§ 10. Норми про підсудність спорів з "іноземним елементом" у міжнародних договорах

Суттєва різниця у законодавстві окремих країн, яке визначає межі компетенції судів, іноді призводить до конфлікту юрисдикцій. Тобто виникають ситуації, коли по конкретній справі суди одночасно кількох країн визнають себе компетент-

Збірник офіційних документів Вищого арбітражного суду України (на допомогу правникам та суб'єктам господарських правовідносин). — К., 1997. — С 115. 2

Збірник офіційних документів Вищого арбітражного суду України (на допомогу правникам та суб'єктам господарських правовідносин). — К., 1997. — С 165, 260-261.

403

ними або коли жоден із судів не вважає себе компетентним. Однією з форм, яку держави використовують для розмежування компетенції, є міжнародні договори і, зокрема, договори про надання правової допомоги. Як правило, визначення компетенції суду тісно пов'язане з вибором права, яке необхідно застосувати. При цьому у багатьох випадках вибір права залежить від того, установа якої держави визнається компетентною. Іноді, навпаки, вибір права, що підлягає застосуванню, вимагає вирішення питання про компетенцію. По-друге, у всіх договорах для визначення компетенції використовують, у різних варіантах, як основні чи додаткові одні й ті ж критерії: громадянство, місце проживання сторін, місце знаходження майна, місце заподіяння шкоди. Цим суттєво полегшується ведення судових процесів для громадян та юридичних осіб, а також забезпечується узгоджена діяльність органів юстиції. Загалом у договорах принцип громадянства має суттєве значення при встановленні компетенції по розгляду справ щодо особистого статусу. При визначенні компетенції щодо інших спорів він все частіше поступається територіальному принципу. По-третє, для усіх договорів характерним є передбачення виключної та альтернативної (вибір між установами кількох держав можуть зробити сторони) компетенції.

У міжнародних договорах з питанням про розмежування компетенції тісно пов'язане питання про передання компетенції з цивільних справ, яке виражається у переданні розгляду справи установами однієї держави, що є компетентними за нормами договору, судам іншої, якщо обставини справи тісно пов'язані з. територією іншої держави. Наприклад, норми двосторонніх договорів про правову допомогу та ст. 36 Мінської конвенції 1993 р. передбачають передання компетенції по справах про опіку та піклування установам іншої держави, якщо на її території має місце проживання чи перебування особа, або знаходиться майно, що є під опікою чи піклуванням. Установа, що прийняла компетенцію, здійснює її надалі у відповідності з законодавством своєї держави.- Норми деяких договорів про правову допомогу не дозволяють цій установі приймати рішення з питань особистого статусу, крім видачі дозволу на укладення шлюбу. Передання компетенції передбачене не тільки договорами про надання правової допомога Такі норми має, наприклад, Конвенція про компетенцію та застосовуване право стосовно захисту неповнолітніх від 5 жовтня 1961 р. (ст. 6). Проте, якщо певні заходи невідомі внутрішньому законодавству, то компетенція не передається.

404

Формулюючи норми договорів стосовно розмежування компетенції, використовують два способи. Перший: шляхом побудови норм про компетенцію, беручи до уваги окремі види цивільних справ (про розірвання шлюбу, стягнення аліментів, встановлення батьківства, спадкування та ін.) Другий — шляхом створення норм, які визначають компетенцію на підставі спільною критерію (наприклад, розгляд цивільних справ судами тієї договірної держави, де має місце проживання (знаходження) відповідач). Кожен із способів має переваги та недоліки. При першому повніше враховується специфіка розгляду окремих категорій спорів. Проте текст договору стає досить громіздким. Та й урегулювати окремо компетенцію з усіх цивільних справ неможливо. Але у разі застосування єдиного правила стосовно компетенції можливою є ситуація, за якої це правило стане достатньо загальним. У договорах про надання правової допомоги спочатку застосовувався перший спосіб ви» кладу норм. З часом кількість правил про компетенцію зросла, що дозволило детальніше диференціювати підсудність спорів. З'явилися нові правила регулювання відшкодування шкоди, особистих та майнових відносин подружжя, ін. Використання у договорах правил, які дозволяють враховувати специфіку справ, є більш доцільним.

Другий спосіб — створення норм, які визначають компетенцію на підставі спільного критерію, використовується не так часто (наприклад, у Мінській конвенції 1993 p.). Його перевага полягає у тому, що, незважаючи на значний ступінь деталізації компетенції органів стосовно конкретних видів справ, усувається можливість неповного регулювання компетенції стосовно будь-яких справ. На основі цього способу побудовані й норми згадуваної Брюссельської конвенції країн ЄЕС про міжнародну підсудність, визнання та виконання рішень з цивільних і торгових справ та про виконання офіційних документів 1968 p., Луганської конвенції 1988 p., метою яких було знайти однакове вирішення вказаних проблем, незважаючи на різницю у національному законодавстві європейських держав, зокрема щодо міжнародної підсудності. Так, зазначена Брюссельська конвенція 1968 p., крім загальних юрисдикційних норм, має спеціальні юрисдикційні норми з питань про договір, у т. ч. купівлі-продажу в кредит, делікт, довірчу власність, морське право, вимоги по страхуванню, стосовно нерухомого майна, а також вимоги, які випливають з відносин, учасниками яких є компанії, або щодо інтелектуальної власності.

Серед договорів про надання правової допомоги важливе значення має Мінська конвенція 1993 р. Загалом її норми є

405

близькими до норм про визначення компетенції судів у двосторонніх договорах про надання правової допомоги. Поруч з правилами про компетенцію по окремих справах у цій Конвенції встановлено загальну норму про розгляд позовів до фізичних осіб за місцем проживання відповідача, незалежно від його громадянства, а до юридичних осіб — за місцем знаходження його органу управління, представництва або філії (ст. 20). Конвенція враховує вимоги про виключну компетенцію стосовно позовів про право власності та інші речеві права на нерухомість (розгляд таких спорів відбувається за місцем знаходження майна). Допускається, зокрема, й компетенція судів за місцем здійснення господарської діяльності відповідача, за місцем виконання зобов'язання.

Мінська конвенція 1993 р. має норму про договірну підсудність. Застосування цієї норми є можливим у разі дотримання письмової згоди сторін про таку підсудність (ст. 21). Зазначене правило дозволяє враховувати тісні економічні зв'язки та контакти між громадянами держав-членів СНД, що склалися історично. У доктрині питання про можливість зміни угодою сторін встановлену міжнародну підсудність не є безсііірним. Водночас загальновизнано, що пророгаційною угодою неможливо змінити чи відмінити предметну підсудність.

Відповідно до норм Мінської конвенції 1993 р. розгляду у суді, де є основний позов, підлягають і зустрічний позов, і вимога про залік, які випливають з тих же правовідносин, що й основний позов.

У деяких договорах про надання правової допомоги знайшло своє вирішення питання lis alibi pendes. Так, згідно з Договором між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 р., у разі якщо один з подружжя має місце проживання на території однієї договірної держави, а другий — На території іншої, компетентними є суди та інші органи обох договірних держав. Вони також компетентні у винесенні рішення про батьківські права й аліменти на користь малолітніх дітей (п. 4 і 5 ст. 26). Аналогічна норма передбачена й деякими іншими договорами за участю України. Однак у міжнародних договорах міститься норма, відповідно до якої у визнанні судового рішення або у дозволі на його виконання може бути відмовлено, якщо установою договірної держави, на території якої повинне бути визнане і виконане рішення, було раніше порушено провадження по тому ж правовому спору між тими самими сторонами (п. 2 ст. 45 Договору між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та Правові від-

406

носини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 p.; п. 2 ст. 43 Договору між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах 1995 p., ін.

У Мінській конвенції 1993 р. проблема lis alibi pendes отримала таке вирішення: пріоритет закріплено за тим судовим органом, який швидше від інших порушив справу. У цьому випадку суд іншої держави повинен припинити провадження по справі (ст. 22). Водночас наявність провадження у цивільній справі в іноземному суді та рішення цього суду, що набрало законної сили, не перешкоджає суду цієї держави розглянути справу, якщо вона належить до його виключної компетенції (п. "г" ст. 55). Проблема lis alibi pendes вирішується і в інших договорах. Наприклад, відповідно до норм Брюссельської конвенції країн ЄЕС про міжнародну підсудність, визнання та виконання рішень з цивільних і торгових справ та про виконання офіційних документів від 27 вересня 1968 р. суд однієї з країн-учасниць ЄС повинен оголосити себе некомпетентним, якщо в провадженні суду другої сторони-учасниці Європейської спільноти є тотожна справа.

Багатосторонніх конвенцій, спрямованих на розмежування компетенції судів, мало. Як правило, вони торкаються тільки окремих категорій цивільних справ. Це, зокрема, Угода "Про порядок вирішення спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності" від 20 березня 1992 p., укладена державами СНД. За загальним правилом позивач повинен звертатися до суду за місцем знаходження чи місцем проживання відповідача. Винятком з цього правила є, наприклад, підпорядкування спору про укладення, зміну чи розірвання договору за місцем знаходження постачальника.

До більшості багатосторонніх міжнародних договорів Україна не приєдналася, як і інші постсоціалістичні держави. Це, зокрема, згадувана Конвенція про компетенцію та застосовуване право стосовно захисту неповнолітніх від 5 жовтня 1961 p., що є мало поширеною серед держав. Тут питання компетенції вирішені у тісному зв'язку з колізійними. При розмежуванні компетенції у цьому договорі береться до уваги, в основному, місце фактичного проживання дитини, оскільки пропоновані заходи, у державі, іншій, ніж та, де має місце проживання дитина, часто важко здійснити.

Конвенція встановлює спеціальну (термінову) компетенцію установ держави, де знаходиться (хоч би й тимчасово) неповнолітній, чи з територією якої пов'язані майнові інтереси цієї особи (ст. 9). Вжиті такими установами заходи стають непот-

407

рібними, як тільки компетентний відповідно до Конвенції ор- ч ган прийме необхідні заходи. Однак правові наслідки таких термінових заходів зберігаються.

Шляхом прийняття застереження до договору держави можуть визнати так звану "залежну" компетенцію. Вона виявляється у тому, що при розгляді спору питання матеріального права часто не можна відмежовувати одне від одного. Наприклад, за законодавством більшості договірних держав у провадженні про розірвання шлюбу, визнання його недійсним, роздільне проживання подружжя одночасно може вирішуватися й питання про турботу над дітьми. Тому зазначена Конвенція передбачає можливість використання "залежної" компетенції (ст. 15).

Проект іншої міжнародної угоди, Конвенції про юрисдикцію, застосовуване право та визнання рішень про усиновлення від 15 листопада 1965 p., що стала новим етапом у регулюванні питань стосовно інтересів дітей при усиновленні, кількість яких зросла після другої світової війни, було зорієнтовано на контроль за іноземним усиновленням та його міжнародним визнанням. Проте у чинному тексті Конвенції увага зосереджена на міжнародній компетенції, колізійних нормах та міжнародному визнанні усиновлення. Норми про компетенцію є основними у цій Конвенції, оскільки на практиці її визначення ускладнено через різне громадянство усиновителів та усиновлюваних або подружжя-усиновителів; через необхідність врахування інтересів кровних батьків, чиї претензії до дитини про утримання неоднаково врегульовано у різних державах. Для найповнішого врахування цих обставин доцільно спочатку встановити компетенцію органів, а потім застосовувати правила Конвенції.

Конвенція визначає критерії, за якими органи держави є компетентними у вирішенні питань про усиновлення. Тут передбачено й випадки незастосування її норм. Це можливо, наприклад, при співпадінні усіх прив'язок колізійних норм, які стосуються усиновителів, усиновлюваних та інші, тобто якщо вони відсилають до однієї й тієї ж держави, Важливим для визначення компетенції є те, що обставини, які її визначають, повинні існувати протягом усього цивільного процесу (ст. 3). Хоч Конвенція не зачіпає пигань подвійного громадян-^ ства, для застосування норм про компетенцію достатньо* щоб особа з подвійним громадянством мала громадянство іншого подружжя.

На регулювання питань, пов'язаних з угодами щодо підсудності, був спрямований проект Конвенції про угоди про підг

408

судність від 25 листопада 1965 p., схвалений на Гаазькій конференції 1964 р. Незважаючи на те, що у проекті містилися норми про вимоги до угод про вибір підсудності, про компетентність чи некомпетентність певного суду по певній справі, про виключну підсудність та інші, Конвенція все ж не набула чинності.

Питання міжнародної підсудності регулюють й згадувані Брюссельська конвенція країн ЄЕС про міжнародну підсудність, визнання та виконання рішень з цивільних і торгових справ та про виконання офіційних документів 1968 р. та Луганська конвенція 1988 р. Остання не перешкоджає Брюссельській конвенції (ст. 54), яка застосовується у разі виникнення спору за участю осіб, що належать до держав — її учасниць. Якщо ж спір торкається осіб з країн Європейської асоціації вільної торгівлі, застосовується Луганська конвенція 1988 р. Якщо одна із сторін постійно проживає у державі-учасниці Брюссельської конвенції, а інша у державі-учасниці Луганської конвенції 1988 p., труднощів при визначенні міжнародної підсудності виникати не повинно, оскільки правила застосування однакові у обох Конвенціях. Наприклад, якщо англійський експортер продає товари імпортеру із Швеції та бажає почати судовий розгляд у місці постійного проживання покупця, юрисдикцією володіє шведський суд на підставі Луган* ської Конвенції 1988 р.

Уніфікація правил по цивільну юрисдикцію характерна для вимог про відшкодування шкоди, заподіяної різними видами діяльності. Це ст. XI Віденської конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду від 13 травня 1963 р., п. 1 ст. 20 Римської конвенції про відшкодування шкоди, заподіяної іноземними суднами третім особам на поверхні від 7 жовтня 1952 р., ст; X Міжнародної конвенції про відповідальність операторів атомних суден від 25 травня 1962 р., ст. VIII Конвенції про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою від 28 листопада 1968 р.

Звичайно норми про юрисдикцію завершують більшість конвенцій. Винятком є Міжнародна конвенція з уніфікації деяких правил, що стосуються цивільної юрисдикції по справах з питань зіткнення суден, підписана у Брюсселі 10 травня 1952 p., оскільки вона цілком присвячена процесуальним питанням. Така особливість Конвенції зумовлена, зокрема, складністю проблеми підсудності у випадку зіткнення суден. Певною мірою доповнюють норми вказаної Конвенції правила Конвенції з уніфікації деяких правил стосовно накладення арешту на морські судна для забезпечення цивільного позову

409

(Брюссель, 1952 р.), Конвенції про відкрите море, Конвенції про територіальне море та прилеглу зону (Женева, 1958 p.).

Таким чином, норми про міжнародну підсудність здебільшого мають міжнародні договори про надання правової допомоги. Інші ж міжнародні угоди присвячені переважно спеціальним питанням врегулювання міжнародної підсудності (стосовно усиновлення, окремих видів міжнародних перевезень, заподіяння шкоди деліктом тощо).