§ 3. Право

ля України XVIII ст. характерним є завершення станов­лення української національної правової системи і перші спроби кодифікації права. Однак через втрату Україною державності цей процес не дістав офіційного визнання і законодавчого закріплення.

х^г           Джерела права1. Як і в попередні часи,  важливим

джерелом права залишалося звичаєве право. Але воно зазнало сут­тєвих змін як за формою і змістом, так і за широтою та порядком застосування. Норми звичаєвого права, що не суперечили російсь­кому законодавству, підтверджувалися санкціонуванням держав­ної влади. Про це свідчать укази Петра І, інші документи та мате­ріали, зокрема прохання генерального обозного Я. Лизогуба (1729 p.), «доношение» генерального судді І. Борозни (1735 р.) та ін. Водночас під традиційними юридичними нормами розуміли далеко не всі норми звичаєвого права, а передусім ті, що служили інтересам пра­влячої еліти (раніше встановлені і закріплені в різних нормативних актах). Це випливає з указів імператора і Сенату від ЗО листопада і 4 грудня 1796 р. про «восстановления» в Малій Росії «правления и судопроизводства сообразно тому как оное там сходственно правам и прежним обрядам существовало»2.

Найповніше звичаєве право діяло в козацькому середовищі, особливо на території Нової Січі, хоча й там виявилася тенденція до дедалі більшої регламентації внутрішнього устрою правового життя різноманітними письмовими приписами офіційних властей.

Упродовж усього періоду пізнього феодалізму звичаєве право продовжувало функціонувати в усіх сферах життя українського суспільства і держави, навіть у тих випадках, коли окремі його норми суперечили основним напрямам політики як гетьмана, так і царського уряду. Пояснюється це тим, що норми звичаєвого права мали переважно об'єктивний характер, вони глибоко проникли в усі сфери суспільства. І хоча наприкінці XVIII ст. у зв'язку з ево­люцією суспільних відносин, втратою державності сфера застосу­вання звичаєвого права обмежується у зв'язку з витісненням його російским  законодавством,  звичаєве  право  продовжувало  жити,

294

-37.

1 Бойко I. Й. Держава і право Гетьманщини... — С. 31-

2 Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII—XVIII ст. — С. 124.

295

Розділ 6. Устрій і право України в період наступу на її автономію

його норми обов'язково враховувались усіма без винятку коди­фікаторами, імперським законодавством.

Провідне місце в правовій системі України XVIII ст. посіло писане право. Значною мірою було поновлено дію Литовського ста­туту 1588 p., Саксонського зерцала, «Порядку». Законність цих джерел підтверджували загальноімперські акти, універсал гетьма­на І. Скоропадського від 16 травня 1721 р., «Решительные пункты» (п. 20) від 22 серпня 1728 p., інструкція гетьмана Д. Апостола судам від 13 липня 1730 р.

Поширилося застосування Магдебурзького права, причому не тільки в містах, айв усіх ланках судової системи України. У пер­шій половині XVIII ст. з метою полегшення праці юристів-практи-ків виникла гостра потреба перекладу збірників Магдебурзького права з латинської на українську мову. Тому створюються: Ко­роткий вказівник Магдебурзького права за книгою «Порядок» і своєрідна праця під назвою «Кратко выписано з прав малороссийс­ких книги «Порядку», з артикулов прав Магдебургского, права це­сарского з означением, какое в тех правах за вини положено нака­зание и казнь и на каких именно значат страницях»1. У зазначених і деяких інших збірниках зміст Магдебурзького права було дещо трансформовано порівняно з оригіналами. Реалії суспільно-політи­чного життя, безперечно, відбилися на характері й обсязі застосу­вання Магдебурзького права на місцях. Наприкінці XVIII ст. Маг­дебурзьке право майже перестало застосовуватися на українських землях, але багато які з його положень збереглися з різних норма­тивних актах.

У 1708 р. гетьман І. Мазепа зробив спробу вийти з-під влади Російського царя й уклав договір з королем Польщі С. Лещинським. Цей договір визначав у загальних рисах правове становище Лівобе­режної України на правах провінції Речі Посполитої. Соратник Ма­зепи гетьман у вигнанні П. Орлик у м. Бендерах (Молдавія) підпи­сав зі старшиною акт «Пакты и конституции...»2. Обидва ці доку­менти не були втілені в життя, але становлять інтерес як пам'ятки державно-правової думки України.

1              Матеріали до історії українського права. — Т. 1. — К., 1929. — С 190—259.

2              Пакти і конституції законів та вольностей Війська Запорозького між ясновельмож­

ним паном Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом Війська Запорозького, та між

старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, прийняті пуб­

лічною ухвалою обох сторін і підтверджені на вільних виборах встановленою прися­

гою названим ясновельможним гетьманом, року Божого 1710, квітня 5, при Бендерах

(Хрестоматія з історії держави і права України. — Т. 1. — С. 184—200).

296

§ 3. Право

Події 1708—1709 pp. посилили негативне ставлення російської адміністрації до інституту гетьманства та договірних відносин. Спро­би гетьмана І. Скоропадського підписати нові договірні статті закін­чилися прийняттям так званих Решетилівських статей 1709 p., що були одностороннім законодавчим актом царського уряду про упра­вління Лівобережною Україною. Звернення гетьмана Д. Апостола до імператора Петра І про повернення Україні давніх прав відпо­відно до договорів другої половини XVII ст. завершилися відмовою. У відповідь гетьман у 1728 р. одержав від Вищої таємної ради так звані «Решительные пункты», які до кінця існування гетьманщини залишалися її основним законом1.

Як і раніше, важливе місце серед джерел права гетьманщини посідали нормативні акти військово-адміністративної влади, пере­дусім гетьмана. Ці акти мали форму універсалів, ордерів, інструк­цій, листів, декретів, грамот. Серед найважливіших універсалів мо­жна назвати: універсал К Розумовського від 20 квітня 1760 р. про фактичне закріплення селян України, також цілу низку земельних, імунітетних, військово-службових універсалів. За правовим харак­тером близькими до універсалів були гетьманські ордери та інстру­кції, наприклад інструкції судам П. Полуботка (1722 р.), Д. Апосто­ла (1730 р.), К. Розумовського (1761—1763 pp.), листи і декрети про порядок судочинства, грамота К. Розумовського про кількість роз­квартирування та порядок утримання військ (1751 р.)2.

У формі універсалів та указів видавала свої акти Генеральна військова канцелярія. Це були підзаконні акти, спрямовані на реа­лізацію актів гетьмана і царя, за їх допомогою здійснювалася вико­навчо-розпорядча функція.

У XVIII ст. рішення таких органів, як військова рада, рада ге­неральної старшини, практично втратили своє значення, тому їхні засідання відбувалися дуже рідко, зміст їхніх рішень заздалегідь визначався царською владою.

На початку XVIII ст. в умовах наступу на вільності України на її територію поширюється дія різноманітних актів царської Росії (регламенти, приписи, положення, зводи, накази, інструкції, укази, маніфести). Прикладами можуть бути: указ 1714 р. про єдиноспад-ковість, Табель про ранги 1722 р., указ 1783 р. про закріплення се­лян, жалувана грамота дворянству 1785 р. На судочинство в Геть-

1              Решения, учиненного по его императорского величества указу в Верховном тайном

совете, на поданное прошение Войска Запорожского обеих сторон Днепра, гетмана

Апостола від 22 августа 1728 р.

2              Чехович В. Джерела права України — Гетьманщини. МЕЕ. —- С. 184—185.

297

Розділ 6. Устрій і право України в період наступу на її автономію

манщині вплинули петрівські укази з питань кримінального права 12 і 19 листопада 1721 р. і «Про форму суду» від 3 листопада 1723 р. та ін. Збільшується також кількість нормативних актів.

У XVIII ст. у зв'язку зі зміною правового статусу Російської православної церкви посилилося втручання самодержавства і в правове життя української православної церкви шляхом введення в дію «Духовного регламенту» та інших нормативних актів.

На Правобережній Україні та Західній Волині (до приєднання їх до складу Росії в 1793 та 1795 pp.) найважливішими джерелами права залишались акти центральної влади Речі Посполитої, Магде­бурзьке право, Литовський статут, а також норми звичаєвого пра­ва. У 1768—1775 pp. польський Сейм затвердив так звані Карди­нальні права, які гарантували панування шляхти та католицької церкви в усіх сферах життя.

На землях Запорізької Січі норми звичаєвого права залиша­лися найважливішим джерелом права аж до кінця її існування1.

Писемні пам'ятки адміністративного та судового діловодства, що зберігаються в архівах, дають змогу проаналізувати й оцінити застосування права України2.

Зміст джерел права, що використовувалися в Україні у XVIII ст., та їхнє значення в житті українського суспільства свід­чать про високий ступінь розвитку правової системи України.

Наприкінці XVIII ст. унаслідок ліквідації української держав­ності сфера застосування права України дуже звузилася, його ви­тісняло законодавство Російської імперії.

Кодифікація права3. У першій чверті XVIII ст. у процесі ди­намічного розвитку суспільно-політичного і правового життя Укра­їни виникла гостра потреба спочатку інкорпорації, а потім і коди­фікації права України.

У той час на території України використовувалася велика кількість найрізноманітніших джерел права, норми яких нерідко дублювалися чи суперечили одна одній, що створювало певні труд­нощі для їх застосування. Ще більше ускладнилась обстановка у зв'язку з поширенням в Україні (спочатку в окремих районах, а згодом по всій території) російського законодавства. Мало значення

1              Грозовський L М. Право Нової Січі (1743—1775 p.): Навч. посібник. — Харків, 2000. —

С 6—13.

2              Ділова документація гетьманщини XVIII ст.: 36. документів. — К., 1993. — Архів

Коша Нової Запорізької Січі. Опис справ 1713—1776. — К., 1994.

3              Ткач А. П. Історія кодифікації дореволюційного права України. — К., 1968. Коди­

фикация, памятники и основные черты права Украины второй половины XVIII —

первой половины XIX вв. — К., 1969.

298

§ S. Право

й те, що українські феодали прагнули зрівнятися у правах із росій­ським дворянством.

Царське самодержавство, обмежуючи правомочність гетьмана, обмежувало водночас і його законодавчу владу, а отже, і можливості України підтримати й зберегти власну систему права.

Спочатку робота з кодифікації здійснювалася приватними особами, котрі займалися систематизіцією нормативної бази окре­мих інститутів та галузей права, наприклад створення «ручних книг» для судів. Під ручними книгами розуміли збірники законів, створені шляхом неофіційної інкорпорації (в порядку приватної систематизації). Часто «ручні книги» включали коментарі вчених. «Ручні книги» називилася ще «керівними» книгами. Наприклад, «Порядок» — це одна з таких книг.

Гетьман Д. Апостол і старшинсько-шляхетська верхівка, пра­гнучи домогтися дозволу на систематизацію українського права, посилалися на Березневі статті, які встановлювали, що управління і суд Малоросія здійснюює за своїми стародавніми правилами та законами. Наступні договори підтверджували це положення Берез­невих статей. Царський уряд дав такий дозвіл, сподіваючись, що, контролюючи хід систематизації, переведе цю роботу на шлях створення єдиної для України і Росії правової системи.

За указом від 28 серпня 1728 р. імператриця Анна наказала створити з місцевого українського населення кодифікаційну ко­місію для створення Зводу законів. За 15 років роботи над Зводом склад її неодноразово змінювався. Комісія працювала переважно в Глухові — столиці України і гетьманській резиденції того часу. Ко­місія сама встановлювала для себе порядок роботи, хоча суперечки з цього приводу не припинялися протягом усього часу роботи над Зводом. Спочатку членів комісії було 12, а з 1738 р. їх стало 18. Ро­сія намагалася вплинути на перебіг кодифікації через включення до складу комісії людей, на яких можна було б здійснювати тиск. Тому князю Шаховському було надано право призначати членів комісії з числа представлених йому кандидатів. У 1735 р. було при­йнято рішення про несплату жалування членам комісії на тій під­ставі, що вони, працюючи в Глухові, можуть забезпечувати себе за рахунок власних коштів. Очевидно, що за такої умови в комісії мог­ли працювати лише заможні люди.

Робота в комісії посувалася повільно, бо її членів часто відво­лікали для виконання інших державних справ. Першим головою комісії був генеральний суддя І. Борозна. Його змінив генеральний обозний Я. Лизогуб. Члени комісії належали до старшинсько-шля-

299

Розділ 6. Устрій і право України в період наступу на її автономію

хетської верхівки й обіймали високі посади в козацько-адміністра­тивній системі, здебільшого вони були високоосвіченими людьми й фахівцями в галузі права. В комісію також входили представники духовенства.

Чимало упорядників Зводу були вихованцями Києво-Моги-лянської академії. Один із членів комісії, генеральний хорунжий Н. Ханенко навчався в Києві та за кордоном, в його бібліотеці було багато творів європейських юристів. Члени комісії перекладали польські, німецькі та латинські джерела на сучасну на той час державну мову. Цей переклад на доступну для населення мову та­кож був завданням кодифікаторів.

Упорядники Зводу більше за все використовували «Порядок» (це та версія Магдебурзького права, яку найчастіше застосовували в судах Польщі, Литви та України).

Члени комісії добре володіли законодавчою технікою. Упоряд­ники Зводу створили свою власну систему розміщення матеріалів, відмінну від системи Литовського статуту та інших джерел, що бу­ли використані комісією. Створений ними Звід будувався за чіткою системою, складався з ЗО розділів, які поділялися на 531 артикул і 1716 пунктів. Користування Зводом полегшувалося тим, що він су­проводжувався алфавітним реєстром, в якому викладався корот­кий зміст артикулів.

Упорядники Зводу прагнули до чітких формулювань. Щоб за­безпечити читачам ясне розуміння норм Зводу, їх доступність, во­ни включали в Звід пояснення значення цитат та юридичних тер­мінів.

У 1743 р. після завершення роботи над Зводом усі 18 членів кодифікаційної комісії власноручно його підписали. Цим вони брали на себе відповідальність за зміст Зводу. У такому вигляді Звід був надісланий на затвердження цариці Єлисаветі. Є відомості, що Сенат одержав Звід і всі матеріали до нього 17 липня 1744 р. Однак Звід не був офіційно затверджений, бо його зміст мав розбіжності з намірами самодержавної влади.

Відомо, що після 1743 р. робилися спроби поновити роботу над Зводом. У 1756 р. Єлисавета звеліла повернути цей Звід гетьману Розумовському, щоб він переглянув його з точки зору відповідності сучасним (тим, що існували на той час) умовам. Останні відомості належать до вересня 1758 p., коли за велінням гетьмана Розумовсь-кого була скликана генеральна старшина в Глухові для вирішення питання про перегляд Зводу. Проте знову виникли суперечки з

300

Т

§ 3. Право

приводу системи Зводу. Відтоді усілякі офіційні відомості про Звід надовго зникли.

У науці висловлюється думка: Звід був забутий навмисно, що відповідало політиці Катерини II щодо України. Катерина II хотіла підпорядкувати кодифікацію українського законодавства загальній роботі з кодифікації загальноросійського права, у зв'язку з чим у 1767 р. вона зібрала Уложенну комісію, до складу якої входили й представники України.

Отже, в 1743 р. з'явився збірник, який називався «Права, за якими судиться малоросійській народ». До недавнього часу це ви­значне джерело права перебувало в забутті, хоча свого часу його повернув науці та юридичній громадськості український вчений А, Ф. Кістяківський.

Ця пам'ятка заслуговує уваги і доброї пам'яті нащадків тому, що:

вона грунтувалася на усьому багатстві оригінального націо­

нального правового матеріалу, який мала Україна;

упорядники цієї пам'ятки поставили перед собою благород­

ну мету: за допомогою кодифікованого права України відтворити і

відстояти права і вільності українського народу. Певно, тому царсь­

кий уряд, погодившись на проведення кодифікаційних робіт, не

санкціонував їх результати по закінченні цих робіт. А втім, завдяки

цінному змісту цього документа, його об'єктивній відповідності су­

спільно-політичному становищу України його норми застосовува­

лися судами України і впливали не тільки на правову практику, а й

на суспільно-політичне життя України. Тому доцільно детальніше

зупинитися на цьому документі.

Перший текст Кодексу з власним коментарем видав у 1879 р. професор Київського університету А. Ф. Кістяківський1. Напередо­дні Великої Вітчизняної війни молодий учений В. Д. Місяць знову повернувся до дослідження Кодексу, присвятив йому кандидатську дисертацію2. В наш час вивчали і вивчають Звід професори А. П. Ткач3, В. С. Кульчицький4. У 1997 р. Інститут держави і права АН України опублікував Звід за редакцією академіка Ю. С. Шем-шученка5. Велику вступну статтю написав старший науковий спів-

1              Кистяковский А. Ф. Права, по которым судится малороссийский народ. — К., 1879.

2              Месяц В. Д. История кодификации права на Украине в первой половине XVIII в. —

М., 1964.

3              Ткач А. Л. Право України. — К.; Хмельницький, 1992.

4              Кульчицький В. С. Кодифікація права на Україні у XVIII ст. — Львів, 1958.

5              Права, по которым судится малоросейский народ / Под ред. Ю. С. Шемшученко. К.,

1997.

301

Розділ 6. Устрій і право України в період наступу на її автономію

робітник К. Вислобоков. Багато уваги приділили дослідженню Зводу А. Яковлів1, М. Слабченко2, М. Чубатий3, В. Рауделюнас4   та ін.

Норми Зводу розташовувалися за такою системою і відобра­жали такі галузі права, що в основному склалися на той час:

державне право;

кримінальне право;

цивільне право;

процесуальне право.

Розділ 1 — це свого роду вступний закон, що визначає компе­тенцію і сферу чинності Зводу. Закон убачав призначення «Прав...» у тому, щоб застосовувати їх в усіх справах, які підлягали «суду і розправі».

За сферою дії Звід поширювався на дві категорії населення: природних малоросіян і немалоросіян. Категорія природних мало­росіян — це «малоросійські обивателі та весь без винятку малоро­сійський народ», тобто основна маса міського та сільського населен­ня, за винятком приватницьких селян.

У розділі 2 визначена форма державного правління, а саме роль і прерогатива монарха в державі. Зазначається, що влада мо­нарха є вищою, від єдиного Бога визначена, тому всі статути й ука­зи монарха повинні виконуватися усіма його підданими з повагою і покорою і ніхто, крім монарха, законів та інших прав не може вста­новлювати. Не має сумнівів, що під час формування цього пункту упорядники виходили з «Правди монаршей» Феофана Прокопови-ча, який проголошував владу монарха як таку, що походить від Бо­га, коритися якій велить сам Бог. Можливо, упорядники спеціально вже на початку Зводу помістили цю норму, щоб продемонструвати лояльність до царської влади і Росії й цим викликати спокійне, доб­розичливе ставлення до інших норм Зводу, які передбачали само­врядування України у складі Російської імперії.

З огляду на це, ймовірно, зовсім не випадково розділ вельми невизначено говорить про владу гетьмана. Не дивно, що за такої ситуації не приділили уваги гетьманській владі, тим більше, якщо згадати, що в період роботи кодифікаційної комісії влади гетьмана в Україні не було.

1              Яковлів А. Український Кодекс 1743 р.   Права, по которым судится малороссийский

народ . Його історія, джерела та систематичний виклад змісту. — Мюнхен, 1949.

2              Слабченко М.    ка була перша редакція   Прав...     — К., 1927. (ч. 1).

3              Чубатий М. До історії кодифікації українського права XVIII ст. — Прага, 1937.

4              Рауделюнас В. Подлинник украинского кодекса   Права    1743 p. // Тр. АН Литов.

ССР. Сер. А. — Т. 4. — Вильнюс, 1974.

302

§ 3. Право

Далі в розділі державного права визначається суспільна струк­тура України. Все населення поділялося на дві основні категорії: місцеві (тутешні) і чужоземці. Місцеві, у свою чергу, поділялися на вільних і невільних. Чужоземці благородного походження прирів­нювалися до відповідних розрядів місцевого населення.

Найбільший інтерес для науки історії держави і права станов­лять розділи цивільного і кримінального права.

Відносно  детально  Звід  регулював  цивільні  правовідносини,

чітко визначав основні інститути цивільного права, характеризував

суб'єктів цивільного права, об'єкти, право власності, договірне право.

Розділ, присвячений процесуальному праву, в першій своїй

частині регулював судоустрій, а в другій — судочинство.

Судоустрій, за Зводом, засновано на поєднанні влади судової і адміністративної, на давніх порядках і звичаях Малоросії.

Звід установлював чітку ієрархію судів, визначав їхню компе­тенцію, підсудність, судові штати. Звід знав інститут адвокатури.

Звід не проводив відмінності між процесом цивільним і кри­мінальним. Форма процесу була обвинувально-змагальною, вирі­шальну роль у ній відігравала ініціатива сторін. Водночас Звід знав і елементи слідчого процесу, зокрема як докази використовувались документи і тортури. Вельми детально розглядалися основні стадії процесу.

Зрештою, цей Звід був типовим кодексом феодального права, яке забезпечувало економічне панування українських феодалів — козацької старшини і шляхти.

Спроби упорядників Зводу затвердити самоврядування Украї­ни не вдалися, тому що царський уряд суворо стежив, щоб на Україні зберігалася влада Росії.

Оскільки Звід не задовольнив потреби України у всебічному правовому урегулюванні її суспільно-економічного і політичного жит­тя, то в Україні були зроблені нові спроби систематизації права.

Генеральний суддя Ф. Чуйкевич уклав збірник «Суд и рас­права в правах малороссийских...»1. Бунчуковий товариш, він бага­то років служив у Генеральному суді, але не був ученим, нічого но­вого, оригінального він не пропонував. Це була лише нова спроба систематизації українського права. «Суд и расправа» створювалися поступово. В основному збірник був завершений в 1750 p., а оста­точно — в 1758 р. Головне джерело — Великий Литовський статут 1588 p., Магдебурзьке право (Саксонське Зерцало і Порядок). Чуй-

1 Василенко М. П. Матеріали до історії українського права. — Т. І. — К., 1929. — С 32, 83—147.

303

Розділ 6. Устрій і право України в період наступу на її автономію

кевич був добре обізнаний також із законодавством гетьманів Украї­ни й указами російського уряду, широко використовував статті Б. Хмельницького, Д. Многогрішного, Д. Апостола тощо.

Цю свою працю Чуйкевич присвятив гетьману Розумовсько-му. Однак вона призначалась не тільки для нього, а й «въ прекра­щение горькой въ судах волокиты» і «въ полезное употребленіе малорос1янамъ»1. Ця праця мала велике значення для потреб прак­тики.

Метою праці Чуйкевича було створення системи статутових судів на зразок судової системи Литовського статуту. Він пропону­вав гетьману заснувати в усіх 10 полках посади суддів земських, замкових і межових, щоб вони діяли сепаратно (окремо) на підставі законів малоросійських, складали присягу, вступаючи на посаду, і в справи один одного не втручалися. Праця Чуйкевича розвивала ідею Б. Хмельницького про статутові суди. Вона вплинула на ре­форму Генерального суду, яка була проведена в 1760 р.

Наступною спробою приватної кодифікації українського пра­ва другої половини XVIII ст. став збірник «Книга Статут и прочие права малороссийские», упорядкований у 1764 р. юристом-практи­ком В. П. Кондратьєвим.

Основним джерелом цієї праці, як і попередньої, був Литовсь­кий статут 1588 р. Крім нього, джерелами були Магдебурзьке пра­во («Порядок»), екстракт Статуту, польське законодавство, законо­давство гетьманів Д. Многогрішного і Д. Апостола, звичаєве право.

Збірник, упорядкований В. П. Кондратьєвим складався з та­ких, частин: 1) про докази; 2) про строки; 3) про процес; 4) про апе­ляцію; 5) про виконання судових рішень; 6) про посаг і віну; 7) про давність земську; 8) про апеляцію в Статут; 9) про суд польовий, підкоморський та комісарський.

У другій половині XVIII ст. повний текст Литовського статуту для українського юриста-практика був уже малозрозумілим і кон­струкцією, і поняттями. Тому й виникла необхідність у скороченому викладенні матеріалу Статуту і впорядкуванні відповідного збір­ника. Так на підставі «Книги Статут...» з'являється «Экстракт из книги Статут прав малороссийских».

«Экстракт» — це переказ тексту Великого Литовського стату­ту в «стислому» вигляді.

Автор «Экстракту» невідомий. Очевидно, це вища посадова особа Генерального Суду або Генеральної канцелярії, бо «Экст­ракт» широко застосовувався судами України.

1 Василенко М. П. Матеріали до історії українського права. — С. 32. 304

§ 3. Право

Академік Н. П. Василенко вважав, що «Экстракт» міг виник­нути в часи гетьманства Д. Апостола або К. Розумовського, в часи сильної гетьманської влади в Україні, коли велика увага приділя­лася систематизації українського права, спрощенню правової сис­теми.

Для юристів «Экстракт» мав дуже велике значення, бо допо­магав орієнтуватися в Литовському статуті, знаходити відповідний артикул і правильно застосовувати його на практиці.

«Экстракт» мав два списки. Один належав В. П. Кондратьеву і входив до його збірника. Другий — невідомого походження. Він за­стосовувався в Гадяцькому полку, а також у Генеральній військо­вій канцелярії в Глухові. Обидва списки близькі за змістом і були видані в 1767 р. В. П. Кондратьєвим.

Наприкінці XVIII ст. робилися й інші спроби інкорпорації і ко­дифікації українського права, але вже в нових умовах — могутньо­го тиску на нього з боку російського законодавства.

Цивільне право1. Основну увагу цивільно-правове регулю­вання приділяло праву власності на землю.

З другої половини XVII ст. в Україні почався процес перероз­поділу землі. Верхівка (насамперед козацька старшина, шляхта та реєстрове козацтво) поспішала утвердитися в правах власності на землю як основу феодального господарювання. Джерелом цього права були: освоєння пустищ, купівля-продаж, спадщина, пожалу­вання (в тому числі одержання на ранг), давність володіння, а та­кож захоплення земель, що раніше належали польським магнатам. Важливим джерелом одержання землі українськими феодалами стали пожалування земельних володінь і одержання класного чину

за службу царю.

Як у російському, так і в українському праві існували два різновиди феодальної власності на землю: земля, одержана «на вічність» — вотчина, та рангова — на зразок маєтку. У зв'язку зі стабілізацією полково-сотенної системи поширювалася рангова зе­мельна власність.

Землю на ранг надавали не тільки гетьман, а й полковники. На ранг старшина наділялася і від царського уряду, при цьому роз­мір земельних наділів залежав від посадового становища.

Як і в Росії, в Україні тривав процес зближення правового ре­жиму рангових земель з правовим режимом вотчин. Ідеться про передачу рангових земель у спадщину за умов, що нащадки нести­муть службу.

305

1 Бойко І. Й. Держава і право Гетьманщини... — С 64—100. 20 3-382

Розділ в. Устрій і право України в період наступу на ЇЇ автономію

У 1729—1730 pp. гетьманом Лівобережної України Д. Апосто­лом було проведено «Генеральне слідство по маєтності», метою якого був облік земельної власності для встановлення титулу зем­леволодіння, пов'язаного з рангом землеволодільця. У результаті значна кількість рангових земель перейшла у повну спадкову влас­ність козацької старшини, шляхти та російських поміщиків. Своєрід­ною платою панівним верствам України за ліквідацію гетьманства стали царський маніфест 1765 р. та урядова інструкція 1766 р., за якими на Лівобережжі здійснювалося генеральне межування, що остаточно закріпило феодальне землеволодіння козацької старши­ни, шляхти та поміщиків. У подальшому у 1769—1781 pp. межуван­ня було проведене на Слобожанщині, Катеринославщині та Хер­сонщині.

У XVIII ст. право власності на землю в Правобережній Украї­ні належало виключно феодалам. Тільки вони могли вільно розпо­ряджатися землею, за винятком тих випадків, котрі спеціально пе­редбачалися законом (наприклад заборона дарувати землю церкві). Тривалий час зберігався майорат — система успадкування, коли нерухоме майно переходило неподільним до старшого в роді або до старшого з синів померлого. Майоратні маєтки вилучалися з ци­вільного обороту. їх не можна було заповідати, дарувати, продава­ти, дробити між нащадками.

У першій половині XVIII ст. ще зберігалася «займанщина» — земельна власність, набута правом першого зайняття вільних або кинутих земель, що не стали власністю старшин чи шляхти. Звича­єве право на займанщину з окремими змінами діяло майже до сере­дини XVIII ст. і лише у 1766 р. було ліквідовано у процесі реалізації генерального межування.

У другій половині XVII ст. набула нового змісту форма по­двірного землекористування, регламентованого нормами литовсь­кого права та нормами звичаєвого права, які залишалися майже незмінними до середини XVIII ст. У XVIII ст. подвірне землекорис­тування було юридично підтверджено нормами генерального межу­вання.

До зруйнування Нової Січі у 1775 р. на її землях зберіглося традиційне правове регулювання землекористування1. Земля була об'єктом власності Коша в цілому і вважалася загальновійськовою. Формально кожний член січового товариства міг одержати землю на праві користування. Цим же правом могли скористатися й селя­ни, що проживали на території «вольностей запорожских». Щороку

1 Грозовський І. М. Право Нової Січі (1743—1775 pp.)- — С. 21—32. 306

7

§ 3. Право

земля Коша розподілялася між тими, хто міг її обробляти. Цією мо­жливістю користувалися здебільшого старшини та заможні козаки. Земельні ділянки, як правило, відводилися Кошем (іноді паланко­вим правлінням) на прохання козаків і селян. Землі було багато, що дало змогу козакам самим обирати ділянки, після чого вони одер­жували від Коша «паспорт», чи «білет» на право користування цією землею і заводили на ній своє господарство — зимівник. Власник зимівника за згодою кошової адміністрації мав право розпорядити­ся своїм зимівником: продати, заставити, подарувати його. Як пра­вило, зимівник і земля розглядалися як неподільні частини госпо­дарства. Заможні козаки нерідко володіли кількома зимівниками. Кошовому отаману П. Калнишевському у 1774 р. належали три зи­мівники. Двома зимівниками володів полковник Гараджа. У війсь­кового писаря Глоби були три зимівники. Землекористувачі плати­ли податок Кошу та виконували інші повинності.

У середині XVIII ст. право Коша на землю було обмежено, ча­стина землі була відібрана царським урядом для військових посе­ленців та іноземних колоністів. Значна частина землі Коша заселя­лася селянами, які платили йому за це податок. Січова старшина намагалася перетворити свої хутори-зимівники у свою власність, що їй деякою мірою вдалося зробити після 1775 р.

У XVIII ст. набули значного розвитку правовідносини, пов'я­зані з різними формами оренди землі1.

У праві України другої половини XVII—XVIII ст. існувала добре розроблена система договорів. Вона обслуговувала зростаючі товарно-грошові відносини. Найпоширенішими були договори ку-півлі-продажу як рухомого, так і нерухомого майна, договори об­міну, позики та оренди майна. Існували правові гарантії виконання договірних зобов'язань. їх укладання засвідчувалося записом в ак­тових книгах. Купівля-продаж землі оформлювалася універсалами гетьмана і, на прохання власників, закріплювалася царськими гра­мотами. За порушення договірних зобов'язань застосовувалися різ­ні санкції.

Крім того, право знало зобов'язання із заподіяння шкоди. Во­ни розрінялися залежно від заподіяння шкоди одній особі чи колек­тиву. Збитки обов'язково компенсувалися. В обох випадках особа мала відшкодувати збитки своїм майном чи відпрацювати.

На Правобережній Україні особливою рисою зобов'язального права була заміна застави іпотекою.

307

1 Вудзилович /., Юрчепко А. Оренда землі в Україні (історико-правовий нарис) // Право України, 1994. — № 10. — С. 65—66.

20*з-382

Розділ 6. Устрій і право України в період наступу на її автономію

§ 3. Право

Шлюбно-сімейні відносини регулювалися переважно нормами церковного права та нормами звичаєвого права. Шлюбний вік уста­новлювався на основі звичаєвого права. Взяти шлюб могла дівчина після досягнення 16 років, юнак — 18 років. Згода на шлюб тих, хто одружувався, була необов'язковою, але на практиці вона врахову­валася. Згода батьків на шлюб дітей була обов'язковою. Порушення цього правила призводило до позбавлення батьківського благосло­вення, а інколи й спадщини. Як і раніше, шлюбно-сімейні відносини регулювалися звичаями, які не завжди збігалися з церковним пра­вом.

Особливістю досліджуваного періоду було те, що шлюбні від­носини перебували більшою мірою під контролем громади, місцевих органів влади, ніж церкви. Так, наприклад, запорізький Кіш особ­ливим ордером від 22 січня 1765 р. наказав Самарському полковни­ку О. Козирі негайно припинити зловживання священиків у формі «здирства» за вінчання.

За часів Катерини II у зв'язку з поділом усього нерухомого майна на родове і нажите свобода заповітного розпорядження родо­вим майном обмежувалася (його можна було заповідати тільки спадкоємцям за законом). В особливому порядку успадковувалися майоратні володіння на Правобережній Україні.

Обмежувалося також спадкове право козаків і вільних селян. Позашлюбні діти були позбавлені права успадковувати батьківське майно. Кріпаки не мали права без згоди поміщика здійснювати за­повітні розпорядження чи приймати заповітне майно.

Кримінальне право1. У XVIII ст. у кримінальному праві Украї­ни принципових змін не відбувається. Водночас під впливом імпер­ської ідеології Росії посилюються репресії щодо злочинів проти держави, знижується вік кримінальної відповідальності, посилю­ються елементи жорстокості, частіше використовується принцип об'єктивного поставлення.

Уточнюється поняття державної зради. Під зрадою переваж­но розумілася зрада російському царю-імператору. Зрадником було оголошено гетьмана І. Мазепу. А гетьмана П. Полуботка було обви­нувачено у зраді лише за те, що він порушив клопотання про відно­влення порядку взаємовідносин України та Росії, встановленого за часів Б. Хмельницького. Ці дії Полуботка уряд розцінив як сепара­тизм, що, на думку імперської адміністрації, було зрадою.

1 Бойко І. Й. Держава і право Гетьманщини... — С. 100—109; Грозовський І. М. Право Нової Січі (1743—1775 pp.)... — С. 51—60.

308          ч

Важливе місце у системі правопорушень посідають злочини проти православної віри (богохульство, чарівництво та ін.). На відміну від юридичної практики Росії і, особливо, Речі Посполитої, такі судові справи на Лівобережній Україні були рідкістю. На Правобережнії Україні до кінця XVIII ст, було зареєстровано близько ста справ про чаклування та чарівництво1.

Най небезпечнішими службовими злочинами вважалися каз­нокрадство та хабарництво, досить поширені серед посадових осіб України, втім, як і Росії.

У XVIII ст. досить поширеними були злочини проти порядку управління. Юридична практика того часу перенасичена адмініст­ративно-кримінальними справами, особливо пов'язаними зі злочи­нами, спрямованими проти російської адміністрації на території України. На території Нової Січі до злочинів проти порядку уп­равління відносилися навіть такі діяння, як самоуправне підвищен­ня цін, норм продажу товарів та продуктів, установлених Кошем, приведення на Січ жінки, пияцтво під час несення служби чи військового походу та ін.

До майнових злочинів належали крадіжка, пограбування, гай­дамацтво, підпалювання та інші види знищення чужого майна. Найдетальніше закон регламентував крадіжки. Кваліфікованою вва­жалася крадіжка, здійснена під час стихійного лиха, з військових сховищ, у товариша, в церкві. Гайдамацтво, будучи однією з форм народно-визвольного руху на Правобережній Україні у XVIII ст. проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гноб­лення, розглядалося як особливо небезпечний вид злочину проти власності феодалів.

Кримінальне право знало злочини проти моральності. Суворо­му покаранню піддавався запорізький козак, який «порочит жен­щину по пристойности», оскільки такий злочин «к обесславлению |всего войска запорожского простирается»2. Серед видів злочинів, заніше невідомих в Україні, з'явилося старцювання. Петро І уста­новив кримінальну відповідальність не тільки за старцювання, а й за давання милостині. Ці положення діяли і в Україні. Як юридич-Црий казус можна розглядати Указ Сенату 1759 р. про дозвіл кияни­ну Зимовичу на «собирание от доброхотных дателей милостыни».

1 Антонович В. Б. Колдовство // Документы — процессы — исследования. СПб., 1877.

2 Яворницъкий Д. І. Історія запорізьких козаків. — Т. 1. — С. 189.

309

Розділ 6. Устрій і право України в період наступу на її автономію

Як і раніше, вид і розмір покарання залежали від соціального становища злочинця і потерпілого. За вбивство збіглого селянина винний карався грошовим штрафом. На Правобережній Україні шляхтич, який убив просту людину, карався теж штрафом і був зобов'язаний відшкодувати збитки родині вбитого. Просту ж люди­ну за вбивство шляхтича страчували. Привілейоване становище козацької старшини, української шляхти і дворянства виявлялося також у тому, що коли будь-хто з них учинював злочин, він, як правило, підлягав значно легшому покаранню, ніж проста людина, яка вчинила таке ж діяння.

Загострення класової боротьби зумовило посилення кримі­нальної репресії, що досягалося не тільки переглядом чинного за­конодавства чи правового звичаю, а й широким застосуванням но­вих кримінально-правових норм, уведенням нових видів покарання, а також поширенням на територію України російського криміналь­ного права, зокрема військово-кримінальних законів. Відомий істо­рик права і судочинства О. Левицький зазначав, що у другій поло­вині XVIII ст. в Україні «правосудие немилосердно вешало «раз­бойников» за ту вину, за которую есче совсем недавно отсекали только руку, ногу или отрезали нос или ухо...».

Вища міра покарання — страта — поділялася на просту та кваліфіковану. Проста страта полягала у відсіканні голови, повішан­ні та розстрілі. В окремих випадках застосовувалося утоплення, про що свідчать запорізькі архіви 1700 р.: «Насыпав за пазуху песку, по­садить его в реку Чортомлык». Для посилення страждань прирече­ного на смерть та найбільшого залякування населення застосо­вувалися кваліфіковані види страти: четвертування — відсікання кінцівок, а потім голови; колесування — роздроблення кісток і по­кладення тіла злочинця на горизонтально встановлене колесо, з тим щоб його п'яти стикалися з головою; посадження на кіл (палю); під­вішування за ребро на гак; закопування живцем у землю. Останнє покарання застосовувалося до матерів-дітовбивць. Запорожців за вбивство товариша закопували в землю живцем разом з убитим.

Кваліфіковану страту часто застосовували, щоб покарати ко­заків за гайдамацтво. 22 серпня 1771 р. військовий суддя М. Тимо­феев наказав полковнику Самарської паланки стратити захопле­них гайдамаків у такий спосіб: «Разбойников и смертоубийцев, хотя некоторых тем же жребием, виселицею, а других их товарищей, поелику они перешли все пределы нашей умеренности... непос­редственно в Самаре казнить смертью — Каленика Донця потяг­нуть на железной в столпе спины, а Степана Тарана зацепить реб-

310

т

§ 3. Право

ром на крюк»1. Тіла страчених тривалий час залишали на місці страти.

Тілесні покарання поділялися на ті, якими завдавалося каліц­тво, та на болючі. До перших належали відсікання носа, вуха, кін­цівок. У 1765 р. у вироку щодо двох засуджених за крадіжку вказу­валося: «Чтобы впредь воровать не дерзали, при народном собра­нии по единой ноге выломать». Але на прохання запорожців «ног не ломано, да только киями жестоко до полусмерти поприбивано и в шпиталь козацкий отданы»2.

З болючих тілесних покарань найтяжчим було биття батогом, яке нерідко було замаскованою стратою. Застосовувалося також биття киями — палицями, що також могло призвести до смерті по­караного. Забивання біля ганебного стовпа було у запорожців най­поширенішим видом страти. Такому покаранню винні підлягали за крадіжки, гайдамацтво, дезертирство та ін. В ордері Коша від 10 червня 1769 р. паланковим полковникам пропонувалося карати на базарах прилюдно козаків, які ховалися від служби, а потім під вартою відправляти на Січ. 10 червня 1770 р. кошовий отаман П. Калнишевський наказав курінним отаманам розшукати козаків, що втекли, «и по сыску по двести киев дать, а потом посадить до стовпа и содержать под караулом в оного до повороту нашего с по­ходу». З метою загального запобігання злочинів та залякування усі перелічені види покарання здійснювалися при народі. Кожна люди­на за власним бажанням могла брати участь у його виконанні.

Кримінальне право виходило з реальності покарання, тому вироки виконувалися навіть за відсутності злочинця (якщо він був утікачем). Одним із таких прикладів є повішання за наказом царя у Глухові опудала гетьмана Мазепи. Широке застосування заслання було зафіксоване в «Правах, за якими судиться український на­род». Найчастіше до заслання засуджувалися противники царизму. Серед видів покарання було й позбавлення волі. В'язниць, як правило, не існувало, засуджених тримали у сараях, хатах при вій­ськових урядах, пушкарнях, камерах при ратушах. Ув'язнення часто поєднувалося з «заковыванием в железа», приковуванням до стовпа чи гармати. В'язні мали самі себе утримувати, випрошуючи милостиню у населення. Строк перебування в ув'язненні становив від чотирьох тижнів до року, але найчастіше він не вказувався.

1              Голобуцький В. О. Запорізька Січ в останні часи свого існування (1734—1775). —

С 316.

2              Там само.

311

Розділ 6. Устрій і право України в період наступу па її автономію

Починаючи з другої половини XVIII ст. поширився новий вид покарання — заслання на каторгу (довічно або на певний строк). Каторжан використовували на важких роботах (побудові фортець, у копальнях тощо). Десятки тисяч українських селян і козаків було заслано на каторгу до Сибіру після придушення антифеодальних виступів. На сибірську каторгу було заслано й М. Залізняка — ке­рівника народного повстання на Правобережній Україні у 1768 р.

На Запорізькій Січі продовжувало існувати таке покарання, як вигнання — відлучення від козацької громади на певний строк чи безстроково, без права надання вигнанцю на території «вольнос­тей запорожских» (у межах кордонів земель Запорізької Січі) при­тулку та захисту.

З утвердженням Російського абсолютизму тюремне ув'язнен­ня набуває широкого застосування як покарання за злочини проти влади, порядку управління, проти честі, за душогубство та ін. Тіль­ки наприкінці XVIII ст. російський уряд робить спроби регламенту­вати тюремне ув'язнення1.

Значного поширення набули ганебні покарання. Одним з них було прив'язування злочинця на майдані під час ярмарку до стов­па, і кожний бажаючий міг піддати його тілесному покаранню. У такий спосіб карали злодіїв, поки вони не повернуть украдене; нерідко це тривало 2—3 дні. В Новій Січі як ганебне покарання пра­ктикувалося посадження злочинця на дерев'яну кобилу. В одному з листів Коша говорилося: «Мы того человека приковали было к ко­былице за свое злое дело, т.е. за злодейство, что многия в курене вещи покрал...»2.

Щодо української шляхти застосовувалися особливі форми позбавлення честі і прав. Позбавлення честі представника фео­дального стану розглядалося як серйозне покарання.

Майнові покарання полягали у накладенні штрафу, відраху­ванні з платні, конфіскації усього чи частини майна злочинця. У су­дових документах цього періоду штрафи називалися «виною». Вони диференціювалися на «вину рядову», «панську», «до шкатули вой-ськовой», «вину злодейскую», «вину паненскую». Такий вид пока­рання, як відшкодування за «моральну кривду», іменувався нав'яз-кою. З середини XVIII ст. до нав'язки, як правило, стали додавати

1              Лисин А. Г., Петренко Я. И., Яковлева Е. И. Тюремная система Российского госу­

дарства в XVIII — начале XX вв. — М., 1996. — С. 11.

2              Голубуцький В. О. Запорізька Січ в останні часи свого існування (1734—1775). —

С 316.

312

§ 3. Право

визначення «шляхетская», оскільки вона присуджувалася на ко­ристь козацької старшини, котра прирівнювалася до шляхти.

Перелічені види покарання підрозділялися на основні й дода­ткові. Усе майно засудженого гетьмана Самойловича було конфіс­коване — одна половина пішла до військового скарбу, друга — у царську скарбницю. Конфісковано було і майно останнього отамана Запорізької Січі — Калнишевського.

У зв'язку із широким застосуванням норм звичаєвого права окремі покарання мали архаїчний характер. Так, обвинувачення у чаклунстві каралося штрафом на користь церкви, накладанням церковної епітимії, відшкодуванням збитків (якщо вони були ре­альними).

Процесуальне право1. В Україні існували дві форми процесу: обвинувально-змагальний та слідчий (інквізиційний). Як і раніше, не було чіткого поділу процесу на кримінальний та цивільний, хоча вже намітилася тенденція розглядати цивільні справи в межах обвину­вально-змагального, а кримінальні — в межах слідчого процесу.

На початку XVIII ст. процес був переважно гласним і відкри­тим. У ньому могли брати участь сторонні особи, які висловлювали свою думку щодо справи, порушували клопотання. Згодом поши­рення набувають закриті процеси, особливо кримінальні.

До останньої чверті XVIII ст. все населення України вважа­лося правоздатним. Відповідно до «Литовського Статуту» неправо­здатними були тільки «баніти» (невільники), «безчесні», «прокляті». Законодавство не визнавало дієздатними: дітей, розтратників, пси­хічно хворих, німих, залежних селян, якщо їх пан не виступав «асистентом».

Особи, які виступали у судовому процесі з вимогами чи захис­том від претензій, називалися процесуальними сторонами. Вони брали участь у розгляді цивільних і кримінальних справ. Сторона, яка висувала вимогу, іменувалася «поводом», «актором», «кредито­ром», «інстигатором», «укрівдженим», «жалоблівою стороною», «чо­лобитником», «доносителем». Сторона, яка захищалася, називалася «возваною», «злодійською», «відвітною». З XVIII ст. набули поши­рення терміни відповідно «позивач» та «відповідач».

Недієздатні особи, а також позивач чи інший заінтересований учасник процесу мали свого представника на суді, який називався «прокуратором», «патроном», «адвокатом», «повіреним». Відповідно

1 Бойко 1. Й. Держава і право Гетьманщини... — С. 109—113; Сиза Я. Суди і кримінальне судочинство України в добу Гетьманщини...; Грозовський І. М. Право Нової Січі (1743—1775) pp.)... С. 91—101.

313

Розділ 6. Устрій і право України в період наступу на її автономію

до Зводу 1743 р. «адвокатом, пленіпотентом, прокуратором, повіре­ним називається той, хто в гучній справі з доручення когось, за­мість доручителя на суді обстоює, відповідає і розправляється». За професійними адвокатами закріплюється назва «присяжні повіре­ні», яка була затверджена судовою реформою 1765 р. Після скасу­вання Гетьманщини при Генеральному військовому суді функціо­нували чотири призначені адвокати. За ордером Малоросійської колегії від 20 червня 1767 р. адвокатів було введено до складу ниж­чих судів.

Позов, позовна скарга подавалися усно, як у цивільних, так і в кримінальних справах. Лише після розпорядження Апостола скар­ги стали прийматися у письмовому вигляді. З подачею позову почи­налася так звана судова контраверсія.

Попереднє слідство здійснював сам позивач — потерпілий, а в кримінальних справах, що зачіпали інтереси держави, — адмініст­ративно-судові органи. Слідчі дії у судових документах називалися «шлякуванням».

Потерпілий мав повідомити про правопорушення у найближ­чу державну установу, пізніше — в суд. Повідомлення реєструва­лося у спеціальній книзі. Після цього потерпілий опитував усіх, хто щось знав про злочин. Якщо злочинець залишив слід, починалося його переслідування — «погоня». Потерпілий мав право сам захо­пити злочинця «на гарячому» і привести його до суду. Суди вжива­ли до злочинця заходи впливу — брали під варту, накладали арешт на його майно.

Упродовж XVIII ст. дедалі частіше відмовляються від гласно­го розгляду справ.

Судочинство було усним. У суді вживалася здебільшого укра­їнська мова, але вона перебувала під значним впливом мов сусідніх народів та латині. З середини XVIII ст. застосування російської мо­ви на Лівобережній Україні значно посилилося, тому протоколи су­дових засідань почали складатися на цій мові. Ведення протоколів було обов'язковим. За інструкцією Апостола вони підписувалися усіма членами суду. З 1783 р. було введено канцелярське судочинс­тво, суд відбувався суворо «за формою».

Розгляд справ у суді починався з перевірки присутності сто­рін. Злісне ухилення відповідача від явки до суду призводило до повного задоволення позову потерпілого. Сторони були зобов'язані в процесі судоговоріння («завод свой выговорить») і в наступні три дні викласти усе на папері та обмінятися копіями документів. Далі йшли допит і дослідження доказів. Доказами вважалися власна заява,

314

§ 3. Право

показання свідків, речові докази, висновки експертів. Інститут судо­во-медичних експертів офіційно був створений у 70-х роках XVIII ст.

Свідків приводили до суду сторони, їх мало бути не менше двох. Законодавство та судова практика розрізняли свідків звичай­них та офіційних. Звичайні свідки — це приватні особи, які були заінтересовані у справі та свідчили про факти, пов'язані з нею. Офіційні свідки — це також заінтересовані у справі особи, які пере­бували при суді; ними були розшукувач і возний. Правдивість показань сторін та свідків забезпечувалася присягою чи співприся-ганням. Сторона, яка відмовлялася від присяги, програвала справу.

Нерідко суд вдавався до застави — «викидщини». Сторона, яка прагнула переконати суд у власній правоті, виставляла певну суму грошей чи пропонувала ушкодити їй здоров'я, навіть позбави­ти її життя, якщо вона виявиться неправою. Предмет застави йшов на користь адміністрації чи суду.

У кримінальних справах для одержання показань обвинува­ченого чи свідків застосовувалося катування у вигляді так званої «проби», «квестії», «муки». Звільнялися від них шляхта, духовенст­во, урядовці вищих рангів, божевільні, старі (понад 70 років), мало­літні, вагітні жінки. Після 1716 р. подавання і дослідження доказів у судах України регулювалися нормами «Краткого изображения про­цессов» — збірника процесуальних законів Росії.

Судовий процес завершувала судова постанова — «декрет». У XVIII ст. вирок суду в кримінальних справах почав називатися «мнение», постанова в цивільних справах — «решение». Крім того, суди приймали постанови, що стосувалися окремих питань судочин­ства. Вони ухвалювалися більшістю голосів членів суду. Спочатку постанови виносились усно, потім їх записували у судові книги «для пам'яті».

Сторона, яка була незадоволена вироком чи рішенням суду, могла порушити клопотання про їх скасування. Для цього викорис­товувалися звичайні або надзвичайні правові засоби. Звичайні за­соби (скарга на суддів, апеляція) застосовувались тоді, коли судова постанова ще не набула чинності. Надзвичайні засоби (відновлення розгляду справи) можна було застосовувати лише після набрання постановою чинності.

Скарга на суддів подавалася до вищого суду. У ній йшлося про те, що судді, зловживаючи службовим становищем, винесли неправомірне рішення. Верховний суд міг скасувати скаргу чи за­довольнити її. Якщо рішення скасовувалося, на суддів покладався обов'язок відшкодувати усі судові витрати.

315

Розділ 6. Устрій і право України в період наступу на її автономію

Сторона, яка була незадоволена вироком чи рішенням, мала заявити про свій намір, подати апеляцію та вказати причини оскарження. Апеляція подавалася у 10-денний строк після вине­сення судової постанови. Скасовуючи рішення чи вирок, апеляційна інстанція могла вносити в них значні зміни, навіть ухвалити нову постанову, а також надіслати справу на новий розгляд. Але найчас­тіше апеляційна інстанція залишала скаргу без задоволення.

Відновлення процесу було надзвичайним засобом перегляду рішення чи вироку. Причин для відновлення було багато, головна з них — виникнення обставин, що раніше не були відомі суду, сторо­нам та їхнім представникам. На практиці процес відновлювався, зо­крема, у разі встановлення факту зловживання суддів та учасників процесу.

Судові рішення виконували місцеві уряди чи самі суди. З XVIII ст. їх виконувала особа, що служила в суді, — возний. Ви­роки виконував кат («містр»), іноді самі засуджені.

У середині XVIII ст. на Правобережній Україні процес зі зма­гального перетворився на інквізиційний. Судочинство характеризу­валося формалізмом і здійснювалося на латині.

У Новій Січі вищою судовою інстанцією був кошовий суд. Він керувався переважно нормами «козацького права» і «здоровим глу­здом». Винесені судом вироки фактично не підлягали оскарженню, ніхто не міг їх скасувати чи змінити. Судові вироки, особливо до су­ворих покарань, наприклад до «страти на горло», виконувалися від­разу після проголошення вироку. У Січі за формальної рівності усіх суб'єктів правовідносин суди діяли вельми диференційовано, ви­значаючи вину і міру покарання козака або представника іншого стану. Так, козакам частіше призначали м'якше покарання або вза­галі звільняли їх від нього. Козацький суд мав і власні інтереси під час розгляду справ. Так, у 1747 р. розглядалася справа п'яти коза­ків, які пограбували двох чумаків, одного з яких убили. Винним бу­ло призначено «с мертвым телом схоронить в яму...», але на прохан­ня вдови повернути майно суд відповів, що «по их запорожскому обыкновению разделили (имущество потерпевшего) по себе». Скар­га потерпілої до самої імператриці результату не мала1.

§ 4. Суспільно-політичний лад і право на західноукраїнських землях