2.4. Забезпечення відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної розкраданням

За матеріалами перевірок і аналізу кримінальних справ вивчити питання та внести пропозиції Кабінету Міністрів України щодо:.. . визначення порядку арешту рахунків і вилучення цінностей у разі фінансової неспроможності (банкрутства) компаній, повернення сум початкових вкладів акціонерів, довірителів, страхувальників та інших вкладників.

Комплексна цільова програма боротьби

 зі злочинністю на 1996-2000 роки

Однією з важливих і в той же час складних тактичних завдань, які вирішуються при розслідуванні розкрадань майна, є забезпечення відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином. Відповідно до п. 4 ст. 64 КПК України характер і розмір шкоди, завданої злочином належать до обставин, що підлягають доказуванню в кримінальній справі. Діяльність слідчого і органу дізнання, спрямована на відшкодування матеріальної шкоди від злочину, регламентується кримінально-процесуальним законодавством. Зокрема, процесуальні норми встановлюють обов’язок органу дізнання і слідчого забезпечити відшкодування матеріальної шкоди і можливої конфіскації майна (ст. 29 КПК), визначають умови і порядок накладення арешту на майно (ст.ст. 125, 126 КПК). Вони визначають перелік прав і обов’язків цивільного позивача і цивільного відповідача в кримінальній справі, а також їх представників (ст. ст. 50-52 КПК), регламентують дії слідчого у процесуальному оформленні їх участі в справі (ст.ст.123-124 КПК).

Але завжди проблема забезпечення відшкодування матеріальної шкоди від злочину була болючою проблемою попереднього розслідування злочинів. У зв’язку з цим одним з основних показників роботи слідчого визнавався стан із забезпеченням відшкодування матеріальної шкоди Не дивлячись на це, відшкодування матеріальних збитків від розкрадань в колишньому Радянському Союзі в середині 80-х рр. не перевищувало 55-60%.

В дійсний час ця проблема в Україні має тенденцію до загострення. Так, за даними Верховного Суду України у 1995 р. потерпілим від злочинів було завдано майнової шкоди на суму 4 255 086 775 крб., а цивільних позовів задоволено на суму лише 2 255 340 343 крб. Тобто відшкодування заподіяних злочинами матеріальних втрат становило всього 53%. За кримінальними справами про розкрадання, що вчиняються з використанням статусу суб’єкта підприємницької діяльності, стан відшкодування заподіяних втрат значно гірший. Це пояснюється тим, що статус суб’єкта підприємницької діяльності надає можливість розкрадати і приховувати величезні суми безготівкових грошових коштів з використанням механізму розрахункових операцій. Типовими є ситуації, коли забезпечити відшкодування цих сум повністю під час розслідування практично вже неможливо з-за прогаяного часу та інших недоліків. Наприклад, за кримінальними справами про розкрадання в небанківських фінансових установах, порушених і розслідуваних органами МВС України в 1993-1997 рр., було накладено арешти на майно, вартість якого становила всього 4,3% від загальної суми заподіяних збитків (наказ МВС України № 97 від 10.02.1997 р. «Про додаткові організаційні та практичні заходи щодо поліпшення розкриття і розслідування злочинів у небанківських фінансових установах»).

Безумовно, такий стан із забезпеченням відшкодування заподіяної шкоди обумовлений багатьма взаємопов’язаними причинами. Зокрема, тим що розкрадання вчиняються під “прикриттям” цивільно-правових угод, відсутністю системи контролю за підприємницькими структурами, недостатньою законодавчою врегульованістю деяких питань підприємницької діяльності, несвоєчасністю порушення кримінальних справ тощо. Це фактори, що безпосередньо впливають на практичну діяльність. Але не останню роль в існуванні проблеми відшкодування заподіяної злочином шкоди, як представляється, відіграють причини, що лежать в площині наукових досліджень. Однією з глибинних причин існування цієї проблеми є те, що питання відшкодування матеріальних збитків розглядаються в науці кримінально-процесуального права в загальному вигляді і явно недостатньо досліджуються в межах криміналістичної методики. При викладанні відповідних навчальних дисциплін в юридичних закладах освіти це негативно позначається на рівні професійної підготовки майбутніх кадрів для правоохоронних органів.

Забезпечення відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної розкраданням майна у сфері підприємницької діяльності, і можливої конфіскації являє собою тактичне завдання розслідування, яке для свого вирішення потребує проведення комплексу слідчих дій та ОРЗ (тактичної операції). Але в тактичному завданні “забезпечення відшкодування матеріальної шкоди”, з методичною метою доцільно виділяти наступні більш дрібні тактичні завдання розслідування:

1) встановлення характеру і розміру шкоди, завданої розкраданням;

2) встановлення майна, яким володіють винні особи, та його місцезнаходження;

3) встановлення правового статусу цього майна (приватна чи колективна власність);

4) вилучення і збереження майна для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації.

Оскільки вирішення названих тактичних завдань має певну специфіку, обумовлену обставинами розкрадання, здійснюється шляхом виявлення, фіксації та використання доказів в умовах реально існуючої протидії з боку зацікавлених осіб, тому ця проблема заслуговує окремого розгляду в межах відповідної методики розслідування.

Встановлення характеру і розміру шкоди, завданої розкраданням. Розмір заподіяної шкоди має значення як для правильної кваліфікації дій винних осіб, так і для вирішення питання про її відшкодування. Вирішення цього тактичного завдання починається вже на стадії порушення кримінальної справи. Зокрема, встановлення характеру і розміру завданої шкоди в первинному матеріалі про розкрадання є обов’язковою умовою для обгрунтованого порушення кримінальної справи. Важливим фактором у цьому є те, що стало предметом розкрадання.

Для сфери підприємництва найбільш характерним предметом розкрадання є грошові кошти (готівкові чи безготівкові). При встановленні розміру шкоди від розкрадання в таких випадках, як правило, не виникає особливих проблем. Це завдання вирішується шляхом вилучення відповідних документів, проведенням ревізії, допитом потерпілих і свідків. В окремих випадках потребується призначення судово-бухгалтерської експертизи.

Предметом розкрадання у сфері підприємництва можуть бути і матеріальні цінності, зокрема партії певного товару, що висуваються на продаж. Визначення розміру збитків для такої ситуації має певні складнощі, які пов’язані з необхідністю проведення відповідних розрахунків. Як було зазначено у постанові Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності” N 12 від 25.12.1992 р., розмір заподіяних потерпілому збитків належить визначати, виходячи з вартості майна на момент вчинення злочину за роздрібними (закупівельними) цінами. Загальний механізм визначення розміру шкоди від розкрадання встановлено Кабінетом Міністрів України в постанові N 116 від 22.01.1996 р. “ Про затвердження Порядку визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей”. При розслідуванні розкрадань це завдання потребує спеціальних знань і може вирішуватися під час проведення документальної ревізії при наявності відповідних документів чи судово-бухгалтерської експертизи.

Встановлення майна, яким володіють винні особи, та його місцезнаходження. Забезпечення відшкодування завданої розкраданням шкоди починається з встановлення майна, яким володіють винні особи, та його місцезнаходження. Треба мати на увазі, що майно підприємців-злочинців, на яке може бути накладений арешт може мати кілька різновидностей.

Матеріальні цінності. Це такі цінності, які можуть бути використані для забезпечення відшкодування матеріальних збитків від розкрадання, та розподілені на види. До них належать, по-перше, матеріальні цінності, призначені для задоволення життєвих потреб: будинок, квартира, автомобіль, меблі, побутова техніка, одяг і т. ін. Другий різновид складають матеріальні цінності, що використовуються для здійснення підприємницької діяльності: будівлі та приміщення, де розташовується підприємство; меблі, обладнання, комп’ютерна та інша оргтехніка; транспортні засоби; будівельні матеріали тощо. Третій різновид матеріальних цінностей складають ті, що становлять предмет підприємницької діяльності, наприклад, при зайнятті торгівлею: промислові товари, продукти харчування, паливно-мастильні матеріали тощо.

Розподілення матеріальних цінностей на вказані види важливо з точки зору визначення їх можливого місцезнаходження. Так, партії певного товару, призначеного для продажу, можуть знаходитись як в приміщенні підприємницької структури, так і в орендованих нею складських приміщеннях інших підприємств.

Цінні папери. Це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам (ст.1 Закону України “ Про цінні папери і фондову біржу” від 18.06.1991 р.). Безумовно, цінні папери можуть бути використані як засіб забезпечення відшкодування матеріальних збитків від розкрадання. До них належать: акції; облігації внутрідержавних і місцевих позик; облігації підприємств; казначейські зобов'язання держави; ощадні сертифікати; векселі; приватизаційні папери.

Акція – цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в ньому та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна під час його ліквідації. Акції можуть бути іменними та на пред'явника, привілейованими та простими.

Облігація – цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений в ньому строк з виплатою фіксованого процента (якщо інше не передбачено умовами випуску). Випускаються облігації кількох видів: а) облігації внутрідержавних і місцевих позик; б) облігації підприємств.

Казначейські зобов'язання України – вид цінних паперів на пред'явника, що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового прибутку. Випускаються такі види казначейських зобов'язань: а) довгострокові – від 5 до 10 років; б) середньострокові – від 1 до 5 років; в) короткострокові – до одного року.

Ощадний сертифікат – письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і процентів по ньому. Ощадні сертифікати видаються строкові (під певний договірний процент на визначений строк) або до запитання, іменні та на пред'явника.

Вексель – цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю). Випускаються два різновиди векселів – простий і переказний.

Приватизаційні папери – документи, що свідчать про привати­зацію особою певного об’єкта (квартири, земельної ділянки тощо).

Цінні папери можуть зберігатися особами, що володіють ними, як за місцем проживання чи роботи, так і в банку чи в інших осіб.

Готівкові гроші та іноземна валюта. Гроші та іноземна валюта, як засіб забезпечення відшкодування матеріальних збитків від розкрадання може зберігатися винною особою: 1) за місцем проживання; 2) за місцем роботи; 3) у інших осіб.

Безготівкові грошові кошти (банківські гроші). Вони є специфічним засобом забезпечення відшкодування матеріальних збитків від розкрадання, оскільки по своїй суті вони є записами грошових сум на рахунку в банку. На рахунках знаходяться гроші, призначені для здійснення підприємницької діяльності (фінансові ресурси), джерело яких має законний характер, але можуть бути і гроші, одержані незаконним шляхом, в тому числі в результаті шахрайських операцій. Треба мати на увазі, що безготівкові грошові кошти шляхом проведення відповідних банківських операцій можуть бути легко трансформовані в готівку чи в вільноконвертовану валюту (ВКВ) з зняттям їх з рахунку.

Відповідно до Інструкції про відкриття банками рахунків в національній та іноземній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України № 527 від 18.12.1998 р. кожний суб’єкт підприємницької діяльності (юридична або фізична особа) може відкривати поточні, депозитні (вкладні) рахунки у національній та іноземній валюті. У разі відкриття двох і більше поточних рахунків у національній валюті власник рахунку визначає один з рахунків у національній валюті як основний, на якому обліковуватиметься заборгованість, що списується (стягується) у безспірному порядку. Номер цього рахунку суб’єкт підприємницької діяльності повідомляє податковому органу, в якому він обліковується як платник податків, та за місцем своєї реєстрації і банкам, в яких відкриті додаткові рахунки в національній валюті, а також рахунки в іноземній валюті. Банки, в яких відкриваються додаткові рахунки у національній валюті та рахунки в іноземній валюті, крім повідомлення до податкових органів, повідомляють також установу банку, в якій відкрито основний рахунок, про відкриття таких рахунків із зазначенням їх номерів.

Поточнi рахунки вiдкриваються суб’єктам підприємницької діяльності для зберігання грошових коштів та здійснення усіх видів операцій за цими рахунками (розрахунки за товарно-матеріальні цінності з постачальниками та покупцями продукції; надані й отримані послуги; отримання заробітної плати та сплати обов'язкових платежів за нею тощо). Підприємствам і організаціям, яким виділяються кошти за рахунок державного або місцевого бюджету для цільового їх використання відкриваються поточні бюджетні рахунки.

Депозитні рахунки призначені тільки для зберігання грошових коштів підприємств. Депозитні рахунки відкриваються на підставі укладеного депозитного договору між власником рахунка та установою банку на визначений у договорі строк. Кошти на депозитні рахунки можуть бути перераховані з поточного рахунку підприємства і після закінчення строку зберігання повертаються на цей же поточний рахунок. Проведення розрахункових операцій та видача коштів готівкою з депозитного рахунка забороняється.

Фізичним особам-непідприємцям також можуть відкриватися поточні рахунки (вклади до запитання), які призначенi для облiку коштiв за вкладами фiзичних осiб до запитання і використання ними для зберiгання коштiв та проведення безготівкових розрахункiв у нацiональнiй валютi з іншими фiзичними та юридичними особами. Вказаним особам можуть бути відкриті і депозитні рахунки, які призначенi для облiку коштiв, внесених на визначений у договорi строк. Власнику депозитного рахунку видається вкладний документ – ощадна книжка (iменна чи на пред'явника).

Вирішення проблеми встановлення майна, яким володіють винні особи, та його місцезнаходження повинно починатися вже на стадії дослідчої перевірки первинних матеріалів про розкрадання шляхом проведення відповідних ОРЗ. Після порушення кримінальної справи для вилучення майна, накладення арешту можуть проводитися додаткові дії, спрямовані на розшук такого майна. Треба зазначити, що результати діяльності оперативних працівників служби боротьби з економічною злочинністю (БЕЗ) оцінюються з урахуванням позитивного співвідношення сум завданих і відшкодованих збитків (наказ МВС України № 504 від 13.09.1994 р. «Про заходи щодо вдосконалення організації роботи органів внутрішніх справ у розкритті і розслідуванні злочинів у сфері економіки » п.п. 1.7.).

Встановлення правового статусу майна. В окремих випадках при прийнятті рішення про вилучення виявленого майна, накладення на нього арешту необхідно визначити його правовий статус. Таке завдання виникає у випадках, коли забезпечення відшкодування збитків від розкрадання здійснюється як за рахунок майна обвинувачених, так і за рахунок юридичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності. Так, на практиці за кримінальними справами даної категорії досить часто виникають питання: 1) яка роль у вчиненні розкрадання недобросовісних засновників підприємницьких структур та їх посадових осіб? 2) на яке майно – обвинувачених чи комерційних структур, в яких вони працювали, має накладатися арешт?

Вирішення цих питань потребує врахування організаційно-правових форм підприємств та аналізу складу їх майна. Зокрема, треба встановити є підприємство одноосібним чи товариством, яка частка майна товариства належить обвинуваченому у вчиненні розкрадання та деякі інші обставини.

Вилучення і збереження майна для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації. При порушенні кримінальної справи про розкрадання орган розслідування зобов’язаний зразу ж прийняти заходи, спрямовані на попередження намагань винних та інших осіб приховати майно обвинуваченого (підозрюваного). Арешту підлягає майно обвинуваченого, яке знаходиться як за місцем його проживання, так і за місцем роботи (в підприємницькій структурі). Вирішення цього тактичного завдання здійснюється шляхом невідкладного проведення обшуку, виїмки і накладенням арешту на майно із складанням його опису. У випадку недостатності виявленого майна обвинуваченого органи дізнання і слідчий повинні активно вести розшук прихованих цінностей, виходячи з обставин вчинення розкрадання та відомостей про особистість підприємця-злочинця, його зв’язків.

Треба підкреслити, що за ст. 186 КПК України шляхом проведення обшуку і виїмки розшукуються і вилучаються не тільки докази вчинення злочину (предмети і документи), але і цінності з метою забезпечення відшкодування матеріальної шкоди і можливої конфіскації майна. Виявлені цінні папери, гроші та іноземна валюта, дорогоцінні метали та вироби з них, дорогоцінне каміння та перли вилучаються в обов’язковому порядку.

Гроші та іноземна валюта, а також цінні папери здаються для зберігання в установу НБУ на депозитний рахунок правоохоронного органу. Дорогоцінні метали в злитках, самородках, напівфабрикатах і виробах виробничого призначення, а також алмази здаються в установу НБУ для зарахування до державного бюджету. Вироби побутового призначення, а також прикраси з дорогоцінних металів, каміння і перлів, золоті і срібні монети в запакованому та опечатаному вигляді зберігаються в установі НБУ або в належним чином обладнаній кімнаті для зберігання речових доказів слідчого органу.

Доцільним є вилучення під час обшуку малогабаритних і цінних речей (відеокамери, відеомагнітофони, комп’ютери тощо) з наступним здаванням їх у встановленому порядку в кімнати для зберігання речових доказів. На інше майно, вилучення і збереження якого неможливе, накладається арешт, воно описується з наступною передачею на зберігання представникам підприємств, установ, організацій або членам родини обвинуваченого чи іншим особам. Особи, яким передано майно, попереджаються під розписку про кримінальну відповідальність за його незбереження. Не підлягають описові предмети першої потреби, що використовуються особою, у якої проводиться опис, і членами її родини (перелік є в додатку до Кримінального кодексу України).

В опис майна включається все цінне майно, вказується якісний стан і вартість кожної речі, її відмінні ознаки, а для автомобіля та інших технічних засобів, що реалізуються з додатком паспорту, – їх номер і дату випуску. Для оцінки майна доцільно запрошувати спеціаліста-товарознавця. Аналіз кримінальних справ вказаної категорії свідчить про те, що слідчі нерідко не оцінюють майно, на яке накладають арешт, не описують його відмінні ознаки, що враховуючи тривалі строки розслідування, може призвести до його заміни малоцінним майном. Так, при розслідуванні розкрадання грошових коштів посадовими особами страхового акціонерного товариства «Диво» (м. Миколаїв) слідчий постановив накласти арешт на обладнання, меблі, оргтехніку, автомобіль, але оцінено було лише автомобіль.

Треба зазначити, що при накладанні арешту на майно, що належить обвинуваченому, необхідно провести його допит, а також допити членів його родини, родичів та інших свідків з приводу того, коли ким і на які кошти були придбані ті чи інші матеріальні цінності. У разі необхідності пропонується надати документи про одержання спадщини, дарування, виграші тощо. При наявності у обвинуваченого поточного або депозитного рахунку, на нього накладається арешт шляхом винесення відповідної постанови і направлення її у банк, в якому відкритий рахунок.

Це загальні положення забезпечення відшкодування завданих злочином збитків. Але в слідчій практиці за даною категорією кримінальних справ виникає ціла низка проблем, пов’язаних з можливістю накладення арешту на майно комерційних структур, зокрема на їх рахунки в банках. Виникають складні ситуації, пов’язані з різноманітними обставинами вчинення розкрадання майна з використанням статусу суб’єкта підприємницької діяльності, в яких працівники правоохоронних органів стикаються з серйозними проблемами під час вирішення названого завдання. Дослідження цих проблем тісно пов’язане з аналізом способів вчинення розкрадань, чинного кримінально-процесуального, цивільного та іншого законодавства.

Наприклад, є такі проблеми у разі порушення кримінальної справи за ознаками використання злочинцями способу розкрадання, сутність якого полягає у обманному залученні і наступному присвоєнні коштів інвесторів. При розкраданні посадовими особами підприємницьких структур майна, одержаного цими підприємствами (довірчими товариствами, страховими компаніями, комерційними банками тощо) при залученні коштів громадян, треба мати на увазі два варіанти оцінки дій цих посадових осіб: 1) розкрадання приватного майна громадян (коли угоди укладалися обманним шляхом з порушенням законодавства і тому не мали юридичної сили, тобто були недійсними); 2) розкрадання майна юридичної особи, тобто колективного майна (коли угоди між громадянами і підприємством укладалися відповідно до чинного законодавства і мали юридичну силу).

Справа тут полягає не тільки в правильній кримінально-правовій кваліфікації дій посадових осіб підприємств, а і у вирішенні питань про визнання цивільним відповідачем, накладення арешту на майно, виїмку та дослідження відповідних документів й проведення інших слідчих дій. У першому випадку кримінальна справа порушується за ст. 143 КК України, оскільки посадові особи підприємницької структури заволодівають коштами громадян в результаті обману (шляхом укладання фіктивних угод), і тому потерпілими і цивільними позивачами є ошукані громадяни. Для забезпечення відшкодування заподіяних збитків за такими кримінальними справами арешти необхідно накладати, перш за все, на приватне майно посадових осіб підприємств, обвинувачених у розкраданні. Але потрібно мати на увазі, що за змістом ст.ст. 28, 29, 125 і 126 КПК України цивільний позов може бути пред’явлений не лише до обвинуваченого (підсудного), а й до особи, яка несе матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого. Нею може бути й юридична особа, яка несе матеріальну відповідальність за дії своїх працівників, зокрема, посадових осіб, які, зловживаючи посадовим становищем, завдали шкоди потерпілим. У такому випадку в разі недостатності майна обвинуваченого для забезпечення позову, арешт має бути накладений за ст. 126 КПК України і на майно юридичної особи, яка несе матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого, в обсязі завданих збитків. Це положення узгоджується зі ст. 441 Цивільного Кодексу (ЦК) України, за якою організація зобов’язана відшкодувати збитки, заподіяні з вини її працівників під час виконання ними своїх трудових (службових) обов'язків. При вчиненні розкрадання при вказаних обставинах посадовими особами використовуються повноваження, надані суб’єктом підприємницької діяльності. Саме укладання фіктивних угод від імені юридичної особи є вирішальною умовою досягнення злочинної мети – заволодіння чужим майном.

В другому випадку кримінальна справа порушується за ст. 84 (86-1) КК України і потерпілим (цивільним позивачем) є довірче, страхове товариство, інша структура, оскільки розкрадено було саме майно юридичної особи (колективне майно). Це пояснюється тим, що з моменту укладання відповідної угоди між громадянином та підприємством і передачі коштів останні стають власністю підприємства як юридичної особи. Тому посадова особа підприємства, привласнюючи ці кошти, вчиняє злочин не проти власності громадян, а проти власності підприємства (колективної власності). В цьому випадку майно обвинуваченого є єдиним джерелом відшкодування завданих підприємству збитків і на нього повинен бути накладений арешт.

Але в такій справі може бути нюанс, пов’язаний з тим що обвинувачений є одним з засновників чи учасників потерпілого від розкрадання товариства. В такому разі стягнення (за позовами інших співзасновників) може бути звернене і на його частку в статутному фонді даного товариства в межах фактично завданих збитків. В результаті цього частка обвинуваченого у статутному фонді може бути розподілена між іншими учасниками чи засновниками. Але це питання повинно розглядатися вже поза межами кримінальної справи про розкрадання.

Для кримінальних справ даної категорії типовою є ситуація, коли довірчі та страхові товариства, інші структури були створені без наміру здійснювати статутну діяльність (псевдотовариства), а фактично для залучення обманним шляхом та привласнення коштів громадян або для використання їх не за цільовим призначенням. При наявності доказів такі дії засновників підприємств та їх посадових осіб повинні кваліфікуватися як фіктивне підприємництво (ст. 148-4 КК України) і як шахрайство (ст. 143 КК України). З метою забезпечення відшкодування заподіяних збитків арешт повинен накладатися як на майно обвинувачених, так і на майно таких підприємств, включаючи їх рахунки.

Якщо наявного майна обвинувачених і комерційних структур недостатньо, то арешт може бути накладений на майно інших засновників і учасників господарського товариства, які несуть відповідальність своїм майном за боргами товариства. Згідно зі ст. 2 Декрету Кабінету Міністрів України від 17.03.1993 р. «Про довірчі товариства» учасники товариства відповідають за його зобов’язаннями своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих сум – додатково належним їм майном у п’яти­кратному розмірі до внеску кожного учасника. Відповідно до Закону України від 19.09.1991 р. «Про господарські товариства» (з наступними змінами та доповненнями) засновники і учасники цих комерційних структур (довірчих товариств, страхових компаній, комерційних банків) несуть відповідальність своїми внесками до статутного фонду, а в залежності від організаційної форми і додатково належним їм майном (ст. ст. 24, 50, 65, 74, 77). Тому при забезпеченні відшкодування заподіяних збитків накладенням арешту на майно осіб, які несуть матеріальну відповідальність за дії обвинувачених, треба враховувати різні межі матеріальної відповідальності за борги товариства його учасників.

В слідчій практиці існує також проблема можливості накладення арешту на кошти, які обвинувачений використав для заснування інших товариств (як співзасновник чи учасник), причому такі кошти можуть бути розміщені в кількох підприємствах. Процесуальне рішення про накладення арешту на частку співзасновника в уставному фонді юридичної особи з метою забезпечення відшкодування завданих його злочинними діями збитків, буде залежати від вирішення двох питань: 1) хто є власником цих коштів? 2) яке походження цих коштів?

Відповідь на перше питання міститься в ст. 12 Закону України «Про господарські товариства», де зазначається, що товариство є власником: майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність; виробленої продукції і одержаних доходів від підприємницької діяльності. Засновник (учасник) же має тільки право брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (ст. 10 п. “б”). Таким чином, кошти внесені в статутний фонд юридичної особи не можуть розглядатися як майно, що належить фізичній особі (обвинуваченому) і на яке може бути звернене стягнення з метою забезпечення відшкодування заподіяних злочином збитків і можливої конфіскації. Але важливо відповісти і на друге питання – встановити походження коштів, які були внесені в статутний фонд підприємства. Справа в тім, що це можуть бути кошти, одержані злочинним шляхом. В цьому випадку, якщо є докази злочинного походження коштів, на них повинен накладатися арешт і вони повинні бути вилучені.

Таким чином, можна дійти висновку, що забезпечення відшкодування матеріальних збитків від розкрадання, вчиненого керівниками, засновниками або учасниками юридичних осіб за рахунок майна цих юридичних осіб можливе лише в тому випадку, коли встановлено, що це майно (його частка) одержане злочинним шляхом. Тому під час розслідування важливо зібрати докази про джерела надходження коштів, які були вкладені обвинуваченим в статутні фонди утворених підприємств.

Актуальною в слідчій практиці є і проблема повернення вкрадених коштів при застосуванні злочинцями способу утворення фіктивних безготівкових грошових коштів і їх використання в підприємницькій діяльності. Цей спосіб розкрадання полягає у введенні в грошовий обіг фіктивноутворених безготівкових коштів, вилученні і присвоєнні через них готівки чи матеріальних цінностей.

Суттєвість проблеми доцільно розглянути за такою схемою. На рахунку фірми Б в результаті фальсифікації банківських документів з’явилися фіктивноутворені кошти (вони могли надійти за підробленими документами і від фірми А), які вона використовує, наприклад, для придбання партії комп’ютерів у фірми С. Таким чином, на рахунку фірми С з’являлися фіктивноутворені (крадені) кошти. В слідчій практиці з метою забезпечення відшкодування заподіяних злочином збитків в багатьох випадках арешт накладався на кошти фірми С як на крадені, з наступним їх переведенням на депозитний рахунок правоохоронного органу. Це лишало фірму С можливості використовувати ці кошти, вело до збитків і викликало скарги на дії правоохоронних органів.

У зв’язку з цим треба звернути увагу, що фірма С в наведеному прикладі виступає добросовісним набувачем майна (ст. 145 ЦК України), а відповідно до ст.147 ЦК України гроші, а також цінні папери на пред'явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача. Таким чином, цивільне законодавство однозначно перешкоджає накладенню арешту на крадені грошові кошти, якщо вони вже знаходяться у добросовісного набувача. Арешт повинен накладатися у даному прикладі на придбане фірмою Б майно (комп’ютери) з наступною реституцією і зняттям фіктивноутворених коштів з рахунку фірми Б. У випадку, коли це зробити вже неможливо (комп’ютери продані), арешт має бути накладений тільки на рахунок фірми Б з наступним зняттям відповідної суми.

Проблема накладення арешту на рахунки підприємств набула актуальності у зв’язку з тим, що дії правоохоронних органів у цьому напрямку не завжди є обгрунтованими. Зокрема, в слідчій практиці типовими були ситуації, коли на рахунки підприємств накладалися арешти, а через деякий час провадження за кримінальною справою зупинялося, що спричиняло суттєві матеріальні збитки власникам цих коштів і могло потягти за собою подання позовів стосовно їх відшкодування слідчими органами. Тому питання про механізм і правові наслідки накладення арешту на рахунки підприємств заслуговує окремого розгляду.

Відповідно до ст.53 Закону України “Про банки і банківську діяльність” арешт на грошові кошти та інші цінності юридичних осіб та громадян, що знаходяться у банках, може бути накладено тільки за рішеннями судів і постановами слідчих органів або арбітражних судів, а стягнення може бути здійснено лише за виконавчими листами, виданими судами, за наказами арбітражних судів та іншими виконавчими документами. Треба звернути увагу, що під час розслідування розкрадань майна постановою слідчого (прокурора) арешт може бути накладений на всі кошти, що знаходяться на рахунках юридичної (фізичної особи) або на конкретно визначену суму. Постанова надсилається до банку, в якому відкритий рахунок юридичної особи і на кошти якої накладається арешт.

Згідно з п. п. 150-155 Інструкції N 7 “ Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України” (затверджена постановою Правління НБУ N 204 від 02.08.1996 р. із змінами і доповненнями від 06.12.1996 р., 30.12.1996 р. і від 05.03.1997 р.) у разі накладення арешту на кошти в цілому на рахунку юридичної особи банком припиняється списання коштів за розпорядженням власника рахунка за винятком платежів до бюджету та внесків до державних цільових фондів. Для виконання постанови на час накладення арешту, банк відкриває юридичній особі на тому ж балансовому рахунку, що і рахунок, на який накладений арешт, спеціальний рахунок за окремою ознакою 999, де накопичуються кошти (наприклад, якщо розрахунковий рахунок підприємства N 000367К56, то спеціальний рахунок за ознакою буде N 999367К56). Накопичені кошти на спеціальному рахунку можуть бути використані виключно для забезпечення позову (конфіскації). Будь-які інші претензії до рахунку за ознакою пред'являтися не можуть.

Якщо арешт накладений на рахунок із зазначенням в постанові конкретної суми, яка є на рахунку, банк цю суму резервує на спеціальному рахунку за ознакою і продовжує проведення операцій за встановленим порядком. У разі відсутності або недостатності коштів на рахунку банк перераховує наявну суму коштів на спеціальний рахунок за ознакою і повідомляє слідчого про відсутність або недостатність коштів. При цьому у разі надходження коштів на рахунок відповідача здійснюється їх накопичення на спеціальному рахунку за ознакою до остаточного вирішення цього питання судом або накопичення зазначеної в постанові суми.

У випадку, коли арешт накладений на рахунок у цілому, без зазначення у постанові конкретної суми, банком здійснюються заходи щодо забезпечення арешту, але кошти накопичуються на спеціальному рахунку за ознакою без обмеження сумою до прийняття судом рішення за позовом або ухвали про скасування арешту.

Заходи щодо забезпечення відшкодування заподіяних розкраданням збитків повинні прийматися слідчим і відносно майна обвинувачених, яке може знаходитись за межами України. Для цього повинна використовуватись як наявна в кримінальній справі інформація, так і можливості Національного центрального бюро Інтерполу в Україні. Відомості про відкриття фізичними особами, в тому числі громадянами України, та юридичними особами фінансових рахунків у зарубіжних банках, а також про рух коштів за ними, становлять, як правило, банківську чи комерційну таємницю. Ці відомості можуть повідомлятися іноземними правоохоронними органами лише після звернення Генеральної прокуратури України до верховних органів юстиції (прокуратури) іноземної держави в порядку надання правової допомоги в кримінальній справі. Процедура та порядок подання таких запитів викладені в “Інструкції про порядок використання правоохоронними органами можливостей Національного центрального бюро Інтерполу в Україні у попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів” (затверджена спільним наказом МВС, Генеральної прокуратури, Служби безпеки, Держкомкордону, Державної митної служби, Державної податкової адміністрації України від 09.01.1997 р. Треба зазначити, що процедура одержання доказів за кримінальними справами в іноземних державах взагалі досить складна і в ній можуть виникати суттєві проблеми.

Безумовно, що в чинному законодавстві питання забезпечення відшкодування заподіяних злочином матеріальних збитків, особливо у сфері підприємницької діяльності, вирішуються непослідовно, нечітко і явно потребують більш детальної і, що важливо підкреслити, комплексної регламентації з використанням норм кількох галузей права. В сучасних умовах працівникам правоохоронних органів дуже важко орієнтуватися в чинному законодавстві і приймати юридично правильні рішення під час розслідування економічних злочинів.

Актуальність комплексного законодавчого забезпечення відшкодування заподіяних злочином збитків зростає з врахуванням того, що організована злочинність все активніше проникає в сферу підприємницької діяльності, монополізує окремі її види. Організовані злочинні угрупування створюють мережі легальних різноманітних товариств, фондів, страхових компаній, комерційних банків і використовують їх для здійснення різних шахрайських операцій, вчинення інших економічних злочинів, приховування крадених матеріальних цінностей і грошових коштів. В той же час накласти арешт на майно і фінансові ресурси юридичних осіб, одержаних в результаті вчинення злочину фізичною особою – керівником чи іншою посадовою особою суб’єкта підприємницької діяльності, не завжди можливо. Це пов’язано з тим, що юридична особа суб’єктом кримінально-правового регулювання за чинним законодавством України виступати не може. Недостатня врегульованість цих питань в кримінально-процесуальному та цивільному галузях права породжує порушення закону та інші помилки під час розслідування економічних злочинів.

Слід зауважити, що кримінальна відповідальність юридичних осіб як суб’єктів економічної злочинності передбачена законодавством деяких країн. Зокрема, ця інституція найбільш розвинута у США та Великій Британії. В літературі звертається увага, що, наприклад, у США до кваліфікації економічного злочину широке застосування має теорія виключної відповідальності третіх осіб. Згідно з даною теорією, якщо дії службовців корпорації, вчинені з метою створення вигод для неї, кваліфіковані як злочинні, то визнаються злочинними і дії самої корпорації.

У зв’язку з цим цікавим є законодавчий досвід США, пов’язаний з прийняттям і застосуванням комплексу законів RICO (Racketeer Influenced and Comipt Organization Act – Положення про організації, що знаходяться під впливом рекетирів і корупції), спрямованих на боротьбу з організованою злочинністю (запроваджено в 70-х рр.). Їх особливістю є те, що вони представляють собою комплекс кримінально-правових, кримінально-процесуальних і цивільно-правових положень, які передбачають засоби впливу на кримінальні підприємства. Мета законодавця – нейтралізувати застосуванням цих законів економічні механізми, на яких базується організована злочинність, зокрема шляхом впливу на майнову, в тому числі фінансову базу таких підприємств. Наприклад, за вчинення злочинів, які підпадають під закони RICO, поряд з традиційними видами кримінальних покарань передбачена можливість конфіскації або ліквідації організацій, використаних злочинцями (ст. 1964 (а) RICO). Для потерпілої сторони передбачена можливість одержати відшкодування збитків в потрійному розмірі, що позбавляє ці злочини економічної вигоди (ст. 1964 (в) RICO).

Безумовно, наведені положення не можна механічно переносити в національні закони, оскільки Україна і США мають різні правові системи, різні правові традиції. Їх пряме копіювання і застосування в існуючих економічних, політичних і правових умовах України може призвести до тяжких наслідків. Але можливості застосування майнових санкцій до підприємств, під “дахом” яких діють організовані злочинні угрупування доцільно враховувати в законодавстві України.