§2. Кадрова робота і соціальний захист службовців

Необхідність формування нового державного апарату поставила перед гетьманською владою проблему кадрів.

У своїх спогадах П. Скоропадський вкрай негативно характеризує діяльність державних службовців за часів Центральної Ради: «...це були швидше не державні інституції, а партійні «ячейки», зложені з людей здебільшого малоосвічених і зовсім недосвідчених в тих справах, які їм були доручені». Тому він пояснює сутність своєї кадрової політики спробою досягнути національної злагоди, дотримуючись позиції: «ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь всіх класів суспільства в політичному житті краю» 39.

Соціалістичним діячам Центральної Ради були запропоновані місця в новому уряді. Однак абсолютна більшість з них, як вважають деякі сучасні історики, «поставила партійні інтереси вище загальнонаціональних і відхилила цю пропозицію». На посаду міністра іноземних справ у гетьманському кабінеті погодився лише відомий історик, член партії соціалістів-федералістів Д. Дорошенко 40. Тому з самого початку у кадровому питанні ставку було зроблено на досвід і професійні якості старого адміністративного апарату.

Незважаючи на бойкот членів Центральної Ради, охочих піти на державну службу до гетьмана знайшлося чимало як в Україні, так і за її межами. Налякані більшовицькими засобами правління заможні і середні верстви населення, які мали хоч якусь причетність до українства, вистоювали в чергах на порозі Генерального консульства України в Москві, щоб отримати дозвіл на виїзд в Україну. Щомісяця консульство оформляло до 500 віз. Чисельність бажаючих емігрувати до України змусила генерального консула О. Кривцова, крім основної будівлі консульства на Тверській, відкрити ще його відділення на Великій Чернігівській вулиці 41.

Київська газета «Новости дня» 8 вересня 1918 р. писала, що у Харкові «великий натовп біженців з Великоросії створює кризу квартирну і продовольчу. Щодня в Бєлгород продовжують приїжджати тисячі. На радянському кордоні червоноармійці вчинюють насильства і грабунки».

Сучасник тих подій адвокат А. Гольденвейзер згадував: «Відносна благополучність Києва за гетьманської доби різко відтінювалася швидким посиленням злиднів у Петрограді і Москві. На півночі починався вже голод, який нам був ще зовсім не знайомим. А починаючи з осені, після замаху на Леніна, почався і червоний терор з розстрілом заручників, надзвичайками і ревтрибуналами. Всі, хто лише будь-як міг, кинулися до нас на південь. Київ, хоча й на короткий час, став дійсно всеросійським центром. До нас приїхали правління всіх банків, великі промисловці і фінансисти, представники аристократії, придворних і бюрократичних кіл. За ними потягнулася інтелігенція – адвокати, професори, журналісти. Місто було переповнено, найти кімнату ставало майже неможливо… На вулицях було незвичайне пожвавлення, кінематографи і театри не вміщували всіх жадаючих розваг, відкрилися десятки нових кабаре, кав’ярень та гральних клубів. Опинившись після московського пекла в цьому київському ельдорадо, російська людина кутила, сіяла грошима, створювала нові підприємства і спекулювала» 42.

Тих, хто бажав чесно і сумлінно служити Українській Державі, працевлаштовували незалежно від національності. Це стало загальним принципом формування гетьманського державного апарату.

З'являлися навіть такі прохання біженців із Росії: «Обращаюсь к наследникам незабвенного батьки Шевченко с просьбой о зачислении меня в сыны украинского народа. Могу производить работу волостного писаря, конторщика, регента. А.В. Соловьев» 43.

Серед біженців було багато колишніх офіцерів і поліцейських службовців, які в першу чергу ставали жертвами пролетарської диктатури. Більшість із них були професіоналами, неспроможними займатися іншою справою. Тому вони охоче йшли служити в силові структури Української Держави.

3 травня 1918 р. київські «Последние новости» надрукували оголошення, в якому офіцери-українці запрошувалися на реєстрацію до гетьманського ад'ютанта з метою визначення їхньої подальшої служби. Колишні урядовці російського департаменту поліції, жандармські офіцери направлялися на співбесіду до освідомчого відділу департаменту варти, що розташовувався на Олександрівській вулиці, в будинку Крицького. При схваленні кандидатури за діловими і політичними якостями фахівець отримував відповідне призначення в Києві чи в інших регіонах 44.

Умови зайняття посад класними урядовцями визначав закон від 24 липня 1918 р. «Про порядок призначення осіб на урядову службу». Директор ДДВ як урядовець IV класу призначався особистим наказом гетьмана зі скріпленням міністра внутрішніх справ за попередньою ухвалою Ради Міністрів. Віце-директори, начальники освідомчого і залізничного відділів департаменту, урядовці з особливих доручень освідомчого відділу департаменту, отамани залізничних районів як урядовці V класу – наказом по МВС за поданням, затвердженим гетьманом. Начальники інших відділів департаменту і всіх місцевих органів, інспектори варти губерній і градоначальств, начальники повітової і міської варти (1 розр.) – урядовці VI класу – наказом МВС. Інші чини – в порядку, визначеному міністерством. Відповідним чином здійснювалося звільнення з посад 45.

Особливу увагу гетьман приділяв призначенню місцевої державної адміністрації, у підлеглості якої знаходилися підрозділи загальної, карно-розшукової та освідомчої варти. Звичайно, що ці ключові посади мали зайняти виключно прихильники нового режиму. Призначення на них відбулося відразу після сформування уряду. Вже 9 травня 1918 р. гетьманським наказом за №1 були призначені губернські старости Київщини – І. Чарторижський, Херсонщини – С. Пищевич і Харківщини – П. Заліський. 13 травня столичним отаманом став О. Хануков, а чернігівським і подільським губернськими старостами – М. Савицький і С. Кісельов. Наступного дня було оголошено про усунення від посад решти губернських комісарів УНР, а міністр внутрішніх справ Ф. Лизогуб відправив у відставку всіх повітових комісарів та їхніх помічників. Тоді ж портфель полтавського губернського старости отримав С. Іваненко, а волинського – Д. Андро. 28 травня одеським міським отаманом став В. Мустафін. Найдовше гетьман визначався з кандидатурами на посаду старости найрозвинутішої промислової Катеринославської губернії і отамана міста корабелів Миколаєва. Лише наприкінці липня перше службове крісло зайняв І. Черников, а 13 серпня друге – Є. Де-Бонде. У подальшому здійснювалися окремі службові переміщення голів губернських і отаманських адміністрацій. Посади старостів Київщини обіймали П. Андріанов і В. Федоренко, Полтавщини – Д. Яновський і Я. Нога, Чернігівщини – М. Висоцький, а столичного отамана – К. Маршалк.

З самого початку своїх владних повноважень гетьманський уряд здійснював призначення адміністрації і в так званих спірних районах, державна належність яких ще не була остаточно визначена міжнародними угодами. 8 червня на посаду старости Холмщини було призначено О. Скоропис-Іолтуховського, хоча офіційно під такою назвою лише 15 листопада 1918 р. губернію додано до списку адміністративно-територіальних одиниць Української Держави. 20 червня для загального керівництва Бердянським, Мелітопольським та Дніпровським повітами була заснована посада «окружного старости Таврії на правах губернського старости». Її обійняв О. Десницький, який одночасно залишився уповноваженим МВС Української Держави при 52 німецькому корпусі генерала Коша в Криму. 30 серпня із Мозирського, Пинського та Речицького повітів тимчасово була утворена Поліська губернія, яку очолив Д. Патон 46.

Опрацювання організаційно-штатного розкладу і комплектування центральних і місцевих установ Державної варти здійснювалися одночасно. В самому департаменті кадровими питаннями займався його загальний відділ, на місцях – губернські і повітові старости. Інспекторський відділ ДДВ координував усю кадрову роботу, направляючи у розпорядження старостів осіб, які зверталися для працевлаштування у Києві. Здебільшого це були колишні працівники поліції та звільнені в запас офіцери й унтер-офіцери. На посаду їх призначали залежно від вакансій на місцях. Головна увага зверталася на професійний досвід, фах та моральні якості кандидата на працевлаштування. Компетентність службовця стала ще одним загальним принципом добору державного апарату. При цьому велике значення мала характеристика із попереднього місця служби, клопотання колишніх військових начальників, рекомендація ДДВ.

Так, питання про прийняття на службу до варти звільненого в запас прапорщика В. Довгалюка було вирішено волинським губернським старостою на підставі позитивної характеристики. Сотник С. Крицький призначався на вартову посаду в Катеринославі за поданням господаря 4-го відділу Одеської кордонної бригади і з урахуванням характеристики, затвердженої начальником штабу колишнього Кавказького військового округу. А помічника командира військової частини поручика О. Петру­шевсь­кого на посаду начальника Маріупольського карно-розшукового відділення перевести з Нікополя катеринославському старості рекомендував перевести особисто віце-директор ДДВ. У рекомендації, зокрема, зазначалося, що це «добре знаюча свою справу людина. Дуже багато зробив у поліпшенні порядку в місті, чим заслужив повну довіру» 47.

Натомість осіб, які не викликали довіри у департаментських урядовців, на службу в місцеві вартові підрозділи не приймали.

29 липня ізяславський староста Вольський надіслав начальнику повітової варти таємне повідомлення про те, що «за розпорядженням департаменту Державної Варти не підлягає прийняттю на службу, в разі збудження про це клопотання, колишній агент Андрій Павлович Кирильченко, звільнений через неблагонадійність і належність до партії соціалістів-революціонерів» 48.

Відносно службової відповідності кандидата враховувались також висновки безпосередніх начальників.

Так, за рапортом старшого вартового Печерського району м. Києва А. Шамрая начальником районної варти 26 жовтня 1918 р. було відмовлено в службі резервісту І. Левчуку, який «мав нахили до більшовизму» 49.

В кадровій політиці щодо службовців варти керівництво ДДВ, на відміну від колишніх російських Департаменту поліції і Жандармського управління, не вдавалося до відкритого антисемітизму. Але ставлення до євреїв, які потрапили на службу до вартових органів, було настороженим. Вони розглядалися як потенційні посібники більшовиків, які вимагали постійного нагляду. Тому деякі місцеві начальники відмовляли євреям у працевлаштуванні або звільняли їх із посад, зайнятих в органах міліції за влади Тимчасового уряду і Центральної Ради.

Так, 29 червня 1918 р. начальник Ізяславської повітової варти надіслав обіжника до дільниць, в якому, зокрема, зазначив: «Євреї не можуть служити в Державній Повітовій варті, а тому під сприятливим приводом подати їх на звільнення, а про євреїв – відмінних і вірних службовців доповісти мені для переводу їх як виняток до Міської Ізяславської варти» 50.

ДДВ здебільшого не втручався в такі кадрові рішення місцевих начальників.

Наприклад, 10 жовтня на листі зі скаргою мешканця м. Острога Вольфа Лейбовича Веймана про незаконне звільнення його зі служби у варті віце-директор ДДВ Тальберг і начальник інспекторського відділу Раусевич написали резолюцію: «Пану волинському старості на розпорядження» 51.

Певну інформацію про національний склад керівної ланки губернської загальної варти дає приклад штатного розпису вартових установ Катеринославщини.

Там обов’язки губернського інспектора варти виконував начальник освідомчого відділу В. Долгов. Міську варту очолювали: в Катеринославі – М. Левітіс, Амур-Дніпровську – Г. Веселовський, Маріуполі – М. Синь­ков, Бахмуті – М. Мєркулов, Каменському – М. Сотін, Юзовці – М. Яковлєв, Олександрівську – Н. Васильєв, Луганську – К. Монастирський. Керівниками повітової варти були: Катеринославської – Д. Артамонов, Павлоградської – К. Жолтановський, Маріупольської – К. Чарнес, Верхньодніпровської – О. Кулаков, Новомосковської – О. Гладилін, Бахмутської – Д. Борткевич, Олександрівської – І. Богослов, Слав’яносербської – Л. Федоровий.

У кадрові призначення посадових осіб варти втручалося союзне командування.

7 жовтня 1918 р. катеринославський губернський староста І. Чер­ніков був змушений звернутися до директора ДДВ з проханням пояснити, чи підлягають австро-угорські кадрові пропозиції «точному виконанню, чи він може призначити на посади по варті і карно-розшуковому відділенню осіб на свій погляд не в залежності від заяв Австро-Угорського командування». 4 листопада директор ДДВ звернувся до представника українського уряду при австро-угорській Східній армії в м. Одесі генерал-лейтенанта Г. Рауха з категоричним протестом проти втручання союзників у кадрові справи, зокрема з приводу усунення від посади начальника Маріупольського карно-розшукового відділу Резниченка і призначення замість нього помічника Моргацького. П. Аккерман зазначав, що «справа організації Державної Варти в губернії цілком належить до відома Губернського старости, на якому лежить вся відповідальність за умілий підбор посадових осіб. Тому всяке стороннє втручання в цю справу здатне лише тільки зашкодити справі організації Варти». Водночас старості І Чер­нікову директором була надіслана телеграма, яка повідомляла, що «вказівки австрійської влади в справі призначення не можуть бути обов’язковими» 52.

З приводу кадрового диктату німецько-австрійських союзників до їхнього вищого командування 11 жовтня 1918 р. навіть звернулася Рада Міністрів. Але суттєвих наслідків це не мало. Для Центральних держав переважними були власні стратегічні цілі у світовій війні. Вони намагалися використати гетьманський охоронний апарат для поінформованості про суспільно-політичне та економічне становище в Україні 53. Навпаки, 11 жовтня директор ДДВ був змушений повідомити губернських старостів про розпорядження МВС надсилати освідомчі копії генералу Рауху, українському урядовому представнику при командуванні Східної армії Австро-Угорщини, який мав інформувати союзників за цими копіями 54.

На нижчі ланки вартових органів союзний вплив під час призначення майже не розповсюджувався. Кадрові призначення здійснювали місцеві начальники з дотриманням загальних принципів підбору службовців державного апарату.

Наприклад, серед особового складу Павлоградської повітової варти при канцелярії з числа вартових було: підпрапорщик, два унтер-офіцери, рядовий, один служив у кордонній охороні, один служив у поліції міста. Волосні дільниці варти очолювали: Богданівську – підпоручик К. Фен­ти­сов, Павлоградську – підпрапорщик О. Величко, Богуславську – спадковий почесний громадянин В. Каменєв. Про соціальний і національний склад сільської варти дає уявлення штатний розклад вартових Олександрівської волості. Начальником варти був козак І. Гуслистий, вартовими старшого окладу – єфрейтор Д. Шепілєв і унтер-офіцер К. Шишкін (обоє з селян), вартовими – І. Коновалов і І. Погоренко (обоє змолоду служили в поліції, потім – у міліції), Р. Волков (колишній жандарм), М. Олексюк і Є. Осименко (обоє з селян). Якісні характеристики особового складу інших волосних дільниць Павлоградської повітової варти суттєво не відрізнялися. Серед вартових були колишні поліцейські урядники, городові, тюремні дозорці, солдати. Лише робітник Є. Попов і селянин П. Шмигалєв не служили раніше ні в армії, ні в поліції.

Добираючи кадри на канцелярські посади управлінь варти відповідні начальники звертали увагу переважно на досвід роботи і рівень освіти.

Так, у складі канцелярії Павлоградської повітової варти були: надвірний радник, титулярний радник, колезький асесор, родова дворянка і двоє міщан 55.

Під час зарахування на штатну посаду вартовий чи класний урядовець ДДВ мав скласти урочисту обітницю на вірність Українській Державі. Її текст ретельно розроблявся у ДДВ і був розісланий по місцевих установах. Вступник до лав варти урочисто обіцяв вірно служити Українській Державі, визнавати її державну владу, виконувати її закони і всіма силами охороняти її інтереси і добробут. Відразу ж у тексті обітниці підкреслювалось, що особа стає на службу добровільно, намагаючись служити не зі страху, а за совістю. Новий службовець обіцяв виконувати всі накази і розпорядження керівництва, визнавати дисциплінарну владу начальника і відбувати дисциплінарні стягнення. 19 вересня текст обітниці було доповнено словами: «Я також обіцяю зберігати державні речі, обмундирування, амуніцію і зброю, за псування і пропажу яких відповідаю по всій суворості закону». Підписаний власноручно текст обітниці зберігався в особових справах службовців варти в управліннях і канцеляріях не нижче повітової 56.

Така увага до прийняття обітниці приділялася не випадково. Серед охочих служити у варті було чимало й таких, хто насправді не визнавав української державності і прийшов у правоохоронні органи заради користі і матеріального добробуту, а то й зі злочинними намірами.

26 липня київський міський отаман О. Хануков доповідав у ДДВ про агента карно-розшукової варти колишнього жандармського унтер-офіцера І. Синька, який прийшов служити для того, щоб розвідати кількість особового складу нагляду на пристанях. Це давало йому змогу попереджати спільників-крадіїв. Отаман також повідомляв про начальника варти водної дільниці р. Дніпра Д. Галкіна, який, аби не приймати обітницю, удавав з себе сектанта 7.

Для зарахування у кадри варти службовець (до помічника начальника районної варти включно) мусив протягом першого року служби пройти початкову спеціальну підготовку на курсах молодшого складу, які створювалися у кожному губернському місті і градоначальстві. До успішного складання іспитів вартовий не міг виконувати в повному обсязі службові обов'язки і вважався резервістом. Якщо службовець призначався на вищу посаду, йому також належало навчатися на курсах підвищення кваліфікації. Заняття на курсах проводили за призначенням губернських старост (міських отаманів) класні урядовці Державної варти, а також до їх проведення залучалися чини судового відомства і прокурори місцевих окружних судів.

Карно-розшукові агенти підвищували свій теоретичний рівень і професійну майстерність на курсах, які створювались при кожному розшуковому відділі. За Інструкцією від 9 серпня 1910 р. «всі чини розшукових відділень повинні були ознайомитися з судово-поліцейською фотографією, дактилоскопією і антропометрією, гіпсуванням слідів тощо, для чого кожний вступник до відділення на службу був зобов’язаний пробути потрібний час на практичних заняттях з реєстрації злочинців». На заняттях вони мали вивчати спеціальні альбоми з фотографіями злочинців, а також засоби вчинення злочинів, що зберігалися в навчальних музеях при відділеннях. Службовці карно-розшукових органів повинні були «ґрунтовно ознайомлюватися із засобами самозахисту і обеззброєння злочинців».

Залізничні вартові навчалися при управліннях отаманів залізничних районів у спеціальних школах резерву. Начальник школи займав штатну посаду з річним утриманням 8 000 крб. і був одночасно завідуючим господарством отаманського управління. Навчальні дисципліни викладали три підлеглі йому штатні інструктори з посадовим окладом 3 600 крб. річних.

Спеціальну підготовку класних урядовців варти, а також начальників карно-розшукових відділів і відділень та їхніх помічників провадили при ДДВ, де були відкриті курси з двома відділеннями за відповідними спеціальностями. Програмно-методичне забезпечення курсів здійснював директор ДДВ, навчально-матеріальне – МВС; до проведення занять за згодою інших відомств залучалися їхні співробітники. Вся система підготовки, від початкової – до курсів при ДДВ, проводилася за узгодженими між собою і затвердженими МВС програмами. Службовцям читали лекції з поточної політики, географії, української та російської мов, юридичних та спеціальних дисциплін. Значну увагу в навчальному процесі приділяли аналізу оперативної та криміногенної обстановки в Україні. На період навчання службовців зараховували до резерву того начальника, якому були підлеглі курси, де вони й отримували платню 58. Усе це дає підстави цілком погодитися з висновком В. Сідака про те, що «підготовка та підвищення кваліфікації співробітників ДВ організовувались відповідно до напрямків і обсягів їх роботи згідно з вимогами часу» 59.

Підготовку кадрів і підвищення їхньої кваліфікації директор ДДВ контролював особисто. 25 липня 1918 р. він розіслав обіжника прокурорам окружних судів, де, посилаючись на наказ товариша міністра юстиції, наполегливо просив «доповісти, чи відкриті школи і курси, передбачені Положенням про організацію Української Державної варти. Якщо десь курси і школи не відкриті, – писав директор варти, – прошу застосувати рішучих заходів для негайного їх відкриття».

1 жовтня було надіслано розпорядження директора ДДВ про обов’язкову підписку на «Державний вістник» всім посадовим особам не нижче начальника відділу. Інформацію про нові нормативно-правові акти стосовно підлеглих вони обов’язково повинні були використовувати під час їх навчання. В разі неотримання чергового примірника начальникам належало звертатися прямо до редакції для отримання дублікату 60. Це також свідчить про загальне грунтовне ставлення урядових осіб до закону як вищого нормативного чинника держави.

Якщо з приводу навчання П. Аккерман був однаково наполегливим і уважним до всіх підрозділів варти, то стосовно кадрових проблем департамент практично не втручався в плани губернських старост і міських отаманів у справах комплектування підрозділів загальної і карно-розшукової варти. Лише обіжником від 21 липня з посиланням на наказ товариша міністра внутрішніх справ директор департаменту поінформував старостів і отаманів про необхідність термінового завершення комплектування вартових підрозділів і надання кошторису на їхнє утримання за формою, яка додавалася 61. Питання ж кадрового комплектування освідомчих відділів і залізничної варти були у компетенції відповідних відділів департаменту, ще й під пильним особистим наглядом директора.

У кінці липня 1918 р. П. Аккерман підбив перші підсумки кадрової роботи ДДВ у цих напрямах. Зроблено було чимало. Зокрема, у освідомчому відділу були зібрані у Києві фахівці з усієї України і розподілені за губерніями, укорінена агентура у Києві. Під загальним керівництвом департаментського урядовця Тишкевича створювалися освідомчі відділи в губерніях і градоначальствах, куди було відряджено до 1 серпня урядовців ДДВ з особливих доручень, укомплектовані кадри освідомчих агентів і зовнішнього нагляду. Магістральним напрямом кадрової роботи при підборі штатних співробітників було «поповнення Губернських освідомчих відділів особами, відомими своєю досвідченістю, знанням розшукової справи, які пройшли для цього спеціальний різновид служби і особисто відомі у зв’язку з серйозною і вкрай відповідальною роллю цих чинів».

Внутрішню і зовнішню агентуру підбирали з урахуванням вимог Інструкцій 1907 і 1914 рр.

Зокрема про те, що «секретні співробітники повинні бути постійними і отримувати визначену платню (щомісячно), а не за окремі повідомлення, оскільки тільки постійна агентура може відноситися з інтересом до справи розшуку».

Для філерського нагляду підбирали муштрових нижчих чинів із запасу віком до 30 років. Перевагу віддавали колишнім унтер-офіцерам, кавалеристам, розвідникам, а також особам, які мали нагороди за розвідку, відмінну стрільбу або відзнаки військових орденів. Пильну увагу звертали на політичну і моральну благонадійність кандидата.

Він повинен бути «твердим у своїх переконаннях, чесним, тверезим, сміливим, спритним, розвиненим, кмітливим, терплячим, обережним, правдивим, відвертим, але не базікою, дисциплінованим, утриманим, серйозно і усвідомлено відноситися до справи і приймання на себе обов’язків, міцного здоров’я, з особливо сильними ногами, з добрим зором, слухом і пам’яттю, такою зовнішністю, яка давала б йому можливість не відокремлюватися із натовпу і заважала б зосередженим його запам’ятовувати».

По залізничному відділу були опрацьовані штати відділу і районів, почалася їхня комплектація кадрами; в центри районів і на вузлові станції Бахмач, Гребінка, Фастів, Козятин, Жмеринка, Знаменка було відряджено департаментських урядовців з особливих доручень для допомоги в комплектації кадрами на місцях.

Одночасно директор ДДВ запропонував губернським старостам і міським отаманам надіслати свої пропозиції щодо розробки положення про штати кордонних вартових пунктів із зазначенням на мапах схематичного розташування митниць, митних застав і перехідних пунктів. Почалося відпрацювання проекту положення про закордонні розшукові пункти і їхнього штатного розпису 62.

Значною мірою робота з особовим складом варти активізувалася після призначення 25 липня 1918 р. державного секретаря І.О. Кіс­тя­ківського міністром внутрішніх справ. У цей день гетьман в листі до Ф. Лизогуба подякував йому за організацію міністерства і звільнив від обов'язків МВС, залишивши головою уряду 63.

Таке рішення гетьмана слід розглядати як ще один крок на шляху до зміцнення державного апарату. І.О. Кістяківський був сином видатного українського професора кримінального права О.Ф. Кіс­тяківського. Він отримав вищу юридичну освіту в Київському університеті, три роки стажувався у Німеччині, здобув науковий ступінь магістра, був приват-доцентом Київського університету. Згодом він працював кілька років у адвокатурі у Москві, викладав у Комерційному інституті фінансове й адміністративне право 64.

І. Кістяківський прекрасно зорієнтувався у тогочасній ситуації. Він помітив професіоналізм директора ДДВ П. Аккермана у підборі найближчих помічників. Тому з призначенням нового міністра кадрові зміни у департаменті не відбулися. Це дозволило запобігти плинності кадрів, зберегти їхню спадкоємність.

У цей час на посадах були урядовці з особливих доручень: віце-директори – Тальберг і Розумовський, освідомчий відділ очолював Пономарьов (пізніше – Тишкевич), залізничний – Делянов, інспекторський – Раусевич (пізніше його замінив Борделіус). Усі вони були досвідченими урядовцями, багато років служили в поліцейському апараті Російської імперії і добре знали свої обов'язки. Здебільшого такими ж були їхні підлеглі.

Тому досить слушним є висновок В. Сідака про те, що саме широке залучення до служби кваліфікованих фахівців дозволило у стислі строки налагодити непогану роботу правоохоронних органів 65. Своєрідну оцінку діяльності Державної варти містить одна з більшовицьких прокламацій, що розповсюджувалися по Україні:

«Помните, товарищи. Аппарат германо-гетманской охраны улучшается. Поступившие на службу германо-украинской державы шпионы и провокаторы взялись за работу. От нас зависит, будут ли результаты их работы удовлетворительны. 5.ІХ.1918» 66.

Велику роль у залученні кадрів до роботи в охоронному апараті Української Держави відіграло дотримання гетьманським урядом принципу матеріального заохочення. Ми знову цілком згодні з В. Сідаком, що далеко не всі службовці варти були патріотами України, багато з них працювали для матеріальної винагороди 67. Але працювали сумлінно, віддавали свої знання й уміння для блага Української Держави, що цілком можна вважати заслугою уряду гетьмана. МВС у той скрутний час все ж таки зуміло створити умови, за яких відносний рівень забезпеченості службовців варти був вищий, ніж в інших відомствах.

Порівняно з іншими службовцями варти службовці освідомчих відділів отримували найвищу платню. Вже 11 липня у доповіді міністрові внутрішніх справ П. Аккерман порушив питання про те, що їхня «праця важка, зв'язана з ризиком для життя», тому доцільно платню цим службовцям збільшити на 25% 68.

Без урахування цієї надбавки начальник освідомчого відділу ДДВ отримував 12 000 крб. щорічно, урядовець з особливих доручень – 9 000 крб., діловод – 8 400 крб., його помічник – 6 600 крб. 69. В освідомчих від­ділах губерній і градоначальств штатна платня становила: начальник відділу – 9 000 крб., старший діловод – 6 600 крб., діловод – 5 400 крб., його помічник – 4 800 крб., перекладач – 4 800 крб., журналіст – 4 000 крб., канцелярист – 3 600 крб. 70. Праця філерів оплачувалась із розрахунку: 3 600 крб. на рік і 4 крб. добових (1-й розряд), 3 000 крб. на рік і 3 крб. добових (2-й розряд) 71.

Дещо меншою була платня в залізничній варті. Річне утримання тут складало: отаман району – 12 000 крб., його помічник – 10 000 крб., завідуючий господарством, школою і резервом – 8 000 крб., начальник відділення – 8 000 крб., його помічник – 6 400 крб. Залізничний вартовий отримував 2 400 крб., а резервіст – 1 200 крб. річних 72.

Але й у інших підрозділах варти штати передбачали чималі посадові оклади. Інспектор ДВ губернії мав 9 600 крб. річних, для порівняння губернський староста – 12 000 крб., а його помічник – 9 650 крб. 73. Начальники міської повітової варти отримували 7 200 крб. (1 розряду) чи 6 000 крб. (2 розряду) на рік, начальники варти дільниці (району) – 4 800 крб., волості – 4 200 крб., наказний – 4 200-3 780 крб., старший вартовий – 3 000 крб., вартовий – 2 400 крб. Начальник губернського карно-розшукового відділу отримував на рік 10 560 крб., його помічник – 7 040 крб., начальник районного відділення – 6 360 крб., агент карного розшуку – 3 960 крб. 74, дресирувальник собак – 4 000 крб., завідуючий антропологічною частиною – 6 400 крб., фотограф – 4 800 крб., його помічник – 4 000 крб., завідуючий столом приводу – 4 000 крб., секретар – 4 800 крб., скарбник – завідуючий пересуванням і обліком речових доказів – 4 800 крб. Річний оклад директора ДДВ складав 17 000 крб., віце-директорів – 13 500 крб., начальника залізничного відділу департаменту, як і освідомчого, – 12 000 крб., начальників загального, інспекторського і легітимаційного відділів – 10 000 крб. 75.

Для уявлення купівельної спроможності службовців варти наведемо приблизну вартість споживчого кошика того часу за середніми ринковими цінами по всіх губерніях України за 1 кг продуктів: хліб – 50-60 коп., борошно – 40-50 коп., м’ясо – 3-4 крб., картопля – 20-30 коп., сало – 7-8 крб., масло коров’яче – 8-9 крб., сіль – 3 коп., перець – 2,50 крб., цукор – 2 крб., тютюн – 8 крб., мило – 3 крб. 76.

На службовців ДДВ розповсюджувалися всі пільги, передбачені для державних установ. 19 листопада 1918 р. було затверджено закон «Про встановлення відсоткових додатків на утримання служачих державних установ та одноразової допомоги на дорожнечу». Згідно з законом службовці розподілялися на три категорії: самотні і бездітні; які мають до трьох дітей; які мають більше трьох дітей. Залежно від посадового окладу кожна категорія одержувала щомісячні грошові додатки до посадових окладів. У Києві вони були вищими, ніж в інших місцевостях.

Так, службовці з річним утриманням до 2 400 крб. одержували за категоріями 30–40%, 50–60%, 60–70%; більше 2 400 крб. – до 4 200 крб. – 25–35%, 45–55%, 55–65%; більше 4 200 – до 7 200 крб. – 15–30%, 35–50%, 40–60%; більше 7 200 – до 10 000 крб. – 15–25%, 35–45%, 40–50%; більше 10 000 – до 15 000 крб. – 10–20%, 25–35%, 30–40%; більше 15 000 крб. – 10–15%, 15–20%, 20–25%.

У випадку переїзду до нового місця служби за умови праці в державних установах не менше трьох місяців, починаючи з 1 серпня 1918 р., посадовим особам сплачувалася додатково половина місячного утримання (до 100 верст) або повне місячне утримання (більше 100 верст) 77.

Подорожні і на відрядження гроші співробітникам вартових підрозділів, як і всім іншим службовцям державних установ, визначалися на підставі закону від 26 червня 1918 р. «Про нормальний розпис платні урядовцям державних установ» 78.

Так, подорож пароплавом класним чинам сплачувалася за вартістю квитка 1-го класу, кур’єрам і нижчим службовцям – 2-го класу. Відшкодування залізничного переїзду особам вище VII рангу здійснювалося за квитками 1-го класу, іншим класним чинам – 2-го класу, кур’єрам – 3-го класу. Відрядження кіньми і на автомобілях сплачувалися всім за фактичною вартістю представлених рахунків. При неможливості документального підтвердження переїзду його вартість затверджувалася відряджаючим начальником. Залежність від посади витримувалася при сплаті добових грошей, різниця була досить відчутною. Наприклад, урядовець II рангу, подорожуючи в межах свого повіту, отримував за добу 15 коп., перебуваючи в Києві, Катеринославі, Одесі і Харкові – 50 коп., а кур’єри – відповідно 3 коп. і 10 коп. 79.

Службовці вартових органів користувалися також спеціальними пільгами. За працю в нічний час, вихідні і святкові дні всі вони одержували додатково плату у подвійному розмірі за годину праці 80. Щорічно співробітники варти мали одержували 500 крб. додатково на обмундирування. Існували спеціальні розрахунки на виплати для придбання цивільного одягу освідомчої варти. Єдину форму для кордонних вартових виготовляли за державний кошт.

Окремі пільги існували у відповідних підрозділах. Так, службовці освідомчих відділів двічі на рік перед Різдвом і Великоднем повинні були отримувати нагородні гроші у розмірі місячного окладу щоразу 81. Залізнична варта мала право безкоштовного проїзду залізницею 82. Службовці повітової варти щорічно отримували додатково 300 крб. на утримання коня 83.

Документи доводять, що окремі начальники намагалися поліпшити умови служби підлеглим, піклувалися про їхній добробут.

Зразок у цьому напрямі подавав сам гетьман. Коли під час селянського повстання у Звенигородському повіті було замордовано старосту І. Машира та його помічника Я. Солтика, він персональним наказом призначив їхнім родинам одноразову допомогу у розмірі 3 000 крб і довічну щорічну пенсію – 3 000 і 2 200 крб. відповідно, а також 3 000 крб одноразової допомоги родині загиблого під час виконання службових обов’язків начальника Таращанської повітової варти І. Балицького. Питання про пенсію вирішувалося у встановленому законом порядку, залежно від посадового окладу загиблого 84.

У «Державному вістнику» від 26 червня 1918 р. було надруковано промову гетьмана, де він, звертаючись до всіх правоохоронців країни, зазначив: «Всі чини Державної варти і управлінь можуть бути певні, що Я і уряд Української Держави будемо всемірно дбати про сімейства вбитих, або покалічених осіб, що покладають на службі своє життя і здоров'я».

Певна робота у плані матеріального заохочення службовців була налагоджена в Києві. Столичний отаман О. Хануков вдало розв'язав квартирне питання для своїх підлеглих і урядовців ДДВ за рахунок реквізованих за азартну гру приватних клубів. У хлібопекарні штабу столичної варти було налагоджено продаж хліба для співробітників за собівартістю, організовано артільне готування їжі для одиноких вартових. Родини службовців мали можливість купувати продукти харчування і речі першої необхідності (мило, ваксу, тютюн, чай) за зниженими цінами. Тверду ціну було встановлено на чоботи для вартових (65-70 крб.) 85. За станом здоров’я урядовців ДДВ наглядав окремий лікар О. Кістяківський. Турбота про підлеглих з боку столичного отамана не залишилася непоміченою. 26 жовтня гетьманським наказом йому було присвоєно військове звання генерального значкового 86.

Соціальні заходи столичного керівництва в тій чи іншій формі були характерні і для губернської, і для повітової адміністрації. Так, у Харкові для мешкання німецьких і українських офіцерів, кордонної охорони і деяких службовців варти постановою губернського розпорядчого комітету були заброньовані місця в готелях «Ялта», «Слон», «Ліон», «Національ», а також попереджені під розпис про тимчасову заборону здавати кімнати цивільним особам приватні домовласники в центрі міста, на вулицях Сумській, Пушкінській, Білгородській і Фонарному провулку. Подібних заходів було вжито у Бєлгороді, Грайвороні і Валуйках. Разом з тим наказ військового міністра Української Держави від 27 червня 1918 р. за №261 пояснював, що мешканці за власні кошти повинні відшкодовувати власникам витрати за житло 87.

Таким же чином вирішувалося квартирне питання для службовців варти у Полтаві.

15 вересня 1918 р. губернський староста Я. Нога повідомив начальника Полтавського освідомчого відділу А. Зуєва, що з його «боку перешкод на реквізицію помешкань немає, як що ці помешкання не утримані в сучасній момент жильцями, при умові добровольчої згоди за ціни з власниками, або зазначення таких міською комісією».

Здебільшого власники будинків знаходили порозуміння із співробітниками варти, оскільки це гарантувало їм певну особисту безпеку.

Наприклад, 19 вересня наказний Ф. Кованько в рапорті до начальника Полтавського освідомчого відділу доповідав, що «власник будинку №6 по Кам’яній вулиці Олександр Росинський виявляє повне бажання про його оселю в цій квартирі». Наказний просив потіснити фельдшера Шебаліна на дві кімнати, родина якого з трьох осіб займала чотирикімнатну квартиру.

Інколи «добровільно-примусові» оселення службовців варти у приватних квартирах викликали обурення власників.

Ось скарга на ім’я міністрів військових і внутрішніх справ, яку надіслав наприкінці вересня домовласник Богуславський: «Мою квартиру в Диканьці реквізував начальник району, речі викинуті на вулицю. Зняв квартиру з п’яти кімнат, перевіз свої речі. Помічник полтавського губернського старости без постанови реквізував і цю квартиру урядовцю, який має лише дружину і дитину, без надання мені іншого житла. Прошу відмінити реквізицію моєї квартири». З приводу скарги начальник освідомчого відділу пояснив губернському старості, що його підлеглий, діловод Я. Ротт, зробив ремонт у квартирі Богуславського, яка пустувала протягом літа. А коли приїхав оселятися, то побачив, що наклейку про реквізицію зірвано, його речі викинуті на вулицю. На вимогу А. Ротта звільнити реквізовану квартиру Богуславський запропонував тому хабара – 1 000 крб. Після цього вартові виселили Богуславського примусово 88.

Піклування начальника Полтавського освідомчого відділу про своїх підлеглих виявляють також інші архівні документи. 15 серпня він надіслав прохання у німецьку комендатуру про придбання восьми пар чобіт для службовців. 8 вересня – прохання губернському старості про безкоштовне забезпечення співробітників чаєм і цукром у зв’язку з їх працею «по 10 годин на добу, а інколи й по 15 годин з незначними перервами на обід» за рахунок щомісячного державного кредиту 500 крб. на непередбачені витрати. 14 вересня у Полтавський губернський комітет з шкіряних справ ним було направлено клопотання про купівлю за собівартістю шкіри для шиття і ремонту 59 пар чобіт службовцям. 10 листопада начальник відділу порушив перед старостою питання про додаткове грошове заохочення підлеглих, «які проявляють найбільшу продуктивність в роботі» 89.

Матеріальні і моральні заохочення начальниками підлеглих вартових складали лише одну сторону їхньої дисциплінарної практики. Дійсність вимагала від них і застосування стягнень, для чого керівний склад мав відповідну дисциплінарну владу. Отаман варти залізничного району згідно з Дисциплінарним військовим статутом, затвердженим гетьманом 16 серпня 1918 р., прирівнювався у правах до командира окремої бригади, його помічник, губернський інспектор варти – до командира полку, всі начальники відділів – командиру батальйону, їхні помічники, начальники варти районів і дільниць, відділень – ротному командиру, старший вартовий – фельдфебелю. Службові розслідування провин класних чинів варти належало проводити отаманом залізничних районів або губернським інспектором варти особисто. Провини вартових розглядали начальники відділів або їхні помічники 90.

Справи про звільнення підлеглих їхній владі службовців варти найчастіше вирішували губернські, повітові старости і міські отамани. За виконанням вартовими службових обов’язків відповідно до закону стежили особи прокурорського нагляду. Найпоширенішими причинами звільнення було недбале виконання службових обов’язків, а притягнення до суду – посадові злочини. Слід зазначити, що стягнення і покарання за це були досить суворими. Наведемо кілька характерних прикладів.

22 липня 1918 р. на хутір Свинарі Валківського повіту на Харківщині вдерлося чотири п’яні вартові і зробили немотивований обшук. За скаргою хуторян начальник повітової варти провів службове розслідування, результатом якого стало зниження у посаді старшого вартового Фатієва і звільнення зі служби вартового Антоненка. Іншим двом вартовим оголосили догану 91. 23 серпня за посадовий злочин був звільнений зі служби і притягнений до суду начальник Овручської Державної варти по Волині Дахнівський 92.

У вересні 1918 р. за поданням начальника Полтавського освідомчого відділу було звільнено зі служби вартового міської варти Ільяшевича, відрядженого до відділу, але який виявив «політичну ненадійність і небажання служити справі політичного розшуку» 93. 12 жовтня отаман Лівобережного району залізничної варти доповів директору ДДВ про службове розслідування з приводу крадіжки у начальника Дніпровського відділу залізничної варти Осипова освідомчого шифру і 1 900 крб. грошей під час відрядження. У висновку він зазначив, що не бачить «явної недбалості у збереженні секретних документів. Єдине, що можна поставити у провину Осипову, це те, що він не враховував обставини житла у вагоні без внутрішнього ключа, а також і добропорядність провідника, на чесне слово якого він поклався». Незважаючи на захист отамана, Осипова було усунуто від посади і звільнено з варти 94.

10 грудня 1918 р. прокурор Київського окружного суду надіслав до прокурора судової палати прохання про збудження кримінальної справи проти агента Генічеського карно-розшукового відділення Зібека. Підставою для цього стало знаходження в квартирі останнього червоної шкіряної валізи з речами, про які вказував громадянин Хасинський у скарзі на незаконне втручання до його оселі. За прокурорською перевіркою в квартирі Зібека були знайдені зазначені потерпілим туалетний несесер, черевики, три фунти свічок, 10 фунтів цукру, півфунта чаю, дві пляшки вина, білизна, носові хустки, дві облігації займу на 20 і 50 крб. і паспорт Хасинського 95.

Вказані справи були характерними, але не чисельними. Службова діяльність варти перевірялася під час інспекцій. Уявлення про їх характер дає «Програма по ознайомленню із діяльністю зовнішньої служби чинів Варти», затверджена директором ДДВ для перевірки загальних вартових органів. Інспекторам належало перевіряти перш за все «відповідність функціональної мети і службових завдань органу варти реальному стану речей», ознайомленість його службовців з особливостями населення району обслуговування і порядок влаштування службових приміщень. Крім цього, перевірці інспектуючих підлягала звітно-облікова документація, стан службової дисципліни, порядок зберігання і використання зброї, добове чергування, фінансові кошти 96.

Звичайно, що під час таких перевірок викривалися недоліки. Але нами не знайдено великої кількості документальних матеріалів про службові порушення вартовими. За умов наявності насиченої джерельної бази для вивчення правових питань гетьманського періоду можна дійти висновку, що посадові злочини і службові порушення серед вартових не мали великого поширення. Тому зроблену гетьманом у своїх спогадах загальну оцінку працездатності вартових підрозділів вважаємо досить відповідною. Він зазначав, що «Кістяківський все ж таки непогано зорганізував Державну варту, тому що, незважаючи на втечу австрійців, країна залишалася у порядку, і всякі спроби йти йому наперекір відразу припинялися силами варти» 97.

Отже, кадрова робота центрального і місцевих органів ДВ базувалася на загальних принципах гетьманської урядової політики в галузі державної служби. Завдяки широкому залученню до зайняття керівних посад кваліфікованими спеціалістами зі старого поліцейського апарату у стислий строк було створено органи варти, відповідні функціональному призначенню підрозділу і цілком спроможні виконувати покладені на них службові завдання.