§2. Поняття і класифікація римських позовів

Нормальний порядок речей, в якому здійснюється право, у випад­ку оскарження чи порушення з боку інших осіб, полягає у зверненні до суду. Передусім суд вирішує, чи існує суперечлива справа, і у разі необхідності вживає примусових заходів для здійснення право­суддя. Але для цього потрібне пред'явлення позову з боку заінтере­сованої особи. Протилежна сторона в цей час протиставляє свої заперечення тощо. Далі потрібно довести ті суперечливі факти, які свідчать про правоту або неправоту сторін, після чого приймається постанова суду. Дії позивача і відповідача визначалися як право вима­гати і право заперечувати (arere, negere).

У римському праві позов (action) є нічим іншим, як правом дома­гатися через суд того, що належить особі. Тобто позов — це звернення до суду за захистом своїх порушених прав. Формування позовної вимоги становило дуже суттєву частину римського судочинства в галузі приватного права. Позивач повинен був виразити свої вимоги у суворому обліку законних приписів з конкретного приводу. Від судової влади (претора) залежало, дати право на позов з пред'явле­ного приводу чи відмовити у ньому. Була розроблена ціла система позовів. У преторських едиктах постійно публікувалися формули окремих позовів, розроблених щодо відносин, які отримали правовий захист з боку претора.

Римські юристи розробили наступні види позовів:

1) за системою римського права розрізняли: цивільні позови, які грунтувалися на приписах цивільного права (jus civile), та гонорарні позови, які були введені в систему правосуддя судовими органами;

22

позови суворого права, за яких суддя повинен був дотримувати

суворого припису закону, та позови доброї совісті, за яких суддя

мав широкі можливості при винесенні рішень, які базувалися на

чесності і справедливості;

позови особисті (персональні), спрямовані проти особи, яка

була зобов'язана здійснити на користь позивача якусь дію (наприклад

виплата боргу);

речево-правові позови (реальні), спрямовані на визначення

права стосовно визначення речей, тобто на захист речових прав

(позов про повернення своєї речі від особи, в якої ця річ знахо­

диться). Якщо об'єктом спору є дія, має місце особистий позов, а

якщо річ — речовий позов.  Речево-правові позови поділялись на:

а)             реіперсекуторні позови, за допомогою яких позивач вимагав

від суду відновлення порушеного стану майнових прав і намагався

отримати те, що було відібрано у нього відповідачем (позов про

повернення грошей);

б)            штрафні позови, спрямовані на часткове покарання відпо­

відача. В них позивач вимагав від суду покарати відповідача штра­

фом;

в)             змішані позови, спрямовані і на відновлення порушеного

майнового права, і на покарання у вигляді штрафу;

публічні (популярні) позови. Ці позови пред'являлися для за­

хисту громадських інтересів (пред'являлися тим, хто щось підвісив

або поставив, хто щось вилив або викинув на вулицю);

фіктивні позови (позови з фікцією). Ці позови містили певну

фікцію про те, що яка-небудь умова закону збережена, хоча цього

не було;

ноксальні позови. Це позови про відшкодування збитків при

деліктах, здійснених особами чужого права або рабами без відома

paterfamilias;

позови спадкоємців. Це позови про розподіл спадкового майна;

позови проти осіб, які впливають на чужих рабів таким чином,

щоб погіршити їх трудові і моральні якості.

Колізія і кумуляція позовів. Деякі цивільно-правові відносини були захищені кількома позовами. В цих випадках наставала колізія (розходження) позовів: позивач міг вибрати позов, який був більш зручним, але при тому використовував можливість виключення інших позовів. Як виняток допускалося, щоб позивач пред'являв проти відпо­відача кілька позовів. У таких випадках існувала кумуляція позовів.