3.1. Концепція державної інформаційної політики

В інформаційному суспільстві, як відзначалося раніше, політика та інформація – це взаємозалежні явища, що впливають одне на одне в процесі соціального управління. Дійсно, якість інформації та її доступність, сучасні інформаційні технології, що радикально збільшують обсяг і швидкість поширення інформації, викликають глибокі зміни в політиці конкретної держави, роблять суттєвий вплив на характер і системи владарювання (точна інформація підвищує ефективність влади, дозволяє вчасно скорегувати обраний напрямок дій, відреагувати на обставини, що знову з'явилися ).

Водночас і політичні структури впливають на інформацію, ступінь її відкритості, процеси доставки, характер передачі споживачу. Одна з найважливіших соціальних функцій влади — дозування інформації та її “пакування”. На цьому засновується механізм маніпулювання громадською думкою. Найвідомішою і простою формою владного контролю над інформаційними процесами виступає цензура, коли держава за допомогою спеціально призначених та відповідальних перед ним чиновників “керує” змістом друкарських та інших інформаційних матеріалів.

Результативним засобом регуляції відносин між владою та інформацією служить право, що стримує свавілля як однієї, так і іншої сторони, що передбачає наявність для них взаємних стимулів і обмежень. Практика свідчить, що юридичний спосіб регуляції такого роду відносин найбільш ефективний і прийнятний для більшості членів суспільства. Він менше схильний до перекручування під час функціонування, його елементи загальновідомі і виключають довільні встановлення. Крім того, прийняття самих правових норм відбувається в обстановці, як правило, відкритого обговорення.

Тому першочергова увага державної влади, політичних об'єднань і наукової громадськості повинна бути звернена до вирішення проблеми розробки концептуальних основ державної інформаційної політики і формування інформаційного законодавства України з урахуванням головних особливостей сучасного етапу розвитку української державності.

По-перше, на сьогодні в Україні здійснюються глибокі соціально-економічні і політичні перетворення з метою переходу від тоталітарної держави з адміністративно-плановим управлінням економікою до демократичної, соціальної, правової держави з ринковою економікою, що не може бути успішно реалізовано без одночасної якісної зміни інформаційного середовища, переходу до інформаційно відкритого суспільства і інформаційно прозорої державної влади.

По-друге, кардинальне реформування конституційних, політичних, соціально-економічних основ української державності без соціальних, національних та релігійних конфліктів, які спроможні породити реальну загрозу територіальній цілісності країни, можливе тільки за умови постійної тісної взаємодії влади і суспільства на основі порозуміння, взаємоповаги і ділового партнерства. Для забезпечення такої взаємодії, насамперед, необхідні постійна інформаційна взаємодія між владою і суспільством, створення відкритого інформаційного простору, без якого неможливо формування демократичного громадянського суспільства.

По-третє, йдуть складні процеси формування відносин у державі за новими для посттоталітарної України демократичними принципами — дотримання прав людини, їх пріоритет над правами держави; конституційне обмеження влади більшості над меншістю; повага прав меншості на власну думку, її вільне вираження; верховенство закону; розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову; відділення місцевого самоврядування від державної влади; плюралізм думок, партій, громадських об'єднань із різноманітними програмами і статутами, що діють у рамках Конституції України. В цих умовах зберігання державної і територіальної цілісності України, її державності у вирішальній мірі обумовлено усталеністю інформаційного впливу між центром і регіонами, між усіма гілками і рівнями влади, виключенням будь-яких проявів “інформаційного сепаратизму”, будь-яких спроб зруйнувати єдиний інформаційний простір країни, загальнодержавну інфраструктуру і й систему національних інформаційних ресурсів.

По-четверте, нові соціально-економічні умови і відносини в суспільстві, що реально формуються в процесі реформ, обумовлюють необхідність адекватної зміни методів, форм і технологій державного управління, у цілому всієї системи державного управління. Принципово новим для України методологічним підходом до реформування системи державного управління і вирішення проблеми взаємодії (в першу чергу, інформаційної) між громадянським суспільством і владою повинно стати визначення стратегічної цілі такої реформи: формування влади демократичного типу, що орієнтована на суспільство як споживача її послуг.

Перехід до інформаційного суспільства — це найбільш раціональний шлях підвищення якості життя населення країни за рахунок вступу України на новий шлях цивілізованого розвитку і переходу економіки на наукоємні, ресурсозберігаючі виробництва. Підставами для такого переходу є постійний рух країни від комп'ютеризації (у 60-х — 80-х рр.) до інформатизації (у 80-х — 90-х рр.) і створення розвинутого інформаційного середовища суспільства (на рубежі століть).

Всім цим етапам відповідав і відповідає сьогодні певний рівень розвитку державної політики, що покликана регулювати ці процеси. Це була державна політика, що пов'язана зі створенням автоматизованих систем управління, політика інформатизації (програми інформатизації), а тепер це перетворюється у державну інформаційну політику. Чим же відрізняється поняття “інформаційна політика”, від прийнятого “політика інформатизації”?

Те, що називали “політикою інформатизації” означало таку політику, що орієнтована на створення техніко-технологічної бази переходу країни до інформаційного суспільства (“залізо”, “кабелі”, будинки і т.ін., тобто взагалі — предмети матеріальні). У політиці не було місця для вирішення проблем інформаційних прав особистості, узгодження інтересів людини — суспільства — держави. Можна говорити про те, що ця політика прагнула “уникнути” соціальних проблем, зокрема, впливу інформації на громадську свідомість, демократизацію суспільства.

З чим пов'язаний перехід до інформаційної політики? З початку 90-х рр., коли розроблялася перша концепція політики інформатизації, відбувся суттєвий прогрес у розвитку і застосуванні інформаційних і телекомунікаційних технологій, інформаційних мереж, змінилося відношення суспільства до інформації як ресурсу розвитку. Якщо раніше про це говорили як про предмет наукової фантастики, то сьогодні, як показує досвід розвинутих країн, інформація стає основою переходу до нової якості розвитку, що характеризує розвиток високих технологій, перебудову виробництва на їх основі, зміну характеру суспільного життя. Сьогодні, поряд із фінансами, інформація стає головним двигуном розвитку, отримує соціальний і політичний характер.

Відповідно, виникла явна необхідність переходу від тільки “технологічної” політики до “соціально-технологічної”, що охоплює максимально широко все, що стосується інформації, наприклад, засоби масової інформації. Тоді ж виникла необхідність визначення поняття “інформаційна політика”, що відповідає новим умовам соціально-економічного і політичного розвитку країни. Одночасно з'явилася і нова стратегічна ціль політики, котру можна коротко визначити як забезпечення переходу України до інформаційного суспільства. Однак це не означає, що ми всі завтра по команді дружно почнемо свій перехід в інформаційне суспільство. Просто, якщо тенденція світового цивілізованого розвитку спрямовується до інформаційного суспільства, а Україна хоче зберегти і збільшити свою світову значимість, то вона також повинна починати рухатися в цьому напрямку.

Концепцію державної інформаційної політики України, що розробляється, можна розглядати, у випадку її реалізації, як засіб забезпечення переходу України до інформаційного суспільства. Концепція державної інформаційної політики України для її практичної реалізації повинна носити нормативний характер і, зокрема, може розглядатися можливість її документального оформлення у вигляді нормативно-правового акту Верховної Ради України. При цьому концепція не повинна стати “мертвою буквою закону”, а, навпаки, постійно розвиватися.

Довгострокова стратегічна ціль державної інформаційної політики України (у розширеному варіанті) – це формування відкритого інформаційного суспільства на основі розвитку єдиного інформаційного простору цілісної держави, його інтеграція у світовий інформаційний простір з урахуванням національних особливостей і інтересів при забезпеченні інформаційної безпеки на внутрішньодержавному та міжнародному рівнях. Для досягнення вказаної цілі в процесі корінного реформування основ української державності на перший план в інформаційній сфері постають такі завдання:

зміцнення єдності інформаційного простору та усунення інформаційних погроз цілісності держави;

створення інформаційних умов для інтенсивного формування громадянського суспільства;

забезпечення інформаційного середовища для постійної відкритої взаємодії між державною владою і громадянським суспільством, що формується;

інвентаризація і визначення всього комплексу умов, у тому числі права власності, володіння і розпорядження, експлуатації накопичених інформаційних ресурсів та існуючих інформаційно-комунікаційних мереж і систем;

створення правових, економічних і організаційних умов для об'єднання державних й недержавних інформаційних ресурсів, інформаційно-комунікаційних мереж і систем у єдину загальнодержавну інформаційно-комунікаційну інфраструктуру та систему національних інформаційних ресурсів;

визначення правил і умов функціонування національного ринку інформаційної продукції і послуг у нових економічних умовах, що сприяють його інтенсивному й рівноправному розвитку по всій території країни та інтеграції у світовий інформаційний ринок.

Проведений нами аналіз дозволяє зробити висновок про те, що в концепції присутні дві глобальні складові.

Техніко-технологічна, яка пов'язана з рішеннями щодо створення техніко-технологічної бази переходу України до інформаційного суспільства за рахунок розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури.

Соціально-політична, що визначає вирішення проблем соціальної, правової, психологічної і моральної підготовки українського суспільства до життя в умовах інформаційного суспільства.

Варто зауважити, що перша складова — традиційна, і до неї, як правило, відносять єдиний інформаційний простір — інформаційні ресурси та інформаційно-комунікаційну інфраструктуру (ту її частину, до якої входять інформаційно-телекомунікаційні технології, ринок інформаційних засобів, продуктів і послуг, інформаційне виробництво).

Що ж стосується другої складової, то це — частина інформаційно-комунікаційної інфраструктури, що залишилася: засоби масової інформації (як система формування громадської думки); правова складова політики, що регулює інформаційні відносини в суспільстві і забезпечує врахування інтересів всіх учасників цих відносин; соціальна сфера використання інформаційних ресурсів для власного розвитку (наприклад, домашня комп'ютеризація; інформаційна безпека держави; інформаційне міжнародне співробітництво).

Раніше ці складові розглядалися окремо, як незалежні. Сьогодні такий розгляд пов’язаний з тим, що ми втрачаємо в загальному розвитку через необлік взаємодії, взаємовпливів. Наприклад, політика, що визначає відношення держави до розвитку внутрішніх інформаційних мереж і їх взаємодії зі світовими відкритими системами типу Internet (розділи політики — “відношення з Internet”) не може формуватися без врахування положень, що пов'язані із такими складовими політики, як “інформаційна безпека”, “міжнародне співробітництво”, “зберігання і розвиток національної культури і свідомості”. Таким чином, при розробці концепції необхідно керуватися системним підходом, з обов'язковим урахуванням зворотних зв'язків.

Вважаємо, що під час розробки концепції державної інформаційної політики України варто виходити з необхідності прийняття таких базових принципів:

відкритості інформаційної політики;

рівності інтересів всіх учасників інформаційних відносин;

системності;

пріоритетності вітчизняного виробника;

непротиречності — головні заходи повинні бути спрямовані на забезпечення державних інтересів України, але не суперечити соціальним інтересам громадян країни;

соціальної орієнтації — фінансування державою тільки того, що спрямовано на інформаційний розвиток соціальної сфери;

пріоритету права перед силою.

Останній принцип дуже важливий саме в сучасних умовах. Справа в тому, що в тих умовах, у яких ми знаходимося, розраховувати на те, що держава буде активно фінансувати розвиток інформаційної сфери, не припадає. Отже, залишаються тільки два можливих важелі впливу держави на розвиток цієї сфери. Перший важіль — правовий, тобто здійснення певних правових регулюючих впливів, що визначать пріоритетні напрямки розвитку інформаційної сфери. Другий важіль — економічний, тобто методи, що пов'язані з “роздачею батогів і пряників” учасникам інформаційної діяльності. Безсумнівно, цей важіль пов'язаний із установленням певних пільг і (або) заборон, що покликані забезпечити розвиток інформаційного середовища за пріоритетними напрямками.

Можна сказати, що взаємопов`язана реалізація цих принципів буде забезпечувати державі вибір таких “правил гри” в загальному інформаційному просторі України, що будуть відповідати і обраним загальнодержавним стратегічним цілям розвитку країни.

На основі виділених принципів слід проводити оцінку поточного стану і визначити пріоритетні напрямки державної інформаційної політики стосовно таких компонентів:

інформаційних ресурсів;

інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури;

інформаційних і телекомунікаційних технологій, систем і засобів їх реалізації;

виробництва і споживання засобів інформації, інформаційних продуктів і послуг (науково-технічний і виробничий потенціал; ринок інформації, інформаційних технологій, засобів, продуктів і послуг; домашня комп'ютеризація);

засобів масової інформації;

інформаційного законодавства;

систем забезпечення інформаційної безпеки;

взаємодії інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури України з глобальними інформаційними мережами.

В концепції державної інформаційної політики необхідно визначати і очікувані результати в різноманітних сферах суспільного розвитку в зв'язку з реалізацією державної інформаційної політики:

в галузі геополітики, безпеки і міжнародних відносин – вона повинна сприяти відновленню ролі України як повноцінного учасника світового інформаційного співтовариства, як провідної світової держави, що володіє багатющими інформаційними ресурсами, де швидко розвивається інформаційно-телекомунікаційна інфраструктура;

в економіці – вона повинна бути орієнтована на випереджаючі темпи створення, поширення, постійне відновлення і використання інформації як важливої умови структурної перебудови економіки країни в найкоротші терміни, істотне підвищення рівня життя населення;

в галузі державного управління – вона відкриває можливості переходу до нової якості управління за рахунок забезпечення всіх суб'єктів системи управління своєчасною, повною і достовірною інформацією, поліпшити підготовку і прийняття рішень на всіх рівнях системи управління, зробити ефективним громадський контроль за діяльністю органів державної влади;

в галузі освіти, науки і культури — вона повинна сприяти серйозним перетворенням цих сфер щодо радикальної зміни сутності та організації процесів навчання і розвитку людини, формування системи дистанційної, безупинної і відкритої освіти, зберігання та розвитку вітчизняної культури, включення української науки у світові системи наукового інформаційного обміну;

у соціальній сфері – вона повинна забезпечити розробку і здійснення цивілізованих, демократичних форм і методів впливу на ЗМI, формування і поширення духовних цінностей, що відповідають національним інтересам і культурно-історичним традиціям України.

Державна інформаційна політика повинна реалізовуватися поетапно на основі використання організаційних, правових і економічних механізмів. Передбачається, що реалізація державної інформаційної політики триватиме достатньо довгий період, терміни якого пов'язані з певним рівнем розвитку української економіки. Швидкість цього розвитку визначає ріст потреб в інформації. На першому етапі реалізації державної інформаційної політики слід послідовно реформувати інформаційне виробництво в системі державної влади та управління в цілому, на другому — поступово перетворити наявні інформаційні ресурсі у реальні матеріальні і духовні блага для населення країни.

Тривалість етапів також обумовлюється забезпеченням високого рівня інформаційної безпеки, що буде означати певні обмеження. Це пов'язано з тим, що науково-технічні досягнення завжди приносять із собою як переваги, так і недоліки. Тріумфальний хід Internet, поряд із практично необмеженими можливостями інформаційного обміну і доступу до відкритих інформаційних ресурсів, призводить до зростання небезпеки розкрадання національних інформаційних ресурсів, неконтрольованого поширення порнографії та іншої інформації такого ж гатунку. Таким чином, вважаємо за необхідне прийняття відповідних правових і організаційних заходів щодо забезпечення свободи інформаційного обміну при високому рівні інформаційної безпеки.

Слід також відзначити, що поки не знайдено прийнятного рішення двох дуже важливих проблем. Перша проблема полягає в пошуку відповідних демократичному, громадянському суспільству рішень щодо державного і суспільного впливу на всю систему формування громадської думки, в тому числі і на Internet як на один з тих засобів масової інформації, що найбільше поширюється в світі, тобто це складова державної інформаційної політики — “система формування громадської свідомості”. При цьому необхідно враховувати, що наявний в Україні рівень монополізації ЗМI та їх ангажованість можливо потребує цілком нетрадиційних рішень.

Інша складова державної інформаційної політики (друга проблема) – це “відношення до Internet” — повинна визначити комплекс заходів щодо розширення взаємодії українських інформаційних мереж із Internet при забезпеченні необхідного рівня інформаційної безпеки національних інформаційних ресурсів України.

Вважаємо, що запропонована концепція державної інформаційної політики при її реалізації повинна забезпечити поступовий, поетапний рух України до інформаційного суспільства. Очевидно, що швидкість цього руху буде визначатися рівнями економічного розвитку і політичної стабільності країни, а також політичною волею і можливостями держави.

Варто зауважити, що проаналізована концепція не є альтернативою існуючій Концепції, що знайшла свій відбиток у Законі України “Про Концепцію Національної програми інформатизації”[94]. Вона є ніби-то деяким розвитком існуючої, відображаючи необхідну по мірі розвитку українського суспільства та держави зміну пріоритетних цілей і завдань в інформаційному середовищі. Вважаємо за доцільне розглянути більш докладніше дві глобальні складові концепції державної інформаційної політики: техніко-технологічну і соціально-політичну.