3.3. Державне управління національними інформаційними ресурсами

Державна політика в галузі інформаційних ресурсів повинна передбачити вирішення таких завдань:

забезпечення умов, що гарантують реалізацію конституційних прав громадян на інформацію, задоволення їх інформаційних потреб;

створення всіх необхідних умов для задоволення інформаційних потреб органів державної влади і суб'єктів господарювання;

встановлення порядку формування і використання інформаційних ресурсів, що має бути обов'язковим для всіх суб'єктів інформаційних відносин в рамках єдиного інформаційного простору;

інтеграція інформаційних ресурсів незалежно від їх відомчої належності і форм власності;

забезпечення сумісності і взаємодії систем інформатизації на базі сучасних інформаційних технологій, міжнародних стандартів, Української системи класифікації і кодування інформації;

визначення державних замовників, що відповідальні за створення інформаційних систем і ресурсів та за їх ефективне функціонування в єдиному інформаційному просторі;

визначення державних органів, що відповідальні за ведення окремих інформаційних ресурсів;

ефективне використання державними і недержавними організаціями, а також громадянами інформаційних ресурсів;

створення ефективної системи сертифікації інформаційних технологій, продуктів і послуг та ліцензування інформаційної діяльності щодо забезпечення необхідної якості інформаційних ресурсів;

підвищення рівня інформаційної грамотності;

поширення і зміцнення інформаційних зв'язків між громадськими структурами, зміцнення довіри, громадської згоди і підвищення зацікавленості в колективних діях;

забезпечення повноти, точності, достовірності і своєчасності надання інформації організаціям й громадянам, незалежно від їх територіального розміщення;

забезпечення комплексного захисту інформаційних ресурсів, застосування ефективних засобів і методів забезпечення захисту інформації в єдиному інформаційному просторі України.

Формування і використання інформаційних ресурсів — одна з ключових проблем створення єдиного інформаційного простору. Взагалі інформаційні ресурси формуються в результаті діяльності як органів державної влади, так і державних та недержавних підприємств, наукових, навчальних і громадських організацій. Вони включають інформацію та знання, а також лінгвістичні засоби, що застосовуються для опису конкретної предметної галузі і для доступу до інформації та знань. У процесі формування і використання інформаційних ресурсів здійснюється збір, обробка, збереження, пошук і видача інформації за запитами або регламентом. За формою власності інформаційні ресурси підрозділяються на державні, міждержавні, недержавні (в тому числі, комерційні) і змішаної форми власності.

В дослідженнях останніх десятиріч, де розглядались проблеми поліпшення інформаційного забезпечення органів державної влади, суспільства в цілому, зосереджувалась увага головним чином на необхідності створення технічних засобів, відповідних автоматизованих систем і мереж, що призначені для передачі та обробки інформації. При цьому апріорі передбачалася наявність достатніх обсягів інформації і ставилось завдання забезпечити можливість її оперативного і цілеспрямованого використання на основі впровадження сучасної обчислювальної техніки. Проте, незважаючи на певне просування роботи щодо автоматизації інформаційних процесів, інформації, що потрібна фахівцям і громадянам, як і раніше, гостро не вистачає, хоча створені автоматизовані системи управління і засоби передачі та обробки даних нерідко недовантажені і використовуються неефективно.

Інформатизація органів державної влади дотепер орієнтована головним чином на підвищення ефективності власної діяльності, що призвело до створення значного числа відомчих (галузевих) автоматизованих (локальних і територіальних) інформаційно-керуючих систем, які призначалися, як правило, для задоволення інформаційних потреб обмеженого кола користувачів. Впровадження ж нових інформаційних технологій не давало очікуваного ефекту.

Формування єдиного інформаційного простору України дозволить суттєво підвищити ефективність функціонування всіх гілок влади за рахунок підвищення рівня інформаційної підтримки їхньої діяльності на основі використання всієї накопиченої інформації і більш динамічної організації інформаційної взаємодії під час вирішення комплексних проблем управління суспільством.

При всіх недоліках інформаційно-керуючі системи органів державної влади можуть бути основою, яка забезпечить формування державних інформаційних ресурсів. Для цього потрібно вирішити складні організаційно-технічні питання, що пов'язані із забезпеченням скоординованого формування і ведення міністерствами та відомствами державних інформаційних ресурсів з метою створення необхідних умов для їх інтеграції і зниження витрат усіх видів ресурсів. Це стосується, в першу чергу, тих органів державної влади, що мають у своєму розпорядженні розвинені, територіально розподілені інфраструктури, які орієнтовані на збір інформації на всій території України та її обробку в інтересах центральних та місцевих органів влади, а також всіх організацій і громадян України. До таких органів відносяться: Державний комітет статистики, Міністерство екології та природних ресурсів, Державна митна служба, Фонд державного майна, Державна податкова адміністрація, Міністерство праці і соціальної політики, Міністерство внутрішніх справ України тощо. Можна віднести до таких структур також мережу науково-дослідницьких інститутів та центрів науково-технічної інформації, діяльність яких координується Міністерством освіти і науки України. Саме ці відомства можуть зробити вирішальний внесок у формування державних інформаційних ресурсів. Завдання полягає в тому, щоб визначити такий порядок взаємодії міністерств і відомств, який би забезпечив ефективне використання вже наявної в їх розпорядженні інформації й засобів її обробки й поширення.

Серйозною проблемою в становленні правової держави є забезпечення юридичних і фізичних осіб правовою інформацією. У ст. 22 Закону України “Про інформацію” підкреслюється: “Правова інформація — це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику тощо” [11]. Ця інформація повинна бути прокоментована, наближена до користувача, а порядок її одержання повинен бути значно спрощеним. Тут особлива роль належить Міністерству юстиції України, на яке покладено ведення Єдиного державного реєстру нормативних актів, в який включаються чинні, опубліковані і неопубліковані, в тому числі з обмежувальними грифами, закони України, постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України, декрети, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, що зареєстровані у Міністерстві юстиції України, нормативні акти Національного банку України, міжнародні договори України. Міністерство юстиції України також повинно розробляти організаційні заходи і впроваджувати методологічні принципи, створювати фонди нормативних актів і підтримувати їх у контрольному стані, а також надавати інформацію про них. Все це знайшло свій відбиток в Указі Президента України від 27 червня 1996 р. “Про Єдиний державний реєстр нормативних актів”[96].

Робота міністерств і відомств у галузі інформаційних ресурсів можуть координуватися в рамках Завдань Національної програми інформатизації на 1999-2001 рр., що розроблюються Державним комітетом зв`язку та інформатизації України та узгоджуються з міністерствами фінансів, економіки та юстиції.

На темпи формування інформаційних ресурсів, удосконалювання доступу до них може дуже негативно вплинути недостатня інформаційна активність користувачів середовища. Єдиний інформаційний простір повинен не тільки забезпечити задоволення інформаційних потреб, але і стимулювати діяльність споживачів інформації. Для цього необхідно розробити комплекс заходів щодо підвищення інформаційної і комп'ютерної грамотності населення, що включають читання курсів у навчальних закладах з оволодіння навичками пошуку і використання інформації, широку пропаганду у ЗМІ можливостей одержання необхідної інформації, видання відповідної масової літератури тощо.

В процесі становлення ринкових відносин значна частина інформаційних ресурсів формується в недержавному секторі економіки, у якому вже сьогодні діє велика кількість організацій-виробників інформаційної продукції та організацій, що спеціалізуються на інформаційному обслуговуванні. Недержавні організації сьогоні домінують на ринку ділової та комерційної інформації. Недержавні структури найчастіше суттєво випереджають державні в тих випадках, коли є платоспроможний попит на певні види інформаційних продуктів і послуг. В цьому секторі створюються бази і банки даних, що призначені частіше всього для використання в економічній і соціальній сферах, насамперед фінансова, банківська, біржова, комерційна, а також довідкова, культурно-історична та інші види інформації.

В галузі формування і використання інформаційних ресурсів недержавного сектору економіки державна політика повинна сприяти:

включенню недержавних організацій-виробників інформаційних ресурсів у єдиний інформаційний простір як суб'єктів інформаційних відносин;

наданню можливості недержавним структурам санкціонованого доступу в установленому порядку до державних інформаційних ресурсів;

доступу громадянам і організаціям до недержавних інформаційних ресурсів;

розширенню сфери платних інформаційних послуг.

Особливу підтримку держава повинна робити тим недержавним структурам, що орієнтовані на інформаційне обслуговування масового користувача.

Підставою для включення недержавних інформаційних ресурсів в єдиний інформаційний простір повинна бути їх відповідність вимогам єдиного порядку формування і використання інформаційних ресурсів різноманітних видів.

До державних інформаційних ресурсів належать:

ресурси, що утворені для забезпечення діяльності органів державної влади і вироблені в результаті цієї діяльності;

ресурси, що утворені недержавними організаціями за замовленнями і в інтересах органів державної влади.

Державні інформаційні ресурси є основою єдиного інформаційного простору України.

Забезпечення роботи щодо створення державних інформаційних ресурсів повинно бути покладене на відповідні органи державної влади, що виступають державними замовниками систем інформатизації, і вони повинні відповідати за організацію їх формування, ведення і забезпечення доступу до них. Виходячи з структури органів державної влади, доцільно директивно закріпити за компетентними органами відповідальність щодо формування і ведення інформаційних ресурсів, які призначені для забезпечення діяльності відповідних рівнів державної влади: Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, судових органів України, місцевих органів влади.

Ці інформаційні ресурси, створюючи інформаційні сектори органів державної влади, повинні розвиватися у взаємному ув'язуванні з іншими секторами єдиного інформаційного простору. Один з органів державної влади варто наділити правами координації формування і розвитку всіх видів державних інформаційних ресурсів і включення в єдиний інформаційний простір недержавних інформаційних ресурсів. Порядок і правила взаємодії органів державної влади при формуванні і використанні державних інформаційних ресурсів повинні бути регламентовані законодавчими актами, що встановлюють, зокрема, ступінь відповідальності за приховання, суперечливість і невірогідність інформації.

Державні і недержавні інформаційні ресурси, по суті, повинні створювати систему взаємопогоджених інформаційних ресурсів, що використовують як традиційні інформаційні технології і носії інформації, так і автоматизовані бази та банки даних. Ця система повинна бути відкрита для включення до неї у разі необхідності інформаційних ресурсів, що створюються.

Найважливішим етапом формування державної політики в галузі єдиного інформаційного простору є визначення пріоритетів для конкретних видів державних інформаційних ресурсів. На даному етапі розвитку до пріоритетних державних інформаційних ресурсів варто віднести:

інформацію, що пов'язана з побудовою правової держави;

інформацію про діяльність органів державної влади, в тому числі про бюджетні витрати, що забезпечує можливість демократичного контролю їх діяльності;

інформацію про надзвичайні ситуації, небезпечні природні явища і процеси, екологічні, санітарно-епідеміологічні умови. Вона необхідна для безпечного існування всього населення, а також виробничих об'єктів;

відкриту інформацію про підприємства та організації, що поставляється ними відповідно до законодавства в державні органи;

інформацію, що складає науковий потенціал і культурну спадщину суспільства (просвітительську, науково-технічну, літературно-художню, музейну, архівну тощо).

В рамках єдиного інформаційного простору в пріоритетному порядку необхідно формувати і вести державний інформаційний реєстр, що містить відомості про утримувачів державних, недержавних і змішаних інформаційних ресурсів, а також види інформаційної продукції і послуг. Це може бути забезпечено шляхом створення:

мережі центральних, галузевих, регіональних центрів інформатизації для накопичення відомостей про державні інформаційні ресурси та умови доступу до них користувача, а також для сертифікації інформаційних систем і мереж, баз і банків даних;

регіональних і міжрегіональних державних та комерційних центрів інформатизації для довідково-інформаційного обслуговування юридичних і фізичних осіб.

Формування і використання державних інформаційних ресурсів повинно організовуватися за принципом прямого доступу. На центральному рівні діють і створюються банки даних, що забезпечують, як правило, теледоступ до інформації. При цьому використовуються автоматизовані локальні і розподілені інформаційні системи. В цих банках даних необхідно забезпечити виділення з інформаційних ресурсів центральних органів державної влади відкритої частини інформації, що належить до державних інформаційних ресурсів, які доступні всім організаціям і громадянам.

В регіонах інформаційне обслуговування населення повинно забезпечуватися розподіленою мережею бібліотек-депозитаріїв, спеціалізованих центрів, агентств тощо, що повинні накопичувати інформаційні ресурси даної території, а також відомості про інформаційні ресурси інших територій та про порядок доступу до них.

На місцевому рівні депозитаріями інформаційних ресурсів можуть виступати міські і районні бібліотеки, а також бібліотеки підприємств і організацій, що надають інформацію згідно з заявами громадян. Інформація, яка входить у державний інформаційний ресурс, повинна надходити до них у вигляді видань, звітів і т.ін. В міру оснащення бібліотек-депозитаріїв відповідними програмно-технічними засобами необхідно забезпечити використання машиночитаємих видань (особливо перспективними вважаються такі видання на компактних дисках) і роботу в режимі віддаленого доступу.

Під час розробки схеми доступу до державних інформаційних ресурсів варто враховувати, що все більш вагомо заявляють про себе комерційні інформаційні центри і телекомунікаційні мережі, які орієнтуються в основному на обслуговування фінансових і підприємницьких структур. Вони також можуть бути використані для організації доступу до державних інформаційних ресурсів на договірних умовах. Порядок комерційного використання державних інформаційних ресурсів і включення в депозитарії недержавних інформаційних ресурсів потребує законодавчого забезпечення.

Розглянемо докладніше деякі аспекти реалізації державної інформаційної політики в Україні щодо формування інформаційних ресурсів єдиного інформаційного простору України.

Інформаційні ресурси (IР) країни є її національним надбанням. Кількість, якість і доступність IР уже зараз багато в чому визначає рівень розвитку країни та її статус у світовому співсуспільстві. В промислово розвинених країнах, зокрема в США, Великій Британії, Німеччині, Японії успішно проводиться робота щодо створення електронних інформаційних ресурсів, їх промислової та комерційної експлуатації. Інформаційний бізнес вважається сьогодні одним з найбільш прибуткових у світі. Тому питання, що пов'язані зі створенням і ефективним використанням інформаційних ресурсів, потребують особливої уваги з боку держави.

В Україні почався процес формування національних електронних інформаційних ресурсів, що створюються органами державної влади, державними і недержавними підприємствами, науковими і навчальними закладами, а також громадсько-політичними організаціями. Відповідно до Завдань Національної програми інформатизації України на 1999-2001 рр. необхідно створити національну систему інформаційних ресурсів, яка б включала такі компоненти:

систему інформаційних ресурсів органів державної влади;

державний реєстр інформаційних ресурсів;

державний реєстр населення;

єдину систему електронного земельного кадастру;

електронні кадастри населених пунктів;

базу даних науково-технічної інформації;

державний реєстр нормативно-правових актів;

національну систему баз даних з різних галузей виробництва, науки, освіти, культури, що інтегрована в міжнародні і національні інформаційні мережі;

бази даних гідрологічних і метеорологічних вимірів;

систему інформаційно-бібліотечного забезпечення органів державної влади та електронний інформаційний бібліотечний ресурс;

банк даних міждержавних стандартів, термінологічні стандарти і науково-технічну термінологію, повнотекстовий банк державних стандартів;

національну систему створення і поширення періодичних видань в електронному форматі [93].

Значну увагу слід приділяти вирішенню таких проблем комп'ютерного інформаційного забезпечення: управлінню формуванням і виконанням бюджету областей, районів, міст із першочерговим урахуванням всіх об'єктів і суб'єктів оподатковування; обліку і грошовій оцінці всіх земель регіонів, насамперед у населених пунктах із використанням геоінформаційних систем і відповідних кадастрів; обліку та управлінню використанням усього ресурсного потенціалу регіонів (природного, матеріального, фінансового, людського тощо).

Всі завдання повинні виконуватися з обов'язковим об'єднанням регіональних баз і банків даних з такими загальнодержавними, як Державна картографічна база регіону (частина електронної карти України), база даних “Законодавчі і нормативні акти України”, база даних населення і т.ін. При цьому необхідно використовувати єдині класифікатори, що дозволить інформаційно їх об'єднати. Ці завдання припускають максимальне використання інформаційної інфраструктури та інформаційних ресурсів, що існують у регіонах. Для цього вирішується питання про створення типового проекту інформаційно-аналітичної системи “Регіональні інформаційні ресурси України”, що дає можливість сформувати і постійно підтримувати певний рівень регіонального сектору економіки.

Першорядним завданням сьогодні постає створення електронних копій наукової, культурної, інформаційної спадщини в Україні.

Одним із найважливіших показників успішного руху країни по шляху до інформаційного суспільства є ступінь доступності ресурсів користувачеві. Саме за цим показником Україна відстає від розвинутих країн світу. Причинами такого становища є:

значна частина державних ресурсів приховується від громадськості з корисливих або політичних мотивів, а відомчі ресурси практично закриті для позавідомчого використання;

комерційні ресурси занадто дорогі для масового користування;

багато категорій ресурсів не мають довідкового апарату і засобів навігації;

частина електронних інформаційних ресурсів подана в несумісних оболонках;

багато власників ресурсів не мають засобів або технологій для забезпечення поширення інформації і доступу до неї.

Сьогодні з усіх інформаційних ресурсів в електронному виді, які потребують міжвідомчого використання, лише близько 10% мають доступ у дистанційному режимі; потреба ж у взаємному комп'ютерному інформаційному обміні лише між органами державної влади значно більше [93].

Тому заборона інформаційного монополізму окремих структур на відкриті інформаційні ресурси є одним з основних завдань формування інформаційного простору держави.

З позицій розвитку інформаційного простору необхідно:

розробити механізми реалізації наявних правових положень у сфері інформаційних ресурсів, що визначені законами України;

розробити механізми реалізації положень, що закріплені підзаконними актами;

розробити економічні та організаційні механізми, що забезпечують, у першу чергу, розподіл повноважень щодо володіння і розпорядження державними інформаційними ресурсами між центральними та місцевими органами влади щодо приватизації і націоналізації інформаційних ресурсів; оцінки державних інформаційних ресурсів як майна і (або) як інтелектуальної власності; ціноутворення на інформаційні продукти і послуги, які вироблені на основі державних інформаційних ресурсів; сертифікації інформаційних продуктів і послуг; захисту українських виробників інформаційних продуктів і послуг та їх просування на світовий ринок.