Лизогуба. Наступного дня вже було оголошено склад нового «федералістського» кабінету. Його очолив С. Гер­бель, який протягом кількох місяців фактично виконував обов’язки прем’єра, проте дещо меншим обсягом, обіймаючи посаду представника українського уряду в Одесі. До нового кабінету не увійшли «германофіли» Ф. Лизогуб і Д. Дорошенко, міністрами стали: закордонних справ – Г. Афанасьєв, військових – Б. Шуцький, освіти – В. Науменко; повернулися на посади міністрів: І. Кістяківський – внутрішніх справ, Ю. Вагнер – праці; зберегли портфелі міністрів: А. Ржепецький – фінансів, С. Мерінг – торгу і промисловості, Б. Бу­тенко – шляхів, В. Любинський – охорони здоров’я, В. Леонтович – землеробства; на посаду міністра юстиції з МВС перемістився В. Рейнбот. 16 листопада уряд С. Гербеля повідомив у пресі про свої кінцеві і найближчі завдання. Йшлося про відбудову «єдиної і неподільної Росії», але на федеративних засадах із «забезпеченням Україні її державності і національної самобутності». На цьому шляху визначалася першочергова необхідність зміцнення державного ладу на Україні через позбавлення «від анархії і більшовизму» 15.

Збройна боротьба за владу. Чи можливо було гетьману в той час інакше боронити в Україні «державність» і «національну самобутність»? Звернемо увагу, що саме тоді вже чітко визначилися сили, які за свою мету поставили знищення влади гетьмана в Україні і розпочали її здійснення. В ніч з 13 на 14 листопада керівне ядро УНС створило Директорію Української Народної Республіки. Її головою було обрано В. Винниченка, а членами – представників Селянської спілки Ф. Швеця та УСДРП С. Петлюру. Надалі до складу Директорії увійшли залізничник А. Макаренко і представник УПСФ П. Андрієвський. Написана наступної ночі В. Винниченком відозва Директорії до українського народу була терміново поширена в Україні по телеграфу. В ній українців закликали до повстання проти П. Скоропадського «насильника і узурпатора народної влади» і оборони української держави в формі Української Народної Республіки. 16 листопада військові частини, які зрадили гетьмана і перейшли на сторону Директорії, розпочали проти нього бойові дії 16.

Майже одночасно з цими подіями відновилася відверта збройна боротьба проти України з боку Радянської Росії. В день німецької капітуляції, 11 листопада 1918 р., Раднарком, Ленін зобов’язали Реввоєнраду РРФСР протягом 10 діб підготувати наступ Червоної Армії для захоплення України під виглядом братньої допомоги українським робітникам та селянам. Ця «допомога» з вересня 1918 р. накопичувалася в нейтральній зоні, тобто територіальній смузі між неделімітованими кордонами України і Росії. Тут, від ст. Унеча до м. Львова із партизанських загонів під командуванням М. Кропив’янського та В. Ауссема формувалися Перша й Друга повстанські дивізії, до яких увійшли з’єднання В. Примакова, М. Щорса, В. Боженка та інших «червоних» командирів 17. Уже 19 листопада В. Антонов-Овсієнко доповів Леніну, що 17 листопада Реввоєнрада РРФСР створила Раду українського фронту «замасковано названу Радою Групи військ Курського напрямку. Її склад: Я, тов. Сталін, тов. Затонський» 18. Почалося змагання між Радянською Росією і українською Директорією на випередження встановлення своєї влади в Україні. Звичайно, що в таких умовах гетьманський охоронний апарат став головним об’єктом нападів як з боку одних, так і других.

З історичних фактів можна дізнатися, що найпомітнішу роль у поваленні останнього українського гетьманату відіграли збройні сили, що як гвардійські мали найкраще озброєння і спорядження, повинні були захищати владу П. Скоропадського. Першими зрадили гетьмана два полки Січових Стрільців, які 16 листопада випустили із Білоцерківської в’язниці політичних в’язнів і розстріляли її охорону. Звідси повстанці вирушили на Київ, захопивши по дорозі ст. Фастів. Командувач збройними силами повстанців С. Петлюра відмовив гетьманським посланцям, які зустрілися з ним під ст. Мотовилівкою, на пропозицію припинення братовбивчої війни і порозуміння. До речі, зазначимо, що С. Петлюру було звільнено із в’язниці гетьманським наказом на прохання міністрів А. В’язлова, О. Лотоцького і М. Славинського, тобто гетьман відпустив його добровільно з надією знайти спільну мову, але ж С. Петлюра зовсім не збирався цього робити.

Ось як київські «Вечерние новости» за 24 листопада 1918 р. написали про його звільнення: «В день освобождения из тюрьмы Петлюра побывал в двух знакомых типографиях, пообедал в ресторане на Крещатике, где встретился с лицами от Винниченко, зашел на конспиративную квартиру, по телефону вызвал Винниченко и согласился встать во главе повстанцев. Ночью переоделся в костюм рабочего и бежал в Белую Церковь».

17 листопада відбулося укладення угоди між Директорією УНР і «Великою Радою німецьких депутатів Києва» про нейтралітет німецького війська в українській війні в обмін на обіцянку сприяння у поверненні його на батьківщину. 18 листопада Січові Стрільці між Мотовилівкою і Васильковом розбили надіслані їм назустріч за наказом командуючого 4 корпусом генерала Волховського полки Сердюцької дивізії, «охотничий полк» і загін київської міської дружини полковника Святополк-Мирського. Загинуло приблизно 600 осіб з обох боків. Полонених Січові Стрільці не брали, 40-60 легкопоранених гетьманців роздягли і розстріляли. Після цього, не бажаючи «проливати братньої крові», на бік повстанців перейшов Лубенський Сердюцький полк полковника Ю. Отмарштайна, а за ним – інші сердюцькі підрозділи 19.

Перемога Директорії під Мотовилівкою прискорила розпалення повстання. На її заклик про мобілізацію до війська УНР почали збиратися селянські загони, в пам’яті яких були свіжими спогади про багату здобич під час грабежів панських маєтків на початку 1918 р. Їхньому згуртуванню сприяло й те, що німці виказували щодо них повну байдужість і не чіпали їх.

Цікавим з цього приводу є звернення київського губернського старости до Ради солдатських депутатів Київської залоги німецьких військ від 21 листопада 1918 р. Він писав: «З виступом Січових стрільців під проводом Петлюри одночасно в різних районах Київської губернії стало відбуватися швидке підвищення розбійних нападів на мирне населення. Із районів повітів (Канів, Тараща, Звенигородка, Київського та інших) надходять донесення про збирання ватаг, які грабують заводи, економії та садиби. Якщо у виступі Січових стрільців можливо угледіти певне політичне забарвлення, яке в силу рішення німецьких військ зберегти нейтралітет перешкоджає їм стати на бік теперішньої законної влади, то, у всякому випадку, грабежі та вбивства, які чиняться зараз розбишацькими п’яними ватагами залишених без влади селян, ніяк не можуть бути підведені під поняття політичних виступів, які мають на меті відтворення на Україні іншого державного ладу. За самою властивістю військового звання, яке зобов’язує стати на захист права і життя цивільних мешканців, дисципліновані німецькі війська, прибулі на Україну для підтримки порядку і спокою, без сумнівів повинні всією силою свого авторитету і зброї відновити право і правду у випадках образ, які наносяться мирним мешканцям. Між тим до мене надходять доповіді, що в деяких місцях німці відмовляють у допомозі, посилаючись на свій нейтралітет, та вивішують білі прапори. Через це мирне населення повітів віддається у злу волю темних та розгніваних мас. Вважаючи, що у викладених фактах невтручання німців у справу придушення не політичних, а загальнокримінальних виступів селян непорозуміння виходять із не зовсім правильного встановлення поняття про нейтралітет німецьких частин у повітах Київської губернії, прошу не відмовляти в обговоренні цього відношення за сутністю збуджених в ньому питань і у можливо короткий термін дати мені відповідь за адресою: Київ, Софіївська, 16».

Подекуди німецькі частини все ж таки порушували «білоцерківський нейтралітет» і виступали на тому чи іншому боці залежно від переваги авторитету солдатської Ради частини або офіцерського корпусу.

Наприклад, уманська газета республіканців «Союз» 26 листопада 1918 р. писала: «Цієї ночі влада перейшла од повітового старости Михайлова до рук тимчасового виборного коменданта сотника Д. Кравченка. Варта частково обеззброєна, частково, на чолі з Михайловим, таємно, вночі захопивши козацькі гроші, втекла. Прийняті заходи повернути утікачів із захопленими грішми. Порядок в місті підтримується місцевою українською сотнею і німцями. За порушення порядку і грабежі вирішено винних карати смертю. Сьогодні відбувається засідання філії Українського Національного Союзу і громадських установ для вирішення питання про передачу влади в місті і повіті».

Натомість на підступах до Києва німці здійснили опір воякам Чорноморського козацького коша, які відразу після звістки про повстання в Білій Церкві скинули гетьманського командира і захопили залізничну лінію Коростень – Київ. Рада солдатських депутатів німецької залоги в Києві оголосила, що не допустить безладь і кровопролиття в місті, доки тут знаходяться німецькі війська. І це оголошення певний час виконувалося. Спроби підняти повстання в Києві гетьманська влада придушила за допомогою німецьких військ.

Про це знаходимо свідчення в поданні прокурора Київського окружного суду Нирчича до прокурора Київської судової палати від 23 листопада 1918 р. Він писав: «Доповідаю Вам, пане прокурор, що біля двох годин ночі на 23 листопада частини розташованого на Андріївському узвозі Сквирського полку, підговорені до цього поручиками полку Васильчиковим та Гриценком, виступили при зброї із косарень і напали на приміщення Подільського і Либідського районів столичної Державної Варти. Перед цим з метою підняти повстання проти уряду і на грунті співчуття виступу Петлюри вказані офіцери вкрали полкові гроші у невідомій поки сумі та зникли. До Либідського району прибув загін, чоловік в сорок, роззброїв чинів варти, яких посадили в арештантську камеру, де і замкнули. Після цього загін розкрав зброю і зник. В Подільському районі діяв загін чисельністю біля 70 чол. Ми були заарештовані, всі присутні чини району обеззброєні. Біля 5 годин ранку сьогодні таке саме було здійснене у Плоському районі варти. Грабежі ніде місце не мали, насильств здійснено не було, арештанти залишилися в камерах. У всіх випадках мали місце безпорадність і переляк чинів варти, які здалися беззаперечно і без опору. У Плоському районі напад було здійснено ватагою всього 8 чоловік. До 10 год. ранку сьогодні у захоплені райони були направлені загони добровольчих військ і німців чисельністю до тисячі чоловік, при появі яких повстанці втекли, кидаючи зброю. Затримано 6 чоловік повстанців із числа солдатів 24 Сквирського полку. Полк роззброєно» 20.

Після цих подій Рада солдатських депутатів німецької залоги м. Києва уклала нову угоду з Петлюрою, яка вступила в силу 4 грудня о 6 годині вечора. Німці пообіцяли не втручатися в українську боротьбу поза межами Києва, а Петлюра – не просуватися доки до Києва. Республіканці мали подати рухомий склад німецьким солдатам для виїзду додому 21. Гетьманський уряд залишився блокованим у столиці і зосередив увагу виключно на її обороні, чекаючи війська держав Згоди. На решті території Української Держави до цього часу майже скрізь відбулося знищення гетьманських владних осередків. Протидія повстанцям в окремих місцевостях була здійснена лише в перші дні після виступу Директорії.

23 листопада директор ДДВ отримав телеграму від херсонського губернського старости Тишкевича, який повідомляв таке: «Прибулими до Єлісаветграда січовиками сумісно з 13 українським куренем 20 листопада заарештований повітстар Верещагін, роззброєний офіцерський добровольчий загін, на вулиці вбиті офіцери Гофман і Бракер, в останнього відібраний ними губернський шифр. Комендантом міста від імені української Загально-Національної Ради республіки призначений начальник 13 куреня Вербицький. Варта залишилася на місцях, німці бездіють, робітники підтримують тільки порядок. Через відсутність зброї, набоїв не маю можливості ліквідувати виступ в Єлісаветграді, хоча сили куреня січовиків незначні через зіткнення їхнього панцерного з товарним поїздом біля ст. Помічна. Навколо Кривого Рогу ватаги робітників під керівництвом охорони залізничних сотень і вільних козаків обеззброюють варту. Для запобігання Єлісаветградської історії віддав розпорядження припинити діяльність полкового отамана Александрійського у Кривому Розі. Необхідно зайняти Кривий Ріг, Знам’янку, Бирзулу, Помічну, Кременчук організованими військовими загонами. Прошу надіслати нарочним новий губернський шифр» 22.

Це повідомлення херсонського старости було одним із останніх. Протягом наступних кількох днів майже всю Херсонщину було захоплено військами Директорії і селянськими загонами, які згуртував офіцер царської та української, за часів Центральної Ради, армії есер Н. Григоріїв. На північ від Єлісаветградщини майже до Києва влада перейшла до отамана Зеленого (Данило Терпіло), загони якого нараховували близько 10 тис. осіб 23.

Маємо два подання прокурора Луцького окружного суду Александрова до Київської судової палати, в яких докладно висвітлюються події боротьби гетьманських охоронців з Директорією на Волині.

В першому, за 30 листопада, він доповідав: «26 листопада на нараді, яка складалася з начальника залоги Левитського, заступника старости Гольца і мене, було вирішено негайно вжити заходи перестороги для охорони міста: була посилена охорона в’язниці, встановлені нічні чергування загонів добровольчої дружини, варті було доручено пильно стежити за всіма підозрілими особами, не дозволяючи різних накопичень, малочисельним у Луцьку військам наказали бути напоготові. Тієї ж ночі через тривожні відомості відбулося чергування в загонах добровольчої дружини деяких чинів прокурорського нагляду. Вдень був відновлений зв’язок з Житомиром і заступник старости Гольц отримав можливість мати інструкції від губернського старости. Повітовий староста Шлемпер до цього часу не повернувся. Немає навіть відомостей про його місце перебування.

24 листопада з німецької комендатури до мене надійшло повідомлення про обеззброєння ватаг петлюрівців в Дубні. Обставини, в яких відбувалося обеззброєння, такі: спочатку Дубенська німецька Рада солдатських депутатів оголосила себе нейтральною і заявила, що зовсім не буде втручатися у боротьбу партій. Скориставшись цим, ватага петлюрівців обеззброїла Дубенську варту, після чого мала намір обеззброїти і німецькі частини. Не бажаючи бути обеззброєною, Рада солдатських депутатів ухвалила в свою чергу обеззброїти ватагу петлюрівців і відновити владу, що й було зроблене. Того ж дня від Ради німецьких солдатських депутатів м. Луцька надійшла заява за підписом німецького солдата-єврея. В ній Рада засвідчувала, що за існуючими у неї відомостями намір про замах 25 листопада на учасників наради, що складалася з начальника залоги Левитського, заступника старости Гольця і мене, не міг виходити від місцевого Бунду, який при набутих обставинах вирішив бути суворо нейтральним.

Як було встановлено дізнанням, колишній офіцер Луцького полку Харчук увечері 25 листопада намірювався кинути бомбу під час нашої наради, але чомусь (ще не з’ясовано у затриманого) не виконав цього. Отримавши відомості через своїх агентів про підготовку замаху, начальник міської варти відразу подався з вартовими на квартиру Харчука. Останній, протестуючи проти свого затримання, став погрожувати револьвером і бомбою, а потім, переконавшись у неможливості опору, здався і був відданий під варту. З приводу викладеної події здійснюється дізнання під наглядом товариша прокурора. При цьому встановити які-небудь дані не уявляється можливим через те, що місцеве населення боїться помсти з боку Харчука як представника більшовицької партії і не бажає давати проти нього свідчень.

Того ж 27 листопада, в 12 год. ночі, до мене на квартиру зайшов міський голова Ясинський і дуже таємно заявив, що в нього вранці були представники місцевого єврейського товариства для засвідчення того, що ні Бунд, ні інша партія зовсім не ставила на меті здійснення терористичного акту, а тому відомості про підготовку Бундом замаху на мене не відповідають дійсності. За словами депутатів є дані, що терористичний акт замислив начальник повітової варти Хурамович. Про все викладене міський голова врахував необхідним довести до мого відома з проханням бути обережним, щоб запобігти сумних наслідків.

За заявою вищезазначених депутатів начальник повітової варти Хурамович і начальник міської варти Блинов озброїли проти себе все міське населення різного роду домаганнями та хабарами. Прослухавши цю заяву, я попрохав міського голову зібрати і довести до мене про всі випадки незаконних дій начальників варти, хоча, за словами голови, вряд чи буде можливим добути ці дані доки вказані особи знаходяться при владі. Того ж дня було видано наказ начальника залоги, який містив в собі керівні дані на випадок можливих виступів.

28 листопада із Рівного надійшли відомості, що до міста прибув загін генерала Чистякова. Оскільки у зв’язку з оголошенням військового стану сталася певна невизначеність з надсиланням дізнань, я для з’ясування різних питань при першій можливості намірювався виїхати до Рівного для переговорів з генералом Чистяковим, який по прямому дроту у бесіді зі мною виказав побажання поки не змінювати загальної підсудності. У теперішній час я позбавлений можливості за відсутністю сполучення надіслати відомості про хід подій у повітах, належних до мого округу. 30-го мені стало відомо, що у Ровенському повіті вбита родина Пляттерів. Стосовно ж Луцького повіту події малюються так: в ніч на 27 листопада на ст. Полиці, вона ж Рафаловка, натовпом місцевих селян, повернутими військовополоненими і присталими до них невідомими особами була обеззброєна команда, яка охороняла інтендантський речовий склад, де, крім інтендантського майна, зберігалося 8 тис. гвинтівок. Згодом натовп почав розкрадати майно складу. Вдень 27 листопада розгром складу припинився, але ввечері натовп знову зібрався і до ранку 28 листопада всі речі та рушниці зі складу були розкрадені. Із більшості вкрадених рушниць затвори були витягнуті раніше і сховані в іншому місці адміністрацією ліквідаційної комісії, тому стріляти із вкрадених рушниць неможливо. Викликані на допомогу із Маневичей 13 козаків теж були обеззброєні натовпом і допомоги надати не змогли. В ніч на 29 листопада натовпом були здійснені грабежі у декількох будинках приватних осіб і погромлений склад «Агроспілки». Крім того, почались грабежі із вагонів, що стояли на станції, і навіть був затриманий один поїзд, із якого частина перевізних товарів була викинута і розкрадена натовпом.

Ліквідаційний уповноважений непокоїться за артилерійський склад в Антоновці, де зберігалися гранати та гарматні снаряди, а також склад в Маневичах, де мається 30 тис. гвинтівок, 93 кулемети системи «Кольт», 50 кулеметів «Максим», 12 легких гармат і багато мінометів та бомбометів. Занепокоєння уповноваженого викликане тою обставиною, що в околицях Антонівки і Маневичей по вечорам помічені невеличкі накопичення місцевих мешканців, які, ймовірно чогось чекають. Склад в Маневичах поки охороняється німцями.

28 листопада в с.Полиці Луцького повіту ватага петлюрівців почала грабувати місцевих мешканців. Прибулий з загоном начальник варти району разом з німцями зупинив грабежі, розігнав ватагу. В с.Бєльськовол’є йде сильне бродіння серед місцевих селян, які починають погроми. Німці відмовляються здійснювати сприяння до заспокоєння у Бєльськоволлі, через що стан там критичний. В м. Торчин Луцького повіту загін кінної сотні, який прибув з м. Володимир-Волинськ, привіз з собою діжку рому і декілька мішків борошна, які розпродають, пиячать і здійснюють самочинні обшуки у місцевих мешканців. З цього приводу дізнання здійснюється під наглядом товариша прокурора. На ст. Антонівку був відряджений загін козаків у кількості 20 чол. для розгону ватаги петлюрівців і охорони речового складу. Спочатку ватага була козаками розігнана, але потім зібралася в більшій кількості, обеззброїла козаків і пограбувала склад. У Владимирці Луцького повіту ватаги бушують. В с.Городець волосний голова Куделя був обеззброєний, заарештований, але потім звільнений. Ватага, що зібралася в Сарнах, вигнала всіх мешканців і приготувалася до бою з німецькими військами. Із району ст. Маневичі ватаги відходять до Сарн. На ст. Киверці 26 листопада заарештований конторщик станції Моровський, який звинувачується у більшовицькій агітації. Через наявність серйозних даних про діяльність Моровського за моїм розпорядженням здійснюють розслідування під наглядом товариша прокурора. 27 листопада в м. Ольпо Дубенського повіту 15 хуліганів заарештували помічника районного начальника варти Похилько, протримали його всю ніч у в’язниці, засудили його до смертної страти, після чого надіслали вирок на затвердження до Дубна. Наступного дня Похилько був звільнений і прибув до Луцька. В м. Березно Рівненського повіту 20 листопада начальник місцевої варти Романов втік зі своїми вартовими, злякавшись появи петлюрівців».

У другому поданні, за 4 грудня 1918 р. прокурор Луцького окружного суду писав: «Як видно із доповіді начальника Володимир-Волинської варти, значна частина повіту зайнята недавно прибулими польськими військами, які вимагають безумовного їм підкорення, наголошуючи, що вся влада у теперішній час повинна належати їм. Тероризуючи місцеве населення, польські легіонери у випадку непідкорення застосовують репресивні заходи, не зупиняючись перед розстрілами. Так, в Уксти-Лукському районі військами була накладена на місцевих мешканців контрибуція в 150 тис. крб., при чому за невнесення її на протязі півгодини обстрілювалося містечко. При цьому вбито 20, поранено 42 євреї. Все залишене казенне майно спішно вивозиться за Буг. На багатьох напрямках з’явилися польські роз’їзди, які кривдять місцеве населення, здійснюючи незаконні обшуки та реквізиції.

Був випадок арешту начальника 5 району варти Дублянського разом з його діловодом і головою Глущанської волості Мужилко. Заарештували вказаних осіб відразу по прибутті до місця своєї служби, комендант містечка надіслав їх до м. Холму, звідки вони через декілька днів були звільнені і надіслані на ст. Голоби. Під час перебування Дублянського в м. Любомлі йому вдалося встановити, що в цьому містечку влаштована польською владою комендатура, при чому легіонерами там є закликані під прапори гімназисти. Останні жорстоко поводяться з місцевим населенням, ввели суворий режим, було здійснено навіть декілька розстрілів.

Додаючи до подання за №137 про події, що мали місце в м. Ольпо Дубенського повіту, доповідаю Вам, пане прокурор: 27 листопада цього року ватага в 15 чоловік на чолі з вартовим Тихоном Перевезенцевим, обеззброївши начальника 4 району Дубенської варти і всіх вартових, увірвалися в квартиру помічника начальника варти Похилка. Пограбувавши у нього все майно, ватага стала наносити йому побої, при цьому деякі з бандитів, знущаючись над ним, притуляли заряджений револьвер до лоба. Лише завдяки сприянню мешканців Похилко вдалося втекти. З приводу зазначеної пригоди доручене розслідування товаришу прокурора.

4 грудня я отримав від судового слідчого 4 дільниці Луцького повіту Полтарацького повідомлення, надіслане ним 25 листопада. Як видно із повідомлення, 24 листопада ватага збройних грабіжників увійшла до м. Володимирця і почала громити канцелярію начальника 7 району Луцької Державної варти. Під час наближення до містечка ватаги начальник варти Рагуцький і голова Володимирецької волості Величко поспішно зникли. Вартові, які залишилися без керівників, щоб запобігти ексцесів з боку бандитів, самі роззброїлися. Отримавши відомості від місцевих мешканців, що бандити намірюються розгромити розташовані в одному будинку камери судового слідчого і мирового судді, судовий слідчий 13 дільниці Луцького повіту Полтарацький, зачинивши вказані камери, сховався на сусідньому хуторі. Повернувшись надвечір того ж дня, Полтарацький помітив, що вкрали також і речові докази мирового судді. По вказаному випадку мною доручається провадження товаришу прокурора, копія цього подання перепроваджується мною до першого департаменту Міністерства юстиції» 24.

На Чернігівщині осередком антигетьманського повстання під гаслами Директорії стала Сірожупанна дивізія. Більша частина її особового складу з отриманням звістки про виступ у Білій Церкві спочатку відмовилась воювати проти гетьмана, але й не виявила натхнення у захисті його влади. Директорія своїм наказом призначила командиром цієї дивізії полковника Палія, який звернувся до Таращанської радянської дивізії, розташованої в нейтральній зоні біля Новгород-Сіверського, з пропозицією спільної боротьби з гетьманом. Таращанці погоджувалися воювати лише під червоними прапорами, і союз не склався 25.

Про події боротьби на Чернігівщині цікаві відомості дає доповідь губернського старости Висоцького до міністра внутрішніх справ від 24 листопада 1918 р. Наведемо її: «18 цього місяця до Чернігова прибув начальник Конотопської Державної варти Шамлевич і доповів, що в ніч на 17 листопада на ст. Конотоп прибув ешелон артилеристів Стрілецької дивізії, який спільно з залізничною охороною і приєднаними до них частинами 1-ї Стрілецької козачої дивізії, розквартированими у Конотопі, робітниками конотопських майстерень здійснив напад на управління Конотопської міської варти, Канцелярію району і приміщення вартових. Під час нападу вартові обеззброювалися, а частина з них з пострілами розбігалася. Майже одночасно з нападом на варту загін повсталої військової частини підійшов до Управління повітового старости. Тут нападаючі, за чутками, були зустріті кулеметним вогнем резервної сотні. При цьому нападаючі понесли втрати. Буцімто поранений єсаул – начальник ешелону. Під час повторного нападу Управління Старости було розгромлене. Та ж сама доля спіткала Управління міської варти, Канцелярію району і квартиру начальника варти Шамлевича. Діловодство і архів знищені. Найбільш цінні речові докази розкрадені. Із в’язниці звільнені кримінальні арештанти і більшовики. Наступного дня в Конотопі, в районі вокзалу, на коліях залізниці була помічена присутність на постах робітників з гвинтівками. Проходячи повз пости офіцери або особи схожі на них, заарештовувались, відводились до вокзалу, де їх розпитували на предмет володіння українською мовою. Із доповіді начальника Конотопського району Сазановського, який з’явився до Начальника міської варти в 10 год. ранку 17 листопада, останній з’ясував, що виконуючий обов’язки повітового старости Фененко відбув із міста разом з резервною сотнею вночі у напрямку міста Батуріна. Про поточні події в.о. старости Фененко був повідомлений Сазановським. Класні чини варти розшукувалися повстанцями за адресами і заарештовувалися, з них українці звільнялися із зобов’язанням бути нейтральними. Від арешту Шамлевич позбавився випадково, бо під час нападу знаходився у своїй квартирі. Коли ж пішов на постріли до Управління варти, потрапив під кулеметний вогонь і змушений був, побачивши здалеку рух військових загонів та встановлення кулеметів, ховатися до ранку. Отримавши відомості, що до квартири і Управління варти виставлена сторожа, та побачивши за обставинами, що місто захоплене повстанцями, Шамлевич залишив Конотоп. Зібравши необхідний матеріал для доповіді, Шамлевичу з великими труднощами вдалося виїхати з міста на поїзді з біженцями, що проїздили через Конотоп до Бахмача, де Шамлевич помітив присутність емісарів повстанців. Від’їжджаючи на поїзді з Конотопу в 3 години по обіду він чув у місті невпорядковану стрілянину із гвинтівок. Німецькі військові частини вночі, зібравшись по тривозі і встановивши кулемети на майдані, ніякої участі в охороні установ не приймали. В теперішній час вся влада в м. Конотоп перейшла до рук начальника Конотопського відділу залізничної охорони полковника Палія, який оголосив себе начальником 1-ї Стрілецької Козацької Дивізії. Чисельність повстанців, враховуючи присталих робітників залізничних майстерень до 1 000 чол. В руках повстанців знаходиться до 700 гвинтівок і до 20 кулеметів» 26.

10 грудня сірожупанники здобули Чернігів і усунули всю гетьманську адміністрацію.

На Лівобережжі проти влади гетьмана 18 листопада 1918 р. підняв повстання полковник П. Болбочан, командир полку Запорізької дивізії генерала Бочковського. Його вояки роззброїли штаб українського корпусу і міські офіцерські дружини у Харкові при повному нейтралітеті німців. Повстанці оголосили владу УНР на Лівобережжі, а Директорія призначила П. Болбочана отаманом Лівобережної України. З Харкова повстанці вирушили на Полтаву і 27 листопада без бою зайняли її у зв’язку з тим, що російські офіцерські частини, які там знаходилися, відмовились воювати з Болбочаном, якого вважали перш за все ворогом більшовиків 27.

За схожим сценарієм відбулася зміна влади в Олександрівську, де роль отамана військ Директорії виконав полковник Литовченко.

Про ці події докладно повідомлено у рапорті старшого осавула штабу 16-ї дивізії значкового Каратинського до начальника штабу VIII Катеринославського корпусу від 30 листопада 1918 р. «15 ноября началась забастовка рабочих гор. Александровска. Забастовка являлась протестом против существующей власти и желанием организации демократической власти. На собрании рабочих была вынесена резолюция: «Единая Демократическая Федеративная Россия». Рабочие бастовали 3 дня и затем приступили к работе. Существовавшая в гор. Александровске варта и сотня крымских татар, прямых своих обязанностей не несла, а занималась лишь грабежами. Частые жалобы населения Александровска начальнику гарнизона на варту привели к необходимости проверить службу варты; для этой цели были наряжены патруль, состоящий из офицеров 47-го Александровского полка. В результате выяснилось, что ни на одном посту, где должны быть вартовые, патруль их не обнаружил, почему в ночь на 17 (точно числа не помню) ноября варта была разоружена офицерской сотней 47-го полка.

Рабочие и население благодарили офицеров за разоружение варты. Охрана города и учреждений перешла в руки офицеров и рабочих, принявших участие в охране и работавших в контакте с офицерами, хотя темными лицами были пущены слухи о готовящемся нападении рабочих на офицеров и офицеров на рабочих, но провокаторский слух не имел под собой почвы и заглох. 18 ноября было получено сведения что в Александровске сформировался какой то революционный комитет. Комитет этот никаких активных действий не предпринимал и ему не придали большого значения. После разоружения варты в Александровске было спокойно, но настроение жителей было повышено вследствие распространившегося слуха о возможности нападения на Александровск банды Махно, бродившей в Александровском уезде. После разоружения варты Воинский Начальник просил разрешения у Начальника гарнизона сформировать сотню при его управлении для охраны складов. 18 ноября появились караулы от Воинского Начальника, которые исполняли только его приказания, – так: «караул выставленный у 47-го артиллерийского полка, где находится гараж 16-й пехотной дивизии, не допустил к автомобилю шофера дивизии с удостоверением выданным штадивом.

19 ноября были выборы в Демократическую Думу и Демократическое Земство. Вместе с этим повитовый староста и начальник уездной варты были уведомлены рабочим комитетом об отстранении их от занимаемых должностей. 19-го же числа были сформирована рада, которая до моего отъезда ни чем себя не проявила. 20 ноября в 8 часов вечера Командир 47-го Александровского полка позвонил к Командиру дивизии и Начальнику дивизионного Штаба и просил их прибыть в Штаб полка по весьма важному делу. Штаб полка был окружен вольными казаками, а в Штабе их ожидала депутация во главе с Воинским Начальником полковником Литовченко, который заявил Командиру, что он избран вождем революционных войск города Александровска и предложил мирным путем без кровопролития сдать оружие, а Командир полка добавил, что предложение это известно офицерам и часть из них согласна сдать оружие. По данным Командира полка в инструкторской офицерской сотне 24 человека в командировке и 21 в самовольной отлучке. Таким образом, оказать сопротивление вождю революционных войск было бесполезно. Здесь же Полковник Литовченко предложил желающим записываться в вольное казачество. В эту же ночь им были захвачены склады 47-го полка, артиллерии и Штаба дивизии, забраны лошади и повозки. Попытка Начальника дивизии воспользоваться помощью квартирующих в Александровске немцев ни к чему не привели, ибо командный состав бессилен и всем распоряжаются комитеты. 21 ноября Начальник революционных войск выпустил приказ по гарнизону города Александровска, в коем указывалось, что 47 Александровский полк следует считать расформированным. Офицеров же, не желающих служить в вольном казачестве, отправить в распоряжение воинских начальников, находящихся в Александровске. Штаб дивизии, управление артиллерийской бригады и 47 полк считать расформированными. Все имущество, дела, деньги, документы сдать не позже 1 декабря и т. д. Приказ этот был прислан в Штаб дивизии и хранится у начальника штаба» 28.

Отже, на більшій території Української Держави антигетьманське повстання здійснювалося на підтримку Директорії. До втручання військ РРФСР в Україну їхніми союзниками були лише селянські загони Катеринославщини і Північної Таврії, якими керували переважно анархо-комуністи і робітничі підпільні гурти у містах Донбасу. Реально оцінюючи обстановку, В. Антонов-Овсієнко зробив висновок, що «зародки» радянської влади в Україні «легко можуть бути задушені петлюрівськими бандами». 20 листопада 1918 р. РВР військ Курського напрямку наказав підпільним комуністичним організаціям України мобілізувати всі сили, особливо на Катеринославщині, для «відновлення Радянської влади назустріч нашому руху на південь і захопленню ст. Олександрівськ, Синельникове, Павлоград, щоб перешкодити відходу контрреволюціонерів із Харкова» 29.

Головною силою для виконання цього завдання стали загони Н. Махна. Лише з виводом австро-угорських військ Н. Махно зміг виконати завдання Леніна, яке він отримав у травні 1918 р. перед засланням в Україну, розгорнути антигетьманське повстання в Північній Таврії і на Катеринославщині.

13 листопада з залізничної станції Софієвка доповідали у Катеринослав: «Більшовицькі ватаги Махна чисельністю приблизно 300 чол. насуваються з боку села Заливного на село Лукашеве Олександрівського повіту, яке у 12 верстах залізничного сполучення від Софієвки, куди прибуло близько 200 чоловік біженців, серед них є поранені, ватага на своєму шляху вбиває, спалює. Припускається, що ватага просувається на захід» 30.

18 листопада катеринославський губернський староста доповідав у Департамент варти: «Загони ватаги Махна в околицях Олександрівського повіту грабують, вбивають. Загін бандитів, сто чоловік, у Василівці Павлоградського повіту мав перестрілку з вартою, вбито 2, поранено 2 вартових. На підступі до Терновки, біля Славгорода, загін вартових у 5 чоловік наштовхнувся на головні сили Махна до 600 чоловік. Почалася перестрілка, варта без втрат відступила на Синельникове для охорони цього району. Ватаги Махна кожночасно зростають, зайняли Василівку, Мар’ївку, Олексіївку Павлоградського повіту, частина переправилася через Дніпро і загрожує Катеринославу. У Маріуполі, повіті положення серйозне, ватаги бешкетують, варта примушена була покинути більшість своїх пунктів. Старші агенти покинули станцію Волноваха. Скрізь у губернії приймаються заходи по боротьбі з бандитами, але місцевими силами ліквідувати зростаючі ватаги не вбачається можливим, прошу допомогу» 31.

20 листопада Махно захопив с.Жеребець, а наступного дня надовго повернувся в Гуляйполе. Тут було утворено військово-революційний штаб, який передбачав можливу загрозу з боку гетьманських формувань і союзних військ, і тому розподілив район оборони навкруги села на 3 дільниці: Царекостянтинівську, Верхнього і Великого Токмака, Гришинську 32. Радянська історіографія навмисно приховувала роль махновців у затвердженні наприкінці 1918 р. комуністичної влади на Гуляйпіллі. Відзначалося, що у селі в той час діяв волосний ревком на чолі з місцевим ковалем Л. Корости­льовим, який почав ліквідувати відновлену гетьманом приватну власність на землю і реквізувати надлишки хліба у куркулів 33. Насправді ж це «реформування» здійснював військово-революційний штаб Махна, до якого також входив і представник більшовиків.

На початку грудня до Гуляйполя завітали члени Катеринославського більшовицького військово-революційного комітету Г. Колос та І. Максименко, які досягли угоди з Махном про спільні бойові дії проти Директорії і Добровольчої Армії 34. Це свідчить про те, що відтепер без підтримки австро-німецьких військ уламки гетьманських озброєних формувань серйозної загрози для анархо-махновців не становили. За даними генерала Денікіна, «на ростовському і кримському напрямках протягом грудня діяли об’єднані ватаги Махна силою в п’ять-шість тисяч» 35. А катеринославська газета «Приднепровский край» 1 грудня 1918 р. навіть повідомила про 10 тис. «добре озброєних і споряджених вояків ватаги Махна», які відновили в Павлоградському повіті і Гуляйполі радянську владу. У цей час Махну вже підпорядковувалися анархо-комуністичні загони В. Білаша, Т. Удовиченка, М. Фоменка, Ф. Гончаренка, В. Кури­лен­ка, які раніше діяли самостійно у Бердянському, Маріупольському, Олександрівському і Мелітопольському повітах. Махновські загони почали цілеспрямоване знищення гетьманських владних осередків. 10 грудня вони захопили ст. Чаплине, 12 грудня – Царекостянтинівку і Орєхове 36. Скрізь махновці винищували поміщиків, їх майно розподіляли між собою, на німецьких колоністів накладали контрибуції, у заможних селян конфіскували для військових потреб коней, підводи, харчі, зброю. Господарства, де було більше п’яти коней, розкуркулювали 37. Свавілля щодо власника, безмотивні вбивства заможних, знущання над посадовими особами і рядовими службовцями гетьманських державних і цивільних установ анархо-комуністи ототожнювали з вищим проявом свободи, що дала їм революція.

Про злочини махновських ватажків 6 грудня 1918 р. прокурору Одеської судової палати начальник Олешківській повітової варти повідомляв: «Бандити, прибулі із села Качкаровки Херсонського і Великої Лепетихи Мелітопольського повітів до с.Каїри Дніпровського повіту, спільно з каїрськими селянами роззброїли вартових і заарештували начальника варти Чупринку, сильно побивши його і, наміряючись вчинити самосуд, замкнули під варту. Про вищевикладене на підставі ст. 1035 «Устава Уголовного Судопроизводства» доповідаю, що Чупринка до теперішнього часу знаходиться в руках бандитів і силами варти відновити порядок в Каїрах та звільнити начальника Чупринку я позбавлений можливості, а військових частин в повітах немає» 38.

На відміну від регіонів в обложеній з усіх боків столиці майже до останніх днів гетьманської влади охоронні органи продовжували виконувати свої функції. У зведенні відомостей про пригоди в м. Києві за 28 листопада 1918 р. карно-розшукового відділу столичної Державної варти, що було укладене наглядаючим товаришем прокурора Київського окружного суду, не зазначено сплеску кримінальної злочинності, характерного для інших місць. Хоча й тут не обійшлося без важких злочинів.

Як приклад наведемо цей документ: «§1. Злочини. Бурвассер (Мала Василівська, 12) повідомив про збройний напад на його квартиру, скоєний 12 невідомими зловмисниками, що вкрали 47 000 крб. і зникли. В квартиру Рохліна (Кирилівська, 44) увірвалися 5 озброєних револьверами і ножами зловмисників, які напали на Ісаака Ліпкеса і нанесли йому два ножових поранення в голову і руку, після чого зникли, нічого не вкравши, бо тими, що були в квартирі була піднята тривога. Скоєні крадіжки: 1) У Браїловської (Виноградна, 3) речей і грошей на 15 000 крб. 2) У Шмідта (Хрещатик, 48) із магазина одягу і сукна на 100 000 крб. 3) У кооперативу «Общая выгода» (Фундуклєєвська, 39) бакалейних товарів на 6 000 крб. 4) У Тимощука (Володимирська, 15) речей на 1 500 крб. 5) У Браницької (Георгієвський пров., 1) одягу на 400 крб.

§2. Розкриті злочини. Затриманий невідомий, що назвався Тишкевичем, в якому потерпілий від розбою Троцький упізнав одного з учасників нападу на нього. Встановлено, що крадіжку чобітного товару у Литвинова на 157 920 крб. скоїли Вильчинський, Давидович і Піхоцький. Останній затриманий і в крадіжці зізнався, а інші зникли. Частина вкраденого знайдена у майстерні Столярчика і Спалинського. У баришника Скачка відібрана білизна, вкрадена у Непомнящого. Затриманий з речовими доказами злодій Устименко, який скоїв крадіжку у Браницької.

§3. Пригоди. Близько 11 годин ночі на 28 листопада в саду біля помешкання Гетьмана (в будинку удільного відомства) невідомими було здійснено кілька рушничних пострілів, які не завдали нікому шкоди. У відповідь варта при штабі обстріляла рушничним вогнем вказаний сад і кинула туди одну гранату. Жертв не було, хто стріляв, не з’ясовано.

§4. До моменту. У зв’язку з відбуваючимися військовими діями ніяких ексцесів не було. Відчувався інтенсивний гарматний обстріл в 4 год. дня 25 листопада, в 11 год. вечора тієї ж доби і близько 1 год. ночі на 26 листопада. За отриманими повідомленнями це стріляла артилерія урядових військ з позицій біля посту Волинського по позиціях противника» 39.

Кінець гетьманату настав після того, як німці чергового разу здали Директорії свого колишнього союзника. 10 грудня новий начальник штабу німецького Вищого командування полковник Нете уклав угоду з петлюрівцями, за якою 14 грудня останні могли увійти в Київ і робити з гетьманцями, що заманеться. Того ж дня до гетьмана завітала німецька делегація на чолі з солдатом Кирхнером, яка намагалася переконати його запобігти кровопролиттю і здати місто. 13 грудня П. Скоропадський отримав ультиматум, підписаний В. Винниченком, про зречення від влади 40. Наступного дня він передав владу Раді Міністрів і виїхав за кордон. Гетьманський уряд у свою чергу віддав владні повноваження прибулій до Києва Директорії.

Таким чином, наведені документальні джерела, які висвітлюють події періоду падіння останнього українського гетьманату, доводять, що охоронний апарат Української Держави не виконав покладених на нього функцій з причин не організаційного, а насамперед політичного характеру.