3. Реалізація прав громадян в адміністративних правовідносинах

У вітчизняному правознавстві традиційно визнається, що адміністра­тивне право є самостійною галуззю права, за допомогою якої держава ре­гулює однорідні суспільні відносини у сфері державного управління1, орга­нізовує й спрямовує у визначеному законодавством напряму суспільні про­цеси. Тому прийнято вважати, що адміністративно-правові відносини збіга­ються зі сферою державного управління, яке здійснюється виконавчими та розпорядчими органами2.

Проте суспільне призначення адміністративного права в сучасних умо­вах має визначатися на основі поєднання як регулювання управлінської діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, так і запровадження регламентації демократичних відносин між цими органа­ми й громадянами, тобто відносин, які мають забезпечити кожній людині реальне дотримання і охорону у сфері виконавчої влади належних їй прав та свобод, виконання обов’язків, а також ефективний захист цих прав і свобод у разі їх порушення. Державно-управлінська діяльність, залишаю­чись адміністративно-владною, має все більше спрямовуватись на забез-

191

печення прав людини у її відносинах із державою й орієнтуватися на на­дання громадянам адміністративних (управлінських) послуг.

Реалізуючи свої права, свободи, а також виконуючи обов’язки у сфері виконавчої влади, громадяни вступають у відносини з конкретними орга­нами державної виконавчої влади. Останні, залежно від функцій діяль­ності, впливають на реалізацію адміністративно-правового статусу грома­дян.

Нормами адміністративного права визначаються межі належної по­ведінки органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, їх службовців, громадян, а також громадських організацій (їх органів) у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності держави. За допомогою адмі­ністративно-правових норм зазначені суб’єкти наділяються певними пов­новаженнями. Цими нормами встановлюються також гарантії реалізації прав і виконання обов’язків. Таким чином, завдяки дії адміністратив­но-правових норм створюється певний правовий режим управлінської діяльності.

Реалізація значного кола прав, свобод та обов’язків громадян також покладається на уповноважені органи і передбачає видання останніми пра-возастосовних актів (наприклад, наказ про зарахування на навчання, ви­дача довідок, реєстрація). До числа правозастосовних актів належать і ті, що надають громадянам спеціальні права: право керування транспортним засобом, право займатися певним видом діяльності тощо.

З огляду на вищевикладене видається можливим розрізняти адміністра­тивні правовідносини, що складаються в зв’язку з:

реалізацією громадянами приналежних їм за законом прав (приміром,

права на охорону здоров’я і медичну допомогу);

виконанням покладених на громадян обов’язків (скажімо, провести

техогляд автомобіля);

порушенням органами виконавчої влади, органами місцевого само­

врядування, їхніми посадовими особами прав і законних інтересів грома­

дян (подача скарги);

порушенням громадянами адміністративно-правових норм, внаслі­

док чого настає відповідальність за адміністративні правопорушення3.

Торкаючись зазначених правовідносин за участю громадян, доцільно звернути увагу на наступні питання.

З приводу реалізації громадянином належного йому суб’єктивного пра­ва можна відзначити дві ситуації. Перша – реалізація саме суб’єктивного права. Вона передбачає виконання державними органами відповідних обо­в’язків, що і обумовлює реалізацію права. Громадянин, приміром, звер­тається з проханням надати йому інформацію або розглянути заяву, і орган виконавчої влади (або посадова особа), надавши інформацію або розгля­нувши заяву, тим самим здійснює реалізацію прав громадянина.

Інша ситуація, коли громадянин має намір реалізувати право, що має характер свободи. В такому випадку органи виконавчої влади теж можуть мати певні обов’язки, але їх виконання тільки сприяє або обумовлює ре­алізацію такого права. Свобода пересування та вибору місця проживання,

192

як правило, прямо не пов’язані зі здійсненням певних дій органами вико­навчої влади. Останні мають лише провести реєстрацію (прописку) тощо. А свобода зібрань, мітингів, походів передбачає тільки обов’язок органів державного управління прийняти повідомлення про проведення таких за­ходів.

З приводу виконання громадянином покладених на нього обов’язків. Як правило, виконання громадянином обов’язків, що мають адміністра-тивно-правовий характер, передбачає, що особа вступає у відносини з ор­ганом виконавчої влади. Такі обов’язки виявляються в активних діях гро­мадян (обов’язки з військової служби, сплати податків, реєстрації тощо).

З приводу порушення органом виконавчої влади (органом місцевого са­моврядування) прав громадянина. Правовідносини із захисту порушених прав можуть виникати всередині виконавчої гілки влади, тобто коли гро­мадянин оскаржує неправомірні дії до вищого органу виконавчої влади або вищої посадової особи, а також поза сферою виконавчої влади, тобто коли справу розглядає суд. Встановлення факту порушення прав громадя­нина викликає необхідність поновлення його прав, а в разі заподіяння шкоди – її відшкодування. Характерною особливістю правовідносин, що розглядаються, є те, що в них не тільки реалізується загальне право гро­мадян (право на звернення), а й захищаються їхні конкретні суб’єктивні права.

З приводу скоєння громадянином протиправних дій. Протиправна поведінка особи тягне за собою негативну реакцію держави, зокрема, з боку органів виконавчої влади. Метою правовідносин з приводу скоєн­ня громадянином правопорушення є винесення справедливого рішен­ня щодо міри покарання винної особи. Громадянин, безумовно, при цьому здебільшого наділений обов’язками, проте має й певні права (пра­во оскарження, право вимагати прийняття справедливого та законного рішення).

Для наведення прикладу, що підтверджує певні труднощі в регулю­ванні розглядуваних правовідносин, звернімося до реалізації права гро­мадянина на вільний вибір місця проживання (ст. 33 Конституції Ук­раїни). Для сучасної людини ці права набувають особливого значення, адже умови життя потребують мобільності, й нерідко мобільність стає життєвою потребою людини, яка повинна мати можливість вільно пе­ресуватися по країні і перебувати там, де це уявляється найбільш спри­ятливим для розвитку її особистості. Нещодавно інститут прописки було замінено реєстрацією громадян. Передбачалося, що це нововведення усуне обмеження для життєдіяльності громадян. Передача повноважень паспортних столів службі реєстрації фізичних осіб на практиці означає лише зміну назви, фактично ж це право громадян залишилося їхнім обов’язком.

Наприклад, під час переїзду громадянина з одного місця до іншого він має здійснити ті самі дії, що й у випадку прописки, а саме: знятися з військо­вого обліку, подати заяву до паспортного відділу про переїзд та виписку, надати відомості й докази щодо майбутнього місця проживання та повто-

193

рити всі ці дії на новому місці. Або у разі отримання прав водія не за місцем прописки громадянин має подати заяву до відповідного підрозділу Державної автомобільної інспекції (ДАІ) й тільки з його особистого доз­волу подавати заявку до екзаменаційної комісії ДАІ.

Безперечно, реєстрація та облік громадян мають вестися в державі обо­в’язково, проте цей порядок має бути спрощений. Вже запроваджено іден­тифікаційні номери, які присвоюються громадянам ще під час навчання в середньоосвітньому навчальному закладі. Вважаємо, що цього достат­ньо для обліку громадян у державі. Обмеження, пов’язані з системою реє­страції громадян, перешкоджають громадянам реалізовувати їхні основні права, закріплені в Конституції України, зокрема право на працю, на підприємницьку діяльність, право на житло. Таким чином, нагальним за­лишається питання подальшого удосконалення та демократизації законо­давства, пов’язаного з правом громадянина на вільний вибір місця прожи­вання.

Отже, для поглиблення демократичної спрямованості виконавчої вла­ди потрібно суттєво оновити механізм реалізації прав і свобод громадян у сфері діяльності органів виконавчої влади усіх рівнів. Особливо важливи­ми є питання удосконалення адміністративних процедур, розгляду яких присвячено наступну главу.

Література

Петров Г.И. Советское административное право. Насть общая. – Л.,

1970.-304с.

Козлов Ю.М. Административньїе правоотношения. – М., 1976. –

184 с.; Козлов Ю.М. Предмет советского административного права. – М.,

1967. – 160 с.; Административное право / Под ред. А.Е. Лунева. – М.,

1975. - 596 с.

Патюлин В.А. Государство й личность в СССР. Правовьіе аспектьі

взаимоотношений. – М., 1971. – 245 с.

194