4.2. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ

Серед численних нормативно-правових актів в Україні щодо пи­тань власності провідними є Конституція України, Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 p., Цивільний (книга 3) та Госпо­дарський кодекси України.

Цивільний кодекс України, у книзі 3 "Право власності та інші ре­чові права" дає таке визначення праву власності: "Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до зако­ну за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316)". "Власни­кові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце прожи­вання [власника] та місцезнаходження майна" (ст. 317).

Відповідно до ч. І ст. 134 ГКУ "Право власності — основне речове право у сфері господарювання" суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на підставі права власності, на власний розсуд, одноосібно або разом з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому майном, у тому числі має право надавати майно іншим суб'єктам для використання його на правах власності, господарського ведення, оперативного управління або на підставі інших форм правового режиму майна, передбачених цим кодексом. При цьому право господарського ведення є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і роз­поряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваже­ним ним органом), з обмеженням повноважності розпорядження стосовно окремих видів майна за згодою власника у випадках, перед­бачених законодавством (ч. І ст. 136 ГКУ "Право господарського відання). Правом оперативного управління визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряд­жається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення комерційної діяльності (ч. І ст. 137 ГКУ "Право оперативного управління).

Згідно зі ст. 2 Закону України "Про власність" власність в Україні може бути в таких формах: приватна, колективна, державна; всі фор­ми власності є рівноправними. Інакше регулюються відносини влас­ності в Конституції України. По-перше, у Конституції (ст. 41, 116,

126

142, 143) щодо власності вживаються терміни "приватна", "держав­на" та "комунальна" і не згадується колективна власність. При цьому комунальна власність (власність територіальних громад сіл, селищ, міст) розглядається відокремлено від державної. По-друге, на відміну від Закону "Про власність", у Конституції йдеться не про рівноправність форм власності, а про рівність перед законом усіх суб'єктів права власності (ч. 4 ст. 13).

Суб'єкти права власності. Суб'єктами права власності вважа­ються Український народ та інші учасники цивільних відносин: фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права (ст. 2, 318 ЦКУ)..

Цивільний кодекс України визначає такі форми права власності:

право власності Українського народу (ст. 324);

право приватної власності (ст. 325);

право державної власності (ст. 326);

право комунальної власності (ст. 327).

Господарський кодекс виокремлює ще й підприємства колектив­ної власності. Таким підприємством вважається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників) (ч. І ст. 93 ГКУ "Поняття підприємства колективної власності").

Суб'єктами права власності відповідно до ст. 3 Закону України "Про власність" можуть бути також інші держави, їх юридичні осо­би, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства. Іноземні юридичні особи та гро­мадяни можуть стати власниками майна в Україні у разі придбання об'єктів приватизації, а також внаслідок здійснення іноземних інвес­тицій у формах, визначених Законом України "Про режим іноземно­го інвестування".

Для забезпечення здійснення підприємницької діяльності зако­нодавство допускає об'єднання майна, що є власністю громадян, юридичних осіб і держави, та створення на цій основі змішаних форм власності, в тому числі власності спільних підприємств за участю юридичних осіб і громадян інших держав.

Суб'єктивне право власності визначається Законом України "Про власність" та ЦКУ як врегульовані законом суспільні відноси­ни щодо володіння, користування і розпорядження майном. Кожне

127

із зазначених повноважень власник може передати іншій особі, не втрачаючи при цьому права власності. Так, при здаванні майна до ка­мери схову володіння ним здійснює охоронець; орендар володіє і ко­ристується зданим йому в оренду чужим обладнанням; комісіонер володіє і розпоряджається речами, зданими на комісію. Проте ні охо­ронець, ні орендар, ні комісіонер власниками майна, що перебуває в їхньому володінні, не стають. Право власності продовжує належати тому, кому воно належало до здавання майна на збереження, в оренду чи на комісію.

Можливі й такі випадки, коли права володіння, користування і розпорядження одночасно зосереджуються в особи, яка не є власни­ком майна (наприклад, право власності на майно, закріплене за дер­жавним підприємством, належить державі, а не підприємству, яке ним володіє, користується і розпоряджається).

Державна власність, як і раніше, є основою економіки України. Навіть після приватизації її питома частка досить значна [47; 81]. До державної власності в Україні згідно із Законом "Про власність" належать загальнодержавна, республіканська власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, республіканської — Автономна Рес­публіка Крим, комунальної власності — адміністративно-тери­торіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад (відповідно до ст. 142 Конституції України суб'єкта­ми права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ і міст).

Об'єкти загальнодержавної власності. Згідно із чинним законо­давством (п. 5 ст. 116 Конституції України) управління об'єктами державної власності відповідно до закону здійснює Кабінет Міністрів України. Декретом від 15 грудня 1992 р. № 8-92 "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" Кабінет Міністрів Ук­раїни поклав виконання функцій з управління зазначеним майном на міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. При здійсненні цих повноважень їм заборонено пряме втручання в госпо­дарську діяльність підприємств.

Виходячи з різного ступеня усуспільнення державного майна, йо­го значення для народу і держави, законодавство відносить до об'єктів права державної власності:

128

землю;

майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утво­

рюваних нею державних органів;

майно Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних і

внутрішніх військ;

оборонні об'єкти;

єдину енергетичну систему;

системи транспорту загального користування, зв'язку та інфор­

мації, що мають загальнодержавне значення;

кошти державного бюджету;

Національний банк України та його установи і створювані ними

кредитні ресурси;

республіканські резервні, страхові та інші фонди;

майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів;

майно державних підприємств;

об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що стано­

вить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її еко­

номічний та соціальний розвиток.

У державній власності може перебувати й інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами.

Об'єкти комунальної власності. Певні особливості встановлено законодавством щодо управління державним майном, закріпленим за казенним підприємством. Жорсткіший характер управління майном цих підприємств з боку відповідних уповноважених ор­ганів дає підстави (з урахуванням змісту ст. 38 Закону "Про під­приємства в Україні") говорити про управління казенним підпри­ємством. Воно здійснюється міністерством або іншим центральним органом виконавчої влади: "Управління майном, що є в комуналь­ній власності, здійснюють територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого само­врядування".

Відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р. від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради. Згідно із законодавством вони приймають рішення про ство­рення підприємствами комунальної власності спільних підприємств, у тому числі з іноземними інвестиціями.

129

Місцеві державні адміністрації здійснюють на відповідній тери­торії управління об'єктами, що перебувають у державній власності та передані до сфери їх управління (ст. 19 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" від 9 квітня 1999 р.).

Перелік об'єктів права комунальної власності визначено в ст. 35 Закону України "Про власність". До них належать:

майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворюваних

ними органів;

кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти

житлово-комунального господарства;

майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я,

торгівлі, побутового обслуговування;

майно підприємств;

місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інфор­

мації, в тому числі націоналізоване майно, передане відповідним

підприємствам, установам, організаціям;

інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціаль­

ного розвитку відповідної території.

У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність відповідної територіальної громади іншими суб'єктами права власності.

У зв'язку з поділом державної власності на загальнодержавну та комунальну Кабінетом Міністрів України було прийнято Постанову від 5 листопада 1991 р. № 311 "Про розмежування державного май­на України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)", якою затверджено перелік державного майна України, яке передається у власність адміністративно-територіальних оди­ниць. Постановою також встановлено порядок розмежування майна між власністю областей, міст, районів та інших адміністративно-територіальних одиниць.

Передання майна здійснюється у порядку, передбаченому Зако­ном України "Про передачу об'єктів права державної та комуналь­ної власності" від 3 березня 1998 p., який регулює відносини, пов'я­зані з переданням об'єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або в їх спільну власність, а також об'єктів права комунальної власності у державну власність. Детально порядок безоплатного передання об'єктів права

130

державної власності врегульовано "Положенням про порядок пере­дачі об'єктів права державної власності", затвердженим Постано­вою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1998 р. № 1482.

Колективна власність. Охоплює майно, що належить окремим ор­ганізаційно оформленим колективам громадян, а також майно інших колективних організацій. Члени таких організацій об'єднують свою працю (підприємницьку діяльність) і кошти для досягнення певних цілей. Вони безпосередньо або через створювані органи визначають порядок використання майна, управління ним та розподілу доходів.

В економіці України колективна власність, яка прийшла на зміну традиційній колгоспно-кооперативній та власності громадських ор­ганізацій, набуває сьогодні нового характеру. Вона має значні можли­вості для розвитку і могла би бути використана протягом тривалого часу. Чинним законодавством значно розширено коло суб'єктів ко­лективної власності. Стаття 20 Закону України "Про власність" відносить до нього трудові колективи державних підприємств, колек­тиви орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, про­фесійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні організації, що є юридичними особами. Водночас стосовно такого специфічного об'єкта права власності, як земля, коло суб'єктів обмежене колективними сільськогосподарськими підприємствами, сільськогосподарськими кооперативами, садівницькими товариства­ми, сільськогосподарськими акціонерними товариствами.

Приватна власність. Важливим аспектом здійснення громадянами права приватної власності є право використовувати належне їм май­но для господарської та іншої не забороненої законом діяльності [46]. Питання власності регулюють міжнародні договори України:

Угода "Про розподіл всієї власності колишнього Радянського

Союзу за кордоном" від 6 липня 1992 р.;

Угода між Урядом України і Урядом Республіки Молдова "Про

взаємне визнання прав та регулювання відносин власності" від

11 серпня 1994 р.;

•               Угода між Україною та Республікою Білорусь "Про взаємне виз­

нання та регулювання відносин власності" від 22 січня 1993 р. та ін.

Здійснювати відносини щодо володіння, користування та розпоряд­

ження власністю, незалежно від її форм, можуть не тільки народ Ук­

раїни, її громадяни, юридичні особи та держава Україна, а й інші держа-

131

ви, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни іноземних держав та особи без громадянства. Майно їм мо­же належати на правах спільної (часткової або сумісної) власності цих суб'єктів права. Законодавством України допускається об'єднання майна, що є власністю громадян, юридичних осіб та/чи держави і ство­рення на цих засадах змішаних форм власності, в тому числі власності спільних підприємств за участю громадян та юридичних осіб інших держав (ст. 3 Закону України "Про власність"). Тому такі спільні підприємства можуть мати на території України у власності майно, не­обхідне для здійснення діяльності, визначеної установчими докумен­тами, якщо інше не передбачено законодавчими актами України.

Міжнародні організації та юридичні особи іноземних держав можуть мати на території України у власності будинки, споруди, інше майно соціально-культурного та виробничого призначення. Це положення відображено і в численних міжнародних договорах про торговельні відносини, науково-технічну співпрацю тощо. Так, згідно із п. 3 ст. 5 Угоди про торговельні відносини між Україною та США від 6 травня 1992 p. кожна з держав дозволяє комерційним представництвам іншої держави ввозити на свою територію і вико­ристовувати відповідно до звичайної комерційної практики кон­торське та інше обладнання (друкарські машинки, фотокопіювальні апарати, комп'ютери, телефакси та ін.).

Правовий режим майна, що є об'єктом права власності інших дер­жав, юридичних, осіб, спільних, підприємств і міжнародних орга­нізацій, визначається законодавчими актами України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами. Окремі майнові об'єкти мо­жуть бути спільними для кількох держав. Йдеться, зокрема, про при­родні об'єкти. Режим використання спільних природних об'єктів, розташованих на території України та сусідніх держав, визначається міжнародними договорами, ратифікованими Україною.

Стосовно громадян іноземних держав та осіб без громадянства в Законі України "Про власність" зазначено, що вони користуються правами та несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено за­конодавством нашої держави (ч. 2 ст. 11). Тобто на іноземців у пи­таннях права власності поширюється національний режим. Це вип­ливає з вимог Закону України "Про власність", де окремим положен­ням наголошено, що суб'єктами права на приватну власність крім

132

громадян України можуть бути також іноземні громадяни та особи без громадянства (ст. 11).

Відповідно до законодавства України іноземці можуть мати у власності будь-яке майно, успадковувати й заповідати його, зокрема мають право власності на житло (ст. 12,13 Закону України "Про пра­вовий статус іноземців"). Згідно зі ст. 8 Закону України "Про прива­тизацію державного майна" покупцями об'єктів приватизації мо­жуть бути разом з громадянами України іноземні громадяни та осо­би без громадянства, юридичні особи інших держав.

Деякі об'єкти в Україні не можуть належати на праві власності іноземним громадянам та особам без громадянства. Так, згідно із Земельним кодексом України іноземним громадянам, іноземним юридичним особам та особам без громадянства земельні ділянки сільськогосподарського призначення у власність не передаються . Ці особи можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення.

Законодавством України встановлено, що земля може надаватися іноземним суб'єктам права у користування та на умовах оренди. Так, у постійне користування (без заздалегідь визначеного терміну) земля на­дається радами народних депутатів із земель, що перебувають у дер­жавній власності, спільним підприємствам, міжнародним об'єднанням і організаціям за участю українських та іноземних юридичних і фізичних осіб, підприємствам, що повністю належать іноземним інвесторам.

У Законі України "Про оренду землі" зазначено, що орендарями землі в Україні, тобто суб'єктами строкового, платного володіння і користування земельною ділянкою, необхідною для здійснення підприємницької та іншої діяльності, можуть бути міжнародні об'єднання та організації, іноземні держави, іноземні юридичні та фізичні особи, особи без громадянства. Орендарі набувають права на оренду земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Зе­мельним кодексом України, Законом України "Про оренду землі" та іншими законами України за договором оренди землі. Його умови визначено в Законі "Про оренду землі". У наведених нормативно-правових актах врегульовано питання, пов'язані з порядком та умо­вами укладання й дії договору оренди, орендною платою, права та обов'язки орендодавців та орендарів, захист їх прав.

Виключно користування землею іноземним суб'єктам дозво­ляється в більшості країн СНД (Азербайджан, Киргизстан, Узбекис-

133

тан, Україна та ін.). Водночас законодавство Естонії передбачає можливість володіння землею іноземними суб'єктами права.

Відповідно до Кодексу України "Про надра" не передаються у власність іноземним суб'єктам права й надра України. Проте вони можуть надаватися у постійне чи тимчасове користування з певною метою, наприклад для геологічного вивчення, в тому числі для дослідно-промислового розроблення родовищ корисних копалин за­гальнодержавного значення; видобування корисних копалин тощо. Кабінет Міністрів України Постановою від 8 червня 1998 р. № 841 затвердив Положення "Про порядок організації та проведення міжнародних конкурсів (тендерів) на укладання контрактів на ко­ристування надрами". Іноземним юридичним та фізичним особам надра в користування надаються на конкурсній основі на підставі угод (контрактів) з урахуванням вимог законодавства про зовнішньоеко­номічну діяльність, Кодексу України "Про надра", інших актів зако­нодавства. Правовою підставою користування надрами є ліцензія, ви­дана відповідно до контракту.

У Положенні вказано, що об'єктами тендерів щодо укладання контрактів на користування надрами можуть бути:

окремі ділянки надр, у тому числі континентального шельфу

і виключної (морської) економічної зони України;

конкретні родовища або частини родовищ корисних копалин;

техногенні родовища корисних копалин;

об'єкти будівництва та експлуатації підземних споруд, не

пов'язаних з видобуванням корисних копалин, у тому числі споруд

для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів,

захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва, скидання

стічних вод.

У користування можуть надаватися окремі ділянки надр, у тому числі континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони України, родовища корисних копалин або їх частини як загаль­нодержавного, так і місцевого значення, зокрема техногенні родови­ща. Порядок надання частини надр користувачам на території Ук­раїни визначається Положенням про порядок надання гірничих відводів, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. № 59.

Загалом питання, пов'язані з наданням природних ресурсів у корис­тування, є компетенцією приймаючої сторони. Це випливає з Резо-

134

люції Генеральної Асамблеї ООН "Про постійний суверенітет над національними природними багатствами" від 14 грудня 1962 р., де закріплено право народів вільно розпоряджатися своїми природними багатствами згідно з національними інтересами. На цих засадах ґрун­тується й законодавча практика України, наприклад Закон України "Про виключну (морську) економічну зону" від 16 травня 1995 р.

До об'єктів, які не можуть перебувати у власності громадян, гро­мадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, належать такі, що затверджені Постановою Верховної Ради України "Про право власності на ок­ремі види майна" від 17 червня 1992 р. № 2471-ХП . Так, у власності зазначених суб'єктів права не можуть бути:

зброя, боєприпаси (крім мисливської та пневматичної зброї,

зазначеної в Додатку 2 до вказаної постанови, а також спортивної

зброї та боєприпасів до неї, що купуються громадськими об'єднання­

ми з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військо­

ва техніка, ракетно-космічні комплекси;

вибухові речовини й засоби вибуху, всі види ракетного палива,

а також спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва;

бойові отруйні речовини;

наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засо­

би (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря);

державні еталони одиниць фізичних величин;

спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації

(ці засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб

недержавних форм власності);

8) електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Цією ж постановою затверджено спеціальний порядок набуття права власності на окремі види майна (Додаток 2) певними суб'єкта­ми правовідносин. Іноземці можуть мати вклади в установах Ощад­банку України чи бути застрахованими в нашій державі. Але відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України "Про порядок обігу сертифікатів, отриманих громадянами України як компенсація втрат від знецінення грошових заощаджень в установах Ощадного банку України та колишнього Держстраху" від 7 лютого 1996 р. № 161 вони не мають права на сертифікат, який видається на суму індек-

135

сації вкладів чи знецінення коштів в установах колишнього Держ­страху і може бути використаний для приватизації державного май­на. Зазначений Закон України "Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України" не вирішує питання про право іно­земців на компенсаційні сертифікати, що могли б бути використані для приватизації державного майна.

Іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, а також міжнародні організації можуть бути засновниками та учасниками акціонерного товариства нарівні з громадянами та юри­дичними особами України, крім випадків, передбачених законодав­чими актами України.

Певне майно може використовуватися іноземцями тільки на те­риторії України. Його вивезення за межі митної території нашої дер­жави заборонено. Так, Постановою Кабінету Міністрів України від 11 вересня 1996 р. № 1094 затверджено перелік предметів промисло­вого призначення, що застосовуються у виробничій сфері, вивезення (пересилання) яких громадянами України, іноземцями та особами без громадянства за межі митної території України забороняється.

Майно, необхідне для виконання контрактів іноземними юри­дичними особами та громадянами, надається їм на умовах, передба­чених законодавством України. Передання третім особам державно­го майна, яке надається в користування відповідно до контракту іно­земним юридичним особам та громадянам, не допускається. Після закінчення терміну дії контракту майно (у тому числі нерухоме), придбане (споруджене, створене) за рахунок іноземної юридичної особи (громадянина), залишається у її (його) власності, якщо інше не передбачено контрактом.

Питання про користування майном, яке не перебуває у власності іноземних суб'єктів, регулюється й законодавством про іноземні інвестиції. В Україні, зокрема, передбачається користування з прис­воєнням користувачем його плодів. Вище зазначалося, що користу­вання майном може оформлятися договором майнового найму (оренди). Іноземні суб'єкти права можуть бути орендарями будь-якої форми власності майна. Це передбачає, зокрема, Закон України "Про оренду державного майна", де вказано, що орендарями можуть бути фізичні та юридичні особи іноземних держав, міжнародні ор­ганізації та особи без громадянства. Особливості такої оренди визна­чаються законодавством України (ст. 6).

136

Отже, суб'єкти іноземного права можуть бути власниками, во­лодільцями та користувачами майна в Україні, якщо це прямо та у вик­лючній формі не заборонено законом України. У свою чергу, громадя­ни, юридичні особи України мають право володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що належить їм і розташоване за кордоном, у повному обсязі та відповідно до вимог місцевого законодавства.

Відповідність законодавства України конвенціям з прав людини щодо права власності. Законодавство України щодо права власності не протирічить міжнародному. Єдиним положенням у системі Євро­пейської конвенції з прав людини та протоколів до неї, яке стосується захисту права власності та правомочностей власника, є ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції. Вона передбачає: "Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути поз­бавлений свого майна інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Ці положення, однак, жодним чином не обмежують право дер­жави запроваджувати такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загаль­них інтересів або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів". Значення цього положення підсилюється тим, що Протокол № 1 став першою багатосторонньою міжнародно-правовою угодою із зазначеного питання. До цього право на мирне володіння майном ду­же узагальнено проголошувалося у ст. 17 Загальної декларації прав людини 1948 p.: "Кожна людина має право володіти майном як одно­осібно, так і разом з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбав­лений свого майна". Проте ця Декларація не має юридичної обов'язко­вості, хоч і набула значного морально-політичного впливу. Значні розбіжності у поглядах стосовно того, чи слід взагалі регулювати це право, і якщо так, то у якому обсязі, не дали змоги від самого початку в-нести відповідне положення до тексту Конвенції з прав людини та зумо­вили ту обережність, з якою воно сформульоване у Протоколі. Текст складений таким чином, що держави зберігають значну свободу щодо визначення обсягу цього права та допустимих обмежень його здійснен­ня. До того ж, як можна побачити з тексту, Протокол прямо не гарантує компенсації в разі втручання у здійснення майнових прав. Особливістю цього положення є також те, що воно передбачає захист не лише фізич­них, а й юридичних осіб, тоді як решта положень Конвенції та прото­колів до неї стосується лише прав фізичних осіб.

137