§ 6. Автономія України

ісля смерті Б. Хмельницького в Україні настали тяжкі ча­си, які тривали багато років. Дослідники називають цей період руїною, анархією, міжусобицями, хитаннями, яр­марком самолюбства1. З втратою вождя, здатного об'єдна­ти і повести за собою до спільної мети увесь народ, всі йо­го верстви, процес політичної та економічної модернізації був загальмований. Посилюється боротьба за владу між старшин­ськими угрупованнями. Вони орієнтуються на підтримку сусідніх держав і готові заплатити за це високу ціну, нехтуючи інтересами, волею, незалежністю України. Причому їхня політична орієнтація і союзники постійно змінюються, що створює ще більший хаос у кра­їні2. У цій безжальній міжусобній боротьбі брала участь також і українська православна церква.

Такі обставини вельми полегшили Росії, Польщі, Туреччині втручання у внутрішнє життя України, щоб посилити свій вплив на неї, підкорити Україну собі.

Початок смуті поклала близька до Б. Хмельницького особа — генеральний писар І. Виговський, який зрадив пам'яті свого благо­дійника. Це підтверджував Мазепа. У листі до польського короля Лещинського в 1707 р. він, визначаючи віхи руїни, писав, що поча­лась смута з Виговського — зруйнуванням державної єдності3.

Виговський почав з того, що відібрав гетьманство у Юрія. Під тиском Виговського 26 серпня 1657 р. старшинська рада в Чигирині постановила передати гетьманство (до повноліття Юрія) Виговсько-му. А 25 жовтня в Корсуні вже генеральна рада визнала Виговсько­го гетьманом України. У такий спосіб було завдано удару ідеї спад­коємності гетьманської влади, яка не встигла ще реалізуватися, тобто ідеї монархічності.

Росія спочатку підтримала Виговського. Вона погодилася з йо­го гетьманством (скликана на її настійну вимогу у лютому 1658 р. в Переяславі козацька рада підтвердила обрання Виговського геть-

1              Антонович В. Про козацькі часи на Україні. — К., 1991. — С. 143; Дорогиенко Д. І.

Нариси історії України. — С. 284, 302.

2              Мироненко О.  Вступ до розділу  «Уроки української державності» // МЕЕ. —

С. 252, 253.

3              Шевчук В. Богдан Хмельницький —■ фундатор козацької держави. Розбудова дер­

жави. — 1993. — № 8. — С. 33.

240

16 3-382

241

Розділ 5. Створення української національної держави

§ 6. Автономія України

маном), а він дозволив перебування російських воєвод у Ніжині, Переяславі і Чернігові.

Виговський виявився не тільки зрадником, а й невдалим геть­маном, хоча, до речі, був одним з найосвіченіших людей свого часу, професійним юристом. Він не зумів порозумітися ні зі старшинсь­кими колами, ні з іншими станами, не знайшов підтримки у Росії, нарешті уклав з Польщею Гадяцький договір (сейм затвердив його 16 вересня 1658 р.). За ним Україна втрачала незалежність і повер­талася до Речі Посполитої як автономія під назвою Руське князівс­тво у складі Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Гетьман затверджувався королем. Реєстр скорочувався до ЗО тис. осіб. Решта українських земель ставали польськими. Так віднов­лювався старий — польський — адміністративно-територіальний поділ, встановлювалися форми землеволодіння, що існували до 1648 p., поверталися польські феодали. Отже, це був погіршений Зборівський договір.

Гетьманство І. Виговського, особливо укладений ним Гадяць­кий договір, викликало обурення народу, призвело до громадянсь­кої війни. Повстання проти Виговського очолив І. Богун.

11(21) вересня 1659 р. козацька рада під Германівкою обрала гетьманом Ю. Хмельницького. Молодий гетьман і його оточення, враховуючи антипольський настрій мас, повернули в бік Москви. Вони мали намір зміцнити відносини з Москвою на умовах Берез­невих статей. Але Москва вирішила скористатися нестабільністю в Україні, що виникла, відсутністю досвіду у молодого гетьмана. Воєвода А. Трубецькой, спираючись на багатотисячну російську армію, що стояла в Україні у зв'язку з війною Москви з Польщею, домігся скликання 17(24) жовтня 1659 р. козацької ради в Пере­яславі. Рада (на ній були присутні й російські військові частини) підтвердила обрання Ю. Хмельницького гетьманом. Після чого Ю. Хмельницький під тиском Трубецького підписав з Москвою но­вий договір, так звані Другі Переяславські статті. Це був фальси­фікований Москвою договір 1654 p., доповнений кількома новими статтями. Цей документ обмежував самостійність української коза­цької держави, посилював її залежність від Росії. На підставі цього документа Москва приступила до поступового переведення Украї­ни зі становища васальної, протегованої держави в автономну, са­моврядну організацію у складі Росії. Підписання Других Переяс­лавських статей формально припинило дію Березневих статей.

Землі України. Міжусобиці та війни, які сталися після смерті Б. Хмельницького, призвели до того, що територія вільної України була розірвана на дві частини: Правобережну та Лівобережну, або Західну та Східну. Це був не тільки географічний поділ, а й по-

242

літичний. Правобережжя опинилося під владою групи старшин, яка орієнтувалася на Польщу. Цей поділ став політичною реальніс­тю, особливо він позначився у 1663 р. з обранням двох гетьманів — лівобережного (І. Брюховецького) та правобережного (П. Тетері). У 1665 р. Брюховецький оголосив Лівобережжя володінням Росій­ського монарха.

ЗО січня 1667 р. юридично поділ був оформлений Андрусівсь-ким перемир'ям, яке Польща та Росія уклали без участі України, строком на 13,5 років. В ньому спеціально застерігалося, що до Росії відходить Лівобережна Україна, а Правобережжя — до Польщі, за винятком Києва. Києв з прилеглою територією на 2 роки залишався за Росією. Запоріжжя мало бути під зверхністю обох держав.

У 1686 р. договір про вічний мир між Польщею та Росією під­твердив ці положення з поправкою, що Київ та Запорізька Січ за­лишалися за Росією. Поділ України на Правобережжя і Лівобереж­жя був закріплений створенням між ними нейтральної зони. її було заборонено заселяти. Запорізька Січ після 1686 р. і до 1775 р. підпо­рядковувалася безпосередньо царській адміністрації і формально організаційних зв'язків з Гетьманщиною не мала.

Лівобережна Україна з Києвом в офіційних актах другої по­ловини XVII ст. нерідко іменувалася Малоросією (в статтях Ю. Хме­льницького), друга назва — Гетьманщина — обумовлювалася її по­літичною організацією.

Правобережжя залишалося у складі Польщі. За Гадяцьким трактатом його було названо «Великим княжеством Руським».

За Бучацьким миром, укладеним у 1672 р. між Польщею і Ту­реччиною, до останньої відходило Подільське воєводство разом з Кам'янцем. А воєводства Київське і Брацлавське, керовані Доро­шенком, віддавалися під протекторат Туреччини.

Протиприродність поділу України на Лівобережну і Правобе­режну була очевидною. Українці не бажали миритися з ним і акти­вно виявляли свій протест: у 1668 р. — при гетьмані П. Дорошенку, у 1676 р. — при І. Самойловичу, наприкінці XVII ст. — при І. Ма­зепі. У повсякденному житті населення цих земель підтримувало зв'язки (родинні, економічні, політичні).

У 1674 р. на Лівобережжя передислокувалися Брацлавський та Уманський полки, а у 1675 р. — Корсунський полк. Через рік правобережний гетьман П. Дорошенко здав Москві Чигирин з усіма його жителями і присягнув на вічне підданство Росії. У листопаді 1696 р. правобережні козаки разом з лівобережними на чолі з С. Палієм ходили на Крим. Слобожанщина, де жили здебільшого

16*3-382                243

Розділ 5. Створення української національної держави

§ 6. Автономія України

переселенці з України, які створили тут полково-сотенну організа­цію, стала вважатися українською землею.

Лівобережжя поділялося на 10 територіальних одиниць — полків. На Слобожанщині було створено п'ять полків. Але в ад­міністративних і військових справах вона була підпорядкована без­посередньо Білгородському воєводі, а через нього — Розрядному приказу.

Розчленування України на Лівобережну та Правобережну допомогло царату здійснити свій план переведення України зі ста­ну незалежної держави в автономну, самоврядну організацію в складі Росії. У 1663 р. гетьман Брюховецький «ударив чолом цареві малоросійськими городами» та оголосив, що керувати підданими має не гетьман, а цар, який почав іменувати себе «Великия и Ма-лыя России самодержецъ».

Гетьманські статті. Зміни у правовому становищі України та її класів закріплювалися у нормативних актах, передусім у так званих гетьманських статтях, які були своєрідною згодою двох сто­рін — Росії в особі царського уряду та України в особі гетьмана. Це були основні нормативні акти, які визначали правовий статус Украї­ни та її відносини з Росією. Тому багато вчених розглядають їх як своєрідні Конституції України1. Кожен з цих документів називався або ім'ям гетьмана, який підписав його, або місцем, де документ бу­ло прийнято. Ось ці статті: другі Переяславські чи Ю.Хмельниць­кого (1659 p.); Московські, вони ж Батуринські чи І. Брюховецького (1665 p.); Глухівські чи Д. Многогрішного (1669 p.); Конотопські чи І.Самойловича (1674 p.); Коломацькі чи І Мазепи (1687 p.).

Усі ці статті тією чи іншою мірою конкретизували, змінювали або скасовували окремі пункти договору 1654 р. Зауважимо, що вже в договорі 1654 р. та історії його появи була закладена можли­вість для наступних обмежень вільностей України. По-перше, він санкціонував відступи від положень прохальних пунктів Б. Хмель­ницького; по-друге, закріплював зверхність влади царя, а відтак ставив правовий статус України, її суспільних верств у залежність від уряду Росії.

Царський уряд не приховував своєї далекосяжної мети. У 1687 р. в статтях Мазепи було заявлено про прагнення об'єднати «народ малоросійський з великоруського народу всякими людьми, чтобы были они одною их царевого величества державою обще...»2.

1              Дорошенко Д. І. Нарис історії України. —• С. 345.

2              Енциклопедія українознавства. Словникова частина. — Т. 3. — Львів,  1994. —

С 1084.

244

Суспільний устрій. Економіка України після 1654 р. прохо­дить той самий шлях, що й економіка Росії. Царат намагався вико­ристати господарство України для обслуговування потреб Росії. Во­дночас, оскільки економіка України стала частиною всеросійського ринку, царський уряд не міг не турбуватися про її розвиток. Через це розвиток господарства України відбувався нерівно, переборюю­чи численні перешкоди, але загалом — успішно. При цьому Росія старанно оберігала свої інтереси. У 1669 р. з метою підтримки її державної монополії було заборонено вивозити з України горілку та тютюн. Проте в науці є думка, що до кінця XVII ст. Москва прак­тично не втручалася в економічне життя України, воно перебувало в руках старшини й гетьмана1.

Контраст між господарським становищем Лівобережних укра­їнських земель, що були під Росією, і Правобережжям, що було в складі Речі Посполитої, був разючим. Сучасники називали останнє руїною. Тут спостерігається загальний економічний занепад, явне запустіння. Донедавна родючі землі перетворилися у пустища. Збу­лося передбачення проникливого політика Адама Киселя, що втра­та Лівобережних українських земель призведе Річ Посполиту до занепаду. Населення, щоб вижити, втікало з Правобережжя. Дохо­дило до того, що впродовж п'яти днів їзди по Правобережжю не можна було зустріти жодної душі. На таке Правобережжя вже ніхто не зазіхав. Не дивно, що польський уряд на початку 70-х років був згодний відмовитися від Правобережної України. Правовий статус класів України був таким. Феодали продовжували вимагати нових гарантій як від цар­ського уряду, так і від гетьмана. У другій половині XVII ст. їхні права розширюються низкою владних розпоряджень. Земельні во­лодіння українських феодалів збільшуються. Головним джерелом наділення землею було пожалування її гетьманом. Старшина отри­мувала рангові маєтності (володіння). Це були землі, які урядовці одержували за службу згідно з їхніми посадами. З умовних воло­дінь рангові маєтності поступово перетворюються на спадкові. До рангових маєтностей належав Батурин — гетьманська резиденція. Гадяч з рангової маєтності перетворився у спадкову землю родини Брюховецьких.  Згодом уся територія  Стародубського полку  пе­рейшла у спадкову власність. За своїми земельними володіннями козацька старшина не тільки зрівнялася з шляхтою, а й у багатьох випадках перевищила її.

1 Смолій В. Україна і Росія в другій половині XVII ст. Самобутність та інтеграція // МЕЕ. — С. 390.

245

Розділ 5. Створення української національної держави

§ 6. Автономія України

Одночасно з розширенням земельних володінь козацька вер­хівка прагнула зміцнити владу над селянами, закріпачити їх. Вели­кими кріпосниками були гетьмани. І. Самойлович мав 20 тис. селян­ських дворів. У І. Мазепи було 100 тис. селян в Україні і 10 тис. у Росії. У 1659 р. українські феодали домовилися з царським урядом про повернення селян, які втікали з України в Росію, та навпаки.

Особистими привілеями феодалів були заборона арештовува­ти їх без санкції суду і суворі покарання за посягання на їхнє жит­тя та гідність.

Фактичне становище феодалів України не відрізнялося від становища російських феодалів, проте вони прагнули і юридично зрівнятися з останніми. Вже гетьман Брюховецький домігся чину боярина, а члени його посольства в Москві (500 старшин) були по-жалувані у дворяни (Московські статті). За Глухівськими статтями цар пообіцяв надавати дворянське звання за поданням гетьмана. Крім того, ці статті підтвердили колишні вільності феодалів, а та­кож пожалування, які вони одержали від Б. Хмельницького.

Російські феодали стали з'являтися на Лівобережжі тільки з XVIII ст. Щоправда, їхнє число постійно зростало.

Після відновлення землеволодіння польської шляхти на Пра­вобережжі за Гадяцьким трактатом їй дозволили повернутися в Україну, де вона була зрівняна у правах з українськими феода­лами.

Реєстрове козацтво. У другій половині XVII ст. число реєст­рових козаків то зменшується, то збільшується. Якщо за Березне­вими статтями реєстр був обмежений 60 тис. козаків, то за Глухів­ськими статтями він нараховував лише ЗО тис.

Реєстровці звільнялися від податків, військових постоїв. У 1674 р. гетьман І. Самойлович домовився з царським урядом, що останній не відбиратиме козацьких вільностей, не називатиме реєс­тровців «мужиками», що російські війська не будуть розміщувати­ся у дворах козаків і брати їх у провідники. Реєстровці мали право «...держати вино, пиво і мед, а продавати вино бочкою на ранди і куда хто захоче, а пиво і мед вільно продавати гарнцом»1. Належ­ність до реєстрового стану не передавалася у спадщину. Тому у Глухівських статтях містився пункт, щоб ніхто не відбирав козаць­кого майна в удов і дітей козацьких.

Селяни-посполиті. Наприкінці XVII ст. становище селян ста­ло помітно погіршуватися. Феодально залежний селянин був зобо­в'язаний «звиклим послушанием». Основні його обов'язки полягали

у сплаті ренти феодалові та податку у військову казну — «обще­войсковую скарбницу». Податки йшли на утримання адміністрації та війська.

Частина їх передавалася до царської скарбниці, розмір якої

постійно зростав.

Українське селянство, як і в попередні роки, повставало проти своїх гнобителів. Масові антифеодальні, антистаршинські повстан­ня селян у 1687—1689 pp. і в 1691—1692 pp. охопили усе Лівобе­режжя. Нерідко селяни України та Росії виступали разом. Запоро­жці, очолювані отаманом Сірком, брали участь у повстанні С Ра­зіна.

М. Грушевський вважав, що саме через посилення феодаль­ного гноблення селяни України не підтримали старшинсько-шля­хетські кола у їхньому прагненні зберегти незалежну Україну1.

Політичний устрій. В організації української державності в період, що розглядається, відбувається ряд змін.

По-перше, була відкинута спадковість гетьманської посади. Після смерті Б. Хмельницького його сина Юрія було усунуто від гетьманства. Гетьманом став генеральний писар І. Виговський. Ю. Хмельницький був обраний гетьманом уже в загальному поряд­ку, після втечі Виговського до Польщі.

І пізніше деякі гетьмани (Д, Многогрішний, І. Самойлович) на­магалися зробити посаду гетьмана спадковою, але зустріли рішучу відсіч старшини.

Гетьмана обирала загальновійськова рада. У ній мав брати участь весь козацький стан. Зрозуміло, що це було можливим лише в окремих випадках, наприклад в умовах воєнного часу. Саме у та­кій обстановці в 1687 р. у військовому таборі під Коломаком було скликано раду, в якій брали участь 2 тис. козаків. Рада обрала геть­маном І. Мазепу. Найчастіше гетьмана обирала старшинська рада. Так були обрані Дем'ян Многогрішний та Іван Самойлович.

Відомі випадки, коли гетьмана обирала рада генеральної старшини з участю представників від інших станів. Ю. Хмельниць­кий у жовтні 1659 р. був обраний гетьманом на такій раді. До речі, за війтами міст, наділених Магдебурзьким правом, теж визнавало­ся право брати участь у радах з обрання гетьмана.

Для обрання в гетьмани певне значення мала підтримка кан­дидата Запорізькою Січчю, хоча ні вона в цілому, ні її представни­ки у виборах гетьмана, як правило, участі не брали, показуючи цим свою незалежність від гетьманщини. Саме Січ вплинула на обрання

1 Хрестоматія з історії держави і права України. — Т. 1. — С. 170. 246

1 Грушевський М. З політичного життя старої України. — К., 1918. — С. 71.

247

Розділ 5. Створення української національної держави

§ 6. Автономія України

і

гетьманом Брюховецького, який раніше був кошовим у Січі. Але після його безславного кінця, а також після того, як наприкінці 1669 р. Запорізька Січ не зуміла домогтися обрання гетьманом І. Сірка, вона вже більше не втручалася у вибори гетьмана.

З договору 1654 р. випливало, що про обрання достатньо дове­сти до відома царя. Старшина сама запропонувала цей порядок: «Чтоб по его царскому величеству не в кручину было, понеже то давной извычай войсковой»1.

Після смерті Б. Хмельницького царський уряд зажадав, щоб його повідомляли про наступне обрання гетьмана. Цю вимогу не бу­ло виконано при обранні гетьманом Виговського. Тому в Москві його обрання не визнали. Довелося проводити вибори вдруге у присут­ності посла Росії. За деякими відомостями, Москва й з цим обран­ням не погодилася, і Виговського довелося обирати втретє — на по­чатку лютого 1658 р. у Переяславі, де, нарешті, московський посол вручив йому гетьманську булаву.

Другі Переяславські статті не дозволяли Україні обирати гетьма­на без дозволу царя. Інформування царя про наступне обрання гетьмана перетворилося на обов'язкове одержання від нього згоди на обрання кандидата, що було записано у других Переяславських статтях. Московські статті 1665 р. підтверджували, що гетьман оби­рається за волевиявленням государя та ним затверджується. Отже, обрання першої державної особи України стало формальністю.

Призначаючи та затверджуючи обраного, гетьмана, царський уряд враховував характеристику на нього, яку одержував від своїх агентів, насамперед від воєвод, які перебували в Україні. Обрані у такий спосіб гетьмани присягали на вірність царю. З 1660 р. встано­влюється порядок, за яким гетьман одержував клейноди — вищі знаки його влади і гідності, які привозили російські посли, або геть­ман отримував їх від царя в Москві. Одночасно гетьман одержував від нього грамоту на гетьманування.

Обрання нового гетьмана, починаючи з обрання у 1656 р. Ю.Хмельницького, звичайно супроводжувалося складанням ста­тей, якими визначалися взаємовідносини України з Росією, гетьма­на та царя. Присягаючи на вірність царю, гетьман присягав також на вірність цим статтям.

Термін правління гетьмана не був визначений. Спочатку вій­ськова або старшинська рада мала право не тільки обирати гетьма­на, а й усувати його. Для цього мали бути серйозні підстави. Вигов­ського було усунуто через те, що він перейшов на бік Польщі. У Ко-

1 Хрестоматія з історії держави і права України. — Т. 1. — С. 159. 248

нотопських статтях (ст. 6) спеціально застерігалося, що гетьмана можна позбавити влади за зраду. Під час усунення Самойловича йому були поставлені у провину невдачі російського та українсько­го військ у кримському поході, а також змова з кримським ханом. Висловлюється думка, що справжньою причиною розправи з Са-мойловичем було відродження гетьманщини, що розпочиналося. Коломацькі статті 1787 р. зафіксували, що відставка від гетьманст­ва може статися за вказівкою царського уряду (малося на увазі правління Софії, Петра й Івана).

Після смерті Б. Хмельницького влада гетьмана поширювалася на Лівобережжя й Правобережжя. Але коли в 1663 р. Польща зно­ву утвердилася на Правобережжі, там було засновано самостійне гетьманство. Протягом певного періоду одночасно правили гетьман правобережний й гетьман лівобережний. І кожен з них претендував на владу в обох частинах України. У ряді випадків у титулуванні гетьмана відображалося, на які території поширюються його повно­важення.

Першим правобережним гетьманом було обрано колишнього однодумця і зятя Б. Хмельницького Павла Тетерю (1663—1665 pp.). У 1665 р. правобережним гетьманом став Петро Дорошенко (1665— 1676 pp.)- Він очолив боротьбу за незалежну Україну та об'єднання всіх її земель. На початку 1668 р. він проголосив себе гетьманом усієї України, але Лівобережжя та Запорізька Січ його не підтри­мали. З 1671 р. на Правобережжі гетьманів більше не обирали.

Першим лівобережним гетьманом був І. Брюховецький (1663— 1668 pp.). Він був першим гетьманом України, який поїхав до Моск­ви, щоб особисто засвідчити царю свою покору. Він «ударив чолом» царю всіма малоросійськими містами, заявивши, що керувати ними повинен не гетьман, а монарх, тому що вони будуть перебувати у вічному подданстві царя1.

Брюховецького змінив Д. Многогрішний (1668—1672 pp.). Івана Мазепу відразу ж після обрання (1687 р.) було пожалу-вано гетьманом обох сторін Дніпра (це так зване двогетьманство), хоча з 1686 р. з укладенням миру влада гетьмана визволеної Украї­ни обмежувалася Лівобережжям. Проте й після втрати реальної влади над Правобережжям гетьмани Лівобережної України по-да­вньому називали себе гетьманами обох берегів Дніпра, щоб нагада­ти, що вони не відмовляються від законних прав на Правобережну Україну.

1 Хрестоматія з історії держави і права України. — Т. 1. — С. 173, 174.

249

Розділ 5. Створення української національної держави

§ 6. Автономія України

Влада гетьмана не поширювалася на Запорізьку Січ і Слобід­ську Україну, бо вони безпосередньо підлягали органам Російської держави. Царський уряд робив усе, щоб перешкодити створенню цілісної території України. Проте між Лівобережжям — Гетьман­щиною, Слобідською Україною та Запорізькою Січчю існували еко­номічні, політичні та культурні зв'язки, які зміцнювали усвідом­лення українцями, що вони є представниками єдиної народності та єдиної території.

Обсяг повноважень гетьмана був досить значним. У внутріш­ніх справах йому спочатку належала законодавча, виконавча та су­дова влада. Відповідно до цього гетьман називався «верхній воло­дар і господар отчизни нашої», «зверхніший властитель», «гетьман Войска Запорозького», «Гетьман військ его царського пресветлого Величества Запорожского обоих берегов Днепра».

Як законодавець, глава та офіційний представник України ге­тьман підписував важливі нормативні акти, в першу чергу гетьман­ські статті. Будучи головним адміністратором, він особисто розпо­ряджався землею, що належала усьому козацькому війську.

В руках гетьмана були фінансові кошти держави. Він керував збиранням податків і розпоряджався державними військовими скар­бами. Тривалий час його особисті та державні кошти не роз'єднува­лися, що призводило до зловживань. У таких зловживаннях Мазе­па звинуватив свого попередника Самойловича (що стало однією з підстав усунення останнього з посади). Згодом була заснована поса­да генерального підскарбія, котрий відав військовою казною.

За Глухівськими статтями гетьман подавав царю кандидату­ри для пожалування дворянського звання, був головнокомандува­чем — «зверхником над військом».

Згодом повноваження гетьманів — наступників Б. Хмельниць­кого — поступово звужуються. Офіційні документи набували зна­чення як таких лише після того, як вони затверджувалися царем або вищими урядовцями Росії. Згодом цей порядок поширився й на інші нормативні акти, що надходили від гетьмана. Глухівські статті, наприклад, передбачали, що універсали гетьмана про пожалування земель за службу мають підтверджуватися царськими грамотами.

У гетьмана також було відібрано право призначати та усувати без участі Генеральної ради полковників та генеральних старшин. Йому був також потрібен дозвіл Росії для виступу у похід.

Звужувалися права гетьмана і в міжнародних відносинах. Нові Переяславські статті (1659 p.), хоча в цілому підтверджували про­хальні пункти Б. Хмельницького, проте певною мірою обмежували

250

права гетьмана щодо зовнішніх зносин. Вони вже не дозволяли йо­му «сноситься с любой державой», приймати послів, починати вій­ну без дозволу царя, посилати військо на допомогу сусіднім держа­вам.

У 1669 р, Глухівські статті заборонили гетьману безпосе­редньо зноситися з іноземними державами, хоча він і старшина обіцяли надсилати цареві грамоти, одержані від інших держав. Від­тепер усі переговори можна було здійснювати лише через царя. Щоправда, Москва дозволяла представникам від України бути присутніми на переговорах Росії з іншими посольствами (ст. 17). У 1674 р. і це право було скасоване. Залишалася лише обіцянка Москви повідомляти «войско запорожское о разных переговорах» (ст. 20 Конотопських статей). Коломацькі статті підтверджували за­борону для України приймати послів і грамоти — «от себя никому ничего не писать». Усі документи, одержані від інших держав, необхідно було передавати до Москви у Малоросійський приказ.

І все ж, незважаючи на обмеження влади гетьманів, їхні пов­новаження у другій половині XVII ст. були ще досить широкими1. Сильні особистості, такі як І. Самойлович і І. Мазепа (останній особ­ливо), правили як монархи і намагалися за прикладом Б. Хмельни­цького надати владі гетьмана спадкоємного характеру. Але це були винятки, які не впливали на загальні тенденції обмеження повнова­жень гетьмана у другій половині XVII ст.

Для виконання окремих владних повноважень за відсутності законно обраного гетьмана, як виняток, призначали тимчасового гетьмана (він іменувався «наказним гетьманом»). Цей порядок уста­новився ще за Б. Хмельницького. Навесні 1662 р. наказним гетьма­ном став дядько Ю. Хмельницького Я. Сомко. У 1668 p., коли П. До­рошенко проголосив себе гетьманом обох сторін Дніпра, він зали­шив наказним гетьманом на Лівобережжі Д. Многогрішного.

Гетьман і полково-сотенна система. За часів Б. Хмельниць­кого, і пізніше, між гетьманами і козацькою старшиною траплялися конфлікти. У ряді випадків ці колізії завершувалися заміною геть­мана, невигідного козацькій старшині. У такій ситуації старшинсь­ка рада у 1663 р. скинула з гетьманства Ю. Хмельницького, а під час військового повстання був убитий гетьман Брюховецький.

У суперечках з гетьманом козацька старшина апелювала до царя. Після усунення Многогрішного представники старшини про­сили царя заборонити гетьману зноситися з іноземними державами та карати козаків і селян без вироку військового суду. За вимогою

1 Усенко І. Гетьманство // МЕЕ. — С 276, 277.

251

Розділ 5. Створення української національної держави

§ 6. Автономія України

старшини у статтях Мазепи записано: «Великому государю его царскому величеству старшина и все войско запорожское били че­лом, чтобы они от гетмана никакой неволи и жесточи не терпели и чтобы без совета со всей старшиной безвинье не чинил».

Але найчастіше і гетьман, і старшина, і усе військо запорізьке йшли назустріч один одному, усвідомлюючи залежність своєї долі від міцності військово-адміністративної організації, від елементів демократії в ній. Щоб надати собі більшої значущості, вони удавали із себе захисників українського народу. Офіційні акти змальовува­ли обстановку в Україні, як взірець єдності, співдружності гетьма­на, війська запорізького з народом малоросійським, чи інакше — гетьмана, полковників, старшин та черні. Тому царський уряд свої звернення адресував здебільшого гетьману та війську.

Генеральний уряд. Після смерті Б. Хмельницького загально­військову раду стали скликати рідше, а згодом вона й зовсім зни­кає. Однією з причин цього була складність її скликання. Головне ж, певно, полягало в тому, що загострення внутрішніх суперечностей, протистояння верхів і низів загрожувало пануванню українських феодалів. З 1668 р. загальновійськову раду скликали тільки на під­ставі царського указу. Про нього повідомляв гетьмана або старшину піддячий Малоросійського приказу.

Гетьман правив країною з участю ради генеральної старшини (або старшинської ради), яка збиралася кілька разів на рік для ви­рішення найважливіших питань (обрання гетьмана, генеральних старшин, охорони кордонів та ін.), та за вимогою генерального уря­ду. Останній за відсутності гетьмана здійснював вищу владу в Україні.

Генеральні старшини, як і гетьман, за виконання своїх повно­важень одержували з казни платню та пожалування землі у ранг.

Реєстрове військо. Прагнення царату обмежити вільності України не обминуло її збройних сил. У 1659 р. другі Переяславські статті підтвердили обов'язок гетьмана залучати козацьке військо до участі його у воєнних походах росіян. Реєстрове військо викори­стовувалося також для охорони кордонів Росії, особливо на півдні.

У цих походах козаки підлягали російському командуванню, проте у другій половині XVII ст. вони ще зберігали організаційну відокремленість. Влітку 1687 р. 50 тис. козаків на чолі з гетьманом Самойловичем билися в одних лавах з 10-тисячним загоном Росії. У другому Кримському поході навесні 1689 р. виступали: російська армія числом 112 тис. осіб і 40 тис. реєстровців.

252

Москва вдавалася до певних заходів щодо зменшення козаць­кого війська. Гетьман Брюховецький за вимогою боярського уряду погодився скоротити реєстр до ЗО тис. осіб, що було зафіксовано у Московських статтях. Одночасно гетьман одержав дозвіл створю­вати наймане, так зване «затяжное» військо в 1000 осіб, тобто один полк. Реально ж існувало кілька найманих полків: сердюцький (піхотний) та компанійський (кінний). Вони створювалися у міру не­обхідності, утримувалися за рахунок додаткового оподаткування населення, одержували грошову платню, харчі та одяг.

А втім, найманці вперше з'явилися в Україні ще за часів Б.Хмельницького. Ними були іноземці — кроати, німці, італійці, а також поляки.

Церква. Зважаючи на величезний вплив православної церкви в Україні, Москва намагалася встановити свій контроль і над нею. Другі Переяславські статті знову підтвердили, що митрополит та інше духовенство Малої Росії, тобто України, віддавалися під бла­гословення московського патріарха, мали право на зносини з ним, але останній не втручався у справи православного духовенства України. Ієрархи української православної церкви дали відсіч Брю-ховецькому, котрий просив Москву надіслати митрополита для України. Але у 1675 р. після смерті київського митрополита Ту-кальського Москва перешкодила виборам нового митрополита і зас­нувала тимчасову посаду місцеблюстителя вакантної посади мит­рополита.

Відчутного удару по автономії української православної церк­ви завдав Самойлович. За його змовою з Москвою у 1685 р. митро­политом Київським було обрано свояка гетьмана єпископа Луцько­го Гедеона. Московський патріарх Іоаким затвердив це обрання, по­годився з цим фактом і царгородський патріарх. Проте у грамоті, яку Гедеон у 1685 р. одержав від московського патріарха, зазнача­лося, що Київська митрополія не підлягає московському патріарху, хоча й перебуває під його благословенням і формально йому під­відомча. Київська митрополія була підпорядкована Москві в 1686 р. за згодою константинопольського патріарха.

Вище духовенство (митрополит і єпископи) обиралися на ко­зацьких радах, священики — на сільських сходах, їх обрання за­тверджував гетьман. Отже, церква, можна сказати, входила до сис­теми військово-адміністративної організації, а влада гетьмана пев­ною мірою поширювалася і на церкву та її духовенство. Проте це не знижувало ролі церкви в суспільно-політичному житті України.

253

Розділ 5. Створення української національної держави

§ 6. Автономія України

Найважливіші акти гетьмана та інших посадових осіб освячувалися церквою, підтверджувалися церковними записами.

Суд.1 У другій половині XVII ст. в Україні продовжує існувати організація судів, яка склалася за часів Б. Хмельницького.

У цей час спостерігається подальше посилення прав феодалів. Вони зберегли право на доменіальний і вотчинний суди. Доменіаль-ний суд, якому підлягали селяни магістратських і ратушних сіл, здійснювали магістрати та ратуші. Цим же правом почали користу­ватися й козацькі старшини, землевласники, українська шляхта, «царські люди» в Україні.

Існування суду церкви було санкціоновано Собором 1667 р. Починаючи з другої половини XVII ст. міські суди потрапили знач­ною мірою під вплив сотенної адміністрації. Самостійність зберегли лише магістратські суди таких великих міст, як Київ, Переяслав, Ніжин, Чернігів та деякі інші.

Органи Росії для управління Україною. У міру того, як царський уряд перетворює Україну в автономію в складі Росії, він починає створювати спеціальні установи для регулювання своїх відносин з Лівобережною Україною.

31 грудня 1662 р. в Росії було створено новий орган централь­ного управління «Приказ Малые России», або Малоросійський при­каз, який очолив Артамон Матвеев — найближча до царя людина. До нього від Посольського приказу відійшли всі справи, що стосу­валися відносин Росії з Україною. Таким чином, ці відносини з міжнародних, зовнішніх перетворилися у внутрішні справи Росії. Малоросійський приказ керував Лівобережною Україною як авто­номною державною організацією у складі Росії. Приказ відав ад­міністративними, військовими і судовими справами. Саме актами приказу санкціонувалися вибори нового гетьмана та старшини. Він же контролював українську церкву та духовенство. З утворенням Приказу козацьке самоврядування було помітно обмежено.

Збройні сили Росії в Україні* Статті Ю. Хмельницького санк­ціонували перебування російських воєвод у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані. Поступово воєводи почали втручати­ся у справи місцевого управління і збирання податків. Гетьман Брюховецький сам запрошував російських воєвод робити це. У від­повідь на чолобитну Брюховецького Московські статті передбачили збільшення російських гарнізонів у тих містах, де вони вже перебу­вали, та розміщення воєвод в інших містах, а також у Кодаку (на

Запоріжжі) та Кременчуку з розширенням їх поліцейських та фіс­кальних функцій. Щоправда, козаки не підпорядковувалися воєво­дам. Пізніше полк московських стрільців охороняв резиденцію Ма­зепи у Батурині

Український народ не змирився з розташуванням російських військ на його рідній землі. Між місцевим населенням та росіянами траплялися гострі зіткнення, «многия ссоры и досадительства бы­вали». У 1668 p. проти сваволі російських воєвод спалахнуло повс­тання, придушене Брюховецьким. За Глухівськими статтями пере­бування російських військ в Україні було обмежене п'ятьма міста­ми — Києвом, Переяславом, Черніговом, Ніжином та Уманню. їм наказувалося не втручатися у місцеві справи. Це ж підтвердили і статті Мазепи. Окремі дослідники називають збройні сили Росії в Україні окупаційними1.

1 Пашук А. У. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII—XVIII ст. 1966.

254

- К,

1 Шевчук В. Державні заходи І. Самойловича // Розбудова держави. — 1992. — № 6.

255

Розділ 5. Створення української національної держави

§ 7. Основні риси права у другій половині XVII cm.