5.1. Поняття причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів та їх роль в побудові окремих методик розслідування

Злочини, взяті у великому масштабі, виявляють, за своєю кількістю і за всією класифікацією таку ж закономірність, як явища природи...

К.Маркс

Проблема причин злочинності, як відзначає В.М. Кудрявцев, є центральною і найбільш складною кримінологічною проблемою. Важливість її вирішення визначається тим, що під час встановлення причин злочинності з’являється нагода на науковій основі розробляти і здійснювати ефективні заходи боротьби з цим негативним соціальним явищем.

Можливості встановлення причин конкретного злочину і умов, що сприяли його вчиненню, та їх усунення існують саме під час проведення досудового слідства. Відповідно до чинного кримінально-процесуального законодавства орган дізнання, слідчий (а також прокурор і суд) в процесі провадження за кримінальною справою “...зобов'язані виявити причини і умови, які сприяли вчиненню злочину” (ст.23 КПК). Встановивши їх, названі органи вносять у відповідний державний орган, громадську організацію або посадовій особі подання про вжиття заходів щодо усунення виявлених причин і умов злочину (ст.23-1 КПК). Наведені положення свідчать про те, що криміногенні обставини (причини і умови) віднесені до предмету доказування за кожною кримінальною справою. Тому профілактика злочинів визнається одним з найважливіших напрямків слідчої діяльності.

В той же час серед криміналістів існує точка зору, що опис типових для окремого виду злочинів причин і умов, що сприяють їх вчиненню, доцільно помістити в криміналістичній характеристиці даного виду злочинів. Але, на думку Р.С. Бєлкіна, окрема криміналістична методика не повинна містити самостійний розділ про профілактичну роботу слідчого. Така позиція є досить поширеною серед криміналістів, про що свідчить той факт, що далеко не у всіх підручниках та навчальних посібниках з криміналістики ця проблема взагалі розглядається. Іноді навіть в межах одного видання питання встановлення причин і умов злочинів і профілактичної роботи слідчого в окремих методиках розслідування розглядаються як їх самостійний структурний елемент, а в інших методиках зовсім не розглядаються. Така непослідовність у визначенні структури окре­мої методики розслідування свідчить не тільки про розбіжності у поглядах окремих авторів, але є показником існування невирішеної важливої теоретичної проблеми, яка має в той же час і велике практичне значення.

Положення про те, що робота слідчого щодо встановлення причин і умов злочину повинна починатися з моменту прийняття справи до провадження і здійснюватися протягом всього процесу розслідування паралельно з встановленням інших обставин стало вже аксіомою.  Тому вирішення цього завдання відбивається в змістові багатьох слідчих дій. Зважаючи на важливість і масштабність даного завдання в структурі процесу досудового розслідування, А.В. Дулов засобом її вирішення цілком обгрунтовано вважає не окремі розрізнені слідчі дії, а тактичну операцію з умовною назвою “профілактика”.

Беручи до уваги наведену аргументацію, цілком логічним, на наш погляд, є включення питань профілактичної діяльності слідчого в методики розслідування злочинів як окремого їх структурного елементу. По-перше, цим акцентується як важливий напрямок в роботі слідчого попереджувальна діяльність під час розслідування за кримінальною справою. По-друге, вивчення питань профілактики злочинів в курсі криміналістики (методики розслідування) дозволяє інтегрувати знання криміналістики і кримінології при підготовці кадрів для правоохоронних органів.

Криміналістична методика, базуючись на теоретичних положеннях кримінології, повинна давати практичну інтерпретацію цих положень відносно злочинів окремих видів і груп шляхом формулювання відповідних практичних рекомендацій. У зв’язку з цим слід зауважити, що методики розслідування злочинів окремих видів є каналами впровадження у слідчу практику теоретичних положень не тільки кримінології але і наук кримінального права та кримінального процесу.

Треба також зазначити, що розгляд питань встановлення причин злочинів та умов, що сприяють їх вчиненню, в окремих методиках розслідування не є повтором відповідних положень кримінологічної науки. Вважаємо, що профілактична діяльність під час розслідування злочинів є проблемою комплексною і повинна досліджуватися кримінологією, криміналістикою і наукою кримінального процесу. Кожна з цих наук має свій аспект в цій проблемі. Кримінологія вивчає дану сторону діяльності слідчого з найбільш узагальнених філософсько-соціологічних позицій і її положення виступають як вихідні для інших наук. В цьому аспекті певне значення мають положення і науки кримінального права стосовно мотиву злочину як елементу його складу. Криміналістика має досліджувати в межах окремої методики розслідування, перш за все, практичний аспект встановлення причин і умов конкретного злочину – підготовку і проведення слідчих дій на різних етапах розслідування та прийняття заходів щодо усунення виявлених криміногенних факторів. В науці кримінального процесу основна увага звертається на виникнення певних процесуальних відносин у зв’язку з виявленням причин і умов злочину та прийняттю заходів щодо їх ліквідації. Звичайно таке розмежування носить досить умовний характер в силу взаємозв’язку і взаємопроникнення наук кримінально-правового циклу.

В новітніх кримінологічних дослідженнях для розуміння мотивів конкретного злочину і злочинності взагалі проблема причинності розглядається на трьох взаємопов’язаних, але різних рівнях: 1) філософському; 2) соціологічному; 3) індивідуальному.

На філософському найвищому рівні причини злочинності визначаються безвідносно до історичних особливостей певних соціально-економічних формацій. З цих позицій в основі злочинності будь-якого людського суспільства лежать певні соціальні протиріччя. Детермінація злочинності при цьому пов’язується з соціальною, інтелектуальною і моральною неоднорідністю суспільства, яка приводить до протиріч і навіть антагонізмам в інтересах людей.

Соціологічний рівень визначення причин злочинності є конкретизацією і деталізацією філософського рівня відносно різних країн у певні проміжки історичного часу. На цьому рівні аналізуються соціальна структура конкретного суспільства, властиві йому процеси

і явища в економічній, політичній і духовній сферах життя, які викликають злочинність.

На індивідуальному рівні аналізується конкретний злочин – “елементарна частинка” злочинності. Визнається, що і на цьому рівні зберігають свою дію всі фактори, зв’язки і відношення, характерні для філософського і соціологічного рівнів причин злочинності. Тільки тепер вони ще більше конкретизуються і переходять у психологічну форму, пояснюючи цілі і мотиви поведінки конкретної людини – злочинця. Причини індивідуального злочину визначаються як неузгодженість поведінки особистості з соціальним середовищем, в основі якої лежать негативні якості, що сформувалися у конкретної людини під впливом певних факторів. При цьому підкреслюється можливість переорієнтації і виправлення такого суб’єкта.

Кримінально-процесуальне законодавство ставить перед слідчими завдання виявляти причини і умови конкретних злочинів і приймати заходи щодо усунення криміногенних факторів з метою попередження подібних злочинів у майбутньому. Тобто, мається на увазі індивідуальний рівень дослідження детермінації злочинності з використанням головним чином процесуально-правового інструментарію. Треба зазначити, що це завдання досить складне, особливо з урахуванням недостатньої її теоретичної розробки в науках кримінально-правового циклу і явно недостатньої кримінологічної підготовки правоохоронців.  Це додатковий аргумент за включення цих питань в структуру окремих методик розслідування як самостійного їх елементу.

Як показує вивчення у кримінальних справах подань, складених слідчими згідно вимог ст. 23-1 КПК, багато з них страждають типовими недоліками і помилками. Одним з найбільш суттєвих недоліків є те, що в багатьох випадках практичними працівниками причина конкретного злочину ототожнюється з умовами, що сприяли його скоєнню. Нерідко слідчі взагалі не утруднюють себе виявленням коренів злочинів, обмежуючись викладенням обставин його вчинення і пропозицією обговорити в трудовому колективі поведінку обвинуваченого. Очевидно, що це обумовлено тим, що у вітчизняній кримінології та інших науках кримінально-правового циклу до останнього часу не було чіткості у викладенні цих питань. А це негативно позначалося на підготовці працівників правоохоронних органів. Не останню роль в цьому, мабуть, відіграє і застаріла редакція ст. 23 КПК. Ця обставина вимагає приведення деяких міркувань з приводу понять причини конкретного злочину і умов, що сприяли його вчиненню.

В сучасних кримінологічних дослідженнях проблема причин злочинності і умов, що сприяють їй, розглядається через визначення системи соціально-негативних факторів (явищ, процесів), які детермінують злочинність. При цьому причина – це вирішальний активний фактор, який містить у собі реальну можливість появи злочину як свого наслідку. Умова ж – це відносно пасивний фактор, який тільки сприятливо впливає на розвиток причинного зв’язку, але безпосередньо не породжує наслідку злочину.

Отже, причини конкретного злочину - це ті активні фактори, які викликають у певної особи інтереси, мотиви для його вчинення. В основі злочинної мотивації як суб’єктивного психофізіологічного процесу знаходяться певні людські вади: корисливість, правовий нігілізм, егоїзм, кар’єризм, жорстокість, негативні психологічні особливості тощо. Це повністю суб’єктивна сфера, пов’язана з особливостями конкретної людини. Формування особистості злочинця – складний процес, який ще недостатньо вивчений в кримінології і викликає спори, але можна з впевненістю стверджувати, що в ньому переплітаються і взаємодіють біологічне і соціальне. Структура будь-якої особистості, в тому числі і злочинця, складається поступово в процесі взаємодії між зовнішнім середовищем і психічною організацією індивіда. Тому встановлення причин конкретного злочину полягає у вивченні особи обвинуваченого, визначенні її негативних рис, які в конкретній життєвій ситуації призвели до вчинення нею злочину. Зібрані відомості про особу обвинуваченого повинні знайти відбиття у матеріалах кримінальної справи, оскільки вони враховуються судом під час визначення виду і міри покарання.

Вивчення особи обвинуваченого з цих позицій включає в себе встановлення: віку; громадянства; освіти; сімейного стану; стану здоров’я; наявність професії, постійного місця проживання; поведінки під час вчинення злочину і після нього; поведінки в сім’ї, на роботі, за місцем проживання та інших відомостей про особистість. Слідчими діями, спрямованими на вирішення цього завдання, найчастіше є допит самого обвинуваченого, допити свідків і потерпілих, виїмка і обшук з метою виявлення інформації про особистість, призначення судово-психіатричної, судово-психологічної та судово-наркологічної експертиз. Звичайно, що метою цих слідчих дій є не тільки вивчення особистості обвинуваченого а також і встановлення інших обставин, що входять в предмет доказування за кримінальною справою.

Для одержання зазначеної інформації крім процесуальних засобів можливе використання і непроцесуальних – оперативно-розшукових дій, безпосереднього спостереження поведінки, емоційних проявів обвинуваченого під час проведення слідчих дій з його участю.

Усунення причин конкретного злочину пов’язане із застосуванням до обвинуваченого (підсудного, засудженого) певних виховних, примусових і виправно-трудових заходів під час досудового і судового слідства, призначенням кримінального покарання та його виконанням. Їх мета полягає у нейтралізації негативних якостей і рис особи, що вчинила злочин. Вказані заходи здійснюють органи дізнання, досудового слідства, суд та органи виконання покарань. Але остаточне усунення причин конкретного злочину слід асоціювати все ж таки з визначенням судом кримінального покарання, адекватного вчиненому злочину, і його належним виконанням. Тобто головна роль в усуненні причин злочину належить суду і органам виконання покарань. Показником ефективності вирішення цього завдання слід вважати рівень рецидивної злочинності, попередження якої зараз є актуальною і в той же час надзвичайно складною проблемою кримінології.

Роль слідчого в усуненні причин конкретного злочину, як зазначалося (див. підрозділ 2.1), полягає у вирішенні виховних тактичних завдань протягом всього процесу розслідування за кримінальною справою, які зводяться до здійснення впливу на особу, що вчинила злочин, з метою засудження нею самою свого вчинку і розкаяння в цьому.

Умови, що сприяють вчиненню злочину (пасивні фактори), складають його навколишню обстановку. В кримінології умови прийнято розподіляти на суб’єктивні і об’єктивні. Суб’єктивні умови – це негативні психологічні і моральні якості людей, що оточують злочинця. Негативні якості людей (населення) позначаються на їх орієнтації, поведінці, суспільній діяльності і утворюють сприятливу атмосферу для виникнення злочинного задуму і досягнення злочинцем поставленої ним мети. Такими суб’єктивними умовами є, наприклад, прагнення певних людей до швидкого і нетрудового збагачення, прагнення до “красивого” життя, правовий нігілізм, які можуть бути використані злочинцем. Сюди ж можна віднести також п’янство, наркотизм, проституцію та інші види ненормативної поведінки. До суб’єктивних умов, які сприяють злочинності, належать і недоліки в роботі державного апарату, перш за все, контролюючих і правоохоронних органів, органів юстиції та закладів, що відають виконанням кримінального покарання. Ці недоліки викликані розгубленістю чи зневіренням, некомпетентністю або байдужістю до державних і громадських справ, іншими вадами людей, які працюють у державних органах. Суб’єктивні умови, що тим чи іншим чином сприяли вчиненню злочину, встановлюються також шляхом проведення вказаних вище стосовно причин злочину слідчих дій.

Усунення суб’єктивних умов, що сприяли вчиненню злочину, за конкретною кримінальною справою має два напрямки. По-перше, для цього потрібне притягнення до відповідальності всіх осіб, які тим чи іншим чином сприяли вчиненню злочину. В таких випадках мова може йти про самостійний склад посадового злочину або адміністративного правопорушення з боку людей, які оточували злочинця і тим чи іншим чином сприяли йому у досягненні злочинної мети. По-друге, усунення суб’єктивних сприятливих для конкретного злочину умов полягає в проведенні роз’яснювальної і виховної роботи серед населення або певних соціальних груп за матеріалами розслідуваної кримінальної справи.

Об’єктивними умовами злочинності прийнято вважати соціальні протиріччя, які безпосередньо не залежать від свідомості і волі населення. Це умови історично успадковані від минулих епох, що підтримують стан соціальної напруженості в суспільстві і сприяють злочинності (екологія, уклад і стан економіки, соціальні відносини, тіньові сторони урбанізації і технічного прогресу тощо). Їх встановлення потребує певної аналітичної роботи на основі узагальнення значної кількості кримінальних справ певної категорії, а усунення – кардинальних економічних, політичних та соціальних заходів.

Таким чином, встановлення умов, що сприяли вчиненню конкретного злочину, полягає у вивченні під час його розслідування зовнішніх по відношенню до особи обвинуваченого обставин. Ці обставини можна розділити, орієнтуючись на їх суб’єктивний чи об’єктивний характер, на: а) конкретну життєву криміногенну ситуацію (на першому плані знаходяться суб’єктивні умови); б) загальну ситуацію, що склалася у суспільстві, на час вчинення злочину (об’єктивні умови).

Успішне розв'язання проблеми встановлення причин та умов конкретного злочину можливе лише тоді, коли це завдання чітко усвідомлене, визначене з самого початку розслідування за кримінальною справою і планомірно вирішується паралельно з встановленням інших обставин.