Розділ І ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

Виникнення (походження) держави

Питання про походження або виникнення держави можна розглядати з двох позицій. По-перше, яким чи­ном, в умовах родового суспільства зародилось об'єд­нання на зразок держави, коли не існувало експлуатації, не було класів, бо не було поділу праці? По-друге, яким чином, за останні століття і в сучасну добу виникають нові держави? Умови виникнення держави впродовж останніх століть відомі, оскільки збереглись історичні джерела, що підтверджують створення таких держав. їх можна проаналізувати щодо виникнення нових суве­ренних держав після розпаду Радянського Союзу, в тому числі і становлення України як держави.

Більш складне питання - виникнення держави в «до­історичний» період, в умовах пізнього родового суспіль­ства, оскільки майже не збереглось письмових джерел, де пояснюються причини і умови її виникнення. У зв'яз­ку з цим (та з інших причин), в науці існує декілька тео­рій про історичне походження такого соціального явища як держава. До цих теорій (концепцій) відносяться: тео­логічна (божественна), космічна, договірна, патріархаль­на, патримоніальна, завоювання (насильства), соціально-економічна або класова й інші.

Однією з найдавніших теорій є теологічна або теорія божественного походження держави. її суть головним чином зводиться до того, що держава виникла «по Божій волі», або визначена людині Богом. Підтвердження цієї теорії ми можемо знайти в Біблії (Старий Заповіт), де говориться про виникнення в давні часи держави Ізраїль, коли Мойсей виводив євреїв з Єгипту. Ця теорія мала успіх у стародавньому світі: в країнах Далекого Сходу, в Єгипті, Вавилоні, Сирії та інших.

Другою теорією є договірна теорія про походження держави, як складової частини теорії «природного пра­ва» (XVII—XVIII ст.). Суть цієї концепції зводиться до того, що держава і право виникли на підставі людських

З

угод, що вони створені згідно волі людей шляхом суспі­льного договору задля захисту власності, життя і людсь­кої свободи. Елементи цієї теорії можна віднайти в проце­сі виникнення держави в Стародавньому Римі, коли точи­лася боротьба без переваг між патриціями і плебеями за державну владу патриціїв і права плебеїв у ній і врешті-решт і вони прийшли до компромісу, тобто своєрідної угоди. Афіни виникли чином усного договору про об'єд­нання 12 міст-полісів, який називався Афінським союзом.

Третя - патріархальна теорія виводить походження держави від сім'ї, яка шляхом поступового розвитку пе­реходить в рід, від, роду до племені, згодом до об'єднан­ня племен і виникнення народності, як союзу племен. Державна влада з часом виростає від влади батька в сім'ї до влади ради старійшин племені і досягає влади князя, короля або вождя.

Четвертою теорією є теорія «завоювання» або насиль­ства, її суть зводиться до того, що держава виникла в ре­зультаті насильства і завоювання одного племені іншим, одного народу іншим. Вона розглядається як панування сильного над слабким. Ця теорія розкриває зовнішні, по­літичні фактори виникнення держави, але упускає внут­рішні соціальні причини появи держави.

Найбільш розповсюдженою теорією про виникнення держави є соціально-економічна або класова (марксистсь­ка) теорія. Вона пояснювала причини розкладу родового суспільства в результаті виникнення моногамної сім'ї, значних суспільних поділів праці, переходу від родової (колективної) до приватної власності, а також виникнен­ня антагоністичних класів станового суспільства. З утво­ренням антагоністичних класів і соціальних груп родове суспільство (в особі ради старійшин) уже не могли регу­лювати відносини між цими класами і соціальними гру­пами. У зв'язку із цим необхідна була нова організація влади - державна влада та її апарат, чиновники, для яких управління і примус були основною або єдиною діяльніс­тю. Ця концепція викладена в роботі Ф. Енгельса «Похо­дження сім'ї, приватної власності і держави» на узагаль­ненні і аналізі історичного матеріалу щодо виникнення держав в Греції, Стародавньому Римі і в давніх германців. Поява кожної конкретної держави має свої особливості і загальні закономірності: виникнення моногамної сім'ї, приватної власності антагоністичних класів.

4

В останні десятиліття розробляється космічна теорія виникнення держави. її суть зводиться до того, що дер­жава виникла і була рекомендована як вища організація управління суспільством іншими космічними цивіліза­ціями. Суть цієї концепції можна знайти в певній літера­турі останніх десятиліть, де розповідається про роль ко­смічних цивілізацій у житті земної цивілізації.

З усіх цих теорій найбільш обґрунтована соціально-економічна теорія походження держави, оскільки розг­лядає соціальні й економічні причини виникнення дер­жави, а також частково політичні фактори. Ця теорія ви­ходить із внутрішніх складових, але майже не враховує зовнішнього впливу на виникнення держави. До теорії зародження держави необхідно підходити з різних пози­цій, розглядати як внутрішні, так і зовнішні чинники, як причини, так і умови факту появи держави, а також полі­тичні, економічні, соціальні і природні важелі, які одно­часно впливають на феномен виникнення держави.

Питання про виникнення права потрібно також роз­глядати біпозиційно: права, яке створене державою, і права, як природного соціального явища. Виникнення права, як загальних правил поведінки, не можна відрива­ти від соціально-економічних і політичних факторів життя суспільствд. Воно виникає як природне право чле­нів суспільства, сім'ї, роду, племені й існує в формі суб'єктивних прав і обов'язків, а також в формі правових звичаїв, які мають моральний, релігійний, економічний і політичний зміст. З виникненням держави багато право­вих звичаїв було пристосовано чи санкціоновано нею і стали офіційними нормами права і законами. Крім того, держава сама почала видавати нормативно-правові акти і закони для регулювання нових суспільних відносин.

Поняття держави, основні ознаки і визначення держави

Термін «держава» ми зустрічаємо дуже часто в засо­бах масової інформації та побуті. Протягом тривалого історичного періоду були різні визначення цього поняття і його зміст часто мінявся. Скажімо, французький король Людовік XIV ототожнював державу із своєю верховною владою і говорив, що «держава - це я». Він мав певну рацію, оскільки вся вища влада належала йому, але ото-

5

тожнювати владу одного монарха з державою не можна. В колишньому СРСР вживався термін (він був і лозун­гом): «Держава - це ми». Державу ототожнювали з усім народом. Хоча народ і громадяни дуже тісно пов'язані з державою, але ототожнювати їх неправильно. В. І. Ленін визначав державу як машину для придушення одного класу іншим. Для певних історичних часів такі порів­няння можливі, особливо коли існують авторитарні або диктаторські режими. В даних порівняннях виражається власне суть держави, а не її поняття і визначення.

Науковий підхід до визначення поняття держави, як і будь-якого іншого поняття, вимагає відмежувати одне поняття від іншого, або від аналогічних соціальних явищ. Такими аналогічними або спорідненими соціаль­ними явищами є родове і громадянське суспільство, по­літичні партії, релігійні і громадські організації, колонії, напівколонії, домініони, мафіозні організації.

Держава від усіх цих соціальних явищ відрізняється такими найбільш важливими ознаками:

особливим апаратом публічної влади;

територіальною ознакою;

суверенітетом публічної влади;

наявністю законів, які видає держава;

стягуванням податків, правом взяття кредитів і займів.

1. У родовому суспільстві не було особливого апара­ту публічної влади, оскільки управління здійснювалось всіма членами роду або радою старійшин на громадсь­ких засадах. Владі в родовому суспільстві притаманний соціальний характер, а з виникненням держави вона на­буває політичного характеру. Апарат публічної влади відрізняється і від суб'єктів громадянського суспільства. Робота в державному апараті є основною, а в багатьох випадках і єдиною. Держава є ядром політичної системи суспільства і виступає від імені всього населення або па­нівного класу чи соціальної групи. Публічна влада має свою систему державних органів, які складаються істо­рично і мають свої особливості. В своїй сукупності вони виступають як особлива політична організація народу, панівного класу або соціальної групи, яка використовує її для задоволення своїх потреб та інтересів або інтересів народу. Держава виступає і як суб'єкт міжнародних від­носин від імені всього суспільства або народу.

Апарат публічної влади складається із апарату управ-

ління і апарату примусу. До апарату управління віднося­ться законодавча і виконавча влада: парламент, Прези­дент і його апарат. Кабінет Міністрів, міністерства і ві­домства, місцеві держадміністрації тощо. До апарату примусу відносяться - армія, поліція (міліція), суди, прокуратура, виправно-трудові колонії тощо.

Наявність у суспільстві особливого апарату публічної влади є головною ознакою держави. Ця ознака дуже тіс­но пов'язана з іншими ознаками.

2.             Другою ознакою держави є наявність території.

Територія держави визначається її кордонами. В терито­

рію держави входить суша, внутрішні моря, озера, ріки,

зовнішні моря в межах 12-мильної зони (20 км) - терито­

ріальні води, континентальний шельф, повітряний прос­

тір в межах кордонів, дипломатичні представництва, по­

сольства і консульства, торгові, пасажирські та військові

морські і повітряні судна, літаки і космічні апарати.

Держава закріплює своє населення за певними тери­торіями, встановлює певний режим проживання і пере­сування в межах території, а також виїзд за кордон, в ін­ші держави. Державна влада розповсюджується на всіх громадян і на всю територію держави. Із цими дво­ма ознаками пов'язаний інститут громадянства або під­данства, залежно від форми правління. Громадянство -це політико-правова приналежність особи до певної дер­жави, між: якими виникають взаємні права і обов 'язки.

Територія держави може мати постійний і відносно тимчасовий характер. Без цієї ознаки не може існувати держава, оскільки вся територія є власністю всієї держави, матеріальною базою розвитку суспільства. Без території держава не може бути суб'єктом міжнародних відносин.

3.             Третьою ознакою держави є її суверенітет. Ця оз­

нака також дуже тісно пов'язана з іншими ознаками. Су­

веренітет держави означає, що державна влада - єдина в

межах своєї території, не залежить від інших політичних

влад всередині країни і особливо від інших держав у ви-

рішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики. Су­

веренітет означає також, що державна влада (найвищі

органи влади) можуть вільно приймати ті чи інші рішен­

ня в своїх інтересах або в інтересах інших держав. Пору­

шення суверенітету веде до часткової або повної втрати

незалежності держави. За цією ознакою держава відріз­

няється від колоній, напівколоній, домініонів тощо.

7

Держава і суспільство не можуть, функціонувати і розвиватись, якщо немає системи права і законодавства. Тільки держава має право видавати закони, які є загаль­нообов'язковими для всіх громадян і посадових осіб на всій її території. Закони направлені на регулювання і охорону економічних, політичних та інших соціальних відносин і соціальних цінностей суспільства. Державна влада є єдиним суб'єктом, який має таке право, оскільки вона виступає від імені всього суспільства, як ядро полі­тичної системи. Таких законів не мають права видавати інші суб'єкти політичної системи і громадянського су­спільства. Законодавство є складовою частиною механі­зму функціонування всієї держави і суспільства. Право і законодавство зв'язує всіх суб'єктів держави, визначає правовий статус громадян і організацій.

Держава на відміну від інших суб'єктів суспільних відносин і родового суспільства має свою фінансово-грошову і податкову системи, стягує податки зі своїх громадян, підприємств і організацій, що знаходяться на її території. Крім того, держава бере займи і кредити. Податки і займи йдуть на утримання державного апара­ту, бюджетних організацій і розвиток загальнонародних соціально-економічних і політичних програм: будівни­цтво електростанцій, доріг тощо. Без фінансово-грошо­вої системи не може нормально функціонувати держава і суспільство. Крім того, держава має свою національну культуру, державну мову, а також державні символи -Державний герб, Державний прапор, Державний гімн.

Отже, держава - це особлива політична організація публічної влади, яка має свою територію, суверенітет, систему права і законодавства, фінансово-грошову сис­тему і стягує податки для нормального функціонування суспільства, виступає як суб 'єкт міжнародних відносин і виражає інтереси всього народу чи панівного класу (соціальних верств).

Визначень поняття держави може бути десятки, в за­лежності від підходів, завдань і цілей дослідження, від розвитку науки тощо.

Поняття форми держави

Кожна держава має свою форму і зміст. Форма озна­чає зовнішнє оформлення, вираження того чи іншого со­ціального явища,- його змісту. Питання про форму дер-

жави є питанням,- як організована державна влада, яка система державних органів притаманна державі, які іс­нують форми правління, які взаємозв'язки між окремими орґанами державної влади, національно-територіальний устрій держави і методи управління державою і суспіль­ством? Форма держави є спосіб її існування і функціону­вання. Держава є політичною формою економічного і соціального розвитку суспільства.

Форма держави характеризується трьома основними елементами: формою державного правління, формою державного устрою і формою політичного режиму. Фор­му держави розглядають в широкому і вузькому значен­ні. Всі три елементи складають форму держави в широ­кому значенні цього поняття. У вузькому значенні під формою держави розуміли тільки форму державного правління. Форма держави - це філософська категорія (яка має свій зміст). Форма держави - це по суті держав­ний устрій.

Форма правління - це організація верховної влади в державі, характер і принципи її взаємодії з іншими ор­ганами держави, з політичними партіями, класами і со­ціальними групами. Саме форми правління залежать від форм демократії, від наявності певної виборчої системи або її відсутності, від наявності виборних органів тощо. Форми правління різних держав бувають монархічними (монархії) та республіканськими (республіки різних типів).

Державний адміністративно-територіальний устрій -це територіальна організація державної влади, в якій здійснений поділ на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв'язок окремих частин держави між собою і їх спільними ви­щими державними органами влади. За державним уст­роєм всі держави поділяються на прості і складні. До простих відноситься унітарна держава, до складних -федерація, конфедерація, імперія.

Політичний (державний) режим - це сукупність або система державно-правових засобів і методів, за до­помогою яких здійснюється державна влада в суспіль­стві, і характеризується станом демократичних прав і свобод людини, відношенням державної влади до пра­вових основ діяльності її органів. За формою політич­ного (державного) режиму всі держави поділяються на демократичні режими і авторитарні (антидемократичні).

8

9

Характеристика форм державного правління

Форма державного правління - це організація вищих органів державної влади, характер і принципи їх взаємо­дії з іншими органами держави, з політичними партія­ми, громадськими організаціями, рухами, класами і соці­альними групами.

За формами правління всі держави поділяють на дві великі групи: монархії і республіки. Монархія - це така форма правління, при якій повноваження верховної вла­ди належать одній особі - королю, царю, султану, шаху, імператору і т. п. При такій формі правління вся вища законодавча, виконавча і судова влада належать монар­ху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину (тобто існують династичні монархії).

Іноді монарх може обиратися. За свою державну діяль­ність монарх, як правило, ні перед ким не звітує і не несе юридичної відповідальності. Як правило, такі монархи відповідальні тільки перед Богом.

Всі монархії поділяються на абсолютні, деспотичні, тиранічні, обмежені, дуалістичні, теократичні, станово-представницькі. При абсолютній монархії влада монарха не обмежена і має всі характерні риси, які викладені у визначенні. Такі монархії були найбільш розповсюджені за доби рабовласництва і феодалізму. Сьогодні їх зали­шилось дуже мало, зокрема в Арабських Еміратах, Ку­вейті та ін.

У сучасний період найбільш поширеними є обмежені монархії. В кінці XX ст. їх нараховувалось близько 38, іноді їх називають парламентськими або конституційни­ми. Вони характеризуються тим, що влада монарха об­межена парламентом або конституцією. За таких форм правління, монарх - глава держави, але він може суттє­во впливати на законодавчу діяльність парламенту і на формування ним уряду. Іноді монархічна форма прав­ління має формальний характер, існує як традиція. До обмежених монархій відносяться Іспанія, Швеція, Япо­нія, які ще можна назвати конституційними монархіями. До парламентських монархій (умовно) можна віднести Англію, хоча вона має усну конституцію.

Дуалістична монархія - це така форма правління, за

10

якої монарх - глава держави, сам формує уряд і призна­чає прем'єр-міністра або в ній існує парламент. У такій монархії діє два вищих державних органи - монарх і уряд на чолі з прем'єр-міністром. У ній можуть існувати й інші вищі державні органи, зокрема судові.

Теократична монархія - це така форма правління, ко­ли абсолютна влада релігійного лідера зливається з дер­жавною владою. Релігійний лідер є одночасно і главою держави. Наприклад, Ватикан, Тібет. Взагалі вважається, що істинно теократична монархія безпосередньо управ­ляється Богом.

Станово-представницька монархія характерна тим, що порад з монархом - в якості глави держави існує який-не-будь дорадчий представницький орган певних класів або всього населення (сенат, сейм). До таких держав можна віднести Росію до 1917 р., Польщу в XVII-XVIII століттях.

Республіка - це така форма правління, при якій пов­новаження вищих державних органів здійснюють пред­ставницькі виборні органи. Республіки не мають монар­ха. В республіці вищі представницькі органи і їх вищі посадові особи обираються на певний строк. Вони періо­дично змінюються, переобираються. За свою діяльність вони звітують перед народом і несуть юридичну відпові­дальність (конституційну, кримінальну, цивільну, адмі­ністративну і дисциплінарну).

Республіки як форми правління виникли й існували ще в стародавньому світі і мали, як правило, аристокра­тичний характер (Спарта, Рим); в Афінах була аристо­кратична і демократична республіки. У середні віки іс­нували республіки-міста: Венеція, Генуя, Новгород та ін­ші. В Україні відома козацька республіка (Запорізька Січ) в період національно-визвольної війни в XVII сто­літті, до об'єднання України з монархічною Росією.

Республіки як форми правління почали інтенсивно виникати після буржуазних революцій в XVII-XVIII сто­літтях і є домінуючою формою правління в сучасний пе­ріод. Нині всі республіки поділяються на три основних види: президентська республіка, напівпрезидентська (або змішана), парламентська. їх назви певною мірою умовні, разом із тим кожна з них має свою специфіку. Існували та існують і інші види республік: Радянська республіка, Народно-демократична республіка, Республіка Паризька комуна, ісламські республіки тощо.

11

Президентська республіка характеризується тим, що президент обирається всім населенням, так як і парла­мент. У такій республіці президент формує і очолює уряд, є главою держави і формально не підзвітний пар­ламенту. Наприклад, у США, Мексиці, Іраку.

Напівпрезидентська або змішана - це така республіка, коли президент - глава держави, вибраний народом, так як і парламент. У такій республіці уряд обирається (при­значається) парламентом за рекомендацією президента. Уряд підзвітний одночасно президентові і парламенту. Президент не очолює уряд і не несе юридичної відпові­дальності за його діяльність. Наприклад, Франція, Фін­ляндія, Україна, Російська Федерація.

Парламентська республіка характеризується централь­ним становищем парламенту (законодавча влада), який обирає главу держави — президента і уряд - виконавчу владу. Вони підзвітні парламенту. Іноді президент не обирається, і главою держави (наприклад, Італія, ФРН) стає прем'єр-міністр.

Характеристика форм державного устрою

Державний устрій - це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з ме­тою найкращого управління суспільством, це взаємо­зв'язок окремих складових частин держави між собою і її спільними вищими (центральними) державними ор­ганами.

За державним устроєм всі держави поділяють на про­сті і складні. Проста, унітарна держава - це така дер­жава, складові частини якої не мають власного суверені­тету і не можуть бути суб'єктами політичних міжнарод­них відносин. Наприклад, такими є республіки Білорусь, Польща, Болгарія. Існують прості унітарні держави, які мають автономні утворення. До таких держав відносять­ся: Україна, Іспанія, Італія, Португалія.

Складні держави - це такі держави, які об'єднались (утворились) з окремих державних утворень, що мали всі ознаки держави, в тому чисті і суверенітет, але певну частину своїх суверенних прав, як правило, добровільно передали вищим центральна м органам союзної держави. Це, по суті, постійний чи тимчасовий союз суверенних

12

держав. Такими складними державами можуть бути фе­дерація, конфедерація і імперія.

федерація - це постійний союз окремих суверенних держав, які утворили єдину державу на добровільній ос­нові і передали певну частину свого суверенітету (прав) центральним федеральним органам. Правовою основою федерації є союзний договір. Федерація відрізняється від інших державних утворень тим, що вона має єдину спі­льну територію, спільну конституцію і систему законо­давства, єдиний уряд, спільні збройні сили, подвійне громадянство, єдину грошово-фінансову систему. Феде­рація є суб'єктом міжнародних відносин, а складові час­тини федерації позбавлені таких прав. І федерації мо­жуть бути різні: централізовані, відносно централізовані і децентралізовані. Вони можуть бути формально (юри­дично) визнаними, а фактично втратити певні свої суве­ренні права. До федерацій відносяться США, Російська Федерація, ФРН. До останнього часу в світі існувало 19 федерацій. З них розпались: СРСР, Чехословаччина, Югославія (частково).

Конфедерація - це такий союз держав, які добро­вільно об'єднались для досягнення певних спільних ці­лей у політичній, економічній і військових сферах. Суб'єкти конфедерації зберігають усі свої суверенні права держави. Вони не мають спільної території, конс­титуції і єдиного законодавства, громадянства. Право­вою основою конфедерації є союзний договір. Конфе­дерація не має єдиної податкової системи і бюджету і існує на внески її суб'єктів. Центральні конфедера­тивні органи приймають рішення за згодою всіх її суб'єктів. Конфедерація - це, як правило, тимчасовий союз держав. Згодом вона переростає у федерацію або розпадається на унітарні держави. Історія знає мало таких державних утворень: наприклад, США в 1776— 1786 рр.; колишній СРСР з 1917 по 1922 рр., до об'єд­нання в СРСР.

Імперія - це така складна і велика держава, яка об'єд­нує інші держави або народи в результаті завоювань, ко­лонізації та інших форм експансії. Імперія тримається на насильстві, на державному примусі. Коли зникає примус, імперія розпадається. Прикладом в історії слугують Римська імперія, величезна імперія Олександра Маке­донського, Російська імперія.

13

Види політичного (державного) режиму

Політичний (державний) режим дуже тісно пов'яза­ний із формами правління. Державний режим - це різно­вид політичного режиму, який має домінуюче місце в суспільстві. Державний режим - це сукупність чи систе­ма засобів, методів, за допомогою яких здійснюється державна влада в суспільстві. Він характеризується ста­ном демократичних прав і свобод людини та інших суб'єктів суспільних відносин, відношенням державної влади до правових основ діяльності її органів.

Всі держави за формою політичного режиму можна поділити на дві групи: демократичні і авторитарні (анти­демократичні). Термін «демократія» в перекладі з давньо­грецької означає влада народу. В сучасний період є бага­то визначень демократії. Більшість спеціалістів прихо­дять до висновку, що демократія - це певна форма прав­ління, заснована на дотриманні прав людини і свободи особи. Останнім часом демократію розглядають не тіль­ки як владу більшості над меншістю, але і як гарантію прав меншості, прав опозиції. Демократія - це свобода і відповідальність усіх суб'єктів суспільних відносин за свою поведінку і діяльність. На думку колишнього пре­зидента СІЛА Авраама Лінкольна «демократія - це пра­вління народу, яке здійснюється народом і в інтересах народу».1

Демократичний режим - це такий режим, коли дер­жавна влада здійснюється з дотриманням основних прав людини, коли враховуються інтереси всіх соціальних груп населення через демократичні інститути - вибори, референдуми, засоби масової інформації. Демократич­ний режим поділяють на такі види: демократично-лі­беральний, демократично-консервативний, демократич­но-радикальний.

Авторитарний режим - це такий режим, коли пору­шуються або обмежуються основні права людини, особ­ливо її свобода, честь і гідність; коли влада зосереджу­ється в руках невеликої групи людей або однієї особи; коли забороняється легальна діяльність політичних пар­тій і громадських об 'єднань, які знаходяться в опозиції.

1 Див.: Позлен Ричард. Открьітие Америки. // Дипломатический ориентир, 1991.-С. 8.

14

Авторитарний режим шл свої різновиди: тоталітарний, фашистський, військсао-диктаторський, деспотичний, расистський, автократичний, вождизм. Наприклад, в ко­лишньому СРСР у ЗО—50-ті роки був яскраво виражений тоталітарний режим з ознаками вождизму.

Поняття функції* держави

Питання про функції держави - це одне із важливих питань не тільки теорії, але і практики державного бу­дівництва. Функції держави виражають соціальну при­роду держави і конкретизують її суть.

Термін «функція» в перекладі з латинської означає здійснити, виконати. Функції держави дуже тісно пов'я­зані з завданнями, цілями і суттю держави, але не зводя­ться до них. Аналіз функцій держави повинен відповісти на питання: 1) що повинна робити держава на певному етапі свого розвитку і як? 2) на чому повинні бути скон­центровані зусилля їх органів і відомств?

Багато спеціалістів вважають, що функції держави -це перш за все певні напрямки діяльності держави, в яких виражається службова роль, завдання, цілі і зако­номірності розвитку. За допомогою функцій держава ре­алізує свої завдання і цілі, які стоять перед суспільством чи можуть бути поставлені. В зв'язку з цим функції іс­нують не тільки реально, але і потенційно, як здібність або можливість до певної діяльності. Функції держави -це можливі і реальні основні напрями діяльності держа­ви та її органів по забезпеченню потреб та інтересів су­спільства, які конкретизуються в завданнях, цілях і со­ціальному призначенні.

Держава виконує надзвичайно багато функцій, які вивчаються різними галузевими науками. Теорія держави аналізує лише основні її функції. Всі основні функції дер­жави можна класифікувати за такими критеріями:

залежно від поділу влади - законодавчі, виконавчо-розпорядчі, судові і контрольно-наглядові. Всі вони забез­печують функції управління суспільством і державою;

залежно від їх ролі в суспільстві - основні і друго­рядні;

залежно від сфери впливу.і здійснення - внутрішні і зовнішні;

15

залежно від сфери суспільного життя - економіч­ні, політичні, соціальні, гуманітарні, екологічні, ідеоло­гічні;

залежно від терміну виконання - постійні і тимча­сові.

Всі функції держави діалектично розвиваються, основ­ні стають другорядними (неосновними) і навпаки, одні зникають і натомість з'являються нові, яких раніше не існувало.

Внутрішні і зовнішні функції держави в сучасних умовах

У сучасних умовах наша держава виконує багатовек-торні функції всередині країни і за її межами (направлені зовні). Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава (ст. 1 Конституції України). Внутрішні і зовнішні функції держав соціально-демокра­тичної орієнтації можна класифікувати залежно від сфер впливу: в економічній, політичній і гуманітарній.1

В економічній сфері до внутрішніх функцій можна віднести економічну функцію держави, але вона досить складна і для зручності аналізу її конкретизують на інші великі функції. Зокрема, виділяють господарсько-орга­нізаторську функцію, яка спрямована на організацію ви­робництва на державних підприємствах, забезпечення права громадян на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42 Конституції); господарсько-стимулюючу і науково-організаторську. Нині залиша­ється і функція регулювання міри праці і міри спожи­вання, особливо в державному секторі економіки. В умо­вах економічної кризи ця функція виконується державою незадовільно. Однією із функцій держави є здійснення економічних реформ і подолання економічної кризи, створення власної грошово-фінансової системи і подо­лання інфляції тощо. В ст. 116 Конституції України за­кріплено, що Кабінет Міністрів України забезпечує еко­номічну самостійність України, забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політи-

Див.: Рабінович П. М. Основи загальної теорії права і держави. 1992.-С. 23-24.

16

ки, розробляє і здійснює загально-державні програми

економічного, науково-технічного розвитку, забезпечує

Рц     оівні умови розвитку всіх форм власності тощо.

Ц^           У політичній сфері держава також виконує декілька

Я

основних функцій, характерних для правової держави. До однієї з таких функцій відноситься функція соціаль­ного компромісу. її суть зводиться до того, щоб знаходи­ти і проводити в життя такі рішення, в тому числі і зако­ні ни, які враховували б інтереси різних груп населення, не тільки більшість населення, але і меншість; створення умов для існування легальної опозиції, для вільного роз­витку всіх політичних партій, які діють в межах Консти­туції та інших законів України. Окремо слід виділити функції охорони і захисту конституційного ладу, закон­ності і правопорядку, забезпечення громадянського ми­ру, умов для вільного розвитку всіх націй і народностей, ідеологічну функцію. Ці функції закріплені в ст. ст. 15, "35, 36, 37, 38, 39 Конституції України. Крім того, держа­ва здійснює організаційну і управлінську функції. У гуманітарній сфері держава виконує такі функції:

гуманістична - забезпечення, охорона і захист ос­новних прав людини;

екологічна - охорона навколишнього середовища;

соціальна - охорона здоров'я населення, соціаль­ний захист і соціальне забезпечення;

культурно-виховна - розвиток освіти, культури, виховання особи.

Ці функції держави закріплені в І-ЇІ розділах Консти­туції України.

Зовнішні функції. До зовнішніх функцій відносяться: участь у міжнародному економічному співробітництві; участь у розв'язанні глобальних економічних і наукових проблем по енергетиці, в космічному просторі, викорис­тання морів і океанів; оборона країни від зовнішнього нападу і анексії ймовірними противниками; участь у за­безпеченні миру; участь у боротьбі з порушеннями між­народного правопорядку і невтручання у внутрішні справи інших держав. В ст. 17 Конституції України за­кріплено, що захист суверенітету і територіальної ціліс­ності України, забезпечення її економічної та інформа­ційної безпеки є найважливіщими-ф^нкціями держави, справою всього Українського народу. В статті 18 Конс­титуції  записано,   що   зовнішньополітична  діяльність

17

України спрямована на забезпечення її національних ін­тересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємо­вигідного співробітництва з членами міжнародного спів­товариства за загальними принципами і нормами міжна­родного права.

Поняття та основні принципи правової держави

Ідея правової держави зародилась досить давно, ще в античні часи, хоча сам термін вживався вже пізніше. На думку античних філософів і юристів, правова держа­ва - це така держава, в якій правда, справедливість, пра­во, закон традиційно вважались божественними наста­новами, необхідними атрибутами космічних і земних по­рядків, антиподами насильства, свавілля і хаосу.

Сам термін «правова держава» з'явився в німецькій літературі в працях К. Т. Велькера і Р. фон Моля. Філо­софські основи теорії правової держави були сформу­льовані І. Кантом. Суть його теорії зводилася до декіль­кох основних положень: «Кожний громадянин повинен бути паном сам собі», «Чого народ не може вирішити відносно самого себе, того і законодавець не може вирі­шити відносно народу». В цих положеннях мова йде, по суті, про юридичне закріплення основних прав і свобод людини.

У нашій країні ця ідея була відкинута у зв'язку з тим, що вона була несумісна з ідеєю «диктатури пролетаріату» і взагалі з різними авторитарними режимами. Правова держава - це вже не організація насильства одного класу над іншим, як розуміли тоді суть держави класики марк­сизму. Вона повинна оптимально і збалансовано вира­жати потреби і інтереси всіх класів і соціальних верств, повинна стати соціально-демократичною державою. В ко­лишньому СРСР до 1985 року ця ідея вважалась буржуаз­ною, тому це поняття зникло з наукової літератури.

Лише в зв'язку з так званою перебудовою постало пи­тання про необхідність побудови соціалістичної правової держави. Цій проблемі було присвячено декілька науко­во-практичних конференцій, на яких були розроблені основні принципи (риси) правової держави стосовно рес­публік колишнього Радянського Союзу.

18

Правова держава відрізняється від звичайної держави такими характерними рисами-принципами:

верховенство права і правових законів над неза­конними нормативними актами, політичною і фізичною силою держави і державної влади;

розподіл влади, яка належить народу, на законо­давчу, виконавчу, судову і контрольно-наглядову;

3)             верховенство громадянського суспільства і його

представника - Парламенту наддержавою і її апаратом;

юридичне закріплення основних прав і свобод лю­дини і громадянина в Конституції та інших законах і їх фактичне забезпечення;

взаємоповага і взаємовідповідальність особи і дер­жави;

громадянину дозволено робити все, що не заборо­нено законом, а державі і її чиновникам, лише те, що до­зволено законом;

демократичний плюралізм і гласність - діяльність легальних політичних партій і рухів, відносна свобода засобів масової інформації і т. п.

Багато з цих принципів закріплено в Конституції України 1996 року і, зокрема, в розділі І. У ст. З гово­риться, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні най­вищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

У ст. 6 вказується, що державна влада в Україні здійс­нюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. В ст. 8 закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.

Статтею 1 Конституції закріплено, що Україна є суве­ренна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Але потрібно підкреслити, що від проголошен­ня ідеї про побудову правової держави до її реалізації в практичному житті необхідно багато часу. В багатьох країнах Заходу ця ідея проголошена вже давно, але ще жодна держава її не побудувала. Ідею правової держави потрібно розглядати як ідеал, як соціальну мету демок­ратичного суспільства, оскільки реалізація принципів правової держави дає можливість розвивати демократію,

19

забезпечити законність і правопорядок, права і свободи людини, забезпечити вільний розвиток кожної людини, як умови вільного розвитку всіх.

Поняття і види соціальних норм

У суспільстві існує надзвичайно багато різноманітних правил поведінки. У цій площині термін «норма» в пере­кладі з грецької мови означає правило поведінки.

Всі норми, які існують в суспільстві, можна поділити на дві групи: технічні і соціальні норми. Технічні нор­ми - це такі правила поведінки або діяльності, які регу­люють порядок експлуатації різноманітної техніки і тех­нологію виробництва. Соціальні норми регулюють суспі­льні відносини між людьми і їх організаціями. Технічні і соціальні норми дуже тісно взаємопов'язані. Соціальні норми історично обумовлені різними факторами.

Соціальна норма - це історично обумовлене правило поведінки або діяльності людей, яке має загальний ха­рактер, встановлюється різноманітними суб'єктами і за­безпечується різними засобами громадського або дер­жавного впливу і направлене на регулювання і охорону різноманітних суспільних відносин і соціальних цінностей.

Всі соціальні норми можна класифікувати на такі ви­ди: правові або юридичні, моральні (етичні), політичні, економічні, естетичні, норми громадських організацій, релігійні норми, корпоративні норми, звичаї і традиції.

Правові норми - це такі норми, які встановлені дер­жавою або всім суспільством, і мають формально визна­чений характер, загальнообов'язкові для всього населен­ня, охороняються державою від порушень і направлені на регулювання і охорону найбільш важливих суспіль­них відносин і соціальних цінностей. По своєму змісту вони можуть мати моральний, політичний, економічний і інший соціальний характер. Ці норми займають особливе місце в системі соціального регулювання і вимагають спеціального вивчення.

Моральні норми - це такі правила поведінки, які встановлюються різними суб'єктами і виражаються в категоріях «добро» і «зло», «справедливість» і «неспра­ведливість». Моральні норми можуть регулювати майже всі суспільні  відносини.  Вони  можуть  існувати як в

20

усній, так і письмовій формі. В письмовій формі - це норми християнської моралі, які викладені в Біблії, в статутах політичних партій і громадських організацій. В усній формі - в моральній свідомості людей, як мо­ральні звичаї і традиції тощо.

Політичні норми - це такі норми, які регулюють по­літичні відносини між різними суб'єктами і встанов­люються цими суб'єктами. Вони можуть існувати в пи­сьмовій і усній формі, бути юридично оформленими і неоформленими. Наприклад, статути політичних партій, які офіційно реєструються.

Економічні норми - це такі норми, які направлені на регулювання економічних відносин. Вони встановлю­ються суб'єктами економічних відносин, виражають за­кономірності економічного розвитку суспільства і його суб'єктів. Ці норми можуть бути юридично оформлени­ми і неоформленими. Найбільш важливі економічні від­носини вимагають юридичного оформлення.

Естетичні норми - це такі норми, які регулюють і виражають відношення людей до порядку оформлення і оцінки предметів матеріальної і духовної культури з позицій красоти, зручності, елегантності, якості і т. п. Наприклад, різноманітні норми в мистецтві, музиці, в оцінці та оформленні художніх творів, приміщень тощо.

Релігійні норми - це такі норми, які регулюють від­правлення релігійних культів, відношення людей до Бога і навколишнього світу. Вони викладені в Біблії, Корані та інших священних книгах. їх досить багато, вони різ­ного змісту, в багатьох країнах світу ці норми набули правозастосовного характеру, особливо 10 Божих запо­відей, які передані Мойсею (Старий Заповіт), а потім бу­ли заново проголошені Ісусом Христом і відображені в Євангелії. Суть цих заповідей (законів) Ісус Христос ви­клав так: «Полюби Господа Бога твого всім серцем тво­їм, і всією душею твоєю, і всім розумом твоїм». Це є перша і найбільша заповідь. Друга, подібна їй: «Полюби ближнього свого, як самого себе» (Єванг. від Матфея, гл. 22 ст. 37-39). І далі відповідно третя, четверта, по по­рядку: «Поважай батьків своїх, не вбий, не кради, не відкуй неправдиво, не чини перелюбу, не гнівайся на свого ближнього, люби ворогів своїх, не суди свого ближнього».

21

Корпоративні норми - це такі норми, які встанов­люються різними корпораціями чи іншими громадськи­ми об'єднаннями для своїх членів. Наприклад, Статут профспілок, Статут промислових і інших корпорацій.

Норми громадських організацій - це такі норми, які приймаються різноманітними громадськими організаці­ями, яких існує багато в суспільстві. Наприклад, Товари­ство книголюбів, садоводів (колективні товариства), Товариство рибалок, мисливців тощо. До громадських організацій також відносяться профспілки, політичні партії. В зв'язку з цим норми громадських організацій можуть мати різний характер.

Звичаї - це такі правила поведінки, які склались іс­торично в результаті багаторічного їх застосування на основі звичок. Наприклад, звичаї відзначати весілля, хрестини, звичай «толоки» (будівництво хат) тощо. Тра­диції - це епізодичні правила поведінки. Наприклад, святкування різних професійних свят: «День вчителя» тощо. Іноді звичаї і традиції дуже важко відрізняти. Вони часто мають різний характер: моральний, полі­тичний, побутовий, релігійний, а іноді і правовий ха­рактер.

Норми права та їх основні ознаки

Термін «норма» (від лат. «norma») також означає зра­зок, взірець, керуючий початок, а також обмеження пев­ного процесу чи його результатів, або міру і спосіб задо­волення потреб й інтересів у різних ситуаціях. Норми діють у різних сферах людської діяльності і в природі. Норму досить часто розуміють як правило поведінки, як умову, якої необхідно дотримуватися в процесі гри, по­ведінки або діяльності. Норма-правило виражає дозвіл, заборону, вимогу як наказ, розпорядження як прохання, побажання тощо. Серед усіх соціальних норм виокрем­люють правові норми, які мають велику соціальну цін­ність, актуальність (значення), офіційність. Правові нор­ми мають як спільні риси, характерні для багатьох соці­альних норм, так і свої особливі, специфічні риси. Щоб розкрити поняття правових норм, потрібно виділити їхні основні ознаки і риси, за якими вони відрізняються від інших соціальних норм.

22

Правові норми - це такі правила поведінки або діяль­ності, які мають офіційний характер і встановлюються органами державної влади, місцевого самоврядування загальнонародними референдумами;

правові норми відображаються в системі законодав­ства і підзаконних нормативно-правових актах держави і державних органів, в офіційних нормативно-правових договорах (договірне право) і угодах, у правових преце­дентах, правових звичаях (звичаєве право); міжнародно-правових актах (договорах і конвенціях), у локальних нормативно-правових актах (рішеннях, наказах тощо);

норми права спрямовані на регулювання найважливі­ших суспільних правовідносин і охорону соціальних і культурних цінностей з позицій потреб та інтересів су­спільства, держави й особи;

норми права мають загальнообов'язковий характер, їхні вимоги повинні виконуватися і дотримуватися всіма суб'єктами суспільних правовідносин, у т. ч. і державою;

норми права охороняються державою та всім суспіль­ством від порушень шляхом застосування або можливо­сті застосування юридичних санкцій на невиконання юридичних обов'язків або завдання якої-небудь суттєвої шкоди тим об'єктам, які охороняються;

норми права виражають або встановлюють юридичні, соціально-природні права, свободи і обов'язки громадян, юридичних осіб та інших суб'єктів правовідносин, а та­кож умови їх реалізації і санкції за порушення правових обов'язків, заборон (приписів) невиконання договорів чи

угод;

норми права, які офіційно встановлені у нормативно-правових актах, договорах тощо мають чинність у часі, просторі і по колу суб'єктів;

норми права мають загально-соціальні і спеціально-юридичні функції, інформаційні, орієнтаційні, комуніка­тивні, ідеологічні, управлінські, організаційні, конструк­тивні (прийняття рішень), превентивні (попередження), регулюючі - закріплювальні і динамічні (що стимулю­ють розвиток), заборонні, дозвільні, схвальні, заохочу­вальні і охоронні; оцінювальні та інші;

за своїм змістом норми права мають економічний, по­літичний, моральний, трудовий, екологічний та інший соціальний характер; вони є моделями всіх цих правовід­носин;

23

у нормах права виражаються і закріплюються основні методи регулювання суспільних правовідносин: імпера­тивний (що забороняє, державно-владний припис), авто­номний (диспозитивний), за якого учасники правовідно­син самі встановлюють суб'єктивні права і обов'язки при укладенні угод і договорів, дозвільний, стимулюю­чий (заохочувальний), закріплювальний (статичний), ре­комендуючий;

норми права мають різну структуру (гіпотезу, диспо­зицію і санкцію) залежно від їх видів. За функціональ­ною роллю норми права поділяються на такі види: нор-ми-начала, норми-принципи, норми-аксіоми, норми-пре-зумпції, норми-дефініції, загальні і спеціальні; за пред­метом правового регулювання або залежно від галузей і видів права: конституційні, адміністративні, цивільно-правові, трудового, кримінального, процесуального, фі­нансового, екологічного права тощо; за формою вира­ження припису правових норм або встановлення юриди­чних прав і обов'язків: правомочні, зобов'язальні, забо­ронні, каральні, дозвільні, організаційні тощо; їх можна також класифікувати і за іншими критеріями.

Правові норми - це такі правила поведінки або діяль­ності суб'єктів суспільних правовідносин, які офіційно встановлюються державою, суспільством або іншими суб'єктами, мають, як правило, формально виражений характер і відображуються в різних правових актах (за­конах держави, договорах, звичаях тощо). Вони закріп­люють суб'єктивні права, свободи і обов'язки учасників правовідносин, встановлюють міру свободи і відпові­дальності (дозволи, заборони, державні приписи, стиму­ли, рекомендації, зобов'язання, санкції), є загально­обов'язковими для всього населення, посадових осіб і держави. Охороняються державою, суспільством від по­рушень, виражають правові потреби та інтереси учасни­ків правовідносин і спрямовані на організацію управлін­ня, регулювання, закріплення і охорону, розвиток най­важливіших виробничих, економічних, політичних, моральних, міжнародних та інших соціальних правовід­носин і охорону матеріальних, культурних і духовних цінностей суспільства, держави й особи.

Норми права у своїй сукупності становлять систему права, яка офіційно виражається в законодавстві та ін­ших формах права. У багатьох суспільствах і державах

24

склалися різні системи права: писане право (закони, .ука­зи, постанови, статути, кодекси тощо), договірне право, прецедентне право, система звичаєвого права (цінна форма права), системи мусульманського, традиційного і релігійного права. В Україні поширені дві форми і сис­теми права - система писаного права (нормативно-правові акти - закони, укази, кодекси тощо), яке є домі­нуючим, і система договірного права, як доповняльного. Рідко може зустрічатися правовий прецедент (який досі офіційно не визнається на державному рівні) і правовий звичай, який був поширений у попередні століття.

Право і мораль: порівняльна характеристика

Для того, щоб встановити співвідношення моралі і права необхідно роз'яснити спочатку їх поняття і дати визначення, а потім установити їх спільні риси і взає­мозв'язки, відмінності тощо.

Мораль - це одна із форм суспільної свідомості і ви­значень моралі може бути багато. Термін «мораль» по­ходить від латинської - moralis - моральний, від mores -звичай. У сучасний період мораль розуміють як систему поглядів і уявлень, норм і правил поведінки, принципів, оцінок і переконань, які виражаються в діях і вчинках людей і їх організацій, які регулюють суспільні відноси­ни між різними суб'єктами в категоріях «добра» і «зла», «честі і гідності», «чесності і благородства, порядності і совісті, справедливості і несправедливості, моральних прав і обов'язків тощо, які встановлюються різними суб'єктами і забезпечуються (підтримуються) переко­наннями, традиціями, звичаями, силою громадської дум­ки колективу, громади, сім'ї, суспільства і т. п.

Моральні поняття, норми, принципи і закони виробля­лись всім людством протягом всієї історії і передавались через космічних учителів людства - Зороастра, Святогора, Будди, Мойсея, Христа і багатьох святих пророків, ство­рювались видатними філософами світу Платоном, Аріс-тотелем, Сенекою, Конфуцієм, Кантом, Гєгелем тощо.

У різні історичні епохи і в різних державах і суспіль­ствах існували свої уявлення про «добро» і «зло», про «справедливе» і «несправедливе». Тому мораль можна розглядати з різних позицій - як класове явище (рабо­власницька мораль, феодальна, буржуазна, пролетарська,

25

загальнонародна тощо). В сучасний період в Україні від­дається пріоритет не класовим, а загальнолюдським мо­ральним цінностям, нормам і принципам, які загально­визнані міжнародним співтовариством і, як правило, за­кріплені в міжнародно-правових актах, різних докумен­тах ООН тощо.

Вивченням моралі, моральних норм, моральних відно­син (практики) займається спеціальна наука - етика (вчен­ня про мораль). Термін «етика» вперше ввів Арістотель для визначення «практичної філософії», оскільки вона на­магається відповісти на питання: що ми повинні роботи? Етика вчить оцінювати будь-яку ситуацію, щоб зробити правильні моральні вчинки, щоб розрізняти «добро» і «зло», «справедливе» і «несправедливе», щоб творити до­бро і не творити зла, щоб не творити «добра», яке веде до «зла». В зв'язку із цим кожна людина повинна добре зна­ти етику і моральні цінності, і особливо майбутні юристи.

Право також надзвичайно складне соціальне явище, оскільки існує досить багато різних форм, типів і видів права. Термін «право» походить: 1) від слова «правда», правильне, праведне, істинне; 2) від слова jus - юстиція, справедливість, правосуддя, правий, правильний і спра­ведливий суд; 3) від суб'єктивного права людини і гро­мадянина - мати право на життя, свободу, власність, ро­боту, житло тощо.

Стародавні римські юристи вважали, що право є мис­тецтво, реалізація на практиці знання і вміння, наука доб­ра, рівності і справедливості. Право є поняття, яке завжди справедливе за своїм значенням і змістом. Справедливість є незмінна і постійна воля надавати кожному його право,-писав Ульпіан. Приписи права суть наступні: жити чесно, не чинити шкоди іншому, кожному надавати те, що йому належить. Справедливість є пізнання Божественних і людських справ, наука про справедливе і несправедливе (Див.: Дігести Юстиніана. Д. 1.1. 10).

У сучасний період,- право можна визначити як одну із форм суспільної правосвідомості (свідомості), яка об'єктивується і виражається в системі або сукупності норм (правил поведінки), принципів, які закріплені в різ­них формах і видах права, які офіційно встановлюються суспільством або державою чи державною владою, ви­ражають і закріплюють найбільш важливі суспільні пра­вовідносини,   є   загальнообов'язковими,   охороняються

26

державою або всім суспільством від порушень, вира­жають суб'єктивні права і обов'язки всіх учасників су­спільних правовідносин, універсальні принципи права, справедливості, рівності і рівноправності, міру свободи і юридичної відповідальності у випадку правопорушення і направлені на регулювання і охорону найбільш важли­вих суспільних правовідносин і соціальних цінностей з позицій потреб і інтересів всього суспільства або держа­ви (народу або панівного класу).

У різні історичні періоди і епохи поняття і суть права змінювались, розвивались і вдосконалювались. Розгля­даючи поняття права, його не можна ототожнювати з законом і підзаконними нормативними актами, оскільки закони можуть бути різними, в тому числі деспотични­ми, тиранічними, репресивними тощо. Якість і характер законів майже повністю залежать від форм державного правління і державно-політичного режиму. Яка держав­на влада - такі і закони, які закони - такий і суд,- ствер­джує народна мудрість. Право на відміну від законів держави є завжди справедливим, мудрим, правильним і істинним, виражає принципи рівності і рівноправ'я всіх громадян перед законом і державою, за виключенням експлуататорських типів і видів права. Експлуататорські типи і види права, в т. ч. і пролетарське право,- це кла­сові види права, які по своїй суті виражають ці принципи і норми лише для одного класу, або соціальної верстви. В цьому аспекті основні положення і суть права ототож­нюються із загальнолюдськими моральними категоріями справедливості, рівності і рівноправ'я, правди і добра.

Право і мораль в суспільстві дуже тісно взаємопо­в'язані, їх співвідношення можна розглядати в різних площинах, з позиції їх єдності і спільності, з позицій відмінності, взаємодії і взаємовпливу, завдань і функцій, соціальної цінності і призначення тощо. Тому можна сказати, що:

Правова система і моральна система суспільства є різними соціально-нормативними системами, які до пев­ної міри ототожнюються і відрізняються одна від одної по різних показниках.

Право на відміну від моралі і моральних норм, як правило, завжди має офіційний характер і закріплюється в різних формах права. Мораль не має такого офіційного характеру і в основному не охороняється державою.

27

Найбільш важливі моральні закони, норми і прин­ципи, як правило, закріплюються в системі права і зако­нодавства і набувають офіційного правового статусу, і навпаки, норми права, які втратили свою актуалізацію, можуть переходити у норми моралі, звичаї і традиції (тобто звичаєве право).

Право регулює і охороняє лише найбільш важливі суспільні правовідносини і соціальні цінності, а мораль і моральні норми і закони можуть регулювати практично всі суспільні правовідносини в своїх категоріях справед­ливості і добра тощо.

Право і мораль встановлюють різну міру правової і моральної свободи, різні види юридичної і моральної відповідальності за шкоду і порушення цих норм. Дер­жава завжди охороняє норми права, а норми моралі ли­ше ті, які закріплені в праві.

Загальнонародне право і загальнолюдська мораль, і поготів, направлені на забезпечення суспільного блага, добра, справедливості, честі і гідності, совісті та інших загальнолюдських надбань.

У кожній державі існує єдина або одна система права і законодавства на відміну від моралі. Мораль і моральні норми можуть мати різні системи, різні види і форми наповнення тощо.

Соціальна цінність і функції правових норм

Правові норми займають особливе місце в системі со­ціальних норм. Ця особливість виражається в соціальній цінності права, в його ознаках і функціональній ролі, яку виконують норми права в суспільстві.

Соціальна цінність норм права полягає в тому, що во­ни регулюють найбільш важливі економічні, політичні моральні та інші соціальні відносини і обопільно пов'я­зані з економікою і політикою. В правових нормах відо­бражається економічна політика держави чи суспільства; в них закріплюється політична система суспільства, вони регулюють діяльність політичних партій та інших гро­мадських організацій. У нормах права закріплено основ­ні права людини, які захищаються державою: право на життя, здоров'я, честь і гідність, на працю і відпочинок тощо.

28

їх місце визначається тим, що вони офіційно встанов­люються державною владою або суспільством, формаль­но виражені в законах і інших нормативних актах, є за­гальнообов'язкові для всіх суб'єктів суспільних відносин і охороняються державою від порушень. Інші соціальні норми не мають таких ознак і властивостей. Головна з них в тому, що вони закріплюють юридичні права і обов'язки всіх суб'єктів суспільних відносин.

Цінність і місце правових норм у системі інших соці­альних норм права визначається їх функціями, які вони ви­конують у суспільстві. Правові норми є основними, най­важливішими нормами в соціальному регулюванні. Всі ін­ші соціальні норми допоміжні, хоча іноді можуть більш ефективно впливати на регулювання суспільних відносин. Наприклад, особа, яка сповідує норми християнської мора­лі, досить часто виконує і норми права, не знаючи про них.

Норми права виконують загальносоціальні і спеціаль­ні функції в комплексі, об'єднують функціонування ін­ших нормативних систем.

До загальносоціальних функцій відносяться: еконо­мічна, політична, екологічна, ідеологічна, інформаційна, організаційна, орієнтаційна, пізнавальна, оціночна, гума­ністична.

Спеціально-юридичні: регулятивна, яка поділяється на статичну, що юридично закріплює певні суспільні відно­сини і цінності (наприклад, форми власності), і динаміч­ну, яка розвиває, стимулює соціальний розвиток суспіль­ства (хоча іноді і може гальмувати цей розвиток, якщо закони не діють або не якісні); норми права виконують також охоронну функцію за допомогою державного апа­рату. Держава охороняє суспільні відносини і соціальні цінності суспільства. У своїй діяльності державна влада керується, як правило, нормами права, а не іншими со­ціальними нормами. Держава також може підтримувати, закріплювати і охороняти моральні норми і цінності.

Поняття, основні ознаки і визначення права

Щоб розкрити поняття «права» потрібно встановити, що означає цей термін, звідки він бере свій початок. У «Повісті временних літ» літописець написав, що до літа 6370 (869) варяги і хозари брали данину із сло-

29

в'янських та інших племен, які проживали на території Київської Русі. В цей рік вигнали варягів за море, не да­ли їм данину і почали самі собою володіти. Але не було серед них правди, і став рід на рід, і була між ними усо­биця, і почали воювати самі з собою. І після цього сказа­ли вони собі: «Поищем себе князя, которьій владел бьі нами и судил по праву». Таким чином, тоді право розу­міли як правду, як право володіти, як правильне і спра­ведливе.

У той час писані закони в Європі також називали «Прав­дами»: в Ірландії - «Правда Етельберта» (V ст.), в Київсь­кій Русі - «Руська Правда». Аналогічно і в інших країнах.

У Стародавній Греції право також розуміли як правду і справедливість. Божественна за своєю природою спра­ведливість у Гомера виступала в якості об'єктивної ос­нови і правового критерію. Все, що було справедливим, сприймалось як право. Справедливість протиставляється силі і насильству як у Гомера, так і Гесіода. В Стародав­ній Греції розрізняли природне право і право, створене державою, людьми.

У Стародавньому Римі багато правових ідей і законів були запозичені з Греції. Походження терміну «право» в Римі пояснювали тим, що воно отримало свою назву від слова «justitia», «jus», що означало правосуддя, або спра­ведливість. Юстиція, правосуддя означало також здійс­нення, розгляд справ по праву, правді і справедливості.

Перш ніж вивчати право і законодавство, підкреслю­вав відомий римський юрист Ульпіан, треба знати, звід­ки походить слово jus (право): воно отримало свою назву від слова justilia (правда, справедливість), оскільки, як чудово визначає Цельс, право є мистецтво (ars), реаліза­ція на практиці знання і вміння, наука добра (boni), рів­ності (aegui) і справедливості. Право завжди справедливе за своїм поняттям і значенням. Справедливість, писав Ульпіан, є незмінна і постійна воля надавати кожному його право. Приписи права суть наступні: жити чесно, не чинити шкоди іншому, кожному надавати, віддавати (во­здавать) те, що йому належить. Справедливість є пізнан­ня Божественних і людських справ, наука про справед­ливе і несправедливе1.

На ранній стадії розвитку римської правової думки

Див.: Дігести Юстиніана (Д. 1.1.10).

зо

право розумілось як Божественне право, як Божі веління і називалось терміном Fas. Слово fas в перекладі означає -веління неба, веління Богів або сфера життєвих відно­син, які Боги залишили на розсуд людей, включаючи і jus. Божественне право як забороняє, так і дозволяє ту чи іншу поведінку і діяльність. Спочатку державне, люд­ське право опиралось на Божественне право, яке ввійшло або злилось зі звичаєвим правом1.

До появи в Римі плебеїв римське право існувало в фор­мі правових звичаїв, в усній формі. В процесі боротьби плебеїв за свої права, за рівноправність з патриціями -корінними жителями і громадянами Риму, - перші поча­ли вимагати, щоб їх права, і всіх інших громадян, були сформульовані в письмовій формі. Таке право було ви­знано і затверджено Сенатом у вигляді Законів XII таб­лиць, на підставі досвіду законодавчої правотворчості Стародавньої Греції, правових вимог плебеїв і звичаєво­го права Риму. У зв'язку із появою в Римі плебеїв, рим­ське право відмежувалось (відірвалось) від Божествен­них законів, і римський юрист Варрон сформулював принцип пріоритету цивільних державних законів, постанов, рішень над релігійними2.

Поступовий відступ від Божественних настанов (за­конів), порушення справедливості, правди, відмова від духовного розвитку і вдосконалення в Греції, в Старо­давньому Римі та інших країнах світу привело людей, їх суспільства і держави до прийняття несправедливих, не­праведних законів і інших нормативно-правових актів. Зміна (падіння) моралі людей і їх відхід від Божественних велінь, за словами Гесіода (Греція), призведе до того, що «правду замінить кулак», «де сила - там буде і право». Зміна уявлень про поняття і суть права та справедливості спричинила до насильства, неправди і несправедливості, до війни, до введення інституту рабства, панування лю­дини над людиною і всіляких негативних явищ.

В епоху експлуататорської - рабовласницької - дер­жави  сформувалось  рабовласницьке  право,   в  умовах

Див.: Бартошек М. Римское право: понятия, терминьї, опреде-ления.- М.: Юр. лит., 1989.- С. 130; Нерсесянц В. С. Философия пра­ва.- М, 1997.-С. 430, 433.

Див.: Тихонравов Ю. В. Основи философии права.- М: Вест-ник, 1997.-С. 276-287.

31

феодальної держави - феодальне і кріпосне право, в умовах буржуазної держави - буржуазне право. В умо­вах рабовласницького і феодального суспільства раби і кріпаки були позбавлені економічних та громадянських прав. Вони були безправні. В той же час пануючий клас мав усі необхідні права по відношенню до рабів і кріпа­ків. Правова нерівність у суб'єктивних правах між різни­ми класами і соціальними верствами в цих суспільствах була закріплена в чинних тоді законах та різних норма­тивно-правових актах. Ця нерівність супроводжувалась насильством, пригнобленням, свавіллям рабовласників і феодалів до тих самих рабів і кріпаків. Ці та інші причи­ни стали підґрунтям буржуазних революцій в країнах Європи і Америки, в результаті яких були юридично за­кріплені принципи 'рівності і рівноправності всіх грома­дян незалежно від їх соціального стану, походження, на­ціональності, раси, статі і відношення до релігії.

Таким чином, класова боротьба в усіх країнах велась за соціальні і природні права громадян, за право на сво­боду, за право на життя, здоров'я і безпеку, право на власність, право на рівність і рівноправ'я та інші права, що забезпечують повноцінну людську життєдіяльність.

З різних причин ще в середні віки і в останні століття юридична наука і суспільство втратили правильне уяв­лення про право, його суть, його характерні риси, соці­альне призначення, функції, форми і зміст.

Юристи і філософи почали вивчати право давно, але, як правило, з яких-небудь одних позицій або підходів. Тому в XVII-XX століттях з'явилось багато різних кон­цепцій і теорій про поняття і розуміння права. Серед них можна виділити: вузько-нормативний підхід до розумін­ня права, або позитивістський (позитивне право); істори­чну школу права; природну теорію права, в тому числі теорію відродженого природного права; моральну або етичну школи права; соціологічний підхід до права (со­ціологічна юриспруденція); психологічну теорію права; генетичний підхід до розуміння права; реалістичний і прагматичний підхід до права та інші вчення.

Для того, щоб розкрити поняття права, потрібно від­межувати його від інших аналогічних явищ. Такими ана­логічними явищами є мораль і моральні норми, політика і політичні норми, інші соціальні норми, безправ'я, пра­вопорушення, свавілля і гноблення тощо. Велика кіль-

32

кість теорій і підходів до розуміння права свідчать, що право - складне і багатогранне явище, яке однозначно розкрити і визначити важко. До його розуміння і визна­чення потрібно підходити з різних позицій. Розглянемо найбільш важливі підходи і відмінні риси цих явищ.

Нормативний підхід до розуміння права

Нормативний підхід до розуміння права практично виник давно, вже в стародавні часи і, фактично, із виник­ненням держави, але тоді концепцій права ще не було. Держава систематизувала і санкціонувала норми звичає­вого права і в стародавніх законах встановила, які діяння є забороненими, види покарань за правопорушення та злочини. В законах Хаммурапі (Вавилон), в Законах Ма­ну (Індія) та інших законах вперше в письмовому вигля­ді були сформульовані норми права, які назвали закона­ми. Всі ці закони були направлені на регулювання суспі­льних відносин, на охорону власності, життя і здоров'я людей, на регулювання економічних відносин (зобо­в'язальне, договірне право тощо). До виникнення держа­ви, в родоплемінному суспільстві виникло та існувало звичаєве право, традиційне право. Звичаєве і традиційне право встановлювалось главою роду, радою старійшин, вождями племен або на загальних зборах всіх дорослих громадян чи воїнів.

Із виникненням держави всі ці інститути родоплемін­ної організації перестали існувати, і державна влада взя­ла на себе всі повноваження по встановленню загальних правил поведінки і діяльності. Держава почала видавати закони та інші нормативні акти. Держава почала управ­ляти суспільством за допомогою законодавства.

Нормативний підхід до розуміння права широко роз­повсюдився в XVII-XX століттях, в тому числі і в ко­лишньому СРСР. В СРСР держава відмінила (витіснила) звичаєве право та інші форми права і повністю перейшла на видання нормативно-правових актів.

З позицій нормативного підходу право розумілось і відрізнялось від інших соціальних норм (правил пове­дінки) такими ознаками:

1) право становить собою систему або сукупність норм (правил поведінки), які формально (в письмовій формі)

33

2    1—433

виражені в особливих юридичних актах, що називаються нормативно-правовими актами, в тому числі і закони; інші соціальні норми можуть існувати в усній і письмо­вій формі;

ці норми права направлені на регулювання і охоро­ну найбільш важливих суспільних відносин і соціальних цінностей з позицій потреб і інтересів суспільства, дер­жави й особи. Держава і державна влада визначали, які відносини потребують законодавчого втручання і право­вого оформлення або вираження;

норми права і нормативно-правові акти офіційно встановлені або санкціоновані державою чи окремими її органами. Інші соціальні норми державою не встанов­люються, хоча багато прогресивних соціальних норм підтримуються державою;

норми права і законодавчі акти, на відміну від ін­ших соціальних норм, є загальнообов'язковими для ви­конання всіма учасниками суспільних відносин (пра­вовідносин), оскільки це офіційні правила поведінки і діяльності. Інші соціальні норми встановлюються інши­ми суб'єктами і можуть бути обов'язковими лише для членів цих колективів, організацій і соціальних груп. Норми права є загальнообов'язковими, тому що держава виступає від імені всього суспільства;

норми права, на відміну від інших соціальних норм, охороняються державною владою від порушень. Держава може застосувати або застосовує санкції за по­рушення норм права або їх невиконання;

норми права і законодавчі акти встановлюють юридичні права і обов'язки учасників суспільних відно­син або офіційний правовий статус громадян, юридич­них осіб, держави і посадових осіб. Інші соціальні норми можуть регламентувати моральні, політичні, релігійні права і обов'язки;

нормативно-правові акти (закони, постанови, укази, декрети, накази, рішення тощо) мають чинність у часі, просторі і стосовно певних осіб (суб'єктів). З моменту вступу їх у дію вони мають юридичну силу;

норми права і нормативно-правові акти виражають волю панівного класу або всього народу (в умовах загаль­нонародної держави або правової держави).

На підставі цих ознак можна сформулювати визна­чення права. Право - це система або сукупність норм

34

(правил поведінки), які встановлені державою, мають офіційний формально-визначений характер, є загально-обов 'язковичи для всього населення, посадових осіб і дер­жави, охороняються державою від порушень, виража­ють волю панівного класу або всього народу, юридичні права і обов 'язки учасників правовідносин і направлені на регулювання та охорону найбільш важливих суспільних відносин і соціальних цінностей.

З позицій нормативного підходу такі ознаки має окрема норма права і нормативно-правовий акт. З пози­цій цього підходу право ототожнюється із законами і ін­шими нормативними актами держави. Разом із тим зако­ни в різних державах і суспільствах мали і мають різний характер, залежно від того, чиї потреби та інтереси вони виражають і захищають. Якщо одного якого-небудь па­нівного класу або соціальної групи чи верстви, то таке право (законодавство) можна назвати рабовласницьким, феодальним правом, буржуазним правом, пролетарським правом, соціалістичним правом. Це, по суті, право одно­го панівного класу, це певні типи права, які визначають­ся типом держави, основним способом виробництва в ній та інтересами, потребами і волею тільки (або в осно­вному) панівного класу. В такому визначенні права відо­бражається класово-вольовий підхід, бо в ньому мають місце лише класові цінності.

Разом із тим право розумілось як команда, як наказ, що загальнообов'язковий до виконання. Право не можна ототожнювати із наказом, із законом, тому що в законах часто проявлявся волюнтаризм і свавілля держави, ви­щих державних органів і їх посадових осіб по відношен­ню до своїх громадян, до їх прав, свобод і обов'язків. Таке законодавство має антиправове направлення і є, за висловом Маркса і Енгельса, не чим іншим, як «позитив­ними санкціями беззаконня». Це виникає тому, що зако­ни держави не завжди відображають об'єктивні законо­мірності економічного, політичного, морального розвит­ку суспільних відносин і самої людини.

У таких законах держави, особливо при авторитарних, антидемократичних формах правління і політичного ре­жиму, виражався диктат, диктатура одного класу проти іншого, однієї партії проти іншої або правлячої олігархії. Закріплення в законодавстві колишнього СРСР в 30-40 pp.   волюнтаризму   і   свавілля,   ігнорування   прав   і

2*

35

свобод громадян дало змогу розв'язати масовий полі­тичний терор. У 1947 році був прийнятий Указ про бо­ротьбу з розкраданнями соціалістичної власності: за дріб­не розкрадання державного або колгоспного майна особа притягувалась до кримінальної відповідальності і кара­лася позбавленням волі на строк до 10 років. Приклади антиправових законів можна знайти і в законодавстві України останніх десятиліть і сучасного періоду подат­кового законодавства тощо.

Систему норм права, які викладені в законах і інших нормативних актах, назвали «позитивним правом» на відміну від природного права. Ця назва виникла ще в Стародавньому Римі. На той час, можливо, це було і правильно, оскільки державні закони та інші акти мали демократичний і справедливий характер. Але пізніше, в середні віки, будь-яке право, створене державою, стали називати «позитивним правом». Такий підхід існував і в СРСР. З позицій діалектичної і формальної логіки, якщо є «позитивне право», то є або повинно бути «негативне право», оскільки за метафізичними законами всі явища і поняття мають парні категорії, свої антиподи. Тому в суспільстві може існувати і неправо, антиправо, або «не­гативне право». Будь-яке «негативне право» уже не є правом. Крім того, в колишньому СРСР державним пра­вом називали тільки конституційне право, хоча всі нор­ми права, закони і нормативно-правові акти видавались лише державою. У зв'язку з цим потрібно критично під­ходити до стародавньоримського афоризму-аксіоми: «За­кон хоч і суворий, але закон»,- що означало необхідність виконання і дотримання всіх законів.

Моральна (етична) школа (підхід до) розуміння права

Вузьконормативний підхід до розуміння права закрі­пився в юридичній літературі і домінував в «правотвор-чій» і правозастосувальній діяльності державних органів. Він офіційно підтримувався і охоронявся авторитарною владою держави, державним примусом. Така дефініція права сама стала загальнообов'язковою нормою права. Всіх, хто виступав проти такої дефініції, проти тако­го розуміння права, наразі жорстоко карали і не давали

Jo

можливості публічно обґрунтовувати інші поняття пра­ва. В умовах авторитарних режимів сама юридична нау­ка вимушена була бути авторитарною і класово-вольовою. Лише із розвитком демократії стали можливі інші підходи до розуміння права, і вони виникали як правові ідеї, як поняття, як концепція природних прав людини проти вузькодогматичного підходу до розуміння права. Норма права, яка встановлена законом, це була догма права до того часу, поки законодавець її не відмі­няв або не змінював.

Першими проти догматичного підходу, до вузьконор-мативної концепції права виступили прихильники при­родної концепції права в XVII-XVIII століттях, проти абсолютного феодального права і законодавства, проти кріпосного права, проголосивши ідею рівності в правах. З позицій природної теорії права всі люди народжуються вільними і рівними, вони мають право на життя, право на свободу, на власність, право на безпеку. Після Вели­кої французької революції 1789 р. національні збори Франції прийняли «Декларацію прав людини і грома­дянина», в якій було записано, що тільки невігластво, забуття прав людини і зневага до них є єдиними причи­нами громадянських бідувань і пороків урядів. Вони ви­рішили викласти в урочистій декларації природні, не­від'ємні і священні права людини з тим, щоб така декла­рація постійно перебувала перед очима усіх членів громадянського союзу, повсякчасно нагадувала їм права і обов'язки. В ст. 1 Декларації вказується, що «люди на­роджуються і залишаються вільними і рівними у пра­вах». «Мета кожного державного союзу полягає у забез­печенні природних і невід'ємних прав людини. Такими є свобода, власність, безпека і опір гніту» (ст. 2).

Декретом від 11 серпня 1789 року було відмінене осо­бисте і речове кріпосне право. Французька Конституція 1791 р. відмінила всякі стани (рос- сословия), і закріпи­ла такі природні і громадянські права: право відкрито займати посади (державні), враховуючи здібності людей; нормовані рівномірні податки залежно від матеріального становища; рівна відповідальність за правопорушення; свобода пересування і проживання, свобода слова, дум­ки, друку без цензури, свобода віросповідань, свобода зборів. Аналогічні права були закріплені в Конституції СІЛА і інших держав.

37

З позицій загальнолюдських цінностей, моралі, з по­зицій демократії і демократичного підходу, щоб зрозумі­ти, що являє собою право, потрібно відмежувати його від безправ'я. Право і безправ'я - це дві протилежні пар­ні категорії, в яких безправ'я означає, що людина, соці­альна верства, клас або більшість народу позбавлені певних природних, соціальних або громадянських прав. Експлуататорське  суспільство   і  держава,   авторитарні форми правління і авторитарні державні політичні ре­жими не могли і не прагнули забезпечити рівності і рів­ноправ'я всіх підданих і громадян, оскільки державу і державну владу пануючі класи, партії і соціальні групи використовували для забезпечення своєї вигоди, для за­доволення лише своїх потреб і інтересів. Ступінь без­прав'я може бути різний і виражатися в формі рабства, кріпацтва, неоекономічних і політичних формах пригні­чення. Безправ'я виникає і існує тоді, коли держава по­збавляє одних громадян певних прав, свобод і закріплює за ними лише обов'язки. Тому право - це діалектична єдність прав, свобод і обов'язків громадян, прав і обо­в'язків юридичних осіб, держави і інших суб'єктів. Для всіх суб'єктів правовідносин необхідно,  щоб  права і обов'язки були врівноважені як по горизонталі, так і по вертикалі (особа і держава). Для права необхідно, щоб основні права, свободи і обов'язки були не тільки'юри-дично (формально) закріплені в законах, але і фактично забезпечені і гарантовані державою, суспільством і са­мими громадянами. Право є суб'єктивні права, свободи і обов'язки людини (особи), юридичної особи, держави й інших суб'єктів, які не тільки юридично виражені і закрі­плені в системі об'єктивного права і законодавства, але які реалізуються, забезпечуються і гарантуються держа­вою і суспільством в реально існуючих правовідносинах.

З погляду природної теорії права, етичної школи пра­ва, демократичної концепції права - право є рівність і рівноправ'я всіх громадян, соціальних груп і класів, рів­ність у всіх політичних, економічних, громадянських, природних і соціальних правах, правах і свободах, пра­вах і обов'язках, як перед законами, так і перед держа­вою, рівність і рівноправність в юридичній відповідаль­ності за шкоду і правопорушення. Рівність і рівноправ­ність є правова ідея, правовий принцип, який переходить у принцип права і законодавства, що виражається в кон-

38

кретних правах і обов'язках. У цьому принципі вира­жається також ідея справедливості, оскільки справедли­вість є оцінна категорія, яка виражає рівну міру прав, свобод, обов'язків і відповідальності громадян перед державою та законом і держави перед громадянином і законом. У зв'язку із цим римські юристи не випадково писали, що право є наука про добре і справедливе (Цельс), є мистецтво добра і справедливості (Ульпіан).

З позицій моральної школи права право повинно ви­ражати прогресивні, передові, демократичні, загальнона­родні, загальнолюдські соціальні потреби, інтереси і цін­ності. Соціальне призначення права і правових норм -закріплювати, регулювати і охороняти загальнолюдські матеріальні і духовні цінності, загальнонародні потреби та інтереси. Соціальне призначення права і в тому, щоб установити за допомогою законодавства міру свободи і міру відповідальності громадян і держави за антиправо-ву діяльність і поведінку, за шкоду, яка заподіяна грома­дянам, державі, суспільству. В ст. 4 Декларації прав лю­дини і громадянина (1789, Франція) закріплено, що «свобода полягає у можливості робити все, що не спри­чиняє шкоди іншому». Таким чином, реалізація природ­них прав кожної людини зустрічає ті межі, які забезпе­чують решті членів суспільства можливість користува­тись одними і тими ж правами. Кордони ці можуть бути визначені тільки законом. В ст. 6 Декларації... також го­вориться, що «закон є вираженням загальної волі. Усі громадяни мають право брати участь особисто або через своїх представників у його творенні. Він має бути рівним для всіх як у тих випадках, коли він захищає, так і у тих випадках, коли він карає».

Таким чином, право - це не вседозволеність, це міра свободи всіх суб'єктів і водночас міра відповідальності, це антипод безправ'я, антипод правопорушень. Право зводиться до прав, свобод і обов'язків людини і грома­дянина, до їх рівності і рівноправності, до свободи і від­повідальності, до справедливості, які повинні бути ви­ражені в системі законодавства. Такі ідеї і принципи права закріплені в новій Конституції України. В ст. 21 закріплено, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності і правах. Права і свободи людини є невідчужуваними. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї осо­бистості, якщо при цьому не порушуються права і сво-

39

боди інших людей, та має обов'язки перед суспільством (ст. 23 Конституції"). В ст. 24 вказується, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Право не може бути засобом придушення і гніту пев­них класів, соціальних верств. Воно є засобом управлін­ня суспільством і державою, є інструментом становлення і розвитку демократії, зміцнення правозаконності і пра­вопорядку. Це є засіб консолідації суспільства, народу і нації. В зв'язку із цим законодавство повинно мати мо­ральний характер, опиратись на мораль, на правду, на принципи рівності, рівноправності і справедливості. Пра­во і правове законодавство завжди є моральним правом. Аморальне законодавство є антиправове законодавство, авторитарне законодавство або злочинне законодавство, законодавство, яке наносить шкоду державі, суспільству, людям, природі, матеріальній і духовній культурі су­спільства.

З позицій моральної, психологічної концепції і соціо­логічного підходу право і законодавство залишається на папері, в кодексах, законах, збірниках законів і постанов до того часу, поки воно не буде усвідомлено правосвідо­містю населення і посадових осіб. Правосвідомість осо­би складається із правових знань, понять, уявлень про юридичні права й обов'язки, про правові заборони, про правопорядок, про форми реалізації і захисту своїх суб'єктивних прав, із усвідомлення законності і права, а також форм і видів правомірної діяльності і поведінки. Особа, як правило, не може правомірно діяти і поводи­тись, якщо не буде знати змісту законів, свого правового статусу, куди звертатись за захистом своїх прав і свобод. У зв'язку із цим до праворозуміння необхідно підходити з позицій діяльнісного підходу, з огляду на соціальну психологію і психологію особистості.

Історія розвитку права знає багато випадків, коли право існувало без писаних законів держави, у формі суспільної правосвідомості як правові звичаї і традиції. Така форма існування права була розповсюджена в XV-XIX ст. в Україні. В багатьох країнах Африки і Латин­ської Америки і сьогодні збереглась система звичаєвого і традиційного права.

В площині філософії система права і законодавства є формою відображення суспільних правовідносин, зако-

40

номірностеи економічного і політичного розвитку держа­ви, суспільства і права. В процесі правотворчості систе­ма правовідносин проходить через становлення правових потреб, інтересів і принципів права, через усвідомлення правової ідеології і правових вимог до системи права і законодавства. Тому сама система права і законодавства є результат діяльності і впливу суспільної правосвідомості, її особлива форма, є система суспільної і державної пра­вової ідеології, яка займає домінуюче місце серед інших форм і видів ідеології.

З філософського погляду система права набуває своєї форми і змісту. Щодо форми право виражається не тіль­ки в державних законах (нормативних актах), але і в формі правових звичаїв, правових прецедентів (які опи­раються на звичаєве право і попередні рішення судових органів, на правосвідомість і мораль), а також у формі нормативно-правових договорів, які мають міжнародно-правовий і внутрінаціональний характер (між юридич­ними особами і різними гілками влади). За своїм змістом різні форми права виражають права і обов'язки учасни­ків суспільних, економічних, політичних, моральних, екологічних, трудових правовідносин тощо.

Соціологічний підхід до розуміння права

Стосовно соціологічного підходу право живе і діє право, що втілюється у різних відносинах. Без реалізації в правовідносинах писане право і законодавство залиша­ється «макулатурою», папірцем або історичними пам'ят­ками права. Право і законодавство реалізується також безпосередньо через правомірну поведінку і діяльність, через дотримання, виконання, використання правових норм і особливу правозастосовчу діяльність державних органів і інших юридичних осіб.

Право є також антиподом правопорушень, а правопо­рушення не зводяться до порушення того чи іншого ко­дексу або закону, в тому числі і кримінального кодексу, якщо він власний. Правопорушення наносять шкоду і несуть соціальну небезпеку для реальних матеріальних і духовних цінностей суспільства, держави і особи. Пра­вопорушення наносять шкоду суб'єктивним правам, сво­бодам і законним інтересам людей, їх організаціям, при-

41

роді, державі і суспільству. Правопорушення - це проти­правне, винне, шкідливе або суспільно небезпечне діян­ня (дія і бездіяльність), яке передбачене чинним законо­давством або іншими формами права і за яке встановле­на юридична відповідальність.

У державному праві і законодавстві держава визначає, яка діяльність і поведінка є суспільно небезпечна або шкідлива для суспільства, держави і особи. За допомо­гою заборонних норм права - правових приписів, норма­тивно-правових актів - держава і її окремі органи забо­роняють таку діяльність і поведінку. Головним критері­єм для відмежування правомірної поведінки і діяльності від протиправної або правопорушень є реальна шкода, суспільна небезпека або невиконання юридичних обов'яз­ків. У договірному праві суб'єкти самі можуть встанов­лювати свої права, обов'язки і правову відповідальність за невиконання зобов'язань.

Діалектичний, всебічний підхід до розуміння права показує, що в процесі практичної діяльності людей і ор­ганізацій, у процесі правозастосування та інших форм реалізації права не можна обійтись без системи писано­го права і законодавства. Законодавство, особливо якщо воно має об'єктивний правовий характер, служить крите­рієм оцінки або кваліфікації злочинів і правопорушень, критерій для розмежування правомірного і неправомірно­го діяння. Крім того, посадові особи державних органів, приватних підприємств, громадських організацій у своїй практичній діяльності не можуть керуватись лише право­свідомістю або нормами моралі (етики), справедливістю або совістю. Вони вимушені керуватись правовими зако­нами, які виражають моральні загальнолюдські цінності.

На підставі аналізу і синтезу функціонування права і законодавства можна прийти до висновку, що право іс­нує в різних формах буття: в правових звичаях і традиці­ях, правових прецедентах (судових рішеннях), норматив­но-правових актах і законах держави, нормативно-право­вих договорах (угодах), міжнародно-правових актах, в конкретних правовідносинах і в природних правовідно­синах, суспільній правосвідомості і правосвідомості окре­мих громадян і загалом колективів.

Крім того, в різних державах і суспільствах, в різні епохи можуть існувати різні типи і види права, які ство­рені державою, окремими її органами, загальнонародними

\2

референдумами або органами місцевого самоврядування, народними зборами і віче, Організацією Об'єднаних На­цій та іншими міжнародними організаціями, різними релі­гійними течіями і конфесіями (мусульманське право, ре­лігійне і традиційне право, канонічне право) тощо.

Залежно від характеру держав і суспільств право мо­же мати демократичний, загальнонародний характер за своєю суттю, а може виражати і авторитарний характер, виявлятись як сила і насильство, як засіб панування од­ного класу над іншим, однієї людини над іншою. Авто­ритарне право - це обмежені і недосконалі типи, види і форми права. Таке «право» втілює свавілля панівних класів, партій і соціальних груп. За словами Г. Гегеля, свавілля здобуло собі силу права. Загалом людські за­кони є «лихо, що обмежує природне право людини».1

Таким чином, можна дати багато визначень різним формам, типам і видам права Разом з тим, з позицій інтег­рації, комплексного підходу можна дати таке визначення права. Право — це система або сукупність норм-правил поведінки та діяльності особи і інших суб 'єктів правовід­носин, які відображають найбільш важливі економічні, політичні, моральні, громадянські і інші соціальні відно­сини в формі правових звичаїв, державних законів і інших нормативно-правових актів, правових прецедентів, нор­мативно-правових договорів, які встановлені державною владою, всім населенням (референдумом, віче тощо), або загальновизнані суспільством, виражають суб'єктивні права і обов 'язки громадян, юридичних осіб, держави та інших суб 'єктів, а також; форми і засоби їх захисту; ви­ражають принципи рівності і рівноправ 'я всіх суб 'єктів, принцип (міру) справедливості, принцип юридичної (пра­вової) свободи і відповідальності за нанесення шкоди і суспільної небезпеки, принцип істини і правди; є загально­обов'язковими для всіх суб'єктів суспільних відносин, охо­роняються державною владою і суспільством від пору­шень і направлені на охорону соціальних (матеріальних і духовних цінностей суспільства з позицій потреб і ін­тересів всього суспільства і народу, а також: направлені на розвиток і зміцнення демократії, особистості, грома­дянського суспільства, загального блага, правопорядку і правової держави.

1 Див.: Гегель Г. Философия права.- М., 1990.- С, 380.

43

Право є засіб існування, функціонування і розвитку держави, народу, всієї цивілізації. Воно виникає на пев­ному історичному і культурному етапі розвитку, діалек­тично розвивається від неправа, свавілля (або авторитар­ного права) до досконалого демократичного, загальнона­родного, міжнаціонального, міжнародного і космічного права. Право і правопорядок - це культурні засоби нор­мального розвитку і функціонування держави і суспіль­ства. Це дуже складний феномен, який також, зв'язаний з правовими властивостями суб'єктів - правоздатністю і дієздатністю людини і громадянина, держави, народу і суспільства.

Структура правових норм

Структуру норм права розглядати однозначно важко, оскільки існують різні норми, наприклад, норми-прин-ципи, норми-дефініції (поняття), норми-приписи, норми -правила поведінки і діяльності. У сучасний період вивче­на структура норм-приписів і норм-правил поведінки. їх структуру розглядають як логічну структуру правової норми.

У структурі логічної норми права виділяють 3 еле­менти: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Це основні і обо­в'язкові елементи структури логічної норми права.

Гіпотеза - це така частина правової норми, в якій ви­ражаються обставини і умови, при яких наступає реалі­зація юридичних прав і обов'язків, виникають юридичні факти і правовідносини. Гіпотеза встановлює і обумов­лює сферу і межі регулюючої дії диспозиції. До неї мож­на застосувати термін «якщо».

Диспозиція - це така частина норми, в якій записано саме правило правомірної поведінки і діяльності суб'єктів і виражається вона в юридичних правах і обов'язках. Во­на описує, що суб'єкти можуть і зобов'язані робити, яка діяльність і поведінка дозволена і заборонена. До неї мо­жна застосувати термін «то».

Санкція - це частина норми, в якій закріплюються за­ходи державного примусу в разі невиконання обов'язків або порушення диспозиції. Санкція наступає або може наступити за правопорушення. До неї можна поставити термін «то», «інакше». Цю структуру норми можна вира-

44

зити схемою: «якщо - то», «якщо - то - інакше», а до норм-приписів тільки «якщо - то». Логічна структура правової норми, як правило, не збігається із статтями нормативних актів, іноді її потрібно конструювати са­мому, оскільки статті законів викладаються лаконічно. В деяких статтях закону може бути не одна, а 2-3 норми права, а в деяких тільки окремі частини правової норми: гіпотези-диспозиції, гіпотези-санкції, диспозиції-санкції. Крім того, в заборонних нормах права гіпотеза і диспо­зиція узгоджуються.

Наприклад, в ст. 147 Кодексу законів про працю Ук­раїни вказується (п. 1): «За порушення трудової дисцип­ліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: 1) догана; 2) звільнення».

Цю статтю з позицій логічної структури правової норми можна сформулювати так: якщо працівник допус­тить порушення трудової дисципліни (гіпотеза), то влас­ник має право застосувати до нього згідно з трудовим законодавством - статутами і положеннями про дисцип­ліну (диспозиція) - тільки один з таких видів стягнення: 1) догана; 2) звільнення (санкція).

Види правових норм

Це, по суті, класифікація правових норм. Класифікація норм права дозволяє краще визначити місце правових норм в системі права і їх взаємозв'язки; вияснити функції правових норм і їх роль в механізмі правового регулю­вання; вона дає схему шляхів і засобів правового впливу на суспільні відносини; можливість значно покращити правотворчу і правозастосовчу діяльність у державі.

Класифікація норм права на види є продовженням розгляду структури системи права, але на вищому рівні, ніж структура норми права. Найбільш повну класифіка­цію видів норм права дав проф. П. М. Рабінович (Львів). Для класифікації існує більше 7 критеріїв. Основні мож­на привести такі:

1) за функціональною роллю в механізмі правового ре­гулювання: а) первинні, відправні і вторинні (доповню-вальні). Всі вони неоднорідні і серед них можна виділити: норми-начала, норми-принципи, норми-аксіоми; норми-презумпції, норми-дефініції; б) норми-правила поведінки і діяльності людей та інших суб'єктів. Вони вказують на

45

права і обов'язки суб'єктів суспільних відносин, вид і мі­ру санкції за правопорушення; в) загальні і спеціальні; вони відрізняються за ступенем загальності і об'ємом (сферою дії). Наприклад, в кожному кодексі є розділи: загальна і особлива частина і відповідно види норм;

за предметом правового регулювання, або залежно від галузі права: конституційні, адміністративні, норми цивільного, трудового, кримінального, земельного, фі­нансового, екологічного, процесуального права тощо;

за методом правового регулювання: імперативні (владні приписи), диспозитивні (автономні), заохочуваль­ні (стимулюючі), рекомендуючі, закріплювальні (право-констатуючі);

за формою вираження припису правових норм, або залежно від встановлення і реалізації юридичних прав і обов'язків: управомочні, зобов'язувальні, заборонні, ка­раючі;

за суб'єктами правотворчості: норми представниць­ких органів державної влади, референдумів, глави держа­ви (Президента), органів державного управління, громад­ських об'єднань, органів місцевого самоврядування тощо.

Поняття, види і структура правовідносин

Право не може існувати без правовідносин, воно від­ображає їх і реалізується в них, живе і діє в них. Правовід­носини - це конкретна форма буття права. Правовідноси­ни безпосередньо пов'язані з державою і громадянським суспільством, з системою права і законодавства.

Щоб розкрити поняття правовідносин, потрібно від­межувати їх від інших соціальних відносин - моральних, економічних, політичних, релігійних і інших. Всі су­спільні відносини мають вольовий, ідеологічний харак­тер, але правовідносини ще й мають державно-вольовий або загальнонародний характер, оскільки державна влада юридично об'єктивує і закріплює ці відносини в системі чинних законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів. Правовідносини, звичайним чином, не можуть існу­вати без форм і системи права та законодавства. Норми права і законодавства відображають моделі правовідно­син. У нормах права вказується зміст правовідносин, умови їх виникнення, сторони, які беруть в них участь.

Правовідносини на відміну від інших суспільних від-

46

носин охороняються державною владою або суспіль­ством від порушень. Держава встановлює санкції за по­рушення тих чи інших правовідносин, за матеріальну і моральну шкоду, за порушення юридичних обов'язків, за факти правопорушень.

Учасники правовідносин зв'язані між собою суб'єктив­ними правами і обов'язками, які мають офіційний юри­дичний характер. Між ними існує суб'єктивний індивіду­альний правовий зв'язок на підставі законодавчих актів.

Правовідносини хоч і відносяться до надбудовних від­носин, але вони обумовлені матеріальними і духовними відносинами, економічним базисом. «Правовідносини не можна зрозуміти ні із самих себе, ні із так званого загаль­ного розвитку людського духу, навпаки, вони кореняться в матеріальних життєвих відносинах»,- писав К. Маркс1.

Традиційно у нас вважалось, що правовідносини не можуть існувати без системи писаного права і законо­давства. Разом із тим, як показала практика, в останні десятиліття в суспільстві може існувати дві групи право­відносин: правовідносини, які врегульовані законодав­ством, і правовідносини, які не врегульовані законодав­ством. Це обумовлено відсутністю законодавства, яке регулює певні суспільні відносини. Наприклад, орендні відносини між суб'єктами цивільного права виникли та існували тривалий час до видання закону про оренду. Такі відносини також виникають, коли виникає необхід­ність застосовувати аналогію права і закону. Таким чи­ном, правовідносини можуть існувати і без державних законів, хоча пізніше вони відображаються в офіційних нормативних актах2.

Цей факт обумовлений також бартерними відносина­ми. Ці відносини можуть виникати також на підставі природного права (стихійно) або договірного права.

Водночас можуть бути факти, коли закони існують, але правовідносини не виникають, оскільки немає механізму їх реалізації, не склались умови для їх впровадження тощо. Таким чином, може існувати три ситуації: 1) є закони і є пра­вовідносини; 2) є закони, але немає правовідносин; 3) є при­родні і соціальні правовідносини, але немає законів.

1 Див.: Маркс К., Знгельс Ф- Соч. Т. 13.- С. 6. Див.: Тихомиров Ю. А. Договор как регулятор общественньїх отношений.- Правоведение. 1990. № 5.- С. 27.

47

Правовідносини виникають і діють тоді, коли є два і більше суб'єкти суспільних відносин, між якими вини­кають права і обов'язки з приводу задоволення матері­альних і духовних потреб і інтересів зацікавлених сторін, які можуть бути врегульовані і не врегульовані законо­давством.

Правовідносини - це такі суспільні відносини, що ви­никають між двома і більше суб'єктами на підставі різних форм права (звичаєвого, природного, державного, прецедентного, договірного), які є суб'єктами права, ма­ють правосуб 'єктність (правоздатність і дієздатність) з приводу задоволення своїх матеріальних і духовних по­треб і інтересів і між якими існує правовий зв 'язок у формі суб'єктивних прав, свобод і обов'язків, які підтри­муються, охороняються і не забороняються державною владою або всім суспільством, і не суперечать принципам права, правової держави і громадянського суспільства.

Правовідносини виникають, змінюються і припи­няються на підставі юридичних фактів - дій і подій, на підставі виконання договірних зобов'язань, які не повин­ні суперечити чинній системі права і законодавства.

Правовідносини важко зрозуміти без розгляду струк­тури правовідносин. В структуру правовідносин входять такі елементи: суб'єкти, об'єкти (матеріальні або духовні), зміст (юридичні права і обов'язки). Суб'єктами правові­дносин можуть бути фізичні і юридичні особи, які по­винні мати певні правові властивості - бути правоздат­ними, дієздатними і деліктоздатними.

Правоздатність - це здатність особи мати юридичні права і обов'язки. Вона наступає з моменту народження і втрачається зі смертю фізичної особи. Дієздатність — це здатність особи своїми діями набувати юридичні права і нести юридичні обов'язки. Вона виникає в повному об'ємі з дня повноліття - з 18 років, а якщо особи одру­жуються, то з дня одруження (з 17 років - для жінок і 18 років - для чоловіків). В окремих випадках шлюбний вік може бути зменшений на один рік. У різних правові­дносинах і з різних галузях права дієздатність наступає з різного віку. Деліктоспроможність - це здатність особи нести юридичну відповідальність. Деліктоздатність не зав­жди збігається з дієздатністю.

Об'єктами правовідносин можуть бути матеріальні і духовні цінності. До матеріальних цінностей відносяться

48

засоби виробництва, майно, речі, гроші, цінні папери тощо. До духовних цінностей відносяться твори мисте­цтва, культури, життя, честь і гідність особи, авторські права, особистісні права, культурні і моральні права то­що. Об'єктами правовідносин можуть бути ті об'єкти, які знаходяться в цивільному товарообігу, а також діяль­ність і поведінка суб'єктів, яка не заборонена правом.

Зміст правовідносин. У зміст правовідносин входять юридичні або природні права і обов'язки учасників су­спільних відносин. Крім того, спеціалісти розрізняють юридичний і фактичний зміст правовідносин. Ці сторони змісту правовідносин нерозривно пов'язані між собою. Фактичний зміст правовідносин виражає матеріальні або духовні цінності, потреби і інтереси суб'єктів правовід­носин. Юридичний зміст складають суб'єктивні права і обов'язки учасників правовідносин. Ці суб'єктивні пра­ва і обов'язки, зазвичай закріплені в нормативно-право­вих актах і інших нормах права.

Для прикладу розглянемо найбільш розповсюджені правовідносини стосовно договору купівлі-продажу або оренди житлового приміщення. По договору купівлі-продажу в правовідносинах можна виділити такі елемен­ти: суб'єкти - продавець і покупець; об'єктами правові­дносин є майно, товари або інші цінності, які продає продавець і купує покупець; у зміст входять права і обов'язки продавця і покупця: продавець має право про­давати майно (річ) і право вимагати гроші за вартість майна, його обов'язок продати доброякісне майно (річ) і видати його покупцеві після того, як заплачено за майно; покупець має право вимагати продаж якісного майна (речі) і видачі його після сплати грошей, обов'язок по­купця - заплатити за вартість даного майна.

Види правовідносин. Правовідносини мають дуже різноманітний характер, і їх видів дуже багато:

залежно від врегульованості законодавством, вони можуть бути врегульовані законом (нормативним актом) і не врегульовані - природні правовідносини;

залежно від галузей права (предмета правового ре­гулювання), вони можуть бути конституційні, адмініст­ративні, цивільно-правові, фінансово-правові, трудові, земельні, екологічні, кримінально-правові тощо;

в залежності від кількості суб'єктів, які беруть участь у правовідносинах, їх можна поділити на прос-

49

ті  (два суб'єкти) і складні, коли  існує три  і більше суб'єктів;

за методом правового регулювання правовідносини можуть бути договірні і управлінські (державно-владні);

за змістом суспільних відносин вони можуть мати характер політичних, економічних, моральних, релігій­них, міжнародних відносин тощо;

за змістом поведінки суб'єктів вони можуть бути активні (виконання обов'язків) і пасивні (утримання від певних фактичних фізичних дій);

у залежності від функціонального призначення, во­ни можуть бути регулятивні (статичні - закріплювальні і динамічні - розвивальні) і охоронні (соціальні цінності);

за терміном тривалості: короткочасні,- які завер­шуються виконанням учасниками своїх прав і обов'язків, і продовжувальні,- які не завершуються виконанням од­них прав і обов'язків (наприклад, трудові правовідноси­ни після укладення трудового договору);

за характером відносин, які можуть регулюватись національною системою права і нормами міжнародного права,- внутрішні правовідносини і міжнародні право­відносини.

Форми (джерела) права

Термін «джерела права» має неоднозначне значення. В одному випадку його розуміють як матеріальне дже­рело права - правотворча сила (державна влада, судові органи, правові концепції, референдуми народу, право-застосувальна практика, звичаї народу і т. п.); в іншому -як історичні пам'ятки права, які колись мали значення діючого права (Руська Правда, Закони XII таблиць); в третьому випадку, як формальне джерело права - спо­сіб вираження змісту правил поведінки, що встановлю­ються державою. Така багатозначність терміна «джерела права» вимагає замінити його терміном «форма права».

Форма права - це зовнішнє оформлення змісту за­гальнообов'язкових правил поведінки, які офіційно вста­новлені (санкціоновані) державою або загальновизнані суспільством. Це, по суті, різні види права, зовнішня форма існування змісту норм права.

Історія правознавства знає 4 форми права:

1)правовий звичай;

50

правовий прецедент;

нормативно-правовий договір;

нормативно-правовий акт.

Правовий звичай - це історично обумовлене неписане правило поведінки і діяльності людей, яке ввійшло в звичку в силу багаторазового застосування протягом тривалого часу життя суспільства. Іноді правовий звичай санкціонується державою. Сьогодні така форма права у нас майже не збереглася. Правові звичаї були дуже роз­повсюджені в Україні до 20-х років нашого століття, особливо в Запорізькій Січі, які описані Пантелеймоном Кулішем у творі «Чорна рада»: вибори кошового отамана, покарання запорожців за різні провини і злочини. Пра­вові звичаї були поширені в родоплемінному суспільстві, рабовласницькому і феодальному суспільствах.

Правовий прецедент - це рішення суду чи адміністра­ції з конкретної справи, яка розглядалась вперше, і яка мала загальнообов'язковий характер для вирішення на­ступних аналогічних справ. Він поділяється на судовий чи адміністративний, в залежності від того, хто приймав це рішення. Ця форма права розповсюджена в США і країнах Британської співдружності. Іноді таке право називають прецедентне право або англосаксонська система права.

Нормативно-правовий договір - це така форма права, при якій два і більше суб'єкти суспільних відносин до­мовились про взаємні права і обов'язки з економічних, політичних чи інших соціальних проблем, уклали між собою угоду або договір в усній або письмовій формі. Вони можуть мати міжнародний і внутрінаціональний характер. Наприклад, Угода про створення Співдружно­сті Незалежних Держав (1991 р.) у процесі розпаду СРСР, угоди між двома фірмами, підприємствами, в т. ч. іноземними, між окремими громадянами.

Нормативно-правовий акт - це юридичний документ, який приймається органами державної влади або упов­новаженими державою іншими суб'єктами, має формаль­но-визначений, загальнообов'язковий характер і охороня­ється державною владою від порушень. Це основна, а іноді єдина форма права в багатьох державах, у т. ч. і в Україні. Нормативно-правові акти поділяються на зако­ни і підзаконні акти, які складають систему писаного пра­ва. Наприклад, Закон «Про вибори народних депутатів України», Декрети Кабінету Міністрів, Укази Президента.

51

Поняття закону і види законів

У природі і суспільстві існує багато різноманітних за­конів: хімічні, біологічні, фізичні і математичні, еконо­мічні, філософські, моральні, релігійні, психологічні за­кони, закони формальної логіки, закони мови, космічні і інші закони. Різні природничі і гуманітарні науки ви­вчають і досліджують ці закони або закономірності роз­витку природи і суспільства.

Поряд з цим існують і закони, які приймаються дер­жавою, як один із видів нормативно-правових актів, як одна із форм права. Державний закон - це нормативно-правовий акт, який приймається вищими представниць­кими органами державної влади (парламентом) або всім народом на загальнонародних референдумах (віче, збо­рах) в особливому порядку, який виражає потреби і ін­тереси більшості або всього народу, має найвищу або вищу юридичну силу по відношенню до інших норматив­них актів, загальнообов'язковий для всього населення і держави, охороняється державною владою і направле­ний на регулювання найбільш важливих економічних, по­літичних, моральних і інших соціальних відносин і охоро­ну матеріальних та духовних цінностей суспільства.

У більшості країн світу закони приймаються парла­ментами - найвищими представницькими органами вла­ди. В Україні право приймати закони належить до повно­важень Верховної Ради України (ст. 85 Конституції). Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією (ст. 91 Конститу­ції). У ст. 92 Конституції України вказуються найбільш важливі питання і відносини, які повинні регулюватись виключно законами.

Закони підписує Голова Верховної Ради України і не­відкладно направляє їх Президентові України. Президент протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону під­писує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюд­нює або повертає закон зі своїми вмотивованими і сфор­мульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду. Якщо Президент України про­тягом 15 днів не повернув закон для повторного розгля­ду, закон вважається схваленим Президентом і має бути підписаний та офіційно оприлюднений.

Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як дво­ма третинами (2/3) від її конституційного складу, Пре­зидент зобов'язаний його підписати та офіційно опри­люднити протягом 10 днів. Закон набирає чинності че­рез 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування (ст. 94 Конституції).

Відповідно до Конституції України право законодав­чої ініціативи у Верховній Раді належить Президентові України, народним депутатам України, Кабінету Мініст­рів і Національному банку України. Законопроекти, які визначені Президентом України як невідкладні, розгля­даються Верховною Радою України позачергово.

Всі закони, які існують в Україні, поділяються залеж­но від суб'єктів їх видання на такі види:

закони, які прийняті Верховною Радою України;

закони колишнього СРСР, які регулюють відноси­ни, що не врегульовані законами України і не суперечать Конституції і законам України;

закони Автономної Республіки Крим, які прийняті до прийняття нової Конституції України. Вони діють тільки ца території Криму.

Залежно від їх юридичної сили (ієрархії) і за спеціаль­ним значенням (цінністю) в системі законодавства, вони мають таку ієрархію і види:

1) Конституційні закони, до яких відноситься Конс­титуція - Основний Закон України, яка прийнята 28.06.1996 р. Верховною Радою України. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конс­титуції і повинні відповідати їй. Норми Конституції є нормами прямої дії. Крім того, в ст. 8 Конституції за­кріплено положення: «В Україні визнається і діє прин­цип верховенства права». Це означає, що Конституція і інші закони повинні відповідати вимогам і принципам права.

До конституційних законів також відносяться інші за­кони, які вносять зміни і доповнення до Конституції України, Конституції Автономної Республіки Крим. На­приклад, Закони «Про громадянство», «Про Президента України», Конституційний договір між Верховною Ра­дою і Президентом України від 10.06.1995 р. і інші. Ці

52

53

закони   приймаються   2/3 голосів   від   конституційного складу депутатів ВРУ.

Органічні закони, які займають друге місце за юри­дичною силою після Конституції України. Органічні за­кони - це такі закони, які конкретизують найважливіші положення Конституції України, передбачені Конститу­цією або її концепцією, а також які випливають з їх зміс­ту. Ці закони приймаються 2/3 голосів від фактичної кіль­кості депутатів ВР України.

Звичайні або поточні закони, які регулюють інші важливі суспільні відносини. Вони можуть бути кодифі­ковані і некодифіковані і складають найбільшу кількість законів. Наприклад, Закони «Про власність», «Про під­приємництво», Цивільний і інші кодекси.

Надзвичайні закони, які приймаються в необхідних випадках, передбачених Конституцією і надзвичайними ситуаціями.

Крім того, можуть бути і інші закони, в тому числі прийняті на загальнонародних референдумах, а також міжнародно-правові акти, які ратифіковані Верховною Радою України, входять в систему законодавства на рівні із законами республіки. Можуть також бути федеральні і республіканські (або штатів); крім того, можуть бути правові закони і неправові закони, демократичні і авто­ритарні, по галузях права і законодавства - кримінальні, цивільні, процесуальні тощо; по сферах впливу і змісту -економічні, політичні, моральні і аморальні, міжнарод­но-правові, духовні (культурні) тощо.

Поняття і види підзаконних нормативно-правових актів

У системі писаного права, крім законів, можуть існу­вати й інші нормативно-правові акти. Нормативно-пра­вові акти відрізняються від інших правових актів, в тому числі індивідуальних правових актів, інтерпретаційних (тлумачення норм права), договірних актів і інших на­ступними ознаками:

1) Нормативно-правові акти мають владний характер і різну юридичну силу. Вони приймаються компетентни­ми державними органами та іншими суб'єктами, упов­новаженими державою, в межах своєї компетенції. Юри-

54

дична сила нормативно-правових актів визначається по­літичною і юридичною силою, правомочністю суб'єктів (парламенту, уряду, Президента, референдуму тощо), які видають нормативні акти.

2)             Вони мають офіційну назву (постанови, укази), пе­

редбачену в законах для тих чи інших державних органів.

3)             Вони приймаються на підставі законів, повинні

відповідати законам і направлені на виконання законів і

Конституції. У зв'язку із цим вони підпорядковані зако­

нам і мають меншу юридичну силу ніж закони, тому і

називаються підзаконними нормативними актами.

Нормативно-правові акти є загальнообов'язковими, офіційними юридичними документами для всього насе­лення і посадових осіб, кого вони стосуються; вони кон­кретизують юридичні права і обов'язки громадян і поса­дових осіб.

Вони вступають у юридичну силу відповідно до за­конодавства і мають чинність в часі і просторі. Це є одна із форм права, на відміну від індивідуальних правових актів.

Ці акти охороняються державною владою від по­рушень як одна із форм писаного права.

Підзаконний нормативно-правовий акт - це письмо­вий офіційний юридичний документ, який видається окремими державними органами в межах їх компетенції на підставі закону (в межах закону і на його виконання), має державно-владний загальнообов'язковий характер для громадян і посадових осіб, конкретизує юридичні права і обов'язки суб'єктів правовідносин, охороняється державною владою від порушень і направлений на регу­лювання і охорону правовідносин і соціальних цінностей.

Підзаконних нормативно-правових актів дуже багато і їх можна класифікувати за суб'єктами видання і юри­дичною силою:

Укази і постанови Верховної Ради України, Президії;

Укази і розпорядження Президента;

Декрети, постанови і розпорядження Кабінету Мі­ністрів України;

Накази, інструкції і положення міністерств і держ-комітетів;

Накази і розпорядження держадміністрації області, району, міста;

Акти колишнього Президента СРСР, Ради Мініст-

55

рів СРСР (Кабінету Міністрів), укази та постанови Вер­ховної Ради СРСР, з питань, які не врегульовані законо­давством України і не суперечать законодавству України;

Підзаконні (рішення, постанови ВР АРК, РМ АРК) нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим;

Міжнародні договори, укладені Україною і ратифі­ковані Верховною Радою України згідно із Законом «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10.12.1991р.;

інші підзаконні нормативні акти:

акти Всеукраїнського і місцевих (локальних) рефе­рендумів;

акти органів місцевого самоврядування;

акти окремих громадських об'єднань, уповноваже­них державою видавати такі акти (т. з. делеговане зако­нодавство);

локальні нормативно-правові акти - накази керівни­ків підприємств і організацій, які стосуються всіх членів колективу, рішення загальних зборів і ради трудового колективу, колективний трудовий договір тощо;

нормативно-правові акти прокуратури України, Вер­ховного Суду, Вищого арбітражного суду і інших право­охоронних органів.

Всі підзаконні нормативно-правові акти повинні від­повідати Конституції, вимогам і принципам права. Вони повинні мати всі реквізити: назву, хто видав, дату ви­дання, причини видання, підпис уповноваженої особи і печатку.

Систематизація нормативно-правових актів

Нормативно-правових актів дуже багато. Вони ви­даються різними державними органами і в різний період. Ними важко користуватись і важко їх знайти. У зв'язку із цим проводиться систематизація.

Систематизація - це впорядкування нормативно-пра­вових актів з метою зручності в користуванні, внесення коректив в них і пристосування до змін, які відбулись в економічному, політичному і моральному житті суспіль­ства, заміни застарілих нормативних актів новими, ком­п'ютеризація їх.

Систематизація законодавства почала проводитись дав­но. Історії відомо чотири головних види систематизації: консолідація, інкорпорація, кодифікація і створення Зво­ду законів.

Консолідація - це поєднання, об'єднання багатьох нормативних актів з одного питання різних епох і зведення їх в один акт, а також пристосування їх до но­вих економічних і політичних відносин. При консоліда­ції не міняється зміст правовідносин. Так, в бага­тьох країнах Європи в XVI-XVII століттях відбулась рецепція (пристосування) римського цивільного права до нових відносин. Консолідація широко використову­валась в Англії. Консолідація - одна із форм право-творчості держави, хоч і не зводиться до законотвор­чості.

Інкорпорація - це така систематизація нормативних актів, яка не вносить ніяких змін у зміст норм права цих актів. Вона може проводитись з різних підстав: хроноло­гічно - по роках видання, за сферами правового регулю­вання, за галузями права тощо. Наприклад, у минулому був виданий Збірник Постанов Ради міністрів УРСР. Ін­корпорація може бути за юридичною силою офіційною (державною) і неофіційною - кожна організація чи юрист самі проводять систематизацію. За обсягом вона може бути: генеральна (загальна), галузева, міжгалузева, спеціальна (по інститутах права). За критерієм об'єд­нання нормативних актів: предметна, хронологічна, за суб'єктами (хто приймав ці акти).

Кодифікація - це така систематизація, або впорядку­вання нормативних актів, яка пов'язана із переробкою їх змісту. Кодифікація в зв'язку із цим може бути тільки офіційною. За обсягом вона може бути: галузева, міжга­лузева, спеціальна; за формою вираження: основи зако­нодавства, кодекси, статути, закони, положення тощо. Наприклад, в 1992 р. Верховна Рада України створила депутатські комісії і робочі групи спеціалістів для про­ведення і підготовки проектів нових кодексів України: кримінального, кримінально-процесуального, виправно-трудового (виконавчого), цивільного, цивільно-проце­суального.

Звід законів - це така систематизація, яка включає всі види систематизації (інкорпорацію, кодифікацію), в т. ч. і прийняття нових актів, яких не було раніше.

56

57

Поняття системи права

Право будь-якої держави являє собою не просто су­купність норм, але і певну систему норм, які пов'язані між собою внутрішньою єдністю. Ця єдність обумовлена суттю права, його правовими принципами, політичною і економічною системами. Єдність системи права обумов­лена також змістом і функціями права, єдністю всієї сис­теми суспільних відносин, формами власності, правовим становищем людини і держави в суспільстві.

Центральне місце в питаннях внутрішньої організації і побудови системи права належить проблемі виділення галузей права. Критеріями такого розмежування є пред­мет і метод правового регулювання. Предметом правово­го регулювання є суспільні відносини. Ці відносини за своїм змістом неоднорідні. Класифікація цих неоднорід­них відносин і зведення їх в окремі групи якісно одно­рідних відносин і відповідно норм права веде до виді­лення галузеу права. Разом із тим, іноді недостатньо предмета правового регулювання, щоб розмежувати всю сукупність норм на галузі. Для цього існує другий кри­терій розмежування - метод правового регулювання. Та­ких основних методів два:

авторитарний або державно-владний (імператив­ний), який заснований на правовій нерівності суб'єктів правовідносин;

автономний, заснований на рівноправності суб'єк­тів, на юридичній незалежності до вступу в правовідно­сини, а з їх виникненням - на самостійному виконанні своїх зобов'язань.

За допомогою предмета і методів правового регулю­вання, а також за соціальним значенням і кількістю норм права всі норми права можна класифікувати на галузі: конституційне, адміністративне, фінансове, земельне, кримінальне, цивільне, трудове, економічне (господарсь­ке), сімейне, цивільно-процесуальне та ін. Всі галузі пра­ва в свою чергу поділяються на підгалузі і на правові інс­титути, які в цілому складають систему права.

Кожна система права складається історично і вона обумовлена певними правовими принципами (ідеями). Система права України обумовлена принципами право­вої держави і громадянського суспільства. До них можна віднести: принцип народовладдя, розподілу влади, прин-

цип рівності і рівноправності громадян, принцип спра­ведливості, принцип єдності прав і обов'язків, принцип взаємоповаги і взаємовідповідальності держави і особи, принципи природного права - права на життя, безпеку, свободу, власність, мир, соціальну захищеність тощо. Всі ці принципи і загальнолюдські цінності, які виража­ються в нормах права і законодавства, об'єднують сис­тему права в єдиний організм, в єдину узгоджену систе­му норм, правових інститутів і галузей.

Система права - це об'єктивно зумовлена внутрішня організація і структура права певної держави, яка вира­жає єдність і узгодженість юридичних норм та об'єк­тивний поділ їх на галузі, підгалузі та інститути відпо­відно до особливостей суспільних відносин.

У системи права багатьох країн світу входить не тіль­ки така форма права як нормативно-правовий акт, але і правовий звичай, правовий прецедент, нормативно-правові договори, міжнародно-правові акти, норми релі­гійного і традиційного права.

Систему права потрібно відрізняти від системи зако­нодавства, оскільки вони тісно взаємозв'язані. Система законодавства - більш вузьке поняття, в ньому вира­жаються правові норми, правові інститути, підгалузі і галузі права, а також принципи права. За своїм об'ємом законодавство включає, крім норм права, правові понят­тя, завдання, цілі і мотиви прийняття нормативно-правових актів, декларації, преамбули, програмні поло­ження, механізм реалізації нормативних актів і норм права. Законодавство не ототожнюється з галузями, під-галузями і правовими інститутами, так як в закони мо­жуть входити різні галузі права.

Поняття «законодавство» в теорії і практиці має два значення,- більш широке і вузьке. У вузькому значенні під законодавством розуміють тільки всі закони. В ши­рокому - закони й інші підзаконні нормативно-правові акти. Широке значення цього поняття було обумовлено практичним впровадженням, потребами застосування нормативно-правових актів, а також великим об'ємом підзаконних нормативно-правових актів, які конкретизу­вали закони.

У сучасному світі можна виділити такі системи права:

1) континентальна система права (в державах конти­нентальної Європи);

58

59

система загального права (англосаксонська чи пре-цедентна);

система мусульманського права;

система релігійного (за винятком ісламу і каноніч­ного права) і традиційного права;

система соціалістичного права.

В Україні складається особливий перехідний тип пра­ва або система писаного права.

Галузі права і правові інститути

Як уже зазначалось, система права складається із га­лузей і правових інститутів, які можна виділити за допо­могою предмета і методів правового регулювання.

Існують окремі галузі права, де застосовується тільки владний (імперативний) метод: конституційне, адмініст­ративне, кримінальне, кримінально-процесуальне, фі­нансове право. Ці галузі права складаються із норм, які регулюють відносини між державою і громадянами, а також юридичними особами. Ці галузі права в багатьох країнах світу називаються публічним правом.

За допомогою автономного методу регулюються від­носини між громадянами і їх об'єднаннями (юридични­ми особами). Такі галузі права називають приватним правом. До них відносяться: цивільне, економічне (гос­подарське), сімейне, трудове, торгове.

У колишньому СРСР приватне право зникло з науки і практики, як і сама приватна власність, оскільки в 1922 р. В. І. Ленін заявив: «Ми нічого «приватного» не визнаємо, для нас все в галузі господарства є публічно-правове, а не приватне». В останні роки, в зв'язку з реа­білітацією приватної власності, повинно бути реабіліто­ване і приватне право.

Галузь права - це така сукупність якісно однорідних норм права, які регулюють певну сферу суспільних від­носин за допомогою тих чи інших методів і складають, по суті, автономну підсистему права.

У нас виділяються такі основні галузі права: консти­туційне, адміністративне, фінансове, земельне, економіч­не (господарське), цивільне, сімейне, трудове, екологіч­не, аграрне, цивільно-процесуальне, житлове^ пенсійне, кримінальне, кримінально-процесуальне, виправно-трудо­ве (виконавче), міжнародне і космічне право.

60

Разом із тим багато спеціалістів виділяють в системі права підгалузі права. Це така сукупність норм, яка вхо­дить в окрему галузь або регулює дуже тісно пов'язані правовідносини. Наприклад, право соціального забез­печення розглядається як підгалузь трудового права, ви­правно-трудове - як підгалузь кримінального права. В теорії і практиці це спірні питання, як і стосовно жит­лового права.

У системі права окремі галузі можуть об'єднуватися в окремі блоки, які нерозривно пов'язані між собою. На­приклад, кримінальне, кримінально-процесуальне і ви­правно-трудове право; цивільне, сімейне і цивільно-про­цесуальне право.

Кожна галузь включає в свою структуру правові ін­ститути. Правовий інститут - це окрема група правових норм, які регулюють найбільш однорідні суспільні від­носини в самій галузі права і тісно зв'язані між собою. Наприклад, в конституційному праві можна виділити такі інститути: інститут громадянства, інститут виборчої системи; в цивільному праві: інститут власності, угоди, зобов'язання.

Загальна характеристика галузей права

Оскільки галузей права досить багато, то в даному випадку можна викласти лише найбільш важливі, головні (хоча всі вони важливі) і гранично коротко.

1) Конституційне право. Вельми часто його називали державним, оскільки воно регулює державні відносини, але з позицій сучасних знань цей термін вживати недо­речно, тому що все законодавство видається державою, є її «власністю» (умовно) і вона його охороняє. Це головна галузь права. Вона складає сукупність норм, які вира­жають і закріплюють основи державного і суспільного ладу, форми правління, державно-територіальний устрій, організацію, принципи і функції державних органів, по­літичну, економічну системи, основні права і обов'язки громадян тощо.

Основним джерелом цієї галузі є Конституція - Ос­новний Закон держави. Крім того, приймаються й інші конституційні закони, які деталізують саму Консти­туцію.

61

Адміністративне право - це така галузь, яка регу­лює організацію і порядок в системі державного управ­ління суспільством і в самих державних установах. Во­но встановлює також види і склади адміністратив­них правопорушень, порядок застосування і види адмі­ністративних стягнень щодо громадян і посадових осіб, які допустили такі правопорушення. Ці норми закріп­лені в Кодексі України про адміністративні правопору­шення.

Цивільне право - дуже актуальна галузь права в сучасний період. Норми цієї галузі регулюють майнові і пов'язані з ними немайнові відносини між громадянами і юридичними особами. Ця галузь має надзвичайно багато нормативних актів, але найважливіший із них - Цивіль­ний кодекс України, Житловий кодекс.

Цивільне-процесуальне право регулює порядок, процедуру і принципи розгляду цивільних, трудових, сімейних і інших спорів між громадянами і юридичними особами в судах загальної юрисдикції. Ці норми викла­дені в Цивільно-процесуальному кодексі України.

Трудове право регулює трудові відносини між працівником і власником (чи адміністрацією) з приводу укладання трудового договору, розірвання його, регла­ментує робочий час і час відпочинку, умови праці і опла­ту праці, розгляд трудових індивідуальних і колективних спорів тощо. Нормативних актів у цій галузі досить бага­то, але основний - Кодекс законів про працю України.

Сімейне право регулює порядок і умови реєстрації шлюбу, права і обов'язки подружжя, порядок розірвання шлюбу, стосунки між дітьми і батьками, опіку і піклу­вання, інші питання.

Кримінальне право - це така галузь права, яка встановлює, які діяння є соціально-небезпечними, склад злочинів і санкції за них, поняття злочину, порядок при­значення покарання і види покарань тощо. Головне дже­рело - Кримінальний кодекс України.

8)             Кримінально-процесуальне право регламентує

порядок і процедуру попереднього слідства, судового

слідства, права і обов'язки учасників кримінального

процесу, порядок розгляду кримінальних справ і вине­

сення вироків. Ці норми закріплені в Кримінально-про­

цесуальному кодексі України.

9)             Виправно-трудове (виконавче) право - регулює

62

порядок відбування покарання і дострокового звільнення від покарання та інші питання.

10) Фінансове право - галузь права, яка регулює ду­же складні відносини, в тому числі порядок формування і розподілу державного бюджету, податкову систему та інші важливі питання.

Поняття законності. Юридичні гарантії законності

Термін «законність» з'явився в період буржуазних ре­волюцій і зводився до вимоги підкорення громадян, ад­міністрації, посадових осіб і суду приписам закону і до заборони виходити за його межі. Зокрема, в ст. 5 Декла­рації прав людини і громадянина 1789 р. (Франція) запи­сано, що все те, що не заборонено законом, дозволено, і ніхто не може бути примушений до дій, які не передба­чені законом.

У нас в одних випадках «законність» розглядали, як метод управління державою і суспільством по точному і неухильному виконанню і дотриманню законів і інших підзаконних актів. У другому випадку розглядали як ре­жим діяльності всіх державних органів, громадських об'єднань і громадян по точному і неухильному дотри­манню законодавства. В зв'язку з цим часто траплялось, що чим точніше виконувались закони, тим більше здійс­нювалось беззаконня. В третіх випадках законність ото­тожнювали з правопорядком.

У зв'язку з цим потрібно сказати, що законність по­чинається із досконалості самих законів. Законність — це особливий режим або процес діяльності держави і всіх інших суб'єктів суспільних відносин, суть якого зводи­ться до трьох основних вимог:

наявність добре продуманої системи демократич­них правових законів і підзаконних нормативних актів;

точне і повне закріплення правового статусу (прав і обов'язків) всіх учасників суспільних відносин, зокрема державних органів і посадових осіб;

точне і неухильне дотримання законів і інших нор­мативно-правових актів всіма посадовими особами і громадянами.

Такий  підхід відповідає  вимогам ст.  8 Конституції

63

України, де проголошується, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, на якому ґрунтується ця Конституція. Конституція має найвищу юридичну силу. Норми Конституції є нормами прямої дії. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Консти­туції України і повинні відповідати їй. Сьогодні ставить­ся питання про введення нового поняття - правоза-конність.

Громадяни здійснюють свої права за принципом «до­зволено все, що не заборонено законом». Державні орга­ни, органи місцевого самоврядування, посадові особи здійснюють повноваження за принципом «дозволено лише те, що визначене законом». Органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноважен­ня в установлених цією Конституцією межах і відповід­но до законів України (ст. 6 Конституції).

Законність у суспільстві повинна бути гарантована не тільки державою, а й іншими суб'єктами суспільних відно­син. Гарантії законності - це система різноманітних, у тому числі юридичних, засобів, за допомогою яких реалізуються права і обов'язки всіх суб'єктів суспільних відносин, охо­роняються і відновлюються порушені суб'єктивні права громадян, юридичних осіб і держави в цілому.

Всі гарантії можна поділити на загальносоціальні і юридичні. До загальносоціальних відносяться: політичні, економічні, ідеологічні та інші. Юридичні гарантії - пе­редбачена правовим законодавством система юридичних засобів, включаючи практичну діяльність державних ор­ганів, по реалізації, охороні і відновленню порушених суб'єктивних прав і обов'язків.

Юридичних гарантій є багато і їх можна класифікувати:

за суб'єктами застосування гарантій: парламентські, президентські, судові, прокурорські, самоврядні (муніци­пальні), адміністративні (управлінські), контрольні, гро­мадські (партійні);

за видами правових норм, які забезпечують закон­ність: конституційні, процесуальні, матеріальні (норми матеріального права);

за характером юридичної діяльності: правотворчі, правозастосувальні, правореалізаційні, ідеологічні (пра­вова пропаганда, правова просвіта, правовий всеобуч).

Можуть існувати й інші юридичні гарантії законності, зокрема міжнародно-правові.

Поняття і види правопорушень

Правопорушення відрізняється від правомірної пове­дінки і діяльності такими ознаками:

це суспільно небезпечне або шкідливе діяння;

це протиправне діяння (дія або бездіяльність);

винне протиправне діяння;

юридично карне діяння;

наявність причинного зв'язку між протиправними діяннями і наслідками.

Правопорушення - це соціально небезпечне або шкід­ливе, протиправне, винне діяння деліктоздатного суб'єк­та (фізична чи юридична особа), яке передбачене чинним законодавством і за яке встановлена юридична відпові­дальність.

Всі правопорушення є суспільно небезпечними або шкідливими, оскільки вони направлені проти суб'єктив­них прав і свобод людини, юридичної особи, держави чи суспільства в цілому. Порушуючи чиїсь природні чи юридично закріплені права, правопорушник наносить шкоду людям, природі, державі чи організаціям. Шкода буває різна: матеріальна, моральна, а іноді і дуже небез­печна, коли здійснюється посягання на життя чи здо­ров'я людини, на державну безпеку тощо. У зв'язку з цим кримінальні злочини є найбільш небезпечними се­ред усіх правопорушень.

Всі правопорушення направлені проти вимог чин­ного законодавства чи природних прав людини, які ще не закріплені в законодавстві. Вони можуть виражатися в активних фізичних діях правопорушника (порушення правил дорожнього руху, крадіжка, хуліганство). В ок­ремих випадках правопорушення вчиняються в резуль­таті бездіяльності, коли на суб'єкта покладаються юри­дичні обов'язки законом чи договором, а він не виконує їх, у результаті чого наноситься шкода чи соціальна не­безпека. Наприклад, на охоронника покладається обов'я­зок охороняти матеріальні цінності, а він не виконав своїх обов'язків і це призвело до розкрадання майна. Тому поняття «дія» і «бездіяльність» охоплюються од­ним поняттям - «діяння».

Правопорушення - це не тільки протиправне, шкід­ливе, небезпечне діяння, але і винне діяння. Без винй\ні-хто не може бути притягнутий до юридичної відпові-

64

3   1-433

65

дальності (за винятком безвинної відповідальності в ци­вільному праві). Вина - це психічне ставлення особи до своїх протиправних діянь. Вона має об'єктивну і суб'єк­тивну сторону (як почуття вини).

Карність означає, що в діючому законодавстві пе­редбачені склад правопорушень і встановлена міра юри­дичної відповідальності. В зв'язку з цим всі правопору­шення і відповідальність за них юридично закріплені в законодавстві. Питання про відповідальність за пору­шення природних прав людини, які юридично не закріп­лені в законодавстві, повинні вирішуватись на підставі міжнародно-правових актів, які ратифіковані Україною, або на підставі застосування права по аналогії права і закону.

В окремих видах правопорушень, особливо злочи­нах, необхідно встановити причинний зв'язок між про­типравними діями і наслідками. Якщо такого причин­ного зв'язку не буде, то і не можна звинувачувати особу в конкретному злочині.

Всі правопорушення поділяються на дві групи: кри­мінальні злочини і проступки. Проступки в свою чергу поділяються на: адміністративні правопорушення, конс­титуційні, фінансові, цивільно-правові, дисциплінарні (порушення трудової дисципліни), земельні, екологічні, процесуальні, шлюбно-сімейні. Можуть бути й інші пра­вопорушення залежно від галузей права.

Поняття і види юридичної відповідальності

Юридичну відповідальність потрібно відрізняти від «позитивної відповідальності», яку розуміють як почуття відповідальності за свою поведінку, діяльність, як почут­тя обов'язку. «Позитивна відповідальність» існує у трьох формах часу: в майбутньому, сучасному і минулому, хо­ча в більшості випадків вона направлена на перспективу. Юридичну відповідальність розглядають тільки в ретро-спективі, як негативну відповідальність за минулі право­порушення, тому що притягнення до відповідальності за майбутні правопорушення - абсурд і безглуздя.

Юридична відповідальність - це міра покарання пра­вопорушника шляхом позбавлення його певних соціаль­них благ чи цінностей (матеріальних, духовних чи осо-

бистісних), які йому належали до факту правопорушен­ня, від імені держави (суспільства) на підставі закону (або іншого нормативного акта), з метою попереджен­ня правопорушення і відновлення (чи відшкодування) втрачених суб'єктивних прав на матеріальні і духовні цінності.

Юридична відповідальність - це міра покарання, яка має, загалом, публічний характер. Вона здійснюється або може здійснюватись від імені держави шляхом держав­ного примусу. В окремих випадках відшкодування збит­ків може відбуватись добровільно без державного втру­чання. Юридична відповідальність повинна бути перед­бачена, як правило, в законодавстві, зокрема в кримі­нальному і адміністративному. Всі види відповідальності служать попередженню нових правопорушень.

Різні види відповідальності мають свою особливість або специфіку, різну мету і цілі, тому деталізація цього питання відноситься до різних галузей права.

Юридична відповідальність здійснюється на засадах законності, обґрунтованості, невідворотності, індивіду­алізації і справедливості. В ст. 66 Конституції закріп­лено, що кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.

Юридичну відповідальність поділяють на такі основні види: конституційна, кримінальна, адміністративна, дис­циплінарна, цивільно-правова, матеріальна (в зв'язку із завданням шкоди в процесі виконання трудових обов'яз­ків). По суті, це різновид цивільно-правової відповідаль­ності, яка має свої особливості.

Дискутується питання про можливість виділення і інших видів юридичної відповідальності: екологічної, процесуальної, сімейної, фінансової. Справа в тому, що види правопорушень можна класифікувати по галузях права, але не можна так класифікувати юридичну відпо­відальність.

Підстави юридичної відповідальності

Підставами юридичної відповідальності є склад пра­вопорушення, деліктоспроможність (осудність, дієздат­ність) суб'єкта і наявність законодавства. Всі ці підстави взаємопов'язані і закріплені в законодавстві.

66

з»

67

Юридична відповідальність настає лише за факт пра­вопорушення, який в літературі ще називають «склад правопорушень». Він є основною підставою юридичної відповідальності. Склад правопорушення обов'язково повинен бути закріплений в чинному законодавстві. Це законні підстави для юридичної відповідальності.

Кожне правопорушення має свою структуру або еле­менти: об'єкт, об'єктивна сторона правопорушення, суб'­єкт і суб'єктивна сторона правопорушення.

Об'єктом правопорушення є певні блага чи соціальні цінності, на пошкодження, позбавлення чи знищення яких спрямоване протиправне діяння. Об'єктами право­порушення можуть бути різноманітні матеріальні і ду­ховні цінності, які визначаються об'єктами правовідно­син. Це може бути власність, життя, здоров'я людини, державна безпека, порядок, управління, суб'єктивні пра­ва і свободи громадян тощо.

Об'єктивна сторона включає протиправне діяння, йо­го шкідливий або небезпечний результат. До об'єктивної сторони входить необхідний причинний зв'язок між про­типравним діянням і шкідливими або соціально небез­печними наслідками. Це особливо необхідно при встанов­ленні кримінальної відповідальності. Таке діяння може бути виражене як в активних діях, так і в результаті без­діяльності, коли суб'єкт не виконує зобов'язувальних норм права.

Юридична відповідальність настає лише за фізичні протиправні діяння. Не можуть бути підставою для юри­дичної відповідальності думки, переконання, бажання, настрої, світогляд, соціальні або особисті властивості людини. Суб'єктом правопорушення є фізична або юри­дична особа, яка повністю деліктоспроможна. Делікто-спроможність - це здатність особи нести юридичну від­повідальність. У кримінальному праві така особа повинна бути осудною, і навпаки, неосудна особа не може нести юридичної відповідальності. У цивільному законодавстві особа повинна бути повністю дієздатною.

За різні правопорушення, з різного віку настає юри­дична відповідальність. Кримінальна відповідальність на­стає з 16 років, а за особливо тяжкі злочині - з 14 років. За адміністративні правопорушення - з 16 років, за дисцип­лінарні - з 16 років, а в окремих випадках - з 15 років.

Юридична відповідальність настає лише за власні дії

правопорушника. Ніхто інший не може за когось відпо­відати.

Суб'єктивна сторона юридичної відповідальності ви­ражається у формах вини: умисел і необережність. Пря­мий умисел є тоді, коли суб'єкт усвідомлює протиправ-ність свого діяння, передбачає і бажає настання його негативних наслідків; непрямий умисел - суб'єкт усві­домлює протиправність свого діяння, передбачає його негативні наслідки, але байдуже ставиться до можли­вості їх настання. Необережність також виступає у двох формах: протиправна самовпевненість, коли суб'єкт ус­відомлює протиправність свого діяння, передбачає мож­ливість настання його негативних наслідків, проте споді* вається, що вони все-таки не виникнуть; протиправна недбалість відбувається тоді, коли суб'єкт усвідомлює протиправність свого діяння, але не передбачає можли­вості настання його негативних наслідків, хоча відпо­відно до рівня свого розвитку повинен це передбачати.

68