4.1. Поняття спеціальних знань, форми та суб’єкти їх використання під час розслідування злочинів

З метою сприяння слідству під час розслідування кримінальних справ узгодити питання щодо безплатного призначення судових експертиз, опрацювати порядок, умови та джерела відшкодування витрат на їх проведення.

Комплексна цільова програма боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки

Одним із напрямків підвищення ефективності виявлення і розслідування злочинів є використання спеціальних знань в діяльності правоохоронних органів. В криміналістиці останнього часу цьому напрямку досліджень, де існує ціла низка проблем, приділяється значна увага.

За кримінальними справами про розкрадання майна у сфері підприємництва та іншими економічними злочинами органу дізнання, слідчому і суду досить часто буває необхідним встановлювати юридично значущі обставини та зв’язки, які недоступні безпосередньому сприйняттю людини без спеціальної підготовки. Найчастіше підготовка, вчинення і приховування злочинів вказаної категорії здійснюється на фоні легальної господарчої діяльності і являє собою переплетіння значної кількості управлінських, бухгалтерських, фінансових та інших операцій. Вичленити з цієї сукупності злочинні діяння досить важко. Оперативний працівник і слідчий без допомоги спеціалістів в тій чи іншій галузі знань нерідко опиняються в становищі, коли, образно кажучи, їм треба розкрити секрети фокусника, керуючись тільки враженнями глядачів.

Чинний кримінально-процесуальний закон пов’язує використання спеціальних знань та навичок під час розслідування злочинів, перш за все, з призначенням експертизи (ст. 75 КПК) та участю спеціаліста при проведенні слідчих дій (ст. 128-1 КПК). При цьому треба зазначити, що в законі не визначається поняття спеціальних знань, не розкривається їх зміст. Повсякденна ж практика свідчить, що форми використання спеціальних знань під час досудового слідства значно ширші тих, що передбачені в законі. Але в процесуальній і криміналістичній теорії ці питання розроблені явно недостатньо і, відповідно, не створено належних умов для їх вирішення на практиці. В підручниках і навчальних посібниках з криміналістики, як правило, викладається лише одна форма використання спеціальних знань – судова експертиза і, рідше – участь спеціаліста в слідчих діях. Дослідженню інших форм залучення спеціальних знань та їх роль в розкритті і розслідуванні злочинів приділяється явно недостатньо уваги. Це породжує на практиці численні правові, організаційні та інші проблеми залучення спеціалістів на стадії досудового слідства, використання результатів їх роботи в доказуванні. І особливо гостро вони проявляються під час розслідування розкрадань майна та інших злочинів, що вчиняються з використанням статусу суб’єкта підприємницької діяльності. Саме ця обставина і обумовила необхідність розгляду деяких загальних положень використання спеціальних знань в даній роботі.

В кримінально-процесуальній і криміналістичній літературі фахівці намагалися дати узагальнююче визначення поняття “спе­ціальні знання”, але все ж таки єдиного підходу не змогли виробити. Загальновизнане, що це такі знання, якими володіє обмежене коло осіб і надбані вони в результаті спеціальної освіти, досвіду практичної діяльності в певній сфері. Тобто спеціальні знання є результатом певної професійної підготовки і, як вважається, повинні відповідати сучасному рівню розвитку науки.

На відміну від знань життєвих (буденних) спеціальні знання є науковими і, як справедливо відзначають М.Г.Щербаковський і О.О. Кра­вченко, складаються із знань теоретичних і практичних.  Теоретичні знання – це систематичне описання певного об’єкта, що розкриває його внутрішню суттєвість, природу та закономірності існування і розвитку. Практичні знання (досвід) накопичуються в процесі практичної діяльності людини в певній галузі і представляють собою відомості про засоби тієї чи іншої діяльності, способи їх застосування, найбільш раціональну поведінку в певних ситуаціях. З практичними знаннями пов’язується поняття навичок, які спеціаліст, залучений до участі в слідчій дії, зобов'язаний використовувати для сприяння слідчому у виявленні, закріпленні та вилученні доказів (ч. 2 ст. 128-1 КПК). Навички – це дії, які в результаті багатократного повторювання в процесі певної діяльності виконуються автоматично. Теоретичні і практичні знання взаємно інтегруються і їх виділення в “чистому” вигляді є досить умовним і має, перш за все, методичну мету. Як відомо, практика є критерієм істинності теорії, а теорія в багатьох випадках являє собою узагальнення практики.

Розглядаючи суттєвість спеціальних знань та їх роль у розкритті і розслідуванні злочинів, не обминути питання про їх співвідношення з юридичними знаннями. Є цілком очевидним, що знання і навички, одержані оперативним працівником, слідчим, прокурором, суддею в результаті навчання в учбовому юридичному закладі та практичної діяльності за фахом повинні бути визнані спеціальними в загальному розумінні цього терміну. Ці знання використовуються в кримінальному процесі для встановлення і оцінки певних фактів, що породжують юридичні наслідки. Але саме ці знання закон не відносить до спеціальних. В кримінально-процесуальному законодавстві термін “спеціальні знання” використовується в противагу обов’язковим юридичним знанням, якими повинні володіти юристи-професіонали.

В сучасній літературі викладено різні точки зору відносно приналежності юридичних знань (і в їх складі криміналістичних) до спеціальних. Окремі автори дають визначення поняття спеціальних знань, з якого витікає, що всі юридичні знання можуть вважатися спеціальними. Так, Ю.Г. Корухов вважає спеціальними знаннями їх сукупність у певній галузі сучасної науки, техніки або мистецтва, які застосовуються з метою доказування. За змістом такого визначення спеціальних знань одержання слідчим допомоги у вирішенні юридичних питань від більш досвідченого колеги або юриста-науковця виглядає як залучення спеціаліста. Але цілком очевидно, що в такому підході буде мати місце логічна заміна кримінально-процесуального змісту поняття спеціальних знань на загальновикористовуване. Адже сам факт допомоги слідчому у прийнятті правових рішень не має процесуального значення – за них він сам несе відповідальність. В противному випадку мова може йти про професійну нездатність такого слідчого.

Інші автори вважають, що будь-які юридичні знання не повинні розглядатися в кримінально-процесуальному розумінні як спеціальні. Такий підхід виключає з числа спеціалістів, що залучаються до розслідування злочинів, юристів – співробітників експертних установ. Але це суперечить існуючій практиці.

На наш погляд, більш точною є позиція тих криміналістів, які вважають, що до спеціальних не можна відносити юридичні знання з кримінально-правової оцінки діянь і вирішення питань процесуального характеру. Знання ж з області криміналістичної техніки повинні вважатися спеціальними, оскільки вони є результатом пристосування технічних та природничих наук до потреб слідчої практики. І хоча криміналістична підготовка є обов’язковим компонентом професії юриста, як свідчить повсякденна практика, спеціалізація у використанні криміналістичних засобів є нагальною необхідністю у справі підвищення ефективності розслідування злочинів. Природа криміналістичних знань і засобів, необхідність глибокої спеціалізації в їх застосуванні під час розслідування злочинів дає підстави віднести до складової частини спеціальних знань в процесуальному розумінні розроблені методики збирання і дослідження речових доказів, які грунтуються на досягненнях природничих і технічних наук, відповідних теоретичних положеннях. Треба зазначити, що спеціальні знання використовуються не тільки для одержання доказів, але і для одержання різноманітної орієнтуючої інформації, яка полегшує прийняття тактичних і процесуальних рішень за кримінальної справою. У зв’язку з цим слід мати на увазі, що це можливо в кількох різновидах діяльності правоохоронних органів: 1) в оперативно-розшуковій діяльності; 2) на стадії прийняття рішення про порушення кримінальної справи; 3) при проведенні досудового слідства; 4) в судовому розгляді кримінальної справи.

В залежності від процесуальної урегульованості порядку застосування спеціальних знань в названих видах діяльності чи неврегульованості і, відповідно, відбиття результатів у процесуальних документах виділяються їх непроцесуальні і процесуальні форми.

Непроцесуальні форми використання спеціальних знань мають місце тоді, коли вони застосовуються до порушення кримінальної справи або за порушеною кримінальною справою але результати цього не відбиваються у процесуальних документах. Аналіз слідчої практики, нормативних і літературних джерел з даної проблематики дає підстави для віднесення до непроцесуальних форм наступних прикладів використання спеціальних знань.

1. Залучення спеціаліста щодо застосування криміналістичної техніки і методів до участі в оперативно-розшукових заходах. Мається на увазі передбачене п.п. 9, 11 ст. 8 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” та ст. 15 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” негласне одержання інформації із застосуванням фотографування, відео-, кіно- і аудіозапису, як засобів документування дій злочинців, результати яких, як правило, не мають значення доказів у кримінальній справі. Застосування технічних засобів документування дій злочинців можливе як до порушення кримінальної справи, так і після цього. Суб’єктом цієї форми використання спеціальних знань виступає фахівець у застосуванні названих технічних засобів, процесуальний статус якого законодавчо не визначається. Порядок залучення спеціаліста, його права та обов'язки, питання взаємодії з працівниками оперативних служб регулюється Настановою про діяльність експертно-криміналістичної служби МВС України (затверджене наказом МВС України № 682 від 30.08.1999 р.).

2. Відомчі ревізії і розслідування. Вони проводяться поза рамками кримінального процесу за ініціативою органів управління держави чи іншого власника майна для встановлення фактів, що мають певне юридичне значення. Наприклад, це можуть бути документальні ревізії, аудиторські перевірки, товарознавчі дослідження та інші, які проводяться спеціалістами окремого підприємства, організації, установи чи відомства. Більшість з них спрямована на здійснення контролю за використанням коштів, діяльністю посадових і матеріально-відповідальних осіб, встановлення причин негараздів або аварій. За результатами цих перевірок і розслідувань складаються документи, які використовуються, перш за все, зацікавленими юридичними особами і відомствами. Але вони можуть бути залучені і до кримінального судочинства та використані як підстави для порушення кримінальної справи під час виявлення ознак злочину. В цьому випадку “акти”, “висновки” та інші документи залучаються до кримінальної справи як витребувані документи згідно зі ст. 66 КПК України. Вони можуть розглядатися як джерела доказів в розумінні інших (непроцесуальних) документів (ст. 83 КПК).

Суб’єктом даної форми використання спеціальних знань виступають фахівці (ревізори, бухгалтери, економісти, товарознавці та ін.), які працюють у конкретному відомстві, установі, організації чи на підприємстві, Але їх правовий статус кримінально-процесуальним законодавством не визначається.

3. Ревізії і перевірки, що проводяться за вимогою правоохоронних органів. Ініціатива в їх проведенні належить органу дізнання – до порушення кримінальної справи, або слідчому – після її порушення для встановлення юридично значущих фактів. Це характерно для діяльності щодо виявлення і розслідування різноманітних економічних злочинів. Метою таких ревізій і перевірок є цілеспрямоване виявлення за допомогою спеціалістів фактів, що вказують на ознаки злочину. Під час їх проведення за ініціативою органу дізнання метою є виявлення підстав для порушення кримінальної справи. Акти ревізій і перевірок розглядаються в матеріалах кримінальної справи як інші (непроцесуальні) документи, що є джерелами доказів.

Суб’єктами такої форми використання спеціальних знань виступають фахівці – ревізори контрольно-ревізійної служби в України, статус яких кримінально-процесуальним законодавством також не визначається. Відповідно до ст. 2 Закону України “ Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні” головним її завданням є здійснення державного контролю за витрачанням коштів і матеріальних цінностей, їх збереженням, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і звітності юридичними особами, які одержують кошти з державного бюджету. Суб’єктами цієї форми використання спеціальних знань можуть бути також фахівці ревізійної служби НБУ, яка здійснює контрольні функції відповідно до Закону України “Про банки і банківську діяльність” від 20.03.1991 р., Закону України “Про Національний банк України” від 20.05.1999 р. і Положення про ревізійну службу НБУ (затверджене наказом НБУ № 67

від 01.07.1993р.).

4. Перевірочні дослідження матеріальних об’єктів в стадії порушення кримінальної справи. У Настанові про діяльність експертно-криміналістичної служби МВС України поряд з експертними дослідженнями передбачається проведення досліджень за завданнями оперативно-розшукових підрозділів. Як показує слідча і оперативно-розшукова практика проводяться такі дослідження, найчастіше, в експертних установах за ініціативою органа дізнання для вирішення питання про порушення кримінальної справи, коли встановити юридично значущі обставини можливо тільки в результаті застосування спеціального дослідження: техніко-кримі–налістичного, медичного, товарознавчого, хімічного тощо. Наприклад, для встановлення наявності матеріальної підробки документів, грошових знаків або цінних паперів (ст.ст. 79, 194 КК), визначення ступеню тяжкості нанесених тілесних пошкоджень (ст. ст. 101-107 КК), визначення складу спиртних напоїв та способу їх виготовлення (ст. 149 КК), визначення приналежності речовин до отруйних, сильнодіючих, чи наркотичних (ст. ст. 229, 229-1 – 229-3 КК) тощо. Крім експертних установ, дані дослідження проводяться в спеціалізованих лабораторіях санепідемстанцій, аптекоуправлінь, інспекцій пробірного нагляду тощо. Результати досліджень відбиваються в документах, які називаються “довідкою” або “актом” і підписуються фахівцем, який проводив дослідження. Зважаючи на те, що такі дослідження не передбачені чинним кримінально-процесуальним законодавством, вони проводяться до порушення кримінальної справи з метою перевірки результатів оперативно-розшукових заходів і виявлення матеріальних ознак злочину, М.Г. Щербаковський і І.І. Золотухін пропонують іменувати їх “перевірочними дослідженнями”.

Результати перевірочних досліджень не мають доказового значення і використовуються тільки як задокументована думка фахівця, тобто основа для обгрунтованого порушення кримінальної справи. З цього можна зробити висновок, що суб’єктом використання спеціальних знань у цьому випадку виступає фахівець, статус якого також не визначається кримінально-процесуальним законодавством.

5. Попереднє дослідження матеріальних слідів злочину на досудовому слідстві. Цей різновид непроцесуальної форми застосування спеціальних знань має місце під час проведення слідчих дій (найчастіше огляду місця події) або зразу після їх закінчення і має на меті оперативне забезпечення слідства орієнтуючою інформацією для встановлення обставин злочину, розшуку і затримання злочинця. Чинним кримінально-процесуальним законодавством ця діяльність не регламентується. Ця робота проводиться співробітниками експертно-криміналістичних установ і регулюється Наста­новою про діяльність експертно-криміналістичної служби МВС України.

Оскільки попереднє дослідження процесуально не регламентується, а його висновки не мають доказового значення, то його проведення має певні обмеження. Зокрема, при такому дослідженні повинні бути прийняті заходи щодо забезпечення збереження об’єктів, що досліджуються. При цьому не повинні застосовуватися методи, які змінюють властивості речових доказів, що може вплинути на результати наступних експертних досліджень, які в подальшому є обов’язковими. Методичною основою попереднього дослідження є розроблені у відповідних галузях судової експертизи способи і експрес- методи вивчення об’єктів.

6. Дослідження, що проводяться при перевірці обліку кримінальної реєстрації. На цей вид досліджень як на форму використання спеціальних знань вперше звернули увагу М.Г.Щербаков–ський і О.О.Кравченко. На їх погляд, в них виникає потреба як в процесі проведення ОРЗ до порушення кримінальної справи, так і під час досудового слідства. Інформаційне забезпечення розкриття і розслідування злочинів покладається на інформаційні (бюро) і експертно-криміналістичні (відділи, управління, центри) підрозділи органів внутрішніх справ. За своєю суттю обліки кримінальної реєстрації являють собою основану на спеціальних знаннях систему накопичення, зберігання і використання криміналістично значущих об’єктів або інформації про них, призначену для розкриття і розслідування злочинів. В більшості випадків звернення до обліків потребує не тільки пошуково-перевірочних дій, але й проведення попередніх криміналістичних досліджень (трасологічних, балістичних, техніко-криміналістичних та ін.). Таким шляхом вирішуються завдання одержання довідкової інформації про об’єкт, що можливо вже потрапляв в орбіту кримінального судочинства, встановлення причетності до злочину конкретних осіб, скоєння однією і тією ж особою кількох злочинів тощо.

Механізм використання цієї форми спеціальних знань полягає в поданні слідчим чи органом дізнання запиту в інформаційний або експертно-криміналістичний підрозділ про ту чи іншу інформацію з надсиланням відповідних матеріалів (дактилокарт і фотографій осіб, підроблених документів, слідів рук, взуття, знарядь зламу вилучених з місць подій тощо). Пошукові дії в інформаційних масивах вказаних підрозділів супроводжуються ідентифікаційними дослідженнями за методиками, які розроблені у відповідних родах криміналістичних експертиз. Результати цієї роботи відбиваються у довідці встановленої форми, яка надсилається ініціатору запиту. Довідка не є джерелом доказів, має орієнтуюче значення, а тому за результатами облікових перевірок і досліджень, як правило, призначаються відповідні експертизи.

7. Консультативна допомога фахівців. Подібне використання спеціальних знань можливе як до порушення кримінальної справи, так і після прийняття цього процесуального рішення. Основна відмінність консультації від попередніх досліджень полягає в тому, що для надання порад не потребується ніяких досліджень. Для цього використовується вже накопичений досвід фахівця з урахуванням особливостей конкретних обставин.

Консультативна допомога надається в усній або письмовій формі. Письмова консультація може надаватися як фізичними, так і юридичними особами (експертними закладами, профільними науково-дослідними інститутами, вищими учбовими закладами та іншими установами і закладами) за письмовим поданням органу дізнання або слідчого. За своєю суттю консультація є думкою фахівця, яка має тільки орієнтуюче значення в кримінальній справі. Навіть якщо вона викладена письмово, то вона не може розглядатися як документ – джерело доказів, оскільки не утримує процесуальних гарантій достовірності викладених відомостей. Консультація може слугувати тільки підставою для прийняття тих чи інших тактичних або процесуальних рішень. Але відповідальність за це рішення повністю несе та посадова особа, що прийняла його.

Підсумовуючи розгляд непроцесуальних форм використання спеціальних знань, можна відзначити, що їх суб’єктом завжди виступає фахівець, кримінально-процесуальний статус якого чинним законодавством не визначається.

Процесуальні форми використання спеціальних знань відіграють більш значущу роль під час розслідування злочинів ніж непроцесуальні форми. Пояснюється це, перш за все, тим що факт застосування спеціальних знань у таких випадках відбивається у процесуальних документах (постановах, протоколах слідчих і судових дій, висновках експертів), порядок складання яких визначений у нормах кримінально-процесуального законодавства. Додержання встановлених правил складання процесуальних документів є засобом забезпечення достовірності відбитих в них фактів. Різниця між результатами непроцесуального і процесуального використання спеціальних знань витікає з того правила, що факти, встановлені при непроцесуальних діях повинні бути перевірені процесуальним шляхом. Це є одним з найважливіших постулатів доказування.

Процесуальні форми використання спеціальних знань застосовуються як для самостійного вирішення певних завдань розслідування, так і для перевірки фактів, встановлених непроцесуальним шляхом. До них належать наступні випадки використання спеціальних знань.

1. Залучення спеціаліста до участі в проведенні слідчих дій (ст. 128-1 КПК). Суб’єктом застосування цієї форми спеціальних знань виступає процесуальна фігура “спеціаліст”. Спеціаліст – це особа, що володіє спеціальними знаннями, навиками і викликана для сприяння у виявленні, закріпленні та вилученні доказів під час проведення слідчої дії. Він звертає увагу слідчого на обставини, пов'язані з виявленням та закріпленням доказів, дає пояснення з приводу спеціальних питань, які виникають при її проведенні. Спеціаліст вправі звертатися з дозволу слідчого із запитаннями до осіб, які беруть участь у проведенні слідчої дії; робити заяви, пов'язані з виявленням, закріпленням і вилученням доказів. Процедура участі спеціаліста і одержані результати відбиваються в протоколі, що стосується огляду, виїмки, обшуку, допиту або іншої слідчої дії.

Спеціалісти залучаються до участі в слідчих діях в наступних випадках:

1) відсутності у слідчого спеціальних знань і навичок, необхідних для кваліфікованої підготовки і проведення слідчої дії;

2) недостатнього оволодіння слідчим прийомами і засобами швидкого і якісного виконання певної роботи, що вимагає спеціальних знань і навичок;

3) необхідності з етичних чи тактичних міркувань доручити виконання певних дій саме спеціалістові;

4) одночасному застосуванні кількох засобів криміналістичної техніки;

5) необхідності виконати великий обсяг роботи, яка потребує спеціальних знань і навичок.

В якості спеціаліста може бути залучена особа, яка, по-перше, володіє спеціальними знаннями, навичками; по-друге, не зацікавлена у кримінальній справі. Залучення спеціаліста – це право слідчого, а не обов’язок. Він сам вирішує це питання, керуючись своїми знаннями про обсяг і складність роботи під час проведення тієї чи іншої слідчої дії, а також про необхідність спеціальної допомоги. Але в окремих випадках закон передбачає обов’язкову участь спеціалістів конкретного профілю в проведенні слідчої дії: пред’явленні обвинувачення і допиту німих і глухих (ст. ст. 144, 169 КПК), допиту неповнолітнього свідка (ч.1 ст. 168 КПК), огляду і ексгумації трупа (ст. 192 КПК), судово-медичного освідування (ч.2 ст. 193 КПК).

Як показує слідча практика, найчастіше до участі в проведенні слідчих дій залучається спеціаліст-криміналіст для виявлення, фіксації та вилучення слідів злочину, застосування для цього техніко-криміналістичних засобів. Але в кримінальних справах про розкрадання майна, зокрема, у сфері підприємництва слідчий найбільше потребує допомоги при проведенні слідчих дій від спеціалістів-бухгалтерів, іноді спеціалістів з комп’ютерної техніки.

2. Призначення судової експертизи (ст.ст. 75-76 КПК). Ця форма використання спеціальних знань за своїм значенням визнається основною, оскільки надає найбільших можливостей у застосуванні науково-технічних досягнень для вирішення завдань кримінального судочинства. Відповідно до ст. 1 Закону України “Про судову експертизу”, “судова експертиза – це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, попереднього слідства чи суду”.

В сучасній теорії виділяються три типи завдань судової експертизи:

1) ідентифікаційні завдання (встановлення тотожності певного об’єкту);

2) діагностичні завдання (встановлення ознак і властивостей об’єкту, механізму події, її часу тощо);

3) профілактичні завдання (виявлення обставин, що сприяють вчиненню злочинів і розробка заходів щодо їх усунення).

Призначення експертизи обумовлюється ситуацією, коли іншими засобами доказування не вдається достовірно встановити окремі обставини злочину, що розслідується. Відповідно до ст. 75 КПК експертиза призначається у випадках, коли для вирішення певних питань при провадженні в справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання. З цього положення витікає, що призначення експертизи обов’язкове, якщо той чи інший факт не є очевидним, а може бути встановлений тільки в результаті дослідження спеціаліста. Визначити таку необхідність в кожній конкретній ситуації повинен орган дізнання, слідчий чи суд. Лише стосовно невеликої групи обставин, перелічених в ст. 76 КПК, призначення експертиз (судово-медичної, судово-психіатричної і судово-психологічної) законо­давцем визначається імперативно обов’язковим.

Судово-експертні дослідження відрізняються від інших форм застосування спеціальних знань, в тому числі від перевірочних і попередніх досліджень, характерною процесуальною процедурою і достовірністю одержаних результатів. Суб’єктом застосування спеціальних знань в даному випадку виступає особлива процесуальна фігура – експерт, обов’язки і права якого чітко визначені кримінально-процесуальним законодавством (ст. 77 КПК).

Експерт на відміну від спеціаліста, який бере участь у проведенні слідчої дії під керівництвом слідчого, самостійно проводить дослідження і його результати оформлює у вигляді висновку, за який несе особисту відповідальність. Висновок експерта як процесуальний документ є джерелом доказів і повинен відповідати певним вимогам, сформульованим у законі (ст.ст. 65, 200 КПК). Для забезпечення глибокого і всебічного дослідження експерт має право ознайомлюватися з матеріалами справи, які стосуються експертизи; порушувати клопотання про представлення нових матеріалів, необхідних для підготовки висновку; з дозволу особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або суду бути присутнім при провадженні допитів та інших слідчих дій і задавати особам, які допитуються, запитання, що стосуються експертизи. Перераховані повноваження характеризують експерта як одного з суб’єктів збирання доказів, які стосуються експертизи. Однак він може лише порушувати клопотання про надання додаткових матеріалів, необхідних для проведення дослідження але не вправі самостійно збирати їх.

Законодавством передбачається кримінальна відповідальність судового експерта за дачу свідомо неправдивого висновку (ст. 178 КК) та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків (ст. 179 КК), що є однією з гарантій правильності його висновку. Крім того, експерт несе адміністративну відповідальність (ст. ст. 185-3, 185-4 КпАП) у випадку злісного ухилення від явки в суд, органи дізнання і слідства. Поєднання широких повноважень експерта і юридичної відповідальності є його відмінною рисою як суб’єкта використання спеціальних знань.

Відповідно до Закону України “Про судову експертизу” судовими експертами можуть бути особи, які мають необхідні знання для підготовки висновку з досліджуваних питань. Фахівці державних спеціалізованих установ і відомчих служб, що проводять судові експертизи, повинні мати вищу освіту, пройти відповідну підготовку та атестацію як судові експерти певної спеціальності. Законом передбачена можливість проведення судових експертиз на підприємницьких засадах на підставі спеціального дозволу (ліцензії), а також громадянами за разовими договорами. Атестація судових експертів, які працюють на підприємницьких засадах і громадян після відповідної підготовки проводиться в експертних закладах Міністерством юстиції або Міністерством охорони здоров'я України відповідно до їх функцій. У Міністерстві юстиції ведеться спеціальний Реєстр атестованих судових експертів. Органи дізнання, попереднього слідства і суди зобов'язані доручати проведення судових експертиз переважно фахівцям, внесеним до цього Реєстру.

3. Допит експерта (ст. 201 КПК). Ця дія є додатковою до експертизи процесуальною формою використання спеціальних знань. В слідчій практиці мають місце ситуації, коли при ознайомленні з висновком експерта орган дізнання, слідчій чи суд виявляє, що викладені в ньому положення потребують пояснень або доповнень. Для усунення виявлених недоліків чи прогалин немає потреби в проведенні додаткової експертизи, для цього достатньо роз’яснень, доповнень експерта, які фіксуються в протоколі його допиту.

Пояснення експерта можуть стосуватися наступних положень висновку: обраної методики дослідження; використання в експертизі науково-технічних засобів та їх можливостей; критеріїв оцінки, яких дотримувався експерт при дослідженні; окремих термінів і формулювань, що були використані тощо. Доповнення висновку експерта, які встановлюються в процесі його допиту являють собою: положення, які хоча і не були викладені у висновку, але витікають з проведеного дослідження; визначення можливостей подальшого дослідження об’єктів експертизи для встановлення нових обставин при наявності додаткових матеріалів тощо. Протокол допиту експерта доповнює його висновок і виступає разом з ним джерелом доказів.

Треба зазначити, що допит може проводитися не тільки відносно даного експертом висновку, але і повідомлення про неможливість вирішення поставлених питань. В останньому разі предмет допиту можуть становити обставини, що перешкоджають одержанню позитивного результату дослідження та умови його досягнення. Таким чином результати допиту експерта можуть слугувати підставою для призначення додаткової чи повторної експертизи того ж виду або зовсім іншої експертизи, а також для проведення слідчих дій для збору додаткових матеріалів для цього.

4. Допит фахівця як свідка. Ця процедура самостійної процесуальної дії чинним кримінально-процесуальним законодавством не передбачена, але під час розслідування за кримінальними справами виникають ситуації, коли з’являється потреба в одержанні пояснень і доповнень відносно документів, складених фахівцями при проведенні різного роду перевірок (непроцесуальній формі використання спеціальних знань). В таких випадках процесуальною формою доповнення документальних джерел доказів, здобутих за допомогою спеціальних знань фахівця, є його допит. Зокрема, допитуються ревізори, працівники бухгалтерій та інші спеціалісти, що брали участь у перевірках. Їх допит проводиться за правилами допиту свідків і аналогічний статус мають одержані показання.

За своїм змістом допит фахівця споріднений допиту експерта. Його предмет складають пояснення і доповнення стосовно складеного фахівцем документу – акту ревізії, контрольних замірів виконаних робіт, обстежень тощо. Крім того, до предмету допиту можуть входити питання, що стосуються порядку ведення документообороту на підприємстві, особливостей технологічних операцій виготовлення продукції тощо. Допит фахівця таким чином є процесуально формою введення в процес доказування фактів, виявлених під час проведення різного роду непроцесуальних перевірок, які з певних причин не знайшли відбиття у відповідних документах.

Непроцесуальні і процесуальні форми використання спеціальних знань під час розслідування злочинів органічно пов’язані між собою і надають достатньо широкі можливості органам дізнання, слідчому і суду впровадження в доказування новітніх досягнень науки і техніки. Здійснюється це впровадження шляхом залучення суб’єктів – носіїв спеціальних знань. Є сенс об’єднати цих суб’єктів в понятті “фахівець”, під яким слід розуміти будь яку особу, що володіє спеціальними знаннями в певній галузі і може бути залучена для участі в розкритті та розслідуванні злочину. Враховуючи різний правовий статус суб’єктів спеціальних знань в кримінальному судочинстві, їх можна класифікувати на кілька категорій.

1. Фахівець, процесуальний статус якого в кримінальному судочинстві законодавством не визначається (ревізори, бухгалтери, інспектори та інші, які проводили перевірки або дослідження і матеріали котрих слугували підставою для порушення кримінальної справи або надавали іншу непроцесуальну допомогу).

2. Фахівець, який виступає в кримінальному процесі як свідок виявлення на основі своїх спеціальних знань юридично значущих обставин (ревізори, бухгалтери, інспектори та інші, які були допитані як свідки).

3. Фахівець, який залучається до участі в проведенні слідчих дій для надання допомоги слідчому в порядку встановленому кримінально-процесуальним законодавством (“спеціаліст”).

4. Фахівець, який залучається до участі в кримінальній справі для дачі висновку з досліджуваних спеціальних питань (“експерт ”).

З огляду на те, що чинним кримінально-процесуальним законодавством проводиться розподіл функцій суб’єкта розслідування (органа дізнання, слідчого, суду) і суб’єкта спеціальних знань, не можна погодитися з думкою, що суб’єктом використання спеціальних знань доцільно визнавати також слідчого, дізнавача, оперуповноваженого, прокурора, суддю.  Звичайно працівники правоохоронних і правозастосовуючих органів в процесі своєї діяльності набувають різноманітних знань в таких галузях як судова бухгалтерія, банківська справа, судова медицина тощо, які відіграють надзвичайно важливу роль під час вирішення багатьох завдань розслідування. І, безумовно, є серед слідчих, оперативних працівників такі, хто подібно відомому герою А.Конан Дойла сумлінно і з великою зацікавленістю вивчають суміжні з криміналістикою галузі знань, розуміючи що вони мають велике значення в їх професійній майстерності. Але висновки суб’єкта розслідування (слідчого, дізнавача, оперуповноваженого, прокурора, судді), зроблені на підставі особистих спеціальних знань, за чинними законодавством не мають процесуального значення – для цього потрібен висновок фахівця як окремої процесуальної фігури. Саме ця формальна ознака, на нашу думку, не дає підстав ставити слідчого та інших в ряд суб’єктів – носіїв спеціальних знань.

Підсумовуючи викладене, можна дати визначення спеціальних знань в кримінальному судочинстві як неправових науково-професійних знань і навичок, одержаних в результаті навчання і практичної діяльності в певній галузі, що використовуються для збирання і дослідження інформації під час розкриття і розслідування злочинів.

Під час розслідування розкрадань майна у сфері підприємництва та інших економічних злочинів форми використання спеціальних знань мають певні особливості, які визначаються колом питань і, відповідно, фахом спеціалістів, що залучаються для їх вирішення. Найчастіше на практиці виникає потреба у залученні спеціальних знань у галузях бухгалтерського обліку, банківської справи, комп’ютерних технологій і криміналістичного дослідження документів. Їх розгляд доцільно починати з непроцесуальних форм, оскільки саме вони мають місце при надходженні первинного матеріалу про злочин до правоохоронних органів чи збиранні його ними і перевірки на стадії порушення кримінальної справи.