Розділ НІ ОКРЕМІ ГАЛУЗІ ЗАКОНОДАВСТВА

3.1. ТРУДОВЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Загальна характеристика трудового права і законодавства

Трудове право - це одна із важливих галузей системи права України, яка виражена в системі трудового зако­нодавства, в Конституції України, міжнародно-право­вих договорах, ратифікованих Верховною Радою Ук­раїни, і в інших нормативно-правових актах. Трудове право - це така система правових норм і принципів, які закріплюють право громадян і власників на працю, трудові права і обов'язки працівників і власників (або адміністрації - уповноважених органів), регулюють трудові правовідносини між: сторонами, порядок укла­дання колективного і індивідуального трудового дого­вору, робочий час і час відпочинку, нормування праці і заробітну плату, гарантії і компенсації, охорону праці, трудову дисципліну, порядок розгляду індивідуальних і колективних трудових спорів, державне соціальне страхування тощо.

Основні положення, принципи і норми трудового права систематизовані і кодифіковані в Кодексі законів про працю України, який прийнятий у 1971 р. і введений в дію з 1 червня 1972 р. За 1991-1997 pp. в Кодекс зако­нів про працю внесено багато змін і доповнень. Крім Ко­дексу законів про працю норми трудового права викла­дені в Указах Президента, в постановах Верховної Ради, Кабінету Міністрів України і в інших нормативно-правових актах. Всі підзаконні нормативно-правові акти повинні прийматись і відповідати Конституції України 1996 р. і Кодексу законів про працю.

Завданням законодавства про працю є регулювання трудових правовідносин всіх працівників, з метою зрос­тання продуктивності праці, поліпшення якості роботи, підвищення ефективності суспільного виробництва і піднесення на цій основі матеріального і культурного

178

рівня життя трудящих, зміцнення трудової дисципліни і поступового перетворення праці на благо суспільства й першочергову життєву потребу кожної працездатної лю­дини, і всебічна охорона трудових прав працівників.

Законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій неза­лежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим до­говором з фізичними особами.

Особливості праці членів кооперативів та їх об'єд­нань, колективних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств, працівників під­приємств з іноземними інвестиціями визначаються зако­нодавством та їх статутами. При цьому гарантії щодо зайнятості, охорони праці, праці жінок, молоді, інвалідів надаються в порядку, передбаченому законодавством про працю (ст. З Кодексу).

Трудові відносини громадян України, які працюють за її межами, а також трудові відносини іноземних гро­мадян, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях України, регулюються законодавством сто­рони працевлаштування та міжнародними договорами України (ст. 7 Кодексу).

Якщо міжнародним договором або міжнародною уго­дою, в яких бере участь Україна, встановлено інші пра­вила, ніж ті, що їх містить законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного дого­вору або міжнародної угоди.

Умови договорів про працю, які погіршують стано­вище працівників порівняно з законодавством України про працю,- є недійсними.

Одним із важливих локальних підзаконних норматив­но-правових актів, які регулюють трудові правовідноси­ни, є колективний договір. Колективний договір укла­дається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробни­чих, трудових і соціально-економічних відносин і узго­дження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів. Колективний договір укладається на під­приємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману працю і мають права юридичної особи. Колек­тивний договір може укладатися в структурних підрозді-

179

лах підприємства, установи, організації в межах компе­тенції цих підрозділів.

Колективний договір укладається між власником або уповноваженим ним органом (особою) з однієї сторони і однією або кількома профспілковими чи іншими упов­новаженими на представництво трудовим колективом органами, а в разі відсутності таких органів - представ­никами трудящих, обраними і уповноваженими трудо­вим колективом.

Укладенню колективного договору передують колек­тивні переговори. Строки, порядок ведення переговорів, вирішення розбіжностей, що виникають під час їх ведення, порядок розробки, укладення та внесення змін і допов­нень до колективного договору, відповідальність за його виконання регулюються Законом України «Про колектив­ні договори і угоди» від 15.12.1993 р. Колективні догово­ри підлягають відомчій реєстрації місцевими органами дер­жавної виконавчої влади. Порядок реєстрації визначаєть­ся Кабінетом Міністрів України. Умови колективного до­говору, які погіршують становище працівників порівняно з чинним законодавством, є недійсними (ст. 16 Кодексу).

Трудові правовідносини: поняття і структура

Трудові правовідносини виникають між працівником і власником підприємства або уповноваженою ним осо­бою на підставі укладання індивідуального трудового договору про характер виконуваної роботи, про час по­чатку і умови роботи, про трудові права і обов'язки, про заробітну плату та інші додаткові умови праці. Право­вою основою виникнення трудових правовідносин є Ко­декс законів про працю та індивідуальний трудовий до­говір, який повинен відповідати трудовому законодавст­ву. Трудові правовідносини існують до того часу поки працівник виконує свої трудові обов'язки і реалізує право на працю (безстроково - до виходу на пенсію, на певний строк - строковий трудовий договір, робота по контракту, сезонні роботи, тимчасова робота тощо). Тому трудові правовідносини виникають з моменту укладення трудово­го договору і термін їх існування залежить від форми і строків індивідуального трудового договору.

180

За своєю структурою трудові правовідносини скла­даються із трьох основних елементів: 1) суб'єкти трудо­вих правовідносин; 2) об'єкт трудових правовідносин; 3) зміст трудових правовідносин.

Суб'єктами трудових правовідносин є - з однієї сто­рони працівник (громадянин України або іноземні гро­мадяни) і з іншої - власник підприємства чи організації, незалежно від форм власності (державна, акціонерна чи приватна форма). Учасниками трудового договору є дві сторони, тому такий договір можна назвати двосторон­нім договором, який має консенсуально-реальний харак­тер. Суб'єктом трудових правовідносин може бути гро­мадянин, який досяг 16 років (іноді з 15 років).

Об'єктами трудових правовідносин є сам процес пра­ці з обов'язковим дотриманням Правил внутрішнього тру­дового розпорядку і результати праці (виконувана робо­та, якісна продукція тощо). У різних сферах виробництва існують різні об'єкти трудових правовідносин.

За своїм змістом трудові правовідносини складаються з двох невід'ємних сторін - із юридичного і фактичного аспектів. Юридичний бік трудових правовідносин вміщує трудові права і обов'язки працівника і власника (напри­клад, чесно і добросовісно виконувати свої трудові обо­в'язки, вчасно розпочинати роботу тощо). Фактичний зміст трудових правовідносин становить сам процес ви­конання роботи, саме відношення до якості і кількості виробленої продукції, товарів тощо.

Всі ці три елементи трудових правовідносин дуже тіс­

но взаємопов'язані і не можуть відсторонено існувати

один від одного. Трудові правовідносини зв'язують пра­

цівника і власника взаємними трудовими правами і

обов'язками.        •

Таким чином, трудові правовідносини - це такі су­спільні відносини, які виникають на підставі індивіду­ального трудового договору (або контракту) і трудово­го законодавства, на підставі юридичних фактів, ма­ють двосторонній характер (взаємні права і обов'язки сторін), по своїй структурі складаються із суб'єктів (працівника і власника), з об 'єктів - процес праці і ре­зультати праці, по змісту із взаємних прав і обов'язків сторін. По своїй суті трудові правовідносини - це інди­відуальний правовий і фактичний зв'язок сторін, який обумовлений виконанням відповідної роботи, обговоре-

181

ний трудовим договором і відповідної заробітної плати (винагороди) за виконану роботу з обов'язковим дотри­манням Правил внутрішнього трудового розпорядку, ін­дивідуального трудового договору (контракту) і трудо­вого законодавства України.

Конституційні основи права на працю

У Загальній Декларації прав людини ООН 1948 р. проголошено, що всі люди народжуються вільними і рів­ними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один до одного в дусі братерства. Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені Декларацією, незалежно від раси, статі, мови, релігії, переконань, походження, соціаль­ного становища, в тому числі право на працю. В Міжна­родному Пакті про економічні, соціальні і культурні права, прийнятому ООН 19.12.1966 р., закріплено, що держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають пра­во на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона віль­но обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до цього забезпечення (ст. 6 Пакту).

Всі ці основні права людини і громадянина закріплені в новій Конституції України 1996 р. Право на працю є природне і соціальне право людини, оскільки реалізація цього права забезпечує інші природні, соціальні, полі­тичні, моральні права - право на життя, право на житло, право на свободу, право на власність, право на відпочи­нок, право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, право на охорону здоров'я, на безпечне життя та інші права і свободи. Реалізація права на працю дає мож­ливість людині забезпечити себе, членів сім'ї та інших осіб матеріальними засобами для існування і вільного розвитку особи.

Статтею 43 Конституції України закріплено, що кож­на людина має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду тру­дової діяльності, реалізує програми професійно-техніч-

182

ного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відпо­відно за суспільних потреб. Конституція забороняє «ви­користання примусової праці». Разом із тим не вважає­ться примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка вико­нується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і надзвичайний стан.

Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної зако­ном. Конституція забороняє використання праці жінок і не­повнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах.

Конституція і трудове законодавство гарантують за­хист працівників від незаконного звільнення. Звільнення працівників за ініціативою адміністрації (власника) мож­ливе лише на підставах, які передбачені в ст. ст. 40-41 КЗпП і, як правило, за погодженням з профспілковим комітетом (організацією).

Для захисту права на працю, а також захисту своїх еко­номічних і соціальних інтересів, працівники мають пра­во на страйк. Порядок здійснення права на страйк вста­новлюється законом з урахуванням необхідності забез­печення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей. Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку. Заборона страйку можлива лише на підставі закону.

Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і під­вищенню трудової кваліфікації. Працівники реалізують право на працю шляхом укладання трудового договору про роботу на підприємстві^ в установі, організації або з фізичною особою.

Крім того, Конституція України передбачає також право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42). Це право тісно пов'язане з реалізацією права на працю для працівників, а також для самих під­приємців, оскільки вони займаються організацією вироб­ництва, випуском продукції, різного роду обслуговуван­ням (сервісом) населення і юридичних осіб.

Разом із тим, в умовах економічної кризи держава не може повністю забезпечити реалізацію конституційного права громадян на працю. За останні роки в Україні збіль­шується кількість безробітних, оскільки багато підпри­ємств і установ не працюють. У суспільстві виникло

183

багато інших кризових явищ, в тому числі «тіньова еко­номіка», замість навчання проблема дитячої праці, не­своєчасна виплата заробітної плати (заборгованість) тощо.

Поняття трудового договору. Сторони і зміст трудового договору

Громадяни реалізують своє право на працю шляхом укладання трудового договору індивідуально з власником підприємства або уповноваженими особами (адміністра­цією) власника. Визначає зміст трудового договору ст. 21 Кодексу законів про працю України. Трудовий договір є угода між; працівником і власником підприємства, устано­ви, організації або уповноваженим ним органом чи фізич­ною особою, за якою працівник зобов 'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з дотриманням правил внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприєм­ства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов 'язуються виплачувати працівнико­ві заробітну плату, забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладання трудо­вого договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачено законодавством, колективним договором або угодою сторін.

Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідаль­ність сторін (в тому числі і матеріальна), умови мате­ріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосуй вання контракту визначається законодавством.

Трудовий договір працівника необхідно відрізняти від колективного трудового договору, який укладається між всім трудовим колективом і власником (див. попередні питання). Трудовий договір між працівником і власни­ком має індивідуальний, двосторонній характер. Він укладається на підставі трудового законодавства і колек­тивного трудового договору.

Трудовий договір потрібно відрізняти також від ци­вільно-правових договорів, і зокрема, договору підряду. Індивідуальний трудовий договір відрізняється від до­говору підряду своїм предметом. Предметом індивіду­ального трудового договору є процес праці, результати праці, умови праці тощо, з обов'язковим дотриманням правил внутрішнього трудового розпорядку, законодав­ства про працю і роботу повинен виконувати сам пра­цівник. Предметом цивільно-правового договору підря­ду є уречевлена праця, кінцеві результати праці, без дотримання правил внутрішнього трудового розпоряд­ку і законодавства про працю. По договору підряду громадянин може виконувати роботу в будь-який час із дотриманням строків завершення роботи і якості ро­боти.

Сторонами трудового договору є працівник - з однієї сторони, і власник або уповноважений ним орган (адмі­ністрація) - з другої. Суб'єктом трудового договору мо­же бути працівник, який є дієздатним у трудових право­відносинах. Дієздатність працівника наступає з 16 років (ст. 188 Кодексу). Як виняток, за згодою одного із бать­ків або особи, яка його замінює, можуть прийматися на роботу особи, які досягли 15 років.

Для підготовки молоді до продуктивної праці допус­кається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних на­вчальних закладів для виконання легкої праці, яка не зав­дає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнад­цятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, яка його замінює.

Другою стороною трудового договору може бути юридична особа, власник підприємства чи організації, керівник державної організації, підприємства або дер­жавного органу, уповноважена власником особа, яка має право укладати трудові договори, а також фізична особа, тобто інший громадянин.

Зміст трудового договору визначається суб'єктивни­ми правами і обов'язками працівника і власника (або уповноваженої ними особи) по виконанню трудового договору, а також включає умови праці, оплату праці, які передбачені в трудовому законодавстві, колективному договорі і індивідуальному трудовому договорі. Основ-

184

185

ними (необхідними) складовими трудового договору є: місце роботи, умови праці, функціональні права та обо­в'язки, сам характер роботи і оплата праці. Крім того, можуть бути додаткові умови трудового договору: на­приклад, забезпечення житлом, гуртожитком, питання про встановлення неповного робочого часу, про підви­щення кваліфікації і навчання, про певні пільги і соці­альне забезпечення тощо.

У ст. 21 КЗпП мало сказано про зміст трудового дого­вору. Більш повно дається зміст трудового договору сто­совно контракту. Зокрема, у контракті передбачаються обсяги пропонованої роботи та вимоги до якості і стро­ків її виконання, строк дії контракту, права, обов'язки та взаємна відповідальність сторін, умови оплати й органі­зації праці, підстави припинення та розірвання контрак­ту, соціально-побутові умови, необхідні для виконання взятих на себе сторонами зобов'язань, з урахуванням специфіки роботи, професійних особливостей та фінан­сових можливостей підприємства, установи, організації чи роботодавця тощо1.

Трудовий договір може укладатися на різний строк. Він може бути:

1)             безстроковим, що укладається на невизначений

строк;

на визначений строк, встановлений за погодженням сторін;

таким, що укладається на час виконання певної ро­боти.

Строковий трудовий договір укладається, як прави­ло, у письмовій формі. Додержання письмової форми є обов'язковим: 1) при організованому наборі працівни­ків; 2) при укладанні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами праці; 3) при укладанні конт­ракту; 4) у випадках, коли працівник наполягає на укла­данні трудового договору у письмовій формі; 5) при укладанні трудового договору з неповнолітнім (ст. 187 КЗпП); 6) в інших випадках, передбачених законодав­ством України.

Положення про порядок укладання контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників. Постанова Кабінету Міністрів України від 19.03.1994 р. № 170.

186

Порядок прийняття на роботу

Порядок прийняття на роботу тісно пов'язаний з укладенням трудового договору. При укладенні трудово­го договору громадянин зобов'язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книж­ку, а у випадках, передбачених законодавством,- також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров'я та інші документи.

Укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу. Трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи роз­порядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи.

Особі, запрошеній на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації за погоджен­ням між керівниками підприємств, установ, організацій, не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Укладення трудового договору забороняється з гро­мадянином, якому за медичним висновком запропонова­на робота протипоказана за станом здоров'я (ст. 24 Ко­дексу).

Під час укладання трудового договору забороняється необгрунтована відмова у прийнятті на роботу. Відпові­дно до Конституції України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладанні, зміні та припиненні трудового до­говору залежно від походження, соціального або майно­вого стану, національної приналежності, статі, мови, полі­тичних поглядів, релігійних переконань, місця проживан­ня тощо - не допускається. Вимоги щодо віку, рівня освіти, стану здоров'я працівника можуть встановлюва­тись законодавством України (ст. 22 Кодексу).

При укладенні трудового договору забороняється ви­магати від осіб, які поступають на роботу, відомості про їх партійну і національну приналежність, походження, прописку та документи, подання яких не передбачено законодавством.

Власник підприємства чи організації вправі запрова­джувати обмеження щодо спільної роботи на одному і тому ж підприємстві, в установі, організації осіб, які є близькими родичами чи свояками (батьки, подружжя,

187

брати, сестри, діти, а також батьки, брати, сестри і діти подружжя), якщо у зв'язку з виконанням трудових обов'язків вони безпосередньо підпорядковані або під­контрольні один одному. На державних підприємствах, в установах запровадження таких обмежень встанов­люється законодавством (ст. 21і Кодексу).

При укладанні трудового договору угодою сторін може бути обумовлено випробування з метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається. Умова про випробування повинна бути застережена в наказі (розпорядженні) про прийняття на роботу. На час випробування на працівника поширюється законодав­ство про працю.

Випробування не встановлюється при прийнятті на роботу: осіб, які не досягли 18 років, молодих робітників після закінчення професійних навчально-виховних за­кладів; молодих спеціалістів після закінчення вузів і осіб, звільнених у запас з військової чи альтернативної (невійськової) служби; інвалідів, направлених на роботу відповідно до рекомендації медико-соціальної експерти­зи; при переведенні на роботу і в інших випадках, вста­новлених законом.

Строк випробування при прийнятті на роботу не може перевищувати 3 місяці, якщо інше не встановлено зако­ном. В окремих випадках, за погодженням з відповідним комітетом профспілки, не може перевищувати 6-ти міся­ців. При прийнятті на роботу робітників випробувальний строк не може перевищувати одного місяця.

Якщо працівник на час випробування був відсутній на роботі у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або з інших поважних причин, строк випробування може бути продовжено на відповідну кількість днів, протягом яких він був відсутній.

Коли строк випробування закінчився, а працівник продовжує працювати, то він вважається таким, що ви­тримав випробування, і наступне припинення трудового договору допускається лише на загальних підставах.

Якщо протягом строку випробування встановлено не­відповідність працівника роботі, на яку його прийнято, то власник або адміністрація вправі розірвати з ним тру­довий договір у межах цього строку. Разом з тим таке припинення трудового договору з ініціативи власника може бути оскаржено працівником у порядку, встанов-

188

леному для розгляду трудових спорів у питаннях звіль­нення (ст. 28 Кодексу).

До початку роботи власник або уповноважений ним орган зобов'язаний:

роз'яснити працівникові його права і обов'язки та проінформувати під розписку про умови праці, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих чинників, які ще не усунуто, та можливі наслідки їхнього впливу на здоров'я, його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відпо­відно до чинного законодавства і колективного договору;

ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором;

визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами;

4)             проінструктувати працівника з техніки безпеки,

виробничої санітарії, гігієни праці і протипожежної охо­

рони.

Відповідно до трудового законодавства працівник зобов'язаний виконувати доручену йому роботу особис­то і не має права передоручати її виконання іншій особі, за винятком випадків, передбачених законодавством (ст. ЗО Кодексу).

Разом із тим, власник не має права вимагати від пра­цівника виконання роботи, не обумовленої трудовим до­говором.

Особливості прийняття на роботу неповнолітніх

Відповідно до законодавства України держава гаран­тує працездатній молоді рівне з іншими громадянами право на працю. Реалізації права на працю сприяє на­вчання, в т. ч. трудове навчання, учнів середніх загально­освітніх навчально-виховних закладів. Держава гарантує працездатній молоді надання першого робочого місця на» строк не менше 2-х років після закінчення або припи­нення навчання у середніх загальноосвітніх, професій­них навчально-виховних і вищих навчальних закладах, а також після звільнення з строкової військової або альтер­нативної невійськової служби. За законодавством Украї­ни громадяни віком від 15 до 28 років відносяться до

189

молоді, молодих громадян. До неповнолітніх відносяться громадяни віком від 15 до 18 років.

Неповнолітні, які не досягли 18 років, у трудових правовідносинах прирівнюються у правах до повноліт­ніх, а в галузі охорони праці, робочого часу, відпусток та деяких інших умов праці користуються пільгами, вста­новленими законодавством України.

Трудова дієздатність громадян за чинним трудовим законодавством наступає з 16 років. Закон забороняє приймати на роботу осіб, які не досягли 16 років. Разом із тим, як виняток, закон дозволяє приймати на роботу осіб, які досягли 15 років за згодою одного з батьків або особи, яка їх замінює. Крім того, для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і се­редніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої праці, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час при досяг­ненні ними 14 років за згодою одного із батьків або осо­би, яка їх замінює.

На кожному підприємстві, в установі, організації має вестися облік працівників, які не досягли 18 років, із за­значенням дати їх народження.

Усі особи, молодші 18 років, приймаються на роботу лише після попереднього медичного огляду і в подаль­шому, до досягнення 21 року, щороку підлягають обо­в'язковому медичному оглядові.

Законодавство про працю забороняє залучати праців­ників молодших 18 років до нічних, надурочних робіт і робіт у вихідні дні. Забороняється також залучати непов­нолітніх осіб до важких робіт і до робіт зі шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах, підіймати і переміщати речі, маса яких переви­щує встановлені для них граничні норми. Перелік таких робіт і граничні норми підіймання затверджуються Міні­стерством охорони здоров'я за погодженням із Держав­ним комітетом України по нагляду за охороною праці.

Для всіх підприємств і організацій встановлюється бро­ня прийняття на роботу і професійне навчання на виробни­цтві молоді, яка закінчила середні школи. Відмова в прий­нятті на роботу і професійному навчанні на виробництві зазначеним особам, направлених у рахунок броні, заборо­няється. Така відмова може бути оскаржена ними до суду.

На неповнолітніх розповсюджується також положен­ня про укладення індивідуального трудового договору, проведення інструктажу з техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці і протипожежної охорони. Влас­ник також зобов'язаний роз'яснити права і обов'язки, умови праці, ознайомити з правилами внутрішнього тру­дового розпорядку та колективним договором, визначи­ти робоче місце і забезпечити необхідними засобами.

Загальні підстави припинення трудового договору

Трудове законодавство України передбачає різні під­стави припинення трудового договору. Такі підстави припинення трудового договору закріплені в ст. 36 Ко­дексу законів про працю. До них відносяться:

угода сторін;

закінчення строку трудового договору, який укла­дався на визначений строк, установлений за погоджен­ням сторін; закінчення трудового договору, який укладав­ся на час виконання певної роботи (п. 2, 3 ст. 23 Кодек­су), (крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна зі сторін не поставила вимогу про їх припинення);

призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу;

розірвання трудового договору з ініціативи праців­ника (ст. 38 - трудового договору, укладеного на неви-значений строк, ст. 39 - строкового трудового договору); з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (ст. ст. 40, 41 Кодексу) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (ст. 45 Кодексу);

переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду;

відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом із підприємством, установою, ор­ганізацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку зі зміною істотних умов праці;

набрання законної сили вироком суду, яким пра­цівника засуджено (крім випадків умовного засудження

190

191

і відстрочки виконання вироку) до позбавлення волі, ви­правних робіт не за місцем роботи або до іншого покаран­ня, яке виключає можливість продовження даної роботи;

8) підстави, передбачені контрактом.

Зміна підпорядкованості підприємства, установи, ор­ганізації не припиняє дії трудового договору.

У разі зміни власника підприємства, а також у разі йо­го реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника про­довжується. Припинення трудового договору з ініціати­ви власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівни­ків (п. 1 ч. 1 ст. 40 Кодексу).

Крім цих підстав, передбачених ст. 36 Кодексу, тру­довий договір припиняється також у випадку направлен­ня працівника за постановою суду до лікувально-трудового профілакторію (ст. 37 Кодексу).

Порядок розірвання трудового договору з ініціативи працівника

Відповідно до ст. 38 КЗпП працівник має право розі­рвати трудовий договір, укладений на невизначении строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за 2 тижні. У випадку, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажан­ням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (пе­реїзд на нове місце проживання, переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість, вступ до навчального закладу, неможливість проживання у даній місцевості (підтверджена медичним висновком), вагіт­ність, догляд за дитиною до досягнення нею 14-річного віку або дитиною-інвалідом, вихід на пенсію, прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних при­чин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попереджен­ня про звільнення, не залишив роботи і не вимагає розі­рвання договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого праців-

192

ника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору. В таких ви­падках продовжує діяти договір на невизначении строк.

Працівник має право у визначений ним строк розірва­ти трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про охорону праці, умови колективного договору з цих питань.

Строковий трудовий договір (пп. 2, 3 ст. 23 КЗпП) підлягає розірванню достроково на вимогу працівника в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором, порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про пра­цю, колективного або трудового договору у випадках, передбачених ч. 1 ст. 38 КЗпП.

Спори про дострокове припинення трудового догово­ру вирішуються в загальному порядку, встановленому для розгляду трудових спорів.

Якщо після закінчення строку трудового договору (п. п. 2, 3 ст. 23 КЗпП) трудові відносини фактично три­вають і жодна зі сторін не вимагає їх припинення, дія цього договору вважається продовженою на невизначе­нии строк.

Трудові договори, які були переукладені один чи де­кілька разів, за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 23 КЗпП, вважаються такими, що укладені на неви­значении строк (ст. 39і КЗпП).

Порядок розірвання трудового договору

з ініціативи власника

або уповноваженого ним органу

Трудовий договір, укладений на невизначении строк, а також строковий трудовий договір до закінчення стро­ку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках (ст. 40 КЗпП):

1) змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації або перепрофілювання підпри­ємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників;

193

7 і—«зз

виявленої невідповідності працівника займаній по­саді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої ква­ліфікації або стану здоров'я, які перешкоджають про­довженню даної роботи;

систематичного невиконання працівником без по­важних причин обов'язків, покладених на нього трудо­вим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення;

прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин;

нез'явлення на роботу протягом більше як чоти­рьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездат­ності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством України не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездат­ність у зв'язку з трудовим каліцтвом або професійним за­хворюванням, місце роботи (посада) зберігається до від­новлення працездатності або встановлення інвалідності;

поновлення на роботі працівника, який раніше ви­конував цю роботу;

появи на роботі в нетверезому стані, у стані нарко­тичного або токсичного сп'яніння;

вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до ком­петенції якого входить накладення адміністративного стяг­нення або застосування заходів громадського впливу.

Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2, 6, до­пускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунк­том 5), а також у період перебування працівника у відпуст­ці. Це правило не поширюється на випадок повної лікві­дації підприємства, установи, організації.

Крім указаних основних підстав, договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути ро­зірваний також у випадках (ст. 41 КЗпП):

1) одноразового грубого порушення трудових обов'яз­ків керівним працівником;

винних дій працівника, який безпосередньо обслу­говує грошові або товарні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір'я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу;

вчинення працівником, який виконує виховні функ­ції, аморального проступку, не сумісного з продовжен­ням даної роботи.

Розірвання трудового договору з підстав, передбаче­них п. 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації-), п. п. 2-5, 7 ст. 40 і п. п. 2, 3 ст. 41 КЗпП, мо­же бути проведено лише за попередньою згодою проф­спілкового органу.

Профспілковий орган повідомляє власника або упов­новажений ним орган у письмовій формі про прийняте рішення в 10-денний строк.

Власник або уповноважений ним орган має право розірвати трудовий договір не пізніше як через місяць з дня одержання згоди профспілкового комітету (органу).

Якщо розірвання трудового договору з працівником проведено власником або уповноваженим ним органом без звернення до профспілкового органу, суд зупиняє провадження по справі, запитує згоду профспілкового органу в дачі згоди на звільнення працівника (ч. 1 ст. 43 КЗпП) і розглядає спір по суті.

Розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди профспілково­го органу допускається у таких випадках:

ліквідації підприємства, установи, організації;

незадовільного результату випробування, обумов­леного при прийнятті на роботу;

звільнення з роботи за сумісництвом у зв'язку з прийняттям на роботу іншого працівника, який не є су­місником, а також у зв'язку з обмеженнями на роботу за сумісництвом, передбаченими законодавством;

поновлення на роботі працівника, який раніше ви­конував цю роботу;

звільнення працівника, який не є членом професій­ної спілки, що діє на підприємстві, в установі, організації;

звільнення керівника підприємства, установи, орга­нізації (філіалу, представництва, відділення тощо), його заступників, головного бухгалтера, його заступників, а також службових осіб митних органів, державних подат­кових інспекцій, контрольно-ревізійної служби, керівних

194

7*

195

працівників, які обираються, затверджуються або при­значаються на посади державними органами, органами місцевого самоврядування, а також громадськими орга­нізаціями та іншими об'єднаннями громадян;

звільнення працівника, який вчинив за місцем ро­боти розкрадання (в т. ч. дрібне) майна власника, за ви­роком суду, який набрав законної сили, чи за постано­вою про притягнення до адміністративної відповідально­сті або застосування заходів громадського впливу;

законодавством можуть бути передбачені й інші випадки розірвання трудового договору з ініціативи влас­ника або уповноваженого ним органу без згоди відповід­ного профспілкового органу.

При припиненні трудового договору з підстав, зазна­чених у п. 6 ст. 36 та п. 1, 2, 6 ст. 40 КЗпП, чи внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного або трудо­вого договору (ст. 39) працівникові виплачується вихід­на допомога у розмірі не менше середньомісячного заро­бітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (п. З ст. 36) - не менше двомісячного середнього заро­бітку; у випадку порушення власником законодавства про охорону праці, умов колективного договору з цих питань (ст. 38, 39) - у розмірі, передбаченому колективним дого­вором, але не менше тримісячного середнього заробітку.

Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний у день звільнення видати працівникові належно оформ­лену трудову книжку і провести з ним розрахунок у день звільнення, а якщо він не працював у день звільнення, то на наступний день (ст. 116 КЗпП).

У випадку звільнення працівника з ініціативи власни­ка - він зобов'язаний у день звільнення видати йому ко­пію наказу про звільнення з роботи.

Робочий час і його види

Робочим часом вважається час, протягом якого пра­цівник повинен виконувати свої трудові обов'язки згідно з чинним законодавством про працю, правилами внутріш­нього трудового розпорядку і колективним трудовим до­говором.

Згідно з діючим законодавством можна виділити такі види робочого часу:

нормальний робочий час;

скорочений робочий час;

неповний робочий час;

не нормований робочий час;

надурочний робочий час.

Згідно ст. 50 Кодексу законів про працю України нор­мальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень.

Підприємства і організації при укладанні колективно­го договору можуть встановлювати меншу норму трива­лості робочого часу, ніж 40 годин.

Робочий тиждень характеризується нормою робочих годин, а також числом робочих і вихідних днів у кален­дарному тижні.

Для працівників установлюється п'ятиденний робо­чий тиждень з двома вихідними днями. Тривалість що­денної роботи (зміни) визначається правилами внутріш­нього трудового розпорядку або графіком змінності, які затверджує власник за погодженням з профспілковим комітетом.

На тих підприємствах, де за характером виробництва та умовами роботи запровадження п'ятиденного робочо­го тижня є недоцільним, встановлюється шестиденний робочий тиждень з одним вихідним днем. При шести­денному робочому тижні тривалість щоденної роботи не може перевищувати 7 год. при тижневій нормі - 40 год., 6 год.- при тижневій нормі 36 год. і 4 год.- при тижневій нормі 24 год.

П'яти-, шестиденний робочий день встановлюється власником спільно з профспілковим комітетом з враху­ванням специфіки виробництва, думки трудового колек­тиву і за погодженням з місцевими радами народних де­путатів (ст. 52 КЗпП).

Напередодні святкових і неробочих днів (ст. 73) три­валість роботи працівників, крім тих, у яких скорочена тривалість робочого часу (ст. 51 КЗпП), скорочується на одну годину. Напередодні вихідних днів тривалість ро­боти при шестиденному робочому тижні не може пере­вищувати 5 годин.

При роботі в нічний час встановлена тривалість робо­ти (зміни) скорочується на одну годину. Це правило не

196

197

поширюється на працівників із скороченим робочим ча­сом (ст. 51 п. 2). Тривалість нічної роботи зрівнюється з денною в тих випадках, коли це необхідно за умовами виробництва, а також на змінних роботах, при шестиден­ному робочому тижні з одним вихідним днем.

Нічним часом вважається час з 22 год. вечора до 6 год. ранку (ст. 54).

Трудовим законодавством забороняється залучення до роботи в нічний час: 1) вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 3 років; 2) неповнолітніх - до 18 ро­ків; 3) інших категорій працівників, передбачених зако­нодавством. Залучення жінок до робіт у нічний час не допускається, за винятком тих галузей народного госпо­дарства, де це особливо необхідно і дозволяється як тим­часовий захід. Це обмеження не поширюється на жінок, які працюють на підприємствах, де зайняті лише члени однієї сім'ї (ст. 55, 75 КЗпП). Робота інвалідів у нічний час допускається лише за їх згодою і за умови, якщо це не суперечить медичним рекомендаціям.

Скорочений робочий час встановлюється для окремих категорій працівників. До них відносяться неповнолітні віком від 15 до 16 років, яким встановлена тривалість робочого часу 24 години на тиждень, у віці від 16 до 18 років - 36 годин на тиждень.

Скорочений робочий час встановлюється для праців­ників зі шкідливими умовами праці - 36 годин на тиж­день. Скорочений робочий день (6 годин) встановлено для деяких категорій працівників розумової праці: вчи­телів, лікарів, професорсько-викладацького складу.

Скорочена тривалість робочого часу може встанов­люватись за рахунок власних коштів на підприємствах і в організаціях для жінок, які мають дітей віком до 14 ро­ків або дитину-інваліда.

Неповний робочий час (день або тиждень) встанов­люється за погодженням між власником чи його уповно­важеною особою під час укладання трудового договору або в процесі роботи. Цей вид робочого часу відрізняєть­ся від попереднього тим, що тут сторони самі домов­ляються про час роботи, він не закріплений у законодав­стві і оплата за працю проводиться пропорційно відпра­цьованому часу або залежно від виробітку. В даному випадку робочий час менший ніж передбачений законо­давством для таких працівників. Неповний робочий час

використовується для більш повного використання праці людей, які не можуть з різних причин працювати весь робочий день. Ці працівники прирівнюються до праців­ників з нормальною тривалістю робочого часу в трудо­вих правах (ст. 56).

Ненормований робочий час встановлюється для окре­мих категорій працівників. При цьому, як правило, до­пускається робота понад нормальний робочий день і тиж­день, за що працівники користуються додатковою від­пусткою. До таких категорій працівників відносяться, як правило, управлінський персонал, працівники правоохо­ронних і інших державних установ.

Надурочний робочий час - це робота, яка виконується працівником понад установлену тривалість робочого дня і тижня. Надурочні роботи, як правило, не допускаються.

Відповідно до ст. 62 КЗпП власник або уповноваже­ний ним орган може застосувати надурочні роботи лише у виняткових випадках:

при проведенні робіт, необхідних для оборони країни, а також для відвернення громадського або сти­хійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх наслідків;

при проведенні громадсько необхідних робіт по водопостачанню, газопостачанню, опаленню, освітлен­ню, каналізації, транспорту, зв'язку для усунення випад­кових або несподіваних обставин, які порушують правиль­не їх функціонування;

при необхідності закінчити почату роботу, яка не могла бути закінчена в нормальний робочий час, коли її припинення може призвести до псування або загибелі державного чи громадського майна, а також у разі необ­хідності невідкладного ремонту машин, верстатів або іншого устаткування, коли це викликає зупинення робіт для значної кількості трудящих;

при необхідності виконання вантажно-розвантажу­вальних робіт з метою недопущення або усунення прос­тою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення;

для продовження роботи при нез'явленні праців­ника, який заступає, коли робота не допускає перерви (заміна відсутнього працівника).

До надурочних робіт забороняється залучати (ст. 63 КЗпП):

198

199

вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до З років;

неповнолітніх - до 18 років;

працівників, які навчаються в загальноосвітніх школах і професійно-технічних училищах без відриву від виробництва, в дні занять;

жінки, які мають дітей віком від 3 до 14 років або дитину-інваліда, можуть залучатися до надурочних робіт лише за їх згодою;

залучення інвалідів до таких робіт можливе лише за їх згодою і якщо це не суперечить медичним рекомен­даціям.

Надурочні роботи можуть проводитись лише з дозво­лу профспілкового комітету підприємства. Вони не по­винні перевищувати для кожного працівника 4-х год. протягом двох днів підряд і 120 годин на рік. Власник або уповноважений ним орган повинні вести облік над­урочних робіт.

Скорочений та неповний робочий час

Скорочена тривалість робочого часу встановлюється трудовим законодавством для окремих категорій праців­ників. Відповідно до ст. 51 КЗпП скорочена тривалість робочого часу встановлюється:

1)             для працівників віком від 16 до 18 років - 36 год.

на тиждень, а для осіб, віком від 15 до 16 років (учнів ві­

ком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) -

24 години на тиждень.

Тривалість робочого часу учнів, які працюють протя­гом навчального року у вільний від навчання час, не мо­же перевищувати половини максимальної тривалості ро­бочого часу, передбаченої для осіб відповідного віку;

2)             для працівників, зайнятих на роботах зі шкідливи­

ми умовами праці,- не більше як 36 годин на тиждень.

Перелік виробництв, цехів, професій і посад зі шкід­ливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого часу, затверджується в порядку, встановленому законодавством. Крім того, за­конодавством встановлюється скорочена тривалість ро­бочого часу для окремих категорій працівників (учите­лів, лікарів та інших).

Скорочена тривалість робочого часу може встанов­люватися за рахунок власних коштів на підприємствах і в організаціях для жінок, які мають дітей віком до чо­тирнадцяти років або дитину-інваліда.

За угодою між працівником і власником або уповно­важеним органом може встановлюватися, як при прий­нятті на роботу, так і згодом, неповний робочий день або неповний робочий тиждень. На прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, в тому числі таку, що знаходиться під її опікою, або особи, яка здійснює догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку, власник або упов­новажений ним орган зобов'язаний встановлювати їй не­повний робочий день або неповний робочий тиждень.

Оплата праці в цих випадках провадиться пропорцій­но відпрацьованому часу або залежно від виробітку.

Робота в умовах неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав пра­цівника.

Поняття і види часу відпочинку

У ст. 45 Конституції України закріплено, що кожниі громадянин, який працює, має право на відпочинок.

Часом відпочинку вважається час, коли працівник вільний від виконання своїх службових обов'язків і може використовувати його на свій розсуд. Трудове законо­давство України регулює різні види відпочинку з метою, щоб працівники змогли відпочити і відновити свої фізич­ні і душевні сили для роботи. Законодавством передба­чені такі види відпочинку: перерви протягом робочого дня; щотижневі вихідні дні; святкові дні; міжзмінні пе­рерви; щорічні відпустки.

Перерви протягом робочого дня надаються для відпо­чинку і харчування тривалістю не більше двох годин. Зазвичай, перерви надаються через чотири години робо­ти. Ці перерви визначаються правилами внутрішнього трудового розпорядку і не включаються в робочий час. На тих виробництвах, де перерви неможливо встановити, працівникам надається можливість харчуватися в робо­чий час. Крім цих перерв можуть надаватися спеціальні перерви: для обігрівання в холодний період часу, вантаж-

200

201

никам; жінкам, які мають дітей, і в інших випадках. Спе­ціальні перерви включаються в робочий час.

Другий вид часу відпочинку - це щотижневий відпо­чинок або вихідні дні. При п'ятиденному робочому тижні працівникам надається два вихідних дні, а при шести­денному робочому тижні - один. Загальним вихідним днем є неділя. Обидва вихідні дні надаються, як правило, підряд, але можуть надаватися в інші дні.

Тривалість щотижневого безперервного відпочинку по­винна бути не менш як 42 години.

Робота у вихідні дні забороняється. Залучення окре­мих категорій працівників до роботи у ці дні допускаєть­ся тільки з дозволу профспілкового комітету і лише у виняткових випадках, передбачених ст. 71 КЗпП:

для відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх наслідків;

для відвернення нещасних випадків, загибелі або псування державного чи громадського майна;

для виконання невідкладних наперед непередба­чених робіт, від яких залежить нормальна робота під­приємств;

для виконання невідкладних вантажо-розвантажу-вальних робіт з метою запобігання або усунення пробок рухомого складу чи скупчення вантажів.

Залучення працівників до роботи у вихідні дні прова­диться за письмовим наказом (розпорядженням) власни­ка або уповноваженого ним органу. Робота у вихідний день може компенсуватися, за погодженням сторін, на­данням іншого дня відпочинку або оплатою у подвійно­му розмірі (ст. 107 КЗпП).

Третій вид часу відпочинку - святкові дні, які вста­новлюються законодавством України. До них відносять­ся: 1 січня - Новий рік; 8 березня - Міжнародний жіно­чий день; 1~2 травня - День міжнародної солідарності трудящих; 9 травня - День Перемоги; 28 червня - День Конституції України; 24 серпня - День незалежності України; дні релігійних свят: 7 січня - Різдво Христове; один день (неділя) - Пасха (Великдень), один день (неді­ля) - Трійця.

За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, керівництво підпри­ємств надає особам до 3 днів відпочинку протягом року для святкування їх великих свят з відпрацюванням за ці дні.

У святкові і неробочі дні допускаються роботи, при­пинення яких неможливе через виробничо-технічні умо­ви (безперервно діючі підприємства), роботи, які пов'я­зані з обслуговуванням населення, а також невідкладні ремонтні і вантажо-розвантажувальні роботи. Робота у зазначені дні компенсується відповідно до ст. 107 КЗпП.

Четвертий вид часу відпочинку - міжзмінні перерви або міжденні перерви. Цей час починається з моменту закінчення роботи в попередній день і до початку наступ­ного. Він повинен бути не менший подвійної тривалості часу роботи в попередній зміні.

П'ятий вид часу відпочинку - це щорічні відпустки. Щорічна відпустка - це встановлений законом про пра­цю безперервний відпочинок працівника зі збереженням місця роботи (посади) і середньої зарплати. Відпустки бувають основні і додаткові. Відпустки надаються три­валістю не менше 24 робочих днів (ст. 75 КЗпП). По но­вому Закону «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р. щорічна відпустка працівникам надається не менше 24 календарних днів за відпрацьований робочий рік. Пе­дагогічним, науково-педагогічним, науковим працівни­кам - до 56 календарних днів тощо.

Додаткові відпустки встановлюють для працівників, які зайняті на шкідливих роботах або працюють у важ­ких умовах праці, строком до 35 календарних днів. Крім того, можуть бути інші додаткові відпустки, наприклад, відпустки за свій рахунок.

Всі відпустки повинні, як правило, використовуватись підряд або, якщо це неможливо, по частинах. Відпустку неможливо замінити грошовою компенсацією, крім ви­падків, коли особа не використала її і звільняється.

Робочий час і час відпочинку неповнолітніх

Відповідно до ст. 51 КЗпП України для неповнолітніх встановлюється скорочена тривалість робочого часу за­лежно від віку. Так, для працівників віком від 16 до 18 років - 36 годин на тиждень, для осіб віком від 15 до 16 років, у тому числі для учнів віком від 14 до 15 років, які працюють у період канікул,- 24 години на тиждень. Тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, не може

202

203

перевищувати половини максимальної тривалості робо­чого часу, залежно від віку. Так, для учнів від 16 до 18 років - 18 годин на тиждень, від 15 до 16 років -12 годин на тиждень.

Така скорочена тривалість робочого часу встанов­люється для неповнолітніх з метою охорони їх здоров'я, забезпечення нормального їх розвитку, поєднання робо­ти із навчанням. У зв'язку з цим для неповнолітніх вста­новлюються певні пільги. Зокрема, для них не встанов­люється випробувальний строк при прийомі на роботу; забороняється застосовувати їх пращо на роботах зі шкід­ливими або небезпечними умовами праці, на важких і підземних роботах, на роботах у нічний час і надуроч­них, не допускається робота в святкові дні.

На неповнолітніх поширюються загальні правила сто­совно часу відпочинку (перерви, вихідні дні, святкові і неробочі, відпустки), як і для дорослих, і додаткові пільги. Зокрема, неповнолітнім надається відпустка в літній час або, за їх бажанням, в будь-яку іншу пору, тривалістю один календарний місяць (31 календарний день), і до за­кінчення 11 місяців безперервної роботи з її початку. Во­ни проходять обов'язковий медичний огляд при прийомі на роботу і щорічно, з метою охорони їх здоров'я і попе­редження професійних захворювань. Заробітна плата їм виплачується в такому ж розмірі, як і працівникам відпо­відних категорій при повній тривалості щоденної роботи.

Відпустка як вид часу відпочинку

Відпустки надаються працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для вихо­вання дітей, задоволення власних життєвих потреб та інтересів і всебічного розвитку особи.

Право на відпустки мають громадяни України, які пе­ребувають у трудових правовідносинах з підприємства­ми, установами, організаціями незалежно від форм влас­ності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи. Право на відпустку забезпечується: гарантованим надан­ням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допо­моги) у випадках, передбачених законом: заборонена за-

міна відпустки грошовою компенсацією, крім випадків при звільненні працівника, який не використав відпустки.

За бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звіль­ненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки. У разі звільнення працівника у зв'язку із за­кінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, ко­ли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випадку чинність трудово­го договору продовжується до закінчення відпустки.

Закон «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р. вста­новлює такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основ­на відпустка (ст. 6 Закону); додаткова відпустка за робо­ту зі шкідливими та важкими умовами праці (ст. 7 Зако­ну); додаткова відпустка за особливий характер праці; інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв'язку із навчанням; 3) творча відпустка (ст. 16 Закону); 4) соціальні відпустки: відпуст­ка у зв'язку з вагітністю та пологами; відпустка по до­гляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; додаткова відпустка працівникам, які мають дітей; 5) відпустки без збереження заробітної плати.

Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть встановлюватись інші види відпусток.

При визначенні тривалості відпусток не враховуються святкові та неробочі дні.

Щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менше як 24 календарних дні за відпра­цьований робочий рік, який вираховується з дня укла­дення трудового договору. Працівникам вугільної, мета­лургійної, електроенергетичної промисловості тощо ос­новна відпустка надається від 24 до 28 днів, залежно від стажу роботи.

Керівним, педагогічним, науково-педагогічним пра­цівникам освіти та науковим працівникам надається що­річна основна відпустка тривалістю до 56 календарних днів у порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів.

Інвалідам І та II груп - 30 днів, а інвалідам III групи -26 днів. Особам до 18 років щорічна відпустка надається тривалістю 31 календарний день.

204

205

Сезонним працівникам, а також тимчасовим праців­никам відпустка надається пропорційно до відпрацьова­ного ними часу. Іншим категоріям працівників трива­лість відпустки встановлюється іншими законодавчими актами, але не менше 24 календарних днів.

Щорічна додаткова відпустка за роботу зі шкідливи­ми і важкими умовами праці надається до 35 кален­дарних днів. За особливий характер праці та її тривалість окремим категоріям працівників (за списком виробництв і т. п.) - до 35 календарних днів. Працівникам з ненор-мованим робочим днем - тривалістю до 7 календарних днів згідно зі списками посад, робіт та професій, визна­чених колективним договором, угодою.

Право працівника на щорічну основну і додатко­ву відпустки повної тривалості у перший рік роботи на­стає після закінчення 6 місяців безперервної роботи на даному підприємстві. Тривалість відпусток до за­кінчення шестимісячного терміну визначається пропор­ційно до відпрацьованого часу, за винятком п. 7 ст. 10 Закону.

Загальна тривалість щорічних основних і додаткових відпусток не може перевищувати 59 календарних днів, а для працівників, зайнятих на підземних гірничих робо­тах,- 69 календарних днів.

Щорічну відпустку на прохання працівника може бу­ти поділено на частини будь-якої тривалості за умови, що основна безперервна її частина становитиме не мен­ше 14 календарних днів. Невикористану частину щоріч­ної відпустки має бути надано, як правило, до кінця ро­бочого року, але не пізніше 12 місяців після закінчення робочого року, за який надається відпустка.

Відкликання зі щорічної відпустки допускається лише за згодою працівника для відвернення стихійного лиха, ви­робничої аварії або негайного усунення їх наслідків, для відвернення нещасних випадків, простою, загибелі чи псу­вання майна та в інших випадках, передбачених законом.

Закон «Про відпустки» і Постанова Кабінету Мініст­рів України від 14.04.97 р. № 346 регулюють також по­рядок оплати відпусток, відпустки без збереження заро­бітної плати і інші питання. Більш детально.1

Див.: Кодекс законів про працю України з постатейними мате­ріалами.- К., 1997-С. 384-401.

Трудова дисципліна

Трудова дисципліна - це процес (режим) точного ви­конання трудових прав і обов'язків працівниками і влас­никами або уповноваженими ними органами в процесі виробничої і трудової діяльності на підставі трудового законодавства, колективного і трудового договору, в ре­зультаті чого складається трудовий порядок і забезпе­чується виконання трудових зобов'язань в системі су­спільного виробництва по задоволенню матеріальних і духовних потреб людей, організацій, держави і суспіль­ства.

Працівники зобов'язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватись трудо­вої і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитись до майна власни­ка, з яким укладено трудовий договір.

Власник або уповноважений ним орган повинен пра­вильно організувати працю працівників, створити умови для зростання продуктивності праці, забезпечувати тру­дову і виробничу дисципліну, неухильно додержуватись законодавства про працю і правил охорони праці, уваж­но ставитись до потреб і запитів працівників, поліпшува­ти умови їх праці та побуту (ст. 141 КЗпП).

Трудова дисципліна забезпечується створенням необ­хідних організаційних та економічних умов для нор­мальної високопродуктивної роботи, свідомим ставлен­ням до праці, методами переконання, виховання, а також заохочення за сумлінну працю.

У трудових колективах створюється обстановка нетер­пимості до порушень трудової дисципліни, суворої това­риської вимогливості до працівників, які несумлінно ви­конують трудові обов'язки. В необхідних випадках щодо окремих несумлінних працівників застосовуються захо­ди дисциплінарного і громадського впливу (див. далі).

Трудовий розпорядок на підприємствах, в установах, організаціях визначається правилами внутрішнього тру­дового розпорядку, які затверджуються трудовими колек­тивами за поданням власника або уповноваженого ним органу і профспілкового комітету на основі типових пра­вил. У деяких галузях народного господарства для окре­мих категорій працівників діють статути і положення

206

207

про дисципліну. Наприклад, Статут про дисципліну працівників зв'язку від 31.07.1996 р.; Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту від 26.01.1993 р.; «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікацій­ну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України» Закон України від 2.02.1994; Закон Ук­раїни «Про державну службу» від 16.12.1993 р.

Для зміцнення трудової дисципліни трудове законо­давство передбачає застосування будь-яких заохочень, які містяться в Правилах внутрішнього трудового розпо­рядку. Заохочення оголошуються наказом (розпоряд­женням) в урочистій обстановці і заносяться до трудових книжок працівників у відповідності з правилами їх ве­дення.

Працівникам, які успішно і сумлінно виконують свої трудові обов'язки, першочергово надаються переваги та пільги в галузі соціально-культурного і житлово-побуто­вого обслуговування. Таким працівникам надається та­кож перевага при просуванні по роботі. За особливі трудові заслуги працівники представляються до нагоро­дження орденами, медалями, почесними грамотами, до присвоєння почесних звань тощо.

Права та обов'язки працівника

Трудові права і обов'язки працівника закріплені в Ко­дексі законів про пращо, в колективному договорі, в правилах внутрішнього трудового розпорядку і індиві­дуальному трудовому договорі або контракті.

До основних трудових прав працівників відносяться:

конституційне право громадян на працю, включаю­чи право на оплату праці не нижче встановленого держа­вою мінімального розміру, право на вибір професії, роду занять і роботи;

право на підготовку до праці (освіту) і підвищення трудової кваліфікації, включаючи перепідготовку;

право на укладання трудового договору або кон­тракту;

право на відпочинок (перерви, вихідні і святкові дні, оплачувані основні і додаткові оплачувані відпустки);

право на здорові і безпечні умови праці;

6)             право на об'єднання в професійні спілки та на

вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку;

право на участь в управлінні підприємством;

право на матеріальне забезпечення в порядку со­ціального страхування в старості, у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності;

право на матеріальну допомогу в разі безробіття;

право звернення в суд для вирішення трудових спорів незалежно від характеру роботи і посади;

право на захист своїх трудових, матеріальних і духовних потреб і інтересів;

право на заохочення, в тому числі премії, держав­ні нагороди за великі успіхи в роботі тощо;

право на розірвання безстрокового трудового до­говору і, в передбачених законом випадках, строкового договору;

право на вихідну допомогу при припиненні тру­дового договору (ст. 44 КЗпП);

15)           право на вчасний розрахунок і видачу трудо­

вої книжки у випадку припинення трудового договору

(ст. ст. 47, 48 КЗпП);

16)           право на пільги і компенсації вивільнюваним пра­

цівникам.

До основних трудових обов'язків працівника відно­сяться:

чесно і сумлінно працювати, своєчасно і точно ви­конувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу;

додержувати трудової і технологічної дисцип­ліни;

виконувати правила внутрішнього трудового роз­порядку, колективний договір і трудове законодавство;

дбайливо ставитись до майна власника, з яким укладено трудовий договір;

знати і виконувати вимоги нормативних актів про охорону праці, правила поводження з машинами, механіз­мами, устаткуванням та іншими засобами виробництва, користуватися засобами захисту;

додержувати зобов'язань щодо охорони праці, пе­редбачених колективним договором та правилами внут­рішнього трудового розпорядку;

проходити у встановленому законом порядку по­передні та періодичні медичні огляди;

208

209

співробітничати з власником або уповноваженою ним особою у справі організації безпечних і нешкідли­вих умов праці;

відшкодовувати матеріальну шкоду, заподіяну під­приємству з вини працівника;

нести дисциплінарну відповідальність за порушен­ня трудової дисципліни.

Види дисциплінарних стягнень

і порядок накладення

та зняття дисциплінарних стягнень

Дисциплінарні стягнення накладаються за порушення трудової дисципліни і дисциплінарні проступки. Дисцип­лінарний проступок (правопорушення) - це протиправне, винне, суспільно шкідливе діяння, яке передбачене чин­ним трудовим законодавством, колективним договором, правилами внутрішнього трудового розпорядку і угодою сторін, а також статутами про дисципліну. Дисциплінар­ний проступок наносить шкоду суспільному і колектив­ному або індивідуальному виробництву, організації пра­ці, технології виробництва, випуску доброякісної про­дукції, правам власника і різним формам власності тощо.

Кодексом законів про працю України передбачено такі види стягнень: догана і звільнення з роботи (ст. 147 КЗпГГ). Статутами про дисципліну можуть бути передбачені і ін­ші види стягнень. У Законі України «Про державну службу» від 16.12.1993 р. закріплено, що дисциплінарні стягнення застосовуються до державного службовця за невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків, перевищення своїх повноважень, порушення обмежень, пов'язаних з проходженням державної служ­би, а також за вчинок, який порочить його як державного службовця або дискредитує державний орган, в якому він працює. До службовців, крім дисциплінарних стяг­нень, передбачених чинним законодавством про працю України, можуть застосовуватись такі заходи дисциплі­нарного впливу: попередження про неповну службо­ву відповідність, затримка до одного року у присвоєн­ні чергового рангу або у призначенні на вищу посаду (ст. 14 Закону).

У Положенні про дисципліну працівників залізнично­го транспорту від 26.01.1993 р. передбачені такі стягнен­ня: а) догана; б) позбавлення машиністів права керу­вання локомотивом з наданням роботи помічником ма­шиніста... на строк до одного року; в) переміщення на нижчеоплачувану роботу на строк до З місяців; г) пере­міщення на нижчу посаду на строк до 6 місяців; д) звіль­нення.

Дисциплінарні стягнення застосовуються органом, якому надано право прийняття на роботу (обрання, за­твердження і призначення на посаду) даного працівника. На працівників, які несуть дисциплінарну відповідаль­ність за статутами, положеннями та іншими актами про дисципліну, дисциплінарні стягнення можуть накладати-? ся також вищестоящими органами. Працівники, які зай­мають виборні посади, можуть бути звільнені тільки за рішенням органу, який їх обрав, і лише з підстав, перед­бачених законодавством (ст. 147і КЗпП).

До застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмове пояснення (ст. 149КЗпП).

Дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за вияв­ленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу тимчасової непраце­здатності або відпустки. Це стягнення не може бути на­кладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку (ст. 148КЗпП).

За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосоване лише одне дисциплінарне стягнення.

При обранні виду стягнення власник або уповноваже­ний ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу праців­ника.

Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і по­відомляється працівникові під розписку (ст. 149 КЗпП).

Якщо протягом року з дня накладення дисциплінар­ного стягнення працівника не буде піддано новому дис­циплінарному стягненню, то він вважається таким, що не мав дисциплінарного стягнення.

Якщо працівник не допустив нового порушення тру-

210

211

дової дисципліни і до того ж проявив себе як сумлінний працівник, то стягнення може бути зняте до закінчен­ня одного року. Протягом строку дії дисциплінарного стягнення заходи заохочення до працівника не застосо­вуються.

Дисциплінарне стягнення може бути оскаржене пра­цівником у встановленому чинним законодавством по­рядку.

Власник або уповноважений ним орган має право за­мість накладення дисциплінарного стягнення передати питання про дисциплінарний проступок на розгляд тру­дового колективу або його органу.

Відповідальність за прогул і відповідальність за появу на роботі в нетверезому стані

Ці питання пов'язані із невиконанням трудових обо­в'язків працівником і порушеннями трудової дисципліни.

Всі порушення трудової дисципліни наносять шкоду суспільному виробництву, незалежно від форм власності підприємств чи установ. Це, по суті, дисциплінарні про­ступки (правопорушення). Вони означають, що праців­ники недобросовісно виконують свої трудові обов'язки, покладені на них Кодексом законів про працю України (ст. 139), не додержуються дисципліни праці, несвоєчас­но і неточно виконують розпорядження власника або уповноваженого ним органу, порушують вимоги по охо­роні праці, техніки безпеки та виробничої санітарії.

Вчинення прогулу і поява на роботі в нетверезому стані - це, мабуть, найважчі дисциплінарні проступки, які наносять велику шкоду виробництву, а в кінцевому підсумку - всьому суспільству. За такі порушення тру­дової дисципліни в Кодексі законів про працю передба­чені різні заходи. Згідно зі ст. 147 КЗпП України за по­рушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення: догана або звільнення з роботи. Право застосувати те чи інше стягнення належить власнику чи уповноваженому ним органу (адміністрації).

Потрібно також підкреслити, що власник має право розірвати трудовий договір з працівником за своєю іні­ціативою, на підставі ст. 40 КЗпП п. 4 - прогулу (в тому

числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин; а також п. 7 - поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння.

Власник (уповноважений орган) повинен відібрати письмові пояснення про причини таких порушень або скласти акт, якщо порушник відмовляється від письмо­вих пояснень. Разом з тим причини потрібно з'ясувати у всіх випадках, щоб установити ступінь вини порушника і справедливо призначити покарання.

Таке звільнення з роботи може здійснюватись за по­годженням із профспілковим комітетом не пізніше одно­го місяця з дня виявлення дисциплінарного проступку і не пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

Разом із тим власник (уповноважений орган) на під­ставі ст. 152 має право також передати матеріали про дисциплінарні проступки на розгляд трудового колекти­ву або його органу для прийняття заходів громадського впливу. Прийняття того чи іншого рішення залежить від багатьох чинників, в тому числі і від особи порушника дисципліни. Іноді за появу на роботі в нетверезому стані власник може не звільняти, а не допустити до роботи, а потім прийняти різні заходи дисциплінарного чи громадсь­кого впливу.

Матеріальна відповідальність працівників за шкоду, заподіяну з їх вини підприємству

Працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків. При покладенні матеріальної відповідальнос­ті права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправ­ними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідаль­ність, як правило, обмежується певною частиною за­робітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, перед­бачених законодавством України (ст. 130 КЗпП).

212

213

За шкоду, заподіяну підприємству, установі, організа­ції при виконанні трудових обов'язків, працівники, з ви­ни яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відпові­дальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. Матеріальна від­повідальність понад середній місячний заробіток допус­кається лише у випадках, зазначених у законодавстві України.

У відповідності з законодавством України обмежену матеріальну відповідальність несуть:

працівники - за зіпсування або знищення через не­дбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів, у тому чис­лі при їх виготовленні - у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заро­бітку. В такому ж розмірі працівники несуть матеріальну відповідальність за псування або знищення через недба­лість інструментів, вимірювальних приладів, спеціально­го одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;

керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники, а також керівники структурних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях та їх заступ­ники - у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не біль­ше свого середнього місячного заробітку, якщо шкода підприємству, установі, організації заподіяна зайвими грошовими виплатами, неправильною постановкою об­ліку і зберіганням матеріальних чи грошових цінностей, невжиттям необхідних заходів до запобігання простоям, випускові недоброякісної продукції, розкраданню, зни­щенню і зіпсуванню матеріальних чи грошових цін­ностей.

Відповідно до законодавства України працівники не­суть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, ор­ганізації у випадках, коли (ст. 134 КЗпП):

між працівником і підприємством, установою, ор­ганізацією укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, пе­реданих йому для зберігання або для інших цілей;

майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами;

шкоди завдано діями працівників, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку;

шкоди завдано працівником, який був у нетверезо­му стані;

шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуванням матеріалів, напівфабрикатів, виробів, у тому числі при їх виготовленні, а також інст­рументів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;

відповідно до законодавства України на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при вико­нанні трудових обов'язків;

шкоди завдано не при виконанні трудових обо­в'язків;

службова особа винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу.

В окремих випадках законодавством може бути вста­новлено окремий порядок визначення розміру шкоди, що підлягає покриттю, в т. ч. у кратному обчисленні (під­вищена), а також у тих випадках, коли фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний розмір (ст. 1353 КЗпП).

Порядок розгляду індивідуальних трудових спорів

Трудові спори розглядаються:

комісіями по трудових спорах;

районними (міськими) судами.

Такий порядок розгляду трудових спорів, що вини­кають між працівником і власником або уповноваженим ним органом, застосовується незалежно від форми тру­дового договору.

Установлений порядок розгляду трудових спорів не поширюється на спори про дострокове звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об'єднань громадян за рішенням органів, що їх обрали.

Особливості розгляду трудових спорів судців, проку­рорсько-слідчих працівників, а також працівників навчаль­них, наукових і інших установ прокуратури, які мають класні чини, встановлюється спеціальним законодавством.

214

215

Комісія по трудових спорах обирається загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприєм­ства, установи, організації з числом працюючих не менш як 15 чоловік.

Комісія по трудових спорах є обов'язковим первин­ним органом по розгляду трудових спорів, що виника­ють на підприємствах, в установах, організаціях.

Трудовий спір підлягає розгляду в комісії по трудових спорах, якщо працівник самостійно або з участю проф­спілкової організації, що представляє його інтереси, не врегулював розбіжності при безпосередніх переговорах з власником або уповноваженим ним органом.

Працівник може звернутися до комісії по трудових спорах у тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Комісія по трудових спорах зобов'язана розглянути трудовий спір у десятиденний строк з дня подання заяви.

У районних (міських) судах розглядаються трудові спори за заявами:

працівника чи власника або уповноваженого ним органу, коли вони не погоджуються з рішенням комі­сії по трудових спорах підприємства, установи, органі­зації;

прокурора, якщо він вважає, що рішення комісії по трудових спорах суперечить чинному законодавству (ст. 231 КЗпП).

Крім того, безпосередньо в районних (міських) судах розглядаються трудові спори за заявами (ст. 232 КЗпП):

працівників підприємств і організацій, де комісії по трудових спорах не обираються;

працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору..., за винят­ком про дострокове звільнення від виборної платної по­сади членів громадських та інших об'єднань громадян за рішенням органів, що їх обрали (ст. 221 ч. З КЗпП), спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників (ст. 222 КЗпП);

керівника підприємства, організації, його заступни­ків, службових осіб, керівних працівників державних органів, за винятком ст. 221 ч. З і ст. 222 КЗпП;

власника або уповноваженого ним органу про від­шкодування працівником матеріальної шкоди, заподіяної організації;

спорів, які були розглянуті власником або профспіл-

216

ковим комітетом в межах наданих їм прав чинним зако­нодавством про працю;

6) в судах розглядаються також спори про відмову в прийнятті на роботу: працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з інших підприємств; молодих спеціалістів, які направлені на роботу; вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 3 років, одиноких мате­рів - при наявності дитини віком до 14 років; виборних працівників після закінчення строку повноважень, інших працівників, які мають право поворотного прийняття на роботу або з якими власник зобов'язаний укласти трудо­вий договір відповідно до чинного законодавства.

Працівники мають право звертатися в суд з заявою про вирішення трудового спору в 3-місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про пору­шення свого права, а у справах про звільнення - в місяч­ний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. В питаннях про стягнення матеріальної шкоди, заподіяної організації, встановлено строк в один рік.

Система оплати праці

Заробітна плата — це винагорода, обчислена, як пра­вило, у грошовому виразі, яку власник або уповноваже­ний ним орган виплачує працівникові за виконану ним ро­боту за трудовим договором. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів йо­го праці та господарської діяльності підприємства, орга­нізації і максимальним розміром не обмежується. Пи­тання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту ви­значаються КЗпП, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.

За своєю структурою заробітна плата поділяється на основну, додаткову, інші заохочувальні і компенсаційні виплати. Основна заробітна плата - це винагорода за ви­конану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обо­в'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадо-

217

вих окладів для службовців. Додаткова заробітна плата -це винагорода за працю понад установлені норми, за тру­дові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенса­ційні виплати, передбачені чинним законодавством; пре­мії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функ­цій; інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і поло­женнями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені чинним законодавством або встановлюються понад визначені норми.

Держава здійснює регулювання оплати праці праців­ників підприємств усіх форм власності шляхом встанов­лення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій.

Мінімальна заробітна плата - це законодавчо вста­новлений розмір заробітної плати за просту, некваліфі-ковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг робіт). До мінімальної заробітної плати не включаються доплати, надбавки, заохочувальні та ком­пенсаційні виплати. Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється і переглядається відповідно до ст. ст. 9, 10 Закону «Про оплату праці». Мінімальна заробітна пла­та є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для всіх підприємств незалежно від форм власності. Заробітна плата підлягає індексації в установленому законодавством порядку (ст. 95 КЗпП).

Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою за.поданням Кабінету Міністрів Ук­раїни, як правило, один раз на рік під час затвердження державного бюджету, з урахуванням пропозицій пред­ставників профспілок і власників у процесі укладення генеральної угоди. Розмір мінімальної заробітної плати переглядається залежно від зростання індексу цін на споживчі товари і тарифів на послуги.

Однією із форм організації оплати праці є тарифна система оплати праці, яка включає тарифні сітки, тариф­ні ставки, схеми посадових окладів і тарифно-кваліфі­каційні характеристики. Тарифна система оплати праці використовується для розподілу робіт залежно від їх складності, а працівників - залежно від їх кваліфікації та

218

за розрядами тарифної сітки. Вона є основою формуван­ня та диференціації розмірів заробітної плати.

Посадові оклади службовцям установлює власник або уповноважений ним орган відповідно до посади і квалі­фікації працівника. За результатами атестації власник або уповноважений ним орган має право змінювати посадові оклади службовцям у межах, затверджених у встановленому порядку мінімальних і максимальних окладів на відповідній посаді (ст. 96 КЗпП).

Оплата праці працівників на підприємствах, в устано­вах і організаціях здійснюється за погодинною, відряд­ною або іншими системами оплати праці. Оплата може проводитися за результатами Індивідуальних і колектив­них робіт. Форми і система оплати праці встановлюється підприємствами самостійно у колективному договорі з дотриманням трудового законодавства і генеральною та галузевими угодами. Власник не має права в одно­сторонньому порядку приймати рішення з оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, уго­дами і колективними договорами (ст. 97 КЗпП).

Оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі зако­нів та інших нормативно-правових актів, угод і колектив­них договорів у межах бюджетних асигнувань та поза­бюджетних коштів (ст. 98 КЗпП).

Трудове законодавство регулює також особливості оплати праці на важких роботах, за сумісництвом, при виконанні робіт різної кваліфікації, при суміщенні про­фесій (посад), у надурочний час, у святкові і неробо­чі дні, у нічний час і в інших випадках, установлених ст. ст. 100-117 КЗпП, а також Законом «Про оплату праці» від 24.03.1995 р. і іншими нормативними актами.

Охорона праці неповнолітніх

Неповнолітні, які не досягли 18 років, у трудових правовідносинах прирівнюються у правах до повноліт­ніх, а у галузі охорони праці, робочого часу, відпусток та деяких інших умов праці користуються пільгами, вста­новленими законодавством України - КЗпП, Законом України від 14.10.1992 р. «Про охорону праці».

Охорона праці - це система правових,  соціально-

го

економічних, організаційно-технічнш, санітарно-гігієніч­них і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спря­мованих на збереження здоров'я і працездатності лю­дини в процесі праці.

При укладанні трудового договору громадянин має бути проінформований власником під розписку про умо­ви праці на підприємстві, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих вироб­ничих чинників, які ще не усунуто, можливі наслідки їх впливу на здоров'я та про його права на пільги і компен­сації за роботу в таких умовах відповідно до законодавс­тва і колективного договору. Забороняється укладення трудового договору з громадянином, якому за медичним висновком протипоказана запропонована робота за ста­ном здоров'я (ст. 6 Закону).

Працівник має право відмовитися від дорученої робо­ти, якщо створилася ситуація, небезпечна для його життя чи здоров'я або для людей, які його оточують, і навко­лишнього природного середовища. Працівник має право розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник не виконує законодавство про охорону праці, умови колективного договору з цих питань.

Законом забороняється застосування праці неповноліт­ніх на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних ро­ботах. Порядок трудового і професійного навчання не­повнолітніх таким професіям, які пов'язані з цими робо­тами, визначається спеціальним положенням. Заборо­няється також залучати неповнолітніх до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми.

Перелік важких робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування пра­ці неповнолітніх, затверджено наказом Міністерства охо­рони здоров'я України від 31 березня 1994 р. № 46 і за­реєстровано в Міністерстві юстиції України 28.07.1994 р. за № 176/385. Наказ прийнятий на виконання Закону України «Про охорону праці» та постанови Кабінету Мі­ністрів України від 27.01.1993 р. № 64. Цим наказом встановлено, що застосування праці неповнолітніх забо­роняється у виробництвах, професіях і на роботах з важ­кими та шкідливими умовами праці (за Переліком) на всіх підприємствах, незалежно від форм власності і видів

220

діяльності. Прийом на навчання за професіями, вказани­ми в Переліку, допускається за умови досягнення непов­нолітніми особами 18 років на момент закінчення на­вчання. При проходженні виробничої практики (вироб­ничого навчання) особи, які не досягли 18 років і навча­ються у професійно-навчальних закладах, можуть знахо­дитись у виробництвах і на роботах не більше 4 годин, за умови суворого дотримання діючих санітарних норм і правил по охороні праці. До Переліку відносяться: гір­ничі роботи, будівництво метрополітену, тунелів і під­земних споруд спеціального призначення, геологорозві­дувальні та топографо-геодезичні роботи; металургійні виробництва; доменне виробництво тощо.

Законодавство забороняє залучати працівників молод­ших 18 років до нічних, надурочних робіт і робіт у ви­хідні дні (ет. 192 КЗпП).

Право громадян на соціальний захист

Право на соціальний захист закріплено в Консти­туції України, в Законі «Про пенсійне забезпечення» від 5.11.1991 р. і інших законах.

Статтею 46 Конституції закріплено, що громадяни мають право на соціальний захист у разі повної, частко­вої або тимчасової втрати працездатності, втрати году­вальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим дер­жавним соціальним страхуванням за рахунок страхо­вих внесків громадян, підприємств, установ, органі­зацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створення мережі державних, комуналь­них, приватних закладів для догляду за непрацездат­ними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. У ст. 48 Конституції вказується,

1 Див.: КЗпП з постатейними матеріалами.- К., 1997.- С. 850-926.

221

що кожен фомадянин має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчу­вання, одяг, житло.

Право на соціальний захист також включає право на житло, на охорону здоров'я, медичну допомогу та медич­не страхування. Право на житло закріплено в ст. 47 Кон­ституції: громадянам, які потребують соціального захис­ту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну плату від­повідно до закону. Ніхто не може бути примусово по­збавлений житла інакше як на підставі закону і за рішен­ням суду.

У ст. 49 Конституції закріплено право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров'я забезпечується державним фінансу­ванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних профам.

Держава створює умови для ефективного і доступно­го для всіх громадян медичного обслуговування. У дер­жавних і комунальних закладах охорони здоров'я ме­дична допомога надається безоплатно. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Право на соціальний захист мають діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування. їх утримання та ви­ховання покладається на державу. Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей (ст. 52 Конституції). Держава надає стипендії та пільги учням і студентам.

Соціальний захист окремих категорій фомадян регу­люється такими законодавчими актами:

Закон «Про соціальний і правовий захист військо­вослужбовців та членів їх сімей» (20.12.1991 p.);

Закон «Про основи соціальної захищеності інвалі­дів в Україні» (21.03.91 p.);

Закон «Про основні засади соціального захисту ве­теранів праці та інших фомадян похилого віку в Украї­ні» (16.12.93 p.);

Закон «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соці­ального захисту» (22.10.1993 p.);

Закон «Про захист прав споживачів» (15.12.1993 p.);

Закон «Про соціальний захист громадян, які по­страждали внаслідок Чорнобильської аварії» та інші за­кони.

222

Види пенсій за законодавством України

Види пенсій, порядок і умови перерахунку пенсій регу­люються Законом «Про пенсійне забезпечення» від 5 лис­топада 1991 p., із змінами та доповненнями на 14 листо­пада 1995 р. Право на пенсію - це конституційне право громадян (ст. 46 Конституції), яке забезпечується за рахунок суспільних фондів споживання і соціального страхування.

Громадяни України мають право на державне пенсій­не забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбаче­них цим Законом.

Іноземні фомадяни та особи без фомадянства, які проживають в Україні, мають право на пенсію нарівні з громадянами України на умовах, передбачених законо­давством або міждержавними угодами.

Пенсійне забезпечення громадян України, які прожи­вають за її межами, провадиться на основі договорів (або угод) з іншими державами і за правилами цих угод (до­говорів).

У ст. 2 Закону закріплені такі види пенсій: І - трудові пенсії: 1) за віком; 2) по інвалідності; 3) в разі втрати го­дувальника; 4) за вислугу років; II - соціальні пенсії.

Відповідно до ст. З Закону право на трудову пенсію мають особи, зайняті суспільно корисною працею, при додержанні інших умов, передбачених цим Законом:

особи, які працюють на підприємствах, в устано­вах, організаціях, кооперативах, у тому числі за цивіль­но-правовими угодами, незалежно від форм власності та господарювання, або є членами колгоспів та інших кооперативів - за умови сплати підприємствами та ор­ганізаціями страхових внесків до Пенсійного фонду України;

особи, які займаються підприємницькою діяльніс­тю, заснованою на особистій власності фізичної особи та виключно її праці,- за умови сплати страхових внесків;

члени творчих спілок, а також інші творчі праців­ники, які не є членами таких спілок,- за умови сплати страхових внесків;

інші особи, які підлягають державному соціально­му страхуванню;

працівники воєнізованих формувань, які не підляга-

223

ють державному соціальному страхуванню, особи фельд'­єгерської служби Міністерства зв'язку України;

вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, ста­жисти, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти;

особи, які стали інвалідами у зв'язку з виконанням дій по рятуванню людського життя, охороні державної, колективної та індивідуальної власності, а також по охо­роні правопорядку; )

особи, які здійснюють догляд за інвалідами І групи або дитиною-інвалідом віком до 16 років, а також за пен­сіонером, який за висновком медичного закладу потре­бує постійного стороннього нагляду;

члени сімей осіб, указаних в цій статті, і пенсіонери з числа цих осіб - у разі втрати годувальника. Право на пенсію за віком мають:

чоловіки - після досягнення 60 років і при стажі роботи не менше 25 років;

жінки - після досягнення 55 років і при стажі робо­ти не менше 20 років.

Пенсії по інвалідності призначаються в разі настання інвалідності, яка спричинила повну або часткову втрату здоров'я внаслідок:

а)             трудового каліцтва або професійного захворювання;

б)            загального захворювання (в т. ч. каліцтва, не по­

в'язаного з роботою, інвалідності з дитинства).

Пенсії по інвалідності призначаються незалежно від того, коли настала інвалідність: у період роботи, до влаш­тування на роботу чи після припинення роботи.

Право на пенсію в разі втрати годувальника мають непрацездатні члени сім'ї померлого годувальника, які були на його утриманні. При цьому дітям пенсії призна­чаються незалежно від того, чи були вони на утриманні годувальника.

Батьки і чоловік (дружина) померлого, які не були на його утриманні, також мають право на пенсію, якщо зго­дом втратили джерело засобів до існування.

Пенсії за вислугу років встановлюються окремим кате­горіям громадян зайнятих на роботах, виконання яких при­зводить до втрати професійної працездатності або придат­ності до настання віку, що дає право на пенсію за віком.

Соціальні пенсії призначаються і виплачуються не­працездатним громадянам, крім інвалідів з дитинства, при відсутності права на трудову пенсію:

224

інвалідам І і II груп, у тому числі інвалідам з ди­тинства, а також інвалідам III групи;

особам, які досягли віку: чоловіки - 60 років, жінки -55 років;

дітям - у разі втрати годувальника;

дітям-інвалідам віком до 16 років. У ст. 93 Закону є певне протиріччя стосовно пенсій інвалідам з дитинства.

3.2. ЦИВІЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Загальна характеристика цивільного права і цивільного законодавства

Цивільне право є однією із важливих і самостійних галузей права, яке має свій предмет і методи правового регулювання. В умовах переходу до ринкових відносин підвищується роль і значення цивільного права і цивіль­ного законодавства. Предметом цивільного права є май­нові правовідносини, які обумовлені товарно-грошовими формами відносин, і особисті немайнові правовідносини. Методом правового регулювання є автономний метод, який включає цивільно-правові засоби і заходи щодо по­ведінки і діяльності фізичних і юридичних осіб, які були рівноправними і відносно незалежними до вступу в ци­вільні правовідносини. Цивільне право і законодавство виконує такі основні функції в суспільстві: регулятивну (статичну і динамічну), охоронну, профілактичну (вихов­ну) і стимулюючу. Іноді цивільне право може стимулю­вати, а іноді гальмувати розвиток економічних відносин, якщо законодавство відстає від економічного розвитку суспільства.

Цивільне право - це система правових норм, які регу­люють на засадах правової автономії (рівності) відно­сини власності, товарно-грошові відносини і деякі осо­бисті немайнові відносини між: громадянами, юридич­ними особами з метою задоволення матеріальних і духовних потреб суб'єктів суспільних відносин.

Система цивільного права складається із правових інститутів Загальної і Особливої частин. До Загальної

1 Див.: Цивільне право (Загальна частина. За ред. О. А. Підопри-гори іД. В. Бобрової).- К.: Вентурі, 1995.- С. 11.

225

8    1—433

частини відносяться норми про суб'єкти, об'єкти цивіль­ного права, угоди, представництво і довіреність, позовну давність. До Особливої частини відносяться такі правові інститути: право власності, зобов'язальне право, автор­ське право, право на відкриття і винаходи, спадкове пра­во, правоздатність іноземних громадян.

Система цивільного права відрізняється від системи ци­вільного законодавства. Система цивільного права скла­дається з правових інститутів, а система законодавства складається з різних нормативно-правових актів. Система цивільного законодавства включає дуже багато норматив­но-правових актів. їх можна класифікувати на закони і під-законні нормативно-правові акти. Основним, або найваж­ливішим законом, є Цивільний кодекс України, прийнятий 18 липня 1963 p., із змінами і доповненнями.

У зв'язку з переходом до ринкових відносин і введен­ням приватної власності розроблений проект нового Ци­вільного кодексу України (ЦК України), з урахуванням історичного досвіду інших країн. Новий проект Цивіль­ного кодексу складається з таких розділів: Загальні поло­ження; Право власності; Володіння та інші речові права; Зобов'язальне право; Право інтелектуальної власності; Спадкове право; Міжнародне приватне право.

До цивільного законодавства відноситься також Жит­ловий кодекс України (30.06.1983 p.), Повітряний кодекс України (1993 p.), Закон «Про власність» (26.03.1991 p.), Закон «Про підприємництво» (26.02.1991 р.) і інші зако­ни. До підзаконних актів відносяться Укази Президента, декрети, постанови Кабінету Міністрів України, акти міністерств і відомств, органів регіонального і місцевого самоврядування.

Характеристика відносин, які регулюються

цивільним правом (або предмет

цивільно-правового регулювання)

Цивільним правом регулюються суспільні відносини (правовідносини) між: 1) юридичними особами; 2) між громадянами і юридичними особами; 3) між громадяна­ми. Суб'єкти цивільних правовідносин є відносно авто­номні (самостійні і незалежні) до вступу в такі відноси­ни. Після вступу у відносини суб'єкти мають певні права

і обов'язки по відношенню один до одного і стають за­лежними один від одного, поки не будуть реалізовані цивільні права і обов'язки.

Цивільне право регулює тільки такі майнові відносини, до яких можна застосувати автономний метод регулю­вання. Майнові відносини, які регулюються за допо­могою авторитарного (імперативного, державновладного) методу, не відносяться до предмета цивільного права. Такі відносини регулюються фінансовим правом (подат­ки, бюджет). Цивільним правом також не регулюються сімейні, трудові, земельні, відносини в сільськогосподар­ських підприємствах (колгоспах, фермерських господар­ствах), хоча можуть мати майновий характер. Вони ре­гулюються іншими галузями права. Наприклад, питання про матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству в зв'язку із виконанням трудових обов'яз­ків, регулюються Кодексом законів про працю.

Цивільне право регулює такі майнові відносини, які мають економічний зміст і обумовлені використанням товарно-грошової форми. Розрізняють два види майнових відносин, які застосовуються цивільним правом: 1) май­нові відносини, пов'язані з приналежністю майна певним особам (відносини права власності - права володіння); 2) майнові відносини, пов'язані з переходом майна від одних осіб до інших, або відносини в галузі товарообігу .

До першої групи відносяться відносини власності, які закріплюють право володіння і користування майном, розпорядження матеріальними благами. Ці питання ре­гулює Закон України «Про власність» (1991 p.). Він на­правлений на закріплення права на різні форми власності і їх рівноправність: державної і акціонерної (колектив­ної), державної і приватної (колективної або індивіду­альної") тощо.

До другої групи відносяться майнові відносини, які зв'язані з переходом матеріальних благ від одних суб'єк­тів до інших на підставі договорів купівлі-продажу, поставки, оренди, найму житлових приміщень. Ці відно­сини ще називають товарно-грошовими. Товарно-грошо­ві відносини мають вартісний характер, оскільки в умо­вах товарного виробництва діє закон вартості. Ці цивіль­ні   правовідносини   розвивають   економічні   відносини,

1 Див.: Цивільне право (Загальна частина).- С. 4.

226

227

розвивають виробництво і направлені на розвиток еко­номічної реформи в цілому.

Цивільне право також регулює особисті немаинові відносини, які можуть бути двох видів.

До першої групи відносяться відносини, які мають немайновий характер, але дуже тісно пов'язані з майно­вими. Наприклад, визнання авторства на твори мистецт­ва, музики, літератури, відкриття. Залежно від того, хто буде визнаний автором (немаинові відносини), тому і належить гонорар за твір (майнові відносини).

До другої групи відносяться немаинові відносини, які виникають на підставі реалізації особистісних прав гро­мадян - право на ім'я, на захист честі і гідності, на таєм­ницю листування, телефонних розмов і іншої кореспон­денції, ділової репутації. Ці відносини можуть мати і конституційний характер. Вони можуть також впливати на майнові відносини.

Таким чином, цивільне право регулює майнові відно­сини і пов'язані з ними немаинові відносини, суб'єкти яких мають автономні юридичні права і обоє 'язки, ви­ступають як рівноправні учасники цивільних правовідно­син, є дієздатними і деліктоспроможними і несуть ци­вільно-правову (юридичну) відповідальність за порушення або невиконання юридичних обов'язків, передбачених у цивільному законодавстві або договорі.

Громадяни - учасники цивільних правовідносин

Учасниками цивільних правовідносин можуть бути фізичні особи - громадяни. Громадяни можуть бути учасниками цивільних правовідносин, якщо вони мають певні фізичні, соціальні і правові властивості. До фізич­них (біологічних) властивостей відносяться: вік люди­ни, стан здоров'я та інші фізичні властивості людини, які відрізняють її від тваринного овіту. До соціальних властивостей людини відносяться здатність мати сві­домість, соціальний досвід, вміння розмовляти і мисли­ти, нормально розвиватись. До правових властивостей відноситься правоздатність, дієздатність, деліктоспро-можність.

Фізичні і соціальні властивості людина набуває в

результаті свого розвитку, спілкування, навчання вдома, в дитячому садку, в школі і в процесі виховання. Правові властивості тісно пов'язані з біологічними і соціальними властивостями. Правові властивості закріплено в цивіль­ному законодавстві.

Згідно зі ст. ст. 9, 10 Цивільного кодексу України гро­мадяни можуть мати майно в особистій, приватній власно­сті, право користуватися житловими приміщеннями та ін­шим майном, успадковувати і заповідати майно, обирати рід занять і місце проживання, мати права автора твору на­уки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходу тощо, а також інші майнові і немаинові права. В ст. 13 Конституції України закріплено, що кожний громадянин має право ко­ристуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Власність не повинна використову­ватись на шкоду людині і суспільству.

Статтею 41 Конституції закріплено, що кожний гро­мадянин має право володіти, користуватися і розпоря­джатися своєю власністю, результатами своєї інтелекту­альної, творчої діяльності. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до зако­ну. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Ви­користання власності не може завдати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспіль­ства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Громадяни мають право вступати у цивільні правовід­носини в повному обсязі з настанням повноліття (18 ро­ків) або з моменту одруження, якщо вони не досягли 18 років.

Неповнолітні, віком від 15 до 18 років, вправі уклада­

ти угоди тільки за згодою своїх батьків (усиновителів)

або піклувальників. Разом із тим вони вправі вчиняти

самостійно дрібні побутові угоди, розпоряджатися зар­

платою, стипендією, здійснювати авторські права тощо.

За наявності достатніх підстав орган опіки і піклування

може обмежити їх в праві самостійно розпоряджатися

заробітною платою чи стипендією.               &•

Неповнолітні, які не досягли 15 років, учиняють лише дрібні побутові угоди! Всі інші угоди за них укладають від їх імені батьки або опікуни.

228

22^

Іноземні громадяни і особи без громадянства, що пе­ребувають в Україні на законних підставах, користують­ся тими самими правами і свободами, виконують такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими законами України (ст. 26 Конституції України).

Поняття і загальна характеристика

цивільної правоздатності

і дієздатності громадян

Цивільна правоздатність і дієздатність особи (грома­дянина) - це такі правові властивості особи, які належать тільки конкретному суб'єкту і не можуть бути відчужені або передані іншим громадянам.

У ст. 9 ЦК України закріплено, що цивільна правоздат­ність - це здатність мати цивільні права й обов'язки. Ця правова властивість належить кожному громадянину України, незалежно від віку і стану здоров'я. Цивільна правоздатність виникає з моменту народження громадя­нина і припиняється з його смертю.

Цивільний кодекс України і спеціалісти по цивільно­му праву визначають цивільну правоздатність, як здат­ність мати цивільні права й обов'язки. Вона є необхід­ною умовою правоволодіння1. Таке визначення, викликає сумнів, оскільки постає питання, як можуть діти, душев­но хворі люди, люди, які знаходяться в несвідомому ста­ні, мати юридичні обов'язки? Що означає мати юридичні обов'язки? Мати юридичні обов'язки означає їх викону­вати, оскільки юридичний обов'язок - це міра необхідної поведінки особи. Чи може дитина до 5-6 років виконува­ти юридичні обов'язки? Дуже сумнівно. Якщо вони і мають певні обов'язки, то вони носять моральний або інший характер. З позицій здорового глузду і практики цивільних правовідносин діти і деякі інші категорії гро­мадян не мають і не можуть виконувати юридичні обов'язки. Правові обов'язки можуть існувати потенцій­но, але реалізувати їх неможливо до певного віку або по­ки людина не стане дієздатною. Відомий приклад про

спадщину, яку отримала дитина, і разом з цим пра­вом вона отримала і борги, тобто зобов'язана повернути борги як спадкоємець в межах дійсної вартості майна (ст. 556 ЦК України). Сама дитина не може виконати цей обов'язок, оскільки розрахунки з кредиторами здійсню­ватимуть батьки дитини, а не вона сама (хоча дитина є носієм юридичного обов'язку сплатити їх) . Цей приклад підтверджує, що дитина не може виконувати юридично­го обов'язку, а відповідно до цього вона не може мати цивільно-правових обов'язків. Обов'язки виконують бать­ки або опікуни.

Таким чином, правоздатність - це здатність особи мати лише юридичні права, свободи і можливість їх ре­алізувати. Саме слово складається із двох слів «право» і «здатність», тобто здатність мати суб'єктивні права і свободи.

Суб'єктивне право - це правомочність окремої особи в рамках об'єктивного права: особисте правове станови­ще окремої особи; сукупність майнових прав окремої особи або до частини майна2. Суб'єктивне право - це міра можливої і бажаної поведінки особи, яка забезпе­чується самою особою або іншими суб'єктами.

Цивільна правоздатність визнається за всіма громадя­нами України, іноземними громадянами і особами без громадянства, незалежно від їх національності, раси, по­ходження, соціального і майнового становища, статі, освіти, ставлення до релігії, місця проживання та інших обставин. Цивільна правоздатність гарантується держа­вою, її не може позбавити ніхто. Правоздатність грома­дян може бути обмежена лише судом у випадку притяг­нення особи до кримінальної відповідальності позбав­ленням волі або права займатися певною діяльністю. Обмеження особи в правоздатності після відбуття пока­рання втрачає свою силу.

Цивільна правоздатність - це така властивість осо­би, яка не може передаватися, продаватися іншим гро­мадянам. Всі угоди, спрямовані на обмеження правоздат­ності, є недійсними по цивільному законодавству (ст. І 2 ч. її ЦК України).

Зміст правоздатності громадян закріплений в Консти-

1 Див.: Цивільне право (Загальна частина).- С. 51. 230

' Див.: Цивільне право (Загальна частина).- С. 6!. Див.: Бартошек Милан. Римское право.- М, 1989.- С. 163.

231

туції України (Розділ II) і в ст. 10 ЦК України {розгляну­то при викладенні попереднього питання). Правоздат­ність - це можливість набувати цивільних прав, які за­кріплені в чинному законодавстві. Вона не зводиться до об'єму конкретних суб'єктивних прав. Наявність конк­ретних суб'єктивних прав в цивільних правовідносинах у різних громадян може бути різна і залежить від ба­гатьох чинників.

Цивільна дієздатність - це здатність громадян свої­ми діями набувати цивільних прав і створювати, вико­нувати, нести юридичні обов'язки. Вона закріплена в ст. 11 ЦК України. В теоретичній літературі цивільну дієздатність визначають як здатність особи своїми діями набувати цивільні права і створювати для себе цивільні обов'язки, здійснювати цивільні права і виконувати юридичні обов'язки, розпоряджатися своїми правами; здатність нести юридичну відповідальність за вчинення цивільних правопорушень (деліктоспроможність)1.

Дієздатними можуть бути такі особи, які за рівнем свого розвитку розуміють значення своїх дій і можуть керувати ними і, відповідно, вступати в цивільно-правові відносини. Виникнення дієздатності громадян залежить від віку і стану психічного здоров'я людини, її свідо­мості. Дієздатність громадян може мати різні рівні або об'єм. Залежно від об'єму або рівня дієздатності можна всіх громадян поділити на 4 категорії; 1) громадяни, які повністю дієздатні; 2) громадяни, які обмежені в дієздат­ності; 3) частково дієздатні громадяни; 4) недієздатні громадяни.

Повна цивільна дієздатність виникає в осіб, які досяг-ли 18 років, тобто повноліття. Для осіб, які одружуються раніше 18-річного віку, згідно із законом дієздатність наступає з моменту одруження (для чоловіків - з 17 ро­ків, для жінок - з 16 років).

Друга категорія громадян - це громадяни, які обме­жені в дієздатності. Згідно із цивільним законодавством ніхто не може бути обмежений в дієздатності інакше, як у випадках і в порядку, передбачених законом (ст. 15 ЦК України). Це стосується тих громадян, які зловживають спиртними   напоями   або   наркотичними   речовинами.

1 Див.: Субьектьі гражданского права // Под ред. С. Н. Братуся. М, 1984- В кн.: Цивільне право.- С. 64.

Обмеження в дієздатності здійснюється лише за рішен­ням суду.

Обмежено дієздатний може укладати угоди, одержу­вати заробітну плату, пенсію і розпоряджатися ними ли­ше за згодою піклувальника. Він вправі самостійно вчи­няти дрібні побутові угоди. Обмеження в дієздатності не викликає обмеження в деліктоспроможності. Це обме­ження в дієздатності скасовується за рішенням суду, якщо громадянин припинив зловживати спиртними напоями. Обмежено дієздатними можуть бути також особи, які притягнуті до кримінальної відповідальності і до яких застосована міра покарання - позбавлення волі. їх обме­ження в правоздатності і дієздатності регулюється Ви­правно-трудовим кодексом України (Карним кодексом).

Третю категорію осіб складають частково дієздатні особи. До них відносяться неповнолітні. Вони поді­ляються на дві категорії: неповнолітні - віком від 15 до 18 років і неповнолітні - віком до 15 років (вони мають мінімальну дієздатність).

Перша категорія неповнолітніх має право вчиняти дрібні побутові угоди (ст. 13 ЦК України): право розпо­ряджатися своєю заробітною платою, стипендією, вина­городою (гонораром); право вносити вклади в банк і розпоряджатися ними; вони є деліктоспроможними -несуть цивільно-правову відповідальність; мають право власності на майно трудового або селянського господар­ства, якщо вони є членами цих господарств.

Неповнолітні віком до 15 років мають право вчиняти дрібні побутові угоди. Вони є неделіктоспроможними. За шкоду, заподіяну неповнолітніми, відповідальність несуть батьки (усиновителі) або опікуни. Вони мають право вно­сити вклади в банк, але розпоряджатися ними можуть лише за згодою батьків до досягнення 15-річного віку.

Четверту категорію осіб складають особи повністю недієздатні. Громадянин може бути визнаний недієздат­ним лише в судовому порядку, внаслідок душевної хво­роби або недоумства і який не може розуміти значення своїх дій або керувати ними. Стан душевної хвороби по­винен бути підтверджений органами охорони здоров'я, висновком судово-психіатричної експертизи. Недієздат­ність громадянина починається з часу вступу в законну силу рішення суду. Після одужання громадянина за рі­шенням суду він може бути поновленим у дієздатності.

232

233

Співвідношення понять: правоздатність, дієздатність, суб'єктивне право

Щоб розкрити співвідношення цих понять потрібно дати спочатку їх визначення, а потім розкрити зміст, значення і особливості.

Цивільний кодекс України визначає правоздатність як здатність особи (фізичної або юридичної) лише мати юридичні права і обов'язки. Разом із тим розвиток теорії цивільного права і загальної теорії права в сучасний пе­ріод показує, що таке визначення в певній мірі недоско­нале, оскільки термін «мати обов'язки» для громадян і юридичних осіб означає, що вони зобов'язані виконува­ти ці обов'язки. Особа, яка не має обов'язків,- вона не зобов'язана їх виконувати. Виконувати обов'язки необ­хідно віднести до поняття «цивільна дієздатність». Ци­вільна дієздатність означає - здатність особи своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов 'язки. Таким чином, слова: «мати», «вико­нувати», «нести», «юридичні обов'язки» - це слова-по-няття синоніми, хоча вони й мають особливість. Напри­клад, обов'язки можна мати, але не виконувати, або не нести цих обов'язків. Термін «створювати для себе ци­вільні обов'язки» означає набувати обов'язків, нести або виконувати ці обов'язки. В практичному житті це означає, що особа зобов'язана щось зробити, вчинити, виконати, утриматись від вчинення певних дій тощо!

У Стародавньому Римі існував лише один термін, од­не поняття «правоздатність», яке охоплювало сучасне розуміння змісту правоздатності і дієздатності. Мабуть, стародавні римляни були праві в такому розумінні, оскільки «мати права і обов'язки» по суті означає мати їх не тільки в потенційному стані, але і можливість їх реалі­зувати в практичному житті, особа, яка має права і обо­в'язки, але не реалізує їх протягом тривалого часу або всього життя,- означає, що вона практично їх не має теоретично, по закону вони є, а практично їх немає, оскільки немає їх реалізації.

Отже, співвідношення понять «правоздатність» і «діє­здатність» вимагає уточнення і більш глибокого обґрун­тування з врахуванням інститутів, які стосуються обме­ження в дієздатності, позбавлення дієздатності. На жаль,

234

наш закон і теорія цивільного права стверджують, що особа, яка позбавлена дієздатності в судовому порядку, не може укладати угоди або договори, а за неї це робить опікун або піклувальник. Недієздатна особа не може самостійно реалізувати свої права і свободи,- це, по суті, означає, що особа одночасно обмежена (або позбавлена) і правоздатності в тому самому об'ємі як і в дієздатності, але закон і теорія з цього приводу нічого не вказують.

Співвідношення суб'єктивного права, правоздатності і дієздатності має інший характер. «Суб'єктивне право» на відміну від «об'єктивного права» (різні форми і види права) - розуміють як конкретні права, свободи і обов'язки, які належать конкретній особі, або які вона може і має можливість реалізувати при певних умовах або в будь-який час. Наприклад, всі громадяни України, які досягли повноліття (18 років), мають право уклада­ти договір купівлі-продажу житла. Це конкретне право громадянина. Суб'єктивне цивільне право розуміють як вид і міра можливої і дозволеної, незабороненої право­мірної поведінки або діяльності особи, яка забезпечує­ться самою особою, або іншими суб'єктами шляхом ви­конання певних обов'язків, необхідних для реалізації суб'єктивного права. Суб'єктивне право, як справедли­во пишуть цивілісти, характеризується єдністю трьох елементів: а) вид і міра можливої (дозволеної) поведін­ки уповноваженої особи... (тобто право на власні дії); б) право (можливість вимагати від інших осіб поведінки, яка забезпечує здійснення своєї діяльності, тобто право на чужі дії; в) право (можливість) вимагати застосування засобів державного примусу до зобов'язаних осіб.

До суб'єктивного права відносяться також: права на свободу. Суб'єктивний цивільний обов'язок - це міра необхідної поведінки зобов'язаної особи для задоволен­ня інтересів уповноваженої особи.2 Разом з тим уповно­важена особа, при укладанні угод або договорів, також має обов'язки. Уповноважена особа може мати і обо­в'язки по відношенню до самої себе. Тому цивільний обов 'язок - це міра необхідної поведінки або діяльності, утримання від дій особи, яка направлена на задоволен­ня своїх потреб, інтересів або бажань, а також потреб,

' Див.: Цивільне право- К., 1997.- Ч. І- С. 56. 2 Див.: Цивільне право.- Ч. 1.- С. 57.

235

/

законних інтересів інших суб'єктів цивільних правовід­носин.

Таким чином, «суб'єктивне право» має три значення:

Як конкретне право, наприклад, право власності (право володіння, право користування і право розпоря­джатися власністю).

Як конкретне право, яке включає три основних повноваження: як вид і міра можливої (дозволеної і не-забороненої-) правомірної поведінки або діяльності (пра­во на власні дії) або утриматись від певних дій або вчинків); право вимагати від інших осіб забезпечення цього права (виконання договору) або право на чужі дії (обов'язки); право на правові (юридичні) гарантії забез­печення цього права при допомозі держави, закону, ін­ших гарантій законності і реалізації прав.

Суб'єктивне право включає також як наукова кате­горія: власне суб'єктивні права, які належать конкретній особі; як суб'єктивні свободи особи; як суб'єктивні пра­вові або юридичні обов'язки уповноваженої або зо­бов'язаної особи.

Отже, суб'єктивне право - це досить складне поняття, яке реалізується на підставі чинного законодавства, до­говору або угоди та інших форм цивільних правовід­носин.

Такі правові властивості як правоздатність і дієздат­ність особи є обов'язковими умовами, які обумовлюють конкретні суб'єктивні права і обов'язки. Ці властивості дають можливість не тільки мати, але й реалізувати ці права, свободи і обов'язки. Без правоздатності і дієздат­ності особа не може мати конкретних суб'єктивних прав. Вона може виступати як іноземний громадянин або особа без громадянства, або особа, яка в судовому порядку позбавлена дієздатності. Відсутність правоздат­ності і дієздатності веде практично до втрати або від­сутності громадянства, чи його обмеження. Тому не ви­падково окремі спеціалісти вважають, що право на гро­мадянство є основним правом, з якого випливають всі інші політичні, економічні, культурні і соціальні права. Разом з тим конкретні суб'єктивні права і обов'язки і їх реалізація також можуть впливати на правоздатність і дієздатність. Наприклад, у випадку виходу з грома­дянства України особа втрачає цивільну правоздат­ність і дієздатність громадян України і набуває іншого статусу.

236

Юридичні особи як суб'єкти правовідносин

Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені на­бувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов'язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбіт­ражному суді або третейському суді (ст. 23 ЦК України). Юридичні особи відрізняються від фізичних осіб такими ознаками:

організаційна єдність юридичної особи, яка є ко­лективним утворенням, певна організація людей;

наявність відокремленого майна, яке належить їм на праві власності (приватні, кооперативні, громадські організації), на праві оперативного управління (державні організації);

вона від свого імені набуває юридичних прав і обов'язків, вступає в цивільні правовідносини. Юридич­на особа повинна мати свою назву, свій статут (поло­ження), гербову печатку;

юридична особа здатна нести самостійну майнову відповідальність у формі відшкодування збитків, не­устойки (санкція);

юридична особа може бути позивачем і відповіда­чем в суді, арбітражному суді або в третейському суді;

юридична особа повинна мати свій рахунок в банку.

Юридичними особами можуть бути державні органі­зації, які мають майно на праві оперативного управління, державні організації, які мають самостійний кошторис; колективні господарства (колгоспи), кооперативні, фер­мерські сільськогосподарські підприємства, приватні, змішані (з іноземними фірмами); громадські організації, політичні партії тощо.

Юридичні особи повинні мати правоздатність і діє­здатність, щоб вступати в цивільні правовідносини. Для юридичних осіб дієздатність починається разом із виник­ненням правоздатності. Правоздатність юридичної осо­би виникає з моменту державної реєстрації її статуту (ст. ст. 5, 6 Закону «Про підприємства в Україні») або з моменту прийняття рішення державою про створення державних організацій. Правоздатність і дієздатність юридичної особи обумовлена її статутом, положенням, в яких закріплені цілі її діяльності. Юридичні особи мають

237

майнові і немайнові права та обов'язки (право на найме­нування, виробничу марку, знаки для товарів і послуг, право на честь, гідність і ділову репутацію, на назву -фірмове найменування).

Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями належним їй на праві власності майном, якщо інше не встановлено законом.

Засновник юридичної особи або власник її майна не відповідають за її зобов'язаннями, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями власника або засновника. Юридична особа, яка фінансується власником і за якою майно закріплене на праві оперативного управління, від­повідає за зобов'язаннями коштами, які є в її розпоряд­женні.

Юридична особа припиняє своє існування шляхом лік­відації або реорганізації. Порядок ліквідації і реоргані­зації визначається законодавством, статутами (положен­нями).

Особисті немайнові права громадян та їх захист

Особисті немайнові права не мають економічного, майнового змісту; вони виникають у духовній сфері і відносяться до немайнових благ.

Різні види особистих немайнових прав можна класи­фікувати як три правових інститути: право на немайнові блага, втілені в самій особистості; право на особисту не­доторканність і свободу, охорону життя та здоров'я; право на недоторканність особистого життя1. До них відносяться: право на ім'я (найменування), право на вла­сне зображення, право на особисту недоторканність і свободу, охорону життя і здоров'я; право на честь і гід­ність, право на товарний знак. Всі ці права закріплені в Конституції України.

Право громадянина на ім 'я забезпечує правову інди­відуалізацію особи - мати певне прізвище, ім'я. Воно юридично закріплюється в офіційних документах: свідо­цтві про народження, паспорті, свідоцтві про одруження, які реєструються в державних установах.

' Див.: Цивільне право (Загальна частина).- С. 336. 238

Це право надає можливість виступати в цивільних правовідносинах від свого імені; вимагати поваги до себе від інших осіб. Це ім'я не можуть використовувати інші особи, оскільки воно захищається законом.

Право на власне зображення означає, що ніхто не має права зображати громадянина без його згоди, за винятка­ми, вказаними в законі. Власне зображення може бути на фотографіях, телебаченні, в творах образотворчого мис­тецтва тощо. Без згоди громадянина не можна поміщати його зображення в засобах масової інформації. Такої зго­ди непотрібно, якщо це робиться в інтересах держави чи суспільства або якщо особа позувала авторові за плату.

Право на особисту недоторканність і безпеку в Украї­ні є найвищою соціальною цінністю (ст. З Конституції"). Це право означає юридично і фактично забезпечену дер­жавою і законами можливість громадян розпоряджатися своєю свободою. Ніхто не має права обмежувати особис­ту недоторканність і безпеку інших громадян. Ніхто не може бути заарештований і триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом (ст. 29 Конституції").

Право громадян на особисту свободу тісно пов'язане з правом на особисту недоторканність і безпеку. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей. Це право означає, що громадяни можуть захища­ти своє право на свободу і недоторканність у судах та інших державних органах.

Право на охорону життя і здоров'я означає також право вимагати від інших осіб, держави та її органів за­хисту від посягань на здоров'я, право на необхідну ме­дичну допомогу, право на відшкодування збитків у зв'язку з втратою здоров'я, право на відпочинок, право на охорону природного середовища, на безпеку промис­лового виробництва тощо.

Право на честь і гідність також відноситься до не­майнових цивільних прав. Це також і конституційне пра­во громадян. Кожен громадянин має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує йо­го гідність поводженню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, нау­ковим та іншим дослідам (ст. 28 Конституції).

239

\

Громадянин або організація вправі вимагати по суду спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать їх честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той, хто поширить такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності. Якщо відомості були по­ширені через засоби масової інформації, вони повинні бути спростовані у тому ж друкованому виданні або ін­шим адекватним способом. Якщо такі відомості, які не відповідають дійсності, містяться в документі, що вихо­дить від організації, такий документ підлягає заміні або відкликається. Поряд зі спростуванням таких відомостей громадяни мають право також вимагати відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої поширенням таких відомостей. Строк позовної давності встановлюється в один рік.

Захист особистих немайнових прав здійснюється в установленому порядку судом, арбітражним або третей­ським судом шляхом:

визнання цих прав;

відновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, які порушують право;

присудження до виконання обов'язку в натурі;

компенсації моральної шкоди;

припинення або зміни правовідносин;

стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків.

Майнові права громадян і юридичних осіб

У ст. 41 Конституції України закріплено, що кожний громадянин має право володіти, користуватися і розпо­ряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелек­туальної, творчої діяльності.

До майнових прав належать права на майно, на речі, на плоди і доходи, гроші та цінні папери, дії, послуги, продукти творчої діяльності.

Основним видом об'єктів цивільних прав є речі, їх дуже багато. До них належать засоби виробництва, предмети споживання, предмети природи як у натураль­ному стані, так і створені людською працею, оскільки вони можуть служити для задоволення потреб людини.

Не можуть бути об'єктами майнових прав речі, які не можуть задовольняти потреби людини, і речі, якими лю­дина не володіє, а також речі, вилучені з цивільного то­варообігу. Всі речі, залежно від їх правового режиму, поділяються на такі види: засоби виробництва і предме­ти споживання, в тому числі вилучені з цивільного това­рообігу і обмежені в обігу, індивідуально-визначені і ро­дові; замінні і незамінні; споживні і неспоживні; поділь­ні і неподільні; головні і другорядні (приналежності); плоди і доходи; гроші і цінні папери1.

Громадяни і юридичні особи мають право на основні і оборотні засоби виробництва. До основних належать: будівлі, споруди, машини, транспорт і зв'язок. До оборот­них: сировина, матеріали, паливо, запасні частини тощо. До предметів споживання відносяться речі, які безпосе­редньо використовуються людиною для задоволення своїх потреб: продукти харчування, одяг, взуття, предме­ти побуту, телефонний зв'язок, електроенергія тощо.

З цивільного товарообігу вилучені надра, води і ліси. Вони є у виключній власності народу і надаються грома­дянам і юридичним особам тільки у користування. Кож­ний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону (ст. 13 Конституції). З цивільного обігу також можуть бути виключені державні засоби виробництва або інше майно, яке належить державним підприємствам.

У цивільному товарообігу можуть бути обмежені такі речі (придбані з особливого дозволу); зброя, вибухові та радіоактивні речовини, сильнодіючі отрути тощо. Особ­ливий режим мають валютні цінності, дорогоцінні мета­ли тощо.

Громадяни і юридичні особи також мають право на плоди і доходи. До плодів відносяться: урожай сільсько­господарських рослин, садів, приплід тварин. До доходів відноситься плата за експлуатацію речей, які знаходяться в цивільному товарообігу (плата за оренду, за житло, за транспорт тощо). Доходи - досить широке поняття, яке використовується в економічній теорії, і їх розуміють як вартість від реалізації продукції або майна.

Громадяни і юридичні особи мають також право на отримання грошей, які виконують платіжні функції, і на

1 Див.: Цивільне право-К., 1995.-С. 108.

240

241

цінні папери: акції, облігації, ощадні сертифікати, вексе­лі. Вони можуть бути іменними, на пред'явника і ордер­ними.

До майнових прав також відносяться цивільно-правові дії (діяльність), послуги, продукти творчої діяль­ності. Наприклад, підрядчик за договором підряду зо­бов'язується виконати певну роботу; за іншими догово­рами - передати речі, майно, сплатити гроші. Серед дій особливе місце займають послуги, як певна діяльність по задоволенню тих чи інших потреб.

Продуктами творчої діяльності є твори мистецтва, лі­тератури, науки, відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції і промислові зразки. Ці твори мають матеріаль­ний і духовний зміст, вони можуть бути в цивільному товарообігу. Громадяни і юридичні особи можуть мати й інші майнові права, які передбачені в Конституції, ЦК України та інших законах.

Майнові права підприємницької діяльності

Згідно ст. 42 Конституції України кожен громадянин має право на підприємницьку діяльність, яка не заборо­нена законом. Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускається зловжи­вання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Законом обмежується підприємницька діяльність депу­татів, посадових і службових осіб органів державної вла­ди і місцевого самоврядування.

Право на підприємницьку діяльність більш конкретно регламентовано в Законі «Про підприємництво» від 26 лютого 1991 р. Підприємництво - це самостійна, сис­тематична ініціативна діяльність громадян і їх організа­цій на власний ризик по виробництву продукції, вико­нанню робіт, наданню послуг та заняття торгівлею з ме­тою одержання прибутку.

Суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути: громадяни України і інших держав, які не обмежені в правоздатності і дієздатності; юридичні особи всіх форм власності, які закріплені в Законі «Про власність». Від­повідно до закону не можуть займатися підприємниць­кою діяльністю військовослужбовці, службові особи ор-

ганів прокуратури, суду, служби безпеки, органів внут­рішніх справ, арбітражу, нотаріату, а також органів дер­жавної влади і управління, місцевого і регіонального са­моврядування.

Не можуть бути зареєстровані як підприємці особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю з пра­вом здійснення відповідного виду діяльності до завер­шення терміну, встановленого вироком суду. Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини, також не можуть бути зареєст­ровані як підприємці, не можуть виступати співзаснов-никами підприємницької організації і займати в ній керів­ні посади та посади, пов'язані з матеріальною відпові­дальністю.

Суб'єкти підприємництва мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, яка не суперечить чинному законодавству.

Перелік видів діяльності, що підлягає ліцензуванню, а також перелік видів діяльності, підприємництво в яких не застосовується в зв'язку з підвищеними вимогами до безпеки робіт та необхідністю централізації функцій управління, встановлюється Кабінетом Міністрів і Вер­ховною Радою України.

Діяльність по виготовленню і реалізації наркотичних засобів, зброї і вибухових речовин, цінних паперів і гро­шових знаків може здійснюватись тільки державними органами (підприємствами), а проведення ломбардних операцій може здійснюватись також і товариствами з розширеною відповідальністю.

Без спеціального дозволу (ліцензії) не можуть здійс­нюватись: пошук (розвідка) та експлуатація родовищ ко­рисних копалин; ремонт спортивної, мисливської або іншої зброї; виготовлення і реалізація медикаментів і хі­мічних речовин; спиртних напоїв, тютюнових виробів; медична практика, юридична практика, створення та ут­римання гральних закладів, організація азартних ігор.

Підприємництво здійснюється на основі таких прин­ципів: вільний вибір видів діяльності; залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян; самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів вироблюваної продукції, встановлення цін відповідно до законодавства, вільний

242

243

найм працівників; вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених за­конодавством; самостійне здійснення юридичною осо­бою зовнішньоекономічної діяльності.

Право власності на майно, на доходи громадян від підприємництва виникає лише в осіб, визнаних суб'єк­тами підприємницької діяльності. Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність одноособове або шляхом створення юридичної особи з іншими громадя­нами. Різновидом підприємницької діяльності є вироб­ництво сільськогосподарської продукції, її переробка та реалізація з утворенням селянського (фермерського) гос­подарства. Не може вважатися підприємницькою діяль­ність громадянина по створенню майна для задоволення власних потреб або потреб його сім'ї.

Поняття, значення і види строків позовної давності

Строки позовної давності встановлюються для захис­ту майнових і немайнових прав громадян і юридичних осіб. Позовна давність - це встановлений законом строк для захисту права за позовом особи, право якої порушене (ст. 71 ЦК України). Незалежно від закінчення строку позовної давності особа має право звертатися в судові органи для захисту своїх прав (ст. 74 ЦК України).

Строк позовної давності є юридичний факт, який від­носиться до дій і подій, оскільки він частково не зале­жить від волі і бажання позивача, відповідача і судового органу. Строк позовної давності обмежує дію суб'єк­тивних прав і обов'язків у часі. Строки позовної давності встановлені законом і вони є обов'язковими для всіх учасників цивільних правовідносин. Строки позовної давності може встановлювати і змінювати тільки зако­нодавчий орган - парламент. Учасники суспільних від­носин можуть наближати або віддаляти момент вико­нання цивільних обов?язків у часі, в межах строку, вста­новленого законом.

Разом із тим, в окремих випадках закон встановлює винятки. В ст. 80 ЦК України закріплено, що суд, арбіт­ражний чи третейський суд, за наявності поважних при­чин пропуску строку позовної давності, може відновити

цей строк і захистити порушене право. До таких причин можна віднести хворобу позивача, різні події, які не за­лежали від нього.

Іноді строк позовної давності може бути зупинений або перерваний. Наприклад, якщо позивач або відпові­дач перебувають у Збройних силах держави, які переве­дені на військовий стан. Позовна давність переривається подачею позову в суд. Вона переривається і тоді, коли боржник - фізична особа визнає свій борг.

Позовна заява повинна містити в собі: точну назву позивача, відповідача, їх місце проживання; викладення фактичних обставин, які складають основу позову; ана­ліз доказів, які підтверджують позов, суть вимог позива­ча до відповідача; ціну позову. Вона повинна бути опла­чена державним митом.

Строк позовної давності, його зупинення, перерва мають важливе юридичне значення, оскільки дають мож­ливість позивачу захистити свої права і свободи. Цей строк може продовжувати, змінювати або припиняти ци­вільні правовідносини. Він дає можливість відновити втрачені або порушені права позивача і зобов'язує від­повідача виконати свої цивільні зобов'язання на підставі рішень судових органів.

Зміна строків позовної давності і порядок їх обчислен­ня угодою сторін не допускається. Позовна давність за­стосовується судом незалежно від заяви сторін (ст. ст. 73, 75 ЦК України).

Позовна давність поширюється на всі цивільні пра­вовідносини, в тому числі на ті, суб'єктом яких є дер­жава. У ст. 83 ЦК України закріплені винятки з цього правила:

позовна давність не поширюється на вимоги вклад­ників про видачу вкладів, внесених в ощадний банк;

вона не поширюється і на вимоги, які випливають з порушення особистих немайнових прав, за винятками,, передбаченими законом. Иемайнові права можуть за­хищатися в будь-який строк, оскільки їх захист не об­межений у часі. Разом з, тим, для захисту честі; і гіднос­ті особи і юридичних осіб строк позовної давності вста­новлений в 1 рік;                ;,,:,           ;      і

не встановлений строк позовної давності на вимоги про відшкодування шкоди, яка заподіяна життю і здо­ров'ю громадян. По таких справах вимоги потерпілих

244

245

задовольняються не більше як за три роки до пред'яв­лення позову1.

Цивільне законодавство України передбачає два види строків позовної давності: 1) загальні; 2) скорочені або спеціальні. Згідно ст. 71 ЦК України загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), установлюється в три роки. Цей тер­мін розповсюджується на всіх суб'єктів цивільних пра­вовідносин (особу, організації, державу).

Скорочені строки позовної давності, тривалістю в 1 рік, встановлені для захисту честі і гідності особи.

Для окремих видів вимог скорочені строки позовної давності встановлені законодавством у 6 місяців: про стягнення неустойки (штрафу), пені; про недоліки про­даних речей; при поставці продукції неналежної якості тощо. Можуть також встановлюватись менші строки по­зовної давності (2 місяці) по договорах перевезення. Більш докладно про строки позовної давності, перебіг строків, переривання їх можна дізнатись з цивільного законодавства.

Поняття права власності за законодавством України

Право власності закріплено в Конституції України, в Цивільному кодексі і в Законі України «Про власність» від 26 березня 1991 р. У ст. 41 Конституції закріплено, що кожен громадянин має право володіти, користувати­ся і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть корис­туватися об'єктами права державної та комунальної влас­ності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений пра­ва власності. Право приватної власності є непорушним.

Поняття власності - це економічна категорія, за до­помогою якої характеризуються відносини між людьми та їх колективами у процесі виробничої діяльності з при­воду привласнення матеріальних благ. Власність - це конкретні,   історично  обумовлені  суспільні  відносини

1 Див.: Цивільне право- К„ 1995-С. 204. 246

окремих індивідів та їх колективів з приводу привласнен­ня засобів і продуктів праці шляхом усунення від них усіх інших осіб1. Як науковий термін, власність вживається в економічному і юридичному значенні. В економічному -це привласнення матеріальних благ окремими суб'єк­тами, в юридичному - це розмежування «мого» і «чужо­го», це панування власника над річчю і можливість ко­ристуватися і розпоряджатися нею, незалежно від інших осіб .

Як юридична категорія власність зводиться до права власності, оскільки економічні відносини власності ре­гулюються природним правом за законодавством. Зміст права власності складається з трьох елементів: права во­лодіння, права користування і права розпорядження ма­теріальними благами (майном, речами).

Право володіння - це юридичне (правове) закріплення правомочності суб'єктів правовідносин по фактичному утриманню речі (майна) у сфері господарювання цих осіб. Володіння майном є законне володіння, оскільки закон наділяє власника цією правомочністю. Володіння майном може бути законним і незаконним. Якщо хтось заволодіє майном (річчю) на підставі закону, таке воло­діння називається законним. Якщо особа заволодіє річ­чю без згоди власника і не має інших законних підстав, то таке володіння є незаконним. Незаконне володіння може бути добросовісним і недобросовісним. Незаконне добросовісне володіння - це таке володіння, коли особа володіє майном без правових підстав, але не знає і не повинна була знати про незаконність свого володіння. Наприклад, громадянин придбав річ у комісійному мага­зині або на ринку, яка була вкрадена у власника. Такий громадянин є незаконним але добросовісним володіль­цем. Недобросовісне незаконне володіння - це таке во­лодіння, коли суб'єкт знає або повинен був знати про незаконність свого володіння. Наприклад, якщо особа знайшла і привласнила чужу річ.

Особа іноді може законно володіти майном, але не бути власником майна, якщо це майно перейшло у воло­діння іншої особи на підставі договору зберігання, май-

Див.: Цивільне право (Загальна частина).- С. 211. Див.: Пилипенко А. Я., Щербина В. С. Господарське право. Курс лекцій- К.: Вентурі.- 1996.-С. 109.

247

нового найму тощо. Майном можна володіти, але не завжди можна користуватися або розпоряджатися.

Право користування майном означає, що власник майна має право експлуатувати належне йому майно, використовувати його корисні властивості для виробни­чих і особистих потреб та потреб інших осіб. Правомоч­ність користування, як і володіння, може належати не тільки власнику, але, з його згоди, й іншим особам. На­приклад, найм або піднайм житлового приміщення; до­говір оренди нежитлового приміщення тощо.

Користування майном може бути законним і незакон­ним. Законним користувачем може бути особа, яка воло­діє майном, і особа, яка на законних підставах отримала право користуватися цим майном (на підставі договорів). Особа, яка на законних підставах (за договором) корис­тується майном, не має права власності на це майно. Ра­зом із тим, згідно ст. 22 Закону України «Про власність», продукція, а також отримані доходи стають власністю орендаря. Незаконне користування майном може бути тоді, коли особа незаконно володіє майном.

Право розпорядження власністю означає, що власник майна (особа) має можливість визначати юридичну або фактичну долю майна: продавати, здати в тимчасове ко­ристування або володіння. Право розпорядження майном належить, як правило, тільки власнику. Власник на свій розсуд може його знищити або викинути. Право розпо­рядження майном може передаватися й іншим особам за договором купівлі-продажу, оренди.

Поряд з цим можуть бути випадки примусового вилу­чення майна у власника на підставі актів про націоналі­зацію, конфіскацію, реквізицію, примусовий продаж то­що. В ст. 41 Конституції України записано, що примусо­ве відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосовано лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених зако­ном, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з на­ступним повним відшкодуванням їх вартості допуска­ється лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встанов­лених законом.

У Конституції також закріплено, що  використання

власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Право власності може мати об'єктивний і суб'єктив­ний характер. Об'єктивне право власності - це сукуп­ність правових норм, які закріплюють можливу право­мочність особи по володінню, користуванню і розпоря­дженню майном, річчю тощо. Суб'єктивне право влас­ності - це конкретні суб'єктивні права, свободи і обо­в'язки, які належать фізичній або юридичній особі і яка може реалізувати їх у правовідносинах. Реалізація суб'­єктивних прав власності відбувається на підставі чинних законодавчих актів.

Поняття права приватної власності за законодавством України

У Законі України «Про власність» закріплені три фор­ми власності: приватна, колективна і державна. Всі форми власності в Україні є рівноправними. Приватна власність може бути індивідуальна і колективна (акціонерна).

Закон не дає визначення приватної власності. Разом із тим, відповідно до ст. 41 Конституції України всю влас­ність громадян, у тому числі результати інтелектуальної і творчої діяльності, можна віднести до приватної влас­ності, оскільки мова йде про набуття права приватної власності, про непорушність права приватної власності, про примусове відчуження об'єктів права приватної влас­ності.

До прийняття Закону України «Про власність» в Україні і в колишньому СРСР існувала особиста влас­ність громадян. Приватна власність після революції 1917 року була поступово ліквідована. Особисту влас­ність розглядали як власність, яка виникала у громадян у результаті їх трудової діяльності для задоволення своїх потреб і інтересів. Об'єктами особистої власності не мог­ли бути засоби виробництва, за деяким невеликим ви­нятком.

Приватна власність в Україні має поки що незначну питому вагу, тому що домінує державна власність. Нара­зі приватизація державного майна згодом розширить об'єм приватної власності.

248

249

Право приватної власності громадян - це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належ­ність громадянам майна споживчого і фінансово-вироб­ничого призначення і забезпечують власникам-громадя-нам здійснення права володіти, користуватися і розпо­ряджатися цим майном на свій розсуд, використовувати його для будь-яких цілей, якщо інше не передбачено зако­ном1. Це визначення по суті не відрізняється від загаль­ного визначення права власності.

Право приватної власності громадян може відрізняти­ся від інших форм власності суб'єктами і об'єктами влас­ності. Суб'єктами права приватної власності можуть бу­ти громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Іноземні громадяни і особи без громадян­ства, згідно Конституції України, мають такі ж права і обов'язки, як і громадяни України, за винятком права власності на землю. Громадяни набувають права приват­ної власності в результаті участі в суспільному виробни­цтві, індивідуальній праці, підприємницькій діяльності, вкладання коштів у кредитні установи, акціонерні това­риства, внаслідок спадщини або укладання угод, не за­боронених законом2.

Об'єктами права приватної власності можуть бути: квартири, житлові будинки, дачі, худоба, земельні ділян­ки, засоби виробництва, транспортні засоби, гроші та цін­ні папери, а також інше майно виробничого і споживчого призначення, твори мистецтва, літератури, результати інтелектуальної діяльності тощо.

У приватній власності громадян не можуть бути: зброя (крім мисливської і пневматичної"), боєприпаси, військова техніка, вибухові та бойові отруйні речовини, наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби тощо.

Громадяни України мають право приватної власності на землю для ведення селянського (фермерського) гос­подарства, особистого підсобного господарства, будів­ництва будинків і господарських будівель, садівництва і гаражного будівництва (ст. 14 Закону).

Ці питання регулюються не тільки Законом України «Про власність», але і Законом України «Про селянське

' Див.: Цивільне право.- С. 238. 2 Див.: Господарське право.- С. 123.

(фермерське) господарство» (24.06.1993 p.), а також Постановою Верховної Ради України «Про право влас­ності на окремі види майна» (17.06.1991 р.) із наступни­ми змінами і доповненнями (Додаток № № 1, 2).

Захист права власності

Право власності в Україні захищається різними галу­зями права і державними органами. Захист права власно­сті закріплений у Конституції України, в Кримінально­му, Цивільному кодексі, в Кодексі про адміністративні правопорушення та інших галузях права.

У ст. 13 Конституції закріплено, що держава забезпе­чує захист прав усіх суб'єктів права власності і господа­рювання, соціальну спрямованість економіки. Всі суб'єк­ти права власності рівні перед законом. Статтею 14 закрі­плено, що земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави. Право влас­ності на землю гарантується. В ст. 41 вказується, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Тут же визна­чені особливості примусового відчуження об'єктів права приватної власності. Використання власності не може за­вдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Статтею 66 закріплено конститу­ційний обов'язок не заподіювати шкоду природі, куль­турній спадщині, відшкодовувати завдані їм збитки.

Власність є основою економічного розвитку суспіль­ства, тому держава і її правоохоронні органи захищають різні форми власності різними правовими засобами. За­хист права власності здійснюється і за допомогою цивіль­ного законодавства. Цивільно-правові засоби захисту права власності направлені на поновлення втрачених (порушених) прав власності.

Найважливішим цивільно-правовим засобом захисту права власності є віндикація - віндикаційний позов, дру­гий засіб - негаторний позов і третій засіб - відшкоду­вання шкоди.

Віндикація, віндикаційний позов - це позов власника про витребування майна з чужого незаконного володіння. Згідно ст. 32 Закону України «Про власність» власник

250

251

має право витребувати майно з чужого незаконного во­лодіння в натурі. Для юридичних осіб через арбітражний суд, для громадян - через суди загальної юрисдикції. Він-дикаційний позов не може бути задоволений, коли у від­повідача вже немає речі, коли її вкрали або знищили. У таких випадках згідно ст. 440 ЦК України мова може йти не про повернення речі (віндикаційний позов), а про позов зобов'язального характеру, про відшкодування заподіяної шкоди. Неможливо застосувати віндикацію і тоді, коли незаконний володілець суттєво змінив річ і вона стала іншою річчю. Предметом віндикації може бу­ти тільки індивідуально визначена річ, а також речі, які визначаються кількістю, мірою, вагою, якщо вони яки­мось чином індивідуалізовані. Відповідно до ст. 148 ЦК України власник має право вимагати повернення не тіль­ки свого майна, а й доходів, які незаконний володілець отримав або повинен був отримати від користування майном. Це залежить від того, наскільки володілець майна був добросовісним чи недобросовісним. Від недоб­росовісного володільця відшкодування доходів здійс­нюється за весь час володіння, а від добросовісного -з моменту, коли він дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність володіння. Від добросовісного за­конного набувача майна не завжди можна витребувати майно, якщо воно придбане за плату в особи, яка не мала права його відчужувати.

Якщо майно набуте безоплатно, то власник вправі йо­го витребувати в усіх випадках (ст. 145 ЦК). Віндикація не може застосовуватись до майна, яке продано на під­ставі виконання судових рішень. Згідно із Законом Ук­раїни «Про власність», віндикація застосовується до всіх форм власності.

Віндикація грошей та цінних паперів на пред'явника може бути застосована лише до недобросовісного набу­вача. Від добросовісного набувача витребувати їх немож­ливо (ст. 147 ЦК України).

Негаторний позов - це такий позов, який направлений на усунення перешкоди законному власнику в користуван­ні або розпорядженні майном (ст. 48 Закону). Це майко знаходиться у законному володінні власника, але інші особи можуть перешкоджати користуватися або розпоря­джатися ним. За цим позовом відповідач несе витрати, пов'язані з усуненням порушених прав власника.

252

Якщо не можна застосувати віндикаційний і негатор­ний позови, то власник може захистити свої порушені права на підставі зобов'язальних норм права - вимага­ти відшкодування йому заподіяної шкоди (ст. 440 ЦК України). Збитки відшкодовуються в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент при­пинення права власності, включаючи і неодержані до­ходи.

Положення щодо захисту права власності поши­рюються також на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного господарського воло­діння, оперативного управління, довічного успадковува­ного володіння або на іншій підставі, передбаченій дого­вором або законом. Ця особа має право на захист свого володіння також від власника.

Поняття і види цивільних договорів

Договір - це двостороння або багатостороння угода. Тому правила, які встановлюються до угод, відносяться і до договорів. Угоди - це вольові правомірні дії громадян і організацій, спрямовані на досягнення певного юридич­ного результату: встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків1. Договір - це одна із угод, яких може бути багато. Договір - це угода двох чи більше суб 'єктів цивільно-правових відносин, яка направлена на встановлення, зміну або припинення цивільних правовід­носин, цивільних прав і обоє 'язків.

Договори і угоди мають велике значення, оскільки вони направлені на розвиток економічних відносин, на задоволення матеріальних і духовних потреб громадян і організацій.

Видів договорів існує досить багато. їх можна класи­фікувати за різними критеріями:

залежно від повноважень кількості суб'єктів, які їх укладають, вони можуть бути односторонніми, двосто­ронніми, багатосторонніми;

залежно від способу укладання (угоди) договору, вони можуть бути консенсуальні і реальні. Консенсуальні договори вважаються укладеними з моменту досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами. Реальні - по-

1 Див.: Цивільне праіво.- С. 118.

253

ряд із домовленістю сторін необхідно передати майно або вчинити інші дії;

залежно від інтересів і мети договори можуть бути платними і безоплатними, казуальними й абстрактними (залежно від мети: визначена і невизначена мета);

договори можуть бути плановими (держзамовлен­ня) і неплановими;

договори можуть бути законними і незаконними або дійсними і недійсними.

Договори, як і угоди, можуть укладатися в усній або письмовій формі - простій чи нотаріальній. Іноді вони можуть укладатися в конклюдентній формі, коли суб'єкт мовчить, і це визнається виявом його волі укласти угоду, передбачену законодавством.

Договори повинні бути підписані і правильно оформ­лені, оскільки вони можуть бути джерелом права у випад­ку цивільних спорів, які розглядаються в судових орга­нах. За своїм змістом договори повинні бути законними або дійсними, тобто відповідати чинним цивільно-пра­вовим законам або не суперечити їм.

Цивільним кодексом України передбачені такі види конкретних договорів: договір купівлі-продажу, договір оренди, договори міни, дарування, поставки, майнового найму, найму житлового приміщення, підряду, переве­зення, позики, доручення, комісії, схову, довічного утри­мання, сумісної діяльності, контрактації сільськогоспо­дарської продукції та інші. Всі ці договори відносяться до зобов'язального права.

Умови дійсності договорів

Всі договори, які укладаються, повинні бути укладені і оформлені відповідно до вимог закону:

всі особи, які укладають договір, повинні бути пра­воздатними і дієздатними у повному об'ємі, що дає їм право на здійснення угод;

всі договори повинні відповідати за своїм змістом закону або не протирічити йому.

Під змістом договору розуміється сукупність умов, на яких він укладається і які визначають зміст прав і обов'язків сторін відповідно до чинного законодавства. Умови договору можуть бути суттєві, звичайні і випад-

кові. До суттєвих відносяться такі умови, за якими обов'язкове укладення договору. До них відносяться, як правило: предмет договору, ціна, строк виконання, місце виконання та інші. По кожному конкретному договору вони визначаються цивільно-правовим законодавством. Якщо угоди по суттєвих умовах не досягнуто, то договір вважається не укладеним. Наприклад, якщо при договорі купівлі-продажу не досягнуто згоди про кількість това­ру, про його ціну, то він вважається неукладеним.

Звичайні умови - це такі умови, які само собою розу­міються при укладенні договору. Сторони можуть про них нічого не говорити, не писати, так як вони встанов­лені законом і є звичайними для даного виду договору. Прикладом може бути умова про поставку чи передачу якісних товарів. Такий обов'язок лежить на продавцеві, згідно із законом.

Випадкові умови - це такі, які не є обов'язковими для укладення договору. Сторони можуть самостійно вноси­ти їх у договір.

3)             Третьою вимогою дійсності договорів є форма до­

говору. Договір повинен бути укладений у тій формі,

як це вимагає закон. Якщо сторони домовились про укла­

дення договору в певній формі, то він вважається укла­

деним з цього моменту, якщо закон і не вимагає такого.

Згідно ст. 44 ЦК України в письмовій формі укладаються:

а)             угоди державних, кооперативних та інших громадсь­

ких організацій між собою і з громадянами;

б)            угоди громадян між собою на суму понад сто кар­

бованців;

в)             інші угоди громадян між собою, відносно яких за­

кон вимагає додержання письмової форми.

Всі письмові угоди (договори) повинні бути підписані.

4)             Четверта умова дійсності договорів полягає в тому,

що договори повинні укладатися при вільному волевия­

вленні сторін договору. Це означає, що ніхто не може

справляти фізичний чи психічний тиск на особу, застав­

ляти її укладати ту чи іншу угоду. Всі угоди, пов'язані з

насильством над стороною, вважаються недійсними і

незаконними.

Таким чином, дотримання цих чотирьох умов є достат­нім для визначення договорів законними і дійсними і навпаки - недотримання їх веде до недійсності (незакон­ності) договорів.

254

255

Договір купівлі-продажу і його види

За договором купівлі-продажу продавець зобов'я­зується передати майно у власність покупцеві, а поку­пець зобов'язується прийняти майно і оплатити за нього певну грошову суму. Таке визначення договору купів­лі-продажу дає цивільне законодавство (ст. 224 ЦК Ук­раїни).

Право продажу майна належить власникові, крім ви­падків примусового продажу. Якщо продавець майна не є його власником, покупець набуває права власності ли­ше в тих випадках, коли власник не вправі витребувати від нього майно. Продаж майна проводиться за цінами, які встановлюються за погодженням сторін, якщо інше не передбачено законодавчими актами.

При укладенні договору продавець зобов'язаний по­передити покупця про всі права третіх осіб на річ, яка продається. Невиконання цього правила дає покупцеві право вимагати зменшення ціни або розірвання договору і відшкодування збитків.

Якщо право власності переходить до покупця раніше за передавання речі, продавець зобов'язаний до переда­вання речі зберігати її, не допускати її погіршення. Як­що продавець не передає покупцеві продану річ, пору­шуючи тим самим договір, то покупець вправі вимагати передачі йому проданої речі і відшкодування збитків, зав­даних затримкою виконання, або відмовитись (зі своєї сторони) від виконання договору і вимагати відшкоду­вання збитків.

Якість проданої речі повинна відповідати умовам до­говору, а при відсутності вказівок у договорі - вимогам, що звичайно висуваються. Покупець, якому продано річ неналежної якості, якщо про її недоліки він не був засте­режений продавцем, вправі на власний вибір вимагати: 1) заміни речі, визначеної в договорі родовими ознаками, на річ належної якості; 2) відповідного зменшення купі­вельної ціни; 3) безоплатного усунення недоліків речі продавцем чи відшкодування витрат покупця на їх ви­правлення; 4) розірвання договору з відшкодуванням по­купцеві збитків.

Покупець вправі заявити продавцеві претензію з при­воду недоліків проданої речі, про що він не був застере­жений продавцем до її передавання, негайно по їх вияв-

256

ленню, але не пізніше шести місяців з дня передавання речі, а з приводу недоліків у будинках - не пізніше одно­го року з дня передавання будинку у володіння покупця, а якщо цей день встановити неможливо або будинок був у володінні покупця до укладення договору купівлі-про­дажу - з дня реєстрації договору в установленому по­рядку.

Позов з приводу недоліків проданої речі може бути пред'явлений не пізніше шести місяців з дня відхилення претензії, а якщо претензія не заявлена або день її заяв-лення встановити неможливо - не пізніше шести місяців з дня закінчення строку, встановленого для заявлення претензії.

Якщо третя особа на підставі, що виникла до продажу речі, пред'явить до покупця позов про відібрання її, по­купець зобов'язаний притягнути продавця до участі в справі, а продавець зобов'язаний вступити в цю справу на стороні покупця.

Непритягнення покупцем продавця до участі в справі звільняє продавця від відповідальності перед покупцем, коли продавець доведе, що взявши участь у справі, він міг би запобігти вилученню речі у покупця.

Види договорів. Фахівці з цивільного права виділяють такі види договору купівлі-продажу.

Залежно від особливостей організаційно-правових форм торгівлі, що використовуються на території перебування сторін договору купівлі-продажу, особливостей відчужу­ваних об'єктів, особливостей способу укладеная та вико­нання договору розрізняють кілька видів договорів:

договори купівлі-продажу в оптовій та роздрібній торгівлі;

договори, що їх укладають на біржах та аукціонах;

договори, які укладаються у внутрішньому та зов­нішньо-економічному обігу;

договори купівлі-продажу земельних ділянок, ва­лютних цінностей, житлових будинків, квартир, автома­шин;

договори купівлі-продажу на умовах комісії, кон­сигнації та поставки;

договори купівлі-продажу об'єктів приватизації;

7)             форвардні та ф'ючерсні угоди купівлі-продажу.

Кожний із цих видів договорів має свої особливості

стосовно умов укладання та виконання, визначення прав

257

9   І—433

I

9*

та обов'язків сторін і правових наслідків невиконання або неналежного виконання договору.'

Аукціон - це організаційно-правовий спосіб продажу товару в обумовлений час і в певному місці тому покуп­цеві, який на засадах змагальності запропонує найвищу ціну. Аукціони можуть проводитися на власний розсуд продавця (за встановленими ним правилами), на підставі актів законодавства та у примусовому порядку.

Форвардний контракт - до відповідно на ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» -це стандартний документ, що засвідчує зобов'язання при­дбати (продати) цінні папери, товари або кошти у певний час та на визначених умовах у майбутньому з фіксацією цін такого продажу під час укладення контракту.2

Ф'ючерсний контракт - це стандартний документ, який засвідчує зобов'язання придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у певний час та на визначених умовах у майбутньому з фіксацією цін на момент вико­нання зобов'язання.

Опціон - стандартний документ, який засвідчує право придбати (продати) цінні папери (товари, кошти) на пев­них умовах у майбутньому з фіксацією ціни на час укла­дання такого опціону або на час придбання за рішенням сторін контракту.

Договір майнового найму та його види

За договором майнового найму (оренди) наймодавець зобов'язується надати наймачеві майно у тимчасове ко­ристування за плату.

Договір майнового найму між громадянами на строк більше одного року повинен бути укладений у письмовій формі. Договір найму майна державних, кооперативних та інших громадських організацій повинен бути укладе­ний у письмовій формі, за винятком випадків, передба­чених окремими правилами.

Строк договору майнового найму визначається за по­годженням сторін, якщо інше не встановлено чинним законодавством. Коли договір майнового найму укладе-

Див.: Цивільне право України. Кн. друга.- К., Юрінком.-. 1999.-С. 7.

2 Відомості ВР України- 1997.-№27- С. 181.

258

но без зазначення строку, він вважається укладеним на невизначений строк, і кожна із сторін вправі відмовитися від договору в будь-який час, попередивши про це другу сторону в письмовій формі за три місяці.

У разі продовження користування майном після за­кінчення строку договору при відсутності заперечень з боку наймодавця, договір вважається поновленим на не­визначений строк і кожна із сторін вправі в будь-який час відмовитись від договору, попередивши про це другу сторону за один місяць вперед.

По договору майнового найму наймач зобов'язаний:

своєчасно вносити плату за користування майном;

користуватися майном відповідно до договору і призначення майна;

підтримувати орендне майно у справному стані;

провадити за свій рахунок поточний ремонт, якщо інше не встановлено законом або договором;

при припиненні договору найму повернути майно у тому стані, в якому він його одержав, з урахуванням нормального зносу, або у стані, обумовленому договором.

Наймодавець має право достроково розірвати договір найму в судових органах, якщо наймач:

користується майном не відповідно до договору або призначення майна;

навмисно або з необережності погіршує стан майна;

не вніс плати протягом трьох місяців з дня закін­чення строку платежу, а за договором побутового прока­ту - протягом одного місяця, якщо більш короткі строки не встановлені типовим договором;

не робить капітального ремонту в тих випадках, коли за законом або договором капітальний ремонт ле­жить на обов'язку наймача.

Наймач також може достроково розірвати договір найму через суд, арбітраж або третейський суд у таких випадках:

якщо наймодавець не робить капітального ремонту, який зобов'язаний робити;

якщо майно в силу обставин, за які наймач не від­повідає, виявиться в непридатному для користування стані.

Види майнового найму. Відповідно до ст. 256 ЦК Ук­раїни,- договір майнового найму - це такий договір, за яким одна сторона (наймодавець) зобов'язується надати

259

)

другій стороні (наймачеві) майно у тимчасове користу­вання за плату.

У законодавстві і юридичній літературі поряд з тер­міном «майновий найм» широко вживаються терміни «оренда», «лізинг», «прокат», якими позначають одно­типні за своєю юридичною природою договори, кожен з яких має певні особливості, які обумовлені предметом найму. Для прикладу, предметом оренди можуть бути цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів, окремі будівлі та споруди або приміщення в них, земля; предметом лізингу - устатку­вання, транспортні та інші основні засоби; предметом прокату - як правило рухомі речі, що їх використовують для задоволення побутових невиробничих потреб (побу­това теле-, радіо-, відеоапаратура, пральні машини, хо­лодильники тощо).

Деякі види майнового найму позначають іншими тер­мінами. Так, за договором фрахтування судна судно­власник зобов'язується на певний час за обумовлену плату (фрахт) надати судно фрахтувальникові для пере­везення пасажирів, вантажів та інших цілей торговельно­го мореплавства (п. І ст. 203 Кодексу торговельного мо­реплавства України).

На підставі договору чартеру (фрахтування повітря­ного судна) виконують чартерне повітряне перевезення (ст. 61 Повітряного Кодексу України).

Тому основними видами договору майнового найму (оренди) є: 1) оренда майна; 2) лізинг устаткування і транспорту; 3) прокату рухомого майна; 4) фрахтування морського судна; 5) чартеру - фрахтування повітряного судна.

Поняття і підстави цивільно-правової відповідальності

Цивільно-правова відповідальність - це такий вид юридичної відповідальності, яка наступає за невиконан­ня або неналежне виконання зобов 'язань (договорів), пе­редбачена в чинному законодавстві і конкретною уго­дою сторін (боржника і кредитора), що не суперечить чинному законодавству. Цивільно-правова відповідаль­ність - це невигідні майнові наслідки, встановлені зако-

ном або договором на випадок невиконання абсолютного обов'язку, а також невиконання або неналежного вико­нання боржником зобов'язання .

Завданням цивільно-правової відповідальності є від­новлення порушених цивільних прав суб'єктів, віднов­лення майнового стану, відшкодування збитків, зміцнення господарсько-договірної дисципліни, а також задоволен­ня матеріальних і духовних потреб громадян і організа­цій. Ця відповідальність має на меті також виховання у суб'єктів почуття поваги до закону, до держави і інших суб'єктів, формування виробничої і правової культури учасників цивільних відносин.

Підставами цивільно-правової відповідальності є факт (склад) цивільного правопорушення, деліктоспромож-ність особи (здатність нести юридичну відповідальність), наявність чинного цивільного законодавства про цю від­повідальність і цивільного договору.

Недієздатні і неделіктоспроможносні особи за загаль­ним правилом не можуть нести цивільно-правову відпо­відальність.

Основними підставами цивільно-правової відпові­дальності є такі умови:

наявність майнової шкоди (збитків) у результаті правопорушення;

протиправність цивільно-правової діяльності або поведінки боржника;

3)             наявність вини боржника за вчинення шкоди;

причинний зв'язок між протиправним діянням і шкодою, як об'єктивна підстава цивільно-правової від­повідальності;

наявність чинного законодавства, в якому передба­чена цивільно-правова відповідальність.

Цивільне законодавство передбачає різні форми від­повідальності. Основною з них є обов'язок боржника відшкодувати кредиторові збитки, які він учинив у ре­зультаті невиконання чи неналежного виконання дого­вору. Збитки в цивільному праві - це витрати, завдані кредитором, втрата або пошкодження його майна, а та­кож неодержані кредитором доходи, які він одержав би, в разі виконання зобов'язання боржником.

За загальним правилом, правопорушник несе цивільну

1 Див.: Цивільне право.- С. 81.

260

261

)

відповідальність у повному об'ємі. Разом з тим відпові­дальність не звільняє боржника від виконання зобов'я­зання в натурі, за винятком випадків, передбачених за­коном.

Цивільно-правова відповідальність наступає, як пра­вило, за винну протиправну діяльність (або бездіяль­ність). Це діяння направлене проти суб'єктивних прав кредитора і проти вимог чинного законодавства. Вина -це суб 'єктивне ставлення особи до виконання (або неви­конання) своїх цивільних обов'язків відповідно до вимог закону або цивільно-правових угод (договорів) і до їх наслідків. Вину можна розглядати як в об'єктивному аспекті - протиправна дія або бездіяльність, так і в суб'­єктивному - як психічне ставлення особи до свого про­типравного діяння. Вину можна також розглядати як від­сутність почуття відповідальності за своє діяння або не­належне почуття відповідальності. В цивільному праві вину розглядають значно спрощено і зводять її тільки до психічного ставлення особи у формі умислу або необе­режності до своєї протиправної дії (або бездіяльності) та її результату. Психічне ставлення особи виражає тільки почуття вини, хоча вона виражається об'єктивно. Далеко не завжди винна особа може визнати свою вину у вчи­ненні шкоди, особливо з необережності. Вина особи може бути в формі умислу і необережності. При навмисній вині особа з певним умислом свідомо порушує або не виконує договір. При необережній вині боржник не застосував усіх необхідних заходів для виконання зобов'язань. У ци­вільному праві діє презумпція - винною особою є та, яка порушила договір. Боржник також відповідає не тільки за свою вину, але і за вину третіх осіб, на яких було покла­дено виконання договору. В ст. 440 ч. II ЦК України за­кріплено, що той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини. Таким чином, якщо немає вини боржника, то й не може бути відшкодування шкоди.

У деяких випадках боржник може звільнитися від ци­вільної відповідальності за порушення договорів при пев­них обставинах. До таких обставин відносяться випадок та непереборна сила. Випадок - це такий цивільний факт або обставина, яка об'єктивно не дала можливості (пе­решкодила) виконати зобов'язання, незважаючи на суб'­єктивне бажання боржника здійснити його згідно з уго-

дою або договором. Непереборна сила - це такі надзви­чайні події, які не залежать від волі особи і які не можна перебороти зусиллями самої людини та інших людей (наприклад, стихійні лиха). Боржник у таких випадках звільняється від цивільної відповідальності, якщо дове­де, що шкода виникла в результаті непереборної сили. Статтею 450 ЦК України закріплено, що організації і громадяни, діяльність яких пов'язана з підвищеною не­безпекою для оточення (транспортні організації, про­мислові підприємства, будови, власники автомобілів та ін.), зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну джере­лом підвищеної небезпеки, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або умислу по­терпілого. Таким чином, між протиправним діянням і цивільною шкодою повинен бути причинний зв'язок. Якщо причинного зв'язку немає, то не може бути вини боржника і, відповідно,- цивільної відповідальності.

Безвинна відповідальність у цивільному праві існує або допускається лише тоді, коли це прямо передбачено цивільним законом. В ст. 209 ЦК України закріплено, що безвинна відповідальність наступає за невиконання зобов'язань, якщо вона передбачена в договорі. Відпо­відальність тут настає за наявності шкоди, протиправ-ності дій особи і наявності необхідного причинного зв'язку між протиправним діянням і шкодою. В зако­ні, по суті, закріплена підвищена цивільна відповідаль­ність за невиконання або неналежне виконання зобов'я­зань, за винятком впливу на їх виконання непереборної сили.

Якщо при невиконанні або неналежному виконанні зобов'язань буде встановлена вина кредитора, то борж­ник звільняється від цивільної відповідальності, якщо інше не встановлено законом (ст. 210 ЦК України). За наявності вини боржника і кредитора розмір цивільної відповідальності може зменшуватись.

Цивільна відповідальність наступає не лише за май­нову шкоду, але і за моральну (немайнову) шкоду, якщо особа не доведе, що моральна шкода заподіяна не з її вини (ст. 440і ЦК України). Така відповідальність настає і у разі заподіяння громадянину каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, пов'язаного з виконанням ним трудових обов'язків. Організація або громадянин, відпо­відальні за шкоду, зобов'язані відшкодувати потерпіло-

262

263

му у повному розмірі втрачений заробіток тощо (ст. 456 ЦК України).

За невиконання або неналежне виконання зобов'язань боржник зобов'язаний відшкодувати кредиторові завдані ним збитки. Якщо за це встановлена неустойка (штраф, пеня), то збитки відшкодовуються в частині, не охопленій неустойкою (штрафом, пенею). Законом або договором можуть бути передбачені випадки, коли допускається стя­гнення тільки неустойки (штрафу, пені), але не збитків, і інша відповідальність (ст. ст. 203, 204 ЦК України).

Цивільно-правова відповідальність може бути таких видів: договірна, позадоговірна, дольова, солідарна, суб-еидіарна або додаткова, повна і обмежена.

Цивільно-правова відповідальність неповнолітніх

Неповнолітні віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років, несуть відповідальність за шкоду, заподіяну ними іншим особам, на загальних підставах, у порядку, пере­дбаченому ст. 447 ЦК України.

У випадках, коли у неповнолітнього немає майна або заробітку, достатнього для відшкодування заподіяної ним шкоди, шкода у відповідній частині повинна бути відшкодована його батьками (усиновителями) або піклу­вальником, якщо вони не доведуть, що шкода сталася не з їх вини. Цей обов'язок припиняється по досягненні особою, яка заподіяла шкоду, повноліття, а також у разі, коли у неї до повноліття з'явиться майно або заробіток, достатній для відшкодування шкоди.

Дитячі установи (школи, санаторії тощо) не несуть відповідальності за шкоду, яку вчинили неповнолітні, якщо доведуть, що шкода виникла не з їх вини. Якщо ж шкода допущена діями неповнолітнього при виконанні ним трудових обов'язків у певній організації, то перед потерпілим відповідає ця організація (ст. 441 ЦК Украї­ни). Батьки (усиновителі) несуть додаткову або субсиді-арну відповідальність у таких випадках. Відповідаль­ність батьків залежить від відповідальності дітей віком від 15 до 18 років. Батьки відповідають на дольових за­садах. Батьки, які позбавлені батьківських прав, за за­гальним правилом, не несуть юридичної відповідальності.

Спадкування за цивільним законодавством (за законом)

Спадкування - це перехід майна померлого громадя­нина (спадкодавщ) до його спадкоємців (правонаступ­ників). У ст. 12 п. 2 Закону України «Про власність» го­вориться, що громадянин набуває права власності на майно, одержане внаслідок успадкування або укладання інших угод, не заборонених законом.

Майно, яке після смерті спадкодавця переходить до спадкоємців, називається спадщиною. В спадщину вхо­дять всі майнові права і обов'язки спадкодавця, які йому належали, за винятком особистісних прав і правових властивостей, які безпосередньо зв'язані з особою спад­кодавця. Перехід спадщини є загальним або універсаль­ним правонаступництвом.

Спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки во­но не змінено заповітом. Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом або жоден із спадкоємців не прийняв спадщини чи всі спадкоємці позбавлені запові­дачем спадщини, то майно померлого за правом спадко­ємства переходить до держави (ст. 524 ЦК України).

Спадщина відкривається при настанні певних юри­дичних фактів: смерті спадкодавця або визнання безвісно відсутнього громадянина померлим - за місцем його по­стійного проживання, а якщо воно невідоме, то за місце­знаходженням майна з моменту смерті або рішення суду, який вступив у законну силу. Сам факт пропажі без вісти громадянина або визнання його безвісно відсутнім в су­довому порядку не тягне за собою відкриття спадщини.

Для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоє­мець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або із застереженням. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини. Згідно ст. 549 ЦК визнається, що спадкоємець прийняв спадщину:

якщо він фактично вступив в управління або воло­діння спадковим майном;

якщо він подав державній нотаріальній конторі за мі­сцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

Для прийняття спадщини встановлено шестимісячний

264

265

строк. За наявності поважних причин цей строк може бути продовжений судом за заявою заінтересованих осіб.

Спадкоємцями можуть бути особи, які були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті при його житті і народжені після його смерті (ст. 527 ЦК). Не мають права бути спадкоємцями ні за законом, ні за заповітом особи, які навмисно позбавили життя спадкодавця чи кого-небудь із спадкоємців або зробили замах на їх життя. Не мають права стати спад­коємцями за законом батьки після дітей, у відношенні яких вони позбавлені батьківських прав і не були понов­лені в цих правах на момент відкриття спадщини, а та­кож батьки і повнолітні діти, які злісно ухилялися від виконання покладених на них в силу закону обов'язків по утриманню спадкодавця, якщо ці обставини підтвер­джені в судовому порядку.

При спадкуванні за законом, спадкоємцями першої черги є в рівних частках діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належить також дитина помер­лого, яка народилася після його смерті.

Онуки і правнуки спадкодавця є спадкоємцями за за­коном, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з батьків, хто був би спадкоємцем; вони успадкову­ють порівну в тій частині, яка належала б при спадкоєм­стві за законом їх померлому батьку (матері).

При вїдсутності спадкоємців першої черги або при неприйнятті ними спадщини, а також, коли всі спадкоє­мці першої черги не закликаються до спадкування, ус­падковують у рівних частках: брати і сестри померлого, а також дід та бабка померлого як з боку батька, так і з боку матері - друга черга.

До числа спадкоємців за законом належать непрацез­датні особи, які перебували на утриманні померлого не менше одного року до його смерті. За наявності інших спадкоємців вони успадковують нарівні зі спадкоємцями тієї черги, яка закликається до спадкоємства.

Усиновителі та їх нащадки при спадкоємстві після смер­ті усиновителя або його родичів прирівнюються до дітей усиновителя та їх нащадків. Вони не успадковують за за­коном після смерті своїх батьків та інших кровних родичів по висхідній лінії, а також братів і сестер, і навпаки.

Предмети звичайного домашнього  облаштування  і

вжитку переходять до спадкоємців за законом, які про­живали спільно зі спадкодавцем, незалежно від їх черги і спадкової частки, якщо вони проживали зі спадкодавцем до його смерті не менше одного року. Таким чином, це є спадкування за законом. Спадкування за заповітом ви­кладено в наступному підрозділі.

Поняття заповіту і спадкування за заповітом

Заповіт - це розпорядження спадкодавця стосовно свого майна на випадок смерті, яке зроблено у встанов­леній законом формі.

Заповіт можуть вчиняти тільки дієздатні особи на мо­мент здійснення заповіту. Втрата ними дієздатності після здійснення заповіту не впливає на силу заповіту. Непов­нолітні особи і особи, які визнані судом недієздатними, не можуть вчиняти заповіт.

Заповіт повинен бути оформлений в письмовій формі, підписаний і нотаріально завірений. В ньому повинно бути вказано місце і час його укладання. Нотаріальні ор­гани повинні перевірити законність складення заповіту і у випадку порушень закону відмовити в посвідченні йо­го. Статтею 542 ЦК закріплено види заповітів, які при­рівнюються до нотаріально посвідчених:

і) заповіти громадян, які перебувають на стаціонар­ному лікуванні, в будинках престарілих і інвалідів;

заповіти громадян, які перебувають у плаванні;

заповіти громадян, які перебувають у різних екс­педиціях;

заповіти військовослужбовців у пунктах, де немає нотаріальних контор;

заповіти осіб, які перебувають в місцях позбавлен­ня волі.

Згідно ст. 534 ЦК України, кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не включаючи предметів звичайного домашнього облаш­тування і вжитку) одній або кільком особам, як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, коо­перативним та іншим громадським організаціям.

Заповідач може у заповіті позбавити за законом права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців.

266

267

Незалежно від змісту заповіту, неповнолітні або не­працездатні діти спадкоємця (в тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки (усиновителі) і утриманці померлого успадковують не менше двох тре­тин частки, яка належала б кожному з них при спадкоєм­стві за законом (обов'язкова частка). При визначенні розміру обов'язкової частки враховується і вартість зви­чайного домашнього облаштування і вжитку.

Закон забороняє спадкодавцю позбавляти своїх непов­нолітніх дітей і інших непрацездатних спадкоємців тієї долі в майні, яка повинна належати їм при спадкуванні за законом.

Відповідно до ст. 553 ЦК України відмова від спад­щини на користь інших осіб, закликаних до спадкування спадкоємців, допускається лише протягом 6 місяців з дня відкриття спадщини. Після закінчення цього строку не може бути збільшена частка у спадщині з тих підстав, що хто-небудь із спадкоємців відмовляється від спадщи­ни на користь інших спадкоємців. У таких випадках осо­ба, яка прийняла спадщину, вправі передати право на все або на частину одержаного майна за спадщиною іншому спадкоємцю на підставі загальноцивільних угод - дого­ворів купівлі-продажу, дарування, міни. Згідно ст. 557 ЦК цей шестимісячний строк з дня відкриття спадщини для пред'явлення претензій кредитора спадкодавця до спад­коємців продовженню не підлягає. Кредитор спадкодав­ця втрачає право вимоги по боргах, якщо в цей термін не пред'явить претензії1.

Не застосовується зазначений строк при пред'явленні вимог третіми особами про визнання права власності, про відшкодування витрат по догляду за спадкодавцем під час його хвороби, на похорони спадкодавця, оскільки вони не випливають із зобов'язань спадкодавця, для яких встановлено обов'язок кредитора пред'явити претензію до спадкодавця.

Вклад в іншій кредитній установі, на який зроблено розпорядження спадкодавця, не входить до складу за­гального спадкового майна і переходить у порядку спад­кування у власність особи, вказаної в розпорядженні або заповіті. У випадку смерті особи-спадкоємця до смерті

спадкодавця, а також при відсутності таких розпоряд­жень спадкодавця, вклад включається в спадкове майно і спадкується на загальних підставах.

Згідно із цивільним законодавством і Законом України «Про нотаріат» від 2.09.1993 р. заповіт може бути зробле­но, змінено або скасовано лише особисто громадянином-заповідачем. Вчинення цих дій через представників не допускається. Наприклад, опікун особи, визнаної недіє­здатною після нотаріального посвідчення заповіту, не має права скасовувати або змінити заповіт підопічного.

За цивільним законодавством можуть існувати особ­ливості успадкування різних об'єктів власності. Напри­клад, спадщина на майно колгоспного двору відкри­вається лише після смерті останнього його члена і поши­рюється на випадки припинення колгоспного двору лише з цих підстав до 1 липня 1990 р. При припиненні двору з інших підстав, а також у разі смерті члена двору після 30.06.1990 р. спадщина на відповідну частку майна кол­госпного двору (майна, що збереглося) відкривається після смерті кожного з його колишніх членів.1

Частина майна, що залишилась незаповіданою, роз­поділяється між спадкоємцями за законом, закликаним до спадкоємства в порядку ст. ст. 529-533 ЦК.

Заповідач вправі покласти на спадкоємця за заповітом виконання будь-якого зобов'язання (заповідальний від-каз) на користь однієї або кількох осіб (відказоодержу-вача), які набувають права вимагати його виконання. Та­кими особами можуть бути і спадкоємці за законом.

Заповідач може покласти на спадкоємця, до якого пе­реходить житловий будинок, зобов'язання надати іншій особі довічне користування цим будинком або певною його частиною.

Розгляд цивільних спорів у судах

та арбітражних судах

В Україні існує система органів, які розглядають цивіль­ні спори. До них відносяться: районні (міські), міжрайон­ні, обласні суди (в Києві і Севастополі - міські), Верхов­ний Суд України, обласні арбітражні суди (в Києві - місь­кий) і Вищий арбітражний суд України, третейські суди.

1 Див.: Постанови Пленуму Верховного Суду України.- К.: Юрін-ком.- 1995.- С. 336.

268

1 Постанова Пленуму Верховного Суду України.- С. 339.

269

Суди загальної юрисдикції розглядають справи по спорах, які виникають з цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією зі сторін у спорі є громадянин або колективне господар­ство (колгосп), за винятком випадків, коли вирішення та­ких спорів віднесено законом до відання інших органів.

Судам також підвідомчі справи окремого проваджен­ня: про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним; про визнання громадянина безвісно відсут­нім або оголошення його померлим; про встановлення неправильності записів актів громадянського стану; про встановлення фактів, що мають юридичне значення, та інші справи.

Всі справи, які підлягають вирішенню в порядку ци­вільного судочинства, розглядаються районними (місь­кими) судами загальної юрисдикції (ст. 123 ч. І ЦПК України), за винятком тих справ, розгляд яких віднесено до компетенції судів другої інстанції - вищестоящих.

Підвідомчість цивільних справ суду - це коло спорів та інших правових питань (цивільних справ), які підля­гають розгляду й вирішенню судом у порядку цивільно­го судочинства1.

Підсудність — це розмежування компетенції між різ­ними судами по розгляду і вирішенню підвідомчих їм ци­вільних справ. Підвідомчість може бути родова і терито­ріальна, договірна і виключна2.

Відповідно до ст. 125 ЦПК України, за загальним пра­вилом, позови про цивільні спори громадян вирішуються в суді за місцем проживання відповідача, а стосовно позо­вів громадян до юридичних осіб - у суді, за місцем зна­ходження їх органу управління, адміністрації або влас­ника.

За розгляд цивільних справ у суді зацікавлені сторони сплачують державне мито та інші витрати, які пов'язані з розглядом справи (ст. 63 ЦПК). Державне мито - це певна сума грошей, яка сплачується державі за розгляд цивільних справ і зараховується до місцевого бюджету. Його розмір обчислюється відповідно до ставок, вста­новлених Законом України «Про державне мито» від

1              Див.: Штефан М. Й., Дріжчана О. Г. Цивільне процесуальне

право України- К.: Либідь.- 1994.- С. 103-104.

2              Там само.-С. 116-124.

18.12.1991 p., і залежить від характеру позовної заяви та ціни позову. В деяких випадках громадяни можуть звіль­нятися від сплати державного мита.

Цивільні спори в судах загальної юрисдикції здійс­нюються відповідно до провадження в суді першої ін­станції, закріпленого в Цивільно-процесуальному кодек­сі України. Ті рішення, які не набрали законної сили, можуть бути оскаржені, опротестовані судами другої ін­станції (наглядової інстанції"). В окремих випадках мо­жуть бути переглянуті судові рішення, які набрали за­конної сили в порядку нагляду і опротестовані вищесто­ящими судами; а також рішення, які набрали законної сили - в зв'язку з нововиявленими обставинами.

Цивільні спори між юридичними особами розгля­даються арбітражними судами областей, міст Києва і Севастополя і Вищим арбітражним судом України. Під­відомчість цивільних (господарських) справ арбітраж­ному суду визначається Законами України «Про арбіт­ражний суд», «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про банкрутство», а також Арбітражним процесуаль­ним кодексом України (ст. ст. 12-17).

Арбітражному суду, згідно зі ст. 12 Арбітражного процесуального кодексу України, підвідомчі:

справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів (ці спори умовно називають переддоговірними);

справи у спорах, що виникають при виконанні до­говорів. Такі спори можуть виникати з приводу нена­лежного виконання зобов'язань і стосуватися як вико-, нання зобов'язання в натурі, так і застосування до поруш­ника передбачених законом чи договором майнових санк­цій (штрафів та відшкодування збитків);

справи у спорах, що виникають при відшкодуванні збитків, завданих підприємству в результаті виконання вказівок державних органів; справи про спори, які вини­кають при виконанні договорів та з інших підстав (май­нові спори);

справи у спорах про визнання недійсними актів ін­дивідуального характеру з підстав, зазначених у законі;

справи про банкрутство на підставі Закону України «Про банкрутство» та інших законів.

Підвідомчість спорів арбітражним судам визначається родовою і територіальною підвідомчістю: сумою дого-

270

271

вору - для переддоговірних спорів та спорів про визнан­ня недійсності договорів; ціною позову - для майнових спорів; рівнем органу, який видав індивідуальний акт застосування права. Територіальна підвідомчість означає розгляд справ у межах території області і міста.

Вищий арбітражний суд України може прийняти до свого провадження будь-яку справу в межах підвідом­чості, а також у порядку нагляду і касаційного прова­дження.

Арбітражні суди не. можуть розглядати:

спори між організаціями про перевезення вантажу в прямому міжнародному сполученні (залізничному і повітряному), які розглядаються судами загальної юрис­дикції;

спори про встановлення цін на продукцію, тарифів на послуги (виконання робіт), якщо вони не можуть бути встановлені за угодою сторін;

інші спори, вирішення яких віднесене до компетен­ції інших органів за законодавством України, у т. ч. спо­ри, які виникають при погодженні стандартів та техніч­них умов.

Арбітражні суди розглядають два види спорів: доар-бітражні і арбітражні. Доарбітражне врегулювання вима­гає, щоб сторони вжили всіх заходів по врегулюванню господарських спорів до подання позовів. Ці спори ви­рішуються між підприємствами шляхом подання пись­мової претензії до порушника прав і законних інтересів. Відповідь на претензії є обов'язковою. Таким чином, не можуть розглядатися спори: за заявою прокурора, про незаконність індивідуальних актів, про банкрутство.

Другу категорію спорів арбітражні суди розглядають за позовними заявами заінтересованих юридичних осіб, права і законні інтереси яких порушено; за позовами прокурорів, державних і інших органів у випадках, пере­дбачених законом, для захисту державних органів, під­приємств і організацій.

Арбітр вирішує питання про прийняття позовної за­яви. При відсутності права на позов він відмовляє в при­йнятті позовної заяви (ст. 63 АПК).

Після прийняття позовної заяви арбітр протягом 5 днів виносить ухвалу про порушення провадження у справі. Вирішення спорів здійснюється арбітражним су­дом у складі головуючого арбітра і представників сторін

або арбітром одноособове. Іноді при вирішенні складних спорів до складу арбітражного суду додатково вводиться два арбітри. Вирішення спору завершується прийняттям рішення, яке повинно бути виконане.

Представництво та його види

Поняття і види представництва закріплені в Цивіль­ному і Цивільно-процесуальному кодексах України та ін­ших законах. У ст. 62 ЦК дано визначення представни­цтва. Представництво - це такі цивільно-процесуальні відносини, при яких одна особа — представник, від імені іншої особи (недієздатних, неповнолітніх, обмежено дієздатних і інших осіб) має право укладати угоди, дого­вори або вчиняти інші дії з третіми особами в інте­ресах представленої особи з метою захисту її прав і ін­тересів або інших осіб. Особа, яка наймає (або бере) собі представника, як правило, не може представити свої ін­тереси в зв'язку з відсутністю фізичної або юридичної можливості і здатності захищати або реалізувати свої права, свободи і обов'язки. В цих випадках між особою і представником, зазвичай укладається усна або письмова угода про представництво, відповідно з якою представ­ник уповноважується особою, яку він представляє, вчи­няти цивільно-правові і цивільно-процесуальні дії, дого­вори або угоди в межах наданих йому прав і повнова­жень, які має уповноважуюча особа і які не суперечать чинному цивільному і цивільно-процесуальному законо­давству. В таких випадках представник виступає як по­середник, якому довірено певний об'єм повноважень у сфері цивільних і цивільно-процесуальних відносин між уповноважуючою особою та іншими фізичними та юри­дичним особами (третіми особами). Всі права і обов'язки, які виникають у результаті представництва, належать не представникові, а уповноваженій особі. Уповноважена особа реалізує ці права і обов'язки не сама, а через свого посередника-представника. Всю цивільну відповідаль­ність - вільність укладання угод, договорів і інших зо­бов'язань - несе представник разом із уповноваженою особою, хоча суб'єктом цих правовідносин є уповноваже­на особа. Представник відповідає лише за неправиль­ність вираження волі, потреб і інтересів уповноваженої

272

273

особи. Виконання ж угод, договорів і інших зобов'язань та їх наслідки належать уповноваженій особі, оскільки вона є суб'єктом права і правовідносин, а представник виступає лише як посередник.

Інститут представництва має досить широку сферу застосування. Передусім це стосується фізичних і юри­дичних осіб. При укладанні договорів, угод тощо, як пра­вило, виступає керівник організації або її представник (наприклад, договір експедиції).

Цивільне і цивільно-процесуальне право передбачає, які угоди і договори можуть укладатися через представ­ника, а^кі лише особисто самою уповноваженою особою. Наприклад, заповіт може бути вчинений лише особисто заповідачем, підписаний і нотаріально посвідчений.

Представниками можуть бути юридичні особи і діє­здатні громадяни України, які мають право самі зак-лючати угоди і договори відповідно із чинним законо­давством, а у виняткових випадках, особи які досягли трудової дієздатності - 16 років. У ст. 112 ЦПК визначе­ний перелік осіб, які можуть бути представниками сторін і третіх осіб. Не можуть бути представниками в суді: 1) особи, які не досягли повноліття; 2) особи, над якими встановлено опіку і піклування; 3) адвокати, які прийня­ли доручення з порушенням правил, установлених Зако­ном «Про адвокатуру», і особи, які виключені з колегії адвокатів; 4) судді, прокурори, слідчі, крім випадків, ко­ли вони виступають як батьки^ опікуни, піклувальники або як представники відповідного державного органу, що є стороною в справі (ст. 116 ЦПК).

Види представництва можуть бути такими: 1) залежно від того, ким визначається представник і які основи його повноважень,- виділяють обов'язкове (законне) і добро­вільне представництво, обов'язкове представництво вста­новлено законом і його не може відмінити або змінити інша особа, в т. ч. уповноважена. Наприклад, якщо бать­ки, усиновлені і опікуни виступають як представники не­дієздатних осіб в силу юридичного закону (ст. ст. 14, 16 ЦК, ст. 144 КпШС України); статутне представництво-представниками виступають уповноважені організації, яким надано право (за статутом) представляти інтереси цих органів. Добровільне або договірне - це представни­цтво, яке ґрунтується на угоді або договорі уповноваженої особи і її представника, в якій визначаються повноваження,

права і обов'язки представника, шляхом оформлення до­віреності або укладання договору доручення.

Крім того, представництво може бути залежно від фі­зичних або юридичних осіб: фізичної особи, юридичної особи, комерційне представництво, державне представ­ництво, міжнародне представництво тощо.

Довіреність і оформлення довіреності

Відповідно до ст. 64 ЦК України представництво упов­новаженої особи оформляється довіреністю. Довіре­ність - це письмовий юридичний документ, який видає­ться представнику уповноваженої особи для представ­ництва її законних потреб і інтересів, захисту її прав і свобод, виконання, обов 'язків і здійснення інших повно­важень від імені уповноваженої особи при укладанні угод і договорів з іншими громадянами або юридичними особами, і для участі в судових засіданнях і яка офіційно посвідчується нотаріально або керівниками юридичних осіб (скріплені печаткою).

Зміст довіреності визначається в кожному конкретно­му випадку завданнями, повноваженнями, правами і обо­в'язками представника в межах конкретної правоздат­ності, дієздатності і деліктоспроможності уповноваженої особи (особи, яку представляє представник). Обсяг і зміст повноважень може бути різним і відповідно,- довіренос­ті також можуть бути різними: одноразовими, спеціаль­ними (багаторазовими) і загальними або генеральними (для здійснення різних угод і договорів тощо). Строк дії довіреності, в якій не вказаний строк її дії, то вона має юридичну силу лише один календарний рік, з дня її ви­дачі (дати видачі). У довіреності, в якій не вказана дата її вчинення, є недійсна відповідно до ст. 57 ЦК України. Порядок оформлення довіреності на ведення справи в суді закріплено в ст. 114 ЦПК України.

Форма довіреності. По своїй формі довіреність по­винна бути укладена в письмовій формі відповідно з вимогами ст. 64 ЦК України і ст. 114 ЦПК. Для укладан­ня угод, договорів, які вимагають нотаріального посвід­чення (форми),- довіреність повинна бути нотаріально посвідчена (наприклад, договір купівлі-продажу будин­ку, квартири тощо). У випадку передоручення представни-

274

275

цтва, довіреність також повинна бути нотаріально посвід­чена (ст. 68 ЦК).

Відповідно чинному законодавству до нотаріально посвідчених довіреностей прирівнюються (ст. 55 ч. II ЦК, ст. 113-134 ЦПК): довіреності військовослужбовців та інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталі, санаторії та інших військово-лікувальних установах, по­свідчені їх керівниками, заступниками тощо; довіреності військовослужбовців, членів їх сімей і інших категорій осіб, в місцях, де немає нотаріальних контор, та інших органів, які вчиняють нотаріальні дії,- командирами, на­чальниками військових частин; уповноважених профспі­лок - довіреністю відповідного профспілкового органу; працівників підприємств і організацій - довіреністю від імені підприємства або організації; довіреності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, можуть бути по­свідчені начальниками місць позбавлення волі; довіре­ність на отримання заробітної плати, стипендії і інших платежів, оформляється організацією, де працює або вчи­ться довірена особа, або за місцем проживання (ЖЕК).

Довіреність припиняє свою чинність внаслідок закін­чення строку її дії, припинення існування юридичної особи, від імені якої видана довіреність, і особи, на ім'я якої видана довіреність; у випадку смерті громадянина, який видав довіреність і якому видано довіреність, або визнання громадян недієздатними чи обмежено дієздат­ними або безвісно відсутніми. Представництво і довіре­ність можуть бути припинені в любий час за заявою дові­рителя (уповноваженої особи) і представника. З припи­ненням довіреності припиняються також представництва або передоручення. Про всі ці акти довіритель або пред­ставник зобов'язані повідомити один одного або передо-ручителя. При припиненні довіреності,- представник або його правонаступники зобов'язані повернути довіреність довірителю (ст. 70 ПК України).

Договір доручення

Договір доручення відноситься до договорів про надання юридичних і фізичних послуг (доручення, комісія, схов, охорона об'єктів). Послуги - це фізична поведінка або дія­льність суб 'єктів цивільних правовідносин, яка не створює нових речей або майна, але дає можливість забезпечити

задоволення потреб і інтересів інших осіб по вдосконален­ню, збереженню і відновленню майнових і немайнових прав, свобод і законних інтересів. Спеціалісти по цивільному праву виділяють три види (групи) таких послуг: 1) зобо­в'язання, які направлені на надання юридичних послуг (до­говір доручення, договір комісії); 2) зобов'язання, які на­правлені на надання фактичних послуг (договір схову, про охорону об'єктів тощо); 3) зобов'язання, в яких поєдну­ються юридичні і тактичні послуги (договір експедиції).

Відповідно до ст. 386 ЦК України за договором дору­чення - одна сторона (повірений) зобов'язується від іме­ні іншої сторони (довірителя) виконати за його рахунок певні юридичні дії. Суб'єктами договору доручення ви­ступають: довіритель і повірений. Довіритель - особа, яка доручає, або уповноважує повіреній особі відповідно з договором виконати ці мі-Повірений - це особа, яка бе­ре на себе зобов'язання виконати юридичні дії на підставі договору доручення. Однією із основних умов цього до­говору є та, що довіритель і повірений повинні бути діє­здатними. Довірителями можуть бути фізичні і юридичні особи, а повіреними - лише особи, якщо договір не вихо­дить за межі їх спеціальної правоздатності і дієздатності.

Договір доручення широко розповсюджений в цивіль­них правовідносинах про одержання та виплату грошей між банками і клієнтами: у відносинах між громадянами і колегіями адвокатів; між фізичними і юридичними осо­бами і посередницькими організаціями тощо. Предметом договору доручення є різні правомірні дії, вчинки, право­мірна діяльність повірених осіб, угоди і договори, які доручає довіритель. Відповідно із цим договором дові­ритель реалізує свої юридичні права і обов'язки, вступає в нові правовідносини, набуває нових прав, свобод або обов'язків, змінює або припиняє різні цивільні правовід­носини. Довірена особа може виконувати і інші дії або вчинки, які пов'язані з реалізацією договору доручення. В усіх випадках повіритель (або представник довіреної особи) виконує юридичні дії від імені і за рахунок дові­рителя, тому іноді цей договір називають також договір про представництво, але представництво має більш ши­рокий предмет.2

1              Див.: Цивільне право. П. К. Вентурі.- 1997 p.- C. 265-256.

2              Див.: Про представництво.

276

277

Договір доручення можна віднести до консенсуаль-них договорів, який може бути платним або безоплат­ним. Умови і особливості цього договору визначаються угодою між довірителем і довіреною особою (представ­ником). Цей договір має двосторонній характер, оскільки між цими суб'єктами існують взаємні права і обов'язки.

По своїй формі договір доручення може бути в пись­мовій простій або нотаріальній формі і в усній формі, як це передбачено для всіх угод і договорів.

За своїм змістом договір доручення виражається в юридичних суб'єктивних правах і обов'язках довірителя і повіреного представника. В процесі реалізації цього дого­вору повірений представник зобов'язаний керуватися по­требою і інтересами довірителя, а не своїми власними або третіх осіб. Повірений не має права на власний розсуд змінювати права і обов'язки, умови і зміст фактичної угоди тощо. В цих правовідносинах довіритель виступає як замовник, а довіритель як виконавець, але в межах повноважень, наданих довірителем, або погоджених в результаті реалізації цього договору. Довіритель має право контролювати дії довіреного, мати всю інформа­цію про реалізацію своїх прав і обов'язків, може також самостійно брати участь в реалізації договору поряд зі своїм довіреним представником, Довіритель і довірений можуть припинити виконання договору відповідно до умов договору, або в інших випадках достроково при наявності поважних причин тощо.

Договір комісії

Відповідно до ст. 395 ЦК України за договором комі­сії - одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дору­ченням іншої сторони (комітента) вчинити одну або кілька угод від свого імені за винагороду і за рахунок комітента. Суб'єктами договору комісії є комітент і комі­сіонер. Комітент - це особа, яка дає комісійне доручення, а комісіонер - особа, яка приймає комісійне доручення. Комітентом можуть бути як громадяни, так і юридичні особи. Комісіонерами, зазвичай, виступають юридичні особи: державні та кооперативні комісійні магазини, зовнішньо-торговельні організації тощо.1

1 Див.: Цивільне право. Ч. II - К., 1997- С. 270-271. 278

Договір комісії дуже схожий на договір доручення, але між ними існує суттєва різниця. За договором комісії комісіонер укладає угоди від свого імені, а за договором доручення повірений (представник) виступає від імені довірителя. За договором комісії права і обов'язки набу­ває комісіонер, а за договором доручення - сам довіри­тель, а не повірений (представник). Зобов'язання, які вини­кають між комісіонером і третіми особами - це само­стійні автономні зобов'язання. Договір комісії завжди платний, а договір доручення може бути оплатним або безоплатним. Водночас договір комісії між громадянами може бути і безоплатним, на підставі договору або угоди.

Предметом договору комісії (комісійного доручення) є угода або договір, яку комісіонер укладає з третіми осо­бами за рахунок комітента. Предметом цього договору є найчастіше угоди про купівлю-продаж речей, оскільки ЦК не визначає перелік видів угод, які можуть бути пред­метом договору комісії.

Договір комісії відповідно до ст. 396 ЦК укладається в простій формі. Цей договір може оформлятися різними до­кументами: квитанція, накладна, замовлення, наряд тощо.

По своєму змісту договір комісії виражає юридичні права і обов'язки сторін і фактичні предмети або речі. Зокрема, комісіонер зобов'язаний виконати взяте на себе доручення відповідно з угодою і рекомендаціями комі­тента, які найбільш вигідні для комітента (ст. 399 ЦК). Комісіонер має право відступити від вказівок, рекомен­дації комітента, як і повірений за договором доручення -тільки за згодою комітента в процесі реалізації договору. Комісіонер має право вимагати відповідної оплати за ви­конання договору комісії, і право на отримання додатко­вої винагороди, якщо укладе угоду на більш вигідних умовах, ніж у передбачено договором комісії. Якщо комі­сіонер продав майно за нижчою ціною, ніж це передба­чено договором, то він зобов'язаний відшкодувати комі­тенту різницю, якщо не доведе, що не було можливості продати майно за визначеною ціною і з метою усунення ще більших збитків. При зміні договору комісії сторони зобов'язані негайно повідомити одна одну про ці зміни. Комісіонер зобов'язаний виконати всі обов'язки, які ви­пливають з угоди з третіми особами і вимагати від тре­тіх осіб виконання своїх обов'язків (ст. 402 ЦК). Комі­сіонер  несе юридичну  відповідальність за  виконання

279

угод третіми особами лише у випадку, якщо він бере на себе поручительство (поруку - делокредоре) за виконан­ня зобов'язань (ст. 402 ЦК).

На комісіонера покладається обов'язок забезпечити охорону майна комітента і забезпечення прав комітента відповідно з чинним цивільним законодавством.

Аналогічно має відповідні права і обов'язки комітент: він зобов'язаний прийняти від комісіонера речі, гроші, оглянути майно, придбане комісіонером та інше, відповід­но із договором він зобов'язаний сплатити винагороду за послуги комісіонера (ст. 406 ЦК); зобов'язаний компенсу­вати необхідні витрати комісіонера, пов'язані з реаліза­цією договору комісії та інші права і обов'язки, які перед­бачені угодою або чинним законодавством.

Договір комісії може бути таких видів: договір комі­сійної торгівлі продовольчими товарами; договір комі­сійної торгівлі непродовольчими товарами; договір комі­сії товарами виробничо-технічного призначення тощо.

Зупинення та перерив строку позовної давності

Зупинення та перерив строку позовної давності відпо­відно до чинного законодавства здійснюється з метою захисту і. відновлення порушених цивільним прав і сво­бод. З початку виникнення права на строк позовної дав­ності можуть виникати юридичні факти і обставини, які перешкоджають зацікавленій особі своєчасно пред'явити позов для захисту своїх прав, або іншим чином впливають на нормальне протікання (перебіг) строку позовної дав­ності. Всі ці поважні причини, факти і обставини при­зводять:

1)             до зупинення перебігу строку позовної давності

(ст. 78 ЦК);

до переривання строку позовної давності (ст. 79 ЦК);

відновлення пропущеного строку позовної давності (загального або скороченого).

Спеціалісти в галузі цивільного права і чинного зако­нодавства вказують, що перебіг строку позовної давності зупиняється в таких випадках: 1) коли пред'явленню по­зову перешкоджала надзвичайна і невідворотна за даних умов подія (непереборна сила); 2) встановлення законом

280

відстрочки виконання зобов'язання (встановлення мора­торію на виконання зобов'язань); 3) коли відповідач або позивач перебуває у складі Збройним сил, які переведені на військовий стан. До таких причин пропонується в но­вому проекті ЦК віднести також зупинення дії (юридич­ної сили) закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює ці правовідносини.1

Перебіг строку позовної давності зупиняється, якщо ці події або обставини виникли або продовжували існу­вати в останні 6 місяців строку давності, а якщо вказа­ний строк менше 6 місяців, то протягом всього строку позовної давності.

Переривання строку позовної давності допускається цивільним законодавством лише в двох випадках: 1) при пред'явленні позову у встановленому порядку. Пред'яв­лення позову, який залишився без розгляду, не перериває перебігу позовної давності (ст. 74 ч. 4 ЦК), або в інших випадках, передбачених ст. ст. 229, 230 ЦПК України (про підстави залишення заяви без розгляду). Суд залишає за­яву без розгляду: 1) якщо заінтересована особа не додер­жала порядку попереднього позасудового вирішення справи для даної категорії справ і можливість застосування цього порядку не втрачена; 2) якщо заяву подано недієздатною особою; 3) якщо заяву подано особою, яка не має повно­важень на ведення справи від імені заінтересованої особи;

у випадку повторної неявки в судове засідання пози­вача чи обох сторін або при неповідомленні ними про причини неявки на повторний виклик (ст. 172-173 ЦПК);

якщо спір між тими не сторонами і цих же питань зна­ходиться на розгляді в іншому суді). Після усунення вка­заних у законі умов, зацікавлена особа може знову звер­нутися до суду з позовом у встановленому порядку, що може призвести до перериву строку позовної давнос­ті. Строк позовної давності також переривається, якщо боржник у письмовій формі визнає свій борг і просить відстрочки його виконання, або часткового виконання.

При зупиненні і перериванні строку позовної давності дає змогу позивачеві фактично продовжити ці законні строки в зв'язку з поважними причинами і подіями, які прямо не залежали від волі і бажань позивача, якщо суд, арбітражний суд чи третейський суд визнають поважною

1 Див.: Цивільне право. Ч. 1 - К., 1997.- С. 236.

281

причиною пропуск строку позовної давності, то поруше­не право підлягає захисту (ст. 80 ЦК). Порядок обчислен­ня, зупинення, продовження строків позовної давності та інших цивільно-правових строків регулюється ст. ст. 6-8 ЦПК України.

Принципи здійснення правосуддя в цивільному процесі

Відповідно до ст. 124 Конституції України правосуд­дя в Україні здійснюється виключно судами.

Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не до­пускається. Юрисдикція судів поширюється на всі право­відносини, що виникають у державі. Судочинство здійс­нюється Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції. Народ безпосередньо бере участь у здійснен­ні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Система судів загальної юрисдикції в Україні будуєть­ся за принципами територіальності і спеціалізації. Ство­рення надзвичайних та особливих судів не допускається (ст. 125 Конституції). Статтею 126 Конституції закріпле­но принципи незалежності та недоторканності судців, які гарантуються Конституцією і законами України. Держа­ва забезпечує особисту безпеку судців та їхніх сімей. У ст. 127 Конституції закріплено принцип професійності суддів: «Правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і при­сяжні».

У ст. 129 Конституції України закріплені інші загальні принципи правосуддя: «Судді при здійсненні правосуд­дя незалежні і підкоряються лише закону». Судочинство проводиться суддею одноособово, колегією суддів чи су­дом присяжних. Основними засадами (або принципами) судочинства є: 1) законність; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) забезпечення доведеності вини; 4) змагальність сторін та свобода в на­данні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; 5) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 6) забезпечення

апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; 7) обов'язковість рішень суду.

Цивільно-процесуальний кодекс України (за станом на 1.12.1993 р.) встановлює аналогічні та інші конкретні принципи цивільного процесу (цивільного судочинства).

Завданням цивільного судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шля­хом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповіцності з чинним законодавством (ст. 2 ЦПК). Провадження в цивільних справах у судах України веде­ться за цивільно-процесуальними законами України, що діють на час розгляду справи, вчинення окремих проце­суальних дій або виконання рішення суду. Всі особи в Україні мають право звернутись до суду за захистом по­рушених або оспорюваних прав чи охоронюваних зако­ном інтересів, в порядку, встановленому законом. Стат­тею 6 ЦПК закріплено, що правосуддя в цивільних спра­вах здійснюється тільки судом і на засадах рівності перед законом і судом усіх громадян незалежно від їх по­ходження, соціального і майнового стану, расової і наці­ональної незалежності... та інших обставин. Цивільні справи у всіх судах розглядаються колегіально або од­ноособово суддями, обраними у встановленому порядку. В ст. 8 ЦПК вказується, що при здійсненні правосуддя в цивільних справах судді незалежні і підкорюються тіль­ки законам, на основі закону і в умовах, що виключають сторонній вплив на них. Разом з тим відповідно до ст. 8 Конституції України, крім принципу закону і законності в Україні діє принцип верховенства права.

Судочинство проводиться українською мовою або мо­вою більшості населення даної місцевості. Принципом гласності судового розгляду розгляд справ у всіх судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить ін­тересам охорони державної таємниці, за мотивованою ухвалою суду з метою запобігання розголошення відо­мостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також забезпечення таємниці усиновлення не можуть бути присутніми в суді особи до 16 років.

У судочинство включено принцип всебічності, повно­ти і об'єктивності розгляду справ. У розгляді цивільних справ з метою захисту прав і інтересів держави, прав і законних інтересів громадян, які за станом здоров'я або

282

283

з інших причин не можуть захистити свої права, засто­совується принцип участі прокурора. Особливо важли­вим є принцип судового нагляду вищестоящих судів за діяльністю нижчестоящих судів (ст. 12 ЦГЖ).

Рішення, ухвала і постанова суду або судді, які набра­ли законної сили, є обов'язковими для всіх органів, орга­нізацій, службових осіб та громадян і підлягають вико­нанню на всій території України. Також існують і інші Принципи цивільного судочинства.

Законне представництво в цивільному процесі

Відповідно до ст. 98 Цивільно-процесуального кодек­су участь у цивільному судочинстві можуть брати: сто­рони (позивач і відповідач), треті особи, представники сторін та третіх осіб, прокурор і інші суб'єкти, які заін­тересовані у вирішенні справи.

Громадяни можуть вести свої справи в суді особисто або через своїх представників. Особиста участь у справі громадянина не позбавляє його права мати по цій справі представника. Справи юридичних осіб ведуть у суді їх органи, які діють у межах повноважень, наданих їм за­коном, статутом чи положенням, або їх представники. Керівники організацій, які виступають як органи юри­дичної особи, представляють в суд документи, що посвід­чують їх службове становище і повноваження (ст. ПО ЦПК). Таким чином, офіційне представництво в цивіль­ному процесі, яке передбачене цивільно-процесуальним кодексом, має назву законного представництва.

Права і охоронювані законом інтереси недієздатних громадян, громадян, які не мають повної дієздатності, або визнані обмежено дієздатними, захищають в суді їх бать­ки, усиновителі, опікуни або піклувальники, які представ­ляють в суд документи, що посвідчують їх повноваження.

По справах громадян, які визнані в установленому по­рядку безвісно відсутніми, померлими або оголошеними в установленому порядку померлими, представником ви­ступає опікун, призначений для охорони і управління майном. Законні представники можуть доручити ведення справи в суді іншій особі, обраній ними як представник.

Представниками сторін і третіх осіб в суді можуть

бути: 1) члени органів управління, працівники держав­них підприємств, установ, організацій, колгоспів, інших кооперативних і громадських організацій - у справах цих підприємств, установ і організацій; 2) уповноважені професійних спілок - у справах осіб, захист прав і ін­тересів яких здійснюється профспілками; 3) уповноважені організацій... у справах членів цих організацій; 4) адвока­ти; 5) один із співучасників за дорученням інших співучас­ників; 6) інші особи, допущені судом (який розглядає справу) до представництва в даній справі (ст. 112 ЦПК).

Представниками в суді не можуть бути такі особи: 1) неповнолітні до 18 років; 2) особи, над якими встанов­лено опіку або піклування; 3) адвокати, які прийняли до­ручення про подання юридичної допомоги з порушенням правил про адвокатуру, а також особи, які виключені з колегії адвокатів; 4) судді, слідчі і прокурори, крім ви­падків, коли вони діють як батьки, опікуни, піклуваль­ники або як представники відповідного суду, прокурату­ри, які є сторонами в справі.

Повноваження представників сторін і третіх осіб на ведення справи в суді повинні бути стверджені такими документами: 1) членів колегіальних органів управління колгоспами, кооперативними організаціями, їх об'єднан­нями, іншими громадськими організаціями - витягом з протоколу засідання органу управління, який уповно­важив вести справу в суді; 2) працівників підприємств, установ, організацій - довіреністю від імені цих органі­зацій; 3) уповноважених профспілок - довіреністю від­повідного профспілкового органу; 4) адвокатів - ордера, виданим юрконсультацією; 5) інших осіб,- довіреністю чи усною заявою довірителя із занесенням її до протоко­лу судового засідання. Оригінали цих документів або їх зразки приєднуються судом до справи.

Довіреності від імені державних підприємств, колгос­пів тощо видають за підписом керівників або службових осіб з печатками. Письмові довіреності громадян засвід­чуються нотаріально або на підприємствах і організаці­ях, де вони працюють, або іншими посадовими особами, які мають на це право.

Повноваження на ведення справи в суді дає. представ­никові право на вчинення від імені особи, яку він пред­ставляє, всіх процесуальних дій, крім передавання спра­ви в товариський чи третейський суд, повної або частко-

284

285

вої відмови від позовних вимог, визнання позову, зміни предмета позову, укладення мирової угоди, передачі пов­новажень іншої особи (передоручення), оскарження рішен­ня суду, подання виконавчого листа до стягнення, одер­жання присудженого майна або грошей. Повноваження представника на вчинення кожної з цих дій повинні бути спеціально обумовлені у виданій йому довіреності.

Представники сторін та третіх осіб, які є службовими особами, а також члени колегії адвокатів несуть відпові­дальність в дисциплінарному порядку або в порядку гро­мадського впливу за несумлінне ведення справи.

Види судочинства в цивільному процесі

-

У ст. 24 ЦПК України вказується, що судами підвідом­чі: 1) справи по спорах, що виникають з цивільних, сі­мейних, трудових і кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією зі сторін у спорі є громадянин, за винят­ком випадків, коли вирішення таких спорів віднесено законом до відання інших органів; 2) справи, що ви­никають з адміністративно-правових відносин (ст. 236 ЦПК); 3) справи окремого провадження ст. 254 ЦПК. Судам підвідомчі і інші справи, віднесені законом до їх відання (компетенції).

У судах першої інстанції здійснюються такі види су­дового провадження (судочинства):

а)             позовне провадження;

б)            провадження по справах, що виникають з адмініст­

ративно-правових відносин: 1) по скаргах на похибки у

списках виборців та в списках громадян по референду­

мах; 2) по скаргах на рішення і дії територіальної, окру­

жної (територіальної-) виборчої комісії по виборах... і за­

яви про скасування рішень виборчої комісії; 3) скарги на

рішення і дії Центральної та окружної виборчих комісій

по виборах Президента України...; 4) заяви про скасу­

вання рішення окружної виборчої комісії про реєстрацію

кандидата в народні депутати; 5) скарги на рішення і дії

Центральної виборчої комісії; 6) заяви про дострокове

припинення повноважень народного депутата України...;

7) по скаргах на дії органів і службових осіб у зв'язку з

накладенням адміністративних стягнень; 8) по скаргах

громадян на рішення, дії або бездіяльність державних

органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлін­ської діяльності; 9) по скаргам на рішення, прийняті від­носно релігійних організацій; 10) по заявам прокурора про визнання незаконними правового акта органу, рі­шення чи дії службової особи; 11) справи про стягнення з громадян недоїмки по податках, самооподаткуванню сільського населення і державному обов'язковому стра­хуванню; 13) Окремі провадження: 1) про визнання гро­мадянина обмежено дієздатних чи недієздатних; 2) про визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошен­ня його померлим; 3) про усиновлення дітей, які про­живають на території України...; 4) про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану; 5) про встановлення фактів, що мають юридичне значен­ня; 6) про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника; 7) про оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні (ст. 254 ЦПК).

Відповідно до чинного законодавства в Україні існують також такі види судочинства: 1) касаційне оскарження і опротестування рішення судів першої інстанції; 2) про перегляд у порядку судового нагляду рішень, ухвал і постанов суду, які набрали законної сили; 3) перегляд рішень, ухвал і постанов суду, які набрали законної сили, в зв'язку з нововиявленими обставинами.

3.3. СІМЕЙНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Кодекс про шлюб та сім'ю України

Кодекс про шлюб та сім'ю України був прийнятий у 1969 році, до якого внесено багато змін і доповнень в остан­ні роки. Завданням Кодексу про шлюб та сім'ю України є:

1)             дальше зміцнення сім'ї;

2)             побудова сімейних відносин на добровільному

шлюбному союзі жінки і чоловіка, на вільних від мате­

ріальних розрахунків почуттях взаємної любові, дружби

та поваги до всіх членів сім'ї;

виховання дітей у сім'ї з обов'язковим піклуванням батьків про їх здоров'я, фізичний, духовний, моральний розвиток, навчання і підготовку до праці;

всебічна охорона інтересів матері і дітей;

виховання почуття відповідальності перед сім'єю.

286

287

Кодекс встановлює порядок і умови одруження, регу­лює особисті і майнові відносини, які виникають в сім'ї між подружжям, між батьками і дітьми, між іншими членами сім'ї, відносини, які виникають у зв'язку з уси­новленням, опікою та піклуванням, прийняттям дітей на виховання, регулює порядок і умови припинення шлюбу, порядок реєстрації актів громадянського стану.

Кодекс передбачає право подружжя на укладення шлюбного контракту. Він розширяє права органів ЗАГСу, які мають право скорочувати строк реєстрації шлюбу з моменту подання заяви.

Кодекс має 6 розділів: І. Загальні положення; II. Шлюб; III. Сім'я; IV. Опіка і піклування; V. Акти громадянсько­го стану; VI. Застосування законодавства України до іно­земців і осіб без громадянства.

В сучасний період розроблено проект нового Кодексу.

Поняття шлюбу, умови і підстави його укладання

Шлюб є добровільна угода (союз) між чоловіком і жін­кою, яка укладена на підставі рівноправності і направ­лена на створення сім % народження і виховання дітей, яка породжує юридичні права і обов 'язки між подруж­жям і дітьми. Згідно ст. 51 Конституції України, шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка, які мають рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї.

Відповідно до ст. 12 Кодексу про шлюб та сім'ю шлюб укладається в державних органах запису актів громадян­ського стану. Укладання шлюбу проводиться урочисто, за згодою осіб, які одружуються.

Реєстрація шлюбу встановлюється в державних і гро­мадських інтересах і з метою охорони особистих і май­нових прав та інтересів подружжя і дітей. Права і обо­в'язки подружжя породжує лише шлюб, який офіційно укладений в органах ЗАГСу. Ці юридичні права і обо­в'язки виникають з моменту реєстрації шлюбу в органах запису актів громадянського стану.

Укладання шлюбу відбувається після закінчення мі­сячного строку з дня подавання заяви в органи ЗАГСу. В окремих випадках, за наявності поважних причин, цей строк може бути скорочений органами ЗАГСу.

Для укладення шлюбу необхідна взаємна згода осіб, які одружуються, і досягнення ними шлюбного віку. Шлюбний вік для чоловіків 18 років, для жінок - 17 ро­ків. Держадміністрація районів, районів міст Києва та Севастополя, виконкоми міських і районних рад можуть у виняткових випадках знижувати шлюбний вік. Особи, які одружуються, мають бути взаємно обізнані про стан здоров'я один одного.

Відповідно до ст. 17 Кодексу не допускається укла­дення шлюбу:

між особами, з яких хоча б одна перебуває вже в іншому шлюбі;

між родичами по прямій висхідній чи низхідній лі­нії, між повнорідними і неповнорідними братами й сест­рами, а також усиновителями і усиновленими;

між особами, з яких хоча б одна визнана судом не­дієздатною внаслідок душевної хвороби або недоумства.

Інших підстав, які перешкоджають вступати в шлюб, законодавство не передбачає.

При укладанні шлюбу подружжя за своїм бажанням обирає прізвище одного з подружжя, як їх спільне прі­звище, або кожен з подружжя зберігає своє дошлюбне прізвище, або може приєднати до свого прізвища прі­звище другого з подружжя, за винятком, якщо дошлюбне прізвище хоча б одного з подружжя є подвійним.

Кожен з подружжя користується в сім'ї рівними права­ми і несе рівні обов'язки. Питання виховання дітей та ін­ші питання життя сім'ї вирішуються подружжям спільно.

Згідно ст. 27 Кодексу особи, які беруть шлюб, мають право за власним бажанням укладати угоду - шлюбний контракт щодо вирішення питань життя сім'ї, в якому передбачити майнові права і обов'язки подружжя. Умо­ви шлюбного контракту не можуть погіршувати стано­вище будь-кого з подружжя порівняно з законодавством України. Порядок укладення шлюбного контракту ви­значається Кабінетом Міністрів України.

Підстави і порядок розірвання шлюбу

Шлюб припиняється внаслідок смерті або оголошен­ня в судовому порядку померлим одного з подружжя.

Шлюб також може бути розірваний внаслідок немож­ливості сумісного проживання подружжя або небажання

288

10    1—433

289

одного (або обох) з подружжя бути в шлюбі. Причини неможливості сумісно жити в сім'ї можуть бути різними.

Шлюб припиняється за заявою одного з подружжя або обох. Під час вагітності дружини і протягом одного року після народження дитини чоловік не має права, без згоди дружини, порушувати справу про розірвання шлю­бу (ст. 38 Кодексу).

Розірвання шлюбу відбувається в судовому порядку і в органах ЗАГСу (спрощений порядок). В органах ЗАГСу розірвання шлюбу проводиться при взаємній згоді по­дружжя, які не мають неповнолітніх дітей. Якщо між по­дружжям, які розлучаються, виник спір про майно, яке є їх спільною сумісною власністю, або про аліменти на користь того з них, хто є непрацездатним, розірвання шлюбу може бути здійснене в суді за заявою подружжя або одного з них. В органах ЗАГСу проводиться також розірвання шлюбу з особами:

визнаними судом у встановленому законом поряд­ку безвісно відсутніми;

визнаними судом недієздатними внаслідок душев­ної хвороби або недоумства;

засудженими за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менше трьох років.

В усіх інших випадках шлюб розривається в судовому порядку. При розгляді справи про розірвання шлюбу суд повинен з'ясувати дійсні мотиви розлучення, фактичні взаємини подружжя і зобов'язаний вжити заходів до їх примирення. Шлюб розривається, якщо судом буде вста­новлено, що подальше спільне життя подружжя і збережен­ня сім'ї стали неможливими. При постановленні рішення про розірвання шлюбу суд вживає в необхідних випадках заходів до захисту інтересів неповнолітніх дітей і одного з подружжя, який є непрацездатним (ст. 40 Кодексу).

Майнові права та обов'язки подружжя

Відповідно до ст. 51 Конституції України,- кожен із подружжя має права і обов'язки у шлюбі та сім'ї. Питан­ня про майнові права і обов'язки подружжя закріплені в Кодексі про шлюб і сім'ю УРСР (1.01.1970 р.) із змінами і доповненнями, Цивільним кодексом і Законом України «Про власність» і іншими законами.

Відповідно із чинним законодавством все майно, яке нажито подружжям у процесі шлюбу, є його спільною власністю (ст. 22 КпШС). Це правило зберігає свою силу в тому випадку, якщо шлюб укладений в державних ор­ганах ЗАГСу. Подружжя має рівні права володіння, ко­ристування і розпорядження всім майном, яке було при­дбано під час шлюбу. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому випадку, якщо один із по­дружжя був зайнятим веденням домашнього господарст­ва, доглядом за дітьми або з інших причин не мав само­стійного заробітку.

Разом із тим відповідно до ст. 27 Кодексу про «Право подружжя на укладання шлюбного контракту» (доповне­на Законом від 23.06.1992 року) вказується, що особи, які беруть шлюб, мають право за власним бажанням укладати угоду щодо вирішення питань життя сім'ї (шлюбний конт­ракт), в якій передбачити майнові права та обов'язки подружжя. Умови шлюбного контракту не повинні погір­шувати правове становище будь-кого з подружжя порів­няно з законодавством. На цій підставі угода про шлюб­ний контракт повинна укладатися на нідставі і в межах закону, конституційних прав і обов'язків громадян. Усі ці доповнення в певній мірі суперечать іншим положенням законодавства.

Майно, яке належало кожному з подружжя до одру­ження, а також одержане ним під час шлюбу в індиві­дуальний дарунок або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), незалежно від того, коли вони придбані, за винят­ком коштовностей та предметів розкоші (ст. 24 Кодексу). Речі професійних занять кожного з подружжя, придбані під час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя.

Відповідно чинному законодавству подружжя повин­но (зобов'язано) матеріально підтримувати одне одного. У випадку відмови в такій підтримці, один із подружжя, а також дружина в період вагітності і протягом трьох років після народження дитини, або коли дружина пере­буває у відпустці по догляду за хворою дитиною до 6-річного віку,- мають право на отримання аліментів від другого подружжя, якщо останній спроможний його на­дати. Це право зберігається і після розірвання шлюбу. Якщо, особа яка стала непрацездатною протягом одного

290

10*

291

року після розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги, також має право на утримання (аліменти або матеріальну допомогу).

Разом із тим судові органи можуть звільнити одного з подружжя від обов'язку утримувати другого, який є не­працездатним і потребує матеріальної допомоги, або об­межити цей обов'язок в таких випадках: 1) нетривалого перебування в шлюбних правовідносинах; 2) негідної по­ведінки одного з подружжя в шлюбних правовідносинах, який потребує такої допомоги; 3) якщо непрацездатність особи, яка потребує такої допомоги, стала наслідком зловживання спиртними напоями, наркотичними речови­нами чи вчинення ним злочину.

Відповідно до закону чоловік і жінка зобов'язані роз­поряджатися спільним майном за спільною згодою як співвласники, укладати різні цивільно-правові угоди на підставі і відповідно з цивільним і шлюбно-сімейним за­конодавством. Угоди, які вимагають нотаріального посвід­чення, повинні укладатися за письмовою згодою подружжя (письмова форма). Недотримання письмової форми згоди подружжя може призвести до визнання недійсності таких угод. Подружжя мають також право здійснити поділ су­місної власності відповідно з нормами і положеннями Конституції України. Використання власності і майна не повинно завдавати шкоди правам і інтересам іншого по­дружжя або третім особам.

Докладніше про майнові права і обов'язки подруж­жя рекомендуємо звернутися до чинного законодавства і підручника.1

Особисті та майнові права і обов'язки батьків і дітей

Взаємні права та обов'язки батьків і дітей грунтують­ся на походженні дітей, засвідченому у встановленому законом порядку.

Згідно Конституції України батьки зобов'язані утри­мувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'я­зані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються дер-

1 Сімейне право України,- К.: Вентурі.- 1997.- С. 67-99. 292

жавою (ст. 51). Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Будь-яке насильство над дитиною та її екс­плуатація переслідуються законом.

Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбав­лених батьківського піклування, покладається на держа­ву. Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяль­ність щодо дітей (ст. 52 Конституції").

Батьки мають право і зобов'язані виховувати своїх ді­тей, піклуватися про їх здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, готувати їх до праці. При неналежному виконанні батьками (одним з них) обов'яз­ків по вихованню або при зловживанні батьківськими правами діти вправі звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органів опіки та піклування.

Батьки вправі віддавати своїх дітей для одержання освіти в навчально-виховні заклади, засновані на різних формах власності, що не звільняє їх від виконання обо­в'язків по вихованню дітей. Питання виховання дітей вирішується батьками спільно. Один з батьків, який проживає окремо від дітей, зобов'язаний брати участь у їх вихованні і має право спілкуватися з ними, а інший з подружжя не вправі перешкоджати другому з батьків спілкуватися з дітьми і брати участь у їх вихованні.

Батьки мають право вимагати повернення дітей від будь-якої особи, яка затримує дітей у себе не на підставі закону чи судового рішення.

За житія батьків діти не мають права на майно бать­ків. Якщо у неповнолітніх є належне їм майно, бать­ки управляють ним як опікуни і піклувальники без спе­ціального на те призначення, але з додержанням відповід­них правил про опіку і піклування.

Батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги. При ухиленні батьків від мате­ріальної допомоги на утримання дітей, кошти стягують­ся з них у судовому порядку.

Повнолітні діти також зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Це конституційний обо­в'язок дітей (ст. 51 Конституції). Якщо цей обов'язок не виконується добровільно, то питання може бути виріше­но через суд. Аліменти можуть сплачуватись і у винят­кових випадках (тяжкої хвороби, каліцтва тощо). Діти

293

можуть бути звільнені від обов'язків щодо утримання своїх батьків і стягнення витрат по догляду за ними, як­що буде встановлено, що батьки ухилялися від виконан­ня батьківських обов'язків.

Аліменти на неповнолітніх дітей з їх батьків стягують­ся в розмірі: на одну дитину - чверті, на двох дітей -третини; на трьох і більше дітей - половини заробітку (доходу) батьків, але не менше 1/2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян на кожну дитину.

Розмір цих часток і мінімальний розмір аліментів мо­же бути зменшено судом, якщо у того з батьків, який зо­бов'язаний платити аліменти, є інші неповнолітні діти, які при стягненні аліментів у встановленому цією статтею розмірі виявилися б менш забезпеченими матеріально, ніж діти, які одержують аліменти, а також у випадках, ко­ли той з батьків, з якого стягують аліменти, є інвалідом першої чи другої групи, або коли діти працюють і мають достатній заробіток, або з інших поважних причин. Суд вправі зменшити розмір аліментів або звільнити від їх сплати, якщо діти перебувають на повному утриманні держави або громадської організації (ст. 82 Кодексу).

Обов'язок по утриманню неповнолітніх дітей, якщо вони не мають батьків, або якщо батьки з поважних при­чин не в змозі їх утримувати, може бути покладений на інших родичів - діда, бабу, брата, сестру, а також на віт­чима і мачуху дитини і осіб, які постійно виховували ди­тину і утримували її як члена своєї сім'ї, надаючи їй сис­тематичну матеріальну допомогу (ст. 95 Кодексу).

Діти також мають немайнові права: право на прізви­ще, ім'я та по батькові, право на честь і гідність та інші права, які передбачені Конституцією і цивільним зако­нодавством.

Позбавлення батьківських прав

-

Згідно ст. ст. 51-52 Конституції України і шлюбно-сімейного законодавства батьки зобов'язані утримувати своїх дітей і займатися їх вихованням.

Разом із тим, на підставі ст. 70 Кодексу про шлюб та сім'ю, батьки або один з них можуть бути позбавлені батьківських прав, якщо буде встановлено, що вони ухи­ляються від виконання своїх обов'язків по вихованню

своїх дітей, у тому числі при відмові без поважних при­чин взяти дитину з пологового будинку (відділення) та інших дитячих лікувально-профілактичних і навчально-виховних закладів, або зловживають своїми батьківсь­кими правами, жорстоко поводяться з дітьми, шкідливо впливають на дітей своєю аморальною, антигромадсь­кою поведінкою, а також якщо батьки є хронічними ал­коголіками або наркоманами.

Позбавлення батьківських прав проводиться тільки в судовому порядку. Якщо суд при розгляді справи про позбавлення батьківських прав виявить у діях батьків або одного з них ознаки злочину, він повідомляє про це прокурора або порушує кримінальну справу.

Батьки несуть рівні обов'язки по утриманню своїх ді­тей до 18 років. Якщо батьки ухиляються від обов'язку виділяти кошти на утримання дітей, то при розірванні шлюбу і при позбавленні батьківських прав, суд може вирішити питання про стягнення аліментів. За наявності поважних причин розмір аліментів може бути зменше­ний. Суд вправі зменшити розмір аліментів або звільни­ти від їх сплати, якщо діти перебувають на повному утриманні держави або громадської організації (ст. 82 Кодексу).

Опіка і піклування

Опіка і піклування встановлюються для виховання не­повнолітніх дітей, які внаслідок смерті батьків, позбав­лення батьків батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, а також для захисту особистих і майнових прав та ін­тересів цих дітей (ст. 128 Кодексу).

Опіка і піклування встановлюються також для захисту особистих і майнових прав та інтересів повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснюва­ти свої права і виконувати свої обов'язки.

Опіка і піклування встановлюються державною адмі­ністрацією районів і міст, виконавчими комітетами місь­ких чи районних у містах, сільських, селищних рад. Безпо­середнє ведення справ по опіці і піклуванню покладається на відповідні відділи і управління місцевої держадмініст­рації районів  і  виконкомів міських чи  районних рад

294

295

щодо осіб, які не досягали 18 років; щодо осіб, визнаних судом недієздатними внаслідок душевної хвороби або недоумства; щодо осіб, визнаних судом обмежено дієздат­ними внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами; щодо дієздатних осіб, які по­требують піклування за станом здоров'я.

У селищах і селах справами опіки і піклування безпо­середньо відають виконавчі комітети селищних і сільсь­ких рад.

Органи опіки і піклування здійснюють свою діяль­ність відповідно до Кодексу про шлюб і сім'ю і Правил, затверджених Кабінетом Міністрів України (ст. 129 Ко­дексу).

Опіка встановлюється над неповнолітніми, які не до-сягли 15 років, і над громадянами, визнаними судом не­дієздатними внаслідок душевної хвороби або недоумства (ст. 131 Кодексу).

Піклування встановлюється над неповнолітніми віком від 15 до 18 років і над громадянами, визнаними судом обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртни­ми напоями або наркотичними засобами. Піклування та­кож може бути встановлено і над повнолітніми особами, які за станом здоров'я не можуть самостійно захищати свої права (ст. 132).

Опіка і піклування встановлюються за місцем прожи­вання особи, яка підлягає опіці чи піклуванню, або за місцем проживання опікуна чи піклувальника. Рішення про встановлення опіки чи піклування повинно відбути­ся не пізніше одного місяця з моменту, коли відповідний орган опіки чи піклування дізнається про необхідність встановити опіку чи піклування.

Для безпосереднього здійснення опіки і піклування призначається опікун чи піклувальник переважно з осіб, близьких підопічному, або з числа інших осіб з ураху­ванням їх можливості виконувати опікунські обов'язки і стосунків між опікуном (піклувальником) і особою, над якою встановлюється опіка (піклування). Опікун чи пік­лувальник призначається тільки зі згоди опікуваного (підопічного). Над повнолітніми дієздатними особами, які не можуть за станом свого здоров'я самостійно захи­щати свої права і виконувати свої обов'язки, піклуваль­ник може бути призначений тільки на прохання цих осіб (ст. 138 Кодексу).

Опікунами і піклувальниками не можуть бути особи: які не досягли 18 років; визнані судом недієздатними або обмежено дієздатними; позбавлені батьківських прав, а також особи, інтереси яких суперечать інтересам осіб, які підлягають опіці або піклуванню. Обов'язки по опіці і піклуванню виконуються безоплатно. Контроль за діяль­ністю опікунів і піклувальників здійснюється за місцем проживання підопічного.

Опіка припиняється: 1) після досягнення неповноліт­нім 15 років, за винятком випадків, коли вони будуть ви­знані недієздатними; 2) в разі повернення неповнолітніх віком до 15 років на виховання батькам; 3) у разі виду­жання або значного поліпшення здоров'я особи, яка була визнана недієздатною, і поновлення її у дієздатності; 4) внаслідок смерті підопічного.

Піклування припиняться: 1) після досягнення підопіч­ного 18 років; 2) при одруженні неповнолітньої особи; 3) в разі скасування судом обмеження в дієздатності за зловживання спиртними напоями або наркотичними за­собами; 4) якщо відпала причина, яка викликала встанов­лення піклування; 5) внаслідок смерті особи, яка перебу­вала під піклуванням.

Усиновлення та удочеріння. Правовий інститут уси­новлення (удочеріння) введений сімейним правом і зако­нодавством, у зв'язку з тим, що з різних причин багато дітей залишається без батьківського піклування і сімей­ного виховання. Усиновлення (удочеріння) є оформлене спеціальним юридичним актом прийняття в сім'ю не­повнолітньої дитини на правах сина чи дочки. Таке ви­значення усиновлення дає ст. 101 Кодексу про шлюб та сім'ю України (КпШС). На думку автора - в такому ви­значенні виражається суть усиновлення (удочеріння). Більш повно,- усиновлення (удочеріння) - це сумісне (спільне) офіційне рішення (або індивідуально-правовий акт) громадян, які хочуть і можуть усиновити дитину, і компетентних державних органів, які надають можли­вість відповідно з чинним законодавством усиновити неповнолітніх дітей віком до 18 років, які втратили бать­ків (померли, невідомі, відмовились від них, або з інших причин вони залишились без батьківського піклування і виховання) і надання їм статусу рідних дітей відповідно з чинним законодавством, звичаями і традиціями народу України, в інтересах усиновленої дитини.

296

297

Інститут усиновлення встановлений для державно-пра­вової охорони потреб і інтересів, громадянських прав і свобод дітей, які залишились без батьківського піклу­вання при допомозі дорослих громадян України і у винят­кових випадках іноземних громадян, які мають можли­вість і хочуть відповідно з законом усиновити дітей.

Порядок усиновлення (удочеріння) регулюється Ко­дексом про шлюб і сім'ю України, Постановою Кабінету Міністрів «Порядок передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянами України та інозем­ним громадянам, і здійснення контролю за умовами про­живання у сім'ях усиновителів від 20.07.1996 р. № 775.

Відповідно із законом усиновлення допускається сто­совно дітей та виключно в їх інтересах. Діти, від яких відмовилися батьки в пологовому будинку, можуть бути усиновлені за наявності письмової згоди батьків на уси­новлення після досягнення ними двомісячного віку (ст. 101і КпШС). Усиновленими можуть бути діти віком до 18 років, які втратили батьківське піклування і вихо­вання внаслідок різних причин: смерті, коли батьки по­збавлені батьківських прав, визнані судом недієздатни­ми, безвісно відсутніми або оголошені в судовому по­рядку померлими, або з інших причин.

Усиновителем може бути кожний повнолітній дієздат­ний громадянин. Між усиновителем і усиновленою ди­тиною повинна бути різниця у віці не менше 15 років. При наявності поважних причин таку різницю у віці мо­же бути скорочено під час розгляду заяви про усинов­лення. У випадку усиновлення дітей родичами різниця у віці між усиновителями та усиновленими до уваги не бе­реться. Усиновителями не можуть бути такі особи: 1) осо­би, які позбавлені батьківських прав; 2) особи, які пода­ли завідомо неправдиві документи щодо усиновлення; 3) особи, які бажають оформити усиновлення з метою отримання матеріальної чи іншої користі; 4) особи, які були усиновителями і усиновлення було скасовано або визнано недійсним з їх вини; 5) особи, які перебувають на обліку у психоневрологічному та наркотичному диспансе­рах або лікуються в зазначених установах; 6) особи, які під час усиновлення не мають постійного заробітку або інших установлених законом видів доходу (ст. 103 КпШС).

За наявності кількох осіб, які бажають усиновити од­ну й ту ж дитину, переважне право надається: 1) роди-

298

чам, незалежно від місця їх проживання; 2) громадянам України; 3) особам, у сім'ї яких проживає дитина, яка усиновлюється; 4) особам, які усиновлюють двох або більше дітей (сестер, братів), не розриваючи родинних зв'язків.

Відповідно до ст.102 Кодексу усиновлення дітей про­водиться за заявою особи, яка бажає усиновити дитину в судовому порядку. Присутність усиновителів в суді при прийнятті рішення про усиновлення є обов'язковою.

Облік дітей, які можуть бути усиновлені, а також об­лік осіб, які бажають усиновити дитину, ведеться відді­лами та управліннями районних, районних у місті Києві і Севастополі державних адміністрацій, виконавчих комі­тетів міських, районних у містах рад, на які покладається безпосереднє ведення справ по опіці і піклуванню, Міні­стерством освіти АР Крим, управліннями освіти облас­них, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, а також Центром по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України в порядку, встановле­ному Кабінетом Міністрів України.

Облік іноземних громадян, які бажають усиновити ді­тей, ведеться виключно Центром по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України (ст. 1022КпШС).

Відповідно до ст. 1023 посередницька комерційна діяль­ність щодо усиновлення дітей, передачі їх під опіку (пік­лування) чи на виховання в сім'ї громадян України або громадян інших держав забороняється.

Для прийняття рішення про усиновлення потрібна згода усиновленої дитини, якщо вона досягла десятиріч­ного віку. У випадку, коли дитина проживала в сім'ї усиновителя до подання заяви про усиновлення і вважає усиновителя своїм батьком (матір'ю), то усиновлення може бути проведене без одержання згоди усиновленого (ст. 104 Кодексу).

Для усиновлення дитини необхідна письмова згода батьків. Згода батьків повинна бути свідомою, не приму­совою, без отримання будь-якої винагороди, засвідчена державним нотаріусом або адміністрацією державного дитячого закладу, в якому перебуває, утримується чи виховується дитина. Батьки можуть дати згоду на усинов­лення лише після народження дитини (ст. 10S Кодексу в редакції Закону № II (96-ВР від 30.01.96). Разом з тим усиновлення може бути проведено без згоди батьків,

299

якщо: 1) батьки невідомі; 2) батьків позбавлено бать­ківських прав; 3) батьків визнано недієздатними або безвісно відсутніми; 4) батьки понад 6 місяців не прожи­вають разом з дитиною і без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні, не виявляють щодо ди­тини батьківської уваги і турботи (ст. 106 Кодексу).

Для усиновлення дітей, які перебувають на вихованні та утриманні в державних дитячих закладах при відсут­ності батьків,- необхідна згода адміністрації цього дитя­чого закладу. Адміністрація дитячого закладу, приймаю­чи дитину, вправі з'ясувати, чи згодні батьки на усинов­лення в майбутньому їх дитини без зазначення особи усиновителя. До прийняття рішення про усиновлення батьки мають право в будь-який час анулювати згоду на усиновлення, яку дали раніше.

Для усиновлення подається заява про усиновлення громадянами України, а також іноземними громадянами, які перебувають у шлюбі з громадянами України, по­дається за місцем проживання усиновлюваного. Заява про усиновлення дітей-сиріт, які проживають на території України, іноземними громадянами подається до Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України.   )

Відповідно з ст. 112 Кодексу передбачається забезпе­чення таємниці усиновленого. Таємниця усиновлення охороняється законом. Для забезпечення таємниці уси­новлення на прохання усиновителя може бути змінено місце народження усиновленої дитини, і у виняткових випадках дату її народження, але не більше як на 6 міся­ців. Про зміну місця і дати народження повинно бути зазначено в рішенні про усиновлення. Без згоди усино­вителів, а у випадку їх смерті без згоди органів опіки і піклування забороняється повідомляти будь-які відомості про усиновлення, видавати витягу з книг актів громадян­ського стану, з яких видно, що усиновителі є нерідними (не кровними) батьками усиновленого. Особи, які розго­лосили таємницю усиновлення проти волі усиновителя, можуть бути притягнуті до юридичної відповідальності.

Таємниця усиновлення не поширюється на випадки усиновлення дітей іноземними громадянами.

Усиновлення виникає з часу набрання чинності рі­шення суду про усиновлення.

Про процедуру (порядок) передачі дітей і контроль за їх проживанням і вихованням, про права і обов'язки сто-

рін і інші питання усиновлення,- рекомендуємо ознайо­митися додатково: Кодекс про шлюб і сім'ю України. Гл. 14 ст. ст. 101-127; Розділ VI. Ст. ст. 199-1995. Під­ручник: Сімейне право.- К.: Вентурі, 1997.- Ст. 171-189, 205-207.

3.4. ЖИТЛОВЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Право громадян на житло і форми його реалізації

Згідно ст. 47 Конституції України кожний громадянин має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Громадянам, які потребують соціального захисту, жит­ло надається державою та органами місцевого самовряду­вання безоплатно або за доступну для них плату відповід­но до закону. Ніхто не може бути позбавлений примусово житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Держава та органи місцевого самоврядування сприяють задоволенню житлових потреб громадян, безоплатно або на пільгових умовах надають житло особам, які потре­бують соціального захисту.

Громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку житлового при­міщення в будинках державного чи громадського житло­вого фонду або придбання його у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законодавством України (ст. 9 Житлового кодексу України).

Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в протиріччя з при­значенням цих прав чи з порушенням прав інших грома­дян або прав державних і громадських організацій.

Таким чином, громадяни України мають можливість реалізувати своє право на житло в таких формах: 1) у будинках державного або громадського житлового фон­ду на праві безстрокового користування (найму); 2) при­дбання житла в житлових кооперативах; 3) купівля жит­ла на біржових торгах; 4) шляхом індивідуального жит-

300

301

лового будівництва; 5) в інших формах, передбачених законодавством (оренда, службове житло тощо).

Громадяни, які потребують поліпшення житлових умов, мають право на одержання у користування житло­вого приміщення в будинках державного або громадсь­кого житлового фонду в порядку, передбаченому Жит­ловим кодексом, як правило, у вигляді окремої квартири на сім'ю. Норма житлової площі в Україні встановлює­ться в розмірі 13,65 квадратного метра на одну особу.

Право на одержання житлового приміщення в будин­ках державного і громадського житлового фонду грома­дяни здійснюють самостійно з 18 років, а такі, що одру­жилися або влаштувалися на роботу,- до досягнення 18 років згідно із законодавством. Інші неповнолітні здійснюють право на одержання житлового приміщення за згодою батьків або піклувальників.

Громадяни, які потребують поліпшення житлових умов, стають на квартирний облік за місцем проживання у виконкомах рад народних депутатів. Громадяни під­приємств, установ і організацій, які мають житловий фонд і ведуть житлове будівництво або беруть пайову участь у житловому будівництві, стають на квартирний облік за місцем роботи і, за їх бажанням, також за місцем проживання, в тому числі і пенсіонери, які раніше пра­цювали на цих підприємствах.

На підставі рішення про надання житлового примі­щення виконком ради народних депутатів видає ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане житлове приміщення.

Користування житловим приміщенням у будинках дер­жавного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму житлового приміщення, який укладається в письмовій формі на підставі ордера на житлове приміщення між наймодавцем і наймачем (ЖЕК, підприємство і громадяни). Громадяни мають право приватизувати житло.

Громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сі­мей, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд - продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші, не забо­ронені законом угоди (ст. 150 ЖК).

302

Громадяни, які потребують поліпшення житлових умов, вправі вступати до житлово-будівельного кооперативу і одержати в ньому квартиру. Особі, яка прийнята в ЖБК, за рішенням загальних зборів членів кооперативу надається окрема квартира відповідно до кількості чле­нів сім'ї, суми пайового внеску і граничного розміру жи­лої площі відповідно статуту ЖБК, на підставі ордеру виконкому рад народних депутатів. Члени сім'ї мають рівне право користуватися житловим приміщенням як і член ЖБК. Члени сім'ї члена кооперативу, крім дружини (чоловіка), не вправі вимагати поділу приміщення, його обміну і здачі в найом, а також вселення інших осіб, за винятком неповнолітніх дітей (ст. 145 ЖК).

Для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або пере­обладнані для цієї мети житлові будинки, які реєструю­ться як гуртожитки у виконкомах рад.

Договір найму житлового приміщення

Користування житловим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюєть­ся відповідно до договору найму житлового приміщення, який укладається між наймодавцем (ЖЕК, підприємство) і наймачем - громадянином, на ім'я якого видано ордер. Договір найму житлового приміщення в будинках, що належать громадянам на праві (особистої) приватної власності, укладається наймачем з власником будинку.

Предметом договору найму житлового приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду є окрема квартира чи інше ізольоване житлове приміщен­ня, яке складається з однієї чи кількох кімнат, а також одноквартирний житловий будинок.

Не можуть бути самостійним предметом договору найму: житлове приміщення, яке хоч і є ізольованим, але за розміром менше встановленого для надання одній особі; частина кімнати або кімната, зв'язана з іншою кі­мнатою спільним входом; підсобні приміщення (кухня, коридор, комора тощо) (ст. 63 ЖК).

Члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, ко-

303

ристуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть всі обов'язки, які витікають з договору найму житлового приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть спільну з наймачем майнову відповідальність по зобов'язаннях, які витікають з вказаного договору. До членів сім'ї на­ймача належать чоловік чи дружина наймача, їх діти та батьки. Членами сім'ї наймача можуть бути й інші осо­би, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо ці особи пере­стали бути членами сім'ї наймача, але продовжують про­живати в займаному житловому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.

Наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним житлове приміщення свою дружи­ну, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків неповнолітніх дітей зазначеної згоди непотрібно.

Особи, які вселилися в житлове приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування житловим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про по­рядок користування житловим приміщенням.

Наймачі житлових приміщень у будинках державного чи громадського житлового фонду можуть за згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які проживають разом з ними, придбати займані ними приміщення у власність. Наймач зобов'язаний своєчасно вносити квартирну пла­ту та плату за комунальні послуги. Наймач житлового приміщення вправі за письмовою згодою членів сім'ї, які проживають разом із ним, провести обмін займаного жит­лового приміщення з іншим наймачем або членом ЖБК.

Наймач житлового приміщення вправі за згодою чле­нів сім'ї в будь-який час розірвати договір найму. Якщо з житлового приміщення вибуває не вся сім'я, то договір найму житлового приміщення не розривається, а члени сім'ї, які вибули, втрачають право користуватися цим житловим приміщенням з дня вибуття (ст. 107 ЖК).

Договір найму житлового приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду може бути розірвано на вимогу наймодавця лише з підстав, встанов­лених законом, і тільки в судовому порядку, крім випад­ків виселення з будинків, що загрожують обвалом.

304

Права і обов'язки наймача

Права і обов'язки наймача закріплені в Житловому кодексі України від 30.06.1983 р. із змінами та допов­неннями на 11.07.1995 p., а також в Типовому договорі найму житлового приміщення в конкретному договорі наймача і наймодавця.

Відповідно до ст. 9 ЖК громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку житлового приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду або в будинках жит­лово-будівельних кооперативів.

Громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законодав­ством України.

Ніхто не може бути виселений із займаного житлово­го приміщення або обмежений у праві користування жит­ловим Приміщенням інакше як з підстав і в порядку, пе­редбачених законом.

Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з при­значенням цих прав чи з порушенням прав інших грома­дян або прав державних і громадських організацій.

Права наймача конкретизовані в Типовому і конкрет­ному договорі наймача і наймодавця. Наймач вправі у встановленому порядку вселяти в зайняту квартиру ін­ших осіб - членів своєї сім'ї, піднаймачів; здійснювати обмін квартири; зберігати при тимчасовій відсутності, бронювати, здавати в піднайм; вимагати зміни договору найму; вимагати від наймодавця виконання робіт по усуненню недоліків конструкцій квартири, які входять в його обов'язки.

Права і обов'язки наймача, які викладені в Типовому договорі і конкретизовані в індивідуальному договорі житлового найму, не повинні обмежувати або іншим чи­ном «ущемлювати», порушувати права наймача і членів його сім'ї, порівняно з умовами, передбаченими діючим законодавством України. Такі обмеження прав наймача є недійсними і при виникненні спору не приймаються до уваги.

305

Розмір житлового приміщення в будинках державного або громадського житлового фонду не може перевищу­вати 13,65 м2 на одну особу, але не може бути і меншим середнього забезпечення громадян в даному населеному пункті. Цей рівень визначається місцевими органами влади і самоврядування. Наприклад, в усіх населених пунктах Луганської і Дніпропетровської областей серед­ній рівень забезпечення - 9 м2, в Донецькій - 8, в Києві -7,5, в Ужгороді - 9, в Київській обл.- по 7 м2.

Предметом договору найму можуть бути тільки окре­ма квартира або інше ізольоване житлове приміщення (із одної або декількох кімнат), а також одноквартирний житловий будинок, і не менше встановленого законодав­ством розміру.

Члени сім'ї наймача, які проживають разом із ним, користуються всіма правами і несуть всі обов'язки, які витікають із договору найму житлового приміщення на­рівні із наймачем. Повнолітні члени сім'ї несуть спільну з наймачем відповідальність за зобов'язаннями, які виті­кають із договору. Членами сім'ї можуть бути подружжя (чоловік, жінка), їх діти і батьки. Членами сім'ї можуть бути визнані і інші особи, якщо вони постійно прожи­вають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господар­ство (ст. 64 ЖК).

Тимчасово відсутній наймач зберігає права і несе обов'язки по договору найму житлового приміщення відповідно до ст. 78 ЖК. Якщо в житловому приміщенні не залишились проживати члени сім'ї наймача, то він зобов'язаний забезпечити належне зберігання примі­щення (житла). Наймач вправі здати житлове приміщен­ня в піднайм або поселити в нього жильців на умовах ї в порядку, передбачених ст.ст. 91-99 ЖК. Якщо при відсут­ності наймача (тимчасово) в житловому приміщенні зали­шаються проживати члени сім'ї, то вони здійснюють всі права і обов'язки по договору найму цього приміщення.

Всі питання по проживанню, обміну житлового при­міщення, здачі в піднайм, вселенню членів сім'ї і інших осіб вирішуються спільно всіма дорослими членами сім'ї відповідно до закону.

Громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання та проживання членів їх сі­мей і мають право розпоряджатися цією власністю на

306

свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборо­нені законом угоди (ст. 150 ЖК).

Громадяни зобов'язані дбайливо ставитись до будин­ку, в якому вони проживають, використовувати житлове приміщення відповідно до його призначення, додержу­ватись правил користування житловими приміщеннями, економно витрачаючи воду, газ, електричну і теплову енергію.

Житлові будинки і житлові приміщення не можуть використовуватись громадянами на шкоду інтересам су­спільства (ст. 10 ЖК).

За типовим договором наймач зобов'язаний дотриму­ватись правил користування житловими приміщеннями, своєчасно приймати міри по усуненню недоліків і не­справностей у квартирі, не пізніше 10 числа наступного місяця вносити плату за квартиру і комунальні послуги; утримувати в чистоті і порядку житлові і підсобні при­міщення квартири; не допускати переобладнання і вста­новлення додаткового обладнання без відповідного до­зволу та дотримуватись правил пожежної безпеки; еко­номно використовувати воду, газ, електричну і теплову енергію; своєчасно, не рідше одного разу в 5 років, прово­дити ремонт квартири; безперешкодно допускати вдень, а при аваріях і вночі, працівників ЖЕКу для огляду і ре­монту; при виїзді разом з сім'єю із квартири (державної і комунальної-) звільнити і здати за актом наймодавцю в справному стані; відшкодовувати наймодавцю збитки при пошкодженні елементів житлового будинку тощо.

Правове регулювання приватизації державного житлового фонду

Питання приватизації державного житлового фонду регулюються Житловим кодексом України і Законом «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19 червня 1992 р. В ст. 65 і Житлового кодексу закріпле­но, що наймачі житлових приміщень у будинках держав­ного чи громадського житлового фонду можуть за зго­дою всіх повнолітніх членів сім'ї, які проживають разом з ними, придбати займані ними приміщення у власність на підставах, передбачених законодавством.

307

Метою приватизації є створення умов для здійснення права громадян на вільний вибір способів задоволення потреб в житлі, залучення громадян до участі в збережен­ні і утриманні житла і формування ринкових відносин.

Приватизація державного житлового фонду - це від­чуження квартир (будинків), віднесених до них госпо­дарських приміщень (підвалів, сараїв і т. п.) державного житлового фонду на користь громадян України. Держав­ний житловий фонд - це житловий фонд місцевих рад і житловий фонд, який знаходиться в повному господарсь­кому віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.

До об'єктів приватизації відносяться: квартири бага­токвартирних будинків і одноквартирні будинки, які ви­користовуються громадянами на умовах найму.

Не підлягають приватизації: квартири-музеї, квартири в будинках закритих військових поселень, заповідників, національних парків тощо; квартири, які непридатні для житла, квартири, в яких проживають два чи більше на­ймачів, при відсутності згоди всіх на приватизацію квар­тири.

Способи приватизації

Приватизація здійснюється шляхом: 1) безоплатної передачі громадянам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 кв. м загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 кв. м на сім'ю; 2) продаж надлишків загальної площі квартир (будинків) громадянам України, які мешкають в них або перебувають в черзі потребуючих поліпшення жит­лових умов. Для приватизації житла використовуються житлові чеки.

Житлові чеки - це приватизаційні папери, які одер­жуються всіма громадянами України і використовуються при приватизації державного житлового фонду. Вони можуть також використовуватись для приватизації част­ки майна державних підприємств, земельного фонду. Номінальна вартість житлового чеку визначається віднов­ною вартістю наявного державного житлового фонду з урахуванням загального індексу зростання вартості май­на - 10, прийнятого для розрахунків в Державній про-

грамі приватизації державного майна, з розрахунку на кожного громадянина України - 12 тис. крб. Ця сума підлягає періодичній індексації відповідно до рішень Кабінету Міністрів (ст. 4 Закону).

У ст. 5 Закону вказується порядок розрахунків при приватизації квартири.

Статтею 6 Закону закріплено право безоплатної пере­дачі квартир (будинків) незалежно від розмірів їх загаль­ної площі, в тому числі: однокімнатні квартири, кварти­ри громадян, які мають пільги в зв'язку з аварією на ЧАЕС, ветерани Великої Вітчизняної війни, воїни-інтер-націоналісти, інваліди І і II групи, інваліди з дитинства, ветерани праці, ветерани Збройних сил, багатодітні сім'ї (З і більше дітей) тощо.

У Законі також закріплені права громадян-наймачів, які не виявили бажання приватизувати займане ними житло; організація проведення приватизації і оформлен­ня права власності; утримання приватизованих квартир; оподаткування житла, яке знаходиться у власності гро­мадян; права власника розпоряджатися приватизованою квартирою.

Відповідно до ст. 12 Закону власник приватизованого житла має право розпоряджатися квартирою (будинком) на свій розсуд: продати, подарувати, заповісти, здати в оренду, обміняти, закласти, укладати інші угоди, не за­боронені законом. Порядок здійснення цих прав власни­ком житла регулюється цивільним законодавством Ук­раїни.

3.5. ЗЕМЕЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Загальна характеристика Земельного кодексу України

Земельний кодекс України був прийнятий 13 березня

р. і діє із змінами та доповненнями від 5 травня

р. Земельний кодекс регулює земельні відносини між громадянами, між юридичними особами, між держав­ними органами і органами місцевого і регіонального са­моврядування.

Завданням Земельного кодексу є регулювання відно­син з метою створення умов для раціонального викорис-

308

309

тання й охорони земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і господарювання, збереження та відтворення родючості ґрунтів, поліпшення природ­ного середовища, охорона прав громадян, підприємств, установ і організацій на землю.

Гірничі, лісові та водні відносини, відносини щодо використання й охорони рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря регулюються спеціальним законо­давством України.

Статтею 13 Конституції України закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, «... є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний грома­дянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону».

У ст. 14 Конституції записано, що земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави. Право власності набувається і реалі­зується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Право власності на зем­лю гарантується.

Згідно ст. З Земельного кодексу власність на землю має такі форми: державну, колективну, приватну. Всі форми власності є рівноправними. Землею розпоря­джаються ради народних депутатів, які в межах своєї компетенції передають землі у власність або надають у користування та вилучають їх. Ці повноваження місцеві ради народних депутатів можуть передавати відповідним органам державної виконавчої влади (держадміністрації') або виконавчим органам місцевого самоврядування.

Кодекс закріплює права і обов'язки власників земель­них ділянок і землекористувачів, розміри земельних ді­лянок селянських (фермерських) господарств, ділянок для ведення особистого підсобного господарства, для за­няття садівництвом тощо.

У Земельному кодексі є такі розділи: І. Загальні по­ложення; II. Використання земель; III. Охорона земель;

IV.           Відшкодування збитків власникам землі та землеко­

ристувачам і втрат сільськогосподарського виробництва;

V.            Контроль за використанням і охороною земель та їх

310

моніторинг; VI. Державний земельний кадастр; VII. Земле­устрій; VIII. Вирішення земельних спорів; IX. Відповідаль­ність за порушення земельного законодавства; X. Між­народні договори.

Земельний кодекс є основним законом, який регулює земельні відносини. Вони можуть регулюватись і інши­ми законами.

Право державної власності на землю

Ст. 13 Конституції України проголошує: «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ре­сурси, які знаходяться в межах території України, при­родні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. ...Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціаль­ну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права влас­ності рівні перед законом».

Завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою створення умов для раціо­нального використання і охорони земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і господарюван­ня, збереження і відтворення родючості ґрунту, покра­щення природного середовища, охорони прав громадян, підприємців і організацій на землю.

Власність на землю в Україні має такі форми: держав­ну, колективну і приватну. Всі форми власності є рівно­правними. Розпоряджаються землею ради народних де­путатів, які в межах своєї компетенції передають землю у власність або в користування і вилучають її. Повнова­ження по передачі, наданню і вилученню місцеві ради можуть передати відповідно органам державної вико­навчої влади або виконавчим органам місцевого само­врядування (ст. З ЗК).

В ст. 4 Земельного кодексу України встановлено, що в державній власності знаходяться всі землі України, за виключенням земель, переданих в колективну і приватну власність.

311

Суб'єктами права державної власності виступають:

Верховна Рада України - на землі загальнодержав­ної власності України;

Верховна Рада Автономної Республіки Крим - на землі в межах території республіки, за виключенням зе­мель загальнодержавної власності;

обласні, районні, міські, селищні, сільські ради - на землі в межах їх території, за виключенням земель, які знаходяться в загальнодержавній власності.

Землі, які знаходяться в державній власності, можуть передаватися в колективну або приватну власність і на­даватися в користування, в тому числі в оренду, за ви­нятком випадків, передбачених законодавством України.

Не можуть передаватись в колективну і приватну влас­ність:

землі загального користування населених пунктів (площі, вулиці, проїзди, дороги, пасовища, сінокоси, на­бережні, парки, міські ліси, сквери, бульвари, кладовища (поховання), місця обеззаражування і утилізації відхо­дів), а також землі, надані для розташування приміщень органів державної влади і виконавчої влади;

землі гірничодобувної промисловості, єдиної енерге­тичної і космічної системи, транспорту, зв'язку, оборони;

землі природоохоронного, оздоровчого, рекреацій­ного і історично-культурного призначення;

землі лісового фонду, за винятком невеликих (до 5 га) ділянок лісів, які входять до складу угідь сільського­сподарських підприємств, селянських (фермерських) гос­подарств;

землі водного фонду, за винятком (до 3 га) ділянок водойм і боліт, які входять в склад угідь сільськогоспо­дарських підприємств, селянських (фермерських) госпо­дарств;

6)             землі сільськогосподарських науково-дослідних

установ і навчальних закладів і їх дослідних госпо­

дарств, навчальних господарств учбових закладів, дер­

жавних сортодосліджувальних станцій і сортоділянок,

елітно-насіннєвих і насіннєвих господарств, племінних

заводів, радгоспів і конезаводів, господарств по вирощу­

ванню хмелю, лікарських рослин, фруктів, винограду.

У ст. 9-13 Земельного кодексу України закріплена компетенція обласних, районних, міських, сільських, се­лищних і міських (районного підпорядкування) рад у

галузі регулювання земельних відносин: передача земель­них ділянок у власність, надання в користування, в т. ч. в оренду, реєстрація права власності, права користування землею і договорів оренди на землю; вилучення (викуп) земель (ст. 31 ЗК); стягування плати за землю; ведення земельно-кадастрової документації; погодження проек­тів землевпорядкування; здійснення державного контро­лю за використанням і охороною земель, дотриманням земельного законодавства; припинення права власності або користування земельною ділянкою або її частиною; вирішення земельних спорів у межах своєї компетенції* та інші питання.

До компетенції Української держави відноситься:

1)             законодавче регулювання земельних відносин;

розпорядження землями загальнодержавної влас­ності України;

встановлення порядку і середніх ставок плати за використання землі, максимальних розмірів орендної плати за землю;

організація і здійснення державного контролю за використанням і охороною земель і їх моніторингу;

розробка і виконання разом із місцевими радами і держадміністраціями державних програм по раціональ­ному використанню земель, підвищенню їх родючості, охороні земельних ресурсів в комплексі з іншими при­родоохоронними заходами;

встановлення основних положень землевпорядку­вання і порядку ведення державного земельного кадаст­ру, організації їх здійснення тощо (ст. 14 ЗК).

Державне управління в галузі використання і охорони земель здійснює Кабінет Міністрів України, уряд АРК, місцеві ради і місцева держадміністрація. Державний Комітет по земельних ресурсах і інші державні органи.

Порядок вирішення земельних спорів

Відповідно до ст. 103 Земельного кодексу земельні спори розглядаються місцевими радами народних депу­татів, судом, арбітражним судом або третейським судом у порядку, встановленому цим Кодексом та іншими за­конодавчими актами.

Майнові спори, пов'язані із земельними відносинами

312

313

між підприємствами, установами (крім кооперативних), вирішуються органами державного арбітражу. Судом вирішуються спори між громадянами і кооперативами.

Спори між громадянами, яким належить житловий будинок, господарські будівлі та споруди і земельна ді­лянка на праві спільної власності, щодо порядку викори­стання і розпорядження земельною ділянкою також ви­рішуються судом (ст. 105 ЗК України).

Спори з приводу розмежування території сіл, селищ, міст, районів, областей вирішуються вищестоящою ра­дою народних депутатів.

Спори з приводу суміжного землекористування гро­мадян розглядаються погоджувальною комісією, склад якої обирається відповідною радою народних депутатів.

Неявка сторони без поважних причин за повторним викликом погоджувальної комісії не зупиняє розгляду земельного спору. У разі недосягнення згоди спір за заявою однієї із сторін розглядається у судовому по­рядку (ст. 107 ЗК).

Вказані спори розглядаються з участю зацікавлених сторін, які повинні бути повідомлені про час і місце роз­гляду спору.

Для підготовки матеріалів по вирішенню спорів з питань землеволодіння або землекористування місцеві ради народних депутатів у необхідних випадках можуть утворювати комісії з депутатів місцевих рад народних депутатів. Земельні спори розглядаються місцевими ра­дами у 10-денний строк. У разі розгляду складних пи­тань, які потребують спеціальних висновків, спори роз­глядають у 20-денний строк (ст. 109 ЗК України). У рі­шенні передбачаються порядок його виконання та захо­ди щодо поновлення порушеного права землекористу­вання або землеволодіння.

Угоди, укладені власниками землі з порушенням встановленого для них порядку придбання або відчу­ження земельних ділянок, є недійсними (купівля-продаж, дарування, застава, самовільний обмін земельних діля­нок землекористувачами, в т. ч. орендарями).

Земельна ділянка може бути вилучена в особи, якщо судом буде встановлено придбання її за рахунок доходів, одержаних від злочинної діяльності (ст. 114 ЗК).

Самовільно зайняті земельні ділянки повертаються за їх належністю без відшкодування затрат, проведених за

314

час незаконного користування. Приведення земельних ділянок у придатний стан для використання (включаючи знесення будівель і споруд) проводиться підприємства­ми, організаціями і громадянами, які самовільно зайняли земельні ділянки, або за їх рахунок. Повернення само­вільно зайнятих ділянок проводиться за рішенням суду або арбітражного суду.

Підприємства, організації і громадяни зобов'язані відшкодувати збитки, заподіяні ними в результаті пору­шення земельного законодавства.

Право колективної і приватної власності на землю

Право колективної і приватної власності закріплено в Законі «Про власність» і в Земельному кодексі.

У ст. 14 Закону «Про власність» вказується, що для ведення селянського (фермерського) й особистого підсоб­ного господарства, садівництва, будівництва та обслуго­вування житлових будинків і задоволення інших потреб, передбачених законом, громадянам надається земля у довічне успадковуване володіння. Порядок і умови на­дання землі визначаються Земельним кодексом України. Суб'єктами права колективної власності на землю є ко­лективні сільськогосподарські підприємства, сільсько­господарські кооперативи, садівницькі товариства, сіль­ськогосподарські акціонерні товариства, у тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільсь­когосподарських підприємств (ст. 20 Закону «Про влас­ність»).

У ст. З Кодексу записано, що власність на землю мо­же бути колективна і приватна. В ст. 6 закріплено право приватної власності на землю. Громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок:

для ведення селянського (фермерського) господар­ства;

для ведення особистого підсобного господарства;

для будівництва та обслуговування житлового бу­динку і господарських будівель;

для заняття садівництвом;

5)             для дачного і гаражного будівництва.

Громадяни набувають права власності на землю: у

315

спадщину, одержанням частки землі у спільному майні подружжя, в результаті купівлі-продажу, дарування та обміну.

Передача земельних ділянок у власність громадян проводиться місцевими радами відповідно до їх компе­тенції за плату або безоплатно.

Іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у власність не передаються. Колишнім власникам землі (їх спадкоємцям) або землекористува­чам земельні ділянки не повертаються.

Право приватної власності на землю означає, що її власник має право володіти, користуватися, здавати в оренду, а також розпоряджатися нею (купувати і прода­вати, дарувати тощо).

Для ведення селянського (фермерського) господар­ства розміри земельних ділянок не повинні перевищува­ти 50 га сільськогосподарських угідь і 100 га всіх угідь, для ведення особистого підсобного господарства ці роз­міри становлять не більше 0,60 га і додатково не більше 1 га (до 2 га за погодженням з обласною радою). Для ве­дення колективного садівництва - до 0,12 га на одного члена кооперативу.

У ст. 39 Земельного кодексу закріплено права власни­ків земельних ділянок і землекористувачів. Власники мають право: 1) самостійно господарювати на землі; 2) розпоряджатись сільськогосподарською продукцією і доходами від її реалізації; 3) використовувати загаль-нопоширені корисні копалини - торф, лісові угіддя, вод­ні об'єкти тощо; 4) зводити житлові, виробничі, культур­но-побутові та інші будівлі і споруди за погодженням з радою народних депутатів; 5) володіти посівами і посад­ками с/г культур і насаджень; 6) одержувати від нового власника землі або інших суб'єктів компенсацію за під­вищення родючості ґрунту у разі вилучення або добро­вільної відмови від загальної ділянки; 7) громадянин-власник на праві приватної власності може укладати до­говір застави з кредитною установою.

У ст. 40 Земельного кодексу закріплено обов'язки власників землі і землекористувачів. Вони зобов'язані: 1) забезпечити використання землі відповідно до цільо­вого призначення; 2) ефективно використовувати землю і берегти її родючість; 3) охороняти землю; 4) своєчасно вносити земельний податок або орендну плату за землю;

316

5) не порушувати права власників інших земельних ді­лянок і землекористувачів; 6) додержуватись правил добросусідства; 7) дотримуватись режиму санітарних зон тощо.

Правові засади плати за землю

Правові засади плати за землю регулюються Законом України «Про плату за землю» і Законом «Про внесення змін і доповнень в Закон України «Про плату за землю» від 19 вересня 1996 p., введеним в дію з 1.01.1997 р. Цей Закон визначає розміри і порядок плати за використання земельних ресурсів, а також напрямки використання грошових засобів, відповідальність платників і контроль за правильністю нарахування і стягування земельного податку.

Цей Закон встановлює, що використання землі в Україні платне. Плата за землю стягується у вигляді зе­мельного податку або орендної плати, яка визначається залежно від грошової оцінки земель. Розмір податку за землю, грошова оцінка якої не встановлена, визначається до її встановлення в порядку, визначеному Законом. Во­лодільці землі і землекористувачі, крім орендарів, пла­тять земельний податок. За земельні ділянки, які надають­ся в оренду, стягується орендна плата (ст. 2 Закону).

Плата за землю вводиться з метою формування дже­рел грошових засобів для фінансування заходів по раці­ональному використанню і охороні земель, підвищенню родючості грунту, компенсації затрат власникам землі і землекористувачам..., ведення земельного кадастру, здійснення землевпорядкування і моніторингу земель, проведення земельної реформи і розвитку інфраструкту­ри населених пунктів (ст. З Закону).

Ставки земельного податку не залежать від результа­тів господарської діяльності володільців землі і землеко­ристувачів. Вони нараховуються, встановлюються і змі­нюються на підставі тільки даного Закону. Зміни і до­повнення в чинний закон вносяться не пізніше як за З місяці до початку нового бюджетного року і вступають в силу з початку нового бюджетного року (ст. 4).

Об'єктом плати за землю є земельна ділянка, яка зна­ходиться у власності або користуванні, в т. ч. на умовах

317

оренди. Суб'єктом плати за землю (платником) є володі­лець землі і землекористувач, у т. ч. орендар.

Ставки земельного податку з одного гектара сільсько­господарських угідь встановлюються в процентах від їх грошової оцінки в таких розмірах: 1) для рільничих зе­мель, лугів і пасовищ - 0,1%; 2) для багаторічних насад­жень - 0,03%. За сільськогосподарські угіддя, надані у встановленому порядку, які використовуються за цільо­вим призначенням, незалежно від того, до якої категорії земель вони віднесені, земельний податок стягується відповідно до ч. І ст. 6 Закону - 0,1% (ст. 6).

У ет. 7 Закону встановлені ставки земельного податку за землі населених пунктів. Ставки земельного податку з земель встановлюються в розмірі 1% від їх грошової оцінки, за винятком земельних ділянок, вказаних в час­тині 5-10 даної статті і ч. II ст. 6 Закону. Середня ставка податку встановлена в коп. за 1 кв. м залежно від групи населених пунктів з кількістю населення (тис. чол.) і ко­ефіцієнтів, які застосовуються в м. Києві, Сімферополі, Севастополі і містах обласного підпорядкування, а також курортних населених пунктах.

Закон також встановлює плату за землі промисловос­ті, транспорту, зв'язку, оборони і іншого призначення, а також за землі природоохоронного, оздоровчого, рекреа­ційного, історико-культурного призначення і за землі лісового і водного фондів (за межами населених пунктів) (ст. ст. 8-11 Закону).

Від земельного податку за землю звільняються (ст. 12 Закону):

1)             заповідники, в т. ч. історико-культурні, національ­

ні, природні парки, заказники (крім мисливських), регіо­

нальні ландшафтні парки, ботанічні сади, дендро- і зоо­

парки, пам'ятники природи тощо;

2)             вітчизняні дослідні господарства науково-до­

слідних установ і вузів сільськогосподарського профі­

лю і ПТУ;

органи державної влади і органи місцевого само­врядування, органи прокуратури, бюджетні установи і організації (за винятком Збройних сил і т. п.), спецсана-торії для реабілітації хворих (по списку МОЗ), організа­ції і установи товариства сліпих і глухих, громадські ор­ганізації інвалідів і їх об'єднання;

вітчизняні установи культури, науки, освіти, охоро-

ни здоров'я, соцзабезпечення, фізичної культури і спорту, спортивні споруди;

5) зареєстровані релігійні і благодійницькі організації, які не займаються підприємницькою діяльністю.

Не стягується плата за сільськогосподарські угіддя зон радіоактивного забруднення територій відповідно до спеціального законодавства.

Підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру. Юридичні особи самі нараховують суму земельного податку щорічно за ста­ном на 1 січня і до 1 лютого надають дані в державну податкову інспекцію. Володільці землі і землекористу­вачі платежів земельний податок з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.

Грошова оцінка земельної ділянки здійснюється Дер­жавним комітетом України по земельних ресурсах за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Вона застосовується для економічного регулювання зе­мельних відносин при складанні цивільно-правових угод. Закон регулює також інші питання.

Земельні приватизаційні правовідносини

Земельні приватизаційні правовідносини регулюють­ся Конституцією України, Земельним кодексом України від 13.03.1992 року, Постановою Верховної Ради Украї­ни «Про прискорення земельної реформи та приватиза­цію землі» від 13.03.1992 p., Декретом Кабінету Мініст­рів України «Про приватизацію земельних ділянок» від 26.12.1992 p., Законом України «Про плату за землю» від 19.09.1996 року та іншими нормативними актами.

У ст. 14 Конституції України закріплено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на зем­лю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою включ­но відповідно до закону. Право приватної власності за­кріплено також у ст. 41 Конституції України.

Право приватної власності громадян на землю закріп­лені в ст. 6 Земельного кодексу України. Громадяни України мають право на отримання у власність земель­них ділянок для:  1) ведення селянського (фермерського

318

319

господарства; 2) ведення особистого підсобного госпо­дарства; 3) будівництво і обслуговування житлового бу­динку і господарських будівель; 4) садівництва; 5) дач­ного і гаражного будівництва. Громадяни набувають права власності на земельні ділянки у випадку: отриман­ня їх у спадщину; отримання долі землі в загальному майні подружжя; купівля-продажу, дарування і обміну. Іноземним громадянам і особам без громадянства зе­мельні ділянки не надаються.

За своєю структурою земельні приватизаційні право­відносини складаються з таких елементів: суб'єкти право­відносин, об'єкти правовідносин і зміст земельних при­ватизаційних правовідносин.

Суб'єктами приватизаційних земельних правовідно­син є держава і окремі державні органи, органи місцево­го самоврядування (місцеві ради) - з одного боку, з ін­шого боку - громадяни України, за винятком іноземних громадян і осіб без громадянства, а також іноземних юридичних осіб. Іноземні фізичні і юридичні особи мо­жуть бути лише учасниками орендних земельних право­відносин.

Об'єктами земельних приватизаційних правовідносин є земля і земельні ділянки встановлених законом розмі­рів. Земля може надаватися для потреб сільського госпо­дарства і для несільськогосподарських потреб. Для різ­них цілей надаються різні розміри земельних ділянок. Наприклад, для ведення селянського (фермерського) гос­подарства у приватну власність надається до 50 га сільсь­когосподарських угідь і 100 га всіх угідь. Понад встано­влену норму вони мають право отримати землю за від­повідну плату, або додатково орендувати земельні ді­лянки для виробничих цілей. Ці земельні ділянки не підлягають розділу.

Зміст приватизаційних земельних правовідносин скла­дають права і обов'язки власників землі і землекористу­вачів. Власники земельних ділянок і землекористувачі мають такі права: 1) самостійно господарювати на землі; 2) право власності на вироблену сільськогосподарську продукцію і доходи від її реалізації; 3) будувати житлові, виробничі і культурно-побутові будівлі тощо; 4) викори­стовувати в установленому порядку для потреб госпо­дарства загальнорозповсюджені корисні копалини тощо. Власники земельних ділянок зобов'язані: 1) забезпечу-

вати використання землі відповідно з цільовим призна­ченням і умовами її надання; 2) ефективно використову­вати землю, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва тощо; 3) здійс­нювати комплекс заходів по охороні земель (ст. 84 Земе­льного кодексу); 4) своєчасно вносити земельний пода­ток або орендну плату за землю; 5) не порушувати права власників інших земельних ділянок і землекористувачів; 6) дотримувати режим санітарних зон і особливо охоро-нюваних територій; 7) дотримуватись правил добросу-сідства тощо.

Крім того, законами України можуть бути передбаче­ні й інші права і обов'язки власників земельних ділянок, які передані у приватну власність громадян і юридичних осіб.

Правові основи оренди землі

Правові основи оренди землі закріплені в Конституції України, в Земельному кодексі України і в Законі України «Про оренду Землі» від 6 жовтня 1998 року. Цивільним кодексом України та іншими нормативними актами, а також договором оренди землі.

Статтею 13 Конституції України закріплено, що зем­ля, її надра, водні та інші природні ресурси є об'єктами права власності Українського народу. Від імені народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. Кожний громадянин має право користу­ватися природними об'єктами, права власності народу відповідно до закону.

Найбільш повно оренду землі регулює Закон України «Про оренду землі». Цей закон визначає загальні засади набуття, реалізації і припинення права на оренду зе­мельної ділянки. Завданням цього закону є регулювання орендних земельних правовідносин з метою створення умов для раціонального користування земельною ділян­кою, забезпечення захисту прав орендарів та орендодавців.

Ст. З Закону дає визначення оренди землі: «Оренда зем­лі - це засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною оренда­реві для здійснення підприємницької та іншої діяльності».

320

U    1—433

321

Об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб України, тери­торіальних громад сіл, селищ, міст (комунальної власнос­ті), держави.

Орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи України, у власності яких перебувають земельні ділянки, органи місцевого самоврядування; сільські, селищні, міські ради, районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада Міністрів АР Крим та Кабінет Міністрів України в ме­жах їх повноважень. Рішення про надання в оренду зе­мельних ділянок органи державної влади приймають при попередньому погодженні цих питань на сесіях відпо­відних рад.

Орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить пра­во володіння і користування земельною ділянкою: 1) ра­йонні, обласні (міські) державні адміністрації; 2) органи місцевого самоврядування (місцеві ради); 3) громадяни України, юридичні особи, релігійні, громадські організа­ції, міжнародні об'єднання та організації, а також інозем­ні держави, іноземні юридичні та фізичні особи, особи без громадянства.

Орендарями земельних ділянок сільськогосподарсь­кого призначення для ведення товарного сільськогоспо­дарського виробництва можуть бути юридичні особи, установчими документами яких передбачено здійснення цього виду діяльності, а також фізичні особи, які мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві (ст. 6 Закону).

Орендарі набувають права на оренду земельної ділян­ки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України та іншими законами України і догово­рами оренди землі. У випадку смерті громадянина орен­даря, якщо інше не передбачено договором оренди,- до спадкоємців, а при їх відмові чи відсутності таких - до осіб, які використовували цю земельну ділянку разом з орендарем та виявили бажання стати орендарями, якщо це не суперечить Закону.

Законом передбачена також суборенда для викорис­тання земельних ділянок несільськогосподарського ви­користання, у випадку: 1) тимчасової непрацездатності (хвороби); 2) інвалідності; 3) призову на строкову війсь-

кову службу; 4) навчання з відривом від виробництва; 5) обрання на виборчі посади в органи місцевого само­врядування та органи державної влади, якщо особа не може суміщати свою службову діяльність з іншою по­садою тощо.

Правовою основою оренди землі є також договір оренди землі. Договір оренди землі - це угода сторін про взаємні зобов'язання, відповідно до яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором строк (ст. 12 Закону). Договір оренди земельної ділянки укладається у письмовій фор­мі, складовою частиною якого є план (схема) земельної ділянки, і посвідчується нотаріально. Умови договору оренди землі не можуть суперечити законам України.

Істотні умови договору закріплені в ст. 14 Закону - 8 ос­новних положень: 1) про об'єкт оренди; 2) термін дого­вору оренди; 3) орендна плата; 4) цільове призначення, умови використання і. зберігання якості землі; 5) умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; 6) існуючі обмеження і обтяження щодо використання...; 7) сторона, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта чи його частини; 8) відповідальність сторін.

Договір оренди земельної ділянки набирає чинності після досягнення домовленості з усіх істотних умов, підписання його сторонами і державної реєстрації (ст. 16 Закону). Тер­мін договору оренди земельної ділянки визначається за по­годженням сторін, але не більше як на п'ятдесят років.

У III розділі Закону закріплено норми про орендну плату за землю; в IV розділі - права і обов'язки орендо­давців і орендарів, захист їх прав; Розділ V передбачає порядок зміни, припинення, розірвання і поновлення до­говору оренди землі, а також інші питання про спори і їх вирішення, про відповідальність тощо.

Правові форми набуття та придбання права власності на землю

Відповідно до чинного законодавства про землю і Закону «Про власність» - право власності на землю набувається в результаті: 1) внаслідок роздержавлення, приватизації об'єктів Державної власності на землю або

322

п*

323

колективних форм власності; 2) внаслідок цивільно-правових договорів купівлі-продажу, дарування; 3) вна­слідок успадкування земельних ділянок тощо.

Постановою Верховної Ради України «Про приско­рення земельної реформи та приватизацію землі» від 13.03.1992 р. вказується, що місцевим радам треба" за­безпечити передачу землі громадянам України в поряд­ку і розмірах, встановлених ст. ст. 52, 57, 67 Земельного кодексу України, починаючи з 15.05.1992 р. (п. 4).

У Декреті Кабінету Міністрів України «Про привати­зацію земельних ділянок» від 26.12.1992 року встанов­лено: 1) сільським, селищним, міським радам забезпе­чити передачу протягом 1993 року громадянам України в приватну власність земельних ділянок, наданих їм для ведення особистого підсобного господарства, будівни­цтва і обслуговування житлового будинку і господарсь­ких будівель, садівництва, дачного і гаражного будів­ництва в межах норм, установлених Земельним кодек­сом України. Забороняється передача в приватну влас­ність земельних ділянок на території зон відчуження і обов'язкового відселення, які потрапили в зону радіоак­тивного забруднення внаслідок Чорнобильської ката­строфи. 2) Встановити, що передача громадянам Украї­ни безоплатно в приватну власність земельних ділянок для цілей, вказаних в п. 1 Декрету, проводиться лише раз, про що робиться відмітка в паспорті або документі, який його замінює. 3) Право приватної власності гро­мадян на земельні ділянки засвідчується відповідною місцевою радою, про що робиться запис в земельно-кадастрових документах, з виданням державного акта на право приватної власності на землю. 4) Встановити, що громадяни України мають право продавати або іншим чином (засобом) відчужувати земельні ділянки, передані для вказаних цілей (п. 1 Декрету), без зміни їх цільового призначення. Договір купівлі-продажу або інші форми відчуження земельних ділянок в місце­вих радах (виконкомах). Продаж земельних ділянок здійснюється за цінами, встановленими угодою сторін, але ця ціна не може бути меншою нормативної ціни землі. Ціна земельної ділянки по договору купівлі-продажу є основою для сплати державного мита (збо­ру), а також для розрахунків при закладенні земельної ділянки.

Набуття та придбання земельних ділянок у власність закріплено також у статтях 6, 17, 18, 52, 56, 57, 59 Земе­льного кодексу України. В ст. 17 вказується, що пере­дача земельних ділянок в колективну і приватну влас­ність здійснюється місцевими радами, на території яких розташовані земельні ділянки. Громадяни, які зацікав­лені в передачі їм у власність земельних ділянок із зе­мель запасу, подають заяви в сільську, селищну, міську, а у випадку відмови - в районну, міську (вищестоящі) місцеві ради за місцем розташування земельної ділянки. В заяві вказується розмір і місцерозташування земель­ної ділянки, мету (цілі) його використання і склад сім'ї. Після прийняття рішення, про передачу земельної ділян­ки у встановлених розмірах, указаних в ст. 52, 56, 57, 67 Земельного кодексу, залежно від цілей використання землі, в місячний термін передаються у власність гро­мадянам.

Придбання громадянами земельних ділянок у влас­ність для ведення селянського (фермерського) господар­ства понад встановлених розміром безоплатно, здійснюєть­ся за плату в порядку, передбаченому ст. 17 Земельного кодексу. Рішення відповідної місцевої ради є підставою для укладання договору купівлі-продажу земельної ділян­ки з нотаріальним посвідченням.

Придбання земельних ділянок, які знаходяться в ко­лективній і приватній власності, здійснюється по дого­вору купівлі-продажу, який засвідчується в нотаріально­му порядку.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки і доку­мент про оплату вартості землі є підставою для відве­дення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і вида­чі державного акта на право власності. Розрахунки, які пов'язані з придбанням земельних ділянок, здійснюєть­ся через відповідні банки (ст. 18 Земельного кодексу).

Право власності на землю або право користування земельними ділянками виникає після встановлення зем­левпорядними організаціями границь (меж) земельної ділянки в натурі (на місцевості) і отримання документа, який посвідчує це право. Таким офіційним документом є державний акт на право приватної власності, або ко­лективної власності на землю (ст. 22, 23 Земельного ко­дексу).

324

325

Право землекористування та його види

Право власності на землю включає: право володій-ня, право користування і право розпорядження землею. Суб'єктами права власності є держава, Український на­род, юридичні особи, органи місцевого самоврядування і громадяни України. Разом з тим окремі суб'єкти суспіль­них правовідносин можуть не бути власниками землі, а лише користуватися землею. Користуватися землею мо­жуть фізичні і юридичні особи України, іноземні фізичні і юридичні особи і особи без громадянства. Форми ко­ристування можуть бути різними, в тому числі оренда.

Право землекористування закріплено в ст. 7 Земельного кодексу України. В статті вказується, що види землеко­ристування можуть бути постійними або тимчасовими. Постійним землекористуванням визнається таке, що не встановлює строк користування землею (безстрокове).

Тимчасове користування землею може бути коротко­часним - до трьох років і довгостроковим - від 3 до 25 років. У випадку виробничої необхідності ці строки можуть бути продовжені на період, який не перебільшує одного терміну відповідно короткострокового або довго­строкового тимчасового користування.

Користування землею на умовах оренди для сільсько­господарських цілей повинно бути, як правило, довго­строковим:

В постійне користування земля надається місцевими радами із земель, які знаходяться в державній власності: 1) громадянам України для ведення селянського (фер­мерського) господарства, особистого підсобного госпо­дарства; 2) сільськогосподарським підприємствам і ор­ганізаціям; 3) громадським об'єднанням; 4) релігійним організаціям; 5) промисловим, транспортним та іншим несільськогосподарським підприємствам, установам і організаціям; 6) землі для потреб оборони країни (ст. 70 Земельного кодексу); 7) для ведення лісового господар­ства спеціалізованими підприємствами; 8) житловим, житлово-будівельним, гаражно-будівельним і дачно-бу­дівельним кооперативам; 9) сумісним підприємствам, міжнародним об'єднанням і організаціям з участю укра­їнських, іноземних юридичних і фізичних осіб, підпри­ємствам.

3.6. ЕКОЛОГІЧНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Загальна характеристика екологічного законодавства

В Україні існує багато законів, які регулюють питання, направлені на охорону навколишнього природного середо­вища. Це - Конституція України, Водний кодекс, Земель­ний кодекс, Кодекс про адміністративні правопорушення, Кримінальний кодекс України, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.06.1991 p., «ядерне» законодавство і інші законодавчі акти.

Вони встановлюють різні види юридичної відповідаль­ності за порушення екологічного законодавства і від­шкодування шкоди, яка завдана природі і природному середовищу.

У ст.ст. 13, 14 Конституції України записано, що «зем­ля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключ­ної (морської) економічної зони є об'єктами права влас­ності Українського народу. Від імені Українського наро­ду права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначе­них цією Конституцією.

Кожний громадянин має право користуватися природ­ними об'єктами права власності народу відповідно до за­кону. Власність не повинна використовуватись на шкоду людині і суспільству».

Земля є особливим і основним національним багат­ством, що перебуває під охороною держави.

Ст. 16 Конституції проголошує, що обов'язком держави є забезпечення екологічної безпеки і підтримання еколо­гічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу.

Кожний громадянин має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої пору­шенням цього права шкоди. Кожному гарантується пра­во вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту (ст. 50 Кон­ституції"). Статтею 66 Конституції закріплено обов'язок

326

327

не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані їм збитки.

В Законі «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.06.1991 р. вказується, що державній охороні і регулюванню при використанні підлягають на території України: навколишнє середовище як сукуп­ність природних і природно-соціальних умов та проце­сів; природні ресурси, які залучені і не залучені в госпо­дарський обіг (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ, ландшафти та інші природні комплекси). Особливій державній охороні підлягають території та об'єкти природно-заповідного фонду України й інші території та об'єкти, визначені за­конодавством. Державній охороні підлягають також життя і здоров'я людей.

Закон містить такі питання: 1) загальні положення; 2) екологічні права і обов'язки громадян; 3) повноваження рад народних депутатів у галузі охорони; 4) повноважен­ня органів управління; 5) прогнозування, спостереження, облік та інформація в галузі навколишнього природного середовища; 6) екологічна експертиза; 7) стандартизація і нормування в галузі охорони навколишнього природного середовища; 8) контроль і нагляд у галузі охорони навко­лишнього природного середовища; 9) регулювання ви­користання природних ресурсів; 10) заходи щодо забезпе­чення екологічної безпеки; 11) надзвичайні екологічні ситуації; 12) вирішення спорів і відповідальність за пору­шення екологічного законодавства тощо.

Екологічні права та обов'язки громадян

Завданням законодавства про охорону навколишнього природного середовища є регулювання відносин у галузі охорони, використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідація порушень екологічної безпеки, негативного впливу гос­подарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об'єктів, пов'язаних з історико-культурною спадщиною.

Всі екологічні права і обов'язки громадян можна по-

ділити на конституційні, законні і природні. Конститу­ційні права і обов'язки викладені при розгляді попередньо­го питання. Природні права і обов'язки значною мірою відображені в законодавстві, але можуть бути і такі пра­ва, які не виражені в законах.

Згідно із законодавством громадяни мають право:

на безпечне для їх життя та здоров'я навколишнє середовище;

на участь у обговоренні проектів законодавчих ак­тів, проектів будівництва і реконструкції об'єктів, які можуть негативно вплиеати на природу;

брати участь у розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціо­нального використання природних ресурсів;

на здійснення загального і спеціального викорис­тання природних ресурсів;

на об'єднання в громадські природоохоронні форму­вання;

на одержання інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я насе­лення;

брати участь у проведенні громадської екологічної експертизи;

на одержання екологічної освіти;

на подання до суду позовів до різних суб'єктів про відшкодування збитків (шкоди), заподіяних їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище (ст. 9 Закону «Про охорону навко­лишнього природного середовища»).

Громадяни України зобов'язані:

берегти природу, охороняти, раціонально викорис­товувати її багатства відповідно до вимог законодавства;

діяти з додержанням вимог екологічної безпеки і інших екологічних нормативів;

не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб'єктів;

вносити плату за спеціальне використання природ­них ресурсів та штрафи за екологічні правопорушення;

компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище (ст. 12 Закону).

Громадяни зобов'язані виконувати і інші обов'язки, передбачені Конституцією та іншими законами.

328

329

Держава гарантує своїм громадянам реалізацію еко­логічних прав, установлених законодавством. Порушені права громадян мають бути поновлені, а їх захист здійс­нюється в судовому порядку.

Права і обов'язки власників природних ресурсів і природокористувачів

Згідно зі ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси в ме­жах території України є об'єктами права власності україн­ського народу. Від імені українського народу права влас­ника здійснюють органи державної влади та органи міс­цевого самоврядування. В ст. 4 Закону «Про охорону нав­колишнього природного середовища» від 25.06.1991 р. (із змінами і доповненнями) також закріплено, що при­родні ресурси України є власністю народу, який має право на володіння, використання та розпорядження природни­ми багатствами.

Зміст права власності на природні ресурси - це сукуп­ність повноважень суб'єктів права власності щодо воло­діння, користування і розпорядження належними їм при­родними ресурсами'.

Суб'єктами права власності на природні ресурси є на­род України, держава. Від їх імені права власника здійс­нюють органи державної влади та органи місцевого само­врядування. Ці органи мають право володіння, право кори­стування, право розпорядження природними ресурсами.

Суб'єктами природокористування є юридичні і фізичні особи. До фізичних осіб відносяться: громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства. Юридичні особи - це підприємства, установи, організації, громадські об'єднання, релігійні організації, військові організації і формування, орендарі, іноземні держави, міжнародні орга­нізації, кооперативні об'єднання, іноземні підприємства.

Власники природних ресурсів мають право володіти, користуватися і розпоряджатися належними їм природ­ними ресурсами. Власники мають право на отримання диференційної ренти від юридичних і фізичних осіб за платне використання природних ресурсів. Вони мають

Див.: Андрейцев В. І. Екологічне право.- К., 1996.- С. 63. 330

право самостійно господарювати на землі та ефективно використовувати, експлуатувати інші ресурси для задо­волення своїх потреб. Вони мають право визначати ре­жим природних ресурсів, встановлювати загальні засади природовикористання, порядок та розміри плати, розпо­ділу та перерозподілу природних ресурсів, передачу їх у власність та надання у користування юридичним і фізич­ним особам. Органи самоврядування мають право роз­поділу і перерозподілу природних ресурсів, визначення середніх часток, які підлягають передачі у власність юридичним та фізичним особам, надання у користування цих ресурсів, відчуження їх іншим особам відповідно до умов чинного законодавства.

Суб'єкти колективної приватної власності мають пра­во використовувати природні ресурси відповідно до їх цільового призначення, надання у використання та від­чуження іншим суб'єктам на договірних засадах. Влас­ники природних ресурсів мають право добровільно від­мовлятись від права власності або іншим чином припи­няти право власності.

Власники природних ресурсів зобов'язані: використо­вувати природні ресурси за призначенням, сплачувати податки, берегти природні ресурси - не заподіювати шкоди природі (ст. 66 Конституції); дотримуватись за­конів, які регулюють право власності і охорону природи та природних ресурсів.

Власники зобов'язані забезпечувати екологічну без­пеку і підтримувати екологічну рівновагу на території України, берегти фауну і флору України.

Права і обов'язки природокористувачів закріплені в різ­них законодавчих актах. Найкращу класифікацію цих прав і обов'язків виклав проф. В. І. Андрейцев. Він розглядає їх у галузі ефективного використання природних ресурсів, у га­лузі відтворення і комплексної охорони природних ресур­сів, у галузі реалізації інших майнових і немайнових прав.

Природокористувачі мають право:

використовувати природні ресурси відповідно до їх цільового призначення;

використовувати для своїх потреб природні ресур­си, які знаходяться на їх землях, корисні копалини міс­цевого значення, лісові угіддя, водні ресурси тощо;

використовувати корисні властивості природних ресурсів;

331

передавати природні ресурси у вторинне користу­вання;

отримувати додаткові природні ресурси під заставу;

здійснювати загальне і спеціальне природокорис­тування (об'єкти загальнонародної власності і приватної колективної власності);

отримувати доходи від використання природних ресурсів і реалізовувати продукцію на свій розсуд;

розміщувати виробничі, житлові, комунальні та інші будівлі і споруди;

оскаржувати рішення державних органів і посадо­вих осіб, які порушують права природокористування в установленому порядку;

вимагати через судові органи компенсацію шко­ди, яка заподіяна природним ресурсам, і усунення пере­шкод у користуванні природними ресурсами;

отримувати компенсацію за поліпшення якості природних ресурсів у разі їх вилучення або добровільної відмови від користування ними тощо.

Обов'язки природокористувачів:

забезпечувати використання природних ресурсів відповідно до їх цільового призначення;

раціонально і економно використовувати природні ресурси;

впроваджувати новітні технології;

додержуватись строків у природокористуванні;

не допускати безгосподарського використання при­родних ресурсів;

своєчасно вносити плату за використання природ­них ресурсів;

не порушувати права інших власників;

своєчасно компенсувати шкоду, заподіяну іншим особам у процесі використання природних ресурсів;

відновлювати якості природних ресурсів;

10)           суворо дотримуватись вимог екологічної безпеки

у процесі використання природних ресурсів тощо.

Червона книга

З кожним роком зростає негативний вплив господарсь­кої діяльності людей і підприємств на фауну і флору. В результаті цього багато тварин і рослин зникає на Зем­лі. Тому постала необхідність захистити, зберегти зни­каючі види фауни і флори.

Початок всесвітнього перепису зникаючих видів фло­ри і фауни було покладено створенням у 1943 р. Комісії служби виживання при Міжнародній спілці охорони при­роди і природних ресурсів Землі.

Підготовка роботи по створенню «Червоної книги України» почалася ще у 1975 році. 4 серпня 1976 р. Рада Міністрів УРСР прийняла постанову «Про заснування книги рідкісних і таких, що знаходяться під загрозою зникнення, видів тварин і рослин України (УРСР)» - Чер­воної книги України.

Червона книга України - це основний державний до­кумент про найважливіших представників фауни і фло­ри республіки, над якими нависла небезпека зникнення або загроза зникнення. Положення про Червону книгу України затверджено Постановою Верховної Ради Ук­раїни від 29 жовтня 1992 р.

Цей документ служить збереженню і захисту зникаю­чих видів тварин і рослин, які знаходяться на території України. Він направлений на охорону навколишнього природного середовища і діє як підзаконний норматив­но-правовий акт. -

Правові форми екологічної експертизи

Питання про правові форми екологічної експертизи регулюються Законом України «Про екологічну експер­тизу» від 9.02.1995 р. і Законом «Про охорону навколиш­нього природного середовища» тощо.

Екологічна експертиза в Україні - це вид науково-практичної діяльності спеціально уповноважених держав­них органів, еколого-експертних формувань та об'єднань громадян, що грунтуються на міжгалузевому екологічному дослідженні, аналізі та оцінці проектних та інших матеріа­лів і об'єктів, реалізація і дія яких може негативно вплива­ти або впливає на стан навколишнього природного середо­вища та здоров'я людей, і спрямована на підготовку вис­новків про відповідність запланованої і практичної діяль­ності вимогам законодавства про охорону і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, за­хист екологічних прав та інтересів громадян і держави.

Основними завданнями екологічної експертизи є:

1) визначення ступеня екологічного ризику і безпеки запланованої чи здійснюваної діяльності;

332

333

організація комплексної, науково-обґрунтованої оцінки об'єктів екологічної експертизи;

встановлення відповідності об'єктів експертизи вимогам екологічного законодавства, санітарних норм, будівельних норм і правил;

оцінка впливу діяльності об'єктів... на стан природ­ного середовища, здоров'я людей і якість природних ре­сурсів;

оцінка ефективності, повноти, обґрунтованості та достатності заходів щодо охорони навколишнього при­родного середовища і здоров'я людей;

підготовка об'єктивних, всебічно обґрунтованих висновків екологічної експертизи.

Об'єктами екологічної експертизи можуть бути про­екти законів, нормативних актів, документація нової тех­ніки, технологій, матеріалів, речовин, продукція..., еко­логічні ситуації в населених пунктах, а також діючі об'єкти та комплекси, військові, оборонні та інші об'єкти.

Екологічна експертиза проводиться на основі прин­ципів законності, гарантування безпечного природного середовища, збалансованості інтересів і врахування гро­мадської думки, наукової обґрунтованості, незалежності, об'єктивності, комплексності, варіантності, привентив-ності, гласності екологічної безпеки.

Форми екологічної експертизи. В Україні здійсню­ється державна, громадська та інші екологічні експертизи.

Висновки державної екологічної експертизи є обо­в'язковими для виконання і враховуються нарівні з ін­шими видами державних експертиз при вирішенні пи­тань про реалізацію, експлуатацію тощо.

Висновки громадської та іншої екологічної експерти­зи мають рекомендаційний характер і можуть бути вра­ховані при проведенні державної екологічної експертизи, а також при прийнятті рішень.

Державна екологічна експертиза організовується і про­водиться еколого-експертними підрозділами, спецустано-вами, комісіями Міністерства охорони навколишнього се­редовища та ядерної безпеки, МОЗ і їх управліннями.

До проведення державної екологічної експертизи мо­жуть залучатись фахівці інших установ, організацій і під­приємств, а також експерти міжнародних організацій.

Здійснення державної екологічної експертизи є обов'яз-

ковим для видів діяльНисті та об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку. Перелік видів діяльно­сті та об'єктів підвищеної екологічної небезпеки встанов­люється Кабінетом Міністрів.

Проведення додаткових екологічних експертиз здійс­нюється за ініціативою заінтересованих осіб на підставі договору... або за рішенням Кабінету Міністрів, місцевих рад чи виконкомів.

Об'єктом державної екологічної експертизи можуть бути: 1) державні інвестиційні програми, проекти схем розвитку і розміщення продуктивних сил, розвитку окре­мих галузей народного господарства; 2) проекти генераль­них планів населених пунктів, промислових вузлів, схем розміщення підприємств; 3) інвестиційні проекти, проекти на будівництво нових та розширення і реконструкцію дію­чих підприємств...; 4) проекти законодавчих актів...; 5) до­кументація по впровадженню нової техніки, технологій...

Громадська екологічна експертиза може здійснювати­ся в будь-якій сфері діяльності, що потребує екологічно­го обґрунтування, за ініціативою громадських організа­цій чи інших громадських формувань. Громадська еко­логічна експертиза може здійснюватись одночасно з державною екологічною експертизою.

Інші екологічні експертизи можуть здійснюватись за ініціативою заінтересованих юридичних і фізичних осіб на договірній основі із спеціалізованими еколого-експерт­ними організаціями і формуваннями.

В Законі «Про екологічну експертизу» регулюються пи­тання про державне регулювання та управління в галузі еко­логічної експертизи, статус експерта екологічної експертизи, права і обов'язки замовників екологічної експертизи, поря­док проведення екологічної експертизи, фінансування еколо­гічної експертизи, відповідальність за порушення законо­давства про екологічну експертизу, міжнародне співро­бітництво в галузі екологічної експертизи.

Правові засади забезпечення екологічної безпеки

Питання про правове забезпечення екологічної безпе­ки регулюється Конституцією України, Законом «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.06.91 (6.03.96), Концепцією державного регулювання

334

335

безпеки та управління ядерною галуззю в Україні (Постанова ВР України від 25.01.94 р.) і іншими закона­ми і нормативними актами.

Статтею 16 Конституції України закріплено, що за­безпечення екологічної безпеки і підтримання екологіч­ної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду українського народу є обов'язком держави. Кожен громадянин має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкоду­вання завданої порушенням цього права шкоди. Кож­ному гарантується право вільного доступу до інформа­ції про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена (ст. 50 Конституції).

У Земельному кодексі, в Лісовому кодексі, в Кодексі України про надра, у Водному кодексі і в інших законах закріплені норми, які направлені на забезпечення еко­логічної безпеки. Наприклад, у ст. 49 Земельного коде­ксу закріплено, що земельні ділянки, які зазнали радіо­активного і хімічного забруднення, на яких не забезпе­чується одержання чистої продукції, підлягають виключенню із сільськогосподарського обігу. Виробни­цтво на цих землях сільськогосподарської продукції за­бороняється.

У Водному кодексі України закріплено, що підприєм­ства, установи і організації, які мають накопичувачі промислових забруднених стічних чи шахтних, кар'єр­них, рудникових вод, зобов'язані впроваджувати ефек­тивні технології для їх знешкодження і утилізації та здійснювати рекультивацію земель, зайнятих цими на-копичувачами. Використання технологічних водойм по­винно проводитись відповідно до норм і правил екс­плуатації, визначених у технічних проектах, затвердже­них у встановленому законодавством України порядку (ст. 74).

Екологічна безпека - це складові глобальної і націо­нальної безпеки, тобто такого стану розвитку суспільних відносин у галузі екології, при яких системою державно-правових, організаційних, науково-технічних, економіч­них та інших соціальних засобів забезпечується регулю­вання екологічно небезпечної діяльності, режим викори-

336

стання природних ресурсів, охорона навколишнього природного середовища, безпечного для життя і здоров'я людей, попередження погіршення екологічної обстанов­ки та виникнення небезпеки для природних систем і на­селення. В своєму курсі лекцій проф. В. І. Андрейцев перераховує ознаки і види екологічної безпеки: 1) за те­риторіальними ознаками - глобальна (міжнародна), націо­нальна (державна), регіональна і локальна; 2) за об'єктами охорони - екологічна безпека навколишнього природ­ного середовища та його компонентів, екологічна безпе­ка суспільства та людини й інші види.

Механізм правового забезпечення екологічної безпе­ки складається з державно-правових засобів, спрямова­них на регулювання діяльності, спроможної посилюва­ти рівень екологічної безпеки, на застереження погір­шення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для населення і природних систем, на локалізацію про­явів екологічної небезпеки. Всі види, організаційно-правові форми забезпечення екологічної безпеки закрі­плені в законодавстві і систематизовано викладені у вказаній книзі.

Право природокористування та його види

Відповідно до чинного екологічного законодавства і спеціальної літератури1 право природокористування - це система юридичних норм і засобів, спрямованих на вре­гулювання відносин щодо ефективності використання, відновлення і охорони природних ресурсів, забезпечення багатогранних матеріальних, економічних і спеціальних інтересів та законних прав суб'єктів природокористу­вання.

Право природокористування засноване на таких основ­них принципах:

коштовність і безкоштовність природокористування;

багатогранність цільового використання природ­них ресурсів;

диференційність правових форм права природоко­ристування;

' Див.: Андрейцев В. І. Екологічне право.- К., 1996 р.

337

комплексність використання і охорони природних ресурсів;

оплата за погіршення якості природних ресурсів;

нормування видового природокористування;

екологічна безпека природокористування;

нормативність і лімітування природокористу­вання;

множинність правових форм природокористу­вання;

стабільність права природокористування;

стимулювання ефективного природокористу­вання;

ефективність і економічність природокористу­вання.

Всі види права природокористування можна поділити на такі види:

Залежно від підстав виникнення права природоко­ристування - право загального природокористування і право спеціального природокористування.

Залежно від об'єктів природокористування:

а)             право землекористування;

б)            право надрокористування;

в)             право водокористування;

г)             право лісокористування;

д)             право користування тваринним світом;

є) право користування рослинним світом нелісового походження;

ж)            право користування атмосферним повітрям в якос­

ті сировини основного виробництва;

з)             право користування об'єктами природно-заповідного

фонду.

3.             Залежно від строків природокористування:

а)             безстрокове (постійне);

б)            строкове (тимчасове); короткострокове (до 5 років);

довгострокове (більше 5 років) і оренда.

4.             Залежно від суб'єктів і форм організації природо­

користування:

а)             право державного землекористування;

б)            право колективного природокористування;

в)             право індивідуального природокористування.

5.             Залежно від способів виникнення природокористу­

вання:

а)             право первинного природокористування;

б)            право вторинного природокористування.

338

Право загального і спеціального природокористування

Суб'єктами природокористування є держава, юридич­ні і фізичні особи. Суб'єктами права загального приро­докористування є всі фізичні і юридичні особи, а суб'єк­тами спеціального права природокористування є спе­ціальні суб'єкти, які відрізняються від суб'єктів загаль­ного природокористування його об'єктами.

До об'єктів загального природокористування відно­сяться такі об'єкти:

об'єкти, які не передаються і не закріплюються за конкретними суб'єктами;

не надаються дозволи на їх користування;

санкціоновано державою (суспільством) і закріп­лено правом їх загальнодоступного користування;

не підлягають юридичній фіксації;

безоплатність;

не потребують державно-правової реєстрації;

вони обумовлені невід'ємним природним правом людини на спілкування з природою і використання її властивостей.

Об'єктами права загального природокористування є майдани, проїзди, проходи, парки, сінокоси, вулиці, шляхи, пасовища. До загальних об'єктів також віднося­ться - земля, землі населених пунктів, землі сільськогос­подарського призначення.

Особливість права спеціального природокористуван­ня полягає в наступних положеннях (принципах):

підлягають передачі і закріпленню за конкретними суб'єктами;

обов'язкове надання дозволів;

платність користування;

юридично фіксуються в природоресурсових кадастрах;

підлягають державно-правовій реєстрації;

їх використання спрямоване на задоволення рекре­аційних, естетичних, оздоровчих, матеріальних та інших потреб особи.

До об'єктів права спеціального природокористування відносяться:

землі сільськогосподарських підприємств;

землі підсобного сільського господарства;

339

землі особистого сільського господарства;

орендні ділянки; 5)городи;

землі сільськогосподарських наукових, навчальних закладів;

землі фермерських господарств;

садові земельні ділянки;

9)             землі традиційних народних промислів.

Землі міст, землі селищ, землі сіл:

присадибні ділянки;

гаражні ділянки;

дачні ділянки;

земельні ділянки житлових та інших кооперативів;

землі промисловості; 6)землі транспорту;

землі оборони;

землі зв'язку;

землі ліній електропередач;

10)           землі іншого несільськогосподарського призна­

чення;

смуги відведення транспорту;

смуги земель трубопроводів, ліній зв'язку, елект­ропередач.

Землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони, ін­шого призначення поділяються на загальні та спеціальні.

Землі природоохоронного призначення (спеціальне природокористування):

землі заповідників;

землі заказників;

землі національних природних парків;

землі регіональних ландшафтів;

землі пам'яток природи-;

землі заповідних урочищ;

землі ботанічних садів;

землі дендрологічних парків;

землі зоологічних парків;

10)           землі пам'яток садово-паркового мистецтва.

Крім того, існують і інші види спеціального природо­

користування:

землі оздоровчого призначення;

землі рекреаційного призначення;

землі історико-культурного призначення;

340

землі лісового фонду;

землі водного фонду;

6)             надра (корисні копалини місцевого значення, за­

гальнодержавного значення).

Правові форми відшкодування збитків за порушення екологічного законодавства

За порушення екологічного законодавства або за еко­логічні правопорушення можуть наставати різні види юридичної відповідальності: дисциплінарна, адміністра­тивна, кримінальна, цивільно-правова або майнова. Від­шкодування збитків за порушення екологічного законо­давства відносяться до цивільно-правової відповідаль­ності.

Майнова відповідальність за екологічні правопору­шення - це різновид юридичної відповідальності, яка передбачає відшкодування (компенсацію) шкоди, запо­діяної фізичною чи юридичною особою за порушення екологічного законодавства, екологічних прав і обов'яз­ків власників, природокористувачів чи інших суб'єктів, у результаті яких нанесена шкода і вчинено адміністрати­вне правопорушення. Підставами майнової відповідаль­ності є:

наявність матеріальної або моральної реальної шкоди;

протиправність діяння;

наявність вини суб'єкта правопорушення;

причинний зв'язок між заподіяною шкодою і про-типравністю діяння;

підвищений екологічний ризик та небезпечна діяль­ність;

наявність чинного законодавства про майнову від­повідальність (відшкодування збитків);

7)             дієздатність і деліктоспроможність винної особи.

Майнова відповідальність може настати за різні види

екологічних правопорушень:

за земельні правопорушення;

за лісоправопорушення;

за водні правопорушення;

1 Див.: Андрейцев В. І. Екологічне право.- К., 1996.- С. 74-79.

341

4)' за гірничі правопорушення;

за правопорушення у сфері фауни і флори;

за порушення законодавства про атмосферне повітря;

за правопорушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

за порушення вимог нормативів екологічної безпеки;

за порушення норм і вимог Червоної книги;

за порушення вимог радіаційної і ядерної безпеки;

за порушення екологічних прав громадян тощо.

Відшкодування збитків може здійснюватися в добро­вільному порядку, коли винний суб'єкт визнає факт еко­логічного правопорушення і готовий реально відшкоду­вати заподіяну шкоду.

Другою формою відшкодування збитків є судовий порядок, державно-владний, заснований на державному примусі. Цей порядок застосовується тільки тоді, коли винна особа відмовляється добровільно відшкодувати завдані збитки.

За нанесення матеріальних збитків можуть викорис­товуватись додатково цивільно-правові форми захисту права власності, права природокористування - віндика-ційний позов і негаторний позов і пряме відшкодування завданих матеріальних або моральних збитків за пору­шення екологічного законодавства.

Крім того, за порушення екологічного законодавства можуть застосовуватись такі правові форми компенсації:

відшкодування збитків;

відшкодування втрат;

відшкодування витрат, пов'язаних з лікуванням -за шкоду здоров'ю чи втрату працездатності громадян;

відшкодування збитків за втрату годувальника.

3.7. АДМІНІСТРАТИВНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Загальна характеристика джерел адміністративного права

Адміністративне право - це така галузь права, або система правових норм і принципів, яка закріплює, регу­лює і охороняє організацію і порядок в системі держав­ного управління суспільством і державними органами.

Адміністративне право закріплює також види і склад ад­міністративних правопорушень, види адміністративних стягнень за адміністративні правопорушення, порядок і процес притягнення до адміністративної відповідальнос­ті громадян і посадових осіб, які допустили правопору­шення. Норми адміністративного права направлені на організацію функціонування адміністрації, виконавчо-розпорядчої діяльності, організаційно-управлінських від­носин.

Всі норми адміністративного права можна поділити на норми адміністративно-публічного права, які стосуються регулювання між державою та юридичними особами, які не належать до іноземної держави і норми адміністратив­но-приватного права, які регулюють правовідносини між державою та фізичними особами (громадянами). В ціло­му норми адміністративного права мають публічний і публічно-приватний характер.

Основними джерелами і формами адміністративного права є нормативно-правові акти держави, які можна по­ділити на дві групи: закони і підзаконні нормативно-правові акти вищих органів законодавчої і виконавчої влади. Найважливішими джерелами цієї галузі права є: Конституція України, кодекси: Митний кодекс, Кодекс України про адміністративні правопорушення; органічні і звичайні поточні закони; Укази Президента, Постанови Кабінету Міністрів: статути, правила, регламенти, поло­ження, інструкції, які видаються на підставі закону і ви­значають правовий статус посадових осіб, державних службовців і громадян. Всі вони мають характер норма­тивно-правових актів. Особливість цих актів полягає в тому, що вони регулюють адміністративні правовідноси­ни, адміністративну відповідальність і охороняють право­порядок і порядок управління різними сферами державно­го і громадянського життя або громадянського суспільства.

Державна служба в Україні

Питання про державну службу і статус державного службовця регулюється Законом України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року і іншими Законами України. Цей закон регулює суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення право-

342

343

вих, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну служ­бу. Він визначає загальні засади діяльності, а також ста­тус державних службовців, які працюють у державних органах та їх апараті.

Державна служба в Україні - це професійна діяль­ність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функ­цій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.

Державна служба ґрунтується на таких основних прин­ципах: 1) служіння народу України; 2) демократизму і законності; 3) гуманізму і соціальної справедливості; 4) пріоритету прав людини і громадянина; 5) професіо­налізму, компетентності, ініціативності, чесності, відда­ності справі; 6) персональної відповідальності за вико­нання службових обов'язків і дисципліни; 7) дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіональ­ного самоврядування; 8) дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян.

Право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового ста­ну, расової і національної приналежності, статі, політич­них поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів.

У законі закріплена етика поведінки державного служ­бовця. Він повинен: 1) сумлінно виконувати свої служ­бові обов'язки; 2) шанобливо ставитися до громадян, ке­рівників і співробітників, дотримуватися високої культу­ри спілкування; 3) не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця.

Указаний закон також закріплює і регулює: 1) Держав­ну політику в сфері державної служби; 2) Правовий ста­тус державних службовців державних органів та їх апара­ту; 3) Проходження державної служби в державних орга­нах та їх апараті; 4) Службову кар'єру; 5) Припинення державної служби; 6) Матеріальне та соціально-побутове забезпечення державних службовців; 7) Відповідальність за порушення законодавства про державну службу.

344

Загальна характеристика Кодексу про адміністративні правопорушення

Кодекс України про адміністративні правопорушення прийнятий 7 грудня 1984 р. і введений в дію з 1 червня 1985 р. За цей період в нього внесено багато змін і допов­нень.

Основним завданням Кодексу є охорона суспільного ладу України, різних форм власності, соціально-еконо­мічних, політичних та особистісних прав і свобод грома­дян, а також прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, установленого порядку управління, держав­ного і громадського порядку, зміцнення законності, запобі­гання правопорушенням, виховання громадян у дусі точно­го і неухильного додержання Конституції України і інших законів, поваги до прав, честі і гідності громадян, до пра­вил громадського співжиття, сумлінного виконання своїх обов'язків, відповідальності перед суспільством.

Кодекс про адміністративні правопорушення скла­дається із Загальної і Особливої частин. У Загальній час­тині закріплено поняття адміністративного правопору­шення, форми вини, відповідальності громадян, у тому числі неповнолітніх, відповідальності службових осіб, іноземних громадян і осіб без громадянства; визначені обставини, що виключають адміністративну відповідаль­ність (необхідна оборона і крайня необхідність); вказані мета і види адміністративних стягнень, порядок накла­дення адміністративних стягнень.

В Особливій частині закріплені види адміністратив­них правопорушень, склад правопорушень і санкції за них: 1) у галузі охорони праці і здоров'я населення; 2) по охороні власн©сті; 3) в галузі охорони природи, викорис­тання природних ресурсів, охорони пам'яток історії та культури; 4) в промисловості, будівництві та в галузі ви­користання електричної і теплової енергії; 5) в сільсько­му господарстві; за порушення ветеринарно-санітарних правил; 6) на транспорті, в шляховому господарстві і зв'язку; 7) в галузі житлових прав громадян, житлово-комунального господарства та благоустрою; 8) в галузі торгівлі, фінансів і промислів; 9) у галузі стандартизації, якості продукції та метрології; 10) у сфері громадської безпеки і громадського порядку; 11) у сфері управління.

345

У розділі III закріплено підвідомчість справ про адмі­ністративні правопорушення і систему органів, які упов­новажені розглядати справи про адміністративні право­порушення.

У розділі IV закріплено питання про провадження в справах про адміністративні правопорушення, про адмі­ністративні затримання, огляд речей і документів, про розгляд цих справ, про оскарження і опротестування постанов по справах.

В останньому, V розділі, закріплено питання стосовно виконання постанов про накладення адміністративних стягнень.

Поняття адміністративного проступку

Адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необереж­на) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, права і свободи громадян, на вста­новлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність. Адміні­стративна відповідальність за правопорушення настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до чинного законодавства криміналь­ної відповідальності (ст. 9 Кодексу).

Адміністративне правопорушення має такі ознаки, як і загальне поняття правопорушення: 1) суспільна небез­пека або шкода; 2) протиправність діяння; 3) винність діяння; 4) карність за діяння, які передбачені в Кодексі про адміністративні правопорушення та інших законах; 5) іноді потрібно встановити причинний зв'язок між протиправним діянням і наслідками.

Адміністративні правопорушення наносять значну шкоду громадському порядку, системі управління, правам і законним інтересам громадян, підприємствам і організа­ціям. Соціальна небезпека і шкода може бути різна. Якщо правопорушення наносять велику шкоду або становлять соціальну небезпеку, яка передбачена Кримінальним ко­дексом, то такі правопорушення потрібно кваліфікувати як кримінальні злочини, якщо буде встановлено склад злочину. Іноді за незначні злочини особа звільняється від кримінальної відповідальності і притягається до адмініст-

ративної відповідальності. Критерієм розмежування є вар­тість шкоди або тяжкість наслідків діяння.

Адміністративне правопорушення може бути вчинено умисно і необережно. Правопорушення визнається вчи­неним умисно, якщо особа, яка його вчинила, усвідом­лювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльнос­ті, передбачала шкідливі наслідки і бажала або свідомо допускала настання їх. Адміністративне правопорушен­ня визнається вчиненим з необережності, якщо особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання шкід­ливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковаж­но розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити.

Адміністративна відповідальність може наступати лише в тому випадку, якщо в Кодексі або інших норма­тивних актах передбачено склад адміністративного про­ступку і санкцію за його порушення. Якщо в законодав­стві немає складу адміністративного правопорушення або санкції за нього, особу не можна притягнути до ад­міністративної відповідальності.

Адміністративна відповідальність

Адміністративна відповідальність - це такий вид юри­дичної відповідальності, яка настає за адміністративні правопорушення, передбачені Кодексом про адміністра­тивні правопорушення і іншими нормативними актами.

Адміністративна відповідальність має на меті охорону суспільного ладу, порядку управління, прав і свобод громадян, підприємств і організацій і направлена на зміц­нення законності і правопорядку в суспільстві, вихован­ня громадян у дусі поваги до прав, честі і гідності інших громадян, держави і суспільства. Адміністративна відпо­відальність направлена також на запобігання (попере­дження) правопорушень зі сторони інших осіб. Державні органи і органи місцевого самоврядування координують на своїй території роботу всіх державних органів і гро­мадських організацій по запобіганню правопорушень.

Згідно ст. 29 Конституції України, ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в

346

347

порядку, встановлених законом. Ніхто не може бути під­даний заходу впливу в зв'язку з адміністративним пра­вопорушенням інакше як на підставі і в порядку, встано­влених законодавством. Провадження в справах про ад­міністративні правопорушення здійснюється на основі суворого дотримання законності. Застосування заходів адміністративного впливу проводиться в межах компе­тенції відповідних державних органів і у точній відповід­ності з законодавством (ст. 7 Кодексу).

Особа, яка вчинила адміністративне правопорушення, підлягає відповідальності на підставі законодавства, що діє під час і за місцем вчинення правопорушення. Акти, які скасовують або пом'якшують відповідальність за ад­міністративні правопорушення, мають зворотну силу (тобто поширюються і на правопорушення, вчинені до видання цих актів). Акти, які встановлюють або поси­люють відповідальність за адміністративні правопору­шення, зворотної сили не мають.

Адміністративна відповідальність - це міра держав­ного примусу, яка виражається в позбавленні певних со­ціальних благ правопорушника за адміністративний про­ступок, який передбачений законодавством про адмініст­ративні правопорушення. Відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення адміністративно­го правопорушення 16 років і є осудними. Неосудна осо­ба - особа, яка не могла усвідомлювати свої дії або керу­вати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тим­часового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану,- не піддягає адміністратив­ній відповідальності.

Не підлягають адміністративній відповідальності та­кож особи, які діяли в стані крайньої необхідності і не­обхідної оборони.

Такі дії не є адміністративними правопорушеннями. Крайня необхідність - це такі дії особи, які хоч і перед­бачені Кодексом про адміністративні правопорушення, але які вчинені в стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, яка загрожувала правам інших суб'єктів і не могла бути усунена іншим шляхом, і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена шкода. Необхідна оборона - це дії, які вчинені при захисті гро­мадського порядку, власності, прав і свобод громадян від протиправного посягання шляхом заподіяння шкоди по-

сягаючому, якщо при цьому не було допущено переви­щення меж необхідної оборони (ст. ст. 18,19 Кодексу).

Іноземні громадяни і особи без громадянства, які пе­ребувають на території України, підлягають адміністра­тивній відповідальності на загальних підставах.

Службові особи підлягають адміністративній відпові­дальності за адміністративні правопорушення, зв'язані з недодержанням встановлених правил у сфері охорони по­рядку управління, державного і громадського порядку, природи, здоров'я населення та інших правил, забезпе­чення виконання яких входить до їх службових обов'язків.

Згідно із ст. 21 Кодексу, особа, яка вчинила адміністра­тивне правопорушення, може бути звільнена від адмініст­ративної відповідальності з передачею матеріалів на розг^ ляд товариського суду, громадської організації або трудо­вого колективу, якщо до неї доцільно застосовувати заходи громадського впливу. При малозначності вчинено­го проступку особа може бути звільнена від адміністрати­вної відповідальності з застосуванням усного зауваження.

Порядок притягнення

до адміністративної відповідальності

і види адміністративних стягнень

За адміністративні правопорушення можуть застосо­вуватись такі види адміністративних стягнень:

офіційне попередження, яке фіксується установле­ним способом або виноситься в письмовій формі;

штраф - грошове стягнення, яке накладається на по­рушників за адміністративне правопорушення в розмірах і у випадках, встановлених КпАП і законами України;

оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення;

конфіскація предмета, який належав власнику і став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адмі­ністративного правопорушення - полягає в примусовій безоплатній передачі цього предмета у власність держави;

позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права керування транспортними засоба­ми, права полювання);

виправні роботи - застосовуються судом на строк

348

349

до 2 місяців за місцем постійної роботи особи і з відра­хуванням до 20% її заробітку в доход держави;

7) адміністративний арешт - до 15 діб у виняткових випадках за окремі види правопорушень.

Оплатне вилучення та конфіскація предметів можуть застосовуватись як основні, так і як додаткові адмініст­ративні стягнення; інші адміністративні стягнення мо­жуть застосовуватись тільки як основні. За одне право­порушення може бути накладено основне або додаткове стягнення. В ст. 61 Конституції України закріплено, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної від­повідальності одного виду за одне й те саме правопору­шення. Юридична відповідальність особи має індивідуаль­ний характер. При, накладенні стягнень повинні врахову­ватися характер правопорушення, особа правопорушника, ступінь його вини, обставини, що пом'якшують або об­тяжують адміністративну відповідальність. При вчинен­ні особою кількох правопорушень адміністративне стяг­нення накладається за кожне правопорушення окремо або за одне, як за більш серйозний проступок.

Згідно з ст. 38 Кодексу адміністративне стягнення може бути накладено не пізніше як через 2 місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопо­рушенні - через 2 місяці з дня його виявлення.

У разі відмови в порушенні кримінальної справи і за наявності адміністративного проступку, стягнення може бути накладено не пізніше як через місяць з дня прийнят­тя рішення про відмову в порушенні кримінальної справи або її закриття. Якщо особа, яка вчинила адміністративне правопорушення і притягнута до відповідальності, протя­гом року не вчинила нових порушень, то вона вважається такою, що не підлягала адміністративному стягненню.

Строки адміністративного арешту обчислюються до­бами, виправних робіт - місяцями або днями, позбавлен­ня спеціального права - роками, місяцями або днями.

Стадії адміністративного провадження

Адміністративні стягнення можуть накладатися: ви­конкомами місцевих рад, держадміністраціями, судами загальної юрисдикції, органами внутрішніх справ, конт­рольно-наглядовими органами (інспекціями) - органами пожежного нагляду, залізничного транспорту, правови-

ми і технічними інспекторами праці, митними органами, санепідеморганами тощо.

Розгляд справ про адміністративні правопорушення відбувається на засадах рівності громадян, всебічності, своєчасності, повноти, об'єктивності, відкритості, при наявності складу адміністративного проступку, доказів і пояснень зацікавлених осіб.

Основними стадіями адміністративного провадження є:

адміністративне розслідування по факту проступку;

порушення справи про адміністративне провадження;

розгляд та вирішення цієї справи (аналіз фактичних обставин справи, оцінка доказів і кваліфікація складу правопорушення);

вибір правової норми, яку необхідно застосовувати;

прийняття рішення по справі;

оскарження або перегляд постанови в порядку нагляду;

виконання постанов про притягнення до адмініст­ративної відповідальності.

Всі ці стадії адміністративного провадження закріп­лені в розділах IV-V (глави 18-33) Кодексу про адмініст­ративні правопорушення. За загальним правилом адміні­стративне стягнення може бути накладено не пізніше як через 2 місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні - 2 місяці з дня його вияв­лення. У випадку відмови в порушенні кримінальної справи або її закриття, але при наявності в діях поруш­ника ознак адміністративного правопорушення адмініст­ративне стягнення може бути накладено не пізніше як через місяць з дня прийняття рішення про відмову в по­рушенні кримінальної справи або про її закриття.

Провадження в справі про адміністративне правопо­рушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю за таких обставин:

відсутність події і складу адміністративного право­порушення;

недосягнення особою, яка вчинила проступок 16-річного віку;

неосудність особи;

вчинення проступку в стані крайньої необхідності або необхідної оборони;

видання акта амністії...;

скасування акта про адміністративну відповідальність;

закінчення строків, установлених для розгляду та­ких справ тощо.

350

351

3.8. ФІНАНСОВЕ ПРАВО

1) Відносини, що регулюються фінансовим правом Норми фінансового права регулюють фінансову сис­тему України, до якої входять: державний бюджет (або загальнодержавні централізовані фонди); фінанси дер­жавного соціального страхування (Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування); Фонд для здійснення заходів з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС та соціаль­ного захисту населення: децентралізовані фонди (фінан­си галузей народного господарства, підприємств різних форм власності); різні форми кредиту (банківський, дер­жавний); місцеві бюджети. Тому предметом фінансового права є суспільні правовідносини, які виникають у про­цесі фінансової діяльності держави та інших суб'єктів з формування і розподілу централізованих і децентралізо­ваних фондів, які необхідні для реалізації основних завдань і функцій держави. Для регулювання фінансових правовід­носин держава використовує імперативні, державно-влад­ні методи. У зв'язку з цим норми фінансового права мають категоричний, зобов'язувальний і забороняючий характер. Усі ці норми, як правило, забезпечуються дер­жавним примусом або санкціями у випадку фінансових правопорушень.

За своєю структурою фінансово-правові відносини складаються з таких елементів: суб'єкти правовідносин, об'єкти правовідносин, зміст фінансових правовідносин. Суб'єктами фінансово-правових відносин виступають: держава та її органи,- з одного боку, з іншого - громадя­ни і юридичні особи різних форм власності. Об'єктом фі­нансових правовідносин є майно або кошти, які формую­ться і розподіляються державою, ставки податку і обов'язкових платежів, які встановлені податковим зако­нодавством для громадян і юридичних осіб. За своїм зміс­том фінансово-правові відносини виражають юридичний і фактичний зміст (матеріальний). До юридичного змісту входять суб'єктивні права і обов'язки держави і платників податку. У фінансових правовідносинах, як правило, не існує автономної рівності й рівноправності, як у цивіль­них правовідносинах. Платники податків зобов'язані ви­конувати норми фінансового права, державно-владні при­писи. Разом з тим вони мають право на захист своїх май­нових прав відповідно до чинного законодавства.

2)             Суб 'єкти фінансових правовідносин

Суб'єктами фінансових правовідносин є держава та Д державні органи - органи управління фінансами, інші дер­жавні органи, органи місцевого самоврядування, юридичні особи - державні підприємства,- кооперативні організації, приватні підприємства і організації, іноземні юридичні особи, змішані підприємства, громадяни України, інозем­ні громадяни і особи без громадянства, які постійно про­живають в Україні або займаються підприємницькою діяльністю.

У кожній державі існують державні органи, які зай­маються фінансово-податковою політикою. В Україні - це Верховна Рада, яка формує державний бюджет і займається розподілом державного бюджету, встановлює бюджетн> систему, систему оподаткування; засади фінансового, гро­шового, кредитного та інвестиційних ринків; статус націо­нальної валюти; порядок випуску і обігу державник цінних паперів, їх види і типи. Велику роль в управлінні фінанса­ми відіграє Президент України (ст. ст. 102, 106 Конститу­ції), Кабінет Міністрів (ст. і 15), Міністерство фінансів. Та­кож до таких органів можна віднести Головне управління Державного казначейства, Державну податкову адмініст­рацію, податкові державні адміністрації АРК, областей, міст і районів, Рахункову палату, Національний банк України та інші державні органи. Повноваження всіх цих державних органів закріплено в Конституції та законах України.

3)             Поняття податку та його види

Податок - це обов'язковий грошовий внесок до бю­джету відповідного рівня або державного цільового фонду, здійснюваний платниками податку (підприєм­ствами і громадянами) у порядку і на умовах, які визна­чаються законами і декретами України. Поняття подат­ку є економічно-фінансовою і правовою (юридичною) категорією. Спеціалісти з фінансового права визначають податки як обов'язкові за юридичною формою, індивіду­альні, безвідплатні, нецільові, безповоротні, безумовні платежі юридичних і фізичних осіб, встановлені органа­ми законодавчої влади або органами місцевого самовря­дування для зарахування в державний чи місцевий бю­джет або в цільовий фонд у точно визначеному розмірі і в певний термін.

352

12    1—433

353

Податок як обов'язковий платіж має такі ознаки: обов'язковість, перехід права власності від фізичних і юридичних осіб до держави, спрямованість у конкретний бюджет, індивідуальна безвідплатність, регулярність стяг­нення.

Разом з тим слід наголосити, що податки використо­вуються для утримання держави та її апарату, виконання основних завдань і функцій держави, вирішення загаль­нонародних програм в економічній та інших соціальній сферах.

Сукупність податків, зборів, інших обов'язкових пла­тежів до бюджету і внесків до державних цільових фон­дів, що справляються у встановленому порядку, становить систему оподаткування.

Система оподаткування будується за принципами обов'язковості, економічної доцільності, соціальної справедливості, поєднання інтересів держави, регіонів, підприємств і громадян та забезпечує надходження кош­тів до бюджетів відповідних рівнів і державних цільових фондів.

Усі податки, які існують в Україні, можна поділити на: загальнодержавні податки й інші загальнообов'язкові платежі та місцеві податки і збори. ; Загальнодержавних податків і обов'язкових платежів існує близько 19, основні з них: податок на додану вар­тість; акцизний збір; податок на доходи підприємств і організацій; прибутковий податок з громадян; мито; державне мито; податок на майно підприємств; податок на нерухоме майно громадян; плата за землю; податок з власників транспортних засобів; податок на промисел.

До місцевих податків і зборів належать: готельний збір; збір за паркування автомобілів; ринковий збір; збір на видачу ордера на квартиру; курортний збір; податок з реклами; комунальний податок та інші обов'язкові збори.

Місцеві податки і збори встановлюються органами місцевого самоврядування відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок.

4) Прибутковий податок з громадян

Прибутковий податок з громадян посідає домінуюче місце в системі оподаткування громадян. Платниками цього податку є громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства.

Об'єктом оподаткування у громадян, які мають постійне місце проживання в Україні, є сукупний оподатковува­ний дохід за календарний рік (що складається з місячних сукупних оподатковуваних доходів), одержаний з різних джерел як на території України, так і за її межами. При визначенні сукупного оподатковуваного доходу врахо­вуються доходи, одержані як у натуральній формі (за ві­льними ринковими цінами), так і в грошовій. До сукуп­ного оподатковуваного доходу не включаються:

допомога з державного соціального страхування, крім допомоги з тимчасової непрацездатності;

суми одержуваних аліментів;

державні і додаткові пенсії;

компенсаційні виплати у грошовій і натуральній формі, крім компенсації за невикористану відпустку при звіль­ненні;

доходи громадян від реалізації вирощеної сільгосп­продукції;

суми, отримані в результаті успадкування і дарування;

виграші за облігаціями державних позик.

Питання про прибутковий податок з громадян регулю­ється декретом Кабінету Міністрів від 26.12.92 р. «Про прибутковий податок з громадян», законом від 14.02.96 р. «Про внесення змін і доповнень до декрету Кабінету Мі­ністрів України «Про прибутковий податок з громадян».

Податок стягується за прогресивними ставками подат­ку, які закріплені в ст. 7 декрету. До них внесено зміни і доповнення новим законодавством. Крім того, можливі нові зміни у зв'язку із прийняттям Податкового кодексу України. Разом з тим потрібно наголосити, що ставки податку становлять від 10% до 40% сукупного доходу громадян або доходу за основним місцем роботи.

3.9. КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО

Загальна характеристика Кримінального кодексу України

Новий кримінальний кодекс України прийнятий у квіт­ні 2001 року і введений в дію з 1.09.2001 року. Основним завданням Кримінального кодексу (КК) є правове забез­печення охорони прав і свобод людини і громадянина,

354

12*

355

власності, громадського порядку і громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочин­них посягань, забезпечення миру і безпеку людства, а також запобігання злочинам. Для здійснення цього зав­дання КК України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, які їх вчинили.

У ст. З КК України закріплено, що законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кри­мінальний кодекс України, який ґрунтується на Консти­туції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Закони України про кримінальну відповідальність, прийняті після набуття чинності цим Кодексом, включаються до нього з часу набрання ними чинності. Злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом. Застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено. Закони про кримінальну відповідальність повинні відповідати поло­женням міжнародних договорів, які ратифіковані (схва­лені) Верховною Радою України.

Статтею 4 КК закріплено, що закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передба­чено законом, але не раніше дня його опублікування. Злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчи­нення цього діяння.

Відповідно до ст. 5 КК закон про кримінальну відпо­відальність, який скасовує злочинність діяння або по­м'якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповід­ні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули по­карання, але мають судимість. Закон, який встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідаль­ність, не має зворотної дії в часі. Закон про кримінальну відповідальність, який частково пом'якшує відповідаль­ність, чи частково її посилює, має зворотну дію в часі лише у тій частині, яка пом'якшує відповідальність.

Особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодек­сом. Злочин визнається вчиненим на території України,

356

якщо його було почато, продовжено, закінчено або при­пинено на території України. Злочин вважається вчине­ним на території України, якщо його виконавець або хо­ча б один із співучасників діяв на території України.

Питання про кримінальну відповідальність диплома­тичних представників іноземних держав та інших грома­дян, які відповідно із законами або міжнародними дого­ворами не є підсудні в кримінальних справах судом України, у випадку вчинення ними злочину на території України, вирішуються дипломатичним шляхом (ст. 6 КК).

Громадяни України, а також особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини за її' межами, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, які ратифіковані Верховною Радою України. Якщо ці особи зазнали кримінального покарання за ме­жами України, вони не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальності за ці злочини (ст. 7 КК).

Іноземці та особи без громадянства, які не проживають постійно в Україні і вчинили злочини за її межами, підля­гають в Україні відповідальності за цим Кодексом у ви­падках, передбачених міжнародними договорами або якщо вони вчинили особливо тяжкі злочини проти прав і сво­бод громадян України або інтересів України (ст. 8 КК).

Громадяни України та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні і які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідально­сті та віддання до суду. Іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі цього Кодексу, можуть бути передані для відбування покаран­ня за вчинений злочин тій державі, громадянами якої во­ни є, якщо така передача передбачена міжнародними до­говорами України. Іноземці і особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території, мо­жуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду або пе­редані для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені міжнародними договорами України.

Кримінальний кодекс складається із Загальної і Особ­ливої частин. У Загальній частині закріплено загальні по­ложення про завдання Кримінального кодексу і підстави

357

кримінальної відповідальності (Розділ І); Закон про кри­мінальну відповідальність (Розділ II); Злочин, його види та стадії (Розділ III); особа, яка підлягає кримінальній від­повідальності (суб'єкт злочину) (Розділ IV); вина, та її форми (Розділ V); співучасть у злочині (Розділ VI); по­вторність, сукупність та рецидив злочинів (Розділ VII); обставини, що спричиняють злочинність діяння (необхід­на оборона, крайня необхідність, затримання злочинця) (Розділ VIII); звільнення від кримінальної відповідальнос­ті (Розділ IX); покарання та його види (Розділ X); призна­чення покарання (Розділ XI); звільнення від покарання та його відбування (Розділ XII); судимість (Розділ XIII); примусові заходи медичного характеру та примусове лі­кування; особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх (Розділ XV).

В Особливій частині закріплено такі види злочинів: Розділ І. Злочини проти основ національної безпеки Ук­раїни; Розділ II. Злочини проти життя та здоров'я особи; Розділ III. Злочини проти волі, честі та гідності особи; Розділ VI. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи; Розділ V. Злочини проти вибор­чих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина; Розділ VI. Злочини проти власності; Роз­діл VII. Злочини у сфері господарської діяльності; Роз­діл VIII. Злочини проти довкілля; Розділ IX. Злочини проти громадської безпеки; Розділ X. Злочини проти безпеки виробництва; Розділ XI. Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту; Розділ XII. Злочини проти громадського порядку та моральності; Розділ XIII. Злочини у сфері обігу наркотичних засобів тощо; Роз­діл XIV. Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення при­зову та мобілізації. Розділ XV. Злочини проти авторите­ту органів державної влади, органів місцевого самовря­дування та об'єднань громадян; Розділ XVI. Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж; Роз­діл XVII. Злочини у сфері службової діяльності. Роз­діл XVIII. Злочини проти правосуддя; Розділ XIX. Зло­чини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини). Розділ XX. Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного порядку. При­кінцеві та перехідні положення (два розділи).

Поняття кримінального злочину

Злочини, як соціальне явище, з'явились із виникнен­ням держави і законодавства. У родовому суспільстві їх називали різними правопорушеннями або ексцесами. Сам термін «злочин» складається із двох слів - «зло» й «чинити», по суті це слово означає чинити зло. В новому тлумачному словнику української мови термін «злочин» тлумачать 1) як суспільно небезпечна дія, що чинить зло людям; злочинство, злодіяння; 2) неприпустимий, ганеб­ний вчинок.1

У різних країнах поняття злочину розглядалося по-різ­ному. В колишньому СРСР до цього поняття підходили з класових позицій, оскільки вважалось, що клас, який при владі, в кримінальному законодавстві закріплює певні види діянь, які мають класову соціальну небезпеку, які заборонені законом і за які встановлена кримінальна від­повідальність. У західних країнах вважали, що поняття злочину вічне і незмінне для всіх історичних епох. До поняття злочину можна підходити з позицій загально­людських соціальних цінностей.

Власне поняття кримінального злочину може бути не­змінне протягом тривалого часу, а можливо і вічне, але самі види кримінальних злочинів змінюються залежно від типу держави, від суспільного ладу, від форм прав­ління і видів державного режиму. Поняття кримінально­го злочину також залежить від рівня розвитку науки кримінального права і судової практики.

Види злочинів можуть бути різними - кримінальні злочини, моральні злочини, релігійні злочини, політичні злочини, міжнародно-правові злочини тощо. Всі ці види злочинів можуть бути закріплені і не закріплені в кримі­нальному законодавстві. Кримінальний закон, який при­ймається державною владою, визначає види суспільно небезпечних діянь, які є кримінальними злочинами в той чи інший період.

У ст. 11 ч. 1 нового Кримінального кодексу дається ви­значення поняття кримінального злочину: «злочином є пе­редбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діян­ня (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину».

' Див.: Новий тлумачний словник української мови. Том 2.- К.: Аконіт.- 1998.-С. 155.

358

359

В ч. 2 ст. 11 КК України також вказується, що «не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспіль­ної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі». Малозначне діяння - це таке діяння, яке за характером і змістом вини і наслідків не могло завдати шкоди або завдало дуже малу шкоду. За незначні або малозначні діяння, як правило, наступає адміністративна відповідальність.

Поняття злочину відрізняється від інших аналогічних понять і правопорушень такими ознаками: 1) суспільна небезпека; 2) протиправність; 3) винність; 4) караність; 5) причинний зв'язок. Такі ж ознаки мають і інші право­порушення, але кримінальні злочини відрізняються від них тим, що вони більш тяжкі правопорушення і закріп­лені в Кримінальному кодексі (законі). Злочини, на від­міну від адміністративних правопорушень, є більш суспіль­но небезпечними і заподіюють більшу шкоду суспільст­ву, державі і громадянам тощо.

1)             Суспільна небезпека є однією із основних ознак зло­

чину. Суспільна небезпека злочинів полягає в тому, що

всі ці діяння завдають суттєву шкоду соціальним ціннос­

тям, які охороняються кримінальним законодавством. Пе­

релік соціальних цінностей дається в Особливій частині

Кримінального кодексу України: Національна безпека

України, життя і здоров'я громадян, господарська діяль­

ність тощо. Ступінь суспільної небезпеки залежить від

характеру об'єктів злочину (національна безпека, життя і

здоров'я людини), від форм вини: навмисні чи необережні

злочини; від тяжкості наслідків, що настали; від способу

посягання, мотивів, мети і інших обставин.

Залежно від ступеня тяжкості всі злочини поділяють­ся на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

Протиправність діяння означає, що злочином може бути лише таке суспільно небезпечне діяння, яке перед­бачене кримінальним законодавством України, і пору­шує суб'єктивні права учасників суспільних відносин. Суспільна небезпека і протиправність дуже тісно взає­мопов'язані.

Кримінальній відповідальності і покаранню підля-

360

гає лише особа, яка винна у вчиненні злочину, тобто яка навмисно або з необережності вчинила діяння, яке перед­бачене КК України. Відповідно до ст. 23 КК України вина - є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом та її наслід­ків, виражене у формі умислу або необережності.

Умисел поділяється на прямий і непрямий. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпеч­ний характер свого діяння (дії або бездіяльності), перед­бачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлюва­ла суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх на­стання (ст. 24 КК).

Відповідно до ст. 25 необережність поділяється на зло­чинну самовпевненість та злочинну недбалість. Необе­режність є злочинною самовпевненістю, якщо особа пе­редбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легко­важно розраховувала на їх відвернення. Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності). Хоча повинна була і могла їх передбачати. Без вини немає складу злочину і особа не може бути притягнута до кримінальної відпо­відальності.

4) Склад злочинів передбачений в Особливій частині КК України, в якій вказані покарання або санкції за кож­ний склад злочину. Якщо за ті чи інші діяння не вказані кримінальні покарання, то вони не вважаються криміналь­ним злочином. Таким чином, караність діяння є обов'яз­ковою ознакою злочину, іноді особа може бути звільнена від покарання, якщо буде визнано, що на час розсліду­вання або розгляду справи в суді внаслідок зміни обста­вин вчинене нею діяння втратило суспільно небезпечний характер або ця особа перестала бути суспільно небез­печною. Наприклад, відповідно до ст. 45 КК, особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняєть­ся від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані збит­ки або усунула заподіяну шкоду (аналогічно ст. ст. 44,

36 J

46-49 - на підставі закону про амністію чи акта помилу­вання, у зв'язку з примиренням винного з потерпілим, в зв'язку з передачею особи на поруки, у зв'язку зі зміною обстановки, в зв'язку із закінченням строку давності.

5) Особу можна притягати до кримінальної відповідаль­ності лише тоді, коли між протиправним винним суспільно небезпечним діянням і наслідками існував безпосередній причинний зв'язок. Якщо немає причинного зв'язку між протиправним діянням і тяжкими наслідками, то немає форм вини і особа невинна в учиненні злочину. Тому більшість спеціалістів вважають, що причинний зв'язок є однією з основних ознак кримінального злочину.

Всі ці ознаки в сукупності і складають поняття кримі­нального злочину. Іноді також виділяють факультативні ознаки злочину - мотиви, цілі злочину тощо.

Поняття кримінальної відповідальності і види покарань за КК України

Кримінальна відповідальність є однією з видів юри­дичної відповідальності. Кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні зло­чину. Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону. Стат­тею 62 Конституції України закріплено, що особа вважа­ється невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвину­вальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.

Кримінальна відповідальність - це вид юридичної від* повідальності, яка встановлена кримінальним законо­давством як негативна оцінка і кара, як особливий вид державного примусу, який має публічний характер, за^ стосовується тільки судом від імені держави, у формі вироку до особи, яка винна у вчиненні злочину.

Таким чином, кримінальна відповідальність за своїм змістом є карою. Вона призначається лише судом за вчинений злочин і повинна бути співрозмірна вчиненому

362

злочину; вона спричиняє засудженому певні страждання і обмеження в дієздатності і тягне за собою судимість.

Покарання виражає негативну оцінку як злочину, так і поведінки або діяльності особи, яка його вчинила. Пока­рання - це така міра примусу, яка застосовується лише судом, у певній формі і в таких видах, які передбачені в санкціях кримінального закону. Ця міра покарання має публічний характер.

Підставами кримінальної відповідальності є склад злочину (об'єктивна і суб'єктивна сторона злочину, об'єкт і суб'єкт злочину), вік особи, її осудність і наяв­ність кримінального закону.

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної вин­ною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому за­коном обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й впровадження засудже­них, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людсь­ку гідність (ст. 50 КК України).

Відповідно до ст. 51 КК України передбачаються ли­ше такі види кримінальних покарань до осіб, визнаних винними у вчиненні злочину:

штраф;

позбавлення військового, спеціального звання, ран­гу, чину або кваліфікаційного класу;

позбавлення права обіймати певні посади або за­йматися певною діяльністю;

громадські роботи;

виправні роботи;

службові обмеження для військовослужбовців-

конфіскація майна;

арешт;

обмеження волі;

тримання в дисциплінарному батальйоні військо­вослужбовців;

позбавлення волі на певний строк;

довічне позбавлення волі.

Основними покараннями є громадські роботи, виправ­ні роботи, службові обмеження для військовослужбов­ців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарно­му батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на

363

певний строк, довічне позбавлення волі. Додатковими покараннями є позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіс­кація майна. Штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю можуть засто­совуватися як основні, так і як додаткові покарання.

За один злочин може бути призначено лише одне ос­новне покарання, передбачене в санкції статті Особливої частини КК України. До основного покарання може бути приєднане одне чи декілька додаткових покарань у ви­падках та порядку, передбачених Кримінальним кодек­сом. Кримінальні покарання можуть призначатися лише за вироком суду. Ухилення від покарання, призначеного вироком суду, має наслідком відповідальність, передба­чену статтями 389 та 390 КК України.

Штраф - це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК України.

Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу - засуджена за тяжкий чи особливо тяжкий злочин особа, яка має війсь­кове чи спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, може бути позбавлена за вироком суду цього зван­ня, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю - може бути призначене як основне покарання на строк від 2 до 5 років або як до­даткове покарання на строк від 1 до 3 років і в тому ви­падку, якщо воно не передбачено в санкції статті Особ­ливої частини КК України.

Громадські роботи - полягають у виконанні засу­джених у вільний від роботи чи навчання час безоплат­них суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Громадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот со­рока годин і відбуваються не більше як чотири години на день. Громадські роботи не призначаються особам, ви­знаних інвалідами першої або другої групи, вагітним жін­кам, особам, які досягли пенсійного віку, а також війсь­ковослужбовцям строкової служби.

Виправні роботи - встановлюються на строк від 6 місяців до 2 років і відбуваються за місцем роботи засу­дженого з вирахуванням в дохід держави від 10 до 20 від-

364

сотків зарплати. Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок, жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, які не досягли 16 років, до пенсіонерів тощо.

Службове обмеження для військовослужбовців -застосовується до засуджених військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від 6 мі­сяців до 2 років у випадках, передбачених КК України або замість обмеження волі чи позбавлення волі врахо­вуючи обставини справи. Під час відбуття цього пока­рання проводиться відрахування в дохід державі від 10 до 20 відсотків із суми грошового забезпечення. В цей час засуджений не може бути підвищений на посаді, у військовому званні, строк покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання.

Конфіскація майна - це покарання полягає в приму­совому безоплатному вилученні у власність держави всьо­го або частини майна, яке є власністю засудженого. Конфіс­кація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випад­ках, прямо передбачених в Особливій частині КК України.

Перелік майна, що не підлягає конфіскації, визначається законом України.

8)             Арешт - це такий вид покарання, який полягає в

триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється

на строк від 1 до 6 місяців. Військовослужбовці відбувають

арешт на гауптвахті. Арешт не застосовується до осіб

віком до 16 років, вагітних жінок та до жінок, які мають

дітей віком до 8 років.

9)             Обмеження волі - цей вид покарання полягає в

триманні особи в кримінально-виконавчих установах

відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах

здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням

засудженого до праці. Обмеження волі встановлюється

на строк від 1 до 5 років. Це покарання не застосовується

до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, які мають дітей

віком до 14 років, до пенсіонерів, військовослужбовців

строкової служби та до інвалідів першої і другої груп.

10)           Тримання в дисциплінарному батальйоні вій­

ськовослужбовців - призначається військовослужбовцям

строкової служби на строк від 6 місяців до 2 років, або

замість позбавлення волі на строк не більше 2 років.

365

Позбавлення волі на певний строк полягає в ізоляції засудженого та поміщення його на певний строк у кримінально-виконавчі установи (від 1 до 15 років).

Довічне позбавлення волі - встановлюється за •вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується ли­ше у випадках, спеціально передбачених КК, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на пев­ний строк. Цей вид покарання не застосовується до осіб, що вчинили злочин у віці до 18 років, і до осіб понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину на момент постановлення вироку.

Співучасть у вчиненні злочину

Відповідно до ст. 26 КК України співучастю у злочині є умисна спільна учать декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину.

Співучасниками злочину, поряд з виконавцем, є ор­ганізатор, підбурювач та пособник.

Виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у спів­участі з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших с?сіб, що відповідно до за­кону не підлягають кримінальній відповідальності за вчинене, вчинила злочин, передбачений КК України.

Організатором є особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організатором також є особа, яка утвори­ла організовану групу чи злочинну організацію або керу­вала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності орга­нізованої групи або злочинної організації.

Підбурювачем є особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину.

Пособником є особа, яка порадами, вказівками, на­данням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочин­ця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти прихову­ванню злочину.

Не є співучастю не обіцяне заздалегідь перехову­вання злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слі­дів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або придбання чи збут таких предметів. Особи, які вчи­нили ці діяння, підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, передбачених статтями 198 та 396 КК України.

Не є співучастю обіцяне до закінчення вчинення злочину неповідомлення про достовірно відомий підготов-люваний або вчинюваний злочин. Такі особи підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, коли вчинене ними діяння містить ознаки іншого злочину.

У ст. 28 КК закріплено положення про вчинення зло­чину групою осіб, групою осіб за попередньою змовою, організованою групою або злочинною організацією.

Злочин визнається таким, що вчинений групою осіб, якщо у ньому брали участь декілька (два або біль­ше) виконавців без попередньої змови між собою.

Злочин визнається вчиненим за попередньою змо­вою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення.

Злочин визнається вчиненим організованою гру­пою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізува­лися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиними планом з розподь лом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення всього плану, відомою всім учасникам групи.

Злочин визнається вчиненим злочинною організа­цією, якщо він учинений стійким ієрархічним об'єднанням декількох осіб (три і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинен­ня тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної дія­льності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

Відповідно до ст. 29 КК України передбачена кримі­нальна відповідальність співучасників злочину.

1) Виконавець (співвиконавець) підлягає криміналь­ній відповідальності за статтею Особливої частини КК, яка передбачає вчинений ним злочин.

366

367

Організатор, підбурювач та пособник підлягають кримінальній відповідальності за відповідною частиною ст. 27 і тією статтею (частиною статті) Особливої части­ни КК, яка передбачає злочин, вчинений виконавцем.

Ознаки, що характеризують особу окремого спів­учасника злочину, ставляться у вину лише цьому спів­учасникові. Інші обставини, що обтяжують відповідаль­ність і передбачені у статтях Особливої частини КК як ознаки злочину, що впливають на кваліфікацію дій вико­навця, ставляться у вину лише співучаснику, який усві­домлював ці обставини.

У разі вчинення виконавцем незакінченого злочину інші співучасники підлягають кримінальній відповідаль­ності за співучасть у незакінченому злочині.

Співучасники не підлягають кримінальній відпові­дальності за діяння, вчинене виконавцем, якщо воно не охоплювалося їхнім умислом.

Організатор організованої групи чи злочинної органі­зації підлягає кримінальній відповідальності за всі зло­чини, вчинені організованою групою чи злочинною ор­ганізацією, якщо вони охоплювалися його умислом.

Інші учасники організованої групи чи злочинної орга­нізації підлягають кримінальній відповідальності за зло­чини, у підготовці або вчиненні яких вони брали участь незалежно від тієї ролі, яку виконував у злочині кожен з них (ст. ЗО КК).

У разі добровільної відмови від вчинення злочину ви­конавець (співвиконавець) не підлягає кримінальній від­повідальності за наявності умов, передбачених ст. 17 КК (добровільна відмова при незакінченому злочині). У цьо­му випадку інші співучасники підлягають кримінальній відповідальності за готування до цього злочину або за­мах на той'злочин, від вчинення якого добровільно від­мовився виконавець.

Не підлягають кримінальній відповідальності при до­бровільній відмові організатор, підбурювач чи пособник, якщо вони відвернули вчинення злочину або своєчасно повідомили відповідні органи державної влади про зло­чин, що готується або вчиняється. Добровільною відмо­вою пособника є також ненадання ним засобів чи зна­рядь вчинення злочину або неусунення перешкод вчи­ненню злочину.

У разі добровільної відмови будь-кого зі співучасни-

368

ків виконавець підлягає кримінальній відповідальності за готування до злочину або за замах на злочин, залежно від того, на якій з цих стадій його діяння було припинено (ст. 31 КК).

Поняття неосудності

Відповідно до ст. 18 КК України суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відпові­дальність.

Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними (ст. 19 КК).

Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, пе­редбаченого КК України, перебувала в стані неосуднос­ті, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного за­хворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до ухвалення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідом­лювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужан­ня така особа може підлягати покаранню.

У ст. 20 КК закріплено поняття «обмежена осудність».

Підлягає кримінальній відповідальності особа, яка визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.

Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного харак­теру (ст. 20 КК).

Для вирішення питання про визнання особи неосудною використовується два критерії: медичний і юридичний.

369

Медичний критерій визначається наявністю таких ознак:

хронічна душевна хвороба, яка має затяжний характер (шизофренія,  епілепсія,   прогресивний   параліч  тощо);

тимчасовий розлад душевної діяльності, який настає в період загострення деяких хвороб (алкогольний психоз, патологічне сп'яніння, бредові стани тощо); 3) слабоум­ство (олігофренія) - вроджене або набуте в ранньому віці порушення розумових здібностей. Розрізняють три ста­дії слабоумства; дебільність, імбецільність та ідіотію; 4) інший хворобливий стан, який пов'язаний з розладом психічної діяльності.

Юридичний критерій складається з двох ознак: 1) інте­лектуальний - нездатність особи усвідомлювати свої дії; 2) вольовий - нездатність особи керувати своїми діями.1

Для визнання особи неосудною достатньо наявності од­нієї з ознак. Вчинення неосудною особою суспільно небез­печного діяння не є злочином, оскільки немає в діях осо­би вини, хоча шкода може бути матеріальна чи моральна.

Відповідно до ст. ст. 92, 93 КК до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння в стані неосудності або в стані обмеженої осудності, можуть застосовуватися при­мусові заходи медичного характеру.

Відповідальність неповнолітніх за кримінальним законодавством

За загальним правилом кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповни­лося 16 років (ст. 22 КК).

Особи, що вчинили злочин у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за умисне вбивство (ст. ст. 115-117), посягання на життя держав­ного чи громадського діяча, працівника правоохоронно­го органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або війсь­ковослужбовця, судді, народного засідателя чи присяж­ного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною зі здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (статті  112, 348, 379,

Див.: Кримінальне право України.- К., 1995.- С. 66. 370

400, 443), умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 122, ч. 2 ст. ст. 345, 346, 350, 377, 398), диверсію (ст. 113), банди­тизм (ст. 257), терористичний акт (ст. 258), захоплення заручників (статті 147 і 349), зґвалтування (ст. 152), кра­діжку (ст. ст. 185, ч. 1 ст. ст. 262, 308), грабіж (ст. ст. 186, 262, 308), розбій (ст. 187, ч. З ст. 262, 308), вимагання (ст. ст. 189, 262, 308), умисне знищення або пошкоджен­ня майна (ч. 2 ст. 194, 347, 352, 378, ч. 2, 3 ст. 399), по­шкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (ст. 277), угон або захоплення залізничного рухомого скла­ду, повітряного, морського чи річкового судна (ст. 278), не­законне заволодіння транспортним засобом (ч. 2, 3 ст. 289), хуліганство (ст. 296).

У розділі XV (ст. 97-108 КК) закріплені особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.

Неповнолітнього, який вперше вчинив злочин не­великої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного харак­теру, передбачені частиною 2 ст. 105 КК.

Примусові заходи виховного характеру, передбачені ч. 2 ст. 105 КК, суд застосовує і до особи, яка до досяг­нення віку, з якого може наставати кримінальна відпо­відальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК України.

У разі ухилення неповнолітнього, що вчинив зло­чин, від застосування до нього примусових заходів вихов­ного характеру ці заходи скасовуються і він притягуєть­ся до кримінальної відповідальності (ст. 97 КК).

До неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні зло­чину, судом можуть бути застосовані такі основні види покарань;

штраф;

громадські роботи; 3)виправні роботи;

арешт;

позбавлення волі на певний строк.

До неповнолітніх можуть бути застосовані додаткові покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 98 КК).

Штраф застосовується лише до неповнолітніх, що

371

мають самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Розмір штрафу вста­новлюється судом залежно від тяжкості вчиненого зло­чину та з урахуванням майнового стану неповнолітнього в межах до 500 встановлених законодавством неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 99).

Громадські роботи можуть бути призначені непов­нолітньому у віці від І 6 до 18 років на строк від 30 до 120 годин і полягають у виконанні неповнолітнім робіт у вільний від навчання чи основної роботи час. Тривалість виконання даного виду покарання не може перевищува­ти двох годин на день.

Виправні роботи можуть бути призначені неповно­літньому у віці від 16 до 18 років за місцем роботи на строк від 2 місяців до одного року.

Із заробітку неповнолітнього, засудженого до виправ­них робіт, здійснюється відрахування в дохід держави в розмірі, встановленому, вироком суду, в межах від 5 до 10 відсотків (ст. 100 КІС).

Арешт полягає у триманні неповнолітнього, який на момент постановлення вироку досяг 16 років, в умовах ізоляції в спеціально пристосованих установах на строк від 15 до 45 діб (ст. 101 КК).

Покарання у виді позбавлення волі особам, які не досягли до вчинення злочину 18-річного віку, не може бути призначене на строк більше 10 років, а у випадках, передбачених п. 5 ч. З ст. 102 КК,- більше 15 років. Не­повнолітні, засуджені до покарання у виді позбавлення волі, відбувають його у спеціальних виховних установах.

Позбавлення волі не може бути призначене неповноліт­ньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості.

Покарання у вигляді позбавлення волі призначається неповнолітньому:

за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості -на строк не більше двох років;

за злочин середньої тяжкості - на строк не більше 4 років;

за тяжкий злочин - на строк не більше 7 років;

за особливо тяжкий злочин - на строк не більше 10 (десяти) років;

за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини,- на строк до 15 років (ст. 102 КК).

372

При призначенні покарання неповнолітньому суд, крім обставин, передбачених в ст. ст. 65-67 КК, враховує умови його життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості. При призначенні покаран­ня неповнолітньому за сукупністю злочинів або вироків остаточне покарання у виді позбавлення волі не може перевищувати 15 років (ст. 103).

1)             Новий Кримінальний кодекс передбачає звільнення'

від відбування покарання з випробуванням. Звільнення

від відбування покарання з випробуванням застосову­

ється до неповнолітніх відповідно до ст. ст. 75-78 КІС,

з урахуванням положень ст. 104.

Звільнення від відбування покарання з випробу­ванням може бути застосоване до неповнолітнього лише у разі його засудження до позбавлення волі.

Іспитовий строк встановлюється тривалістю від 1 до 2 років.

У разі звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням суд може покласти на окре­му особу, за її згодою або на її прохання, обов'язок щодо нагляду за засудженим та проведення з ним виховної ро­боти (ст. 104 КК).

У ст. 105 КК України передбачається звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів вихов­ного характеру. В ст. 106 КК закріплено питання про звільнення від кримінальної відповідальності та відбу­вання покарання у зв'язку із закінченням строків давнос­ті; умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 107 КК) і погашення та зняття судимості (ст. 108 КК).

Відповідальність за розкрадання

державного, колективного

чи індивідуального майна

Питання про кримінальну відповідальність за розкра­дання майна закріплено в розділі VI КК України «Злочи­ни проти власності». Новий Кримінальний кодекс перед­бачає такі форми розкрадання: 1) крадіжка (ст. 185), 2) гра­біж (ст. 186); 3) розбій (ст. 187); 4) викрадення шляхом демонтажу та іншим засобом електричних мереж кабель­них ліній зв'язку та їх обладнання (ст. 188); 5) вимагання (ст. 189); 6) шахрайство (ст. 190); 7) привласнення, роз-

373

трата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем; 8) заподіяння майнової шко­ди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192); 9) привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї (ст. 193); 10) Умисне зни­щення або пошкодження майна (ст. 194); 11) погроза знищення майна (ст. 195); 12) необережне знищення або пошкодження майна (ст. 196); 13) придбання або збут майна, завідомо здобутого злочинним шляхом (ст. 198 КК). Крадіжка (ст. 185 КК)

1)             Таємне викрадення чужого майна (крадіжка) -

карається штрафом до 50 неоподатковуваних мініму­

мів доходів громадян або виправними роботами на строк

до двох років, або позбавленням волі на строк до 3 років.

2)             Крадіжка, вчинена повторно або за попередньою

змовою групою осіб,-

карається обмеженням волі на строк до 5 років або позбавленням волі на той самий строк.

3)             Крадіжка, поєднана з проникненням у житло, інше

приміщення чи сховище або що завдало значної шкоди

потерпілому,-

карається позбавленням волі на строк від трьох до 6 років.

4)             Крадіжка, вчинена в особливо великих розмірах,-

карається позбавленням волі на строк від 5 до 8 років.

5)             Крадіжка, вчинена в особливо великих розмірах,-

карається позбавленням волі на строк від 7 до 12 ро­

ків з конфіскацією майна.

Грабіж (ст. 186 КК)

1) Відкрите викрадення чужого майна (грабіж),-

карається штрафом від 50 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до 2 років, або позбавленням волі на строк до 4 років.

У ст. 186 закріплені також інші особливості грабежу (ч. 2-5), який поєднаний з насильством, з проникненням у житло, у великих розмірах, в особливо великих розмі­рах або організованою групою. За всі ці види грабежу передбачається посилена кримінальна відповідальність -від 4 до 13 років з конфіскацією майна.

Розбій (ст. 187 КК)

1) Напад з метою заволодіння чужим майном, поєд­наний із насильством, небезпечним для життя чи здо-

374

ров'я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосу­вання такого насильства (розбій),-

карається позбавленням волі на строк від 3 до 7 років.

У ст. 187 передбачаються також інші особливості розбою (ч. 2-4), за які встановлена кримінальна відпові­дальність від 7 до 15 років з конфіскацією майна.

За викрадення шляхом демонтажу та іншим засобом електричних мереж, кабельних ліній зв'язку та їх облад­нання (ст. 188 ч. 1),-

карається штрафом від 100 до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до 3 років. Підвищується кримінальна відповідаль­ність за такі самі дії, вчинені за попередньою змовою гру­пою осіб або особою, раніше судимою за злочин, перед­бачений цією статтею, чи у великих розмірах, або вчинені організованою групою або такі, що спричинили особливо тяжкі наслідки (ч. 2, 3).

Вимагання (ст. 189 КК)

1) Вимога передачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру з по­грозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмеження прав, свобод або законних інтере­сів цих осіб, пошкодження або знищення їхнього майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголошення відомостей, які потерпілий чи його близь­кі родичі бажають зберегти в таємниці (вимагання),- ка­раються обмеженням волі на строк до 5 років або позбав­ленням волі на той самий строк.

Посилена відповідальність за інші особливості вима­гання (ч. 2-4 ст. 189).

Шахрайство (ст. 190 КК)

1) Заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою (шах-райство),-

карається штрафом до 50 неоподатковуваних мініму­мів доходів громадян або виправними роботами на строк до 2 років, або обмеженням волі на строк до 3 років.

За повторне шахрайство, або за попередньою змовою групою осіб, або яке завдало значної шкоди потерпіло­му, вчинене у великих розмірах тощо - підвищена кримі­нальна відповідальність (ч. 2-4 ст. 190).

Новий Кримінальний кодекс встановлює також кри­мінальну відповідальність: 1) за привласнення, розтрату

375

майна або заволодіння ним шляхом зловживання служ­бовим становищем (ст. 191), за заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192); за привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї (ст. 193); за умисне зни­щення або пошкодження майна (ст. 194); за погрозу знищення майна (ст. 195); за необережне знищення або пошкодження майна (ст. 196); за порушення обов'язків щодо охорони майна (ст. 197); за придбання або збут майна, завідомо здобутого злочинним шляхом (ст. 198).

Хуліганство: поняття і види

Поняття хуліганства закріплено в ст. 296 КК України. Хуліганство - це грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжу" ється особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом.

Об'єктом хуліганства є громадський порядок в час­тині забезпечення спокійних умов суспільно корисної діяльності, побуту і відпочинку людей. При здійсненні особливо злісного хуліганства об'єктом є також здоров'я потерпілого (ч. 4 ст. 296 КК).

Кримінально караним є таке хуліганство, яке грубо порушує громадський порядок і виражає при цьому явну неповагу до суспільства. Під грубим порушенням гро­мадського порядку слід розуміти нанесення йому значної шкоди, що затрудняє нормальне функціонування суспіль­них відносин. Під наявною неповагою до суспільства розуміється відкрито виражене, очевидне для винного і інших осіб зневажливе ставлення до громадського по­рядку, ігнорування існуючих в суспільстві елементарних правил поведінки, моральності і доброчинності.1 За цими ознаками кримінально каране хуліганство відрізняється від дрібного хуліганства, за яке встановлена адміністра­тивна відповідальність (по ст. 173 КАП).

Суб'єктивна сторона хуліганства характеризується навмисною формою вини і мотивом наявної неповаги до суспільства. В цих випадках особа усвідомлює свої дії і бажає так діяти.

Див.: Уголовньїй кодекс Украиньї. Научно-практический ком-ментарий.- К., А.С.К.- 1999.- С. 845-846.

Суб'єктом хуліганства, передбаченого ч. 1 ст. 296 КК є особа, яка до моменту вчинення злочину досягла 14 ро­ків (ст. 22 КК).

Статтею 296 КК України закріплено 4 види хуліганства: 1) так зване просте хуліганство (ч. 1); 2) хуліганство вчи­нене групою осіб (ч. 2); 3) хуліганство, яке вчинене особою раніше судимою за хуліганство, чи пов'язане з опором представникові влади або представникові гро­мадськості чи іншим громадянам, які припиняли хулі­ганські дії; 4) хуліганство із застосуванням вогнепаль­ної або холодної зброї тощо для нанесення тілесних ушкоджень.

За різні види хуліганства встановлена різна криміналь­на відповідальність: 1) за хуліганство ч. 1 ст. 296 встанов­лено покарання - штраф до 50 неоподатковуваних міні­мумів доходів громадян або арештом на строк до 6 міся­ців, або обмеженням волі на строк до 3 років; 2) за ч. 2 покарання встановлено обмеженням волі на строк до 5 ро­ків або позбавленням волі на строк до 4 років; 3) за ч. З карається позбавленням волі на строк від 2 до 5 років; 4) за ч. 4 ст. 296 караються позбавленням волі на строк від 3 до 7 років.

Обставини, які виключають злочинність діяння

У чинному кримінальному законодавстві є обставини, які за формальними ознаками підпадають під криміналь­ний злочин, але по інших суттєвих фактах визнаються державою як правомірна діяльність і поведінка. До таких обставин відносяться: необхідна оборона, крайня необ­хідність і затримання злочинця.

Закріплення цих обставин у кримінальному законо­давстві направлене на активізацію громадян в боротьбі зі злочинністю і охорону державних і суспільних інтересів, законних прав громадян і особистої безпеки. Ці поло­ження надають громадянам впевненість, правові гаран­тії, що вони діють правомірно і відповідно до закону. Згідно з ст. 27 Конституції України кожний громадянин має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здо­ров'я інших людей від протиправних посягань. Кожна людина має право на свободу та особисту недоторкан-

376

377

ність, право на повару до його гідності. Всі ці права за­кріплені в новій Конституції.

Конституція України і кримінальний закон надають право громадянам активно захищати свої інтереси, а та­кож інтереси інших суб'єктів від злочинних посягань. Вся ця діяльність є правомірною і суспільно корисною.

•

Необхідна оборона

Статтею 36 КК України закріплено, що:

Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспіль­них інтересів та інтересів держави від суспільно небез­печного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхід­ної оборони (ч. 1).

Кожна особа має право на необхідну оборону неза­лежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

Перевищення меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстанов­ці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеці­ально передбачених у статтях 118 та 124 КК.

Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, спричинене су­спільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності пося­гання чи обстановці захисту.

Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захис­ту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

Здійснення необхідної оборони є не тільки суб'єктив­ним правом, але і моральним обов'язком громадян, які

378

мали об'єктивну можливість її здійснити. Відмова від необхідної оборони не тягне кримінальну відповідаль­ність; у даному випадку може бути лише моральна від­повідальність перед суспільством і державою.

У тих же випадках, коли на громадянина покладений правовий обов'язок вчинити необхідну оборону, неви­конання цього обов'язку тягне кримінальну чи дисцип­лінарну відповідальність. Наприклад, працівники мілі­ції, які знаходяться на службі, зобов'язані захищати громадян від злочинних посягань або застосовувати ін­ші заходи по затриманню злочинців. У виняткових ви­падках працівникам міліції дозволяється застосовувати зброю, якщо є реальна загроза їх життю (Закон «Про міліцію»).

Оборона визнається необхідною і правомірною за на­явності таких умов:

вона допускається лише проти суспільно небезпеч­ного діяння (посягань);

посягання повинно бути дійсним і реальним;

захист повинен здійснюватись шляхом заподіяння шкоди тільки нападаючому, а не іншим особам;

оборона допустима лише для захисту державних, суспільних інтересів, законних інтересів громадян чи інтересів, які охороняються законом;

захист не повинен явно перевищувати межі необ­хідності.

Оборона недопустима проти законних дій посадових осіб або осіб, які охороняють громадський порядок. Вона допустима лише проти явно злочинних дій посадових осіб. Згідно ст. 60 Конституції, ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази.

Необхідна оборона наступає не тільки в момент пося­гання, але і коли існує реальна загроза посягання нане­сення шкоди чиїм-небудь іншим інтересам в період не­обхідної оборони розглядається по правилам крайньої необхідності.

Необхідна оборона не може бути визнана правомір­ною, якщо вона застосовується до малозначних дій, які не є суспільно небезпечними. Наприклад, при крадіжці неповнолітніми яблук в саду необхідну оборону застосо­вувати не можна, оскільки вона буде неправомірною. Разом з тим у даному випадку можна ставити питання про відповідальність за дрібну крадіжку.

3/9

До необхідної оборони не можна віднести акти помсти, самочинної розправи, якщо вони вчинені через тривалий час після посягання.

Статтею 37 КК закріплено положення про уявну обо­рону.

1) Уявною обороною визнаються дії, пов'язані із запо­діянням шкоди за таких обставин, коли реального суспі­льно небезпечного посягання не було і особа, неправиль­но оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припуска­ла наявність такого посягання.

< 2) Уявна оборона виключає кримінальну відповідаль­ність за заподіяну шкоду лише у випадках, коли обста­новка, що склалася, давала особі достатні підстави вва­жати, що мало місце реальне посягання, і вона не усві­домлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення.

Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідом­лювати помилковості свого припущення, але при цьому перевищила межі захисту, що дозволяються в умовах відповідного реального посягання, вона підлягає кримі­нальній відповідальності як за перевищення меж необ­хідної оборони.

Якщо в обстановці, що склалася, особа не усвідом­лювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечного посягання, вона підлягає кримі­нальній відповідальності за заподіяння шкоди через не­обережність.

Крайня необхідність

Ця обставина також виключає злочинність діяння.

У ст. 39 ч. 1 закріплено, що не є злочином заподіян­ня шкоди правоохоронюваним інтересам у стані край­ньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом і правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засоба­ми і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

Перевищенням меж крайньої необхідності є умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода.

380

3) Особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпе­кою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповід­ність заподіяної шкоди цій небезпеці.

Крайня необхідність визнається правомірною за таких умов:

¥) наявність джерела небезпеки, яке викликає стан крайньої необхідності. Це можуть бути стихійні лиха, транспортні засоби, напад тварин, дії людей тощо, які загрожують життю і здоров'ю людей або державним чи суспільним інтересам. Наприклад, при пожежі будинку (квартири) необхідно пошкодити будинок (або квартиру) сусідів, щоб не допустити поширення пожежі; водій ма­шини пошкодив кіоск на тротуарі, щоб уникнути наїзду на дитину тощо;

небезпека повинна бути дійсною, реальною, яку не можна усунути іншими засобами;

шкода, яку нанесли в результаті крайньої необхід­ності, повинна бути меншою по відношенню до тієї, яку могли б заподіяти зловмисники;

при колізії правових обов'язків повинна виконува­тись та з них, невиконання якої тягне за собою настання більшої шкоди. Такий стан вправі відомий як колізії пра­вових норм. Наприклад, лікар зобов'язаний надати до­помогу всім потерпілим при автомобільній аварії, але, в першу чергу, він надає допомогу особам, які найбільш потерпіли;

шкода при крайній необхідності завдається третім особам і її не можна використовувати як необхідну обо­рону;1

при нанесенні шкоди в умовах крайньої необхідно­сті можливе відшкодування шкоди в цивільно-проце­суальному порядку.

Стан крайньої необхідності суттєво відрізняється від необхідної оборони суб'єктами, розмірами шкоди і її відшкодування та іншими обставинами. Затримання особи, що вчинила злочин 1) Статтею 38 ч. І закріплено, що не визнаються зло­чинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після   вчинення  посягання,  спрямовані   на  затримання

' Див.: Кримінальне право.- К., 1995.- С. 108-109.

381

особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено пе­ревищення заходів, необхідних для затримання такої особи.

2) Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, визнається умисне заподіяння особі, що вчи­нила злочин, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає не­безпечності посягання або обстановці, затримання зло­чинця. Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, має наслідком відповідальність лише у випад­ках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 КК (умисне вбивство при перевищенні меж необхідної обо­рони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118) та умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж не­обхідної оборони або у разі перевищення заходів, необ­хідних для затримання злочинця (ст. 124).

У Кримінальному кодексі України закріплені також і інші обставини, які усувають злочинність діяння; 1) фі­зичний або психічний примус (ст. 40); 2) виконання на­казу або розпорядження (ст. 41); 3) діяння, пов'язане з ризиком (ст. 42); 4) виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності органі­зованої групи чи злочинної організації (ст. 43 КК).

.

Тлумачний словник

основних юридичних понять,

визначень і термінів