§ 4. Регулювання деліктних зобов'язань з "іноземним елементом" у внутрішньому законодавстві України

У першому Цивільному кодексі України 1923 р. деліктним зобов'язанням було присвячено розділ XII ("Зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння іншому шкоди")1. Із змісту постанови ЦВК України "Про надання чинності Цивільному кодексу Української СРР", самого кодексу, а також із чинних на той час пунктів 4 та 5 розділу III ("Права, пільги, обмеження й обов'язки чужоземців") Положення про чужоземців в УСРР та про порядок придбання і втрати прав українського громадянства від 28 березня 1922 р.2 випливало, що на іноземців у питаннях відповідальності за вчинений делікт поширювався національний режим.

Внутрішнє законодавство України того часу не містило колізійної норми щодо вирішення деліктних спорів з "іноземним елементом", хоча стосовно врегулювання міжреспубліканських розходжень вже тоді пропонувалося застосувати відсилання до закону місця вчинення делікту. На це вказувала ст. 9 Ввідного закону до Цивільного кодексу України 1922 p. A саме: "Чинність Цивільного кодексу поширюється на всю територію УСРР". Роз'яснюючи цю статтю та аналогічні положення цивільних кодексів інших союзних республік, Пленум

1              ЗУ України. - 1923. - № 55. - Ст. 780.

2              Там само. - 1922. - № 14. - Ст. 237.

339

Верховного суду Союзу РСР у постанові Ми 32 від 10 лютого 1931 р. "Про порядок застосування різних за змістом окремих законів союзних республік, що регулюють майнові відносини" вказав, що оскільки в законодавстві союзних республік є часткові розходження в нормах права, то для усунення розходжень у судовій практиці й створення єдиного правила про порядок застосування різних за змістом законів окремих союзних республік, на вимогу сторони спору, суд повинен застосовувати до позовів про відшкодування шкоди, заподіяної деліктом, закон місця вчинення делікту1. Проте вказана прив'язка не була складовою колізійної норми міжнародного характеру. Лише 1977 р. нині чинний Цивільний кодекс України було доповнено ст. 5694 ("Закон, застосовуваний до зобов'язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди")2, відповідно до якої до визначення прав та обов'язків сторін за зобов'язаннями, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, застосовується закон країни, де мала місце дія чи інша обставина, що послужила підставою для вимоги про відшкодування шкоди. В разі заподіяння шкоди за кордоном, якщо сторони є громадянами України або вітчизняними організаціями, права та обов'язки таких сторін визначаються за законом України. Водночас акцентується на недопустимості застосування іноземного закону, якщо дія чи інша обставина, котра є підставою для вимоги про відшкодування шкоди, за законодавством України не є протиправною.

Крім колізійних, Цивільний кодекс України містить і матеріально-правові норми, які регламентують зобов'язання з делікту. Вони зосереджені у главі 40 ("Зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди") вказаного кодексу та побудовані за системою генерального делікту. З часу прийняття Цивільного кодексу сфера застосування цієї глави збільшується. Так, Законом України "Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій" від 6 травня 1993 р. змінено й доповнено статті 6 й 7 Цивільного кодексу, а також доповнено Кодекс ст. 440і стосовно відшкодування моральної шкоди3. У декількох нормативних актах визначено поняття моральної шкоди (в Законах України: "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 р., "Про

Цивільний кодекс УРСР. — К.: Держполітвидав України, 1955. — С 80—81.

2              Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1977. - № 35. - Ст. 422.

3              Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 24. - Ст. 259.

340

зовнішньоекономічну діяльність"; у постанові №5 Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від Зі березня 1995 р.1).

Загалом моральна шкода відшкодовується тільки у спеціальних випадках, передбачених законодавством, зокрема статтями 7, 440і Цивільного кодексу України, Законами України: "Про інформацію" (ст. 49), "Про захист прав споживачів" у редакції від 15 грудня 1993 р. (ч. 2 ст. 24), "Про авторське право і суміжні права" від 24 грудня 1993 р. (п. З ст. 44), "Про режим іноземного інвестування" (ст. 10), "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 р. (ст. 17)2, "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" від 1 січня 1994 р. (п. 5 ст. З)3, ст. 173і Кодексу законів про працю України та іншими нормативно-правовими актами.

Особливістю законодавства України щодо відшкодування немайнової, в т. ч. моральної, шкоди є те, що близькі родичі особи, якій завдано моральної шкоди, права на відшкодування такої шкоди не мають, окрім випадків, коли цим же деліктом безпосередньо були порушені і їхні права.

Через необхідність відшкодувати шкоду неодноразово зверталася увага на встановлення розміру такого відшкодування. У постанові Пленуму Верховного Суду України № 6 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" від 27 березня 1993 р. зазначено, що збитки відшкодовуються відповідно до реальної вартості втраченого майна на час розгляду справи (абзац 2 п. 9) . Аналогічне положення міститься і в абзаці 3 п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 "Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна" від 31 березня 1989 р. (у редакції постанови Пленуму № 13 від 25 грудня 1992 р.) . У постанові Пленуму

Юридичний вісник України. — 1995. — 18 липня.

2              Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 15. — Ст. 190.

3              Там само. - 1995. - № 1. - Ст. 1.

4              Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та ци

вільних справах // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. —

1995. - № 1. - С 314.

Там само. — С 306.

341

Верховного Суду України №6 також .зауважено, що коли на час виконання рішення про відшкодування шкоди збільшилися ціни на майно або роботи, на придбання чи проведення яких її було присуджено, потерпілий може заявити додаткові вимоги до особи, відповідальної за шкоду (абзац 5 п. 9)1.

У судовій практиці розрахунок заподіяної шкоди проводився на базі встановленого Державним банком СРСР офіційного курсу карбованця до вільно конвертованої валюти. Нині він має проводитися за класифікатором Національного банку України. Проте практика свідчить, що вираховувати суму збитків іноді доцільно, орієнтуючись на комерційний курс (курс купівлі валюти, що надходить у вільний продаж).

За вказаним курсом було відшкодовано шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, що мала місце на території м. Львова за позовом громадянина Німеччини П. до вагонного депо ст. Львів. У позові заявлялася вимога про відшкодування матеріальних збитків (пошкодження автомашини) — 15 601,66 німецьких марок та відшкодування моральної шкоди — по 5 тис. німецьких марок кожному з подружжя П.

Залізничний суд м. Львова, розглянувши справу (1994 p.), відшкодував завдану шкоду, перевівши німецькі марки в українські карбованці за комерційним курсом. На його переконання, таке рішення узгоджено з вимогами ст. 440 Цивільного кодексу України про повне відшкодування шкоди. Наглядова інстанція Львівського обласного суду залишила рішення районного суду в силі, вказавши, що в разі переведення німецької валюти за курсом Національного банку України вимоги закону про повне відшкодування шкоди не було б дотримано.

У вітчизняному законодавстві знайшли закріплення й нові тенденції прояву деліктів та відповідальності за них. Зокрема, тенденцію до розширення кола осіб, зобов'язаних відшкодувати шкоду, заподіяну деліктом, відображено в Законі України "Про трубопровідний транспорт" від 15 травня 1996 р.2 Згідно з його нормами за шкоду, заподіяну внаслідок експлуатації трубопровідного транспорту, відповідальними є й підприємства, установи та організації, які виготовляють і постачають для об'єктів трубопровідного транспорту обладнання, труби тощо. Вони відповідають за їхні якість і технічний рівень згідно з діючими стандартами, а також за всі приховані дефекти, виявлені в процесі експлуатації об'єкта, і відшкодовують у зв'язку з цим підприємствам трубопровідного транс-

Постанови... — С. 315.

Голос України. - 1996. - 15 червня.

342

порту заподіяну шкоду за нормами законодавства України (ч. 4 ст. 20). Місцеві органи виконавчої влади, представницькі та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи й організації, а також громадяни зобов'язані відшкодовувати завдану підприємствам трубопровідного транспорту шкоду в порядку та розмірах, визначених законодавством України (ч. 1 ст. 21).

Спостерігаються й інші тенденції, зокрема обумовлені використанням ядерного устаткування. Так, Закон України "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку" від 8 лютого 1995 р.1 регулює зобов'язання з деліктів, заподіяних у сфері використання ядерного устаткування та джерел іонізуючого випромінювання. Він установлює обмежену відповідальність експлуатуючої організації (ч. 2 ст. 73, ст. 75), вказує на застосування інституту страхування (статті 77, 78); передбачає делікт створення небезпеки (ст. 82). Цей Закон є кроком у розвитку екологічного законодавства, Концепції державного регулювання безпеки та управління ядерною галуззю в Україні2. Він встановлює також і правові засади міжнародних зобов'язань України щодо використання ядерної енергії.

Відповідальність за "делікт створення небезпеки" відображається і в екологічному та іншому законодавстві України. Наприклад, у Законах України "Про природно-заповідний фонд України" від 16 червня 1992 р. (ч. 2 ст. 64),3 "Про охорону атмосферного повітря" від 16 жовтня 1992 р. (ч. 1 ст. 44, ст. 45)4, "Про виключну (морську) економічну зону України" від 16 травня 1995 р. (ст. 21) (хоча морські кордони з Румунією та Росією й досі не демарковаюг, так само як і не розмежовано територіальні води континентального шельфу та економічних зон у Чорному та Азовському морях, Керченській протоці).

Оскільки розвиток інституту відповідальності без вини привів до ширшого застосування інституту страхування цивільної відповідальності, це знайшло своє відображення, зокрема, у ст. 66 Закону України "Про страхування" від 7 березня 1996 р. Проте Положенням про порядок та умови обов'язкового страхування майна державних підприємств і організа-

Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 12. — Ст. 81.

2              Там само. - 1994. - № 18. - Ст. 106.

3              Там само. - 1992. - № 34. - Ст. 502.

4              Там само. - 1992. - № 50. - Ст. 678.

5              Вербичежо Н. Межа, що не розділяє нас // Голос України. — 1996. —

З серпня.

343

цій, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 1995 р.1, страховик має право відмовити страхувальникові у виплаті страхового відшкодування, якщо пошкоджено або знищено майно, яке перебувало за межами України. Водночас постановою Кабінету Міністрів України "Про надання Кабінетом Міністрів України гарантій щодо звільнення іноземних юридичних осіб від цивільної відповідальності за ядерну шкоду" від 26 квітня 1995 р.2 встановлено таке: Уряд України може гарантувати іноземним юридичним особам, які надають послуги і виконують роботи, пов'язані з постачанням обладнання, його встановленням, будівництвом, введенням в експлуатацію, виведенням з експлуатації та іншою діяльністю стосовно ядерних установок, а також об'єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами, звільнення від цивільної відповідальності за шкоду, заподіяну внаслідок ядерного інциденту, що може статися на згаданому устаткуванні чи об'єктах, які знаходяться під юрисдикцією України. Порядок надання цих гарантій визначається Кабінетом Міністрів.

Відомо, що в багатьох національних правових системах передбачається відповідальність за дифамацію. За вітчизняним цивільним законодавством дифамація не вважається деліктом. Стаття 7 Цивільного кодексу України передбачає відповідальність тільки за поширення таких, що не відповідають дійсності чи викладених неправдиво відомостей, які принижують честь, гідність чи ділову репутацію або заподіюють шкоду їхнім інтересам, якщо особа, котра розповсюдила, не доведе, що вони відповідають дійсності. Водночас ч. 2 ст. 32 Конституції України вказує на недопустимість збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом.

Відповідальність за делікти встановлюється й іншими національними актами України, наприклад, Кодексом торговельного мореплавства України.

Нині, трактуючи буквально ч. З ст. 2 Цивільного кодексу, можна зробити висновок, що до деяких відносин, зокрема податкових, його норми не застосовні. Проте ст. 10 Закону України "Про режим іноземного інвестування" і ст. 34 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" передбачено право підприємства з іноземними інвестиціями, іноземного інвестора вимагати повернення помилково стягнених із них

Державний вісник України... — № 5—6. - С 467—468. Голос України. — 1995. — 18 травня.

344

податків і фінансових санкцій (без індексації), у формі повного матеріального відшкодування та відшкодування моральної шкоди, а також майнових санкцій, застосованих до них. Мабуть, в окремих випадках така вимога про відшкодування шкоди, заподіяної деліктом, може бути заявлена у позовному порядку як до держави, так і до її органів, у т. ч. до державної податкової адміністрації.