§ 7. Уніфікація норм міжнародного цивільного процесу в актах об'єднань держав

Уніфікацією цивільних процесуальних норм можуть займатися об'єднання держав. Заслуговує на увагу діяльність Організації американських держав (далі — ОАД) та Міжамериканського юридичного комітету, утвореного у 1948 р. для уніфікації законодавства держав Латинської Америки (ст. 68 Хартії ОАД). Загалом країни Латинської Америки першими підготували та надали чинності міжнародним договорам з уніфікованими нормами ще до початку роботи Гаазької конференції у Європі. У 1888—1889 pp. шість латиноамериканських держав на Першому південноамериканському міжнародному конгресі у Монтевідео прийняли дев'ять договорів (інакше: Договори Монтевідео 1889 р). Крім інших, вони містять і цивільні процесуальні норми.

Уніфікація права в країнах Латинської Америки має специфіку. Вона полягає у тому, що держави цього регіону не обмежуються підготовкою одноманітних колізійних норм, а про-

понують у міжнародних договорах більш загальні критерії ре-t гулювання колізійних ситуацій. На думку прихильників лати* ноамериканського підходу до уніфікації норм права, спільні критерії регулювання, запропоновані у міжнародних договорах, дозволяють кожній державі-учаснику формулювати конкретні колізійні норми. Це допомагає враховувати національну специфіку вирішення колізії у певній ситуації. Про пошук таких критеріїв свідчить уніфікаційна діяльність країн Латин-, ської Америки протягом багатьох років. Наприклад, саме колізійні норми про юрисдикцію були предметом уніфікації на її першому етапі у Договорі Монтевідео з питань міжнародного цивільного права,від 12 лютого 1889 р. Водночас питання міжнародного процесуального права регулював Договір Монтевідео про міжнародне процесуальне право від 11 січня 1889 р. Охоплення Договором про міжнародне цивільне право 1889 р. глави про юрисдикцію було спробою розробити колізійні норми, які регулюють колізію компетенцій держав, що беруть участь в уніфікації, і які б забезпечили гармонію між законодавчою компетенцією держав та колізійними нормами, що приймалися цими державами.

Згодом ст. З Кодексу Бустаманте запропонувала такий спосіб вирішення "колізії компетенції", який залежав від характеристики національних законів. Адже вони поділяються на три групи: ті, що мають екстериторіальну дію; ті, що діють у межах держави, яка їх приймає; ті, що допускають договірну підсудність. Відповідно до цієї класифікації у Кодексі сформульовані колізійні норми, і таким чином, визначена компетенція держав, що беруть у ній участь (ст. 318—339). Вказані та інші, норми Кодексу Бустаманте були спрямовані на вирішення проблеми юрисдикції держав, як основної. ', У 1938:7-1940 pp. на Другому панамериканському міжнародному конгресі приймаються наступні дев'ять конвенцій, які повинні були замінити договори, прийняті на Першому панамериканському конгресі. Проте не всі вони набули чинності. Серед вказаних важливе значення має, Договір про міжнародне процесуальне право від 19 березня 1940 р.

Універсальність договорів Монтевідео 1889/1940 pp. та Кодексу Бустаманте поєднувалася зі складною взаємодією цих. трьох уніфікацій.; Кожен з договорів створював норми, які паралельно регулювали одні й ті ж відносини. Тому для країн, які приєдналися до Кодексу Бустаманте й Договорів Монтевідео (наприклад, Болівія та Перу), виникли труднощі у регулюванні правовідносин. Труднощі у досягненні універсальних вказаних уніфікацій створює й різниця у практиці застосуван-

388

ня окремих норм договорів. Вказане торкається договорів Монтевідео 1889/1940 pp. про міжнародне процесуальне право у частині, що регулює питання судових доручень. Відповідно до Договору про міжнародне процесуальне право від 19 березня 1940 р. судді держав Уругваю та Перу повинні вчиняти певні процесуальні дії, використовуючи судові доручення. Водночас у судовій практиці Аргентини не вважається обов'язком судді звернення до іноземного суду з використанням судового доручення. Більшим недоліком названих уніфікація є обмеженість кількості учасників договорів Монтевідео та Кодексу Бустаманте, а також повільна процедура ратифікації договорів у країнах Латинської Америки. Одночасно латиноамериканські юристи визнають, що у сфері уніфікації між* народних процесуальних норм та норм про надання судової допомоги досягнуто певного успіху.

Виявлення недоліків у роботі з уніфікації призвело до не* обхідності вирішення нового завдання, яке постало перед ОАД після другої світової війни. Воно полягало у зближенні уніфікацій, досягнутих у Договорах Монтевідео 1889/1940 pp., Кодексі Бустаманте та міжштатній приватній кодифікації колізійного права США — Restatements 1934 p. Тобто питання полягало у зближенні англо-американського права та права країн Латинської Америки. Тому на спеціалізованій міжамериканській конференції з питань міжнародного приватного права у 1975, 1979 та 1984 pp. приймається значна кількість міжамериканських конвенцій. Це, зокрема, Конвенції: про міжнародний коліерціісний арбітраж; про судові доручення (ЗО січня 1975 p., Панама); про отримання показів свідків за кордоном; про екстериторіальну дію іноземних судових та арбітражних рішень; про здійснення превентивних заходів; Додатковий протокол до міжнародної конвенції про судові доручення (8 травня 1979 p., Монтевідео); про міжнародну юрисдикцію у питаннях, які торкаються екстериторіальної дії іноземних судових рішень, Додатковий протокол до міжамериканської Конвенції про отримання показів свідків за кордоном (24 травня 1984 р., Ла-Пас).

Уніфікації норм права Латинської Америки сприяли й конвенції, підготовлені та прийняті на Конференції міністрів юстиції іспано-лузітано-американських держав. Так зване іберо-американське правове співробітництво між іспано- та португа-ломовними державами європейського та американського континентів, виникло у 1889 p., коли на Першому іберо-американ-ському юридичному конгресі в Лісабоні обговорювалися питання уніфікації міжнародного приватного права країн Латин-

389

ської Америки, Іспанії та Португалії. В 1934 р. у Іспанії активно дебатувалося питання про приєднання до Кодексу Буста-манте, а у 1951 р. за ініціативою Іспанії був створений Іспа-но-лузітано-американський інститут міжнародного права у Мадриді та Конференція міністрів юстиції, яка скликається регулярно.

Конференцією підготовлені та схвалені у 1972, 1975 та 1978 pp. конвенщ з питань надання правової допомоги, а також визнання й виконання іноземних судових та арбітражних рішень. Іберо-американськими конвенціями є Конвенції: про правову допомогу (22 вересня 1972 p., Мадрид); про однакову систему для виконання судових та арбітражних рішень; про спрощення легалізації офіційних документів (13 червня, Буенос-Айрес).

Аналізуючи конвенції, прийняті на зазначених європейських та міжамериканських конференціях, можна стверджува-■щ про особливості уніфікаційної діяльності країн Латинської Америки. Міжамериканські конвенції сприяють поетапному удосконаленню принципів, адже вони обговорюються неодноразово і при цьому деталізуються. Вказане спостерігається у Конвенції про судові доручення 1975 р. і Додатковому протоколі 1979 р.; про екстериторіальну дію іноземних судових і арбітражних рішень 1979 р. та Конвенції про міжнародну юрисдикцію у питаннях, які стосуються екстериторіальної дії іноземних судових рішень 1984 р., про отримання показів свідків за кордоном 1975 р. та Додатковому протоколі 1984 р.

При підготовці проектів конвенцій на Міжамериканській конференції з міжнародного приватного права враховувався й досвід США у прийнятті єдиних типових законів для уніфікації законодавства окремих штатів. Наприклад, єдині типові норми США про виконання судових доручень та сплату витрат на їх виконання стали основою для створення відповідних норм, прийнятих на вказаній міжамериканській конференції.

Для уніфікації національного законодавства держав Латинської Америки, зокрема учасниць Картахенської угоди (Болівія до 1975 p., Чилі, Колумбія, Еквадор, Перу, Венесуела), стосовно юрисдикції та компетентності із вирішення інвестиційних спорів значення мало Рішення 24 "Спільний режим, що застосовується до іноземного капіталу, патентів, ліцензій і роялті", яке у 1987 р. було замінено Рішенням 220. Тому окремі норми, пов'язані з провадженням інвестиційних спорів у країнах-членах Андського спільного ринку, є іншими, ніж процесуальні норми Кодексу Бустаманте.

390

Серед конвенцій регіонального характеру чинною є Арабська конвенція про міжнародний комерційний арбітраж 1987 р. її норми мають на меті створення уніфікованого національного арбітражного законодавства, яке визначає юрисдикцію арбітражу та процедуру розгляду спорів.

Важливе місце у діяльності суб'єктів права займають документи, прийняті у межах СНД. Це, зокрема, Угода про розмір державного мита та порядок його стягнення при розгляді господарських спорів між суб'єктами господарювання різних держав, підписана 24 грудня 1993 р. у Ашгабаті усіма державами СНД, крім України. Арбітражні суди багатьох держав СНД беруть участь у виконанні значної кількості й інших договорів, укладених у межах цього співтовариства, наприклад, Угоди про статус Економічною суду СНД від 6 липня 1992 р. Крім документів, прийнятих у час існування СНД, для її держав поки що чинною є регіональна Конвенція про вирішення шляхам арбітражу цивільно-правових спорів, що виникають з відносин економічного та науково-технічного співробітництва від 26 травня 1972 p., укладена державами-учасницями РЕВ (далі — Московська конвенція 1972 р.) Вона спрямована на уніфікацію правил про компетенцію зовнішньоторговельних арбітражних судів держав колишнього РЕВ.' Прийняття цієї Конвенції зумовлювалося необхідністю створення єдиного порядку вирішення спорів, які виникали із специфічних відносин — з договорів про промислове та науково-технічне співробітництво у зовнішньоекономічній діяльності, адже їх розгляд не входив до компетенції арбітражних органів країн-чле-нів РЕВ. Широко застосовувані у час існування РЕВ, сьогодні норми Московської конвенції 1972 р. колізують із загальноприйнятими принципами міжнародного комерційного арбітражу. Окремі держави, а саме Угорщина, Польща та Чехія денонсували її. Проте юридично вона є чинною.

Історичний екскурс у правотворення, що мало місце за час існування РЕВ, засвідчує таке. Московську конвенцію 1972 р. доповнювали декілька інших документів, наприклад, Єдиний Регламент арбітражних судів при торгових палатах країн-чле-нів РЕВ, схвалений Виконавчим Комітетом РЕВ у 1974 р. Уніфіковані норми цього Регламенту були спрямовані на усунення розбіжностей положень і правил, які регулювали процедуру зовнішньоторговельних судів країн-членів РЕВ. Зближенню правових систем сприяло й Положення про арбітражні збори й видатки сторін, схвалене Виконавчим Комітетом РЕВ, правила якого регламентували, зокрема, вид валюти, у якій забезпечувалися арбітражні збори.

391

Достатньо активно та стабільно регулює цивільні процесуальні питання Європейський Союз. Норми угод його попередника — ЄЕС, утвореного 25 березня 1957 p., суттєво впливають на право держав-учасниць цього товариства. Наприклад, так звана Брюссельська конвенція країн ЄЕС про міжнародну підсудність, визнання та виконання рішень з цивільних і торгових справ та про виконання офіційних документів від 27 вересня 1968 p., (чинна з 1 лютого 1973 р.) створила для країн-членів вказаного товариства єдине регулювання питань міжнародної підсудності та визнання іноземних судових рішень по майнових спорах. Проте Конвенція не поширюється на спори про особистий статус (крім аліментних справ), а також майнові відносини подружжя й спадкові справи, справи про банкрутство, стягнення податків. Водночас у державах, які беруть у ній участь (Бельгія, Франція, ФРН, Італія, Люксембург, Нідерланди та ін.), спостерігаються особливості дії цієї Конвенції.

Результатом взаємодії держав з питань цивільного процесу, наприклад тих, що Входять до Європейської асоціації вільної торгівлі (далі — ЄАВТ), стала Конвенція про судову підсудність і виконання судових рішень з цивільних та торгових справ, укладена 17 вересня 1988 р. з державами-членами ЄЕС в Лугано (далі — Луганська конвенція 1988 p.). Вона відома також за назвою Паралельної. її метою є забезпечення переваг взаємного визнання та виконання судових рішень з цивільних та торгових справ, які мають держави-учасниці згаданої Брюссельської конвенції країн ЄЕС про міжнародну підсудність, визнання та виконання рішень з цивільних і торгових справ та про виконання офіційних документів 1968 р. Чимало правил Луганської конвенції 1988 р. ідентичні нормам зазначеної Брюссельської конвенції 1968 р. Але Паралельна конвенція має особливості, серед яких інтерес становить питання юрис* дикції.

Таким чином, співтовариства держав, як і міжнародні ©рга-нізації, займаються врегулюванням актуальних питань міжнародного цивільного процесу.