§1. Поняття і зміст зобов'язання

В цивільному обігу його учасники (фізичні і юридичні особи) обмінюються матеріальними цінностями, грошима; відшкодовують заподіяну майнову та моральну шкоду; переуступають один одному права. Багатогранність цих відносин, які виникають у подібних ви­падках, позначається одним терміном — зобов'язання (obligatio).

Зобов'язальне право, як і речове, є майновим правом. Але ці інститути відрізняються один від одного. Якщо право власності закріплює належність майна певній особі, то зобов'язання вико­ристовується у випадку переходу майна від однієї особи до другої. Головна галузь зобов'язань — це сфера обігу.

Основна різниця між речовими і зобов'язальними правами поля­гає в тому, що характерною ознакою речового права є безпосередній зв'язок особи з річчю, зобов'язальне ж право ніколи не підпоряд­ковує безпосередньо певну річ певній особі, а завжди встановлює відношення між особами.

Джерела римського права визначали зобов'язання таким чином: "Зобов'язання — це правові ланцюги, в силу яких ми примушуємося щось виконувати за законами нашої держави".

В зобов'язанні беруть участь, як правило, дві особи: кредитор і боржник.

Кредитор (creditor) — це особа, яка має право вимагати здійснення обумовлених дій або утримання від їх здійснення.

Боржник (debitor) — це особа, яка зобов'язана здійснювати обу­мовлену в зобов'язанні дію або утриматися від Ті здійснення.

Отже, під зобов'язанням розуміли необхідність виконання яки­хось конкретних дій, а не чогось бажаного. Тому зобов'язання адре­совані певній особі, а не спрямовані на якийсь предмет і передба­чають деякі дії щодо цієї особи.

Об'єктом зобов'язального правовідношення є дія. Зобов'язальне право завжди встановлює відносини між двома особами, підкоряючи волю боржника волі кредитора; створюється відповідний юридичний зв'язок між кредитором і боржником. Зобов'язання у вказаному відношенні обмежує природну волю боржника. Становище кредитора і боржника в зобов'язанні проти­лежні одне одному.

Воля і влада кредитора у зазначеному відношенні розширюються, а воля і влада боржника після виникнення зобов'язання, навпаки, звужуються.

Відносини, що виникали при зобов'язанні, начебто зв'язували осіб, які брали в ньому участь.

Юридична природа цього зв'язку в Римі повсякчасно змінювалась. За Законами XII таблиць кредитор зв'язував неспроможного боржника

57

мотузкою або путами відповідної ваги (до 45 фунтів). Кредитор міг продати боржника, навіть якщо було декілька кредиторів, розділити його на частини. Законом Петелія (326 р. до н. є.) це правило було скасовано і особисту екзекуцію замінено майновою. Особа боржни­ка залишалася вільною, за нього відповідало тільки його майно.

Як підкреслював римський юрист Павло, зміст зобов'язання полягає не в тому, щоб зробити нашим який-небудь тілесний предмет або який-небудь сервітут, а щоб зв'язати перед нами іншого в тому відношенні, щоб він нам що-небудь дав (dare), зробив (facere) щоб надав (praestare).

Тріада дати, зробити або надати визначає зміст зобов'язання.

Обов'язок боржника "дати" означає передачу кредитору якоїсь речі у власність або у володіння або встановлення в інтересах кредитора на річ боржника якого-небудь права. Ця зобов'язальна дія тісно пов'язана з перенесенням речових прав з одного суб'єкта на інший.

Обов'язок "зробити" змушував боржника щось зробити для кре­дитора (виконати роботу, доручення) або, навпаки, не робити того, чого він міг би зробити, якщо б не існувало зобов'язання. Тобто одна особа мала здійснити на користь іншої дію, яка має реальний фізичний зміст.

Обов'язок "надати" поклав на боржника зобов'язання чогось зазнати, перетерпіти (відшкодувати збитки). Тобто боржник зобов'язу­вався виробити річ і передати її кредитору або відшкодувати, випла­тити, повернути те, що було боржником необгрунтовано пошкоджено або отримано.

Змістом зобов'язання є дія, до якої зобов'язаний боржник.

Дія боржника повинна бути можливою і дозволеною, становити майновий інтерес для кредитора і не може залежати від простого його розсуду; вона має бути більш-менш точно визначеною, може бути альтернативно надана вибору кредитора або боржника. Дія зобов'язання може бути як позитивною, так і негативною, тобто утримання від дії.

Зобов'язання — це та юридична форма, за допомогою якої люди задовольняють свої найрізноманітніші вимоги, регулюючи свої потреби.

Отже, зобов'язання — це правові відносини, на підставі яких одна сторона (кредитор) має право вимагати, щоб друга сторона (боржник) щось дала, зробила або надала.

Зобов'язальні права в разі їх порушення користуються самос­тійним захистом (особистий позов), який відрізняється від захисту речових прав. Особистий позов (actio in personam) має місце тоді, коли пред'являються позовні вимоги про те, що певна особа повин­на щось дати, зробити або надати. Речовим позовом ми вимагаємо свою річ від будь-якої особи, в якої вона може перебувати.

За римським цивільним правом (jus civile) зобов'язання були суворо особистими взаємовідносинами між кредитором та боржником; кредитор не міг поступитися своєю вимогою іншій особі.

Проте траплялося, що кредитор бажав передати право вимоги будь-якій третій особі. В таких випадках почали застосовувати так

58

звану новацію (novatio), тобто за загальної згоди кредитора, боржника й третьої особи, якій кредитор бажав передати свою вимогу, ця третя особа укладала з боржником угоду, зміст якої був аналогічний угоді боржника з кредитором. Новація була незручна, оскільки боржник не завжди погоджувався.

З розвитком майнового обігу необхіднішою стала потреба в безпосередній передачі зобов'язань — цесії (cessio). Цього вимагали інтереси як боржника, так і кредитора. Римські юристи знайшли законний спосіб передачі зобов'язань за допомогою формулярного процесу.

За цим способом на судовому процесі кредитор замість себе дору­чав ведення справи своєму представнику. Останній заявляв позов до боржника від імені кредитора за свій рахунок на підставі укладеної угоди, такий представник називався procurator.

Вказаний спосіб часто призводив до великих зловживань, оскільки кредитор міг завжди позбавити свого представника повноважень, його право на вимогу закріплювалось лише в момент litis contestatio. Пізніше виробилося правило, що доручення на ведення процесу не підлягає скасуванню за умови сповіщення боржника про те, що прокуратор діє як у своїй особистій справі.

Класичні юристи вважали, що на прокуратора переходить не саме право вимоги, а тільки право стягнення. Прокуратор не був зобов'язаний повертати кредитору одержане від боржника, оскільки він одержував право на позов (actio utilis), аналогічний позову кредитора. Так виник новий позов, при якому видачі доручення не вимагалося.

Цесія — це самостійне перенесення вимоги кредитора на іншу особу без згоди боржника. Особа, яка поступалася своїм правом, називалася цедентом, особа ж яка набувала права позову — цесі-онарієм. Пізніше в класичному римському праві боржника почали сповіщати про вчинену цесію, оскільки боржник, що одержав пові­домлення, не повинен був сплачувати борг цеденту і залишався винним лише цесіонарію.

Предметом цесії могли бути всі зобов'язання. Але при двосторон­ніх зобов'язаннях кожна сторона могла поступитися тільки своєю вимогою, борг залишався за нею, і двосторонні угоди цесій не допус­кали.

Не могли бути предметом цесії:

особисті вимоги, як наприклад, стягнення аліментів;

вимоги, які ґрунтувалися на імператорських указах;

спірні вимоги.

В деяких випадках цесія не допускалася тільки стосовно відпо­відних осіб.

Так, наприклад, кредитор особи, яка перебувала під опікою, не міг поступитися своєю вимогою опікуну, potentiores — особи, які користувались великим впливом, з тим, щоб не поставити боржника в беззахисний стан.

З моменту вчинення цесії цедент (cedens) втрачав своє право, а цесіонарій (cessionarius) набував його з усіма додатковими правами

59

і привілеями (застава, порука), тобто право цесіонарія залежало від права цедента: ніхто не може передати прав більше, ніж сам має.

Взаємовідносини між цедентом і цесіонарієм полягали в тому, що перший повинен був допомагати останньому в здійсненні вимоги, якою цедент поступився. Цедент, звичайно, відповідав лише за правиль­ність вимоги, але не за правильність її здійснення, якщо останнє не було обумовлено угодою. Той, хто дарував, ніякої відповідаль­ності перед цесіонарієм не ніс. Обов'язки цесіонарія також залежали від домовленості, уступка могла бути компенсованою (в такому випадку цесіонарій зобов'язаний був сплатити обумовлену ціну) або без компенсації. Боржник користувався тими ж засобами захисту, якими б він користувався при захисті своїх прав від того ж цедента.