13.6. Державна служба в країнах з унітарним типом ааміністратпвно-державного управління (франиія, Великобританія)

Унітарні уряди та їх центральна адміністрація значно більше впливають на повсякденне життя громадян, ніж федеративні. Багато унітарних держав мають національні поліцейські сили і суворий контроль над місцевою поліцією. Звичайно в цих країнах існує єдина судова система, працівників якої призначає центральна адміністрація. Більшість унітарних європейських держав тепер бюрократизовані за французьким зразком.

Франція. У Франції раніше, ніж в інших західноєвропейських країнах, завершився процес централізації, відбулося відокремлення державного апарату від цивільного суспільства, виникла професійна бюрократія, основана на специфікації функцій, поділі праці та диференціації ролей. У середині XVIII ст., із закінченням об'єднання країни і консолідацією абсолютизму, відбувається поступова централізація адміністративно-державного управління. За допомогою професійної бюрократії королівська влада дедалі більше відокремлюється від суспільства.

528

>>>529>>>

Муніципальні вільності знищуються, стару адміністрацію змінюють нові установи, які виконують накази, що надходять із центру.

У період Великої французької революції продовжувалася «розбудова» державного апарату: 1789 р. - ліквідовано всі феодальні привілеї на державній службі, 1790 р. - провінції замінено департаментами, 1791 р. - закон ле Шапельє заборонив створення будь-яких добровільних об'єднань, «проміжних асоціацій» між державою та громадянами.

Під час правління Наполеона І централізація державного апарату та його інституціоналізація підсилилися. Він підписав конкордат з Ватиканом, що дав державі ефективний контроль над церквою, виробив цивільний кодекс, створив інститут префектів і супрефектів, призначив комісарів поліції в усі міста, організував жандармерію. Наполеон запозичав основні елементи французької бюрократичної системи з двох інститутів французького суспільства - армії та церкви, якими він щиро захоплювався. В уяві Наполеона ідеальний імперський чиновник повинен бути наполовину військовим, наполовину священиком. Тому наполеонівська бюрократія «напіввійськового типу» Грунтувалася на трьох принципах: ієрархії, дисципліні та уніфікації. Мрією імператора було створення корпусу чиновників, які б служили тільки суспільному інтересу. Він зауважував, що чиновники повинні мати привілеї, але не повинні надто залежати ні від міністрів, ні від імператора. При цьому Наполеон закликав відкрити державну службу для найобдарованіших людей. Саме в період Імперії були створені основні інститути французької держави і сформовані традиції французької бюрократії. За наказом імператора засновано вищу елітарну школу - Еколь Політекнік, що стала на довгі роки основним центром підготовки професійних державних службовців.

На початку XIX ст. на державній службі було впроваджено конкурсну систему найму чиновників. У «великих школах» (Політехнічній, Гірській, Школі доріг і мостів), що були в той час «розплідником» адміністративної еліти, сповідалися ідеї служіння загальному благу і державним інтересам. Конкурсна система добору сприяла росту професіоналізму французької бюрократії, впровадженню в її середовище нових норм, цінностей і уявлень. Французькі політологи вважають, що в результаті цього відбувся певний відрив професійних чиновників від соціального середовища, яке їх породило. Вищі чиновники проповідували ідею служіння державі, розглядали себе як охоронців суспільних інтересів. Звідси їх несприйнятність приватної підприємницької ді-

529

>>>530>>>

яльності як «другосортної», обмеженість переходу в приватний сектор. Наприклад, за 1860-1880 pp. лише один фінансовий інспектор залишив державну службу і пішов у бізнес.

Вищі чиновники були вірними служителями держави, і режим поповнював політичний персонал з державного апарату, відбираючи з них депутатів і міністрів. Політична лояльність вищої бюрократії була надзвичайно високою. Так, випускники Політехнічної школи брали участь у придушенні повстання паризьких робітників у липні 1848 р. і в розгромі комуни.

Незважаючи на впровадження конкурсної системи, вища адміністрація формувалася цілком із привілейованих шарів суспільства. З 1830 по 1848 pp. тільки 1 % студентів Політехнічного інституту був представлений вихідцями з родин робітників і селян. Частка представників великої буржуазії середЇЇ випускників постійно зростала: з 56 % у 1848 р. до 61 % у 1880 р. У період Другої імперії (1851-1876 pp.) 95 % директорів відділів міністерств, 82 % префектів, 87 % державних радників вийшли з буржуазії чи аристократії. Навіть у роки Третьої республіки (1871—1940 pp.) демократизація не торкнулася вищої бюрократії: з 546 членів «великих корпусів» лише 10 % були вихідцями з «народних класів» і дрібної буржуазії.

За допомогою цілеспрямованої соціальної селекції і політичного контролю правлячий клас Франції не допускав у бюрократичну еліту вихідців з народу. У XIX ст. на вступному конкурсному іспиті приймальна комісія звертала особливу увагу на загальну культуру кандидата, його знання класичних предметів (і в першу чергу, латині). Професія чиновників стала спадкоємною: сини приходили на зміну батькам. Наприклад, у 1840 р. 68 % членів Державної ради були синами великих чиновників; у 1852 р. приблизно 16 % префектів були синами префектів і супрефектів.

Під час вступного конкурсу кандидат повинен був представити відповідні рекомендації, а для призначення на посаду широко використовувалися родинні зв'язки, обмін послугами, хабарі. В особистій справі чиновників не тільки значилися їх професія та професійні заслуги, але і давалася характеристика їх соціальної поведінки. Усе це закономірно привело до першої кризи французької бюрократії в період липневої монархії (1830-1848 pp.). Французькі політологи вважають, що криза була викликана свавільними діями адміністрації під час набору чиновників на державну службу, політичним фаворитизмом, від-

530

>>>531>>>

сутністю правових гарантій чиновників, низькими окладами рядових службовців, різкою диспропорцією між заробітними платами вищих і нижчих чиновників (співвідношення 20:14).

Навіть серед вищих французьких чиновників у часи правління Луї Філіпа з'явилися вимоги внести в державний апарат принципи «меритократичної системи». Мова йшла про створення політично нейтральної бюрократії, про повсюдне введення системи конкурсів, щоб призначати на державні посади найбільш здібних чиновників. Державним службовцем ставилося в обов'язок бути стриманими у приватному житті і зберігати адміністративні таємниці. Вважалося, що не потрібно позбавляти чиновників права виражати свої погляди, але їм не варто вступати в полеміку з питань, що торкаються роботи. У деяких установах того часу чиновникам заборонялося залишати своє робоче місце, читати газети чи іноземні книги на роботі.

У другій половині XIX ст. заняття посади в державному апараті стало могутнім чинником соціального просування. Державна служба припускала мінімальний рівень освіти, чиновники повинні були носити мундир чи пристойний костюм, вони не займалися брудною роботою. Крім цього, державна служба давала досить великі гарантії зайнятості. У міру зростання чисельності чиновників (наприкінці XIX ст. їх нараховувалося вже близько 500 тис.) їх положення ставало більш стабільним; лише положення вищих посадових осіб державного апарату залежало від політичної кон'юнктури. У 1853 р. був створений загальний режим пенсійного забезпечення державних службовців.

Американський політолог В. Шан, аналізуючи систему адміністративно-державного управління у Франції кінця XIX ст., зазначав, що традиційне бажання стабільної зайнятості і надії на пенсію в старості були досить сильним стимулом для тих, хто не мав амбіції і не відчував покликання до будь-якої визначної професії.

У цей період у державному апараті широко обговорювалася проблема уніфікації найму на державну службу за допомогою іспитів чи конкурсів і введення випробного терміну до включення стажиста в штат. Однак 1874 р. Державна рада відкинула ідею єдиного статусу чиновників і підтвердила право адміністративних установ створювати власні регламенти, вводити свої правила рекрутування. Вища адміністрація не могла змінити принципу ієрархічної та необмеженої влади.

Зниження рівня підготовки чиновників, збільшення чисельності державного апарату, фемінізація деяких видів діяльності адміністра-

531

>>>532>>>

тивно-державного управління призвели до падіння престижу державної служби. В. Шан справедливо відзначає: «До першої світової війни батько міг сказати своєму сину: якщо ти не будеш добре вчитися, то тобі залишиться тільки бізнес. Після першої світової війни він уже застерігав: якщо не будеш вчитися, то ти мусиш стати чиновником» [7]. Дійсно, починаючи з 20-х років XX ст. заробітна плата рядових чиновників стала значно відставати від заробітної плати кваліфікованих робітників приватного сектору (і тим більше від доходів службовців у приватному секторі). Ця тенденція продовжувала підсилюватися і існує й тепер.

Розглянемо організацію основних рівнів адміністративно-державного управління у Франції.

До 1981 р. у країні існувала сильна влада центральної адміністрації. Будь-який рух починався безпосередньо в Парижі. Третя республіка (1871-1940 pp.), Четверта (1947-1958 pp.) і П'ята з незмінною рішучістю проводили політику централізації країни. Французький уряд і його адміністрація жорстко контролювали всю бюрократичну мережу країни. Іноді ця централізація часто доходила до крайності. Наприклад, у певний момент навчального дня всі школярі Франції одного ступеня навчання зайняті тим самим. Місцеві умови, проблеми та ініціативи ставали другорядними у разі прийняттяі будь-яких бюрократичних рішень. З метою кращої координації адміністративного управління президент Шарль де Голль у 1960 р. видав декрет про організацію 22 регіонів, у кожному з яких від 2 до 8 департаментів. Однак це було зроблено тільки заради адміністративних зручностей і зовсім не порушило тверду централізацію державного управління.

Фахівці, що прийшли до влади у 1981 p., провели справжню децентралізацію у Франції. Частина повноважень економічного і соціального планування була передана від центральної адміністрації регіонам. Оподаткування, освіта, охорона здоров'я та економічний розвиток стали сферою повноважень адміністрації в 22 регіонах і 96 департаментах. Закон 1982 р. перейменував призначуваних Парижем префектів у спеціальних уповноважених республіки, їх влада стала набагато сильнішою, ніж влада поліції чи пожежної охорони. Тим самим Франція після п'яти століть неухильної централізації повернулася до попередньої форми правління.

Чинне тепер у Франції законодавство про цивільну службу є підсумком реформ, що почалися відразу ж після звільнення країни у

532

>>>533>>>

Другій світовій війні. Хоча поняття «чиновник» вживають на сьогодні для всіх осіб, які знаходяться на службі в органах державного управління, але в строго юридичному сенсі воно значно вужче. Власне кажучи, воно стосується тільки службовців цивільної (публічної) служби. Поняття «чиновник» і «державний службовець» не розрізняються. Закон про загальний статус чиновника діє з 1946 р. Він регламентує структуру цивільної служби і систему оплати праці чиновників. У 1959 р. було внесено деякі поправки в основний закон, але всі вони спрямовані на те, щоб підсилити ієрархічне підпорядкування чиновників влади.

Закон 1946 р. увів у систему цивільної служби поняття «кадр», що означає об'єднання всіх посад, зайнятих цивільними службовцями однакового рангу. Іншими словами, це поняття охоплює положення групи людей, що займають аналогічні посади. Так, у Франції існує кадр директорів, куди входять директори всіх департаментів, кадр контролю, що поєднує всіх інспекторів, і т. ін.

Крім цього, існує також поняття «клас чиновників». Усього - чотири класи (у спадному ієрархічному порядку), позначені буквами А, В, С и D. Класу А доручають функції вироблення управлінських рішень і вказівок. Він становить 20 % від загальної кількості чиновників адміністративно-державного управління. Клас В виконує завдання реалізації цих установок. До нього входять близько 40 % чиновників. Клас С зайнятий спеціалізованим виконанням і охоплює 32 % чиновників. Клас D - 8 % - включає технічних працівників - простих виконавців. Французькі адміністратори відзначають, що між двома останніми класами важко провести будь-яке істотне розмежування.

Ні закон 1946 p., ні поправки 1959 р. не охоплюють усю цивільну службу Франції. Установлений ними статус чиновника не застосовують до декількох категорій державних службовців: суддів, військових, співробітників державних служб промислового і торгового характеру, поліції. Таким чином, поряд з основним статусом чиновника у Франції існують ще приватні статуси чиновників наведених вище категорій.

Відповідно до законодавства, особа не може бути призначена на цивільну посаду, якщо: 1) не має французького громадянства; 2) не має цивільних прав і не задовольняє вимоги моральної поведінки; 3) порушує законодавство про військову службу. Остання вимога на практиці зводиться до такого: кандидат повинен або завершити свою військову службу, або бути звільнений від неї.

533

>>>534>>>

Теоретично кандидатів на посади добирають за единим критерієм — здатність виконувати покладені на нього обов'язки. Це визначається оцінкою професійної кваліфікації. Існує інструкція 1946 p., яка окреслює коло обов'язків і затверджує потрібний освітній рівень для кожного класу.

Конкурсні іспити в клас А передбачають виявлення міцних загальних і технічних знань, а також інтелектуальних здібностей і твердого характеру. У конкурсі беруть участь особи, які закінчили вищий навчальний заклад.

Кандидат для вступу в клас В повинен уміти визначати, оцінювати і дозволяти з посиланням на законодавство діяльність осіб, йому підпорядкованих. Це досить складна функція, оскільки застосування загальних розпоряджень потребує великої гнучкості та професійних знань. Конкурсні іспити в цей клас мають більш технічний характер, ніж іспити у вищий клас А. Однак і тут за інструкцією потрібен високий рівень загальноосвітніх і професійних знань.

Конкурсні іспити в клас С (члени якого зайняті технічним виконанням) покликані виявляти виконавчо-технічні навички, здатність до особистої ініціативи тут не потрібна.

Для заміщення посад класу D підходять працівники, що не володіють спеціальною професійною кваліфікацією, тому конкурсні іспити в цей клас не виходять за межі програми загальноосвітньої школи.

Конкурсна комісія підбирається з компетентних фахівців, відомих своєю неупередженістю. Вона цілком незалежна від адміністрації. Конкурс включає письмовий і усний іспити. Під час письмового іспиту суворо дотримуються принципу анонімності. Письмовий іспит може набувати різних форм: завдання може полягати в редагуванні тексту, підготовці певного досьє і т. ін. На усному іспиті оцінюють загальну культуру кандидатів, їх спеціальні знання, а також здатність логічно викладати свої думки. Іноді кандидати піддаються тестуванню.

У Франції існують два типи конкурсів: зовнішній і внутрішній. На зовнішніх конкурсах набирають нових чиновників, внутрішні конкурси проводять для просування частини чиновників по службі. Головним принципом добору на конкурсі є не професійні якості претендентів, а загальна ерудиція та елегантність стилю викладу, в основі яких має бути класична гуманітарна освіта. Варто зауважити, що на відміну від США і Німеччини, де панує концепція спеціалізації службовця в державному апараті, у Франції (і Великобританії) превалюють поло-

534

>>>535>>>

ження про потребу в підготовці для виконання як адміністративних, так і технічних функцій. Французька державна служба прагне підбирати чиновників з досить високим рівнем загальної культури, здатних виконувати різні завдання.

Внутрішній конкурс є лише одним із засобів просування. Відповідно до загального статусу просування чиновника у Франції включає просування по ступенях і підвищення в чині. Це виражається в збільшенні заробітної плати залежно від стажу роботи чиновника та отриманих ним оцінок. Підвищення в чині може відбуватися двома шляхами: 1) поповнення щорічного списку підвищення чиновників з урахуванням думки адміністративної паритетної комісії на підставі отриманих чиновником щорічних оцінок і вислуги років; 2) професійне добирання за допомогою спеціального іспиту.

Таким чином, основним елементом бюрократичної кар'єри у Франції (як і в Німеччині) є гарантія повільного, але впевненого просування по службі за вислугу років чи по старшинству перебування в установі. Цей принцип майже цілком виключений у США, де немає автоматичного просування по службі.

Поряд зі звичайним порядком просування по службі у Франції існує і винятковий порядок, мета якого — прискорене підвищення в класі чи в ранзі серед особливо видатних чиновників. Установлення такого порядку просування дозволяє підсилити вплив суб'єктивних чинників на процес комплектування чиновників. Існують два шляхи досягти виняткової кар'єри. Перший полягає в тому, що керівники адміністративних агентств створюють для перспективних чиновників у винятковому порядку відповідні умови, надаючи їм можливість достроково підготуватися до конкурсних іспитів, при цьому заздалегідь зарезервувавши для них певну посаду. Другим шляхом виняткової кар'єри є відрядження. У цьому випадку за чиновником, відрядженим на службу за кордон чи в міжнародну організацію, зберігається право на просування по службі.

Як і в інших розвинених країнах, у Франції існує інститут «політичних» чиновників. Вони користуються всіма привілеями чиновників, але не пов'язані з ієрархічною системою адміністративно-державного управління, оскільки із самого початку поставлені над нею; це ніби політична надбудова над формально нейтральним чиновництвом. У дійсності політичні чиновники відіграють роль камертонів, з якими звіряють свою діяльність усі чиновники.

535

>>>536>>>

До політичних призначень належать посади директорів і членів міністерських кабінетів, директорів адміністративних департаментів, генеральних комісарів, генеральних секретарів департаментів. Усіх цих осіб призначає або уряд, або зацікавлений міністр. За існуючою системою ці особи ідуть у відставку разом з урядом.

Таким чином, французьке чиновництво являє собою «багатошаровий пиріг», в якому кожен шар підтримує вищий і давить на нижчий. У цьому «пирозі» виняткове місце займає верхня група — еліта цивільної служби, вищі адміністративні і політичні чиновники. У Франції вищий корпус представляє справді замкнену групу, члени якої є вихідцями з тих самих навчальних закладів. Можна без перебільшення сказати, що більшість цих людей особисто знайомі один з одним і говорять тією самою не тільки політичною, але і побутовою мовою. Усе це робить французький вищий корпус чиновників майже родинною організацією, інтеграція якої досягається без особливих формальностей.

Особливе місце у створенні вищих кадрів державного апарату займає Національна школа адміністрації (Еколь Насьональ д'Адміні-страсьон - ЕНА). У цей елітарний навчальний заклад приймають осіб з вищою освітою віком до 26 років і державних службовців віком до ЗО років, що мають стаж практичної роботи не менше 5 років. Почуття солідарності серед колишніх учнів ЕНА дуже розвинуте: міністр, що закінчив у свій час цю школу, буде прагнути набирати своїх співробітників серед колишніх однокурсників. Вищий корпус обмежує своє кількісне збільшення твердим добиранням. Так, Інспекція фінансів щорічно бере з ЕНА тільки 3-4 особи. У цьому виявляється турбота не тільки про свою компетентність, але і про свій престиж, найважливішим засобом збереження якого вважається обмежена кількість осіб.

Членство в обмеженій вищій групі трансформується в посадовий стан і посадовий оклад. Мішель Кроз'є у своїй книзі «Феномен бюрократії» пише про те, що основна маса чиновників не поділяє поглядів еліти і не розуміє її, що веде до більшої роз'єднаності французького чиновництва в цілому.

У 70—80-ті роки XX ст. уряд лівих сил намагався боротися з елітарністю вищого адміністративного апарату. Міністр публічної служби та адміністративних реформ ле Пор у своїх виступах вказував на потребу в усуненні істотної нерівності в складі учнів ЕНА. У 1981 р. у цій школі діти робітників становили лише 3 % від загальної кількості учнів. Ле Пор був переконаний, що верхні шари державних службовців повинні

536

>>>537>>>

відображати соціальну реальність нації. Але на практиці в останнє десятиліття мало що змінилося в структурі адміністративно-державного управління Франції: вища адміністрація, яка управляє, як і раніше, відрізняється елітарною замкнутістю.

Певний інтерес викликає французька правова доктрина політичної діяльності державних службовців. Завдяки Загальному статусу французькі чиновники користуються більшими політичними правами і свободою, ніж державні службовці інших західноєвропейських країн і США. Наприклад, західнонімецьке, американське та англійське право припускає обов'язок вірності чиновників державній владі. Інакше кажучи, адміністративне право цих країн регулює не тільки професійну діяльність чиновників, але і їхню політичну лояльність. У Франції навпаки, в особистій справі чиновників не може фігурувати ніяке згадування про його політичні, філософські чи релігійні погляди.

Французька правова доктрина виходить із принципу загальної лояльності чиновника стосовно держави. Але ця лояльність має пасивний характер, вона не потребує активного вираження - вступу в правлячу партію чи підтримки урядового курсу. У Франції лояльність розуміють швидше як вірність нації і конституції, а не уряду. Лише від високопоставлених посадових осіб потрібен політичний конформізм.

Декларуючи свободу політичних поглядів чиновників поза службою, французька правова доктрина обмежує її так званим обов'язком стриманості під час служби. На службі чиновникам рекомендують відмовитися від відкритого вираження своїх політичних, філософських чи релігійних переконань.

Варто особливо наголосити, що Франція є першою країною, що затвердила систему адміністративної юстиції. Така система склалася тут на основі реформ 1953-1963 pp. Основною ланкою французької адміністративної юстиції є Державна рада, головою якої по праву є прем'єр-міністр, а заступником - міністр юстиції. Дійсне головування в Державній раді здійснює його віце-голова. Державна рада — орган, повноваження якого мають як адміністративний, так і судовий характер.

Адміністративні повноваження Державної ради полягають у праві робити висновки, призначені для адміністрації. Зокрема, Державна рада може винести рішення про необхідність проведення адміністративних реформ. Судові повноваження Державної ради полягають у праві розглядати справи чиновників як суд першої інстанції, причому його рішення є остаточними. Державна рада являє собою також апе-

537

>>>538>>>

ляціинии суд стосовно органів нижчого підпорядкування адміністративної юстиції. У середньому щорічно Державна рада розглядає три тисячі скарг чиновників.

У Франції існує також інститут посередника, який ніби доповнює систему контролю за адміністративно-державним управлінням. Він був утворений 1973 р. з ініціативи прем'єр-міністра П. Месмера. Посередник призначається на шість років декретом президента республіки. Посередник зобов'язаний вивчати передані йому з парламенту скарги, що виникають у зв'язку з діяльністю адміністрації. Іншими словами, посередник являє собою орган розслідувань. Якщо в результаті розслідування встановлюються упущення в діяльності адміністрації, то посередник інформує про це уряд.

Великобританія. У Великобританії (як і в США) до другої половини XIX ст. не існувало інституту постійної професійної цивільної служби в сучасному значенні. Міністерства, штат яких складали клерки, з'явилися в цій країні досить рано, ще в другій половині XVIII ст. Однак посади в них купували і продавали власники королівських патентів так, немов вони були приватною власністю. Деякі функції виконували особи, для яких служба не була основним заняттям, і вони суміщали їх з іншими обов'язками. Чиновників сприймали як особистих помічників посадовців, наближених до представників корони, що одержували частину доходу від патенту. Державні посади надавалися в порядку патронажу, системи іспитів чи конкурсів не було, процвітав непотизм (від лат. nepos - онук, племінник - службове заступництво своїм родичам, своїм людям, кумівство).

Тільки в 1850-1870 pp. в Англії було проведено реформу, яка привела до утворення постійної професійної служби. Реформу підготували і реалізували два видатні політичні діячі Англії - Ч. Тревел'ян, великий чиновник, що мав багатий досвід адміністративної роботи в Індії, та С. Норткот, член Палати громад. Сутність реформи Норт-кота — Тревел'яна полягала в ліквідації системи патронажу і введенні системи відкритих конкурсних іспитів. Крім цього, персонал усіх міністерств був об'єднаний у єдину цивільну службу, установлювалися нові правила просування по службі, оплати і призначення пенсій.

Однак через протидію прихильників патронажної системи проведення реформи тривало багато років. Незважаючи на існування Комісії зі справ цивільної служби (створеної у 1855 p.), яка проводила конкурси для кандидатів, протягом тривалого часу продовжував існу-

538

>>>539>>>

вати негласний патронажний контроль. У 1870 р. було видано наказ, що встановив обов'язковість відкритих іспитів і передав Комісії керівництво всією новою системою набору.

Англійські політологи і юристи розглядають реформу Норткота — Тревел'яна як важливий внесок у розвиток адміністративно-державного управління, за допомогою якого англійському правлячому класу вдалося створити бюрократію як надійний інструмент контролю над державним апаратом. Саме ця реформа заклала основи сучасної цивільної служби у Великобританії, що аж до 70-х років XX ст. не зазнавала ніяких конструктивних змін.

Відмінною ознакою англійської адміністративної системи, що склалася до початку XX ст., був поділ політичної та адміністративної сфер. Усі справи міністерств, навіть незначні, розглядали самі міністерства, а чиновників сприймали лише як клерків. Цивільна служба існувала окремо від політичної (чи парламентської) служби Корони.

Основною причиною, через яку у Великобританії затвердилася «система добування» і розвинувся інститут неполітичної цивільної служби, було історично сформоване ставлення чиновників до посади як до приватної власності. Іншою важливою причиною англійські політологи вважають прагнення англійської буржуазії, обмежити вплив короля в парламенті. Акт про спадщину престолу 1701 р. установив несумісність членства в парламенті з перебуванням на оплачуваній посаді в Короні.

Незважаючи на ці особливості в розвитку інституту англійської цивільної служби, у політичному житті країни відбувалися такі самі процеси, що і в інших європейських країнах та США. Уже наприкінці XIX ст. в англійському державному апараті вищі чиновники починають вносити пропозиції щодо політичних питань. У 1940 р. визнано, що до обов'язків вищих чиновників міністерств (на рівні секретарів-по-мічників і вище) входить давати міністру політичні поради.

Розглянемо основні рівні адміністративно-державного управління у Великобританії. На відміну від Франції Великобританія має сильні традиції самоврядування в межах унітарної системи адміністративно-державного управління. Протягом усього XIX ст. зміцнення британського уряду на місцевому рівні також сприяло деякій децентралізації адміністративної влади в країні.

Усі графства і міста Великобританії обирають свої ради, що формують постійні адміністративні комітети, відповідальні кожний за свою

539

>>>540>>>

конкретну сферу управління. Ці ради управляють поліцією, освітою, охороною здоров'я і соціальними питаннями. Центральна адміністрація має право в будь-який момент втручатися в місцеві справи і виправляти рішення місцевої влади за своїм розсудом. Але на практиці таке відбувається лише в надзвичайних випадках, оскільки британці високо цінують місцеву автономію.

Центральну адміністрацію британського уряду очолює тепер постійний секретар (професійний адміністратор). Йому допомагають численні помічники, заступники і службовці на більш низьких рівнях адміністративного управління. Лондонські бюрократи знають, що лояльними вони повинні бути насамперед стосовно свого міністра, і тому віддано проводять його політичну лінію, рідко виявляючи власну ініціативу. Інститут сучасної цивільної служби склався порівняно недавно - у 70-ті роки XX ст. У цей період у країні було проведено великі адміністративні реформи. Комітет з реформи цивільної служби очолив лорд Фултон. Він представив уряду доповідь «Цивільна служба», у якій містилося 158 рекомендацій. Усі вони були прийняті урядом.

Констатувавши недоліки цивільної служби в країні і назвавши її «антикварною», комітет Фултона запропонував принципово нову модель цивільної служби - менеджеральну. Ідея полягала в тому, щоб перейняти раціональні й ефективні методи керівництва в бізнесі. В основу реорганізації цивільної служби покладено американську модель адміністративно-державного управління.

У січні 1971 р. почалося проведення реформи. Першим її етапом стало скасування системи класів і утворення трьох основних груп чиновників. У групу старших політичних і адміністративних керівників увійшли чиновники адміністративного класу в ранзі помічника заступника, заступника постійного секретаря, постійного секретаря, утворивши верхівку цивільної служби. Вони несуть особисту відповідальність безпосередньо перед міністром за управління у своїй сфері адміністративно-державного управління.

Друга група — адміністративна. Вона включає два ступені: учень адміністратора і старший виконавець. Адміністративна група вирішує велике коло питань — від координації діяльності державного апарату управління та керівництва роботою міністерств до виконання звичайних канцелярських обов'язків.

Третя група поєднує науково-професійних працівників і технічних фахівців. До неї входять архітектори, вчені, інженери, зайняті про-

540

>>>541>>>

блемами освіти і професійної підготовки чиновників. Створено також допоміжну групу технічних працівників. Це креслярі, діловоди, що виконують просту виконавську роботу.

Менеджеральна модель державної служби припускає залучення адміністративного апарату до процесу вироблення і прийняття політичних рішень, що стосуються як довгострокової, так і повсякденної політики міністерств. У доповіді комітету Фултона констатувалося, що цивільна служба працює під політичним керівництвом, і на ній лежить обов'язок політичної підзвітності. Тому цивільні службовці повинні мати живе розуміння політичного змісту того, що вони роблять і що вони радять.

Відповідно до рекомендацій комітету Фултона організаційну структуру міністерств перебудовано таким чином, щоб наблизити їх до вирішення політичних завдань. У міністерствах з'явилися відділи з планування політики, які зобов'язані стежити за тим, щоб повсякденні політичні рішення в міністерствах приймалися з урахуванням довгострокових політичних перспектив. З'явилася посада старшого радника міністра з питань політики. Цього радника призначав міністр з осіб, які не належать до цивільних службовців, тобто з так званих аутсайдерів. Міністру надано право наймати тимчасово таку кількість експертів, яку він сам визнає за потрібну.

Як видно, модель, запропонована комітетом Фултона, дуже близька до існуючої у Франції та США, де міністр приводить із собою політичних радників, які складають його кабінет. Члени кабінету, що складаються з державних службовців, ідуть у відставку разом з міністром.

Разом з тим продовжує існувати концепція «нейтральності» цивільної служби. Відомий англійський політолог Д. Гарнер у одній зі своїх праць сформулював цю концепцію так: цивільні службовці зобов'язані зберігати вірність уряду, що стоїть у влади, і сумлінно служити урядам, що дотримуються різних політичних переконань.

Основна вимога до цивільних службовців - це лояльність. Як порушення ЇЇ розглядається членство в «лівих» партіях. У циркулярі 1953 р. прямо сказано, що цивільні службовці повинні зберігати стриманість у політичних питаннях. Службовці нижчих ступенів повинні одержувати спеціальні дозволи для участі в політичній діяльності.

Набір на кадрову цивільну службу входить у компетенцію Комісії зі справ цивільної служби (створеної в 1855 p.). Уведено письмовий іспит загального типу як головну умову вступу на цивільну службу.

541

>>>542>>>

Іспит основано на програмах провідних університетів - Оксфорда і Кембриджу, що на практиці означає, що саме ці університети поставляють велику частину кандидатів на керівні посади.

Для набору в адміністративний клас приймаються заяви від випускників університетів у віці 20-28 років. Набір чиновників у третю групу формально може не відповідати будь-яким освітнім цензам, але розраховувати на успіх можуть лише особи, які одержали освіту, що відповідає програмі іспиту.

З 1971 р. іспит в адміністративний клас проводиться за так званим «методом II» (до цього такий самий іспит проводився за «методом І». Він передбачає три ступені: письмові доповіді із загальних предметів, тести й інтерв'ю (в управліннях з остаточного добору цивільних службовців). Перепідготовку цивільні службовці проходять у коледжі з навчання цивільних службовців, заснованому 1970 р. Коледж працює під загальним керівництвом міністерства у справах цивільної служби і планує свою роботу, виходячи із загального завдання посилення спеціалізації в діяльності адміністративного управління. У коледжі навчаються службовці міністерств й інші посадові особи, що працюють у державному секторі.

Просування по службі здійснюється в трьох основних групах по-різному. Адміністративних і політичних керівників призначає міністерство у справах цивільної служби. При міністерстві існує спеціальний відбірковий комітет із призначення керівного складу цивільної служби. Комітет має конфіденційний список усього штату вищих адміністраторів, складений за допомогою ЕОМ, що містить дані про освіту, професію, стаж тощо. При цьому комітеті створено спеціальну групу, яка займається розглядом питання про просування по службі вищих адміністраторів.

Для інших чиновників існує практика щорічних звітів, які складаються на рівні окремих міністерств. Кожен звіт складає чиновник, який стоїть на один - два ступеня вище того, стосовно якого готується звіт. Звіти здають у міністерську Раду із просування. Членів цієї ради призначає міністр, який приймає остаточне рішення щодо підвищення по службі висунутих чиновників.

Англійська система просування по службі відрізняється твердістю на всіх рівнях. Можливості переходу з одного міністерства в інше і з однієї групи в іншу дуже обмежені. Велике значення традиційно

542

>>>543>>>

надаєтся старшинству чиновників у міністерській ієрархії, а не їх професійним заслугам.

Усю систему найму, навчання і просування по службі у Великобританії організовано таким чином, щоб створити тип професійного керівника, адміністратора широкого профілю (аналогічна концепція домінує і у Франції). Відомий англійський політолог Д. Стіл вважає, що у Великобританії «фахівці» мало підходять для адміністративної роботи. Такий висновок він робить на підставі загального підходу до державного управління як процесу погодженого прийняття рішень між спеціальними інтересами, представленими в експертних оцінках окремих міністерств, і зовнішніми інтересами, вираженими в аргументації груп тиску. Успішний адміністратор, зауважує Д. Стіл, повинен бути нейтральним до конкретної проблеми, але завдяки знанням і досвіду роботи зобов'язаний знаходити баланс між різними інтересами.

Політичні керівники міністерств завжди особливо цінують подібних професійних керівників (дженералістів за британською термінологією). Відомо, що лише незначна кількість міністрів є фахівцями з управління у своїй сфері діяльності; їм потрібні консультанти - посадові особи, що можуть трансформувати думки експертів у пропозиції і проекти, зрозумілі міністру. Іншим важливим аргументом на користь дженералістів в апараті державного управління є те, що розширене використання адміністраторів широкого профілю спрощує загальну координацію управління. Крім того, фахівці не здатні аналізувати виникаючі проблеми в широкому контексті загальних завдань державного управління. Д. Стіл особливо звертає увагу на те, що дженералісти можуть узагальнити досвід роботи всього державного механізму, тільки переставши виконувати експертні функції в конкретних сферах діяльності.

Однак в останні десятиліття у Великобританії стає все більше прихильників посилення ролі фахівців у державному адмініструванні, яке орієнтується на американську модель. Прихильники спеціалізації адміністраторів вважають, що сучасна система державного управління настільки ускладнилася, що дженералісти не справляються зі збільшеним обсягом завдань, тому багато часу експерти витрачають на те, щоб викласти для них виниклу проблему в простій і доступній формі. Іншим аргументом фахівців є те, що занадто великий акцент робиться на удосконалювання всієї системи управління в цілому на шкоду конкретним напрямам і цільовим завданням. І в результаті знижується

543

>>>544>>>

ефективність усієї системи адміністративно-державного управління, коло замикається.

Сьогодні у Великобританії близько 25 % державних чиновників - це фахівці в різних сферах права, економіки, науки і техніки. Значення таких фахівців поступово зростає: вони становлять близько 60 % керівників підрозділу державного апарату. Наприклад, кількість професійних економістів безпосередньо в апараті уряду зросла з 1963 по 1980 р. у 20 разів - з 19 до 400 осіб. Досить часто використовується «інтегральна ієрархія», коли фахівці та адміністратори працюють під єдиним керівництвом вищих чиновників. Однак у цілому дженераліс-ти все-таки переважають: вони становлять близько 75 % від загальної кількості чиновників у країні.

Історично в Англії склалося чотири основні форми контролю над системою адміністративно-державного управління: парламентська, судова, система адміністративних трибуналів та інститут парламентського уповноваженого. Парламентський контроль ґрунтується на доктрині міністерської відповідальності. Зміст цієї доктрини в тому, що міністр, приймаючи на себе відповідальність за діяльність свого міністерства, повинен виходити у відставку у випадку виявлення недоглядів у роботі його міністерства. Підставою для виходу у відставку є винесення вотуму недовіри Палати громад. Однак в обстановці панування в парламенті двох партій, підлеглих партійній дисципліні, важко уявити ситуацію, за якої вотум недовіри виносять міністру, захищеному урядовою більшістю. Тому така форма контролю сьогодні неефективна.

На відміну від Франції, де існують спеціальні адміністративні суди, які розглядають спори між цивільними та державними організаціями, у Великобританії подібні справи підлягають юрисдикції звичайних судів. У Великобританії не існує власного адміністративного права як окремої системи норм і принципів. Судовий контроль над адміністративно-державним управлінням виводиться з доктрини загального права. Юрисдикція судів основана на доктрині перевищення повноважень: дія, виконана в межах наданих парламентом повноважень, вважається дійсною, а з перевищенням повноважень - недійсною.

У компетенцію парламентського уповноваженого входить розгляд адміністративних дій, здійснюваних від імені Корони. Під адміністративними діями розуміють дії міністрів і відомств під час виконання ними адміністративних функцій. Це значно обмежує сферу діяльності парламентського уповноваженого. Саме тому парламентського

544

>>>545>>>

уповноваженого називають у Великобританії «тихим омбудсменом», маючи на увазі незначну практичну ефективність цього інституту.