4. Демократія і державне управління: співвідношення та взаємозв’язок

Демократія – це певний порядок суспільних відносин, який визначає відносини держави, влади і громадянина, його правове становище у суспільстві, порядок, заснований на загальновизнаному комплексі цінно­стей й ідеалів конкретного суспільного устрою та панівного світогляду. Історичний час довів, що політична демократія тісно взаємодіє з ринко­вими відносинами, що сприяє розвиткові як одного, так і другого суспіль­ного явища.

Демократія стала практичною дійсністю насамперед у країнах Захід­ної Європи та США. Водночас, «чистої» демократії дійсно не існує. І справа тут не в її класовій чи позакласовій природі, а в соціальному призначенні, в її залежності від стану суспільних відносин, від політичної, економічної та культурної зрілості суспільства. Тому вона не може бути нейтральною структурою суспільства, і рівень розвиненості демократії визначається ступенем фактичного здійснення народовладдя. Мірилом реального де­мократизму може бути не просто абстрактна «свобода для всіх», формаль­на рівність, а жива й безпосередня участь усього народу в здійсненні на­родовладдя.

Демократизм суспільства передусім характеризується відносинами між державою і громадянином. Інститути демократії є формою організації й здійснення влади та управління. Звичайно, йдеться про демократично орга­нізоване суспільство. За умов деспотії, тиранії, автократії також відбува­ються управлінські процеси, але в крайній формі примусу і насилля, за відсутності справді демократичних інститутів.

Характер і зміст соціального управління як елементу суспільних відно­син залежить від їх сутності. У свою чергу, і демократія як суспільне яви­ще за своїм походженням, завданнями, змістом і формою матеріалізації визначається соціально-економічним ладом суспільства, природою вла­ди, соціальною структурою суспільства, співвідношенням суспільних сил. «Матеріальний» зміст управління як соціальної функції виявляється на­самперед в організуючій діяльності, де демократія є однією з можливих форм цієї діяльності.

Демократія за своєю природою – органічно властива суспільству фор­ма організації та здійснення влади й управління – як організуючого про­цесу реалізації влади. Якою мірою зміст і форми соціальних процесів за­лежать від матеріальних умов життя суспільства, від рівня матеріально-технічної й духовної культури, зрілості суспільства, такою самою мірою ці об’єктивні чинники визначають зрілість демократії й ефективність уп­равління, їхню взаємообумовленість, співвідношення й взаємодію, що неминуче виявляється в діяльності соціальних інститутів, у методах і за­собах досягнення соціальних цілей.

Проблема зв’язку демократії й управління особливо актуальна тепер, коли закладаються підвалини української демократичної, соціальної, пра­вової держави і громадянського суспільства, вдосконалюється державне

23

управління і його реалізація на демократичних засадах. Стрижнем нової парадигми сучасного державного управління виступає людина. Задоволен­ня зростаючих потреб кожної людини – соціальна обумовленість держав­ного управління. Лише за цієї умови громадяни України можуть бути ак­тивними учасниками перетворювальних процесів, які відбуваються в суспільстві, й господарями власної долі.

Управління і демократія – динамічні за своєю соціальною природою і призначенням явища. Чим вищі якість та ефективність управління, тим вищий ступінь матеріалізації демократії, і, своєю чергою, чим досконаліші демократичні інститути суспільства, тим ефективніше державне управління впливає на соціальні процеси. Це співвідношення загострюється в перехідні періоди суспільного розвитку, коли різко зростає ціна помилкових і не­ефективних рішень. Проблема ефективності управління все більше пов’я­зується громадською свідомістю з перспективами матеріального буття, правового становища людини в суспільстві, а в кінцевому висліді – з пра­вомірністю існуючих державних структур і суспільного ладу. Отже, соціальна життєдіяльність суспільства залежить від досконалості й ефективності всіх його інституціональних структур.

Ступінь розвитку демократії дедалі більшою мірою стає умовою ефек­тивного управління, а останнє, в свою чергу, є гарантом стабільності де­мократичного політичного режиму суспільства, розширення і поглиблен­ня конституційних основ демократизму в організації та діяльності апара­ту державного управління. Надії суспільства на поліпшення умов життя переважної більшості населення можуть бути здійснені лише за високого ступеня ефективності державного управління, що діє в конституційно-правових рамках демократії.

Демократизм держави визначається не тільки тим, що народ має доступ до управління нею, а й тим, що в суспільстві панує верховен­ство права, якому підпорядковується як влада держави, так і влада народу.

Співвідношення демократії й права є кардинальною, але малодослід-женою проблемою державного будівництва. При цьому діапазон науково­го підходу широкий – від позитивного до протиставлення цих суспільних категорій. Це пояснюється, певною мірою, різним тлумаченням природи і соціального призначення демократії й права.

У демократичній правовій державі, де найповніше втілюється принцип народовладдя, демократія і право виступають в органічному поєднанні, оскільки їхня природа, соціальне призначення походять з одного первин­ного джерела – народовладдя. Демократія і право, що виникли за цих умов, не зливаються, хоча й перебувають в органічній взаємодії, а мате­ріалізуються у відносно самостійні категорії. Право виступає як загальний вияв державної волі, як самоствердження народовладдя, якщо воно вста­новилося як його законодавча воля, як віддзеркалення принципів і вимог народної правосвідомості, а демократія – форма організації та існування державної влади – до певної міри як змістове начало та організаційно-струкгурна форма реалізації права.

24

Демократія і право – різні соціальні явища, форми зв’язку між ними непрямолінійні, неоднозначні. Аналіз глибинних процесів суспільного розвитку, елементами (компонентами) яких є демократія, держава та пра­во, свідчить, що і в співвідношенні їх немає первинності й вторинності. Кожна з названих соціальних категорій має свої закономірності розвитку, свій зміст і форму. Тут не повинно бути протиставлення або переважання однієї з них. Вони самостійні, але перебувають у постійній тісній взає­модії й взаємозалежності.

Демократія безпосередньо пов’язана і з режимом законності. Законність – це правовий режим у державі, на основі якого реалізується діяльність усіх державних органів, юридичних і фізичних осіб. Законність – не­від’ємний елемент демократії. Справжня демократія не існує поза зако­ном і над законом, загальність закону є визначальним принципом демо­кратичної організації та реалізації державної влади.

Взаємодія демократії й законності має вирішальне значення у сфері державного управління, їхня взаємодія виявляється передусім у механізмі функціонування управління1. Демократизм і законність виступають як метод, засіб державного управління.

Особливо актуальною є проблема взаємозв’язку демократії, права, за­конності й ефективності управління за умов становлення демократії й правової держави, коли доводиться практично наново створювати систему органів й інститутів демократичної влади, правову систему демократії, традиції й виховувати звичку мислити і діяти відповідно до демократичних норм на принципів.

Тому сьогодні найважливіше соціальне завдання – забезпечити поси­лення управлінського впливу шляхом постійного вдосконалення його де­мократичних форм і методів. Лише за цієї умови можна досягти необхід­ної ефективності функціонування як виробничого, так і всього суспіль­ного організму. Йдеться, передусім, про державне управління як політич­не явище в процесі реалізації державної влади.

Владно-примусовий характер державного управління в ринкових умо­вах якісно змінюється, зберігаючи, проте, свою принципову природу (мається на увазі природа влади, оскільки її витоком є державна воля), але не є вже його головною і визначальною рисою. Виконання загальних функцій, обслуговування суспільних потреб не виключає застосування владнорегулюючих і примусових заходів державного управління, однак вони не є переважним змістом цієї діяльності. Заходи заохочення, стимулю­вання, переконання, формування громадської думки й свідомості, почут­тя відповідальності та обов’язку значною мірою характеризують рівень демократичності державного управління.

На жаль, в ході соціально-економічного реформування в нашій країні спостерігається суперечливий процес: держава то посилювала свою при­сутність в економічній сфері й активно впливала на хід економічних реформ, то фактично самоусувалася або різко знижувала свій вплив на економічне реформування, що посилювало хаотичність його проведен­ня. Світовий досвід свідчить, що для досягнення економічної стабілі-

25

зації й дальшого розвитку економіки необхідно забезпечити безумовний пріоритет державного регулювання над стихійними ринковими саморе­гулюючими процесами, які часто призводять до руйнівних наслідків. Посилює кризу економіки незавершеність формування інститутів влас­ності як приватної, так і державної, незадовільне управління державною власністю. Адміністрування з боку виконавських структур є, а чіткого управління немає.

Багаторічні намагання пристосувати існуючу систему державного уп­равління до потреб суспільної трансформації в перехідний період ви­явилися марними. Сьогодні загальновизнано, що існуюча в Україні си­стема державного управління залишається загалом неефективною, вона еклектично поєднує як інститути, що дісталися у спадок від радянської доби, так і нові, які сформувалися у період незалежності України. Ця система є внутрішньо суперечливою, незавершеною, громіздкою й відірваною від людей, внаслідок чого існуюче державне управління стало гальмом у проведенні конструктивних соціально-економічних і по­літичних реформ.

Тому постала необхідність у комплексній перебудові існуючої в Ук­раїні системи державного управління всіма сферами суспільного життя, що передбачає проведення повномасштабної адміністративної реформи. Водночас реформування виконавчих структур повинно проводитися у тісно­му узгодженні з реформуванням економічної політичної системи й ство­ренням інститутів громадянського суспільства. Тільки за цих умов здійснен­ня адміністративної реформи сприятиме підвищенню ефективності уп­равлінської діяльності та її демократизації.

Література

1. Сиренко В.Ф. Правовеє обеспечение процесса демократизации аппа-рата государственного управлення // Демократизация аппарата государ-ственного управлення. – К., 1990. – С. 61–88.