§2. Поняття і види сервітутів

Сервітут (servitus) — це речове право користування чужою річчю в одних або кількох відносинах. Поява сервітутів була пов'язана з появою приватної власності на землю. Існували, наприклад, земельні наділи, які не мали водоймища або виходу до загального шляху. В цьому випадку виникала необхідність закріпити за власниками таких "збиткових" наділів право користуватися водою з водоймища сусід­нього наділу, проходити через сусідську ділянку для виходу на загальний шлях. Так виникла потреба в користуванні чужою землею, що нази­вається сервітутом. На прикладі, який ми розглянули, власник наділу, що мав водоймище, обмежувався у правах, а сам земельний наділ слугував на користь земельного наділу, на якому не було води.

Сервітут — це відносини, за яких земельна ділянка, річ не тільки служить своєму власнику, а й використовується для економічних вигод сусіднього земельного наділу. Сервітут — це право на часткове користування річчю у суворо визначеному відношенні. Режим прав на чужі речі був неоднаковим. Ці права за обсягом і змістом істотно різнилися, хоча й мали багато спільного. Так, земельні сервітути мали багато спільного з емфітевзисом і суперфіцієм, проте вони й істотно відрізнялися одне від одного. Помітні були відмінності і в обсязі прав. Суб'єкт сервітуту мав право користуватися чужою землею в одних або кількох відносинах, а суб'єкт емфітевзису і суперфіція користувався земельним наділом в повному обсязі.

Отже, сервітутне право — це будь-яке дозволене звичаєм, законом або приватноправовою згодою користування або розпоряджання чужою річчю без права пошкодження самої речі. У сервітутному праві предметом є не дії осіб, а сама річ. Тому суб'єкт сервітутного

51

права зберігав свої права користування річчю у тому чи іншому відно­шенні незалежно від зміни власника цієї речі. У наведеному прикладі зміна власника земельного наділу не припиняла дії сервітутного права.

Сервітути встановлювалися або для створення певних вигод при експлуатації земельної ділянки (земельні сервітути), або на користь певних осіб  (особисті сервітути).

Сервітути, які стосувалися землі, називалися земельними або предіальними. Земельні сервітути — це речові права на чужі зе­мельні ділянки, що межують з якою-небудь земельною ділянкою і призначені для її користі. Отже, обов'язковою була наявність двох ділянок: пануючої й обслуговуючої. Земельні сервітути були постій­ними, їх власники могли змінюватися, а сервітути залишалися.

Римське право для всіх земельних сервітутів встановлювало такі вимоги:

обслуговуюча ділянка мала бути корисною для будь-якого

власника пануючої ділянки;

ділянки повинні були знаходитись поряд;

обслуговуюча ділянка мала бути здатною забезпечувати

своїми вигодами, перевагами, природними ресурсами постійну, а

не термінову потребу пануючого наділу;

заміна суб'єктів сервітутних відносин не припиняла дії

сервітуту;

земельний сервітут належав особі як власнику земельної

ділянки;

користування сервітутами було суворо визначеним і обме­

женим;

необхідно було зберігати інтереси обслуговуючої ділянки;

не можна було встановлювати сервітут, який погіршував

би властивості ділянки.

Залежно від видів земельних ділянок земельні сервітути поділя­лись на сільські і міські. Якщо предметом сервітуту була земля сільськогосподарського призначення, то сервітут був сільським. Якщо право користування чужою землею було спрямоване на міську землю, то сервітут був міським. До земельних сільських сервітутів належали дорожні й водні сервітути.

До дорожніх сервітутів відносили: право проходу пішки, проїзду на коні або на носилках, право прогону худоби, проїзду возом з вантажем.

Водні сервітути - це право проведення води, право черпати воду з чужого джерела, право вигону худоби на водопій.

Крім вказаних, існували також сервітути на добування глини, піску, вапна.

З розвитком Риму виникли міські сервітути, до яких відносили:

а)             право робити собі дах або навіс, вторгаючись при цьому в

повітряний простір сусіда;

б)            право спирати балку на чужу стіну;

в)             право стоку дощової води;

г)             право спуску води;

ґ) право вимагати, щоб не був зіпсований вид;

52

д) право вимагати, щоб не були забудовані вікна;

є) право зводити будівлі не вище встановленої висоти.

Особисті сервітути — це право користування чужою річчю в інте­ресах конкретної особи. Цей вид сервітуту відрізнявся від земельних об'єктом, суб'єктом і строками. Об'єкт земельних сервітутів — земля, особистих — інші речі; суб'єкт земельного сервітуту — власник пану­ючого земельного наділу, особистого — та особа, на користь якої сервітут встановлений. Особисті сервітути не підлягали відчужу­ванню, оскільки їх встановлювали в інтересах конкретної особи і нікого іншого. Земельні сервітути не обмежувалися строками, а особисті сервітути, як правило, були довічними або укладалися на строк існування юридичної особи. Основними видами особистих сервітутів були: ususfmctus, usus, habitatio, орете servorum.

Ususfructus — узуфрукт — це повне право користування чужою річчю та її плодами без зміни її субстанції. Предметом узуфрукту могли бути як рухомі, так і нерухомі речі. Узуфрукт встановлювався довічно або на певний термін і припинявся зі смертю узуфруктуарія, не переходячи в спадщину. Узуфруктуарій мав право на одержання всіх прибутків (в натурі або грошима), міг своє право передати іншій особі, був зобов'язаний користуватися річчю добросовісно і з належ­ною турботою, відповідав за будь-яку вину, був зобов'язаний сплачувати податки і нести всі повинності.

На відміну від інших сервітутів, узуфрукт міг поділятися і міг належати у частках кільком особам.

Usus - узус - особисте право користування чужою річчю без отримання прибутків. За своїм змістом узус більш обмежений, ніж узуфрукт. Узуарій міг лише користуватися чужою річчю, проте не мав права одержувати доходи від неї. Наприклад, він міг користува­тися садом сам в міру своїх потреб, але міг не продавати плоди, вони належали власнику.

Habitatio — проживання — це довічне право жити в чужому будинку або в його частині. Такому мешканцю надавалося право здавати в найм приміщення, яке відводилось для нього під житло.

Operae servorum — довічне право на послуги чужих рабів або тварин. Це право підпорядковувалось тим же правилам, що і право жити в чужому будинку.