5.2. ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ СУТНІСТЬ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Дослідження права інтелектуальної власності у межах міжна­родного приватного права має неабияке значення в питаннях дове­дення прав людини в Україні до рівня міжнародних стандартів. Згідно із Загальнодержавною програмою адаптації законодавства України до законодавства ЄС, затвердженою Законом України від 18 березня 2004 р., саме інтелектуальну власність визначено однією з пріоритетних сфер цієї адаптації. Це зазначено також у ст. 51 Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та Європейськими співтовариствами, їх державами.

170

Перш ніж перейти до аналізу права інтелектуальної власності, не­обхідно уточнити її сутність та види.

Інтелектуальна власність — результат інтелектуальної, творчої діяльності однієї людини (автора, виконавця, винахідника та ін.) або кількох осіб.

Творча діяльність — це цілеспрямована інтелектуальна діяльність людини, результатом якої є щось якісно нове, що вирізняється непов­торністю, оригінальністю і суспільно-історичною унікальністю. Творчість властива будь-якій діяльності людини: технічній, ху­дожній, літературній, науковій, виробничій тощо. За своєю цілеспря­мованістю творчість можна умовно поділити на два основні види:

духовна творчість (гуманітарного характеру, спрямована на зба­

гачення внутрішнього світу людини);

науково-технічна творчість (винаходи в усіх галузях людської

діяльності, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів

і послуг, знаки обслуговування, фірмові назви і комерційні позна­

чення, інформаційна продукція, селекційні досягнення тощо, тоб­

то такі результати науково-технічної творчості, які можна вико­

ристовувати будь-яким способом, що не суперечить закону, в гос­

подарській діяльності — промисловості, сільськогосподарському

виробництві).

Усі зазначені результати творчої діяльності об'єднані поняттям "інтелектуальна власність". З цього загального поняття міжнарод­но-правові документи виділяють окремо промислову власність, до якої належать винаходи, загальнокорисні зразки, промислові крес­лення або моделі, фабричні, товарні знаки, знаки обслуговування. Інші об'єкти інтелектуальної власності, які залишилися за межами поняття промислової власності, становлять групу результатів творчої діяльності, що охороняється авторським правом, яку часто називають літературно-художньою власністю . Таким чином, усі результати творчої діяльності щодо цивільної правової охорони поділяються на дві групи: одна з них охороняється авторським правом, друга — правом промислової власності (патентним пра­вом) та іншими нормативними актами. Всі результати творчої діяльності чинним законодавством визнані товаром і, отже, мо-

За законодавством деяких країн об'єктом авторського права є також комп'ютерні програми, які охороняються як літературні твори (ст. 433 ЦКУ).

171

жуть бути об'єктом будь-яких цивільних правочинів. У період пе­реходу до ринкової економіки це має істотне значення, оскільки ре­зультати творчої діяльності у такий спосіб стають об'єктом цивіль­ного обороту і створюють ринок духовної та науково-технічної продукції.

Право інтелектуальної власності — право особи на результат інте­лектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт цього права . Во­но складається з особистих немайнових та (або) майнових прав, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визна­чається законодавчо (ст. 418 ЦКУ).

У законодавстві (ст. 419 ЦКУ) визначено співвідношення права інтелектуальної власності та права власності на річ: вони не залежать одне від одного. Перехід права на об'єкт права інтелектуальної влас­ності не означає переходу права власності на річ. І навпаки — перехід права власності на річ не означає переходу права на об'єкт права інте­лектуальної власності.

Гарантією реалізації права на результати творчої діяльності є на­самперед Конституція України, зокрема ст. 41, 54 закріплено:

право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю,

результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;

гарантія свободи літературної, художньої, наукової та технічної

творчості, захист інтелектуальної власності, авторських прав, мо­

ральних і матеріальних інтересів, пов'язаних з різними видами

інтелектуальної діяльності;

право на результати інтелектуальної, творчої діяльності;

заборона використання або поширення цих творів без згоди авто­

ра, за винятками, встановленими законом.

Право на свободу літературної, художньої, наукової та технічної творчості, вільного вибору сфер, змісту та форм (способів, прийо­мів) творчості закріплено і в ст. 309 ЦКУ. За цією статтею цензури процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається.

Джерелом права інтелектуальної власності є:

Конституція України;

Цивільний, Цивільний процесуальний, Кримінальний, Кримі­

нально-процесуальний, Господарський, Господарський процесу­

альний та Митний кодекси України;

Кодекс законів про працю;

Кодекс про адміністративні правопорушення;

172

•               пакет законів України, прийнятих Верховною Радою України у

грудні 1993 р.: "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі",

"Про охорону прав на промислові зразки", "Про охорону прав

на знаки для товарів і послуг", "Про авторське право і суміжні

права" та ін.

Україна у складі Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ). Україна з 26 квітня 1970 р. є членом цієї організації, приєд­навшись у складі СРСР до Конвенції, що засновує ВОІВ. Участь в ній вона підтвердила 25 грудня 1991 р. як самостійна держава.

До міжнародних договорів, адміністративні функції яких вико­нує ВОІВ та учасницями яких є Україна, належать:

Всесвітня конвенція про авторське право (дата набуття чинності

для України — 27 травня 1973 р.);

Паризька конвенція про охорону промислової власності (дата на­

буття чинності для України — 25 грудня 1991 р.);

Договір про патентну кооперацію (дата набуття чинності для

України — 25 грудня 1991 р.);

Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків (дата набут­

тя чинності для України — 25 грудня 1991 р.);

Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів

(дата набуття чинності для України — 25 жовтня 1995 р.);

Міжнародна конвенція з охорони нових сортів рослин (редакція

1978 р., дата набуття чинності для України — 3 листопада 1995 р.);

Договір про закони щодо товарних знаків (дата набуття чинності

для України — 1 серпня 1996 р.);

Будапештський договір про міжнародне визнання депонування

мікроорганізмів з метою патентної процедури (дата набуття чин­

ності для України — 2 липня 1997 р.);

Найробський договір про охорону Олімпійського символу (дата

набуття чинності для України — 20 грудня 1998 р.);

Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію

знаків (дата набуття чинності для України — 29 грудня 2000 р.);

Ніццька угода про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для

реєстрації знаків (дата набуття чинності для України — 29 грудня

2000 р.);

Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від неза­

конного відтворення їхніх фонограм 1971 р. (дата набуття чин­

ності для України — 18 лютого 2000 р.);

173

Договір ВОІВ про авторське право 1996 р. (дата набуття чинності

для України — 6 березня 2002 р.);

Договір ВОІВ про виконання і фонограми 1996 р. (дата набуття

чинності для України — 20 травня 2002 р.);

Міжнародна конвенція про охорону інтересів виконавців, вироб­

ників фонограм і організацій мовлення 1961 р. (дата набуття чин­

ності для України — 12 червня 2002 р.);

Гаазька угода про міжнародну реєстрацію промислових зразків —

Гаазький акт 1969 р. (дата набуття чинності для України — 28 серпня

2002 р.) та Женевський акт 1999 р. (дата набуття чинності для

України — 23 грудня 2003 р.);

Договір про патентне право 2000 р. Україна 31 березня 2003 р. зда­

ла на зберігання Генеральному директору ВОІВ документ про

приєднання до Договору. Договір набуде чинності після анало­

гічного передання на зберігання документів про приєднання 10 дер­

жав — членів ВОІВ.

Досить чітко регламентовані питання інтелектуальної власності у Цивільному кодексі України від 16 січня 2003 p. № 435-IV, книга четверта якого "Право інтелектуальної власності" регулює порядок набуття, здійснення та захисту прав інтелектуальної власності. Зок­рема, глава 35 "Загальні положення про право інтелектуальної влас­ності" містить норми, які регулюють питання, пов'язані з:

поняттям прав інтелектуальної власності;

співвідношенням прав інтелектуальної власності та права

власності;

об'єктами і суб'єктами прав інтелектуальної власності;

підставами набуття прав інтелектуальної власності;

особистими немайновими і майновими правами інтелектуальної

власності;

терміном чинності прав інтелектуальної власності;

використанням об'єктів прав інтелектуальної власності та пере-

данням майнових прав інтелектуальної власності;

здійсненням прав інтелектуальної власності, які належать кіль­

ком особам;

правами інтелектуальної власності на об'єкти, створені у зв'язку з

виконанням трудового договору або за замовленням;

наслідками порушення прав інтелектуальної власності;

захистом прав інтелектуальної власності судом.

174

Наступні глави книги четвертої ЦКУ розкривають цивільно-пра­вові норми з охорони прав на окремі види об'єктів прав інтелекту­альної власності:

об'єкти авторських і суміжних прав;

наукові відкриття;

винаходи, корисні моделі та промислові зразки;

компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

раціоналізаторські пропозиції;

сорти рослин і породи тварин;

комерційні (фірмові) найменування;

торговельні марки (знаки для товарів і послуг);

географічні зазначення (походження товарів);

комерційні таємниці.

Проте чинний Цивільний кодекс України не може підмінювати собою всі інші закони, які регулюють цивільні правовідносини у сфері інтелектуальної власності. Він виконує поєднувальну роль головного нормативного акта системи цивільного законодавства, містить лише норми, які мають загальне значення, і детально не регламентує правовідносини у сфері інтелектуальної власності. Досвід зарубіжних країн та історія розвитку вітчизняного цивіль­ного права доводять перевагу регулювання цих правовідносин спеціальними законами. В Україні у цій сфері діє до 100 підзакон-них актів.

Об'єкти права інтелектуальної власності:

літературні, художні та інші твори (авторське право);

виконання, фонограма, відеограма та програма (передача) ор­

ганізації мовлення (суміжні права);

наукове відкриття, винахід, корисна модель, промисловий зразок;

компонування інтегральної схеми;

раціоналізаторська пропозиція;

сорти рослин, породи тварин;

комерційне найменування; торговельна марка;

географічне зазначення;

комерційна таємниця.

Об'єктом цього права може бути не будь-який твір, а лише той, що має певні, визначені законом ознаки, зокрема творчий характер і вираження в матеріальній формі, тобто твір, який є результатом творчої праці автора.

175

Авторське право визнається за будь-яким твором у галузі науки, літератури і мистецтва, незалежно від його форми, готовності та художньої цінності. Це положення має важливе значення, оскільки охороняє твори, різні за художнім рівнем і метою, у тому числі й такі, що не призначалися автором для публікування. Закон України "Про авторське право і суміжні права" в редакції від 11 липня 2001 р. не містить такої ознаки твору, як його достоїнство. Тобто правова охорона твору надається незалежно від його достоїнства. Зазначе­ний Закон в попередній редакції прямо передбачав, що твори підля­гають охороні незалежно від їх "достоїнства".

Сучасний рівень науки і техніки дає змогу створювати складні твори, в яких поєднуються кілька форм, наприклад кіно- і телефіль­ми (літературний текст, музика, декорації тощо). Об'єктом авторсь­кого права виступає фільм як єдине ціле. Проте самостійними об'єктами авторського права в аудіовізуальному творі можуть бути сценарій, музика, пояснювальний текст, робота головного оператора, художника-постановника, які увійшли складовою частиною до твору (ст. 17 Закону про авторське право).

Отже, твір як об'єкт авторського права втілений у певну ма­теріальну форму: рукопис, ноти, скульптура, картина тощо. Але ав­торське право на твір (як нематеріальний об'єкт авторського права) і право власності на річ, в яку він втілений, не залежать одне від одно­го. Тому не слід плутати твір як об'єкт авторського права і річ — ру­копис, картину, примірник книги. На річ, в яку матеріально втілюєть­ся твір, може існувати право власності, право користування тощо, але не авторське право. Так, продаж письменником своєї книги не поз­бавляє його авторських прав (ст. 12 Закону про авторське право)1 .

Суб'єктами права інтелектуальної власності є творець (творці) об'єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, ви­нахідник) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності.

Спільною істотною ознакою авторського права і права промисло­вої власності є те, що об'єктами їх, зокрема на винаходи, корисні

1 Такі об'єкти права інтелектуальної власності, як винагороди, корисні моделі, промислові зразки, торговельні марки, комерційні найменування, географічні назви, можна об'єднати під назвою "об'єкти права промислової власності", як це визначено у ст. 4 Паризької конвенції з охорони права промислової власності.

176

моделі, промислові зразки, виступають саме результати творчої діяльності людини. Ніяка інша діяльність не може бути предметом регулювання цих інститутів. Тому в авторському праві підкреслюєть­ся, що суб'єктом творчої діяльності можуть бути тільки людина або група (колектив) людей, а не організації (юридичні особи). Проте суб'єктами авторських відносин і відносин щодо об'єктів права інте­лектуальної власності на наукові відкриття, винаходи, корисні мо­делі, промислові зразки, компонування інтегральної мікросхеми, сорти рослин, породи тварин (прав та обов'язків) можуть бути як громадяни, так і юридичні особи.

Надання будь-якої технічної допомоги автору чи винахіднику (консультації, розрахунки, креслення, оформлення заявок тощо) не має творчого характеру і не відповідає поняттю "творчість", тому до­помога такого роду не може вважатися творчим співавторством. Не мають творчого характеру (і тому не вважаються творчістю) запози­чення, перенесення і використання чужого, навіть дуже позитивного досвіду, використання результату за ліцензією тощо. Творчий харак­тер діяльності означає передусім певну індивідуальність, тобто те, що відрізняє цю діяльність від інших.

Спільною рисою духовної та науково-технічної творчої діяль­ності є те, що кожна з них має завершитися конкретним результатом, об'єктивованим у певну матеріальну форму або зафіксованим на певному матеріальному носієві. Якщо творчий пошук не завершився конкретним результатом, то немає об'єкта правової охорони — немає що охороняти. Проте слід мати на увазі, що під правову охорону підпадає будь-який результат творчого пошуку, в тому числі й нега­тивний, незалежно від його суспільної цінності.

Результати науково-технічної творчості мають бути не просто реалізовані в певну матеріальну форму (креслення, зразок, опис тощо), а й у встановленому порядку визнані відповідним держав­ним органом саме тим результатом, на досягнення якого було спрямовано творчий пошук. Винахід повинен бути описаний у за­явці чи відображений у кресленнях. Проте для надання йому пра­вової охорони цього замало — він має бути кваліфікований відповідним відомством України як винахід. Без такого визнан­ня і без державної реєстрації заявлена пропозиція не вважається винаходом, і їй не надається правова охорона. Таким відомством, відповідно до чинного законодавства, визначено Державний депар-

177

тамент інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України.

Результати творчої діяльності, які охороняються авторським пра­вом, спеціальної кваліфікації та державної реєстрації не потребують. Для одержання правової охорони таких результатів досить надання їм певної матеріальної форми (рукопис, ноти, інші описи цього ре­зультату, завершена скульптура чи малюнок тощо).

Авторське право і право промислової власності поєднує те, що вони охороняються на певній території, тобто мають територіальний характер. Щодо авторського права і суміжних прав, то це саме прави­ло поширюється також на об'єкти, які ним охороняються. Іноземні особи та особи без громадянства в Україні відповідно до міжнарод­них договорів або на основі принципу взаємності мають такі самі права, як і громадяни України. Якщо міжнародним договором вста­новлено інші правила, ніж ті, що містяться у законодавстві України, то застосовуються правила міжнародних договорів.

Спільним у правовому регулюванні відносин, пов'язаних з твор­чою діяльністю, є також однакова дієздатність суб'єктів творчого процесу. Іншими словами, творцями будь-яких результатів творчої діяльності можуть бути як повнолітні громадяни, так і неповнолітні.

Право авторства і право на ім'я виникають як у автора будь-яко­го твору літератури, науки та мистецтва, так і в автора винаходу, промислового зразка, незалежно від віку. Кожний творець має пра­во вважати себе автором свого винаходу чи іншого твору і вимагати цього від інших. Кожний автор має право випускати свій твір у світ або під власним іменем, або під псевдонімом, або анонімно. Творець винаходу має право просити, аби його витвору було присвоєно його ім'я або спеціальну назву.

Автор результату творчої діяльності має право на винагороду за наявності підстави для її виплати. Такою підставою відповідно до чинного законодавства є тільки факт використання цього результату. За невикористаний твір чи винахід винагорода не виплачується. Будь-який результат творчої діяльності за загальним правилом мо­же використовуватися лише на підставі договору. Позадоговірне ви­користання таких об'єктів допускається лише у випадках, передбаче­них чинним законодавством.

За законодавством суб'єктом авторських прав і прав промислової власності може стати й держава. Так, після закінчення терміну дії ав-

178

торського права твір стає надбанням суспільства. Винахідник може передати виключне право на використання винаходу державі та іншим юридичним особам1 .

У цивільно-правовому регулюванні відносин, пов'язаних з твор­чою діяльністю, багато істотних відмінностей. Передусім це різні об'єкти відносин. Так, об'єктом авторських відносин є твори у галузі літератури, науки, мистецтва, зокрема стаття, монографія, дисертація, картина, музичний твір, скульптура, твір архітектури, фотографія. Коло цивільно-правових відносин у сфері науково-технічної діяль­ності та художньо-технічної творчості досить широке. Воно охоплює відносини зі створення і використання винаходів, промислових зразків, раціоналізаторських пропозицій, товарних знаків, корисних моделей, знаків обслуговування, нових сортів рослин, нових порід тварин і птахів, науково-технічної інформації, комплекс результатів творчої діяльності, що стосується електронно-обчислювальних ма­шин тощо. Цей перелік невичерпний, він постійно поповнюється.

Відмінність об'єктів зумовлює особливості їх правової охорони. Для надання правової охорони об'єктам промислової власності чин­не законодавство передбачає їх попередню кваліфікацію як таких і наступну державну реєстрацію. Лише після виконання цих процедур заявникам видаються правоохоронні документи у формі патентів або свідоцтв. Об'єкти, що охороняються авторським правом, для одержання правової охорони не потребують подання спеціальної за­явки, здійснення експертизи і державної реєстрації. На результати духовної творчості правоохоронні документи не видаються. Для одержання правової охорони цих об'єктів досить надати їм об'єктив­ну матеріальну форму.

Істотною відмінністю цивільно-правової охорони результатів ду­ховної та науково-технічної творчості є різні терміни дії авторського і патентного права. Право авторства, право на недоторканність твору не обмежуються терміном. Автор будь-якого твору науки, літерату­ри і мистецтва чи об'єкта промислової власності залишається таким незалежно від того, коли його створено. Права авторства охороня­ються вічно.

Умови передання майнових прав інтелектуальної власності можуть бути визначені договором, який укладається відповідно до Цивільного кодексу України та іншого закону (п. 2 ст. 427 ЦКУ).

179

Право на ім'я також ніяким терміном не обмежене. Як і право ав­торства, воно діє безстроково. Інші авторські права та права промис­лової власності обмежені певним терміном дії. Так, Закон про ав­торське право у ст. 28 передбачає, що авторське право діє протягом усього життя автора і 70 років після його смерті, рахуючи з 1 січня року, який настає за роком смерті автора.

Чинним законодавством встановлено різні терміни дії прав про­мислової власності для різних її об'єктів. Патенти на винаходи і нові сорти рослин діють протягом 20 років з дня надходження заявки до патентного відомства України. Патент на промисловий зразок ви­дається на 10 плюс 5 років від дати надходження заявки. Свідоцтво на знак для товарів і послуг діє протягом 10 років від дати надход­ження заявки до патентного відомства, і на прохання його власника дія свідоцтва може бути подовжена на наступні 10 років.

Авторське право, на яке чинне законодавство встановило певні терміни його дії, зводиться до права на винагороду за використання твору чи об'єкта промислової власності. Автори результатів творчої діяльності мають право на винагороду, якщо зазначені результати бу­дуть використані протягом терміну дії авторського права. Так, письмен­ник має право на винагороду, якщо твір використовується за його життя, а спадкоємці автора — у межах 70 років після його смерті.

Винагорода за використання винаходу чи іншого об'єкта промис­лової власності виплачується за умови, що використання мало місце в межах терміну дії патенту. По закінченні терміну дії авторського права або права промислової власності твір чи об'єкт промислової власності стають суспільним надбанням і можуть використовувати­ся будь-ким без згоди автора і без виплати авторської винагороди.

Проте у спеціальній цивілістичній літературі жваво дискутується питання про правовий режим результату інтелектуальної діяльності [32; 67; 71]. Річ у тім, що в законодавствах більшості країн світу про інтелектуальну власність на результати творчості визнається лише виключне право на використання [73; 95; 152; 153]. Власник патенту не має права власності на результат, що охороняється патентом, а ли­ше виключне право використання цього результату. Водночас більшість держав визнає за творцем зазначеного результату саме право власності [74; 217]. Отже, питання постає так: є результат творчості об'єктом права власності чи тільки об'єктом виключного права використання.

180

Цей дуалізм у правовій охороні результатів інтелектуальної діяль­ності відображено і в законодавстві України про інтелектуальну власність. Так, Закон України "Про авторське право і суміжні права" визнає за творцями творів та їх правонаступниками лише виключне право на використання. Закони про промислову власність України за творцями та їх правонаступниками визнають право власності з усіма наслідками, що з цього випливають. Визнання права власності на ре­зультати інтелектуальної діяльності закріплено також Законом Ук­раїни "Про власність" від 7 лютого 1991 р. У новому Цивільному кодексі України визнається лише право інтелектуальної власності.

Таким чином, ми маємо правовий інститут інтелектуальної влас­ності як права власності на нематеріальні результати діяльності: ідеї, думки, міркування, образи, символи тощо, які реалізуються або втілюються в певних матеріальних носіях. Це та специфічна ознака продукту інтелектуальної діяльності, що є об'єктом цієї власності.

Результати інтелектуальної діяльності визнаються товаром. То­вар є об'єктом як господарського, так і цивільно-правового обороту. У цивільному законодавстві передбачено можливість укладати будь-які угоди стосовно об'єктів інтелектуальної власності. Право інте­лектуальної власності є складовою інституту власності.

Об'єкти інтелектуальної власності можуть використовуватися відповідно до їх характеру так само, як об'єкти звичайного права; ви­користання об'єктів інтелектуальної власності зазвичай здійснюєть­ся на платній основі. Користувач має сплатити власнику за право ко­ристування об'єктом інтелектуальної власності, що є звичайним і для об'єктів власності. Отже, такі правомочності суб'єкта власності, як право використання об'єкта власності та право інтелектуальної власності, не мають принципової відмінності. Право розпорядження притаманне як праву власності, так і праву інтелектуальної влас­ності, оскільки їх суб'єкт має право визначати долю власності та інтелектуальної власності, що йому належить. Такі дії, як користу­вання і розпорядження, можуть передаватися власником іншим осо­бам, які здійснюють їх від імені власника. Законодавство майже всіх країн передбачає можливість передання права розпорядження власністю, в тому числі інтелектуальною, іншим особам. Власник може вчиняти будь-які цивільно-правові дії, спрямовані як на вико­ристання об'єкта права власності, так і на розпорядження, у тому числі інтелектуальною власністю.

181

Правовий захист інтелектуальної власності є строковим і має на меті передати ЇЇ результати у загальне надбання відразу після закін­чення дії прав на них. Це є загальним, остаточним і непорушним статусом результатів інтелектуальної діяльності та комерційних позначень, які не мають спеціальної форми правового захисту інте­лектуальної власності. Об'єкти прав інтелектуальної власності, які є загальним надбанням, не можуть використовуватись тільки для приватних цілей і є доступними для вільного копіювання та вико­ристання будь-ким.

Однією із цілей правового захисту винаходів шляхом надання па­тентів на них є впровадження нових технологій до загального вико­ристання через їх інформативні функції. Наприклад, умовою надан­ня патенту на винахід є розкриття сутності винаходу шляхом публі­кування його опису як компенсації ("quid pro quo"), що позбавляє цей винахід конфіденційності. Публікування патентним відомством да­них щодо винаходу забезпечує його доступність для громадськості й дає можливість іншим зрозуміти сутність винаходу, щоб використа­ти його для досліджень або експериментів (залежно від норм націо­нального патентного законодавства), що є основою для подальшого розвитку техніки і технологій. Проте відразу після закінчення терміну дії патенту на винахід громадськості дозволяється викорис­товувати цей винахід, який стає суспільним надбанням.

Авторські права надають їх власникам можливість використання твору, виключне право дозволити використовувати твір, право пе­решкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі за­боронити таке використання, та інші майнові права, встановлені за­коном. До права використання твору належать:

опублікування, відтворення будь-яким способом та у будь-якій

формі;

перекладання, перероблення, адаптація;

аранжування та інші подібні зміни;

внесення складовою частиною до збірників баз даних, антомо-

логій, енциклопедій тощо;

публічне виконання, продаж, передання в найм (оренду) тощо;

імпортування його примірників, примірників його перекладів;

перероблення тощо та інші дії, встановлені законом.

Патент надає його власнику право на використання винаходу, ко­рисної моделі, промислового зразка; виключне право дозволяти їх

182

використання (видавати ліцензії); виключне право перешкоджати неправовому використанню винаходу, корисної моделі, промислово­го зразка, у тому числі забороняти таке використання; інші майнові права інтелектуальної власності, регламентовані законом. Використанням винаходу (корисної моделі) визнається:

виготовлення, пропонування до продажу, в тому числі через

Інтернет, застосування або ввезення, зберігання, інше введення в

господарський оборот у зазначених цілях продукту, виготовлено­

го із застосуванням запатентованого винаходу (корисної моделі);

застосування способу, що охороняється патентом, або пропону­

вання його для використання в Україні, якщо особа, яка пропо­

нує цей спосіб, знає про те, що його застосування забороняється

без згоди власника патенту, або, виходячи з обставин, що це і так

є очевидним;

пропонування для продажу, введення в господарський оборот,

застосування або ввезення чи зберігання в зазначених цілях про­

дукту, виготовленого безпосередньо способом, що охороняється

патентом.

Власник патенту може використовувати попереджувальне мар­кування із зазначенням номера патенту на продукті чи на упаковці продукту, виготовленого із застосуванням запатентованого вина­ходу.

Патент надає його власникові право забороняти іншим особам використовувати винахід (корисну модель) без його дозволу, за ви­нятком випадків, коли таке використання не визнається порушен­ням прав, що надаються патентом.

Власник патенту може передавати на підставі договору право власності на винахід (корисну модель) будь-якій особі, яка стає його правонаступником, а щодо секретного винаходу (корисної моделі) — тільки за погодженням із державним експертом. Власник патенту надає будь-якій особі дозвіл (видає ліцензію) на використання вина­ходу (корисної моделі) на підставі ліцензійного договору, а щодо секретного винаходу (секретної моделі) такий дозвіл надається тіль­ки за погодженням із державним експертом.

183

МІЖНАРОДНІ ПРАВОВІ ДОКУМЕНТИ У СФЕРІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Міжнародна система охорони інтелектуальної власності спрямова­на на формування єдиних підходів до забезпечення її прав. Комплекс заходів щодо міжнародного співробітництва координує Всесвітня ор­ганізація інтелектуальної власності, що є однією із 16 спеціалізованих організацій в системі ООН.

ВОІВ у її сучасному вигляді було започатковано у 1883 і 1886 рр. укладенням відповідно Паризької конвенції з охорони промислової власності та Бернської конвенції з охороні літературних і художніх творів. Кожна з цих конвенцій передбачала створення секретаріату — Міжнародного бюро.

14 липня 1967 р. у Стокгольмі було укладено Конвенцією про зас­нування Всесвітньої організації інтелектуальної власності, яка набу­ла чинності у 1970 р. Конвенція визначає об'єкти інтелектуальної власності, права на які мають охоронятись державами-учасницями. Відповідно до ст. 2 Конвенції інтелектуальна власність — це права на літературні, художні та наукові твори, на виконавчу діяльність ар­тистів, звукозапису, радіо- і телевізійних передач, права на винаходи у всіх сферах людської діяльності, наукові відкриття, промислові зразки, знаки для товарів, знаки обслуговування, комерційні (фірмові) найменування і комерційні позначення, захист проти не­добросовісної конкуренції, а також всі інші права, що належать до інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій і художній галу­зях. На 1 січня 2004 р. 179 держав є учасницями Конвенції.

Основними цілями ВОІВ є:

сприяння охороні інтелектуальної власності в усьому світі шля­

хом співробітництва між державами і, у відповідних випадках,

взаємодії із будь-якою іншою міжнародною організацією;

забезпечення адміністративного співробітництва Союзів, тобто

тих, що створені у межах Паризької та Бернської конвенцій, а та­

кож інших договорів, адміністративні функції стосовно яких ви­

конує ВОІВ.

З метою сприяння охороні інтелектуальної власності в усьому світі ВОІВ заохочує розроблення та укладання нових міжнародних договорів, спрямованих на уніфікацію національних законодавств у

184

сфері охорони інтелектуальної власності; надає технічну допомогу країнам, що розвиваються; збирає і поширює інформацію; забезпечує роботу служб, спрямовану на одержання охорони винаходів, знаків для товарів, послуг і промислових зразків; сприяє розвитку інших видів адміністративного співробітництва між державами-членами. ВОІВ має три керівних органи:

Генеральна Асамблея, членами якої є держави — учасниці

ВОІВ, а також Паризького і/або Бернського союзів;

Конференція, членами якої є всі держави — учасниці ВОІВ;

Координаційний комітет, члени якого обираються із членів

ВОІВ, Паризького і Бернського комітетів; Швейцарія є членом "ex

officio".

ВОІВ виконує адміністративні функції 23 міжнародних дого­ворів щодо різних аспектів охорони інтелектуальної власності. Вирізняють три групи таких договорів :

1.             Договори з охорони інтелектуальної власності, що визначають

міжнародні стандарти з цього питання. До них належать, зокрема,:

Паризька конвенція з охорони промислової власності;

Бернська конвенція з охорони літературних та художніх

творів;

Всесвітня конвенція про авторське право;

Найробський договір про охорону Олімпійського символу;

Вашингтонський договір про інтелектуальну власність сто­

совно інтегральних мікросхем;

Договір про закони щодо товарних знаків (TLT);

Договір про патентні закони (PLT)

Міжнародна конвенція з охорони нових сортів рослин;

Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від

незаконного відтворювання їхніх фонограм;

Договір ВОІВ про авторське прав;

Договір ВОІВ про виконання і фонограми;

Міжнародна конвенція про охорону інтересів виконавців,

виробників фонограм і організацій мовлення.

2.             Договори, що забезпечують правову охорону різних об'єктів

інтелектуальної власності в різних державах.  Вони визначають

спеціальні процедури, що надають можливість заявникам зручно і

значно дешевше набувати права інтелектуальної власності на вина­

ходи, промислові зразки, торговельні марки:

185

Договір про патентну кооперацію (PCT);

Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків;

Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстра­

цію знаків;

Будапештський договір про міжнародне визнання депону­

вання мікроорганізмів з метою патентної процедури;

Гаазька угода про міжнародну реєстрацію промислових

зразків.

3. Договори, що встановлюють міжнародні класифікації для різних об'єктів інтелектуальної власності:

Страсбурзька   угода   про   Міжнародну   патентну   кла­

сифікацію;

Ніццька угода про Міжнародну класифікацію товарів і пос­

луг для реєстрації знаків;

Локарнська угода про Міжнародну класифікацію промис­

лових зразків;

Віденська угода про Міжнародну класифікацію зображу­

вальних елементів торговельних марок.

Паризька конвенція з охорони промислової власності 1883 р. (Паризька конвенція)1. Забезпечує правову охорону результатів інтелектуальної діяльності, спрямованих на підвищення суттєвої якості товарів; в інших країнах можлива на базі її принципів. Кон­венція застосовується для об'єктів прав промислової власності в її якнайширшому розумінні, у тому числі винаходів, торговельних ма­рок, промислових зразків, корисних моделей, фірмових наймену­вань, географічних зазначень та захисту від недобросовісної конку­ренції. Головні положення Конвенції поділено на три основні кате­горії: національний режим, право пріоритету, загальні норми щодо матеріальних прав.

Національний режим. Відповідно до положень національного ре­жиму Конвенція передбачає, що стосовно правової охорони об'єктів прав промислової власності кожна країна-учасниця повинна надава­ти громадянам інших країн-учасниць такий самий режим правової охорони, як і для власних громадян. Це положення поширюється та­кож на громадян країн, які не є її учасницями, якщо вони мають постійне місце проживання, або діюче промислове чи комерційне

1 Для України Конвенція чинна з 25 грудня 1991 р.

186

підприємство у країні-учасниці. Конвенція дозволяє країнам-учас-ницям вимагати обов'язкового представництва іноземних осіб про­фесійними національними патентними повіреними, зареєстрованими у патентному відомстві країни.

Право пріоритету. Конвенція передбачає право пріоритету на ви­находи (а також корисні моделі, де вони набувають правової охоро­ни), торговельні марки і промислові зразки. Це право означає, що на підставі правильно оформленої першої заявки, поданої в одній з країн-учасниць, заявник може протягом певного періоду (12 місяців для винаходів і корисних моделей та 6 місяців для промислових зразків і торговельних марок) подати заявку на надання охоронного документа в будь-якій іншій країні-учасниці. Ці пізніші заявки роз­глядаються як такі, що подані в той самий день, що і перша заявка. Іншими словами, пізніші заявки мають пріоритет (звідси термін "право пріоритету") стосовно заявок, які протягом того самого пері­оду можуть бути подані іншими особами на ті самі винахід, корисну модель, торговельну марку або промисловий зразок. Крім того, на ці пізніші заявки, що базуються на першій, не впливатиме будь-яка подія, що може статися у зазначений проміжок часу, зокрема роз­криття сутності винаходу шляхом його публікування або продаж то­варів, маркованих торговельною маркою, чи виробів, виготовлених із застосуванням промислового зразка.

Однією з головних практичних переваг цього положення є те, що у разі бажання заявника одержати правову охорону в кількох кра­їнах йому не потрібно подавати всі заявки одночасно, оскільки він має у своєму розпорядженні 6 або 12 місяців для того, щоб виріши­ти, в яких саме країнах він бажає одержати правову охорону, і ор­ганізувати належні заходи для її забезпечення. Переважно обирають країни, в яких заявник бажає використовувати і продавати свій ви­нахід або захищати його від можливих конкурентів.

Загальні норми щодо матеріальних прав. Конвенція встановлює декілька загальних правил, яких повинні дотримуватися всі країни-учасниці. Найважливішими з них є:

1) патенти, видані в різних країнах-учасницях на один і той са­мий винахід, не залежать один від одного, тобто видача патенту на винахід в одній країні-учасниці не зобов'язує інші країни-учасниці видавати патент на саме цей винахід. У наданні патенту на винахід не може бути відмовлено, цей патент не може бути відхилений чи

187

анульований або його дія не може бути припинена у будь-якій країні-учасниці на підставі того, що у наданні патенту на цей винахід було відмовлено або він був відхилений, анульований чи припинив свою дію у будь-якій іншій країні-учасниці;

винахідник має право бути названий як такий у патенті на ви­

нахід;

у наданні патенту на винахід не може бути відмовлено і він не

може бути визнаний недійсним на підставі того, що продаж прист­

рою, виробу чи речовини, які є об'єктами запатентованого винаходу,

або пристрою, виробу, речовини, виготовлених способом, що стано­

вить об'єкт запатентованого винаходу, підпадає під заборону чи об­

меження, що випливають із національного законодавства (оскільки

патентування і використання винаходу — різні питання);

кожна країна-учасниця, норми національного законодавства

якої передбачають надання примусових ліцензій, для запобігання

зловживанням, що можуть виникнути внаслідок здійснення прав

на запатентований винахід, має право на це лише з певними обме­

женнями. Так, примусова ліцензія (надана не власником патенту

на винахід, а державним органом відповідної країни-учасниці), яка

базується на невикористанні запатентованого винаходу, може бути

надана лише відповідно до клопотання, поданого після того, як

протягом трьох або чотирьох років запатентований винахід не ви­

користовувався або використовувався недостатньо. У наданні при­

мусової ліцензії може бути відмовлено, якщо власник патенту

обґрунтує законні причини, що виправдовують його бездіяльність;

анулювання патенту на винахід може бути передбачене тіль­

ки у разі недостатності надання примусової ліцензії для запобігання

зловживанням. Тоді процедура анулювання патенту на винахід може

бути розпочата лише після закінчення двох років з дати надання пер­

шої примусової ліцензії.

Конвенція містить також інші положення стосовно регулювання правовідносин, пов'язаних з охороною прав інших об'єктів промис­лової власності зокрема промислових зразків, торговельних марок, комерційних (фірмових) найменувань, географічних зазначень, назв місця походження.

Бернська конвенція з охорони літературних та художніх творів 1886 р. Складається з матеріально-правових норм щодо витворів, які охороняються, та їх авторів (ст. 2), термінів охорони (ст. 7), правил

188

охорони лекцій, збірників, творів фольклору, кінофільмів, фотог­рафій, звукозапису, радіо-, телепередач та інших предметів охорони (ст. 3-6), зворотної сили її норм (ст. 18) та ін. Деякі норми регулю­ють діяльність органів управління Бернським союзом.

Країни — учасниці Конвенції становлять своєрідне міжнародне співтовариство із взаємної охорони авторських прав, яке не має кор­донів. При визначенні суб'єктів охорони тут використовується тери­торіальний принцип, відповідно до якого перевага віддається країні походження твору (країні першого опублікування). Автори з країн — членів Союзу користуються в інших країнах Союзу, крім країни по­ходження твору, стосовно своїх витворів "правами, що надаються в даний час або надаватимуться надалі відповідними законами цих країн своїм громадянам, тобто національним режимом, а також пра­вами, особливо наданими даною Конвенцією" (ст. 5). Така сама охо­рона надається авторам — громадянам держав, що не є членами Со­юзу, якщо їхні твори були опубліковані в одній із країн Союзу або одночасно в країнах, одна з яких належить, а інша не належить до Союзу. Охорона неопублікованих творів надається тільки авторам — громадянам держав, які є членами Союзу.

Максимальний термін охорони авторських прав охоплює увесь період життя автора і 50 років після його смерті. На переклади, фо­тографії, кінофільми та інші об'єкти терміни охорони знижені. Про­те країни-учасниці вправі встановлювати триваліші терміни. У разі суперечки щодо термінів охорони застосовується право країни, де вперше опубліковано спірний витвір.

Авторські права в Конвенції поділяються на дві групи:

особисті майнові та немайнові права, встановлені національ­

ним законодавством держави, у якій запитуються вимоги щодо охо­

рони;

спеціальні права, встановлені в нормах Конвенції: виключне

право автора на переклад свого твору, на відтворення, публічне ви­

конання драматичного або музичного твору, передача їх по радіо або те­

лебаченню, а також публічне читання, перероблення, магнітний за­

пис та ін.

Відмінними рисами Бернської конвенції є істотні обмеження вільного використання творів, наявність деяких формальностей з їх реєстрації, надання її нормам зворотної сили, тривалі терміни охорони авторських прав тощо.

189

Міжнародна конвенція з правової охорони нових сортів рослин 1961 р. (Конвенція UPOV)1. Головна мета її — визнання за се­лекціонером, який вивів новий сорт рослин, або за його правонас­тупником права, зміст та умови здійснення якого встановлюються Конвенцією. Вона не лише вимагає, щоб країни-учасниці забезпечи­ли правову охорону нових сортів рослин, а й містить чіткі детальні норми щодо критеріїв їх охорони і порядку її надання. Крім того, рег­ламентує норми щодо обсягу правової охорони, можливих її обме­жень, винятків та анулювання. Конвенція встановлює, за умови дот­римання певних обмежень, принцип національного режиму для се­лекціонерів з інших країн-учасниць. Це означає, що в будь-якій країні-учасниці громадянам або резидентам інших країн-учасниць UPOV надається такий самий правовий режим, що і своїм громадя­нам або резидентам.

Будапештський договір про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів з метою патентної процедури 1977 р. (Будапешт4 ський договір)2. Розкриття сутності винаходу є необхідною умо­вою для надання патенту на нього. Як правило, сутність винаходу розкривається шляхом публікування його опису в письмовій формі. Проте, якщо об'єктом винаходу є новий штам мікроорганізмів (інший біологічний матеріал) або спосіб використання штаму мікроорганізмів, у більшості випадків це неможливо і може бути здійснено лише шляхом депонування штаму мікроорганізмів у спеціальній установі.

Для уникнення необхідності такого депонування у кожній країні, де подано заявку на надання патенту на винахід, Договір передбачає, що одне депонування штаму мікроорганізмів у будь-якому міжнародному органі з депонування є достатнім для здійснення процедур з одержання патенту на винахід у національ­них патентних відомствах всіх країн — учасниць Договору, а також у будь-якому регіональному патентному відомстві (якщо така регіональна організація заявляє про визнання дії Будапештського договору).

1              Україна приєдналася до Конвенції відповідно до Закону України від 2 червня

1995        р. № 209/95-ВР.

2              Україна приєдналася до договору відповідно до Закону України від 1 листопада

1996        р. № 474/96-ВР. Договір набув чинності для України 2 липня 1997 р.

190

Вашингтонський договір про інтелектуальну власність стосовно інтегральних мікросхем 1989 р. За станом на 1 січня 2004 р. цей До­говір не набув чинності. Незважаючи на це, його було внесено до Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС) у межах СОТ з такими змінами:

термін охорони становить 10 (а не 8) років;

виключне право власника поширюється також на вироби, які

містять інтегральні мікросхеми з топографією, що охороняється;

обставини, за яких топографії можуть використовуватися без зго­

ди правовласника, обмеженіші.

Відповідно до Договору кожна договірна сторона зобов'язана забезпечити на усій своїй території охорону інтелектуальної влас­ності стосовно оригіналів топографій інтегральних мікросхем, неза­лежно від факту вміщення інтегральної мікросхеми у виріб. Кожна договірна сторона повинна надавати фізичним і юридичним особам інших договірних сторін такий самий режим, як і своїм громадянам (національний режим). Договірні сторони повинні визнавати непра­вомірними такі дії, якщо вони здійснюються без дозволу правовлас­ника: відтворення топографії, ввезення, продаж та інші види поши­рення у комерційних цілях топографій чи інтегральних мікросхем, що містять топографію.

Проте деякі дії можуть вільно чинитися в приватних цілях або винятково з метою оцінки, аналізу, досліджень та навчання. Більш того, передбачається можливість надання примусової ліцензії з вип­латою справедливої винагороди правовласнику після безуспішних спроб з боку третіх осіб одержати у нього дозвіл. Аналогічним чином будь-яка договірна сторона може застосовувати заходи, у тому числі надання примусової ліцензії, здійснювані виконавчим чи судовим органом цієї сторони після виконання встановленої процедури відповідно до її законів, що забезпечують вільну конкуренцію і за­побігання зловживанням з боку правовласника. Договірні сторони можуть здійснювати охорону топографій за умови їх використання в комерційних цілях або подання заявки на їх реєстрацію.

Найробский договір про охорону Олімпійського символу 1981 р. Усі держави — учасниці цього Договору зобов'язані охороняти Олімпійський символ (п'ять переплетених кілець) від використання в комерційних цілях (у рекламних оголошеннях, на товарах, як знак то­що) без дозволу Міжнародного олімпійського комітету. Договір також

191

передбачає, що в усіх випадках, коли Міжнародному олімпійському комітету надходять ліцензійні платежі за дозвіл на використання олімпійського символу в комерційних цілях, частина доходів повинна відраховуватися на користь заінтересованих олімпійських комітетів.

Договір про закони щодо товарних знаків 1994 р. (Договір ТLТ). Метою його є гармонізація вимог до процедури набуття прав на торговельні марки. Більшість положень TLT пов'язана з цією про­цедурою, що може бути поділена на три основні фази: заявка на реєстрацію, зміни після реєстрації і продовження реєстрації. Прави­ла щодо кожної з фаз складені таким чином, щоб чітко визначити максимальні вимоги, які компетентне відомство може ставити до за­явника чи власника знака.

Подання заявки на реєстрацію. За максимальними вимогами відповідно до Договору заявка повинна містити:

заяву, ім'я та адресу, а також інші відомості щодо заявника або

його представника;

вказівки щодо знака (стандартні або нестандартні символи, опис

знака, колір, об'ємність тощо);

назви товарів і/або послуг із зазначенням класів, згрупованих

відповідно до Ніццької класифікації.

Кожна держава-учасниця повинна також дозволяти, щоб заявка стосувалася товарів і/чи послуг, які належать до кількох класів міжнародної (Ніццької) класифікації. Жодна із держав-учасниць не може вимагати від заявника виписки з торгового чи іншого реєстру, зазначення сфери його діяльності або надання доказів, що знак за­реєстровано в інших державах.

Зміни після реєстрації. Можуть стосуватися найменування або імені заявника чи власника реєстрації знака, його адреси. Формальні вимоги щодо цього чітко визначені. Висування інших вимог заборо­нено. Навіть якщо зміна стосується декількох заявок або реєстрацій, досить однієї заяви про внесення змін.

Продовження реєстрації. У Договорі зазначено стандартну три­валість первісного терміну реєстрації, а також тривалість кожного наступного терміну продовження, що становить 10 років. Крім того, передбачено, що доручення може стосуватися кількох заявок і реєс­трацій того самого власника. За винятком випадків відмови від реєстрації, заборонено також вимагати нотаріального засвідчення, завірення або легалізації будь-якого підпису.

192

Договір про патентні закони (Договір PLT). Призначений для розроблення єдиної міжнародно-стандартизованої низки формальних вимог, гармонізованих з Договором РСТ, для національних і регіональних патентних відомств, а в національній фазі, відповідно до Договору РСТ, — для подання та експертизи національних і регіональних заявок на надання патенту на ви­нахід, підтримання чинності патентів і деяких додаткових вимог, пов'язаних з патентами або заявками (наприклад, вимоги стосов­но електронного подання заявки, патентних повірених і реє­страції прав на винаходи в патентних відомствах, зменшення ри­зику втрати прав у разі невиконання формальних вимог, послаб­лення і поновлення прав за порушення деяких граничних термінів).

Договір PLT регламентує максимальний набір вимог, які можуть застосовуватися патентним відомством країни-учасниці. Патентне відомство може передбачати будь-які інші формальні вимоги щодо питань, які розглядає Договір PLT. Іншими словами, цей договір не визначає єдиної процедури для всіх країн-учасниць, але країна-учас-ниця може встановити менше обмежень або зручніші вимоги для ко­ристувача, ніж передбачено Договором PLT.

Мадридська угода про запобігання поширенню неправдивих або таких, що вводять в оману, зазначень походження на товарах 1891 р. Була переглянута 1911 р. у Вашингтоні, 1925 р. — у Гаазі, 1934 р. — у Лондоні, 1958 р. — у Лісабоні, 1967 р. — у Стокгольмі. Згідно з Угодою усі товари, які мають такі географічні зазначення, за умови, що вони прямо чи опосередковано вказують на одну з країн — учасниць Угоди чи на регіон на території цієї країни, підлягають конфіскації під час імпорту, або імпорт таких товарів повинен бути забороненим, або щодо такого імпорту товарів повинні вживатися інші заходи і санкції.

Угода визначає випадки і способи вимоги та здійснення такої конфіскації товарів. При цьому для продажу, показу чи пропозиції для продажу товарів заборонено використовувати географічні зазна­чення, які можуть ввести споживачів в оману щодо походження цих товарів. Суди кожної країни — учасниці Угоди мають право вирішу­вати, які географічні зазначення не відповідають її положенням че­рез їх загальний характер (за винятком регіональних географічних зазначень щодо спиртних напоїв).

193

Мадридська угода про міжнародну реєстрацію прав на торго4 вельні марки 1891 р. (Мадридська угода) і Протокол до Мадрид4 ської угоди 28 грудня 1989 р.1 Передбачають міжнародну реєстра­цію прав на торговельні марки для товарів і послуг у Міжнародному бюро ВОІВ у Женеві. Реєстрація прав на торговельну марку, здійснена в межах цієї угоди, називається міжнародною, тому що зазначені права набувають чинності у кількох країнах і потенційно — в усіх країнах — учасницях Паризької конвенції (за винятком країни походження даної торговельної марки).

Для можливості користування перевагами Угоди заявник пови­нен бути громадянином однієї з країн — учасниць Паризької кон­венції або постійно мешкати, перебувати чи володіти майном і діючим промисловим або комерційним підприємством на території однієї з таких країн. Спершу заявник повинен зареєструвати права на свою торговельну марку в національному патентному відомстві країни її походження або в регіональному відомстві з торговельних марок і лише після цього подавати заявку на міжнародну реєстрацію прав щодо цієї торговельної марки через вказане національне чи регіональне патентне відомство.

Відомості щодо здійснення міжнародної реєстрації прав на заяв­лену торговельну марку публікуються Міжнародним бюро ВОІВ, і про це повідомляється країнам — учасницям Паризької конвенції або регіональному відомству країн Бенілюксу, де заявник здійснює процедуру реєстрації прав. Кожне патентне відомство такої країни чи регіональне відомство країн Бенілюксу може протягом одного ро­ку заявити, вказавши підстави, що реєстрація прав на дану торго­вельну марку не може бути здійснена на території цієї країни. Після такої заяви процедура, пов'язана з реєстрацією прав на цю торго­вельну марку, продовжується у зазначених національному чи регіональному патентному відомстві або в судах відповідних країн —

Україна бере участь в Угоді з 25 грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про приєднання України до Протоколу до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків" від 1 червня 2000 р. № 1763-Ш. Закон містить засте­реження: "Строк про повідомлення про відмову в охороні становитиме 18 місяців, а у випадку, коли відмова в охороні може бути результатом заперечення проти надання охорони, то про таку відмову може бути повідомлено після закінчення 18 місяців" (Офіційний вісник України. — 2000. — №. 23).

194

учасниць Паризької конвенції. Якщо таку заяву не було зроблено протягом одного року, міжнародна реєстрація прав на торговельну марку набуває чинності національної або регіональної (країни Бенілюксу) реєстрації прав.

Міжнародна реєстрація прав на торговельну марку надає деякі переваги її власнику. Після реєстрації таких прав у країні — учасниці Паризької конвенції чи регіональному відомстві країн Бенілюксу, що є країною походження цієї марки, власник прав на неї повинен подати лише одну заявку однією мовою і сплатити збори одному компетентному органу (Міжнародному бюро ВОІВ) замість подан­ня окремих заявок різними мовами у національні (або регіональні) патентні відомства різних країн — учасниць Паризької конвенції, сплачуючи збори окремо кожному відомству.

Подібні переваги існують також у разі подовження дії реєс­трації прав (через кожні 20 років) чи внесення змін до цієї реєстрації. З дати міжнародної реєстрації прав на торговельні марки зазна­чені права у кожній вибраній країні — учасниці Паризької кон­венції захищаються аналогічно тому, якщо б права на цю марку було зареєстровано безпосередньо в патентному відомстві цієї країни. Дію міжнародної реєстрації прав можна поширювати на країну — учасницю Паризької конвенції, яка не була зазначена у міжнародній заявці, шляхом подання відповідного клопотання.

Протягом 5 років з дати міжнародної реєстрації прав на торго­вельну марку дія цієї реєстрації залежить від торговельної марки, права на яку зареєстровано чи заявлено на реєстрацію в патентному відомстві країни походження. Міжнародна реєстрація прав на тор­говельну марку вигідна національним та регіональним патентним відомствам (наприклад, відомству країн Бенілюксу), оскільки вона зменшує обсяг роботи, яку вони повинні були б виконувати в про­тивному разі. Наприклад, їм не потрібно публікувати відомості що­до зареєстрованих прав на торговельні марки. Частина зборів, що сплачуються Міжнародному бюро ВОІВ, передається країнам — учасницям Паризької конвенції, зазначеним для одержання право­вої охорони.

Протокол до Мадридської угоди прийнято з метою запровад­ження певних нових елементів до системи міжнародної реєстрації прав на торговельні марки, існуючої згідно з Мадридською угодою. Ці нові елементи усувають перешкоди, що заважали певним

195

країнам приєднатися до Мадридської угоди. Протокол діє як до­повнення до неї.

Порівняно з Мадридською угодою Протокол до неї запроваджує такі основі нововведення:

заявник може обґрунтувати свою заявку на міжнародну реєстра­

цію прав на торговельну марку не лише на підставі реєстрації

прав на неї у національному (чи регіональному) патентному

відомстві країни походження, а й на підставі заявки на національ­

ну (чи регіональну) реєстрацію прав на цю марку, подану до

даного патентного відомства;

кожна країна — учасниця Паризької конвенції, на території якої

заявник просить правової охорони на свою торговельну марку,

може протягом 18 місяців (замість одного року), і навіть протя­

гом тривалішого періоду у разі оспорювання, заявити, що

реєстрація прав на цю марку не може бути здійснена на її тери­

торії;

патентне відомство кожної країни — учасниці Паризької кон­

венції може отримати більші суми зборів порівняно з одержани­

ми за Мадридською угодою;

міжнародна реєстрація прав на торговельну марку, що анулюєть­

ся на вимогу патентного відомства країни походження цієї мар­

ки (наприклад, через те, що базову заявку було відхилено чи ба­

зову реєстрацію прав визнано недійсною протягом 5 років з дати

міжнародної реєстрації прав), може бути перетворена на націо­

нальні (чи регіональні) заявки на реєстрацію прав на цю торго­

вельну марку із збереженням дати подання міжнародної заявки

і, у відповідних випадках, набуває пріоритету (можливість, не

передбачена Мадридською угодою). Крім того, заявки на реєс­

трацію прав на торговельні марки відповідно до Протоколу до

Мадридської угоди можна подавати не лише французькою, а й

англійською мовою.

Гаазька угода про міжнародну реєстрацію прав на промислові зразки 1925 р. (Гаазька угода). Є багатостороннім договором, який спрощує набуття прав на промисловий зразок у країнах-учасницях. Вона дає змогу громадянам і особам, які мають постійне місце про­живання чи місцезнаходження у країні — учасниці Угоди, одержати правову охорону промислового зразка в усіх інших країнах-учасни­цях шляхом простої та недорогої процедури, а саме подання безпосе-

196

редньо до Міжнародного бюро ВОІВ єдиної міжнародної заявки однією мовою (англійською або французькою) і документа щодо сплати збору в однаковій валюті. Основні положення Угоди:

міжнародна реєстрація прав на промислові зразки може

бути здійснена безпосередньо через Міжнародне бюро ВОІВ або

через національне патентне відомство країни — учасниці Гаазь­

кої угоди, яка є країною чи місцезнаходженням заявника, якщо

законодавством цієї держави  таке передбачено.   При цьому

національне  законодавство  будь-якої  країни-учасниці  може

містити вимогу щодо здійснення міжнародної реєстрації прав на

промислові зразки через посередництво свого національного пате­

нтного відомства;

у кожній країні-учасниці, зазначеній заявником, міжнародна

реєстрація прав на промислові зразки має такі наслідки, як нібито всі

формальності, потрібні для набуття прав на цей промисловий зразок

відповідно до національного законодавства, було виконано заявни­

ком і всі адміністративні заходи, необхідні для цього, вжито патент­

ним відомством цієї країни-учасниці;

дія міжнародної реєстрації прав на промислові зразки може

бути поширена на країну — учасницю Угоди, що є країною його по­

ходження (у разі зазначення її заявником), якщо законодавство цієї

держави не передбачає іншого;

Міжнародне бюро ВОІВ публікує в офіційному бюлетені чор­

но-білі репродукції або, за клопотанням заявника, кольорові репро­

дукції фотографій чи інших графічних зображень стосовно кожного

промислового зразка, щодо якого здійснено міжнародну реєстрацію

прав. Заявник може подати клопотання про те, щоб публікацію було

відкладено на термін, який не перевищує 12 місяців з дати міжнарод­

ної реєстрації прав на промисловий зразок, або, якщо заявлено пріо­

ритет, — з дати пріоритету;

кожна країна-учасниця, зазначена заявником, може відмови­

ти в наданні правової охорони заявленому на міжнародну реє­

страцію промисловому зразку протягом 6 місяців з дати отримання

публікації про міжнародну реєстрацію прав на нього. Відмова в на­

данні правової охорони може ґрунтуватися лише на вимогах норм

національного законодавства, що не стосуються формальностей і

адміністративних дій,  які  мають  бути  вчинені  відповідно  до

197

національного законодавства патентним відомством країни-учас-ниці, що відмовляє в наданні правової охорони;

термін дії правової охорони промислового зразка, щодо якого

здійснено міжнародну реєстрацію прав, становить 5 років або, у разі

її подовження, — 10 років з дати міжнародної реєстрації прав на про­

мисловий зразок;

Женевський акт (1999 р.) Гаазької угоди запроваджує низку

важливих змін до Гаазької системи міжнародної реєстрації прав на

промислові зразки. До цього часу система регулювалась Гаазьким

актом (1960 р.) і Лондонським актом (1934 р.). Женевський акт

поліпшив існуючу систему міжнародної реєстрації прав на промис­

лові зразки, підвищивши її сумісність із системами реєстрації прав

на промислові зразки в Японії, Великобританії та США, де правова

охорона промисловим зразкам надається залежно від експертизи за­

явки шляхом дослідження такого критерію їх охороноспроможності,

як новизна. Женевський акт спрямований на розширення геогра­

фічних меж міжнародної реєстрації прав на промислові зразки.

Регіональні організації, які мають патентне відомство, що реєструє

права на промислові зразки, можуть стати учасницями Женевського

акта Гаазької угоди;

Женевський акт Гаазької угоди вимагає, щоб країни-учасниці

здійснювали міжнародну реєстрацію прав на промислові зразки

відповідно до свого національного законодавства протягом шес­

тимісячного терміну, який може бути продовжений ще на 6 місяців

для тих країн, законодавство яких вимагає здійснення експертизи за­

явки на відповідність такому критерію охороноспроможності про­

мислового зразка, як новизна. Він також запроваджує модифіковану

систему сплати зборів, можливу відстрочку публікування відомостей

щодо реєстрації прав на промисловий зразок на термін до 30 місяців і

можливість, у разі відкладення публікації, подати екземпляри заявле­

ного промислового зразка замість фотографій або інших графічних

зображень. Останні положення становлять особливий інтерес для

текстильної промисловості.

Гаазька угода є чинною для України з 29 серпня 2002 р. Це озна­чає, що українські заявники можуть подавати заявки на міжнарод­ну реєстрацію прав на промислові зразки і одержувати правову охо­рону на них в іноземних країнах відповідно до зазначеної вище про­цедури.

198

Лісабонська угода про правову охорону географічних зазна4 чень і міжнародну реєстрацію прав на них 1958 р. Забезпечує пра­вову охорону географічних зазначень шляхом міжнародної реєстра­ції прав на них. Права на такі зазначення реєструються Міжнарод­ним бюро ВОІВ у Женеві на підставі заявки, поданої компетентним органом заінтересованої країни — учасниці Угоди. Міжнародне бю­ро ВОІВ повідомляє про здійснення такої міжнародної реєстрації прав інші країни-учасниці. За винятком випадків, коли якась країна-учасниця заявила протягом одного року, що вона не може за­безпечити правову охорону географічного зазначення, права на яке мають міжнародну реєстрацію відповідно до цієї Угоди, усі країни-учасниці повинні забезпечувати правову охорону цього геогра­фічного зазначення до того часу, доки воно має правову охорону в країні походження.

Страсбурзька угода про Міжнародну патентну класифікацію 1971 р. (Страсбурзька угода). Засновує Міжнародну патентну класифікацію, що розподіляє всі галузі техніки і технологій на вісім розділів, які містять приблизно 71 тис. рубрик. Кожна рубрика має індекс, який складається з арабських цифр і літер латинської абетки. Відповідні індекси зазначено на кожному патентному документі опублікованої заявки та виданого патенту на винахід.

Міжнародна патентна класифікація необхідна для пошуку патент­них документів з метою дослідження рівня техніки. Такий пошук потрібен як патентним відомствам, що видають патенти на винаходи, так і потенційним винахідникам, науково-дослідним організаціям та іншим, причетним до нових розробок та їх використання.

На даний час Міжнародну патентну класифікацію використову­ють патентні відомства понад 90 країн, чотири регіональні патентні відомства і Міжнародне бюро ВОІВ. З метою підтримання Міжна­родної патентної класифікації на рівні сучасних вимог вона постійно переглядається, і кожні 5 років публікується нова її ре­дакція.

Локарнська угода про заснування Міжнародної класифікації промислових зразків 1968 р. Відповідно до Угоди патентні відом­ства країн-учасниць повинні зазначати в кожній публікації і в офіційних документах стосовно реєстрації прав на промислові зраз­ки відповідні індекси Міжнародної класифікації промислових зразків.

199

Ніццька угода про Міжнародну класифікацію товарів та послуг для реєстрації прав на торговельні марки 1957 р.1 Встановлює кла­сифікацію товарів і послуг з метою реєстрації прав на торговельні марки. Патентні відомства країн — учасниць Паризької конвенції по­винні вказувати ці класи у разі кожної реєстрації прав на торговель­ну марку.

Віденська угода про Міжнародну класифікацію зображуваль4 них елементів торговельних марок 1973 р. Визначає класифікацію для здійснення експертизи заявок на реєстрацію прав на торговельні марки, які складаються із зображувальних елементів чи містять їх. Патентні відомства країн — учасниць Паризької конвенції повинні зазначати в офіційних документах і публікаціях, пов'язаних з реєстрацією прав на торговельні марки і подовженням дії реєстрації прав, відповідні позначення цієї класифікації.

ФОРМИ ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Права на твори науки і мистецтва (авторське право). В резуль­таті створення витвору науки, літератури і мистецтва його автор набуває суб'єктивних прав як особистого немайнового, так і майно­вого характеру. Ці права традиційно іменують монопольними, тоб­то такими, що належать тільки визначеній законом особі й виклю­чають можливість розпоряджатися ними будь-якій іншій. Таким чином, монопольний характер авторських прав на твори полягає у визнанні того, що тільки сам власник прав (тобто автор або його правонаступник) може вирішувати питання про здійснення ав­торських правомочностей, насамперед пов'язаних з використанням твору. Звичайно, тут враховується те, що окремі авторські право­мочності, наприклад право авторства і право на ім'я, невіддільні від особи автора, а також те, що закон встановлює певні обмеження щодо здійснення авторських прав. Але попри все, саме власнику ав­торських прав на твір надається право на використання його та

Україна приєдналася до Угоди відповідно до закону України від  1 червня 2000 р. № 1782-ІИ.

200

виключне право перешкоджати, забороняти або дозволяти іншим особам використовувати свої твори. В науковій літературі ав­торські права на твори традиційно поділяють на особисті немай-нові та майнові. Закон України "Про авторське право і суміжні пра­ва" не тільки визнає такий розподіл, а й вказує на те, які з авторсь­ких прав на твори є особистими немайновими, а які мають майно­вий характер (ст. 14).

Особисті немайнові права: право авторства, право на ім'я, право на псевдонім і право на захист репутації автора.

Майнові права автора — право на використання своїх творів у будь-якій формі та будь-яким способом, які передбачають:

відтворення творів;

публічне виконання і публічне сповіщення творів;

публічну демонстрацію і публічний показ творів;

перекладання і перероблення творів;

імпортування примірників творів.

Цей перелік не є вичерпним. Практично кожне з авторських прав на твори містить як особисті немайнові, так і майнові елементи. Нерідко їх конкретний зміст стає зрозумілим лише з контексту, ко­ли відома мета, яку ставить автор при здійсненні цієї правомочності. Так, скорочення обсягу твору без згоди автора може зачепити як його особисті немайнові, так і майнові інтереси.

Класифікація авторських прав на твори, незважаючи на деяку умовність її критеріїв, має велике практичне значення. Закон вихо­дить з того, що особисті немайнові права в усіх випадках належать лише безпосередньому автору твору. Вони є невідчужуваними від особи автора і не можуть передаватися іншим особам. У кращому разі ці особи, насамперед спадкоємці, набувають право на охорону особистих немайнових прав, власником яких був померлий автор. Право авторства, право на ім'я і право на захист репутації автора охо­роняються безстроково.

Навпаки, майнові права на твір можуть вільно переходити до інших осіб на підставі авторських договорів. У випадках, прямо пе­редбачених у законі, майнові права на твір споконвічно виникають не у його автора, а в інших осіб, зокрема у роботодавця автора (ст. 6 Закону України "Про авторське право і суміжні права"). Майнові права на твори мають строковий характер — їх дія обмежується терміном життя автора і 70 роками після його смерті.

201

Державна реєстрація авторського права на твір здійснюється відпо­відно до Постанови Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 р. № 1756 "Про державну реєстрацію авторського права і договорів, які стосуються права автора на твір", що набула чинності 11 січня 2002 р.

Відповідно до п. 5 ст. 11 Закону "Про авторське право і суміжні права" суб'єкт авторського права для засвідчення авторства (автор­ського права) на оприлюднений чи не оприлюднений твір, факту і дати опублікування твору може зареєструвати своє авторське право у відповідних державних реєстрах у будь-який час протягом терміну охорони авторського права.

Державний департамент інтелектуальної власності, відповідно до вищезгаданої постанови, реєструє авторське право на твір його авторів та авторське майнове право роботодавців на службові твори. Реєстрація факту і дати опублікування твору здійснюється одночасно з реєстрацією авторського права на твір за наявності факту і дати опублікування твору. Відомості про реєстрацію вносять до Держав­ного реєстру свідоцтв про реєстрацію авторського права на твір та публікують в офіційному бюлетені Держдепартаменту інтелектуаль­ної власності "Авторське право і суміжні права" та в Каталозі дер­жавної реєстрації.

Права на виконання, фонограми, відеограми, а також передачі (програми) організацій мовлення (суміжні права). Крім прав на твори науки, літератури і мистецтва українське законодавство охо­роняє права на виконання, фонограми, відеограми, а також передачі (програми) організацій мовлення (суміжні права) (розділ III Закону України "Про авторське право і суміжні права").

Власником суміжних прав є виконавець передусім літературних, драматичних, музичних, музично-драматичних, хореографічних, фольклорних та інших творів. Крім виконавців до власників суміж­них прав, враховуючи положення Міжнародної конвенції з охорони інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення, підписаної у Римі 1961 p., законодавством віднесено виробників фо­нограм та відеограм, а також організації мовлення. Зазначених влас­ників суміжних прав поєднує те, що саме завдяки їхній діяльності твори, призначені для публічного виконання, стають доступними не тільки безпосереднім слухачам і глядачам, а й ширшому загалу, що здебільшого відповідає інтересам самих авторів. Крім того, при вико­ристанні творів інтереси цих трьох груп власників суміжних прав, а

202

також авторів творів настільки щільно переплітаються, що в даному випадку виявилася недостатньою традиційна модель взаємовідно­син власників авторських прав на твори та осіб, які використовують ці твори.

Реальне життя вимагає надання користувачам творів у зазна­ченій сфері особливих прав, які, хоч і є похідними від прав ав­торів, але не зводяться до прав, отриманих від авторів у межах ук­ладених з ними авторських договорів. При цьому, якщо питання про природу прав артистів-виконавців ще може дебатуватися, то цілком очевидно, що права творців звуко- та відеозаписів, а також організацій мовлення не мають ознак авторства. На відміну від виконавців, діяльності яких властивий творчий характер, вироб­ники звуко- і відеозаписів та організації мовлення виконують пе­реважно технічну роботу, в результаті якої новий твір не з'яв­ляється. Проте внаслідок зв'язку і подібності з правами авторів творів права цих юридичних осіб справедливо іменуються суміжними правами.

Істотна особливість більшості суміжних прав полягає в тому, що вони є похідними і залежать від прав авторів творів. Лише в тих випадках, коли виконується, записується на фонограму чи відеограму або іншим чином публічно сповіщається твір, який не охороняється авторськими правами, або об'єкт, що взагалі не є ре­зультатом інтелектуальної творчої діяльності, суміжні права ма­ють самостійний характер. За загальним же правилом, виробники фонограми, відеограми, організація мовлення здійснюють надані їм права в межах, визначених договорами з виконавцем та автором записаного на фонограму, відеограму чи публічно сповіщеного іншим чином твору. Визнані за виконавцем права мають правову охорону за умови дотримання ним прав автора твору, що вико­нується.

Для виникнення та здійснення суміжних прав українське законо­давство не вимагає дотримання будь-яких формальностей. Права на виконання, фонограми чи відеограми породжує сам факт створення відповідного звуко- або відеозапису. Водночас власник суміжних прав для оповіщення третіх осіб про свої права і запобігання їх порушенню вправі використовувати знак охорони суміжних прав, який міститься на кожному примірнику фонограми чи відеограми і (або) на кожному футлярі, що вміщує їх.

203

Цей знак складається з трьох елементів:

обведеної колом латинської літери ®;

імені або назви власника суміжних прав на ці фонограми чи відео­

грами;

року першої публікації фонограми чи відеограми.

Відсутність знака охорони не позбавляє власника суміжних прав

можливості їх захисту, проте нерідко утруднює доведення їх пору­шення.

Коло конкретних правомочностей власників суміжних прав трохи вужче від того кола авторських прав, власниками яких є автори творів або інші власники авторських прав на них. При цьому виконавці, чия діяльність має творчий характер, є власниками як особистих немайно-вих, так і майнових прав. Права виробників фонограм, відеограм та ор­ганізацій мовлення, чий внесок є технічним, охоплюють лише май­нову сферу. Значно звужені часові межі дії суміжних прав. Згідно зі ст. 44 Закону України "Про авторське право і суміжні права" вони за загальним правилом діють протягом 50 років від дати першого:

запису виконання (права на виконання);

опублікування фонограми чи відеограми або їх першого звуко- чи

відеозапису, якщо фонограму або відеограму не було опублікова­

но протягом зазначеного часу (права на фонограми і відеограми);

публічного сповіщення передачі організації мовлення, тобто пер­

шої передачі в ефір або кабелем (права на передачі організацій

мовлення).

Відрахунок 50-річного терміну дії суміжних прав завершується з 1 січня року, наступного за тим, в якому закінчився цей термін. До спадкоємців виконавців і правонаступників виробників фонограм, відеограм та організацій мовлення переходять майнові права, зокре­ма виключне право перешкоджати, забороняти чи дозволяти будь-якій особі використовувати виконання, фонограми, відеограми, публічно сповіщати, а також право на одержання винагороди у ме­жах частини визначеного терміну дії суміжних прав, що залишився. Оскільки раніше суміжні права на території України не охороняли­ся, велике значення має питання про те, з якого моменту права вико­навців, виробників фонограм, відеограм та організацій мовлення ста­ли охоронятися законом.

Норми законодавства, що стосуються охорони суміжних прав, ма­ють зворотну силу. З цього випливає, що правовою охороною корис-

204

туються не тільки ті об'єкти суміжних прав, які були створені чи вперше оприлюднені після введення в дію Закону України "Про ав­торське право і суміжні права", а й об'єкти, створені раніше, якщо на дату введення зазначеного Закону в дію не минув 50-річний термін прав на них.

Право інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі, промислові зразки (патентне право). Патентне законодавство Ук­раїни, норми якого врегульовують правовідносини, пов'язані з на­буттям, здійсненням і захистом прав на винаходи, корисні моделі та промислові зразки, визнає і гарантує також охорону прав справжніх творців технологічних, технічних або художньо-конструкторських нововведень. При цьому основна увага приділяється правам та обов'язкам власників патентів, що цілком природно і закономірно випливає з переходу до патентної форми охорони винаходів, корис­них моделей і промислових зразків. їх творцям надається мож­ливість самим стати патентоволодільцями і гарантуються права, які зазвичай надаються патентним законодавством розвинутих країн світу.

Існує п'ять варіантів, які винахідник або його правонаступник можуть обрати щодо правової охорони свого винаходу:

1. Зберігати конфіденційність відомостей щодо винаходу відпо­відно до норм законодавства про комерційну таємницю (наприклад, коли об'єктом винаходу є спосіб виробництва, і розкриття його сут­ності шляхом одержання патенту на винахід може призвести до "втрати" конфіденційності відомостей щодо цього винаходу без будь-якої надії довести порушення прав на нього).

Переваги правової охорони комерційної таємниці порівняно з правовою охороною винаходів:

закритий доступ для громадськості, тоді як патент на винахід не

може бути одержаний, поки повно і адекватно не розкрито

сутність цього винаходу. Правова охорона комерційної таємниці

не обмежується лише відомостями щодо патентоспроможних ви­

находів, оскільки й ноу-хау, й інформаційні збірники, а також

інші приватні ділові відомості можуть бути об'єктами комер­

ційної таємниці;

для правової охорони комерційної таємниці не існує часових і те­

риторіальних обмежень, оскільки права на неї діють автоматично

без будь-якої їх реєстрації і для їх набуття не застосовується

205

принцип пріоритету, внаслідок чого можлива паралельна правова охорона для різних осіб на ті самі конфіденційні відомості, які становлять комерційну таємницю.

Недоліки правової охорони комерційної таємниці порівняно з правовою охороною винаходів:

правове регулювання, як правило, невизначене, складно дотри­

муватися конфіденційності відомостей, захист прав на комер­

ційну таємницю не є надійним;

правова охорона комерційної таємниці спрямована проти неза­

конного привласнення конфіденційних відомостей, що станов­

лять комерційну таємницю, але вона не виключає незалежного

виявлення зазначених конфіденційних відомостей і здійснення з

їх використанням інтелектуальної діяльності, тобто "конструю­

вання навпаки".

2.             Демонструвати винахід (наприклад, на виставці). Розкриття

сутності винаходу поза процедурою одержання патенту на нього

(наприклад, демонстрування винаходу на виставці без застосування

тимчасової правової охорони або наявності виставкового пріоритету)

може призвести до того, що винахід стане загальновідомим і втра­

тить такий критерій його патентоспроможності, як новизна.

Для запобігання неправомірному розкриттю або незаконному привласненню сутності винаходу бажано не розкривати її нікому до подання заявки на видачу патенту на цей винахід або укласти угоду про конфіденційність відомостей щодо винаходу, за допомогою якої винахідник інформує третіх осіб про конфіденційне використання його винаходу, а також депонувати опис винаходу, який розкриває його сутність, через нотаріуса чи подати заявку на надання патенту на цей винахід. Патентне законодавство деяких країн передбачає "пільговий період", протягом якого критерії патентоспроможності винаходу не порушуються. Виставковий пріоритет має аналогічний зміст у деяких країнах.

3.             Публікувати відомості щодо незапатентованого винаходу у

творах, що є об'єктами авторських прав (наприклад, у статтях, моно­

графіях тощо). Відомості щодо незапатентованого винаходу можуть

бути розкриті у творі, який одержує правову охорону як об'єкт авторсь­

ких прав. Авторсько-правова охорона як одна з форм правової охорони

інтелектуальної власності поширюється на оригінальні твори авторів,

у тому числі літературні (наукові, технічні), драматичні, музичні та

206

художні, а також технічні книги, брошури, статті та малюнки, які містять відомості щодо наукових результатів і описи винаходів.

Проте авторсько-правова охорона поширюється лише на ма­теріальні форми вираження творів (ідей), а не на самі ідеї, процедури, методи діяльності або математичні методи як такі. Власник прав на твір може заборонити або дозволити відтворення, публічне виконан­ня, ефірне мовлення, перекладання або перероблення свого твору. То­му розкриття сутності винаходу в науковому, технічному або іншому творі є матеріальною формою вираження ідеї автора, яка одержує пра­вову охорону за іншою процедурою, ніж ідея як така. Наявність ав­торських прав забезпечує захист твору від його відтворення або копіювання без дозволу власника прав на ці дії, але не перешкоджає третім особам використовувати на практиці ідеї, розкриті у творі.

Крім того, авторсько-правова охорона твору не перешкоджає то­му, щоб винахід, сутність якого розкрито у даному творі, став загаль­ним надбанням і відомості щодо нього використовувалися як части­на попереднього рівня техніки у базах даних експертизи. Публікація твору, з одного боку, може зафіксувати науковий пріоритет резуль­тату досліджень і сприяти науковій кар'єрі автора, а з іншого — може бути причиною втрати такого критерію патентоспроможності його винаходу, як новизна, за відсутності пільгового періоду або якщо зафіксовано більш ранню дату подання заявки на видачу патенту на цей винахід чи дату її пріоритету.

Отже, авторсько-правова охорона, порівняно з правовою охоро­ною винаходу шляхом надання патенту на нього:

поширюється на запобігання комерційному використанню ма­

теріальної форми вираження ідеї (наприклад, книги), але не на

саму ідею як таку;

починає діяти автоматично, якщо виконано попередні умови (ма­

теріальна форма вираження твору та наявність мінімального

творчого рівня);

не перешкоджає правовій охороні незалежно створених ана­

логічних творів.

4. Застосовувати незапатентований винахід до загальнодоступ0 них ринкових товарів. Розкриття сутності винаходу в разі його засто­сування до загальнодоступних ринкових товарів, з одного боку, по­рушує такий критерій патентоспроможності винаходу, як новизна, а з іншого — надає можливість здійснювати інтелектуальну діяльність

207

на базі цього винаходу, тобто "конструювати навпаки", використову­ючи цей винахід незалежно від того, чи має він правову охорону як комерційна таємниця.

5. Поширювати відомості щодо сутності винаходу як компен0 сацію (quid pro quo) за одержання патенту на нього (якщо незакон­не використання винаходу можна просто довести). Правова охорона винаходу шляхом одержання патенту на нього:

запобігає комерційному використанню винаходу третіми особами;

як правило, надається після експертизи заявки на надання патенту на

винахід щодо відповідності критеріям патентоспроможності винаходу;

вимагає розкриття суті винаходу для громадськості шляхом

опублікування його опису;

передбачає застосування принципу пріоритету у разі конкурент­

них заявок, тобто не визнає надання в одній країні двох патентів на

один і той самий винахід, створений незалежно кількома особами;

діє з обмеженнями щодо часу та території;

не перешкоджає використанню запатентованого винаходу для

здійснення досліджень та його вдосконалення (використання за­

патентованого винаходу для виконання експерименту та дослі­

джень, як правило, можливе).

Форма правової охорони винаходів шляхом видачі на них патен­тів надає власникам патентів виключні, превентивні ринкові права з метою сприяння комерційному використанню запатентованих вина­ходів в обмін на розкриття їх сутності. Тому національне законодав­ство вимагає, щоб особа, яка подала заявку на надання патенту на винахід (заявник), в описі винаходу розкрила його сутність досить чітко і повно для того, щоб він міг бути реалізований фахівцем у цій галузі. Крім того, національне законодавство може також вимагати, щоб заявник зазначив найкращий спосіб впровадження винаходу, відомий винахіднику на дату подання заявки, або, якщо заявлено пріоритет, то на дату її пріоритету.

Процедура набуття прав на винахід розпочинається поданням за­явки на надання патенту, тобто реєстрацію прав на цей винахід до па­тентного відомства відповідної країни. В Україні таку заявку не­обхідно подавати до відповідного відомства України, якому підпо­рядкований заклад експертизи, — державне підприємство "Українсь­кий інститут промислової власності". Процедурні норми правової охорони винаходів нещодавно було гармонізовано в межах Договору

208

про патентні закони (PLT). Заявка на надання патенту на винахід містить відповідну заяву, опис винаходу, пункт або пункти формули винаходу, реферат, креслення і документ про сплату зборів. У ній по­винні бути зазначені винахідник (винахідники) і правові підстави щодо повноважень заявника. Дата подання заявки, яка є базовою для процедури експертизи заявки, як правило, — це дата, на яку патентне відомство отримало принаймні такий мінімум документів:

спеціальне або явно висловлене зазначення того, що ці докумен­

ти є заявкою на надання патенту на винахід;

відомості, що дають змогу визначити особу заявника або дозволя­

ють патентному відомству контактувати із заявником;

частину, яка містить опис винаходу.

Заявник може виконати інші вимоги стосовно документів заяв­ки пізніше, у певні терміни, без втрати дати подання заявки. В Ук­раїні для цього надається пільговий термін, який, як правило, стано­вить 2 місяці. Заявка повинна розкривати сутність винаходу досить чітко і повно для того, щоб його міг реалізувати спеціаліст у відпо­відній галузі.

Основні вимоги до заявки на надання патенту на винахід:

наявність опису винаходу в заявці;

визначений зміст опису винаходу і виклад його у певному порядку;

наявність одного або більше пунктів формули винаходу, яка виз­

начає об'єкт винаходу, що заявляється, предмет цього винаходу і

обсяг прав на нього;

зрозумілість і стислість кожного пункту формули, основаного на

описі винаходу і викладеного у певному порядку;

призначення реферату лише для цілей технічної інформації; зок­

рема, він не береться до уваги для тлумачення формули винаходу.

Норми національного законодавства деяких країн вимагають,

щоб формула винаходу містила лише його технічні ознаки, а не інші, зокрема економічні, проте не всі національні патентні законодавства вимагають, щоб винахід мав технічний або технологічний характер. Тоді як норми національного патентного законодавства деяких країн вимагають, щоб структура формули винаходу складалася з двох час­тин (перша містить ознаки заявленого об'єкта винаходу, спільні з оз­наками найближчого аналога (прототипу), який є частиною рівня техніки; друга характеризує винахід, вказуючи на нові технічні або технологічні ознаки), законодавства інших країн не вимагають такої

209

структури формули винаходу, тобто ознаки об'єктів рівня техніки не завжди відображені у формулі винаходу.

В Україні відповідно до п. 8 ст. 12 Закону України "Про охорону права на винаходи і корисні моделі" формула винаходу повинна стисло і чітко відображати його сутність, тобто містити сукупність суттєвих ознак винаходу, достатню для досягнення зазначеного за­явником технічного результату. Формула винаходу повинна базува­тися на описі винаходу, викладатися у визначеному порядку, чітко і стисло, а також характеризувати винахід тими самими поняттями, що містяться в описі винаходу.

Ознаки у формулі винаходу викладають так, щоб забезпечити можливість їх ідентифікації, тобто однозначне тлумачення їх змісту фахівцем на основі рівня техніки. Формула винаходу складається з обмежувальної частини, яка містить ознаки винаходу, що збігаються з ознаками найближчого його аналога (прототипу), у тому числі ро­дове поняття, яке характеризує призначення заявленого об'єкта ви­находу, та відмінної частини, що містить ознаки, які відрізняють ви­нахід від прототипу. Формула винаходу може бути одноланковою чи багатоланковою і містити відповідно один або декілька пунктів. При цьому формулу винаходу (або кожний пункт багатоланкової форму­ли винаходу) викладають одним реченням.

Патентне законодавство деяких країн дозволяє вносити до заяв­ки на надання патенту на винахід кілька тісно пов'язаних незалеж­них винаходів, які відображають єдиний винахідницький задум, що міститься в заявці ("єдність винаходу"), тоді як відповідно до патент­ного законодавства інших країн такі норми застосовуються дуже об­межено [72].

Чинним законодавством України встановлено, що вимога єдності винаходу визнається виконаною, якщо:

заявка на надання патенту на винахід стосується одного вина­

ходу, тобто одного його об'єкта — пристрою, виробу, речовини, спо­

собу чи застосування раніше відомого пристрою, речовини або спо­

собу за новим призначенням;

заявка на надання патенту на винахід стосується одного ви­

находу,  охарактеризованого окремими конкретними варіантами

його впровадження, що не супроводжуються заміною або вилучен­

ням окремих ознак, наведених у незалежному пункті формули ви­

находу;

210

3) заявка на надання патенту на винахід стосується групи вина­ходів, пов'язаних єдиним винахідницьким задумом. При цьому ви­мозі єдності винаходу може відповідати група винаходів, зокрема, якщо заявка стосується:

винаходів, один з яких призначений для виробництва іншо­

го, наприклад пристрій та спосіб виробництва цього прист­

рою в цілому або його частини;

винаходів, один з яких призначений для здійснення іншого,

наприклад спосіб та пристрій для здійснення цього способу

в цілому чи однієї з його дій;

винаходів,  один з яких призначений для використання

іншого або в іншому, наприклад пристрій та його частина;

спосіб і речовина, призначені для використання в цьому

способі; застосування пристрою за новим призначенням та

спосіб його застосування відповідно до цього нового приз­

начення; застосування пристрою або речовини за новим

призначенням і пристрій або композиція, складовою части­

ною яких вони є тощо;

винаходів, які є рішеннями одного виду, однакового призна­

чення і які забезпечують досягнення одного і того самого

технічного результату (варіанти) [66].

Як правило, процедура розгляду заявки на надання патенту на винахід складається з таких етапів: експертизи заявки за формаль­ними ознаками, подальшого пошуку для визначення рівня техніки, публікації заявки після закінчення 18 місяців від дати подання або, якщо заявлений пріоритет, то від дати пріоритету, експертизи заяв­ки за суттю та надання або відмови у наданні патенту.

Комерційні позначення. Позначення, що вказують на походжен­ня, якість чи репутацію товарів або послуг, є комерційними позначен­нями, яким може бути надано правову охорону як об'єктам прав інте­лектуальної власності. Такими позначеннями, зокрема, є: торговельні марки, комерційні найменування і географічні зазначення. Крім того, існують певні позначення, пов'язані з інтелектуальною власністю, які здебільшого не мають розрізняльної здатності, наприклад імена до­менів, назви сортів рослин. Ці легальні форми правової охорони ко­мерційних позначень можуть використовуватися альтернативно (виключаючи одна одну) чи сукупно (доповнюючи одна одну), за­лежно від конкретних обставин і відповідного законодавства [127].

211

ПРОЦЕДУРА РЕЄСТРАЦІЇ ПРАВ НА ТОРГОВЕЛЬНІ МАРКИ

У багатьох країнах прав на торговельні марки можна набути лише шляхом реєстрації цих прав. У патентних відомствах країн є детальні інструкції щодо подання заявок на реєстрацію прав на торговельні марки, а також перелік і відомості щодо патентних повірених. Проце­дура реєстрації прав на торговельні марки складається з таких етапів:

подання заявки на реєстрацію прав на торговельну марку;

експертиза заявки за формальними ознаками;

експертиза заявки за суттю (на відповідність заявленого позна­

чення умовам надання правової охорони) здійснюється безпосе­

редньо експертами компетентного відомства країни, з урахуван­

ням заперечень третіх осіб.

При дослідженні заявленого позначення на відповідність охоро-ноздатності торговельних марок перевіряється, чи має воно достат­ню розрізняльну здатність, чи не вводить споживачів в оману, чи не суперечить принципам гуманності, моралі, публічному порядку та ін. Заявлене позначення перевіряється на ідентичність або схожість з торговельною маркою настільки, що його можна сплутати з позна­ченнями, заявленими або зареєстрованими раніше на ім'я третіх осіб щодо таких самих чи споріднених товарів і послуг. Компетентні відомства багатьох країн не виконують експертизи заявки на від­повідність заявленого позначення відносному критерію охороно-здатності торговельних марок.

У деяких країнах відомості про подані заявки публікуються в офіційному бюлетені патентного відомства до реєстрації прав на тор­говельну марку, і громадськість має доступ до цієї інформації. Пріоритет серед конфліктних заявок на реєстрацію прав на торго­вельні марки визначається залежно від національного законодавства або на підставі дати першого подання заявки чи першого викорис­тання заявленої торговельної марки.

Значною мірою процедуру реєстрації прав на торговельні марки було гармонізовано з прийняттям Договору про закони щодо торго­вельних марок (Договір TLT).

В Україні процедура реєстрації прав на торговельні марки регла­ментується Законом України про охорону прав на знаки для товарів та послуг (далі — Закон). Україна з 1996 р. є учасницею Договору TLT, і

212

процедура реєстрації прав на торговельні марки, передбачена законо­давством України, повністю відповідає вимогам цього договору.

Відповідно до ст. 7 Закону особа, яка бажає зареєструвати права та одержати свідоцтво на торговельну марку, подає заявку на реєстрацію прав на неї. За дорученням заявника заявку може подати представник у справах інтелектуальної власності (патентний повіре­ний) або інша довірена особа. Заявка повинна стосуватися однієї торговельної марки, складатися українською мовою і містити:

заяву про реєстрацію прав на торговельну марку;

зображення позначення, що заявляється;

перелік товарів і послуг, для яких заявник просить зареєструвати

права на торговельну марку, згрупованих за Міжнародною кла­

сифікацією товарів і послуг для реєстрації знаків (далі — МКТП).

До заявки додаються такі документи:

копія попередньої заявки, засвідчена патентним відомством

країни подання, якщо заявник бажає скористатися правом на

пріоритет;

документ, що підтверджує демонстрування експонатів з викорис­

танням заявленої торговельної марки на офіційній або офіційно

визнаній міжнародній виставці, якщо заявник бажає скористатися

правом на виставковий пріоритет;

довіреність на ім'я патентного повіреного, якщо заявка подається

через нього;

документи, що підтверджують право заявника на використання у

заявленому позначенні елементів, про які йдеться у п. 1 ст. 6 За­

кону;

документ, що підтверджує сплату збору за подання заявки.

Державний департамент інтелектуальної власності Міністерства

освіти і науки України перевіряє наявність документів заявки і приймає рішення про визначення дати її подання.

Згідно зі ст. 9 Закону заявник має право на пріоритет попередньої заявки на реєстрацію прав на таку саму торговельну марку протягом 6 місяців від дати подання попередньої заявки до відповідного патент­ного відомства країни — учасниці Паризької конвенції, якщо на по­передню заявку не було заявлено пріоритет. Пріоритет заявки на реєстрацію прав на торговельну марку, використану в експонаті, по­казаному на офіційних або офіційно визнаних міжнародних вистав­ках, проведених на території країни — учасниці Паризької конвенції,

213

може бути встановлено за датою відкриття виставки, якщо заявка надійшла до Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України протягом 6 місяців від зазначе­ної дати.

Заявник, який бажає скористатися правом пріоритету, протягом трьох місяців від дати подання заявки до Патентного відомства Ук­раїни подає заяву про пріоритет з посиланням на дату подання і но­мер попередньої заявки та її копію з перекладом українською мовою або документ, що підтверджує показ зазначеної торговельної марки на виставці, якщо ці заявки чи показ відповідно було подано або здійснено у країні — учасниці Паризької конвенції. За несвоєчасно­го подання цих документів право на пріоритет заявки вважається втраченим, про що повідомляють заявника.

Експертиза заявки здійснюється відповідно до ст. 10 Закону. Після встановлення дати подання заявки на реєстрацію прав на тор­говельну марку та за наявності документа про сплату збору за її по­дання здійснюють експертизу заявки за формальними ознаками, під час якої документи заявки перевіряють на відповідність встановле­ним вимогам.

У разі виявлення невідповідності документів заявки чинним вимо­гам заявнику надсилають повідомлення. Для внесення змін до доку­ментів заявки заявнику надається 2 місяці від дати одержання ним зазначеного повідомлення. Якщо за цей час невідповідності не буде усу­нуто і заявник не подасть мотивованого клопотання про подовження вказаного терміну, йому надсилають рішення про відхилення заявки.

Якщо документи заявки відповідають вимогам ст. 7 Закону, Дер-жавний департамент здійснює експертизу змісту заявки, під час якої перевіряють відповідність заявленого позначення умовам надання правової охорони на торговельні марки. Залежно від ре­зультатів експертизи заявнику надсилають рішення про реєстрацію прав на торговельну марку або про відхилення заявки.

На підставі рішення про реєстрацію прав на торговельну марку згідно зі ст. 12 і 13 Закону певні відомості вносять до відповідного Державного реєстру прав на торговельні марки і публікують в офіційному бюлетені. Свідоцтво на торговельну марку видається у місячний термін після реєстрації прав на неї.

Відповідно до ст. 15 Закону заявник може оскаржити в установ­леному порядку будь-яке рішення щодо заявки в суді або Апеля-

214

ційній палаті Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України протягом 2 місяців від дати одержання ним такого рішення. Водночас рішення Апеляційної па­лати заявник може оскаржити у судовому порядку також протягом 2 місяців від дати одержання цього рішення [66].

ЗАХИСТ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Одним з важливих прав людини є право на результати інтелектуальної, творчої діяльності. Ці результати, будучи об'єктом цивільних прав (ст. 177 ЦКУ), створюють цивільні права та обов'язки (ст. 199 ЦКУ). Функціями МПрП є не тільки визнання за авторами творів і особами, які їх правомірно використовують, певних суб'єктивних цивільних прав, а й забезпечення їх надійного правового захисту. Поняття "захист авторських і суміжних прав" охоплює сукупність заходів, спрямованих на відновлення або виз­нання авторських і суміжних прав та захист інтересів їх власників при порушенні цих прав або їх оспорюванні.

Залежно від об'єкта захисту розрізняють: 1) захист авторських і суміжних прав; 2) захист права інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі та промислові зразки; захист прав на торговельні марки.

Захист авторських і суміжних прав. Чинне законодавство містить достатню регламентацію видів, форм, засобів і способів захисту ав­торських і суміжних прав. Проте не всі можливості, закладені в нор­мах права, реалізуються на практиці. Багаторічний досвід засвідчує, що справи, пов'язані із захистом авторських і суміжних прав у судах, становлять незначний відсоток серед інших цивільних справ. Звичай­но, багато таких спорів вирішуються у процесі досудового врегулю­вання. Чинниками цього є і низький рівень правопорядку і непоінфор­мованість авторів про свої права та способи їх захисту, відсутність кваліфікованих фахівців, здатних надати авторам ефективну правову допомогу, тощо. Останніми роками в Україні значно зростає кількість порушень авторських і суміжних прав, що пов'язано з появою безлічі приватних видавництв, фірм звуко- та відеозапису, засобів масової інформації. Особливо часто порушуються права іноземних авторів та юридичних осіб. За цих умов знання форм, засобів і способів захисту авторських та суміжних прав має велике значення.

215

Загалом право на захист можна визначити як надану право­мочній особі можливість застосування заходів правоохоронного характеру для відновлення її порушених прав чи таких, що оспо­рюються. Право на захист є самостійним суб'єктивним правом, яке з'являється у власника регулятивних цивільних прав лише в мо­мент їх порушення або оспорювання і реалізується в межах охо­ронних цивільних правовідносин, які виникли при цьому.

Предметом захисту є не тільки суб'єктивні авторські та суміжні права, а й інтереси, що охороняються законом. Це дуже близькі пра­вові категорії, що найчастіше збігаються і тому не завжди розмежо­вуються в науковій літературі та на практиці. Здебільшого будь-які авторські та суміжні права пов'язані з певним інтересом, для задово­лення якого вони й надаються правомочній особі. Водночас інтереси, що охороняються законом, в більшості випадків опосередковані конк­ретними суб'єктивними правами, внаслідок чого захист суб'єктивних авторських і суміжних прав становить і захист інтересів, які охоро­няються законом. Так, інтереси замовника у використанні твору вис­тупають у формі отриманих ним за договором від автора суб'єктив­них прав на опублікування твору, захистом яких забезпечується і за­хист відповідних інтересів.

Проте власники авторських чи суміжних прав можуть мати і такі інтереси, які не опосередковані суб'єктивними правами, а існу­ють самостійно у формі інтересів, що охороняються законом, і як такі підлягають судовому захисту у разі їх порушення. Прикладом є вимоги щодо врахування інтересів усіх авторів при визначенні способів використання твору і визнанні авторського договору недійсним. Захист інтересів, що охороняються законом, а не власне суб'єктивних прав, здійснюється й тоді, коли внаслідок правопору­шення суб'єктивні авторські чи суміжні права самі припиняються. Наприклад, при знищенні унікальної комп'ютерної програми, якщо при цьому не збереглося її копії, авторські права на цю програму не можуть бути захищені, тому що її вже не існує. Отже, може йтися лише про захист інтересів автора, які охороняються законом. Цей захист забезпечується поданням позову про заподіяння шкоди чи іншого адекватного взаємовідносинам сторін способу захисту прав. Таким чином, інтереси, що охороняються законом, іноді виступа­ють у сфері авторських і суміжних прав як самостійний предмет за­хисту прав [35].

216

Суб'єктами права на захист є передусім самі автори творів науки, літератури і мистецтва, власники авторських чи суміжних прав, а та­кож їхні спадкоємці та інші правонаступники. За життя автора тво­ру відповідно до загального правила тільки він сам або його уповно­важений представник можуть виступати з вимогою про захист пору­шених прав чи таких, що оспорюються. Якщо автор опублікував свій твір анонімно або під вигаданим ім'ям, на захист його прав та інте­ресів, що охороняються законом, можуть виступати видавництво, інший користувач твору чи організація колективного управління. Права на твори кількох авторів можуть захищатися усіма ними спільно або кожним окремо.

Після смерті автора твору вимоги, що випливають з порушення його права авторства, неправильного зазначення імені автора, недо­торканності твору, можуть бути заявлені спадкоємцями автора тво­ру, особою, на яку автор у своєму заповіті поклав охорону своїх творів після його смерті. Порушення майнових прав спадкоємців да­ють їм право на захист своїх майнових інтересів.

Якщо автор твору або його спадкоємці за авторським договором про передання майнових прав передали свої права на твір іншій особі (видавництву, театру, студії тощо), захист порушених прав покладається на цю особу. Проте, якщо особа, якій передано права, не захищає їх, автор твору або його спадкоємці можуть захищати по­рушені права самостійно. В тому разі, коли автором твору або його спадкоємцями укладено авторський договір про передання майно­вих прав, право на їх захист зберігається за автором твору або його спадкоємцями, якщо в самому договорі не передбачено інше. Май­нові права авторів творів, виконавців, виробників фонограм чи відео­грам та інших власників авторських або суміжних прав, які передали повноваження організаціям колективного управління, захищаються цими організаціями. Оскільки майнові права на твір, створений у по­рядку виконання службових обов'язків, належать особі, з якою автор перебуває у трудових відносинах (роботодавцю автора), якщо в до­говорі між ним і автором не передбачено інше, роботодавець є право­мочним для захисту порушених прав.

Порушником авторських чи суміжних прав є будь-яка фізична або юридична особа, яка не виконує вимог Закону України "Про ав­торське право і суміжні права" та інших законодавчих актів, що регу­люють правовідносини у сфері авторських і суміжних прав. Пору-

217

інення авторських або суміжних прав може відбутися як у межах ав­торського договору, так і поза ним. Якщо порушено умови договору про передання авторських чи суміжних прав, то застосовуються санкції, передбачені договором. У разі позадоговірного порушення авторських чи суміжних прав, а також тоді, коли в договорі не зазна­чено конкретних санкцій, потерпілий може скористатися способами захисту прав, встановлених чинним законодавством.

Захист авторських чи суміжних прав та інтересів, що охороня­ються законом, здійснюється у передбаченому законодавством по­рядку, тобто із застосуванням належних форм, засобів і способів захисту прав. Під формою захисту прав розуміють комплекс внут­рішньо погоджених організаційних заходів щодо захисту суб'єктив­них прав та інтересів, які охороняються законом. Розрізняють дві ос­новні форми захисту прав — юрисдикційну та неюрисдикційну.

Юрисдикційна форма захисту — діяльність уповноважених дер­жавою органів із захисту порушених суб'єктивних авторських і (або) суміжних прав чи тих, що оспорюються. Сутність її полягає в тому, що особи, права і законні інтереси яких порушені, звертаються за за­хистом до державних чи інших компетентних органів, наприклад до суду, третейського суду, уповноважених ужити необхідних заходів для відновлення порушених прав і припинення правопорушення. В межах юрисдикційної форми захисту прав, у свою чергу, виокремлю­ються загальний і спеціальний порядки захисту порушених авторсь­ких чи суміжних прав.

За загальним порядком захист авторських чи суміжних прав та інтересів, що охороняються законом, здійснюється судом. Більшість авторсько-правових спорів розглядається місцевими та іншими су­дами загальної юрисдикції. Якщо обидва учасники спірних пра­вовідносин є юридичними особами, то спір, що виник між ними, на­лежить до юрисдикції господарського суду. За згодою учасників правовідносин у сфері авторських і суміжних прав спір між ними може бути переданий на розгляд третейського суду. Засобом судо­вого захисту авторських чи суміжних прав та інтересів, що охоро­няються законом, є позов, тобто звернена до суду вимога стосовно відправлення правосуддя, з одного боку, і звернена до відповідача матеріально-правова вимога щодо виконання покладених на нього обов'язків визнання наявності чи відсутності правовідносин — з іншого. Судовий, або позовний, порядок захисту прав застосо-

218

вується у всіх випадках, крім тих, що прямо передбачені в законо­давстві.

Якщо авторські чи суміжні права порушені або оспорюються, суд зобов'язаний прийняти і розглянути за суттю позовну заяву. Відпо­відно до загального правила позов заявляється за місцем перебу­вання відповідача (ст. 125 Цивільного процесуального кодексу Ук-ра-їни), але за згодою сторін територіальну підсудність справи може бути змінено (ст. 129 згаданого кодексу). Дія позовної давності не поширюється на вимоги, що випливають з порушення особистих не-майнових прав авторів творів. Позови, пов'язані з порушенням май­нових прав та інтересів, можуть бути заявлені протягом трьох років від дати, коли позивач довідався або повинен був довідатися про пору­шення своїх прав.

Спеціальною формою захисту авторських чи суміжних прав та інтересів, що охороняються законом, є адміністративний порядок їх захисту. Він застосовується як виняток із загального правила, тобто тільки в прямо передбачених законодавством випадках. Відповідно до закону потерпілий може звернутися за захистом своїх порушених прав та інтересів до певного органу державного управління, вищого органу відповідача, творчого союзу або Антимонопольного комітету України. Засобом захисту в даному разі є не позов, а скарга, порядок подання і розгляду якої регламентуються адміністративним законо­давством. У межах спеціальної юрисдикційної форми реалізується також кримінально-правовий захист авторських і суміжних прав та інтересів.

Неюрисдикційна форма охоплює дії громадян та юридичних осіб із захисту авторських і суміжних прав, які здійснюються ними са­мостійно, без звернення по допомогу до державних чи інших компе­тентних органів. Зрозуміло, що тут маються на увазі тільки законні засоби захисту прав, які треба відрізняти від брутальних самоуправ­них дій, заборонених законодавством. Типовим прикладом дозволе­них засобів самозахисту є дії, вчинені в порядку необхідної оборони чи крайньої необхідності. Але найбільшу практичну значущість ма­ють способи цивільно-правового захисту авторських і суміжних прав, що реалізуються в межах юрисдикційної форми.

Захист прав інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі, промислові зразки. Одним з найважливіших показників ефек­тивності законодавства у сфері інтелектуальної власності є гаранто-

219

ваність і захищеність прав та законних інтересів власників прав інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі чи промисло­ві зразки. Порушення таких прав набуває в умовах ринку великого економічного значення.

Під захистом прав і законних інтересів правовласників розуміють передбачені законом заходи щодо їхнього визнання і відновлення, припинення їх порушень, застосування до порушників санкцій, а та­кож механізм реалізації цих заходів.

Суб'єктами права на захист є автори запатентованих винаходів, корисних моделей чи промислових зразків, правовласники та їхні правонаступники. В патентному законодавстві України головна ува­га приділяється захисту прав патентоволодільців, оскільки саме во­ни є центральною фігурою у патентних правовідносинах. Водночас забезпечується захист особистих немайнових прав творців вина­ходів, корисних моделей і промислових зразків, а також їхніх майно­вих інтересів у взаєминах з патентоволодільцями та іншими корис­тувачами.

Захист прав ліцензіатів забезпечується власниками патентів — ліцензіарами або, якщо це передбачено ліцензійними договора­ми, здійснюється ними самостійно. У разі смерті авторів чи патен­товолодільців патентні права, що їм належали, і відповідно права на захист цих прав, переходять до спадкоємців або правонаступ­ників.

Захист патентних прав, власниками яких є кілька осіб (автори, па-тентоволодільці, спадкоємці), здійснюється всіма ними спільно або кожним окремо. При цьому потерпілі можуть діяти самостійно та вдаватися до послуг довіреної особи, зокрема патентних повірених.

Захист прав і законних інтересів авторів, патентоволодільців та інших осіб, що є власниками прав на запатентовані винаходи, ко­рисні моделі чи промислові зразки, здійснюється застосуванням пе­редбачених законом форм, засобів і способів захисту прав, переваж­но в юрисдикційній формі. Неюрисдикційна форма, тобто вчинення потерпілим заходів самозахисту порушених прав, трапляється зрідка і здебільшого зводиться до відмови від вчинення дій, що суперечать укладеному ліцензійному договору.

Юрисдикційна форма захисту патентних прав, у свою чергу, передбачає судовий та адміністративний порядок їх захисту. Домінуючим є судовий порядок, оскільки адміністративний за-

220

хист патентних прав здійснюється лише у випадках, прямо вказа­них у законі.

Адміністративний порядок захисту патентних прав означає по­дання заперечень до Апеляційної палати Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України. За­перечення може бути подане заявником на будь-яке рішення установи через відмову в наданні патенту. Воно має стосуватися однієї заявки і містити обґрунтування неправомірності рішення, що оскаржується. До заперечення додається документ, який підтверджує сплату відповідного збору. В разі пропущений терміну подання запе­речення заявник може клопотати про його відновлення, підтвердив­ши наявність поважних причин і сплативши спеціальний збір за відновлення пропущеного терміну.

Головою Апеляційної палати призначається колегія у складі не менше трьох членів цієї палати для ведення справи. Колегія розгля­дає заперечення і подані матеріали в присутності заінтересованих осіб, її рішення приймаються простою більшістю голосів. Затвердже­не наказом голови Державного департаменту рішення колегії набу­ває статусу рішення Апеляційної палати та надсилається заявнику.

До затвердження рішення в місячний термін від дати його прий­няття колегією може бути внесений протест на це рішення. Протест має бути розглянутий старим або новим складом колегії упродовж місяця. Рішення, ухвалене за протестом, є остаточним рішенням Апеляційної палати. Воно може бути скасоване тільки судом. Рішен­ня Апеляційної палати може бути оскаржене заявником у судовому порядку упродовж шести місяців від дати його одержання.

Всі інші спори щодо прав інтелектуальної власності розглядаються судами, зокрема господарськими. В судах вирішуються спори щодо:

визнання охоронного документа недійсним;

право авторства на винахід, корисну модель чи промисловий зразок;

встановлення власника патенту;

порушення права на використання запатентованого винаходу, ко­

рисної моделі чи промислового зразка та інших майнових прав

власника патенту;

укладання та виконання ліцензійних договорів;

надання примусової ліцензії;

право попереднього користувача;

виплату винагороди автору роботодавцем.

221

Цей перелік, закріплений у чинному законодавстві, не є вичерп­ним, і в судах розглядаються будь-які інші спори, пов'язані з права­ми, що випливають із факту створення результату інтелектуальної власності або його використання. Розгляд таких спорів у місцевих та господарських судах здійснюється за загальними правилами судової процедури, передбаченої в Цивільному процесуальному та Госпо­дарсько-процесуальному кодексах України. Спори, передані за рішенням сторін до третейського суду, вирішуються відповідно до його регламенту.

Способи захисту прав і законних інтересів авторів та патентово-лодільців поділяють на цивільно-правові та кримінально-правові [120].

Цивільно0правові способи захисту патентних прав є передбачени­ми законом заходами примусового характеру, за допомогою яких здійснюються визнання і відновлення порушених прав та інтересів творців винаходів, корисних моделей і промислових зразків, а також власників прав на них, припинення порушень та майновий вплив на порушників. У Законі України "Про охорону прав на промислові зразки" ці заходи не передбачені, але перелік можливих способів за­хисту суб'єктивних цивільних прав міститься у ст. 16 ЦКУ та у ст. 34 Закону України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі". До них, зокрема, належать вимоги про:

визнання права;

визнання правочину недійсним;

припинення дії, яка порушує право;

відновлення становища, яке існувало до порушення;

примусове виконання обов'язку в натурі;

зміна правовідношення;

припинення правовідношення;

відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової

шкоди;

відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Вибір потерпілим способу захисту своїх прав зазвичай визна­чається змістом цих прав та характером вчиненого правопорушення. Якщо в конкретній ситуації є можливість скористатися кількома способами, потерпілий сам обирає той із них, який більше відповідає його інтересам чи може бути простіше реалізованим на практиці.

Кримінально0правова відповідальність передбачається за деякі порушення патентних прав. Так, згідно із частиною першою ст. 177

222

Кримінального кодексу України злочином є незаконне використан­ня винаходу, корисної моделі чи промислового зразка, якщо ці дії завдали матеріальної шкоди у великому розмірі. За їх вчинення вин­ний карається штрафом від 100 до 400 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на термін до двох років з конфіскацією незаконно виготовленої продукції та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення.

Частина друга ст. 177 Кримінального кодексу України передба­чає відповідальність за незаконне використання винаходу, корисної моделі чи промислового зразка, якщо його вчинено повторно або завдано матеріальної шкоди в особливо великому розмірі. Покаран­ня за цей злочин — штраф від 200 до 1000 неоподатковуваних міні­мумів доходів громадян, або виправні роботи на термін до двох років, або позбавлення волі до двох років, із конфіскацією незакон­но виготовленої продукції та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення.

Матеріальна шкода вважається завданою у великому розмірі, як­що вона у сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а в особливо великому розмірі — якщо вона у 200 і більше разів перевищує вказаний неоподатковуваний мінімум.

Незаконне використання об'єктів права інтелектуальної власності охоплює будь-яке не санкціоноване власником патенту виготовлення і/або введення в цивільний оборот виробу із застосуванням запатентованого винаходу, корисної моделі чи промислового зразка, а також способу, що охороняється патентом на винахід. Конкретними ви­дами введення зазначеного виробу в цивільний оборот є такі дії, як йо­го застосування, ввезення, збереження, продаж тощо. Склад цих зло­чинів матеріальний. Це означає, що незаконне використання об'єкта права інтелектуальної власності має заподіяти матеріальну шкоду у ве­ликому або особливо великому розмірі. Крім того, між діями винного і заподіяною шкодою має існувати причинний зв'язок.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умис­лом. Особа, яка незаконно використовує чужі винаходи, корисні мо­делі чи промислові зразки, усвідомлює суспільно небезпечні наслід­ки цього і бажає їхнього настання. Особа вважається невинною, поки її вину не буде встановлено судом. Порушення кримінальної справи за ст. 177 Кримінального кодексу України можливе лише у разі подання скарги потерпілим.

223

Захист прав на торговельні марки. Власник прав на торговельну марку може подавати позови до суду проти будь-якої особи, що пору­шувала або порушує його права. Такі самі права власник прав на торго­вельну марку має стосовно будь-якої особи, яка здійснила або здійснює дії, що уможливлюють таке порушення ("ймовірне порушення").

Якщо власник прав на торговельну марку доводить, що порушен­ня його прав було здійснене або здійснюється, за рішенням суду, йо­му відшкодовуються збитки, виноситься судове рішення про за­побігання подальшому порушенню прав на торговельну марку або будь-яке інше судове рішення, передбачене чинним законодавством. Якщо власник прав на торговельну марку підтверджує факт ймовірного порушення його прав, суд виносить рішення про за­побігання порушенню прав на цю торговельну марку або будь-яке інше рішення, передбачене чинним законодавством.

ПЕРЕМІЩЕННЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ ЧЕРЕЗ КОРДОН

В Угоді TRIPS1 особливу увагу приділено внутрішнім механіз­мам захисту прав інтелектуальної власності, які у разі їх ефек­тивності повинні виявити та закрити джерело цієї незаконної діяльності, тобто місце виробництва товарів з порушенням прав інтелектуальної власності. Як правило, це ефективніший спосіб захисту прав інтелектуальної власності, який зменшує мож­ливість ризику дискримінації стосовно імпортованих товарів, ніж спеціальні заходи із захисту прав інтелектуальної власності на митному кордоні.

Проте в Угоді TRIPS визнається, що захист прав інтелекту­альної власності, пов'язаний з виявленням та закриттям джерела

Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності, зокрема торгівлю контрафактними товарами (Agreement on Trade-Related Aspects of Intellectual Property Rights, Including Trade in Counterfeit Goods — TRIPS). Трапляється і дещо інша абревіатура Угоди англійською мовою — TPIPS. Угоду було укладено у межах VIII (Уругвайського) раунду переговорів ГАТТ (GATT) у квітні 1994 р. у марокканському місті Маракеш. Вона є однією з основ Світової організації торгівлі (СОТ).

224

незаконної діяльності, не завжди є можливим і що у будь-якому випадку не всі країни є учасницями WTO1 . Тому ця угода також визнає значення процедур захисту прав інтелектуальної власності на митному кордоні, що надають правовласникам можливість співпрацювати з митними органами щодо запобігання введенню в оборот товарів, виготовлених з порушенням прав інтелектуальної власності.

Згідно з Угодою TRIPS до товарів, які мають пройти процедури захисту прав на митному кордоні, необхідно віднести принаймні визначені для імпорту товари з порушенням прав на торговельні марки та авторських прав. Це такі категорії товарів:

а)             товари з порушенням прав на торговельні марки — будь-які

товари, у тому числі їх упаковка, марковані без дозволу правовлас-

ника торговельною маркою, ідентичною торговельній марці, права

на яку правомірно зареєстровані стосовно таких самих товарів, або та­

кою, яку не можна відрізнити за суттєвими ознаками від подібної тор­

говельної марки, і яка, таким чином, порушує права на торговельну

марку, зареєстровані відповідно до законодавства країни імпорту;

б)            товари з порушенням авторських прав — будь-які товари, що

є копіями, виготовленими прямо чи опосередковано з будь-якого ви­

робу без згоди правовласника чи його правонаступника у країні ви­

робництва товарів, за умови, що виготовлення такої копії є порушен­

ням авторських прав відповідно до законодавства країни імпорту.

Основний механізм, встановлений відповідно до Угоди TRIPS, по­лягає в тому, що кожна країна — учасниця WTO повинна визначити компетентний орган, який за своїм характером може бути, на розсуд країн-учасниць, адміністративним чи судовим, і щодо якого правов-ласники можуть подавати заяви на здійснення митних процедур щодо захисту їхніх прав. Таким чином, цей компетентний орган може бути представлений суддею, який видає тимчасове судове рішення, обов'яз­кове для виконання митними органами або службою у самій митній адміністрації, яка несе спеціальну відповідальність за забезпечення надійного захисту прав інтелектуальної власності на митному кордоні.

Власник прав інтелектуальної власності, який подає заяву до компетентного органу, повинен надати відповідні докази порушення його прав на підставі наявних даних ("prima facie"), а також доклад-

Всесвітня торгова організація (ВТО).

225

ний опис товарів з метою полегшення їх ідентифікування митними органами. Компетентний орган повідомляє заявника про прийняття його заяви і про відповідний період її розгляду, а також дає від­повідні розпорядження співробітникам митних органів. Після цього заявник зобов'язаний ініціювати розгляд судової справи щодо зазна­ченого порушення прав з метою судового розгляду цієї справи за суттю. У тих країнах, де законодавство вимагає від компетентних органів діяти за власною ініціативою і припиняти введення в обіг то­варів, стосовно яких вони одержали докази ("prima facie") про пору­шення прав інтелектуальної власності:

компетентні органи можуть у будь-який час зажадати від право-

власника будь-якої інформації, що може допомогти їм у вико­

нанні своїх повноважень;

імпортер і правовласник повинні бути негайно сповіщені про при­

пинення введення товарів в оборот. Якщо імпортер подав апе­

ляцію до компетентного органу проти припинення введення то­

варів в обіг, то така дія може бути здійснена на визначених умовах;

країни — учасниці WTO можуть звільняти державні органи і

службовців від застосування до них відповідних покарань лише у

випадках добросовісного здійснення ними або наміру вчинити

такі дії.

Положення Угоди TRIPS щодо заходів із захисту прав інтелекту­альної власності на митному кордоні вимагають вжиття запобіжних заходів проти зловживань стосовно порушення імпорту товарів. Більшість подібних видів гарантій проти зловживань надто завзяти­ми правовласниками передбачено запобіжними судовими заходами щодо захисту прав інтелектуальної власності.

У розділі Х Митного кодексу України "Контроль за переміщенням через митний кордон України товарів, що містять об'єкти прав інте­лектуальної власності" дається поняття контрафактного товару. Згідно із п. 10 ст. 1 цього кодексу контрафактними є товари, що міс­тять об'єкти прав інтелектуальної власності, ввезення яких на митну територію України або вивезення з цієї території призводить до пору­шення прав інтелектуальної власності, що захищаються відповідно до чинного законодавства та міжнародних договорів України.

Згідно із Митним кодексом України власник прав інтелектуаль­ної власності, який має підстави вважати, що при переміщенні то­варів через митний кордон України порушуються чи можуть бути

226

порушені його права, які мають правову охорону в Україні, може по­дати заяву до Державної митної служби України про реєстрацію то­варів, вироблених і введених в обіг із застосуванням об'єктів прав інтелектуальної власності. Державна митна служба веде реєстр заз­начених товарів, а порядок їх реєстрації, у тому числі форма заяви власника прав інтелектуальної власності, перелік інформації та до­кументів, які додаються до заяви, порядок подання та розгляду зая­ви, визначаються Кабінетом Міністрів України. За реєстрацію цих товарів, подовження її терміну, а також внесення змін до реєстру стягуються митні збори. Інформація про зареєстровані товари над­силається до всіх митних органів України.

Якщо митний орган на підставі даних реєстру товарів, виробле­них і введених в обіг із застосуванням об'єктів прав інтелектуаль­ної власності, виявляє ознаки того, що товари, пред'явлені для митного контролю та митного оформлення, є контрафактними, їх митне оформлення призупиняється. Такі товари підлягають роз­міщенню на складах тимчасового зберігання або на складах мит­них органів.

Рішення про призупинення митного оформлення товарів тер­міном на 15 календарних днів із можливістю наступного подовжен­ня терміну не більше ніж на 15 календарних днів приймає начальник митного органу або особа, що його заміщує. Не пізніше наступного робочого дня після дати прийняття рішення про призупинення мит­ного оформлення зазначених товарів митний орган повідомляє влас­ника прав інтелектуальної власності про факт переміщення через митний кордон України цих товарів, а декларанта — про підстави призупинення їх митного оформлення, а також доводить до його відома найменування та адресу власника прав інтелектуальної влас­ності.

Якщо протягом термінів призупинення митного оформлення контрафактність товарів буде підтверджена, митний орган відкриває справу про порушення митних правил, а товари — безпосередні предмети правопорушення — вилучаються з метою конфіскації. Як­що контрафактність товарів не буде підтверджено, вони підлягають митному оформленню у звичайному порядку. Порядок відшкоду­вання витрат, пов'язаних із призупиненням митного оформлення можливих контрафактних товарів, встановлюється чинним законо­давством.

227

Згідно зі ст. 345 Митного кодексу України ввезення на митну те­риторію України або вивезення за її межі з комерційною метою то­варів з порушенням прав інтелектуальної власності тягне за собою накладання на громадян штрафу у розмірі від 10 до 100 неоподатко­вуваних мінімумів доходів з конфіскацією контрафактних товарів, а на посадових осіб — від ЗО до 150 неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян з конфіскацією контрафактних товарів.

Власник прав інтелектуальної власності та власник товарів, ви­роблених і введених в оборот із застосуванням об'єктів прав інтелек­туальної власності у разі непогодження з рішенням митного органу вправі звернутися до суду з вимогою захисту своїх прав. Детальніше механізм захисту прав інтелектуальної власності на митному кор­доні України розкрито в Постанові Кабінету Міністрів України від 28 квітня 2001 р. за № 412, якою затверджено "Положення про поря­док реєстрації та переміщення через митний кордон України товарів, що містять об'єкти інтелектуальної власності".

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ

У ФОРМУВАННІ СТАТУТНИХ ФОНДІВ

АКЦІОНЕРНИХ ТОВАРИСТВ

Національна законодавча база, зокрема Закони України "Про інвестиційну діяльність" та "Про режим іноземного інвестування", розглядає інтелектуальну власність як довгостроковий та перспек­тивний вид вкладень капіталу. Вона стає об'єктом внеску в ста­тутні фонди новостворюваних підприємств та оплати додаткових емісій акцій при зростанні статутних фондів акціонерних това­риств або товариств з іншою організаційно-правовою формою. То­му цілком зрозумілим є підвищений інтерес до об'єктивної оцінки вартості майнових прав на інтелектуальну власність і забезпечен­ня правових гарантій їх цивільно-правового обороту на фондовому ринку.

Можливість використання майнових прав на інтелектуальну власність як внесків до статутних фондів акціонерних товариств пе­редбачено ст. 13 Закону України "Про господарські товариства", згідно з якою внесками учасників та засновників товариства можуть

228

бути будівлі, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність).

Відповідно до згаданого закону інтелектуальна власність, не відображена в балансі підприємства, може бути внесена до статут­ного фонду підприємства так само, як майно, кошти та інші ма­теріальні цінності. Для цього необхідна згода всіх засновників, акціонерів акціонерного товариства, як при його створенні так і в разі додаткової емісії. Вартість таких внесків до статутних фондів визначається установчими документами товариства, якщо законо­давством не передбачено інше. Законодавством України не встанов­лено обмежень щодо максимальних розмірів статутних фондів акціонерних товариств, ст. 16 Закону України "Про господарські то­вариства" передбачено можливість зміни його розміру (збільшення або зменшення).

Відповідні положення про порядок реєстрації випуску акцій, зат­верджені Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР), регламентують процедуру державної реєстрації акцій при створенні акціонерного товариства, збільшенні його статутного фонду за рахунок додаткових емісій. Кількість можливих додатко­вих емісій законодавством України не обмежена. Стаття 7 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу" містить умову збіль­шення статутного фонду: чергова емісія може здійснюватися за умо­ви, що всі раніше випущені акції повністю оплачені за вартістю, не нижчою від номінальної.

Усі цінності, в тому числі права на об'єкти інтелектуальної влас­ності, після їх передання до статутних фондів акціонерного товарист­ва стають його власністю. Акціонери не мають права отримати свої внески в натуральній формі, якщо перестають ними бути. Таку мож­ливість передбачено ст. 54 Закону України "Про господарські това­риства" лише для учасників товариств інших організаційно-правових форм. Отже, акціонерні товариства стають беззаперечними власни­ками переданих їм як внески до статутних фондів прав на інтелекту­альну власність.

Це забезпечує їм:

• необхідний рівень самостійності щодо ініціювання і виробництва продукції (надання послуг, виконання робіт тощо) з метою отри­мання прибутку;

229

здійснення  такої  діяльності  на  власний  ризик,  під  власну

відповідальність (тобто відповідальність за рахунок власного

майна);

вільний вибір видів діяльності, господарських зв'язків;

самостійність формування виробничої програми, залучення і ви­

користання матеріально-технічних,  фінансових,  трудових,  та

інших видів ресурсів;

вільне використання прибутку, що залишається в розпорядженні

товариства після сплати податків та обов'язкових платежів.

При формуванні статутного фонду внеском у формі майнових

прав на промислову власність може виникати багато проблем, наприклад пов'язаних з припиненням дії патенту та визнанням йо­го недійсним. У патентних законах визначається чітка межа, що вирізняє правові підстави припинення дії патенту і підстави для визнання патенту недійсним. Дія патенту припиняється у двох ви­падках:

власник патенту відмовляється від його подальшого правово­

го захисту;

власник патенту перестав сплачувати встановлений збір за

підтримання чинності патенту.

Ці обставини бажано відображати в установчому договорі чи до­датковому договорі в разі формування статутного фонду за рахунок промислової власності.

Патент може бути визнано недійсним повністю або частково за таких обставин:

у разі невідповідності запатентованого винаходу, корисної моделі

чи промислового зразка умовам патентоспроможності;

за наявності у формулі винаходу чи корисної моделі ознак (для

промислового зразка — сукупності суттєвих ознак), яких не було

в поданій заявці;

у разі порушення правил закордонного патентування винаходу,

корисної моделі чи промислового зразка.

Необхідно визначити процедуру передання інформації про виз­нання патентів недійсними до ДКЦПФР і перевірки у реєстрі об'єктів інтелектуальної власності, чи не був патент визнаний недійсним внеском до статутного фонду акціонерного товариства. Створення такого реєстру в управлінні корпоративних фінансів ДКЦПФР може бути доцільним.

230

Якщо через деякий час після внесення промислової власності до статутного фонду патент і майнові права буде визнано недійсними, виникає ситуація, яка потребує розв'язання. У разі внеску до статут­ного фонду закритого акціонерного товариства, де коло засновників є визначеним, особа, що зробила цей внесок, протягом певного терміну (місяця) з дати визнання патенту недійсним повинна звер­нутися до виконавчого органу товариства з проханням скликати за­гальні збори з порядком денним "Про статутний фонд акціонерного товариства". Якщо протягом певного терміну (до півроку) такі збори не відбудуться, відповідно до ст. 8 Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" уповноважена особа ДКЦПФР мусить видати обов'язкове для виконання розпоряджен­ня про скликання загальних зборів акціонерів із згаданим порядком денним. На зборах має бути прийняте одне з рішень: зменшення ста­тутного фонду закритого акціонерного товариства (з можливою ліквідацією товариства) або сплата раніше визначеного внеску гро­шима чи іншим майном за умови домовленості засновників про його оцінку.

У відкритому акціонерному товаристві, де коло учасників не можна визначити заздалегідь, а інформація про випуск акцій опри­люднюється згідно зі ст. 23 Закону України "Про цінні папери і фон­дову біржу" не менш ніж за 10 днів до початку передплати на акції, однозначно має бути як наслідок зменшення статутного фонду, вик­лючення акціонера, який запропонував сплатити свій внесок майно­вими правами на патент, що був визнаний недійсним. У цьому разі передання промислової власності (майнових прав) у статутний фонд була б оприлюднена як умова випуску акцій. Порушення таких умов мусить бути підставою для визнання підписки такою, що не відбу­лась, якщо за рахунок прав на патент було сформовано понад 40 % статутного фонду.

Якщо статутний фонд акціонерного товариства достатній для га­рантування інтересів його кредиторів (ст. 155 ЦКУ), то надалі за рішенням загальних зборів акціонерів в установленому законодав­ством порядку він може бути неодноразово збільшений. При цьому порядок прийняття рішення про зменшення статутного фонду може бути таким самим, як і у закритих акціонерних товариствах.

На нашу думку, ДКЦПФР повинна розробити положення про зменшення статутного фонду акціонерного товариства, який сфор-

231

мовано визнаним недійсним патентом. Практика визнання недій­сним патенту, майнові права на який було внесено до статутного фонду акціонерного товариства, в Україні на сьогодні відсутня.