§1. Поняття і види договорів

Договір (contractus) — одне з найбільш поширених у Римі джерел виникнення зобов'язань. Римські юристи зазначали, що в основі договору лежить взаємна угода кількох осіб.

Договір як підстава виникнення зобов'язань мав місце тоді, коли воля сторін була спрямована на встановлення, зміну, припинення прав і обов'язків, тобто на встановлення зобов'язальних відносин.

Розрізняли одно- і двосторонні договори, так само як і зобов'язання, що виникали з них. Договори, в яких одна сторона має тільки право, а інша — тільки обов'язки, називалися односторонніми (наприклад, договір позики), а договори, в яких кожна із сторін мала і права, і обов'язки — двосторонніми. Права і обов'язки розподілялися між сторо­нами не завжди рівномірно. Інколи одна сторона мала за договором більше прав і менше обов'язків, а друга, навпаки, — менше прав і більше обов'язків. Існували договори, в яких права і обов'язки розпо­ділялися між сторонами рівномірно, тобто права і обов'язки однієї сторони відповідали обов'язкам і правам іншої. Вони називалися синтагматичними (наприклад, договір купівлі-продажу).

Ризиковані або алеаторні договори — це договори, при яких напе­ред невідомо, яка з сторін одержить винагороду, а яка збитки. Кожна сторона несе певний ризик, все залежить від випадку; до цього виду договорів належать emptio spei або emptio rei speratae (купівля надії або купівля майбутньої речі). Наприклад, особа купує за встанов­лену плату врожай фруктового саду наступного року. Врожаю може й не бути, вона ризикує втратити гроші, які заплатила, тоді вигоду одержить інший. Врожай перевершив всі сподівання, особа одержала великий прибуток, а її контрагент за проданий врожай одержав дуже малий еквівалент," він продав збиткове. В цьому прикладі все зале­жало від випадку. Кожна сторона однаково ризикувала.

Суворі і вільні контракти. Суворий контракт (stricti iuris negotio) — це контракт, який зобов'язує боржника до точного й буквального ви­конання обіцяного. Що не обіцяно, не підлягає виконанню; зміст такого зобов'язання точний, визначений і завжди піддається обліку (certa obligatio): наприклад, одна особа зобов'язується сплатити іншій 1 березня сто асів. В більшості випадків суворі зобов'язання мають односторонній характер.

Вільний контракт (bonaefidei negotia) — це контракт, який зобов'язує до виконання не тільки обіцяного, а й всього, що в цьому випадку може вимагатися в силу довір'я й добросовісності. Вимога може бути і меншою, і більшою, obligatio завжди incerta, тобто зобов'язан­ня невідоме, хоча б обіцянка й була висловлена ясно; в більшості випадків ці зобов'язання мають двосторонній характер.

66

В договорах bonne fidei обидві сторони зобов'язуються виконати все те, що вимагає добросовісність незалежно від того, виражено це ясно, чи ні. Такі договори завжди зобов'язують сторони до дбай­ливості передбачливої людини (diligentia, Deligentis patris familias) ідо повного відшкодування збитків у випадку неповного, несвоєчасно здійсненого або нездійсненого зобов'язання.

Розрізняли договори оплатні, коли майнову вигоду мають обидві сторони (наприклад, при купівлі-продажу), і безоплатні, коли вигоду має тільки одна сторона (наприклад, безпроцентна позика, позичка).

Римське право знало також ряд інших договорів: абстрактні і каузальні, формальні і неформальні тощо.

Римські юристи звели всю сукупність відомих їм договорів у певну систему. Вони розрізняли два види договорів — контракти і пакти. Контракти класифікувались і одержували свою назву від способу їх виникнення. їх правова підстава (causa civilis) виникала або в ре­зультаті використання усної мови (verda), або письмової форми (lilterae), або дії, передачі якої-небудь речі (res), або неформальної угоди; тому існували контракти вербальні та літеральні, реальні і консенсуальні.

Кожна з цих чотирьох категорій контрактів охоплювала суворо обмежену кількість відповідних правовідносин. Всі ці контракти одер­жали особливу назву і теорію, а також були забезпечені правом позову.

Поступово реалії життя буквально примусили римських юристів визнати п'яту групу так званих безіменних контрактів. За своєю юридич­ною природою вони були ближчими до групи контрактів реальних, оскільки взаємні зобов'язання сторін виникали з моменту фактичної передачі речі одним з контрагентів іншому або внаслідок фактичного виконання ним обумовленої в контракті компенсативної дії.

Пакти — неформальні угоди, тобто саме ті, які породжувало ділове життя за межами кола контрактів. Вони не мали позовного захисту і юридичного значення: тут покладалися лише на совість контрагентів, на їхні моральні якості, а не на право. Невиконання пакту не мало наслідком юридичної відповідальності. Проте з розвит­ком ремесел, торгівлі, сільського господарства цивільний обіг не міг вже задовольнитися замкнутим колом контрактів. Нові відноси­ни вимагали нових договірних форм. Римляни змушені були визнати за деякими пактами силу контрактів, надавши їм позовного захисту.