§ 5. Цивільні процесуальні норми у міжнародних договорах за участю України

Міжнародні договори є формою права, яка може містити цивільні процесуальні норми. Сьогодні питання про значення таких міжнародних договорів та їх зміст є особливо актуальним. Ця актуальність зумовлюється, по-перше, інтеграцією держав у правовій, економічній та інших сферах відносин. Другою причиною є трансформація СРСР, Чехословаччини, Югославії та утворення незалежних держав, внаслідок чого приватно-правові відносини суб'єктів цих утворень втратили внутрішньонаціональний характер і стали міжнародними. Тому збільшилася кількість судових спорів з "іноземним елементом". Для цих правовідносин характерним є особливе регулювання. Воно виявляється у тому, що право, яке необхідно застосувати до правовідносин, визначається колізійною нормою; підсудність спорів залежить від застосування правил міжнародної підсудності; визнання та виконання іноземних судових рішень пов'язують з певними умовами, наприклад із застереженням національного законодавства про дотримання публічного порядку та наявністю міждержавного договору про взаємне визнання та виконання судових рішень.

Специфіка судочинства по справах з "іноземним елементом" полягає у необхідності подолати обмеження діяльності суду щодо території однієї держави, і "вийти" за її межі. Це дозволяють зробити уніфіковані правила міжнародних договорів, спрямовані на усунення розбіжностей між матеріально-правовими нормами та колізійними прив'язками, що є у законодавстві різних держав.

Організаційний механізм договірно-правового співробітництва держав виявляється у прямій міждержавній уніфікації норм права. Тобто у міжнародних угодах зацікавленими державами або за їх ініціативою встановлюються завершені правові норми, готові без конкретизації до застосування у системі внутрішнього права.

Міжнародні договори, які мають цивільні процесуальні норми, в залежності від предмета їх правового регулювання, можна поділити на такі групи. По-перше, це договори, що

371

містять певні принципові положення, наприклад Угода про принципи зближення господарського законодавства держав-учасниць Співдружності від 9 жовтня 1992 р. (Бішкек), яка передбачає порядок розгляду господарських спорів. По-друге, це договори, що охоплюють значний комплекс питань, пов'язаних з правовою допомогою з усіх категорій справ (цивільних, сімейних, кримінальних). Мова йде про двосторонні чи багатосторонні договори про надання правової допомоги. По-третє, договори, присвячені окремим видам правової допомоги. Наприклад, Гаазька конвенція з питань цивільного процесу 1954 p.; Угода держав СНД про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності 1992 p.; угоди, пов'язані з виконанням судових доручень з Францією (1936), Австрією (1970). По-четверте, договори, основним предметом регулювання яких є питання, не пов'язані з цивільним процесом, проте вони містять окремі процесуальні норми. Такі норми є у консульських угодах, торгових договорах тощо. Наприклад, в Угоді про співробітництво у сфері інвестиційної діяльності від 24 грудня 1993 p., укладеній державами-учасни-цями СНД, вказано правила визначення компетенції установ держав по розгляду інвестиційних спорів (ст. 7).

Оскільки норми міжнародних договорів є уніфікованими, це полегшує процесуальне провадження. Наприклад, міжнародні двосторонні договори про правову допомогу регулюють отримання доказів з-за кордону; проведення експертизи за кордоном; встановлення місця проживання особи, місця її роботи, розмір отриманого нею за кордоном прибутку; визнання іноземних судових рішень та інше. Укладення таких договорів притаманне для держав Східної Європи. У 50—60-ті та 70—80-ті pp. Радянський Союз уклав майже два десятки таких договорів (наприклад, з Албанією, Болгарією, Грецією, Кубою, Тунісом). їх вважають договорами першого та другого поколінь. Україна стала правонаступницею цих договорів відповідно до ст. 12 Угоди про створення СНД, ст. 34 Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів від 23 серпня 1978 p., а також статей 3,7 Закону України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 р.

Ставши суверенною державою, Україна утворює власну договірно-правову базу з питань взаємної правової допомоги у цивільних та/чи сімейних і кримінальних справах. Порядок їх дії на території України визначає, зокрема, Закон "Про міжнародні договори України". Як уже вказувалося, це договори, підписані з: Китаєм 1992 p., Польщею 1993 p., Литвою 1993 p., Молдовою 1993 p., Грузією 1995 p., Латвією 1995 p., Естонією

372

1995 p., Монголією 1995 p., Узбекистаном 1998 p. Мінська конвенція 1993 p. стала результатом багатосторонньої регіональної уніфікації.

Договори так званих першого та другого поколінь оновлюються систематично. Наприклад, опрацьовується проект Договору між Україною та Грецькою Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах (1998 p.), узгоджується текст Договору між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу у цивільних справах (1998 p.).

Норми зазначених договорів, а також тих, правонаступ-ницею яких стала Україна, регулюють правовий захист громадян договірних держав; порядок надання установами юстиції взаємної правової допомоги шляхом виконання окремих доручень; надання інформації з правових питань. Договори мають колізійні норми, спрямовані на визначення компетенції установ юстиції з цивільних і сімейних справ, норми про визнання і виконання судових рішень і прирівняних до них актів, а також правила про дійсність документів, складених за кордоном.

У всіх договорах про правову допомогу передбачено принцип надання громадянам договірних держав національного режиму у здійсненні їхніх прав та обов'язків. Цей принцип поширюється, зокрема, на забезпечення вільного доступу в суди іноземної договірної держави. Право вільного звернення до суду іншої держави конкретизується у спеціальних нормах, які проголошують звільнення громадян договірних держав від забезпечення судових витрат і від сплати судових витрат на тих же підставах і в тому ж обсязі, що й власними громадянами договірної держави (наприклад, ст. 16, 21 Договору між СРСР та Корейською НДР про надання правової допомоги у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1958 р.; ст. 16 Договору між Україною і Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1995 р., ст. 2 Мінської конвенції 1993 p.).

Договори декларують принцип застосування законодавства держави суду щодо процесуального провадження, допускаючи винятки з нього (ч. 1 ст. 6 Договору між СРСР та Болгарією про правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1967 p.; ч. 1 ст. 6 Договору між СРСР і Грецькою Республікою про правову допомогу у цивільних і кримінальних справах 1982 p., ч. 1 ст. 8 Договору між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правовідносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 p.; ч. 1 ст. 7 Договору між Україною і Республікою Польща про

373

правову допомогу та правовідносини у цивільних і кримінальних справах 1993 p.; ч. 1 ст. 8 Мінської конвенції 1993 р. та ін.).

Договори спеціально обумовлюють обсяг судових витрат, встановлюючи зокрема: надання безоплатної правової допомоги; звільнення від сплати мита; поширення пільг із сплати мита на всі процесуальні дії по певній справі, охоплюючи виконання рішення (наприклад, ст. 17 Договору між СРСР та Соціалістичною Республікою В'єтнам про правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1982 p.); витрати із складання довідок, перекладів, засвідчення документів, сплати завдатків (ч. 2 ст. 17, ст. 21 Договору між СРСР і Румунською Народною Республікою про надання правової допомоги у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1958 p.); судові та нотаріальні мита (ст. 2 Мінської конвенції 1993 p.).

З іншого боку, слід зважати на те, що забезпечення іноземцями судових витрат передбачене законодавством деяких держав, наприклад ст. 1119 ЩІК Польщі. Відповідно до неї по-зивач-іноземець зобов'язаний внести на вимогу відповідача заставу для забезпечення сплати судових витрат. Однак громадяни держав, які проживають або перебувають на території будь-якої з договірних держав, звільнені від цього обов'язку нормами договору про правову допомогу, як, наприклад, відповідно до ст. 43 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 р.

Інтереси відповідача захищаються у договорах іншим способом: у них може бути встановлено норму про взаємне виконання рішень у частиш стягнення судових витрат зі сторони, яка була звільнена від таких витрат на підставі міжнародного договору чи взаємності, і щодо якої судове рішення набрало законної сили (наприклад, ст. 53 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 р.

Внутрішнє законодавство деяких держав звільняє іноземців від сплати судових витрат тільки на підставі міжнародної угоди або за умови взаємності (наприклад, § 85 ЦПК Угорщини), або ж тільки за наявності взаємності (ст. 1129 § 1 ЦПК Польщі). Якщо умов для звільнення від витрат немає, то застосовують вимоги відповідного національного законодавства

Вказане підтверджує приклад з практики Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України. Відповідно до рішення цього суду від 9 грудня 1993 р. відповідач — польське приватне підприємство "База продовольчих і промислових това-

374

рів. Експорт-Імпорт" (Республіка Польща) — мав протягом місяця з дня отримання рішення сплатити птахофабриці "Рогатинська" (Україна) 9 тис. доларів США — вартість недопоставленого товару за бартерним договором та 360 доларів США - відшкодування витрат по сплаті арбітражного збору. Рішення суду визнав компетентний орган Польщі. Проте, на думку цього органу, рішення могло бути виконане тільки у випадку сплати витрат по виконанню рішення, що передбачено нормами ЦПК Республіки Польща.

Міжнародний комерційний арбітражний суд при ТПП України при винесенні рішення не обговорював процесуальні питання за законодавством іноземної держави. Міжнародні договори за участю України та Польщі не звільняють іноземця від вказаних витрат. Таким чином, сторона у справі — позивач (підприємство, зареєстроване в Україні), позов якого задоволений, для його виконання на території іноземної держави (за місцем знаходження відповідача чи його майна), повинен сплатити майже третину від задоволеної рішенням суду позовної вимоги. З точки зору міжнародних угод, у тому числі й ст. III Нью-Йоркської конвенції про визнання та приведення до виконання арбітражних рішень 1958 р. (учасниками якої є Україна та Польща), для виконання арбітражних рішень не повинні застосовуватися суттєво більш обтяжливі умови або більш високі мита чи збори, ніж ті, які передбачені для виконання внутрішніх арбітражних рішень1. Водночас вимоги по сплаті витрат для виконання рішення не є протиправними. Але інтереси сторони, позов якої задоволено, навряд чи можна вважати захищеними в повній мірі.

Оскільки у договорах про надання правової допомоги, укладених за участю України, чимало питань цивільного процесу врегульовані майже однаково, можна стверджувати, що Мінська конвенція 1993 р. стала результатом уніфікації уже уніфікованих норм двосторонніх договорів. Звичайно, цей багатосторонній договір не усуває можливості укладення двосторонніх договорів про правову допомогу з державами, які беруть у ньому участь. Міжнародна практика знає приклади, коли одні й ті ж держави були учасниками багатосторонньої конвенції та двосторонніх договорів з одних і тих же питань. Наприклад, чимало учасників Гаазької конвенції з питань цивільного процесу 1954 р., про яку мова йтиме далі, уклали між собою й двосторонні договори про правову допомогу. Так, свого часу СРСР, учасник цієї Конвенції, уклав двосторонні договори з Італією, Польщею, Румунією, Угорщиною, Фінляндією, колишніми Чехословаччиною та Югославією, які також брали участь у Гаазькій конвенції. Чимало з цих договорів

Международный коммерческий арбитраж / Под общ. ред. И. Г. Побир-ченко. - 1С: ТПП України, 1995. - С. 23.

375

є чинними сьогодні. Щодо Мінської конвенції 1993 р., то серед держав, які її підписали та ратифікували, є, зокрема, Узбекистан, За участю цієї ж держави та України, як зазначалося, укладено Договір про правову допомогу і правові відносини у цивільних та сімейних справах.

Оскільки з багатьма державами Центральної Європи, Азії, "сім'ї загального права" договорів про надання правової допомоги не укладено, цю прогалину іноді заповнюють договори з питань цивільного процесу, укладені колишнім Радянським Союзом. Це, наприклад, угоди з питань цивільного процесу, укладені з Австрією (11 березня 1970 p.), Бельгією (шляхом обміну нотами 27 листопада 1945 p., 18 квітня, 3 і 5 травня 1946 р.) та США (шляхом обміну нотами у 1935 р.); про передачу судових і нотаріальних документів й виконання судових доручень у цивільних і торговельних справах з Францією (11 серпня 1936 р.); про взаємне виконання судових доручень у цивільних справах з ФРН (шляхом обміну нотами 4 грудня 1956 р. і 5 серпня 1957 p.).

Сьогодні Україна співпрацює з Францією по підготовці Угоди про взаємну правову допомогу у цивільних та кримінальних справах, з Бразилією — Договору про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах, Республікою Македонія — Договору про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах. Вивчаються перспективи укладення договору між Україною та США про правову взаємодопомогу у цивільних, сімейних і комерційних справах.

Укладення договорів про надання правової допомоги із вказаними та іншими державами зумовлюється потребами практики. Ілюструє ці потреби судова справа за позовом Ф. (громадянки США) до Управління комунального майна м. Львова про виконання договору оренди і передачу їй у користування комплексу споруд "Гранд-Готель" у м. Львові. Порушена у квітні 1994 р. у Галицькому районному суді м. Львова, справа тричі розглядалася ним судом. Причиною неодноразового розгляду стала неявка позивачки, яка проживає у США. Нез'явлення до суду Ф. зумовлювалося неможливістю її офіційного повідомлення. У квітні 1996 р. матеріали справи було передано на розгляд Чернівецького обласного суду, який прийняв рішення по суті спору. У 1998 р. після опротестування рішення у порядку нагляду справа скерована на новий розгляд у Київський обласний суд. Підставою опротестування стала відсутність у матеріалах справи документів про підтвердження факту одержання позивачкою повідомлення про день і час розгляду справи. Застосування гл. 8 ЦП К України, яка чітко регламентує порядок повідомлення осіб, що беруть участь у справі, й призначення судових засідань, є можливим тільки у межах

376

України або у державах, з якими Україна має договори, норми яких регулюють правову допомогу. Відсутність договору між Україною та США унеможливило підтвердження факту отримання стороною по справі повідомлення про судові засідання.

У зв'язку з тим, що набула чинності Декларація про наміри щодо співробітництва в рамках реформи юстиції України та у сфері надання правової допомоги у цивільних та кримінальних справах між Міністерством юстиції України й Департаментом юстиції та поліції Швейцарської Конфедерації (від 4 серпня 1995 p.), посольством України у Швейцарії вже порушене питання щодо укладення двостороннього договору про правову допомогу. Проте Швейцарська конфедерація є прихильником укладення багатосторонніх угод. Та якщо наявних конвенцій, до яких вона приєдналася, у т. ч. європейських, буде недостатньо, Швейцарська Конфедерація може прийняти рішення про укладення двостороннього договору, зокрема з Україною.

Цивільні процесуальні норми містяться в угодах про співробітництво органів прокуратури. Наприклад, надання правової допомоги передбачене Угодою між прокуратурами України та Російської Федерації 1993 р. Інша група договорів — кожулг>ські угоди (конвенції) регламентують, зокрема, повноваження консула щодо правового статусу громадян України; майна, яке знаходиться на території консульського округу. Переважно у цих угодах передбачено процесуальні права іноземців, правові наслідки легалізації та засвідчення документів консульською посадовою особою, компетенцію консульської посадової особи щодо допомоги громадянам акредитуючої держави, випадки застосування імунітету від юрисдикції іноземної держави. Мова йде про консульські конвенції, укладені Україною з Угорщиною 1991 p., Румунією 1992 p., Росією 1993 p., В'єтнамом 1994 p., Корейською НДР 1994 p., Молдовою 1997 p., Азербайджаном 1993 p., Болгарією 1998 p., Грузією 1998 р. та іншими державами. Чинними сьогодні є консульські угоди, укладені раніше, зокрема, у 60—70-ті pp. з Кубою, Монголією, іншими державами.

Ефективною є співпраця у сфері арбітражу. Наприклад, Угода між Швейцарською арбітражною асоціацією та Міжнародним комерційним арбітражним судом при ТПП України передбачає, що ці арбітражні центри докладатимуть зусиль для розвитку у своїх країнах міжнародного комерційного арбітражу та інших альтернативних засобів вирішення міжнародних комерційних спорів, періодично обмінюватимуться ін-

377

формацією про своє законодавство та практику міжнародного арбітражу. Сторони домовилися про надання взаємної допомоги у веденні арбітражного процесу.