§ 4. Перехід України під протекторат

російського царя. Стосунки України і Росії в 1648—1654 pp.

Злочин і покарання. Народно-визвольна війна докорінно змі­нила систему кримінального права, що існувала раніше. Зникла та­ка категорія злочинів, як замах на королівську владу і порядок управління Речі Посполитої, проти католицької церкви, проти жит­тя, здоров'я, майна магнатів, польської шляхти. Водночас з'явилися нові склади злочинів: виступи проти Гетьмана України, українсь­кої адміністрації, зрада, невиконання наказів, дезертирство, непо­дання допомоги під час бою тощо.

В окремі періоди війни загострення соціальних проблем, супе­речностей серед українського суспільства призводило до масових як селянських, так і козацьких заворушень, спрямованих як проти місцевої козацької адміністрації, так і проти самого гетьмана. Такі виступи розглядалися як тяжкі державні злочини — повстання Худолія 1650 p., старшинська опозиція С. Герасимова, М. Гладкого, JL Мозирі, С. Подобайла та ін. (наприкінці 1651 — на початку 1652 рр.).

Види покарання в умовах війни було ужорсточено. Пошири­лося застосування смертної кари (в тому числі й кваліфікованої). Страчувалися не тільки винні в державних злочинах, а й у менш значних. Суворо каралися ті, хто був причетний до нападів і погра­бувань майна старшин чи шляхти (здебільшого це були селяни).

Судочинство. Центральне місце в судочинстві посідали коза­цькі суди, що розглядали усі категорії справ усього населення України, незалежно від станової належності. Процес у таких судах здійснювався на підставі норм звичаєвого права. Зберігалися й до-судові форми («шлякувание», або «гоніння сліду»). Допускалося оскарження рішень чи вироків у судах вищої інстанції. Вироки, ви­несені за злочини, вчинені під час бойових дій, оскарженню не під­лягали і виконувалися негайно (смертна кара). Якщо розгляд спра­ви не був пов'язаний з військовою або державною таємницею, то такі засідання, як правило, проводилися відкрито, в присутності усіх бажаючих, «громади». В умовах війни значного поширення на­була позасудова розправа. Отже, в ході народно-визвольної війни з розбудовою нової української національної держави почала ство­рюватися нова українська національно-правова система, якій суди­лося проіснувати близько двох століть.

220

, міливий волелюбний, але ще нечисленний в той час укра­їнський народ розумів, що у визвольній війні з Польщею йому не обійтися без вірного союзника. Бажаним союзни­ком могли стати Росія, єдиновірний російський народ.

Український народ завжди зберігав пам'ять про свій

v              зв'язок із східнослов'янськими народами. Тому він плекав

надію зблизитися й утворити союз з ними. Саме цим пояснюється чимало дружніх акцій українців щодо росіян. У Лівонській війні на­селення України допомагало російським військам. К. Косинський і С. Наливайко ставили питання про перехід реєстрових козаків у підданство Росії. У Смутні часи (1611—1612 pp.) козаки відмовилися брати участь у штурмі Московського Кремля та Троїце-Сергієвої лаври. В 1620 р. гетьман Сагайдачний попросив царя Михайла Фе­доровича прийняти запорізьких козаків на службу1.

У тяжкі часи поразок український народ, рятуючись від пере­слідувань польської влади та її феодалів, шукав захисту у Москов­ської держави і знаходив його. Втікачам з України було дозволено проживати у прикордонній смузі — Порубіжжі. Вони селилися сло­бодами, звідки й пішла назва — Слобідська Україна. У 1638 р. після поразки повстання Я. Остряниці повстанці заснували кілька слобід. Українським переселенцям надавалися пільги — вони не сплачува­ли мита з промислів, звільнялися від судового мита2.

Російський народ завжди співчутливо ставився до України та її народу, намагався полегшити їхню долю, наскільки це було мож­ливо, заохочував наміри України зблизитися з Росією. Але офіцій­но уряд Росії до пори не висловлював свого ставлення до України, оскільки був пов'язаний Поляновським мирним договором (1634 р.) з Польщею і не був готовий до нової війни з нею. Тому царський уряд, починаючи з 1648 p., передбачливо обрав позицію вичіку­вального нейтралітету, що практично означало відмову від допомо­ги Польщі в її боротьбі проти України.

1              Хронологічний довідник. — С. 54.

2              Воссоединение Украины с Россией. — Т. 3. — С. 325.

221

Розділ 5. Створення української національної фержави

§ 4. Перехід України під протекторат російського царя

Між Україною і Росією йшла жвава торгівля. Україні було до­зволено безмитно купувати в Росії хліб і сіль. Росія допомагала їй зброєю і грошима. Після укладення Білоцерківського договору ро­сійський кордон був відкритий для втікачів з України. У 1651 р. відбувається масовий перехід селян і козаків на Слобідську Украї­ну1. Такі переходи відбувалися і в наступні роки. У 1652 р. сюди пе­рейшов з-під Острога полковник І. Дзіковський, з ним 2000 козаків з сім'ями, майном і худобою. На новому місці вони заснували сели­ще Острогожськ. Царський уряд не чинив перешкод донським ко­закам перебувати в лавах українського козацтва. Уперше загін донських козаків прибув в Україну на допомогу повстанцям уже у березні 1648 рЯ

Є підстави вважати, що упорядники Соборного уложення 1649 р. використали як одне з його джерел Литовський статут. Вони це зробили не тільки тому, що його джерелом, у свою чергу, була Руська Правда, а тому, що статут офіційно діяв в Україні. Викорис­тання норм Литовського статуту як одного з джерел Соборного уло­ження мало на меті зміцнити зв'язки України та Росії.

Протягом 1648—1654 pp. Росія і Україна підтримували дипло­матичні стосунки. Перше українське посольство на чолі з полков­ником С. Мужеловським відбуло до Москви у січні 1649 р. після блискучих перемог України над Польщею. У відповідь на це в Україну прибуло перше повноважне посольство з Москви на чолі з Г. Унковським. Упродовж п'ятиденних переговорів у Чигирині (17— 22 квітня 1649 р.) воно переконалося у прагненні українського наро­ду звільнитись з-під гніту Польщі. З цього моменту дипломатичні зв'язки між Україною і Росією стають постійними. Особливо вони активізувалися з 1651 p., коли Україна розірвала з Польщею Біло­церківський договір, який, власне, існував тільки на папері.

Протягом 1649—1654 pp. Б. Хмельницький відрядив до Росії 10 повноважних посольств. Москва за цей час відправила в Україну не менше 15 посольств і окремих посланців.

Водночас Україна шукала союзників серед інших держав. У лютому 1648 р. Б. Хмельницький уклав союз з кримським ханом. На презирливе висловлювання польського короля, що Україна за­лучає до війни з шляхтою іновірців Б. Хмельницький відповів: «Нельзя осуждать нас за то, что мы защищаем нашу жизнь и имуще­ство.  И скотина  сопротивляется,  когда  ее  мучают и  убивают»3.

1              Воссоединение Украины с Россией. — Т. 3. — С. 254, 276, 332.

2              Там сама — С. 93, 100, 206, 236.

3              Аркас М. Історія України-Русі. — С. 185, 186.

222

У кримців була кіннота, потрібна українцям. Крім того, союз із Кримом — це безпека південного кордону України. Але кримський хан виявився невірним союзником. Крим боявся самостійності Украї­ни, її зміцнення. Хан не один раз зраджував Хмельницького. Нена­дійними були й інші союзники, з якими Україна вступала в союзи під час її війни з Польщею (Туреччина, Молдавія).

За роки виснажливої війни, не раз обдурені своїми підступни­ми союзниками, Б. Хмельницький, козацтво, український народ де­далі більше переконувалися, що без військової та іншої допомоги з боку Росії вони не зможуть відстояти незалежність України.

Дедалі наполегливіше гетьман і його посли просять Москву взяти Україну під «высокую государеву руку и держать ее от неприятелей в обороне».

Питання про стосунки Росії з Україною було одним з першо­чергових у високій політиці, тому винести остаточне рішення нале­жало Земському собору, який був скликаний у 1651 р. Він не дав позитивної відповіді на прохання України. Незважаючи на політи­ку Польщі, її неповажне ставлення до Росії, царя, порушення нею мирного договору, Земський собор ухвалив впливати на Польщу, як і раніше, дипломатичними методами. Але патріарх Йосип благосло­вив царя порушити мир, якщо Польща не піде на поступки.

Наприкінці 1653 р. Росія досить зміцніла, щоб вступити у вій­ну з Польщею. Вже в червні цар сповістив про свою згоду взяти під свій протекторат Військо Запорізьке1. Земський собор 1 жовтня 1653 р. прийняв рішення про розірвання договору з Польщею і про те, що «гетмана Богдана Хмельницького и все Войско Запорожское з городами их и землями принять под свою государеву высокую руку...»2. Для здійснення цього рішення цар Олексій Михайлович відправив до України повноважне посольство на чолі з боярином Бутурліним. Посольство мало завдання передати царську грамоту, яка сповіщала про рішення Земського собору, і привести Військо Запорізьке на вірність царю. Отже, союз України з Росією був об'єктивно обумовленим, неминучим. На цей крок гетьман погодив­ся, коли всі інші способи визволити Україну з-під влади Польщі ви­явилися невдалими.

Правове оформлення переходу України під протекторат ро­сійського царя. 8 січня 1654 р. у Переяславі зібралася військова ра­да. Для участі в ній прибули також представники від міст України, усіх її соціальних верств: «...собралось великое множество всяких

1              Хронологічний довідник. — С. 66.

2              Российское законодательство X—XX веков. В 9 т. Акты Земских Соборов. — М.,

1985. — С. 457.

223

Розділ 5. Створення української національної держави

§ 4. Перехід України під протекторат російського царя

чинов людей». Це була перша військова рада, що мала широкий представницький характер. На раді було оголошено царську грамо­ту і багато її учасників погодилися перейти під високу руку царя Олексія Михайловича.

Представників Запорізьких козаків, на Переяславській раді не було, але вони раніше повідомили Б. Хмельницького, що готові «со всем народом... что живет по обе стороны Днепра, под протек­цию... российского монарха»1.

Рішення Земського собору і відповідь на нього Переяславської ради було усним договором Росії і України. Його належало зміц­нити церковною присягою. Ввечері 8 січня на Переяславському церковному соборі Б. Хмельницький та генеральна старшина при­сягнули на вірність царю, після чого посли вручили гетьману клей-ноди — корогву, булаву і щедрі подарунки. 9 січня присягли полко­вники, а потім усі інші. Проте далеко не всі групи населення і не по­всюдно виявили бажання скласти присягу. Відмовився присягати митрополит Київський Косів і заборонив своїм парафіянам склада­ти присягу. Відмовився від присяги кальницький полковник І. Бо-гун, полки Уманський, Брацлавський, Кропивнянський та Полтав­ський2.

Однак більшість українців підтримали рішення Переяславсь­кої ради — «...народ з охотою тое учинил»3. «Народ присягав без су-противу», — свідчить М. Костомаров4. І це об'єктивне свідчення, тому що сумлінний дослідник М. Костомаров знав про випадки від­мови від присяги і розповідав про них. Більшість українців своєю присягою підкріпили Переяславську угоду.

Б. Хмельницький і козацька старшина не були впевнені, що усна домовленість виконуватиметься російською стороною. Тим більше, що московські посли ухилилися від присяги, мотивуючи це тим, що цареві не пристало присягати народові. Однак в історичній науці існує думка, що за наполяганням старшини посли присягну­ли, щоб «выконання присяги изъ обоихъ сторонъ было».

Усний договір не задовольняв гетьмана і старшину своїм зміс­том, бо стосувався тільки загальних положень входження України у підданство до Росії. Вони бажали, щоб договір закріпив збере-

1              Яворницький Д. ї. Історія запорізьких козаків. У 3 т. — Т. 1. — К, 1990. — С. 194.

Літопис Самойла Величка. — 1987. — С 33.

2              А.Ю.Р. — Т. VI. — С. 255. Дорошенко Д. І. Нарис з історії України. — С. 266, 267.

3              Літопис Самовидця. — С 67.

4              Костомаров Н. И. Малороссийский гетьман Зиновий-Богдан Хмельницкий. —

С. 395.

224

ження їхніх прав і привілеїв, а також вільностей Української дер­жави. Мабуть мали рацію попередження обережних запорожців, які, погоджуючись з українським народом на підданство Росії, вод­ночас радили: «...нужно знать, что ничего худого не вышло б для во­льности казаков»1.

Прагнучи домогтися від царя реальної військової допомоги у боротьбі з Польщею, закріпити свої привілеї і вільності України як державного організму, старшинство наполягало на письмовому до­говорі і запропонувало свої умови царю.

Проект цього договору розроблявся довго й ретельно. Він складався з 23 пунктів (статей), які грунтувалися на усному догово­рі з Росією. Ці пункти викладалися у вигляді чолобитного прохан­ня, і в них докладно перелічувалися усі права і вільності України, козацької та інших суспільних верств. Пункти включали також прохання про різнобічну воєнну допомогу Україні в її боротьбі з Польщею. За умов виконання цих пунктів Україна погоджувалася перейти під протекторат московського царя і на знак підданства зо­бов'язувалася сплачувати данину.

Цей чолобитний документ і став проектом майбутнього пись­мового договору з Росією, який був скріплений підписом Б. Хмель­ницького і його печаткою. В науці цю чолобитну називають по-різ­ному: статті Б. Хмельницького, прохальні пункти, Переяславський, чи Московський, договір.

17 лютого 1654 р. повноважні посли України — генеральний суддя Зарудний і переяславський полковник Тетеря повезли цей до­кумент до Москви і 14 березня передали його цареві. Після попере­днього вивчення його було повернуто послам для доопрацювання і редагування. 21 березня царю було подано документ, який складався вже з 11 статей. Під час скорочення зміст його майже не постраждав2.

Цар і бояри розглянули статті і супроводили кожну з них своїм указом. Здебільшого ці укази підтверджували прохальні пункти, але були й укази, які відкидали окремі їхні умови або серйозно їх коригували. У такому вигляді, тобто статті Б. Хмельницького в ре­дакції московського уряду з указами царя під ними, документ став відомий як Березневі, чи Московські, статті. 27 березня 1654 р. по­сли одержали цей документ та жалувану грамоту царя Олексія Михайловича Війську Запорізькому і жалувані грамоти козацькій старшині, де також йшлося про передачу Чигиринського староства на гетьманську булаву.

1              Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. — Т. 2. — С. 187.

2              Яковлів О. Договір Богдана Хмельницького 1654 р. // УІЖ. — 993. — № 7—8. — С. 115.

15 3-582  225

Розділ 5. Створення української національної держави

Так, зрештою, рішення Земського собору від 1 жовтня 1653 р. і Переяславської ради від 8 січня 1654 р. були закріплені письмо­вим договором. Укази царя під пунктами Б. Хмельницького і три жалувані грамоти за своєю юридичною природою є ратифікаційни­ми актами.

Уряд Олексія Михайловича та його наступники, і навіть такі руйнівники прав України, як Петро І та Катерина II, розглядали ці документи як договір, а Березневі статті називали договірними статтями.

Правовий статус України і українського народу за догово­ром 1654 р. Цим договором передбачалося зберегти недоторканни­ми суспільний лад України і загалом той порядок управління та су­ду, що склався до 1654 р. Грамота царя від 27 березня 1654 р. нака­зувала Б. Хмельницькому і всьому Війську Запорізькому «...быти под нашего царского величества рукою по прежним их правам и привилеям... и тех прав и вольностей нарушати не велели».

Главою України залишався виборний гетьман як «верхній во­лодар». Але царя потрібно було оповіщати не тільки про результа­ти виборів нового гетьмана, а й останній мав присягнути на «под­данство и верность» царю й одержати від нього клейноди.

Статті Б. Хмельницького містили прохання визнати за Украї­ною право зовнішніх зносин, право приймати послів інших держав, обіцянку, що Україна повідомлятиме царський уряд про ці зв'язки, щоб йому вони не зашкодили. Але царський уряд обмежив це право. Підтверджуючи обов'язковість повідомляти про характер зовніш­ніх зносин, він наказав затримувати тих послів, які приїздили з ме­тою, ворожою Росії, і заборонив Україні вести переговори з Поль­щею та Туреччиною без відома царя: «... а с турецким султаном и с польським королем без государева указа не ссылаться». Адже саме з боку Польщі чи Туреччини найскоріше могла виникнути зовніш­ня загроза як для України, так і для Росії.

Україна, як вона того і бажала, дістала право мати власне військо — 60 тис. реєстрових вояків. Але вирішення питання про платню війську було відкладено до з'ясування фінансового стану України. На перший раз цар велів «...послать своего государева жалованья по давним обычаям предков своих... гетману и всему Войску Запорожскому золотыми».

Україна мала платити в царську скарбницю податки. Урядов­ці самі їх збирали і передавали урядовцям Російської держави. От­же, фінансові справи залишалися у віданні України.

226

ї

§ 4. Перехід України під протекторат російського царя

Українські верхи змирилися з деякими обмеженнями, бо го­ловні їхні побажання були царатом задоволені, насамперед було визнано їхнє право на експлуатацію українського селянства. За словами М. Драгоманова, переяславські статті писали люди, які дбали про власні інтереси1. Вони вимагали: «Сами смотреть будем: кто козак — вольность козацкую иметь будет, пашенный крестья­нин — должность обыклую его царскому величеству отдавать бу­дет». Березневі статті підтвердили колишні права і вільності укра­їнських феодалів, передусім спадкове право на землю і прибутки з неї, на платню посадовим особам в апараті управління і в суді. Крім цього, цар пообіцяв захищати Україну від посягань Польщі.

Отже, основне завдання, яке український народ, усі його гру­пи ставили у народно-визвольній війні 1648—1654 pp., було розв'я­зане. Україна (щоправда, не всі її землі і не все населення) вийшла з-під влади Польщі й увійшла під протекцію Росії як незалежна держава з козацьким устроєм.

Українські феодали розв'язали також своє соціальне завдан­ня — зміцнили власне економічне й політичне панування, М. Драго­манов зазначав, що козацькі старшини виговорили собі договором 1654 р. ті привілеї, якими раніше користувалися польське панство й орендарі їхніх земель та іншого майна.

Форма державно-правових зв'язків України з Росією за до­говором 1654 р. З'ясування цього питання ускладнюється низкою обставин, передусім відсутністю офіційного тексту документів, з яких складався договір 1654 p., а також різними поглядами на кін­цеву мету цього договору з обох сторін,

Україна понад усе прагнула до військового союзу з Росією проти Польщі. А Росія, як свідчать статейні списки посла В. Батур-ліна, вже під час переговорів стала на позицію приєднання України до складу Російської держави.

Не завжди дослідники розмежовують державно-правову фор­му зв'язків України та Росії за договором з їхнім реальним втілен­ням у життя, а також змінами, які сталися незабаром після 1654 р. Правовий науковий аналіз ускладнюється також давністю держав­но-правових подій, що розглядаються.

Крім того, досі немає єдиної наукової термінології, яка б допо­могла усунути суперечності у розумінні, тлумаченні державно-пра­вових зв'язків України і Росії за Березневими статтями. Тому не дивно, що й тепер у науці існують різні погляди на відносини Украї­ни та Росії за Березневими статтями.

1 Драгоманов М. Я. Пропащий час: Українці під Московським царством. — С. 138.

15*3-582                227

Розділ 5. Створення української національної держави

§ 4. Перехід України під протекторат російського царя

Є автори, які обмежуються загальною вказівкою на об'єднан­ня України і Росії, не з'ясовуючи при цьому ні форми, ні змісту цього об'єднання (М. Аркас, Н. Полонська-Василенко).

Більшість дослідників точніше характеризують це об'єднання і висловлюють про нього такі думки. Це — воєнний або воєнно-політичний союз (І. Борщак, В. Василенко, В. Ліпинський, А. Ог-лоблін); персональна унія (Р. Лащенко, В. Сергієвич, А. Філіпов); реальна унія (М. Дьяконов); інкорпорація (І. Розенфельд).

У радянській історичній та історико-правовій науці протягом кількох десятиліть (з 1947 р.) панувала думка, що за договором 1654 р. Україна возз'єдналася з Росією і увійшла до складу Росій­ської держави як самоврядна автономна територія (С. Юшков). Цей погляд і тепер поділяють деякі автори (А. Гуржій, І. Ісаєв, Г. Кладо-ва, В. Кульчицький, І. Усенко).

Нарешті, існує ще одна серйозна позиція: за договором 1654 р. Україна увійшла в підданство Росії, тобто під її протекцію. Форма зв'язків, відносини України і Росії за цим договором є протектора­том. Це — точка зору М. Грушевського, Д. Дорошенка, 3. Когута, І. Крип'якевича, О. Мироненка, В. Смолія, М. Слабченка, В. Степан­кова, О. Яковлева. В. Ліпинський уточнював: це був воєнний союз, забезпечений формою протекторату.

Враховуючи конкретні факти і застосовуючи принцип істо­ризму, можна зробити висновок: у 1654 р. Україна увійшла в під­данство під протекцію Росії як васальна держава.

Протекторат — це звична, поширена за часів феодалізму форма міжнародної васальної залежності малої і слабкої держави від великої і сильної. Зміст протекції обумовлюють конкретні об­ставини укладення союзу, але першою і обов'язковою його вимогою є воєнна допомога протектора державі, якій вона протегує, держа-ві-васалу.

Сучасники подій, що досліджуються, добре розуміли суть і значення протекторату і визначали існуючі відносини однозначно. Наприклад, Туреччина, не задовольнившись попередніми договора­ми про воєнний союз з Україною, у травні 1653 р. стала кликати Україну до себе в підданство, під свою протекцію. Україна ж з огляду на реальну обстановку, за тверезим розрахунком віддала перевагу укладанню такого договору в січні 1654 р. з Росією. Україна уклала цей договір добровільно, як визнаний суб'єкт між­народного права. Всі документи, якими оформлявся договір, по­слідовно використовували такі терміни, як «взять под высокую го­судареву руку», «поддаться под высокую руку царя», «вступить в

228

подданство». Це загальновизнані, поширені у міжнародній практиці того часу юридичні формулювання, які скріплювали відносини про­текції.

Такі слова, як з'єднання, приєднання, возз'єднання для ви­значення відносин протекції неприпустимі. Немає їх також і в до­кументах і матеріалах, які зібрані в трьох томах, що видані АН СРСР у 1953 р. і присвячені подіям 1648—1654 pp. Це редактори, прагнучи підтримати офіційну версію про договір 1654 p., і самому виданню, і багатьом документам у ньому дали назву «возз'єднання України з Росією».

Щоправда, в тексті рішення Земського Собору від 1 жовтня 1653 р. один раз вживається слово «з'єднання» — коли йдеться про відносини царя Михайла Федоровича і короля польського Влади­слава.

Припускають, що термін «возз'єднання» був уведений в нау­ковий оборот, за однією версією, П. Кулішем, за іншою — М. Мак­симовичем. Останнім часом замість терміна «возз'єднання» викори­стовують термін «входження». Але він не має однозначного змісту. Рівною мірою «входження» може означати і перехід у підданство, тобто у васальну залежність, і входження до складу Росії на пра­вах автономії.

Але держава, яка протегується, не входить до складу держа-ви-протектора. І Україна за договором 1654 р. залишалася за межа­ми Росії. Якби в 1654 р. Україна прагнула увійти до складу Росій­ської держави, то Б. Хмельницький у промові на Переяславській Раді не ризикнув би запропонувати народу обрати собі сюзерена з формально рівних кандидатур: турецького султана, кримського ха­на, короля польського і царя православної Росії. Проте про вступ до складу Туреччини, Кримського ханства або Польщі не могло бути й

мови.

Природно, що ні в статтях Б. Хмельницького, ні в Березневих статтях територіальне питання не порушувалося. Зрозуміло було, що Україна збереже свій державний кордон.

Звичайно ж, протекторат — це одна з форм залежності. Зміст, ступінь залежності України від Росії визначало конкретне співвід­ношення сил не тільки України і Росії, а й у тому міжнародному співтоваристві, де і Україна, і Росія виступали як формально рівно­правні суб'єкти. Ю. Немирич вважає, що Україна бажала протекції Росії, щоб «...зберегти і примножити наші вольності для нас і наших нащадків»1.

1 Цит. за: Гуржій О. Українська козацька держава... — С. 183.

229

Розділ 5. Створення української національної держави

§ 4. Перехід України під протекторат російського царя

За договором 1654 р. залежність України від Росії зводилася лише до права царя одержувати грошову данину і контролювати зовнішні зв'язки України. І не дивно, що чимало вчених розгляда­ють це обмеження права України як номінальну протекцію царя над Україною, номінальну васальну залежність1.

Отже, становище України за договором 1654 р. ніяк не можна розцінювати як автономію у складі Росії. Автономія і протекто­рат— різні явища.

Протекція Росії над Україною не була і конфедерацією, навіть своєрідною. Конфедерація передбачає реальну рівність сторін і створення на засадах рівного представництва спільного органу для регулювання і вирішення їхніх спільних проблем. Договір 1654 р. такої умови не передбачав.

Значення договору 1654 р. Цей договір — значна подія в іс­торії як українського, так і російського народів. У історичній науці вона оцінюється досить суперечливо. Часом змішують сам договір і наслідки, що випливали з нього і були очевидними, з тим, що ви­явилося пізніше в міру розвитку відносин за договором.

У радянській науці договір про вступ України у підданство Росії розглядався у різні роки неоднаково: спочатку як абсолютне зло для України, потім як найменше зло і нарешті (з кінця 40-х, особливо на початку 50-х років) — як безумовне благо.

Приклад науково-об'єктивного підходу до оцінки договору дав М. Драгоманов. Він пропонував з'ясувати та уважно розглянути і переваги договору — «добрі зерна», і його негативні для України положення — «злі зерна». Зрештою, так підходив до оцінки догово­ру 1654 р. і М. Грушевський2.

Виходячи з цих принципів, можна прийти до висновку: за договором 1654 р. Україна збереглася як незалежне державне утворення3, українська державність стабілізувалася, і це мало її боронити від царської сваволі4.1 не випадково П. Орлик писав, що договір 1654 р. «...повинен був, здавалося, назавжди установити спокій, вільності і лад на Україні»5. О. Оглоблін назвав договір найбільшим політичним досягненням українського народу після

1              Липинський В. Україна на переломі // Вивід прав України, 16 в. — 1991. — С 21.

2              Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — С. 71, 72.

3              Повідомлення про  Указ Президента України Леоніда  Кучми про святкування

350-річчя Переяславської Козацької Ради. — Время, 2002. — 16 березня.

4              Смолій В. Україна і Росія в другій половині XVII—XVIII ст. Самобутність та інтег­

рація // МЕЕ. — С. 390.

5              Цит. за: Полонська-Васьленко Я. Історія України. У 2 т. — Т. 2. — С. 27.

230

довгих століть бездержавності і національного гноблення1. Не запе­речуючи класову нерівність, що існувала в Україні, М. Драгоманов вважав, що її суспільна організація, визначена договором 1654 р,, вигідно відрізнялася від того безправ'я, яке спостерігалося у Мос­ковській державі. В особі Росії Україна та її народ знайшли союз­ника і захисника проти зовнішніх ворогів, що певною мірою сприя­ло збереженню української народності. Україна була визволена від національного і релігійного гноблення з боку феодальної Польщі на більшості своєї території.

Окремі положення договору 1654 р. дали царському урядові змогу використати їх як юридичну підставу для обмеження прав і вільностей України. Саме через ці гіркі наслідки для долі України дехто різко засуджує договір 1654 p., а вступ України у підданство до Росії вважає поразкою Б. Хмельницького.

Дореволюційна російська історіографія зображала договір 1654 р. як велику милість Росії до України, оскільки у тексті доку­ментів прямо говорилося про цю «милость». Однак це формулюван­ня — не більш як данина традиціям сюзеренітету-васалітету.

В дійсності Російській державі було дуже вигідно прийняти у підданство край із багатими землями, з майже трьохмільйонним роботящим, хоробрим, талановитим народом. Росія враховувала та­кож вигідне геополітичне положення України. Мало значення й те, що Україна користувалася визнанням багатьох держав Європи і Близького Сходу. Прийняття такої держави у підданство зміцнюва­ло Росію економічно й політично, сприяло піднесенню її культури і міжнародного авторитету.

Росія розраховувала і на воєнну допомогу з боку України. Жалувана грамота царя від 27 березня 1654 р. завершувалася на­казом гетьману і Війську Запорізькому ходити на супротивників царя та Росії й битися з ними.

Отже, договір 1654 р. об'єктивно відповідав інтересам обох

сторін.

1 Оглоблін О. Українсько-Московська угода 1654 р. — Н.-Й., 1954. — С 70.

231

Розділ 5. Створення української національної держави

§ 5. Українська держава у 1654 — 1657 pp.