Розділ II КОНСТИТУЦІЙНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

Утворення Держави Україна

Українська держава формувалась протягом багатьох століть у складних історичних і соціально-економічних умовах. Свій початок вона бере з Київської Русі (VII-IX ст.) на території Київського, Чернігівського і Переяс­лавського князівства. Після монголо-татарської навали в XIII-XIV століттях території Київської Русі були захоп­лені Польським і Великим Литовським князівством.

Потерпаючи від гніту загарбників, особливо Польщі, постійних війн з Туреччиною і нападів зі сторони кримсь­ких татар, український народ організував Запорізьку Січ, яка за формою правління була республікою в межах За­порізької Січі. Організація самоврядування в Запорізькій Січі була певним відродженням української державності.

Посилення гніту відносно українських селян з боку польської шляхти привело до початку народно-виз­вольної війни 1648-1654 pp. У цей період була реалізо­вана ідея незалежної держави. Разом із тим продовжува­лась боротьба з Туреччиною, Польщею, яка своїми агре­сивними діями примусила Україну у 1654 р. на Переяс­лавській Раді укласти договір про возз'єднання України з Росією. Україна в складі Росії продовжувала залиша­тись окремим державним утворенням на правах автономії.

Разом із тим російський царизм деякий час намагався обмежити і ліквідувати автономію та козацьке самовря­дування. У 1774 р. було остаточно ліквідовано гетьман­ство, Україна була позбавлена автономного статусу і втратила свою державність. Після переможної війни Росії зі шведами Запорізька Січ двічі ліквідовувалась (1775 р.). Території Західної України знаходились під владою Польщі і Австро-Угорської імперії.

Другий етап утворення Української держави відбув­ся після Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 р. і Великої Жовтневої соціалістичної революції 1917 р. та розпаду Російської імперії. 4 березня 1917 року

70

на Трудовому конгресі у Києві була створена Центральна Рада - вищий орган Української держави. 20.11.1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка у фе­деративному зв'язку з Росією, а 28.01.1918 р. Україна проголошена незалежною суверенною державою. Разом із тим 29.04.1918 р. німці окупували Україну і розігнали Центральну Раду, поставивши гетьманом генерала Ско­ропадського. Після падіння гетьманату 13.11.1918 р. був створений уряд Директорії на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою. В західних областях України було прого­лошено Західноукраїнську Народну Республіку, але ці території України пізніше були окуповані польськими військами.

У грудні 1917 року у Києві відбувся перший Всеук­раїнський з'їзд Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, який розколовся під впливом маніфестів Цент­ральної ради і переїхав до Харкова, де було проголошено Радянську владу. З 1917 по 1919 роки на Україні відбу­валась громадянська війна. З її закінченням була створе­на Українська Радянська Соціалістична Республіка, яка існувала в складі Росії на конфедеративних засадах. У 1922 р. був утворений СРСР, до складу якого ввійшла Україна як союзна республіка, яка втратила свої суве­ренні права в зв'язку із новоутвореним авторитарним режимом і перестада бути суверенною державою аж до розпаду Радянського Союзу в 1990 р.

Третій етап становлення України як самостійної дер­жави відбувся в 1990-1991 роках, після прийняття Вер­ховною Радою України Декларації про державний суве­ренітет України (16 липня 1990 р.) і Акта про неза­лежність України (24 серпня 1991р.). Докладніше про утворення самостійної Держави Україна викладено у підручнику «Історія України», тому рекомендуємо звер­нутись до історичної літератури.

Акт про проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р.

Після проголошення Декларації про державний суве­ренітет України майже всі колишні республіки Радян­ського Союзу також почали проголошувати свій сувере­нітет у зв'язку з виникненням економічної і політичної

71

кризи. Щоб припинити розпад Радянського Союзу, в серпні 1991 році здійснилась спроба державного перево­роту (події ГКЧП у Москві). Ці події підштовхнули ко­лишні радянські республіки до зміцнення своєї незалеж­ності і суверенітету, в тому числі і України, оскільки існувала загроза введення надзвичайного стану і віднов­лення авторитарного режиму. Оскільки керівництво ко­лишнього Радянського Союзу не могло або не хотіло реформувати СРСР на нових демократичних засадах і існувала реальна загроза незалежності України, то Вер­ховна Рада України 24 серпня 1991 р. прийняла Акт про незалежність України.

У цьому Акті вказується, що виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною в зв'язку зі спро­бою державного перевороту 19 серпня 1991 р. в СРСР, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення України, виходячи з права націй і народів на самовизна­чення, передбаченого Статутом ООН і колишньою Конс­титуцією СРСР, і здійснюючи Декларацію про держав­ний суверенітет України, Верховна Рада України прого­лосила незалежність України та створення самостійної Української держави - Україна.

Цим Актом (Законом) встановлено, що територія Ук­раїни є неподільною і недоторканною, що на території України мають чинність виключно Конституція та За­кони України. На всенародному референдумі 1 грудня 1991 р. 90,32% виборців проголосували за незалежність України. Таким чином, Україна вийшла зі складу СРСР і почала формувати свою незалежну і суверенну державу, яка була юридично визнана майже всіма державами світу.

Правонаступність України

Правонаступництво — це перехід прав і обов'язків, матеріальних і духовних цінностей від одного або де­кількох суб'єктів до іншого суб'єкта на підставі зобо­в'язань і міжнародно-правових договорів, в процесі роз­паду і виникнення нових держав. Правонаступництво може бути між державами, юридичними особами та окремими громадянами. Воно може бути універсальним, частковим і зовсім відсутнім. Питання про Правонаступ­ництво держави виникає в таких випадках: 1) при соці-

72

І

яіьних революціях (інколи державних переворотах); Ц при виникненні нових держав з розпадом федерацій, Яшфедерацій і імперій; 3) при утворенні декількох дер-Яав на території колишньої держави (попередника); Щ при утворенні нової держави внаслідок об'єднання Лох і більше держав; 5) при територіальних змінах і в іїших випадках. Після проголошення незалежності Ук-Жїна стала універсальною правонаступницею УРСР і шстково правонаступницею СРСР.1

І Після проголошення незалежності і суверенітету шкраїни Верховна Рада України прийняла Закон «Про шавонаступництво України» від 12 вересня 1991 р. В цьо-Jy Законі вказується, що з моменту проголошення неза-Жжності України найвищим органом державної влади України є Верховна Рада України і її депутатський склад «лишається попереднім. До прийняття нової Конститу-іії на території України діє Конституція (Основний За­мш) Української РСР. Закони УРСР та інші акти чинні ж території України, якщо вони не суперечать законам, шваленим після проголошення незалежності. Органи державної влади, управління, судів, прокуратури чинні т створення нових органів.

І Державний кордон СРСР, що відмежовує територію Жкраїни від інших держав, та кордон між УРСР і БРСР, ЩРФСР, Республікою Молдова за станом на 16 липня Ш90 р. є державним кордоном України. В зв'язку з цим шли прийняті нові закони і внесені відповідні зміни та доповнення до Конституції України.

І Україна підтверджує свої зобов'язання за міжнарод-шми договорами, укладеними УРСР до проголошен­ій незалежності України. Україна є правонаступницею прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу шрР, які не суперечать Конституції України та інте-шсам держави. Україна дає згоду на обслуговування давнішнього боргу Союзу РСР за станом на 16 липня W90 року в частині, яка визначається окремою міждер­жавною угодою.

І Всі громадяни Союзу РСР, які на момент проголо­шення незалежності України постійно проживали на те-■іторії України, є громадянами незалежної України.

Див.:  Брецко Ф. Ф. Основи держави і права.- Ужгород, 1995.—

«62.

73

Поняття конституції і конституційний розвиток України

Термін «конституція» латинського походження і озна­чає встановлення, устрій, упорядкування. У Стародав­ньому Римі так називали окремі акти імператорської влади, які мали силу джерел права. У Стародавній Греції це слово розуміли як державний устрій, який офіційно закріплений в Основному законі. Тому такі основні за­кони почали називати Конституціями. Сьогодні Консти­туцію розуміють, як Основний закон або закони держа­ви, в якому відображаються і закріплюються державний і суспільний лад (устрій), система державних органів і мі­сцевого самоврядування, форма правління, державний устрій і політичний режим, права і обов'язки людини і громадянина, виборче право, політична і економічна си­стема тощо.

Вперше конституції були прийняті у Західній Європі. Так, в Англії в 1215р. була розроблена Велика Хартія Вольностей, а в 1689 p.- Білль про права, які юридично закріпили основні права людини. Це закони конститу­ційного типу, хоча єдиного основного закону (Конститу­ції) в Англії немає.

Першою конституцією вважається конституція США, яка прийнята в 1787 р. після здобуття державою незале­жності і після переходу від конфедерації до федерації. У Франції конституція прийнята в 1791 році після Великої французької революції, цього ж року прийнята перша конституція Польщі. Конституції почали інтенсивно ви­никати після буржуазних революцій і з виникненням бу­ржуазних держав.

Конституційний розвиток України розпочався з проек­ту Конституції гетьмана Пилипа Орлика, яка називалася «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська За­порозького». Ця конституція історично не була реалі­зована, хоча написана на високому юридичному рівні. Проект конституції також був підготовлений Михайлом Драгомановим стосовно федеративного устрою Російсь­кої імперії. 29 квітня 1918 року була прийнята Консти­туція УНР під назвою «Статут про державний устрій, права і вольності УНР», але ця Конституція не була опу­блікована і реалізована, оскільки в цей день Центральна

Рада перестала існувати в результаті державного перево­роту. В 1918 році у Льзові був схвалений Тимчасовий основний закон - Конституція ЗУНР, але після завою­вання території Західної України польськими військами Конституція перестала діяти.

За роки Радянської влади в Україні було прийнято чотири Конституції - в 1919, 1929, 1937, 1978 роках в складі СРСР. За цими Конституціями Україна проголо­шувалась Соціалістичною Республікою Рад. Перші конс­титуції проголошували владу трудящих, диктатуру про­летаріату, політичною основою суспільства - Ради, еко­номічною основою - суспільну, державну власність, права і свободи людини, які часто декларувались. Фак­тично ж у суспільстві був установлений в 20-50-ті роки авторитарний режим під керівництвом Комуністичної партії. В 70-х роках був проголошений курс на побудову загальнонародної держави при керівній ролі Комуністич­ної партії. У цей період відбувався неоднозначний роз­виток держави і суспільства від диктатури пролетаріату до побудови загальнонародної соціалістичної правової держави, повний протиріч між словом і ділом, між про­голошеними правами і свободами та їх фактичним за­безпеченням. Надзвичайно велика централізація держав­ної влади в СРСР обмежила суверенні права союзних республік, права районів і регіонів, права і свободи лю­дини, демократичний розвиток суспільства, що в кінце­вому підсумку привело до розпаду СРСР.

Після проголошення в 1990 р. Декларації про держав­ний суверенітет України і Акта про незалежність (1991 р.) було поставлене питання про необхідність прийняття нової Конституції. У 1991 р. була створена Комісія по розробці проекту нової Конституції України. Була роз­роблена концепція проекту нової Конституції на основі принципів правової держави і громадянського суспіль­ства. Проект нової Конституції був розроблений у 1992 р. і винесений на всенародне обговорення (з 15 липня по 1 листопада 1992 р.). В результаті обговорення було висловлено більше 47 тис. пропозицій і зауважень. У 1993 році цей проект обговорювався на Верховній Раді України, але не був прийнятий, оскільки інтереси депу­татських фракцій і груп були різними і вони не хотіли йти на компроміс. У 1994 р. був затверджений новий склад Конституційної комісії і розроблений інший про-

74

75

ект, але знову нова Конституція не була прийнята; це обумовлювалось протистоянням двох гілок влади - за­конодавчої і виконавчої. В зв'язку з цим був вироблений Конституційний Договір, прийнятий 8.06.1995 р., який діяв до прийняття нової Конституції. Лише у 1996 році після бурхливих дебатів під тиском Президента України 28 червня була прийнята нова Конституція України. Та­ким чином, нова Конституція України розроблялась більше 5 років, мала чотири офіційних і багато неофі­ційних проектів Конституції. Під час розробки і обгово­рення проекту Конституції найбільш дискусійними ви­явились питання про статус республіки Крим, про дер­жавну мову, державну символіку, приватну власність і розподіл влади. Новою Конституцією закріплено, що Ук­раїна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Текст Основного Закону складається із преамбули, 15 розділів, 161 статті і 14 пунктів перехідних положень (розділ XV). До 28.06.1996 р. діяла Конституція УРСР 1978 року із змінами і доповненнями. Нова Конституція України набула чинності з дня її прийняття - 28 червня 1996 р. (ст. 160 Конституції). День прийняття Конституції України є державним святом - Днем Конституції України.

Прийняття нової Конституції України має надзвичай­но важливе значення для державного і суспільного життя народу. Нова Конституція враховує практику конститу­ційного будівництва України, колишнього СРСР і світо­вий досвід передових країн. Вона є якісно новим полі­тичним і правовим актом за своїм змістом і формою. Вона офіційно закріпила основні принципи правової держави і громадянського суспільства, розширила права і свободи людини і громадянина, закріпила розподіл влади на законодавчу, виконавчо-розпорядчу і судову, а також повноваження Верховної Ради, Президента, Кабі­нету Міністрів, місцеве самоврядування, судову систему, в т. ч. Конституційний Суд.

Основний Закон України має найвищу юридичну силу. Всі закони, які приймаються, повинні відповідати Кон­ституції і принципу верховенства права. Норми Консти­туції є нормами прямої дії. Вона закріпила, що міжнаро­дні договори, які ратифіковані (затверджені) Верховною Радою, є частиною національного законодавства Ук­раїни.   Конституція   фактично   відмінила  Конституцію

1978 року і Конституційний Договір між Верховною Ра­дою і Президентом України. Нова Конституція прийнята від імені Українського народу - громадян України всіх національностей, спираючись на багатовікову історію ук­раїнського державотворення і право на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини, зміцнен­ня миру та громадянської злагоди і прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу і усвідомлюючи відповідальність перед Богом, совістю і всіма поколіннями народу України.

Правовий статус особи і громадянина

Правовий статус особи - це сукупністьабо система суб'єктивних юридичних прав і обов'язків особи, які за­кріплені в чинному законодавстві та інших формах права. Суб'єктивне право - це міра можливої і бажаної поведін­ки особи, яка направлена на задоволення своїх чи інших правових (законних) потреб і інтересів. Суб'єктивні права -це такі права, які належать конкретній особі, на відміну від об'єктивного законодавства, яке є підставою для реа­лізації суб'єктивних прав особи. Реалізація суб'єктивних прав особи залежить від волі самої особи і соціально-економічних і політичних умов існування людини.

Суб'єктивний юридичний обов'язок виражає міру не­обхідної поведінки чи діяльності особи, яка закріплена в законодавстві або інших формах права і направлена на задоволення потреб і інтересів інших суб'єктів суспіль­них відносин. Наприклад, обов'язок дотримуватись Конс­титуції, правопорядку.

Є різні правові статуси особи: правовий статус грома­дянина України, правовий статус іноземних громадян, правовий статус особи без громадянства, правовий ста­тус неповнолітніх, пенсіонерів, військовослужбовців і інших категорій населення, які займають різне соціальне і правове становище. Правовий статус громадянина ви­значається Конституцією України, конституційними правами і обов'язками, законом про громадянство та ін­шими законами і поширюється тільки на громадян України.

У ст. З Конституції України закріплено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спря-

76

77

мованість діяльності держави. Утвердження і забезпе­чення прав і свобод людини є головним обов'язком дер­жави. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непо­рушними (ст. 21 Конституції).

Юридичних прав і свобод особи надзвичайно багато, тому їх можна класифікувати на такі групи за сферою реалізації в суспільному житті:

фізичні (життєві або вітальні) або природні, які не­обхідні для її нормального існування і розвитку. До них можна віднести: право на життя, на свободу, на фізичну недоторканність, на безпеку, на власність і т. п. Обов'яз­ки батьків - утримувати своїх неповнолітніх дітей, а обо­в'язки дорослих дітей - утримувати своїх престарілих батьків, які потребують допомоги;

особистісні, немайнові (духовні), які направлені на конкретизацію свободи і вільний розвиток особи: право на ім'я, честь і гідність, таємниця листування, телефон­них розмов і іншої кореспонденції, свобода совісті, тобто вільно сповідувати будь-яку релігію або ніякої; обов'я­зок поважати честь і гідність, національні почуття ін­ших людей, не порушувати особистих прав інших людей тощо;

економічні права і обов'язки пов'язані із реаліза­цією особи в сфері виробничих відносин: право на пра­цю, професію, на відпочинок, на оплату праці, право на власність стосовно засобів виробництва. Обов'язок - чес­но і добросовісно працювати, дотримуючись дисципліни праці і технології виробництва, обов'язок сплачувати податки;

політичні права і обов'язки - це такі права і обо­в'язки, які пов'язані з участю громадян в політичному житті суспільства: це право обирати і бути обраним у представницькі органи державної влади і місцевого са­моврядування, брати участь у діяльності політичних пар­тій і громадських рухів тощо; обов'язки - парламентсь­ким чи конституційним шляхом добиватись політичної влади, виражати і захищати інтереси народу, обороняти державу в необхідних випадках тощо;

5)             культурні права і обов'язки - це такі права і

обов'язки, які пов'язані із реалізацією в сфері духовних

цінностей суспільства: право на освіту і інформацію, ко­

ристування закладами культури (театри, кіно, бібліотеки,

музеї, заповідники і т. п.). Обов'язок берегти культурні надбання народу, володіти державною мовою;

громадянські права і обов'язки - це такі права і обов'язки, які пов'язані із правом на громадянство, всту­пом і виходом із громадянства, права на місце прожи­вання, пересування, в'їзд і виїзд за кордон. Обов'язок -захищати інтереси держави і суспільства. Громадянські права і обов'язки дуже тісно пов'язані з політичними правами і обов'язками, іноді їх дуже важко відрізнити;

соціальні права і обов'язки. Це такі права, які пов'язані з реалізацією права на соціальний захист осо­би, право на матеріальну допомогу, право на безпечні умови праці, право на пенсію тощо. До обов'язків мож­на віднести обов'язок держави дбати про соціальне за­безпечення пенсіонерів, престарілих, дітей і інвалідів тощо;

екологічні права і обов'язки - це такі права і обов'язки, які направлені на раціональне використання, користування дарами природи, землі, води, лісів тощо. Право користуватись широко розповсюдженими корис­ними копалинами (торф, глина, пісок, камінь), збирати гриби, ягоди, плоди в лісах. Обов'язок берегти і не за­бруднювати природу, фауну і флору тощо;

трудові права і обов'язки, які виникають із реаліза­ції права на працю і укладання трудового договору. Ці права і обов'язки передбачені в Кодексі законів про пра­цю, в колективному трудовому договорі, в Правилах внутрішнього трудового розпорядку і статутах про дис­ципліну;

10)           Крім того, в Конституції України закріплені спе­

ціально-юридичні права. До них відносяться: право зна­

ти свої права і обов'язки (ст. 57 Конституції); право на

правову допомогу, право на захист (ст. 59); право на

правомірну поведінку і діяльність (право не виконувати

явно злочинні розпорядження чи накази) (ст. 60); право

на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, за­

вданої незаконними діями держави і її органів (ст. 56);

право на законність і правосудність і гарантії законності

у судовому процесі (ст. 62); право на невід'ємність і не­

обмеженість основних конституційних прав і свобод

(ст. 24, 25, 27, 28, 29, 40, 64 тощо).

Закони та інші нормативно-правові акти, що визна­чають права і обов'язки громадян, мають бути доведені

78

79

до відома населення у порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома насе­лення у встановленому законом порядку, є нечинними (ст. 57 Конституції"). Крім того, права і свободи людини і громадянина, закріплені в Конституції, не є вичерпними (ст. 22 Конституції).

Крім цієї класифікації прав, свобод і обов'язків мо­жуть існувати й інші класифікації і види прав, свобод та обов'язків громадян. Наприклад, процесуальні права й обов'язки, моральні права й обов'язки, міжнародні права й обов'язки, природні права тощо.

Правовий статус іноземців в Україні

Правовий статус іноземців в Україні визначений Конс­титуцією України і Законом України «Про правовий ста­тус іноземців» від 4.02.94 р. і іншими законами. У ст. 26 Конституції України закріплене загальні положення: «Іно­земці та особи без громадянства, що перебувають в Ук­раїні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України,— за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Іноземцям та особам без громадянства може бути на­дано притулок у порядку, встановленому законом».

У ст. 33 Конституції вказується, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, га­рантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Закон «Про правовий статус іноземців» закріплює: 1) Загальні положення; 2) Основні права, свободи та обов'язки іноземців; 3) В'їзд в Україну і виїзд з України; 4) Відповідальність іноземців; 5) Заключні положення.

Іноземцями визнаються іноземні громадяни - особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України; особи без громадянства - особи, які не належать до громадянства будь-якої держави.

Іноземці є рівними перед законом незалежно від по­ходження, соціального і майнового стану, расової та на-

ціональної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.

Законодавство України може обмежити права і сво­боди іноземних громадян, якщо іноземні держави вста­новлюють обмеження щодо реалізації прав і свобод гро­мадянами України на території інших держав. Здійснення іноземцями своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свобо­дам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні. Іноземці зобов'язані поважати та дотримуватися Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України. Відповідно до Конс­титуції та Закону України «Про громадянство України» іноземці можуть набути громадянства України (натура­лізуватися).

Основні права і свободи іноземців: 1) Право на ін­вестиційну та підприємницьку діяльність; 2) Право на трудову діяльність; 3) Право на відпочинок; 4) Право на охорону здоров'я; 5) Право на соціальний захист; 6) Право на житло; 7) Майнові та особисті немайнові права; 8) Право на освіту; 9) Право на користування досягнен­нями культур; 10) Право на участь в об'єднаннях грома­дян; 11) Право на свободу совісті; 12) Право укладати і розривати шлюби з громадянами України та іншими особами; 13) Право пересування і проживання на тери­торії України відповідно до порядку, встановленого Ка­бінетом Міністрів з метою забезпечення безпеки, охорони громадського порядку, здоров'я і захисту прав і закон­них інтересів громадян України та інших осіб; 14) Іно­земцям гарантується недоторканність особи, житла, не­втручання в особисте і сімейне життя, таємниця листу­вання тощо.

Обов'язки іноземців: 1) Іноземці зобов'язані вико­нувати і дотримуватися Конституції і інших законів України; 2) Сплачувати податки і збори відповідно до законодавства і міжнародних договорів Україні; 3) Вони не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади та самоврядування; 4) Вони не проходять війсь­кову службу в Збройних силах України та інших війсь­кових формуваннях, на них не поширюється загальний військовий обов'язок; 5) При в'їзді і виїзді з України іно­земці зобов'язані мати національні паспорти або доку­менти, які їх заміняють і повинні отримати в'їзну візу у

80

81

встановленому порядку; 6) Іноземці, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відпо­відальність на загальних підставах.

Іноземця може бути вислано за межі України за рі­шенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки у разі необхідності забезпечення безпеки України і охоро­ни громадського порядку, охорони здоров'я, прав і за­конних інтересів громадян України, за грубе порушення законодавства про правовий статус іноземців. Положен­ня цього Закону не зачіпають привілеїв та імунітетів дипломатичних представництв та консульських установ іноземних держав.

Статус,біженців в Україні

Правовий статус біженців закріплено в Законі Украї­ни «Про біженців» від 24.12.93 р. Дотримуючись міжна­родних зобов'язань і виходячи з принципів Конститу­ції України щодо захисту прав людини, Верховна Рада прийняла цей Закон, щоб визначити правовий статус бі­женців, установити правові, економічні та організаційні гарантії захисту права осіб, які вимушено залишили свою державу або країну свого постійного проживання.

Закон дає визначення «біженець», яке розуміється як іноземець (іноземний громадянин чи особа без грома­дянства), який внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками расової, національної належності, ставлення до релігії, громадянства, належно­сті до певної соціальної групи або політичних переко­нань, вимушений залишити територію держави, грома­дянином якої він є (або територію країни свого постійно­го проживання), і не може або не бажає користуватися захистом цієї держави і якому, відповідно до Закону, ви­рішено надати статус біженця.

Особи, які мають намір набути статус біженця і перет­нули державний кордон у встановленому порядку, повин­ні протягом трьох діб звернутися до відповідного органу міграційної служби, з заявою про надання їм статусу бі­женця. Особи, які вимушені були незаконно перетнути державний кордон України з наміром набути статус бі­женця, зобов'язані протягом доби звернутися до відповід­ного органу міграційної служби через її уповноваженого

чи службову особу Прикордонних військ із обґрунтова­ною заявою про надання статусу «біженця».

Статус біженця не надасться особі: 1) якій забезпе­чуються права і обов'язки громадян своєї держави за рі­шенням компетентних органів державної влади; 2) щодо якої встановлено, що вона вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; 3) яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами Ук­раїни до прибуття на її територію; 4) яка до прибуття в Україну перебувала в державі, де вона могла у встанов­леному порядку отримати притулок чи оформити статус біженця.

Особа, яка подала заяву про надання статусу біженця, має право на: тимчасове працевлаштування чи навчання; медичну допомогу і соціально-побутові послуги; корис­тування житлом, наданим для тимчасового розміщення до 3-х місяців; вільне сповідування своєї релігії. Така особа зобов'язана: подати до відповідного органу мігра­ційної служби відомості, необхідні для вирішення пи­тання про надання статусу біженця; при одержанні на­правлення органів міграційної служби відбути до місця тимчасового проживання і у 3-денний строк зареєструва­тися в місцевих органах внутрішніх справ; дотримувати­ся порядку перебування на території України, встанов­леного законодавством; проходити медичний огляд на вимогу органів охорони здоров'я.

Статус біженця надається на три місяці відповідним органам міграційної служби, і за його рішенням цей строк може бути продовжено. Статус біженця втрачаєть­ся, якщо особа: 1) добровільно знову скористалася захи­стом держави, громадянином якої вона є або країни по­стійного проживання; 2) набула нового громадянства та користується захистом держави свого нового громадянс­тва; 3) засуджена до позбавлення волі за вироком суду України, який набрав законної сили. Особа позбавляється статусу біженця органом міграційної служби за місцем її тимчасового проживання: 1) якщо вона втратила підста­ви, за яких набула статус біженця; 2) набула статус бі­женця внаслідок подання завідомо неправдивих відомос­тей або підроблених документів; 3) якщо вона розглядає­ться з поважних причин як загроза державній безпе­ці,  громадському порядку, здоров'ю населення. Таке

82

83

рішення може бути оскаржено до Міністерства України в справах національностей та міграції або до суду в тиж­невий строк.

У III розділі Закону закріплено правовий статус бі­женця. Особа, яка набула статус біженця, має право на: 1) вибір місця тимчасового проживання із запропонова­ного переліку населених пунктів і пересування по тери­торії України відповідно до правил пересування для іноземців; 2) працю за наймом або на підприємницьку діяльність, придбання майна у власність відповідно до закону про іноземців; 3) охорону здоров'я та відпочинок у порядку, встановленому для громадян України; 4) одер­жання грошової допомоги, пенсій та інших видів соці­ального забезпечення; 5) користування житлом; 6) право на навчання відповідно до закону про іноземців; 7) Ко­ристування надбанням культури; 8) свободу совісті та вільне відправлення релігійних обрядів; 9) недоторкан­ність особи, житла, охорону особистого життя, таємни­цю листування; 10) судовий захист; 11) вступ до легалі­зованих громадських організацій.

Біженець зобов'язаний: 1) дотримуватися Конститу­ції та законів України, виконувати рішення і розпоря­дження органів державної виконавчої влади, регіональ­ного та місцевого самоврядування; 2) виконувати закон­ні вимоги державних органів та посадових осіб. Біже­нець не може бути висланий або примусово повернутий до держави, в якій існують умови, що спонукали до ста­тусу біженця.

Права і обов'язки громадян в умовах надзвичайного стану

Права і обов'язки громадян України в умовах надзви­чайного стану закріплені у Конституції України (ст. 64) і в Законі України «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16.03.200о p., який відмінив Закон «Про надз­вичайний стан» від 26.06.92 з відповідними змінами і доповненнями.

Новий закон установив, що Надзвичайний стан - це особливий правовий режим, який може тимчасово вво­дитися в Україні чи в окремих її місцевостях при виник­ненні надзвичайних ситуацій техногенного або природ-

ного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріаль­них витрат, створюють загрозу життю і здоров'ю грома­дян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства і пе­редбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого само­врядування відповідно до цього Закону повноважень, не­обхідних для відвернення загрози та забезпечення без­пеки і здоров'я громадян, нормального функціонування національної економіки, органів державної влади та ор­ганів місцевого самоврядування, захисту конституційно­го ладу, а також допускає тимчасово обумовлене загро­зою, обмеження у здійсненні конституційних прав і сво­бод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень (ст. 1 Закону).

Метою введення надзвичайного стану є усунення за­грози та як найшвидша ліквідація особливо тяжких над­звичайних ситуацій техногенного або природного ха^ рактеру, нормалізація обстановки, відновлення правопо­рядку при спробах захоплення державної влади... для відновлення конституційних прав і свобод громадян, а також прав і законних інтересів юридичних осіб і нор­мального функціонування державних органів влади і інших інститутів громадянського суспільства (ст. 2 За­кону).

У ст. 4 Закону закріплено, що надзвичайний стан вво­диться лише за наявності реальної загрози безпеці гро­мадян або конституційному ладові, усунення якої інши­ми способами є неможливим. Надзвичайний стан може бути введений у разі:

виникнення особливо тяжких надзвичайних ситуа­цій техногенного та природного характеру (стихійного лиха, катастроф, особливо великих пожеж, застосування засобів ураження, пандемій, панзоотій тощо), що ство­рюють загрозу життю і здоров'ю значних верств насе­лення;

вчинення масових терористичних актів, що супро­воджуються загибеллю людей чи руйнуванням особливо важливих об'єктів життєзабезпечення;

виникнення міжнаціональних і міжконфесійних конфліктів... тощо;

84

85

виникнення масових безпорядків, що супрово­джується насильством над громадянами, обмежують їх права і свободи;

спроби захоплення державної влади чи зміни конс­титуційного ладу України шляхом насильства;

масового переходу державного кордону з території суміжних держав;

необхідності відновлення конституційного право­порядку і діяльності органів державної влади.

Надзвичайний стан в Україні або в окремих її місце­востях вводиться Указом Президента України, який під­лягає затвердженню Верховною Радою України про­тягом 2 днів з моменту звернення Президента України (ст. 5 Закону).

Надзвичайний стан в Україні може бути введено на строк не більше як ЗО Діб і не більше як на 60 діб в окре­мих її місцевостях. У разі необхідності надзвичайний стан може бути продовжений Президентом, але не біль­ше як на ЗО діб (ст. 7 Закону).

У розділі IV Закону (ст. 16-18) закріплені основні і додаткові заходи правового режиму надзвичайного стану в інтересах національної безпеки та громадського поряд­ку. До основних заходів відносяться:

встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, а також обмеження свободи пересування по території, де вводиться надзвичайний стан;

обмеження руху транспортних засобів та їх огляд;

посилення охорони громадського порядку та об'єк­тів, що забезпечують життєдіяльність населення та на­родного господарства;

заборона проведення масових заходів, крім заходів, заборона на проведення яких встановлюється судом;

заборона страйків.

До додаткових заходів, які обмежують права і свобо­ди громадян Закон відносить такі:

тимчасова чи безповоротна евакуація людей з місць, небезпечних для проживання, з обов'язковим наданням їм стаціонарних або тимчасових житлових приміщень;

встановлення для юридичних осіб квартирної по­винності для тимчасового розміщення евакуйованого або тимчасово переселеного населення, аварійно-рятуваль­них формувань та військових підрозділів, залучених до подолання надзвичайних ситуацій;

86

тимчасова заборона будівництва нових, розширен­ня діючих підприємств та інших об'єктів, діяльність яких не пов'язана з ліквідацією надзвичайної ситуації або забезпеченням життєдіяльності населення та аварій­но-рятувальних формувань;

встановлення характеру та проведення інших обо­в'язкових санітарних та протиепідемічних заходів;

запровадження особливого порядку розподілення продуктів харчування і предметів першої необхідності;

мобілізація та використання ресурсів підприємств, установ і організацій, незалежно від форми власності, для відвернення небезпеки та ліквідації надзвичайних ситуацій з обов'язковою компенсацією завданих витрат;

зміна режиму роботи підприємств, установ, органі­зацій усіх форм власності, переорієнтація їх на виробни­цтво необхідної в умовах надзвичайного стану продукції, інші зміни виробничої діяльності, необхідні для прове­дення аварійно-рятувальиих і відновлювальних робіт;

усунення від роботи на період надзвичайного ста­ну, в разі неналежного виконання своїх обов'язків, керів­ників державних підприємств, установ і організацій, від діяльності яких залежить нормалізація обстановки в ра­йоні надзвичайного стану...

З метою ліквідації стихійного лиха чи катастроф у мирний час може здійснюватися цільова мобілізація, обсяги і строк проведення яких визначаються в Указі Президента. У виняткових випадках, пов'язаних з необ­хідністю проведення невідкладних аварійно-рятувальних робіт, допускається тимчасове переведення або залу­чення на добровільній основі працездатного населення і транспортних засобів громадян для виконання зазначе­них робіт...

У розділі V закріплені гарантії прав і свобод громадян та прав і законних інтересів юридичних осіб в умовах надзвичайного стану.

В умовах надзвичайного стану забороняється: 1) зміна Конституції України; 2) зміна Конституції АРК; 3) зміна виборчих законів; 4) проведення виборів Президента, виборів до Верховної Ради тощо; 5) проведення всеук­раїнських та місцевих референдумів; 6) обмеження прав і повноважень народних депутатів України.

Відповідно до ст. 22 Закону і ст. 64 Конституції Ук­раїни,- Конституційні права і свободи людини і грома-

87

дянина не можуть бути обмежені, крім випадків, пере­дбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із за­значенням строку дії цих обмежень. В умовах надзвичай­ного стану не можуть бути обмежені права і свободи лю­дини і громадянина зазначені в ч. 2 ст. 64 Конституції України,- зокрема, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 63 Конституції.

Передбачені цим Законом обмеження конституційних прав і свобод громадян, які можуть бути застосовані за умов надзвичайного стану, є вичерпними і розширеному тлумаченню не підлягають. Строк їх застосування не пе­ревищує строку, на який вводиться надзвичайний стан. Введення інших обмежень забороняється.

Введення надзвичайного стану не може бути підста­вою для застосування тортур, жорстокого чи принижую­чого людську гідність поводження або покарання, для будь-яких обмежень права на життя, на свободу думки, совісті, релігії в розумінні цих прав і свобод, прийнятому в Міжнародному пакті про громадянські і політичні пра­ва в законах України. Будь-які спроби використати вве­дення надзвичайного стану для захоплення влади або зловживання нею тягнуть за собою відповідальність згід­но із законом (ст. 24 Закону). Закон також закріплює пи­тання про відшкодування збитків (ст. 25), про гарантії трудових прав громадян (ст. 26) і інші питання.

Відповідно до ст. 18 Закону можуть запроваджува­тися додаткові заходи правового режиму надзвичайного стану в зв'язку з масовими порушеннями громадсь­кого порядку: 1) запровадження комендантської години; 2) перевірка документів у громадян, а в необхідних ви­падках - проведення особистого огляду, огляду речей, транспортних засобів, багажу, вантажів, службових при­міщень та житла громадян; 3) заборона призовникам і військовозобов'язаним змінювати місцепроживання без відома відповідного військового Комісаріату; 4) обме­ження або тимчасова заборона продажу зброї, отруйних і сильнодіючих хімічних речовин, а також алкоголь­них напоїв та речовин, вироблених на спиртовій основі; 5) тимчасове вилучення у громадян зареєстрованої вог­непальної і холодної зброї та боєприпасів, а у підпри­ємств, установ і організацій - також навчальної війеько-

вої техніки, вибухових, радіоактивних речовин і матері­алів, отруйних і сильнодіючих хімічних речовин; 6) за­борона виготовлення і розповсюдження інформаційних матеріалів, що можуть дестабілізувати обстановку; 7) ре­гулювання роботи цивільних теле- та радіоцентрів тощо; 8) особливі правила користування зв'язком та передачі інформації через комп'ютерні мережі; 9) порушення у порядку, визначеному Конституцією і законами України питання про заборону діяльності політичних партій, гро­мадських організацій в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Відповідно до ст. 19 Закону усі органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства і організації, а також громадяни на території, де введено надзвичайний стан, зобов'язані сприяти в здійсненні заходів право­вого режиму надзвичайного стану.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини

Статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини закріплено в Конституції України і в Законі України «Про уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23.12.97 p., Законом «Про державну службу».

У ст. 101 Конституції вказується, що «парламент­ський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини» (далі - Уповно­важений). Захист прав кожної людини і громадянина на території України і в межах її юрисдикції здійснюється на постійній основі, на підставі Конституції, законів Ук­раїни і чинних міжнародних договорів.

Метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, є: 1) захист прав і свобод людини і гро­мадянина, проголошених Конституцією, законами Укра­їни та міжнародними договорами України; 2) додержан­ня та повага до прав і свобод людини і громадянина всі­ма суб'єктами суспільних правовідносин; 3) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина, або сприяння їх поновлення; 4) сприяння приведенню зако-

88

89

нодавства України про права і свободи людини і грома­дянина у відповідність з Конституцією і міжнародними стандартами у цій сфері; 5) поліпшення і подальший роз­виток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина; 6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод тощо.

Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб. Діяль­ність Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина. Його повноваження не можуть бути припинені чи обме­жені у випадку закінчення строку повноважень Верхов­ної Ради або її розпуску (саморозпуску), введення воєн­ного чи надзвичайного стану в Україні чи в окремих її місцевостях.

Уповноважений призначається і звільняється з поса­ди Верховною Радою України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів. Уповноваженим може бути призначено громадянина України, який досяг 40 років, володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності та протягом останніх 5 ро­ків проживає в Україні. Уповноважений призначається строком на 5 років, з дня складання ним присяги на сесії Верховної Ради України. Уповноважений не може мати представницького мандата, обіймати які-небудь посади в державних органах влади, органах місцевого самовряду­вання, об'єднаннях громадян, на підприємствах тощо, крім викладацької, наукової або іншої творчої діяльнос­ті. Він не може бути членом будь-якої політичної партії.

Уповноважений має право: 1) невідкладного прийому найвищими посадовими особами держави і інших дер­жавних органів і місцевого самоврядування; 2) бути при­сутнім на засіданнях Верховної Ради та інших засіданнях вищих та центральних державних органів; 3) звертатися до Конституційного суду з поданнями; 4) на ознайом­ленні з документами і доступ до інформації, пов'язаною зі службовою та державною таємницями; 5) вимагати від посадових осіб сприяння проведенню перевірок діяльно­сті підконтрольних і підпорядкованих її органів; 6) запро­шувати службових осіб, громадян, іноземців для отри­мання від них усних або письмових пояснень по справі; 7) звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод

90

людини і громадянина, які не можуть зробити цього са­мостійно; 8) здійснювати перевірки про стан додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина від­повідними державними органами тощо (ст. 13 Закону).

Уповноважений зобов'язаний додержуватися Консти­туції і Законів України, інших правових актів, прав та законних інтересів людини і громадянина, забезпечувати виконання покладених на нього функцій та повною мі­рою використовувати надані йому права. Він зобов'я­заний зберігати конфіденційну інформацію, а також ві­домості про особисте життя заявника та інших осіб (не розголошувати без їх згоди).

У законодавстві закріплені також інші питання про діяльність і гарантії захисту прав людини і громадянина Уповноваженим Верховної Ради.

Порядок обрання Президента України

Порядок обрання Президента України врегульовано Конституцією України і законом України «Про вибори Президента України» від 5.03.99 р. У зв'язку з прийнят­тям нового Закону «Про вибори Президента» попередні закони втратили свою чинність. Новий закон має 8 глав -51 стаття і 9-та глава - Прикінцеві положення.

Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 років. Ви­борчий процес здійснюється на засадах: багатопартійно­сті, вільного і рівноправного висування кандидатів у Президенти України, гласності і відкритості, свободи агітації, рівності можливостей для всіх кандидатів у про­веденні виборчої компанії; неупередженості до кандида­тів з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб. Участь громадян України у виборах Президента є добровільною і ніхто не може бути примушений до участі або до не­участі у виборах. Вибори Президента України є загаль­ними і право обирати мають громадяни України, яким на день виборів виповнилося 18 років.

Президентом України може бути обраний громадянин України, який на день проведення виборів досяг 35 ро­ків, має право голосу, проживав в Україні протягом

91

останніх 10 років перед днем виборів та володіє держав­ною мовою. Одна й та сама особа не може бути Прези­дентом України більш як 2 строки підряд.

Не можуть бути висунуті претендентами на кандида­тів у Президенти України громадяни, які перебувають у місцях позбавлення волі або мають судимість за вчинен­ня умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

Право висування претендента на кандидати у Прези­денти України (далі - кандидат), належить громадянам України, які мають право голосу. Це право реалізується через політичні партії та їх виборчі блоки, а також через збори виборців, у т. ч. шляхом самовисування. Партія (блок), збори виборців можуть висувати лише одного претендента на кандидати в Президенти України.

Організацію і проведення виборів Президента Украї­ни здійснюють виборчі комісії, які утворюються і діють у порядку, визначеному цим та іншими законами Украї­ни, в тому числі Законом «Про центральну виборчу комісію». Система виборчих комісій складається: Цент­ральна виборча комісія, територіальні виборчі комісії, дільничні виборчі комісії.

В гл. 2 Закону регламентується порядок і строки при­значення та проведення виборів. Вибори Президента України можуть бути черговими, позачерговими та по­вторними. Вибори Президента призначаються Верхов­ною Радою України. Чергові вибори Президента прово­дяться в останню неділю жовтня 5-го року повнова­жень Президента України. Постанова Верховної Ради України про призначення чергових виборів приймається не пізніше як за 180 днів до дня виборів.

Позачергові вибори Президента проводяться у разі дострокового припинення повноважень. Рішення про позачергові вибори повинно бути прийнято не пізніше 5-ти днів після припинення повноважень Президента. Повторні вибори призначаються Верховною Радою у мі­сячний строк з дня одержання подання Центральної ви­борчої комісії.

Право висувати претендентів на кандидатів у Прези­денти України належить партіям, виборчим блокам по­чинається за 170 днів і закінчується за 140 днів до вибо­рів на з'їзді або конференції. Право висувати претенден­та на кандидата у Президенти належить також зборам

виборців, якщо в них беруть участь не менше як 500 гро­мадян України, які мають право голосу, за місцем про­живання або на підприємствах, в установах і організаці­ях. Висунутою зборами виборців вважається претенден­том особа, за яку проголосувало не менше як 2/3 учас­ників зборів. Висування претендентів на посаду Прези­дента оформляється протоколом зборів і іншими доку­ментами.

Претендент на посаду Президента має бути зареєст­рований як кандидат у Президенти, якщо його кандида­туру підтримують своїми підписами не менше як 1 млн громадян України, які мають право голосу, в т. ч. не мен­ше як 30 тис. громадян у кожному з двох третин регіонів (АРК, обл., м. Київ і Севастополь). Рішення про реєстра­цію приймається Центральною виборчою комісією не пізніше як за 90 днів до дня виборів Президента. Не піз­ніше як на 5-ий день після закінчення реєстрації всіх кандидатів ЦВК публікує і оголошує список кандидатів. Рішення ЦВК може бути оскаржене до Верховного Суду протягом 5-ти днів з моменту його прийняття. Верхов­ний Суд розглядає скаргу в 7-денний строк і його рішен­ня є остаточним і підлягає негайному виконанню.

Кандидати у Президенти беруть участь у виборчій кампанії на рівних засадах з часу їх реєстрації, мають рівне право на використання державних засобів масової інформації на території України. Вони мають право де­легувати по 1 представнику до ЦВК з правом дорадчого голосу, довірених осіб та офіційні спостерігачі.

У гл. 7 Закону закріплено порядок проведення голо­сування і визначення результатів виборів Президента України, в тому числі: 1) про виборчий бюлетень; 2) по­рядок видачі виборчих бюлетенів; 3) організація і поря­док голосування; 4) порядок підрахунку голосів; 5) вста­новлення підсумків голосування по територіальному ви­борчому округу; 6) встановлення результатів виборів; 7) повторне голосування; 8) повторні вибори; 9) особли­вості проведення позачергових виборів; 10) набуття пов­новаження Президента України.

Обраним Президентом України вважається кандидат, який одержав на виборах більше половини голосів ви­борці в і які взяли участь у голосуванні. Повідомлен­ня про результати виборів публікується ЦВК в газетах «Голос України» і «Урядовий кур'єр» не пізніше як на

92

93

3-й день після підписання протоколу про результати ви­борів.

Новообраний Президент України вступає на пост не пізніше як через ЗО днів з дня офіційного оголошення результатів виборів з моменту складання присяги наро­дові на урочистому засіданні Верховної Ради України.

Право законодавчої ініціативи

Питання про право законодавчої ініціативи регу­люється Конституцією, Регламентом Верховної Ради, За­коном України «Про статус народного депутата України».

Законодавча ініціатива - це право суб'єктів державних органів влади та інших суб'єктів громадянського суспіль­ства, яким законодавчим органом влади (Парламентом) надано можливість вносити проекти законів, законодавчі пропозиції, зміни і доповнення до чинних законів, відмі­ни застарілих законів, для обговорення і затвердження Верховною Радою України у введення їх в дію.

Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді Украї­ни належить Президентові, народним депутатам Украї­ни, Кабінету Міністрів і Національному банку України (ст. 93 Конституції). Законопроекти, визначені Прези­дентом України як невідкладні, розглядаються Верхов­ною Радою позачергово.

Відповідно до Конституції України, право законодав­чої ініціативи дуже обмежено колом суб'єктів. По суті це право мають лише вищі органи державної влади і На­ціональний банк. Цього права позбавлені вищі судові органи держави, які завжди мали це право в попередні десятиліття, оскільки вони найбільш активно займаються реалізацією права, досконало знають позитивні і негати­вні сторони чинних законів, знають, які існують прога­лини в системі права і законодавства, знають як вдоско­налити чинне законодавство і право. Такого права фак­тично (офіційно) позбавлені Міністерство юстиції і інші центральні правоохоронні органи держави, які теж мог­ли б допомогти вдосконалити правові основи діяльності державного апарату і інших суб'єктів суспільних право­відносин.

Разом із тим право законодавчої ініціатива найбільш конкретизовано в законі «Про регламент Верховної Ради

94

України» (гл. 6.2.). У Регламенті Верховної Ради вка­зується, що народний депутат України вносить на ім'я Верховної Ради законодавчі пропозиції, законопроекти, поправки (документи законодавчої ініціативи) в письмо­вій формі за своїм підписом. Якщо депутатська пропо­зиція підписана кількома депутатами, ініціатором її внесення вважається той, підпис якого стоїть першим. У випадку, коли ініціатор відкликає цю пропозицію, ініці­атором її вважається той, чий підпис є наступним. В од­ній депутатській пропозиції не можуть міститися пропо­зиції з різних питань порядку денного або з різних зако­нопроектів.

Законодавча пропозиція повинна містити проект рі­шення Верховної Ради, який пропонується Верховній Раді для прийняття. Пропозиції, внесені на ім'я комісії Верховної Ради, опрацьовуються нею в ході підготовки відповідних документів і на розгляд Верховної Ради мо­жуть не подаватися.

Питання, пропозиції, резолюції, додаткові статті чи пункти, поправки, що вносяться в порядку законодавчої ініціативи для голосування, вносяться в письмовій формі в такій редакції, щоб можна було відповісти «Так» або «Ні». Внесений на голосування текст повинен бути яс­ний і однозначний, без протиріч. Цей текст проектів і пропозицій може супроводжуватися стислим обґрунту­ванням.

Поправкою вважається пропозиція до іншої пропози­ції, що доповнює, змінює чи виключає частину основної пропозиції. Поправка до поправки не повинна заперечу­вати суті самої поправки. Поправка до законопроекту береться до розгляду, якщо вона містить сформульова­ний текст, що стосується однієї статті, її частини або ре­чення.

Законодавчі пропозиції і проекти законів вносяться разом з супровідною запискою, яка повинна містити об­грунтування необхідності їх розробки або прийняття, а також характеристику цілей, завдань та основних поло­жень майбутніх законів, вказівку на їх місце у системі чинного законодавства, а також на очікувані соціально-економічні та інші наслідки їх застосування. У необхід­них випадках законопроект супроводжується поясню­вальною запискою.

Законодавчі пропозиції, проекти законів, які вносять-

95

ся на ім'я Верховної Ради, реєструється в Секретаріаті Верховної Ради і оформляється відповідно "з вимогами ст. 6.2.8. Регламенту. В Регламенті закріплені і інші особ­ливості реалізації і процесу прийняття проектів законів, пропозицій, поправок тощо.

Поняття і загальна характеристика

прав і свобод

людини і громадянина

Сукупність прав і обов'язків становить статус грома­дянина в державі, відрізняє його від іноземних громадян. Основу правового статусу громадян України становлять конституційні права, свободи і обов'язки людини і гро­мадянина. Конституція України містить положення про те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недо­торканність та безпека в Україні визначені як вища со­ціальна цінність, а права, свободи людини та їх гарантія визначають сенс і спрямування діяльності держави. За­твердження і забезпечення прав та свобод людини є го­ловним обов'язком держави (ст. З Конституції України). Права і свободи людини є невідчужуваними і непоруш­ними (ст. 21).

Систему Конституційних норм, закріплених Консти­туцією 1996 року і які визначають правовий статус лю­дини і громадянина складають громадянські (особисті), політичні, соціально-економічні, культурні, екологічні права та права в галузі правосуддя. Держава не тільки проголошує права і свободи людини, а й бере на себе обов'язки їхньої реалізації.

Особисті (громадянські) права є найважливішими правами людини, що забезпечують її життя, особисті цінності, свободу, недоторканність, особисту безпеку, правовий захист. Вони є невід'ємними, тобто належать людині як члену громадського суспільства, забезпечені законом і покликані захищати людину від свавілля дер­жави та інших людей. Особисті права не надаються, а тільки охороняються і гарантуються державою. До них належать:

право на життя (ст. 27);

право на повагу честі і гідності (ст. 28);

право на свободу і особисту недоторканність (ст. 29) та багато інших прав, які закріплені в Конституції і кла­сифікуються як особисті.

Політичні права і свободи визначають можливість громадян брати участь у здійсненні влади в керівництві державними справами і в суспільно-політичному житті. Всі політичні права і свободи призначені забезпечи­ти громадянам можливість реальної участі в управлінні державними справами і в суспільно-політичному житті. До політичних прав і свобод належать:

право брати участь в управлінні держаними справа­ми (ст. 38);

право на свободу думки і слова (ст. 34);

право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації (ст. 36) та інші політичні права і свободи громадян.

Серед закріплених Конституцією України прав люди­ни значне місце посідають соціально-економічні права, які дають можливість громадянам брати участь у сфері матеріального виробництва та розподілу матеріальних благ. Соціально-економічні права є основою економічної самостійності людини, а також визначають загальні умо­ви її соціального життя. До них відносяться:

право на підприємницьку діяльність (ст. 42);

право на працю (ст. 43);

право громадян володіти, користуватися та розпо­ряджатися своєю власністю (ст. 41) та інші права, які ви­значені Конституцією України як соціально-економічні.

Конституція України гарантує і забезпечує культурні права людини і громадянина. Це такі права як:

-               право на освіту (ст. 53);

- - право громадян користуватися досягненнями науки і техніки, культурними та історичними надбаннями на­роду (ст. 54) та інші права.

До прав у галузі правосуддя Конституція відно­сить:

право на судовий захист своїх прав і свобод від по­рушень (ст. 55);

право знати свої права і обов'язки (ст. 57);

-               право на правову допомогу (ст. 59) та інші права.

Отже, в Україні права і свободи людини та громадя­

нина визнані неодмінними засадами нового конститу-

96

4  і-4зз

97

ційного ладу. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність (ст. 3), а можливість обмеження консти­туційних прав і свобод зумовлена випадками воєнного або надзвичайного стану (ст. 64) та іншими, які передба­чені чинним законодавством.

Конституційні соціально-економічні права громадян

Всі права, свободи і обов'язки людини і громадянина України викладені в розділі II Конституції України (ст. ст. 21-68). Вони випливають із Загальної декларації прав людини, прийнятої ООН в 1948 p., Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 p.), Паризької хартії для нової Європи (1990 р.) та ряду ін­ших актів і законів.

Конституція України закріплює основні принципи правового становища особи і конкретні права людини і громадянина. До соціально-економічних прав відносять­ся: право на власність, право на підприємницьку діяль­ність, право на працю, право на страйк, право на відпо­чинок, на соціальний захист, право на житло.

Кожний громадянин має право приватної власності, яка набувається в порядку, визначеному законом. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41 Конституції). Зміст права влас­ності включає право володіти, розпоряджатися, користу­ватися нею.

Для задоволення своїх потреб і інтересів громадяни можуть користуватися об'єктами права державної та ко­мунальної власності відповідно до закону. Використання власності не може завдати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Об'єктами права власності можуть бути матеріальні і духовні цін­ності - твори науки, літератури, мистецтва, інформація тощо. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами (власністю народу) відповідно до закону.

Право приватної власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Примусове відчуження об'єктів права приватної влас­ності (реквізиція і конфіскація) може бути застосова­не лише на підставі закону: реквізиція - в умовах воєн­ного чи надзвичайного стану; конфіскація майна може бути застосована тільки за рішенням суду і на підставі

закону.

У ст. 42 Конституції закріплено право на підприємни­цьку діяльність, яка не заборонена законом. Закон обме­жує підприємницьку діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів міс­цевого самоврядування. Держава забезпечує захист кон­куренції у підприємницькій діяльності. Не допускається зловживання монопольним становищем на ринку, непра­вомірне обмеження конкуренції та недобросовісна кон­куренція.

Кожний громадянин України має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він обирає вільно або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного використання гро­мадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. Викорис­тання примусової праці забороняється. До неї не відно­ситься військова або альтернативна (невійськова) служ­ба, а також робота або служба, яка виконується за виро­ком суду тощо. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Громадяни мають право на на­лежні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну пла­ту, не нижче від визначеної законом (ст. 43). У ст. 44 за­кріплено право на страйк для тих, хто працює, з метою захисту своїх економічних і соціальних інтересів.

Згідно ст. 45 Конституції кожен, хто працює, має пра­во на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, оплачуваної щорічної від­пустки, вихідних і святкових днів тощо.

Громадяни мають право на соціальний захист у разі повної, часткової чи тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках. Це пра­во гарантується загальнообов'язковим державним соці­альним страхуванням. Пенсії^ інші види соціальних ви­плат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати певний рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму (ст. 46).

9?>

4*

99

У ст. 47 Конституції закріплено право на житло. Дер­жава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які мають право на соціаль­ний захист, житло надається державою та органами міс­цевого самоврядування безоплатно або за доступну пла­ту. Згідно ст. ЗО кожному громадянину гарантується не­доторканність житла.

Крім того, до соціально-економічних прав можна та­кож віднести право на житло (ст. 47 Конституції), право на достатній життєвий рівень (ст. 48), право на відшко­дування шкоди (ст. 50), право дітей і непрацездатних ба­тьків на утримання і піклування (ст. 51), право на безо­платну освіту (ст. 53) і інші права, які мають частково економічний і матеріальний зміст.

Конституційні політичні права та свободи громадян

Політичні права і свободи - це такі права і свободи, які пов'язані з участю громадян в політичному житті су­спільства. До них відносяться: право на громадянство, свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право на свободу думки і слова, право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, право брати участь в управлінні державними справами, право на мітинги, походи і демонстрації, право на пись­мові звернення до органів державної влади.

Відповідно до ст. 25 Конституції України громадянин не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Він не може бути вигнаний за межі Ук­раїни або виданий іншій державі. Україна гарантує пік­лування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами. Окремі спеціалісти це право відносять до громадянських або особистих прав. Право на громадянс­тво - це перш за все політичне право, яке породжує всі інші права, свободи і обов'язки громадян.

Кожній людині, яка на законних підставах перебу­ває на території України, гарантується свобода пересу­вання, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, установлених законом. Громадянин України не може

бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну (ст. 33).

У ст. 34 Конституції гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і пе­реконань. Кожен має право вільно зберігати, використо­вувати і поширювати інформацію на свій вибір. Однак це право не повинно наносити шкоди законним інтере­сам держави, суспільства і особи.

Громадяни України мають право на свободу об'єд­нання у політичні партії і громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволен­ня різних інтересів. Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян і обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій і громадських організацій. Усі об'єднання грома­дян рівні перед законом (ст. 36). Політичні партії та гро­мадські організації, програмні цілі або діяльність яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушен­ня суверенітету і територіальної цілісності держави, під­рив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетні­чної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення,- забороняються. Вони не можуть мати воєнізованих формувань (ст. 37). Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку.

У ст. 38 Конституції закріплено, що громадяни ма­ють право брати участь в управлінні державними спра­вами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого само­врядування.

Громадяни мають право проводити збори, походи, демонстрації, мітинги мирним шляхом, про проведення яких сповіщаються державні органи влади чи органи мі­сцевого самоврядування. Обмеження цього права може бути встановлене лише судом відповідно до закону і ли­ше в інтересах національної безпеки та громадського по­рядку.

Всі громадяни мають право направляти індивідуальні

100

101

чи колективні письмові звернення або особисто зверта­тися до органів державної влади і місцевого самовряду­вання та посадових осіб, які зобов'язані розглянути такі звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк (ст. 40).

Конституційні особистісні права і свободи громадян

Особистісні права - це такі права, які спрямовані на конкретизацію немайнових прав, свободи і вільний роз­виток особи. Іноді ці права називають особистими, іноді громадянськими (див. Погорілко В. Ф.). Разом із тим всі суб'єктивні права є особистими, а громадянські права пов'язані з громадянством особи, людини, тому вони можуть мати політичний, економічний характер. До осо-бистісних прав відносяться такі права: право на честь і гідність, право на свободу та недоторканність і безпеку, право на вільний розвиток особистості, таємницю листу­вання, телефонних розмов, телеграфної та іншої корес­понденції, право на особисте і сімейне життя.

У ст. З Конституції закріплено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека ви­знаються в Україні найвищою соціальною цінністю. В цій статті закріплені фізичні і особистісні права люди­ни, як один із основних принципів правової держави і громадянського суспільства. Кожна людина має не­від'ємне право на повагу до її гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому поводженню чи покаранню, що принижує його гідність (ст. 28 Консти­туції). Це означає, що кожний громадянин повинен по­важати права і свободи інших людей, це стосується та­кож і посадових осіб. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.

Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільст­вом, в якому забезпечується вільний і всебічний розви­ток її особистості (ст. 23 Конституції). Людина не може бути абсолютно вільна від інших людей, від держави і від суспільства, оскільки жити в суспільстві і бути віль-

102

ним від нього неможливо. Разом із тим, вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх.

Кожна людина має право на свободу та особисту не­доторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рі­шенням суду і тільки на підставах та в порядку, встанов­леному законом. Державні органи можуть затримати особу у випадку запобігання злочинові і тримати під вартою не більше 72 годин, обґрунтованість якого по­винна бути перевірена судом. Якщо протягом цього часу їй не буде вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою, то особа негайно звільняється. Кожному затриманому чи заарештованому повинно бути негайно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права, надана можливість захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захис­ника. Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затри­мання людини має бути негайно повідомлено родичів за­триманого (ст. 29 Конституції).

До особистісних прав і свобод відносять свободу сві­тогляду і віросповідання (ст. 35 Конституції), хоча деякі спеціалісти відносять їх до політичних прав і свобод. Свобода світогляду і свобода віросповідання тісно взає­мопов'язані. Ці права означають, що громадяни можуть дотримуватись різного світогляду: релігійного, ідеаліс­тичного, матеріалістичного, комуністичного, ліберально­го, консервативного, націоналістичного тощо. Здійснен­ня цього права може бути обмежено законом лише в ін­тересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Україна є світською державою. Церква і релігійні ор­ганізації відокремлені від держави, а школа від церкви. Жодна релігія не може бути визнана як обов'язкова.

Кожному громадянину гарантується таємниця листу­вання, телефонних розмов, телеграфної та іншої корес­понденції. Винятки можуть бути встановлені лише су­дом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування справи, якщо іншим способом отри­мати інформацію неможливо (ст. 31).

Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конститу-

103

цією. Не допускається збирання, зберігання, використан­ня та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту і прав людини. Кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів сім'ї, а також відшкодування матеріальної і мо­ральної шкоди (ст. 32):

Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен з подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї. Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх пов­ноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Сім'я, материнство, дитинство і батьківство охороняються державою (ст. 52).

Конституційні культурні (духовні) права громадян України

У ст. 11 Конституції України закріплено, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також роз­виткові етнічної, культурної, мовної та релігійної само­бутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціону­вання української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується віль­ний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування (ст. 10). Украї­на також дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

Кожен громадянин має право на безоплатну загальну середню освіт>', а також вищу освіту в державних і ко­мунальних вузах, продовження післядипломної освіти на конкурсній основі. Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, авторських прав, мо­ральних інтересів тощо. Держава сприяє розвиткові нау­ки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством.

104

Культурна спадщина охороняється законом. Держава

забезпечує збереження історичних пам'яток та інших

об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає за­

ходів для повернення в Україну культурних цінностей

народу, які знаходяться за її межами (ст. 54 Консти­

туції).     .               ,

Конституція також встановлює обов язки громадян не

заподіювати шкоду природі, культурній спадщині і від­шкодовувати завдані ними збитки (ст. 66 Конституції). До культурних або духовних прав потрібно віднести та­кож право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35 Конституції-), які відносяться і до особистісних прав і свобод.

Культурні права громадян конкретизовані в Законі «Основи законодавства України про культуру» від 14.02.1992 р. В цьому законі закріплені такі права грома­дян у сфері культури:

право на свободу творчості;

вільний вибір будь-якого виду культурної діяльнос­ті, засобів і сфер застосування творчих здібностей та са­мостійне визначення долі своїх творів;

здійснення професійної та аматорської діяльності на індивідуальній чи колективній основі, самостійно чи за допомогою будь-яких форм посередництва;

створення закладів, підприємств і організацій куль­тури;

об'єднання у творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об'єднання, які діють у сфері культури;

збереження і розвиток національно-культурної са­мобутності, народних традицій та звичаїв;

доступ до культурних цінностей;

захист інтелектуальної власності;

здобуття спеціальної освіти.

У законі «Про бібліотеки і бібліотечну справу» від 27.01.1995 р. закріплено право громадян на доступ до біб­ліотечних фондів та одержання бібліотечних послуг. Це право забезпечується створенням мережі загальнодоступ­них бібліотек (державних і приватних) (ст. 5). У законі «Про фізичну культуру і спорт» від 24.12.1993 р. закріп­лено право громадян займатися фізичною культурою і спортом. Держава гарантує, забезпечує і створює умови для правового захисту інтересів громадян у цій сфері.

105

Культурна політика Української держави і законодав­ства направлена на гарантування свободи творчої діяль­ності, рівність прав і можливостей громадян у викорис­танні культурних цінностей, забезпечення умов для творчого розвитку особистості і підвищення культурного рівня та естетичного і правового виховання громадян.

Держава - гарант захисту конституційних прав і свобод громадян

Всі права і свободи громадян України гарантуються державою, оскільки держава бере на себе обов'язок за­безпечити ці права. З одного боку, права і свободи гро­мадян породжують юридичні обов'язки держави, а з другого - права і свободи держави породжують обов'яз­ки громадян. У правовій державі і громадянському сус­пільстві повинен існувати паритет прав, свобод і обо­в'язків держави і її громадян. У такому суспільстві існує взаємоповага і взаємовідповідальність особи і держави. В ст. З Конституції України закріплено, що права і сво­боди людини та їх гарантії визначають зміст і спрямова­ність діяльності держави. Держава відповідає перед лю­диною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Права та свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасова­ні. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обся­гу існуючих прав і свобод.

Держава має багато засобів, щоб гарантувати консти­туційні права і свободи громадян. Вони пов'язані з га­рантіями законності. Залежно від суб'єктів, які забезпе­чують права і свободи громадян, можна виділити такі гарантії: парламентські, президентські, судові, урядові, адміністративні, прокурорські, адвокатські, самоврядні, міжнародно-правові. Крім того, можуть бути і правові, конституційні, законодавчі, процесуальні гарантії прав і свобод людини і громадянина.

Верховна Рада України здійснює парламентський конт­роль у межах, визначених Конституцією (ст. 85 п. 33). її за­конами визначаються права і свободи людини і громадя-

106

нина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки гро­мадян (ст. 92). Кожен громадянин має право звертатися за захистом своїх прав до уповноваженого Верховної Ра­ди України з прав людини.

Президент України є гарантом державного сувере­нітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадяни­на (ст. 102 Конституції). Президент здійснює контроль за діяльністю державного апарату в межах ст. 106 Консти­туції України. Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ст. 116 Конституції). Права і свободи громадян на від­повідній території забезпечують місцеві державні адмі­ністрації (ст. 119).

Найбільш поширені судові гарантії. Кожному гаран­тується право на оскарження в суді рішень, дій чи безді­яльності органів державної влади, органів місцевого са­моврядування, посадових і службових осіб (ст. 55). Ана­логічні гарантії закріплені в ст. ст. 56, 57, 58, 60, 121, 143 Конституції України.

Конституційні обов'язки людини та громадянина

Правовий статус особи в суспільстві характеризується не тільки правами і свободами, але й обов'язками. Обов'язок - це міра необхідної поведінки або діяльності особи (здійснити правомірні дії або утриматись від дій), яка закріплена в законодавстві і направлена на задово­лення потреб та інтересів інших суб'єктів суспільних відносин і забезпечується свідомим ставленням її до та­кої поведінки (чи діяльності), а при відсутності добро­вільного виконання, дотримання, може забезпечуватись заходами державного примусу. Виконання, дотримання юридичних обов'язків веде до реалізації права в правові­дносинах. Юридичних обов'язків дуже багато, але до конституційних відносяться найбільш важливі з позицій інтересів держави і суспільства.

Здійснення прав і свобод невід'ємне від виконання громадянами своїх обов'язків. Цей принцип демократії існував і в попередній Конституції (1978 p.).

Конституційних  обов'язків  громадян   по  кількості

107

небагато, але вони є дуже об'ємні. Один із найважливі­ших обов'язків закріплений у ст. 68 Конституції України: «Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Консти­туції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей». Цей юридичний обов'язок охоплює майже всі обов'язки громадян, які закріплені в Конституції та інших законах України.

У цій статті також закріплений принцип права (пра­вова презумпція): «Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності». Цей принцип зобов'язує громадян України знати свої юридичні права і обов'язки, поважати інших людей, їх права і свободи, законні по­треби та інтереси. Цей обов'язок прямо не зафіксований у Конституції, але випливає із презумпції «знання зако­нів» всіма громадянами.

Держава зобов'язана гарантувати право кожному гро­мадянину знати свої права і обов'язки. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'яз­ки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, тобто повинні бути опубліковані. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними (ст. 57 Конституції"). Додержуватися Консти­туції та законів України - означає поважати Конститу­цію та закони України і ті соціальні цінності, які вони охороняють.

Одним із першочергових обов'язків громадян є обо­в'язок захищати Вітчизну, її незалежність та територі­альну цілісність України, шанувати її державні символи (прапор, герб, гімн) (ст. 65 Конституції України). У Кон­ституції цей обов'язок поставлено на першому місці, оскільки це зумовлено об'єктивною необхідністю всебі­чного утвердження внутрішнього і зовнішнього сувере­нітету і незалежності держави, забезпечення обороноз­датності країни. Військову службу громадяни відбува­ють відповідно до Закону «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» (1992 р.) і інші закони.

Одним із важливих обов'язків громадян є також обов'язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані громадянином збитки (ст. 66 Конституції). Виконання цих обов'язків кожним громадянином гарантує права інших громадян на здоро-

ве довкілля і природне середовище, на збереження фауни і флори, якість харчових продуктів і води, атмосфери, збереження історичних пам'яток, пам'ятників культури, архітектури тощо.

З переходом України до ринкових відносин, зі зміною економічних і соціальних основ суспільства і держави, введенням приватної власності і права на підприємниць­ку діяльність стало можливим і необхідним закріплення в Конституції сплати податків і зборів. У ст. 67 закріпле­но, що кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, установлених законом. Усі громадя­ни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та дохо­ди за минулий рік у порядку, встановленому законом. Податки і збори йдуть на формування державного бю­джету, на утримання апарату держави, фінансування со­ціальних програм.

Кожний громадянин України зобов'язаний поважати не тільки права і свободи інших громадян, але й поважати і шанувати державу, державні органи, різні інститути громадянського суспільства, іноземних громадян. Хоч ці обов'язки Прямо не записані у Конституції України, але вони випливають з інших положень і принципів Основно­го закону. Наприклад, у ст. 80 Конституції закріплено, що народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність; правом недоторканності користується Президент України, його честь і гідність на час виконан­ня ним повноважень. Це означає, що кожний громадянин зобов'язаний поважати не тільки державні інститути, а й їх посадових осіб.

Рівність конституційних прав і свобод громадянина

Конституція України проголошує принцип рівності і рівноправності всіх громадян. У ст. ст. 21, 22 Конститу­ції закріплено, що всі люди є вільні і рівні у своїй гіднос­ті і правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Вони становлять основу будь-яких інших прав і сво^ бод громадянина і не є вичерпними. Вони гарантуються державою і не можуть бути скасовані. Це означає, що

108

109

Конституція може бути доповнена іншими правами і свободами, які існують в природі, в інших законах або можуть виникнути в перспективі. Ці права і свободи не можуть бути відмінені державою, Верховною Радою, Президентом тощо. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається зву­ження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Громадяни України мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (ст. 24 Конституції"). Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переко­нань, статі, етнічного та соціального походження, май­нового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками.

Конституція закріплює рівність прав жінки і чоловіка. Ця рівність забезпечується наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо забезпечення охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтрим­кою материнства і дитинства, включаючи надання опла­чуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і ма­терям.

Разом із тим потрібно підкреслити, що Конституція України закріплює тільки юридичну рівність і рівнопра­вність, рівні можливості кожної людини і громадянина в реалізації своїх суб'єктивних прав і свобод в суспільстві і державі. Конституція, держава і суспільство не можуть забезпечити фактичну рівність - майнову рівність, зрів­нялівку прибутків, житлових умов тощо. Рівність і рівно­правність громадян не може означати рівності їх у здібно­стях, у потенційних і реальних можливостях, в освіті, культурі і розумі, в професійних уміннях, навичках і до­свіді (професійному і соціальному). Звідси випливає різ­ний рівень прибутків, різний рівень матеріального доб­робуту тощо. Ні держава, ні суспільство поки не можуть забезпечити матеріальну рівність, фактичну рівність громадян. Щоб це зробити, потрібно реалізувати прин­цип комунізму: «Від кожного по здібностях, кожному по потребах». Разом з тим потреби й інтереси у всіх людей

ПО

різні. Щоб досягти матеріального добробуту всіх людей або більшості населення, треба всім наполегливо працю­вати, реалізовуючи право на працю, право на підприємни­цьку діяльність. Держава повинна створювати умови для повної реалізації цих прав громадян, щоб вийти з економіч­ної і фінансової кризи, реалізуючи принцип «від кожного по здібностях, кожному по праці», залежно від результатів останньої (якості і кількості).

Крім того, держава, Конституція забезпечує рівність і рівноправність громадян на соціальний захист у разі втрати працездатності, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості (ст. 46 Конституції).

Рівність юридичних прав громадян веде і до рівності виконання юридичних обов'язків, а у випадку їх пору­шень - до рівної відповідальності перед законом і суспі­льством. Рівність і рівноправність громадян означає та­кож, що кожен громадянин повинен захищати і боротися за свої права законними засобами, через державні органи і органи місцевого самоврядування. Рівність конститу­ційних прав і свобод конкретизується в економічних, по­літичних, трудових і інших видах прав.

Поняття громадянства України

У ст. 4 Конституції України закріплено, що в Україні існує єдине громадянство. Підстави на буття і припинен­ня громадянства України визначаються новим законом України «Про громадянство України» від 18.01.2001 ро­ку. Новий закон відмінив старе законодавство з цього питання і вдосконалив правове регулювання цих питань.

Термін «громадянство» виникло ще в античні часи в Стародавній Греції і Стародавньому Римі, коли існували демократичні республіки. Швидше за все цей термін по­ходить від слова «громада» або від слова громадянин, що означало тоді - як рівний і рівноправний член держа-ви-полісу, який також часто розглядали як велику гро­маду. В тих державах, де існувала монархічна форма правління вільних людей - називали підданими. Грома­дянство як політико-правовий інститут почало широко розповсюджуватися із виникненням республік у країнах Європи і США і сьогодні розповсюджено майже у всіх країнах світу.

111

Новий Закон «Про громадянство України» вказує, що громадянство - це правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаєм­них правах та обов'язках (ст. 1 Закону). В старому за­коні було зафіксовано, що громадянство України визна­чає постійний правовий зв'язок особи та Української держави, котре знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках. У цих визначеннях вказується саме суть громадянства. Щоб правильно визначити поняття гро­мадянства потрібно відмежувати його від аналогічних явищ і також від протилежної парної категорії «не. гро­мадянство» або іноземець. Наше законодавство і здоро­вий глузд вказують, що іноземець - це така особа, яка не входить або не належить до такої величезної громади, яка називається Українська держава. Іноземець - це та­ка людина, яка постійно проживає в іншій державі і від­носиться до іншої держави і має інше громадянство або підданство. Тому найважливішою ознакою громадянства є належність окремої особи або великої кількості людей до тієї чи іншої держави. Ця належність означає, що це не чужа, а своя держава, а ми є не іноземці, а громадяни своєї держави. Належність особи до тієї чи іншої держа­ви пов'язана з правом власності громадянина на держа­ву, а держави - на громадянина. Разом з тим це умовне «право власності», специфічне і в різних державах його об'єм і зміст різний, оскільки ні людина, ні держава не є майном, яким можна розпоряджатися, але держава вико­ристовує своїх громадян для реалізації своїх завдань і функцій, а не чужих громадян, а громадяни України використовують свою державу для захисту своїх прав і обов'язків, законних потреб і інтересів,

Громадянство - це не лише правовий інститут конс­титуційного права, це також політичний інститут, який вказує, що воно є політичне явище, оскільки сама держа­ва є політичним явищем. Тому приналежність особи до тієї чи іншої держави вказує на політичні аспекти проб­леми, а не соціальні або суто природні, на які вказують поняття «людина» й «особа». Будь-якого громадянина і будь-якої держави можна назвати одночасно «людиною» і «особою», але ці поняття не поділяють на людей своїх і «чужих» або інших. Громадянство якраз і вказує на полі-тико^правову приналежність людини та особи до якої-небудь держави. У зв'язку з цим всі фізичні особи можна

класифікувати на три групи: 1) громадяни України; 2) іноземні громадяни; 3) особи без громадянства. Всі ці проблеми вказують на те, що поки немає єдиного грома­дянства Сполучених Штатів Європи, Азії, Африки або всієї планети (громадянин планети Земля), а є громадян­ство кожної окремої держави, між якими існують дип­ломатичні відносини, але кожна держава має свої націо­нальні потреби і інтереси і ввести єдине континентальне або світове громадянство поки неможливо, та й чи мож­ливо це в перспективі?

Належність до громадянства вказує на те, що між державою і цією особою (громадянином) існує постій­ний політико-правовий зв'язок, усний і письмовий дого­вір, згідно з яким держава бере на себе відповідні права і обов'язки по відношенню до громадянина, а громадянин бере на себе певні обов'язки і має відповідні права. На­приклад, обов'язок захищати Вітчизну, право займати державні посади - це той обов'язок і те право, яких не може мати іноземець.

Без заглиблення у велику філософію, а з позиції юри­дичної науки і здорового глузду ми можемо дати визна­чення цього явища. Громадянство - це такий політико-правовий інститут, який виражає політико-правову приналежність даної особи до певної держави (України), а також: вказує на постійний політико-правовий зв 'язок (правовідносини) у формі юридичних прав і обов'язків громадянина із своєю державою, які зобов язують особу виконувати і дотримуватись Конституції і законів Ук­раїни, а держава зобов'язана захищати і охороняти конституційні права і свободи своїх громадян.

Поняття громадянства можна розглядати і з інших позицій: як юридичного факту, з точки зору об'єктивно-суб'єктивного права на громадянство, з позицій правово­го інституту конституційного права - як сукупність пра­вових норм і реальних правовідносин між державою і громадянином, які встановлюють, відображають, регу­люють і охороняють всі питання стосовно набуття, втра­ти і виходу із громадянства, стосовно прав і обов'язків держави і громадянина.

Спеціалісти з Конституційного права дають визна­чення громадянства України - як невід 'ємне право люди­ни, суть якого полягає в постійному правовому зв'язку особи з Українською державою, що породжує у них вза-

112

113

ємні права та обов'язки, визначає належність особи до Української держави, і в силу якого держава гарантує й захищає конституційні правота свободи своїх громадян як в країні, так і за її межами} Таким чином, визначень, понять громадянства може бути декілька. Одні з них можуть бути короткими і зводитись лише до суті понят­тя, інші - більш повними. Для науки і практики потрібно застосовувати більш повне або робоче (навчальне) по­няття.

Як правило, люди мають одне громадянство і один конституційний статус. У той же час є люди, які набува­ють подвійне громадянство або живуть без громадянст­ва. Особи, які мають подвійне громадянство, називають­ся біпатридами (від лат. і грецьк.- двічі вітчизна). Люди, які не мають громадянства жодної держави, називаються апатридами. Вони втратили громадянство своєї країни і не змогли або не захотіли набути громадянство іншої держави з різних політичних мотивів. Правовий статус цієї категорії людей у цілому досить складний і вони прирівнюються в Україні до статусу іноземців.

Відповідно до ст. 2 Закону «Про громадянство Ук­раїни» громадянство України ґрунтується на таких прин­ципах або засадах:

принцип єдиного громадянства - громадянства Держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць. Якщо громадянин України набув громадянство (піддан­ство) іншої держави або держав, то у правових відноси­нах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається ли­ше громадянином України;

принцип запобігання виникнення випадків без гро­мадянства;

принцип неможливості позбавлення громадянства України;

визнання права громадянина України на зміну гро­мадянства;

неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслі-

1 Див.: Конституційне право України. За ред. В. Ф. Погоріл-ка- К.: Наукова думка.- 1999- С. 240.

док укладення шлюбу з громадянином України або на­буття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України од­ним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або при­пинення громадянства України другим з подружжя;

рівності перед законом громадян України незалеж­но від підстав, порядку і моменту набуття ними грома­дянства України;

збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

Порядок набуття громадянства України

Відповідно до ст. З Закону «Про громадянство Украї­ни» громадянами України є:

усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України;

особи, незалежно від раси, статі і т. п., які на мо­мент набрання чинності Законом України «Про грома­дянство України» (13 листопада 1991 р.) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

особи, які прибули в Україну на постійне прожи­вання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті гро­мадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;

особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Громадянство України відповідно до ст. 6 Закону набувається: 1) за народженням, 2) за територіальним походженням; 3) внаслідок прийняття до громадянства; 4) внаслідок поновлення у громадянстві; 5) внаслідок усиновлення; 6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування; 7) внаслідок встановлення над осо­бою, визнаною судом недієздатною, опіки; 8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини; 9) внаслідок встановлення батьківства; 10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами.

114

115

Ст. 7 Закону встановлює набуття громадянства Ук­раїни за народженням. Особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження буди громадянами Украї­ни, є громадянином України.

Особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, є громадянином України. Особа, яка народилася за межами України від осіб без грома­дянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням грома­дянства іншої держави, є громадянином України.

Особа, яка народилася на території України від іно­земців, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням грома­дянства жодного з батьків, є громадянином України.

Особа, яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи приту­лок в Україні, і не набула громадянства жодного з бать­ків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи при­тулок в Україні, є громадянином України.

Особа, яка народилася від іноземця і особи без гро­мадянства, які постійно на законних підставах прожи­вають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем, є грома­дянином України.

Новонароджена дитина, знайдена на території Украї­ни, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадянином України.

Особа, яка має право на набуття громадянства Украї­ни за народженням, є громадянином України з моменту народження.

У ст. 8 Закону вказується порядок і підстави набуття громадянства України за територіальним походженням. Ця підстава набуття і громадянства означає, що особа, яка сама або хоча б один з її батьків, дід чи баба, повно-рідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 року на території, яка стала територією України відповідно до статті 5 Закону України «Про правонаступництво України», а також на інших терито­ріях, що входили до складу УНР, ЗУНР, Української держави, УСРР, Закарпатської України, УРСР, і є осо­бою без громадянства або іноземцем, та подала заяву про

набуття громадянства України, а також її діти реєст­руються громадянами України.

У ст. 9 Закону вказується порядок прийняття до гро­мадянства України і, зокрема, що іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотаннями прий­няті до громадянства України. Умовами прийняття до громадянства України є:

1)             визнання і дотримання Конституції України та за­

конів України;

2)             зобов'язання припинити іноземне громадянство

або неперебування в іноземному громадянстві (для осіб,

які були громадянами держав, міжнародні договори

України з якими дозволяють їм звертатися для набуття

громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони

не є громадянами іншої договірної сторони);

3)             безперервне проживання на законних підставах на

території України протягом останніх п'яти років.

Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на законних підставах та перебувала з громадянином України понад 2 роки у шлюбі, який припинився внаслідок його смерті.

Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встанов­люється на 3 роки з моменту надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами без громадянства,- на три роки з мо­менту одержання дозволу на проживання в Україні;

отримання дозволу на постійне проживання в Ук­раїні. Ця умова не поширюється на осіб, які мають у пас­порті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну або тимчасову прописку на тери­торії України, а також на осіб, яким надано статус бі­женця в Україні або притулок в Україні;

володіння державною мовою або її розуміння в об­сязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поши­рюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глу­хі, німі);

наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

116

117

Положення, пунктів 3-6 частини другої статті 9 За­кону не поширюються на осіб, які мають визначні заслу­ги перед Україною, і на осіб, прийняття яких до грома­дянства України становить державний інтерес для Ук­раїни.

Прийняття до громадянства України дітей, які про­живають в Україні і один з батьків яких або опікун чи піклувальник має дозвіл на постійне проживання в Ук­раїні, здійснюється без урахування умов, передбачених п. п. 1, 3-6 частини другої ст. 9.

До громадянства України не приймається особа, яка:

вчинила злочин проти людства чи здійснювала ге­ноцид;

засуджена в Україні до позбавлення волі за вчи­нення тяжкого злочину (до погашення або зняття суди­мості);

вчинила на території іншої держави діяння, яке ви­знано законодавством України тяжким злочином.

Особа, яка набула громадянство України і подала де­кларацію про відмову від іноземного громадянства, зо­бов'язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави.

Датою набуття громадянства України у випадках, пе­редбачених ст. 9, є дата видання відповідного Указу Президента України.

У ст. 10 Закону закріплені положення про поновлен­ня у громадянстві України, а в ст. ст. 11-16 встановлені інші особливості набуття громадянства України.

Порядок припинення громадянства України

У ст. 17 Закону «Про громадянство України» вка­зуються підстави припинення громадянства України:

внаслідок виходу з громадянства України;

внаслідок втрати громадянства України;

3)за підставами, передбаченими міжнародними до­говорами України.

Відповідно до ст. 18 Закону громадянин України, який виїхав на постійне проживання за кордон, може ви­йти з громадянства України за його клопотанням.

Якщо дитина виїхала разом з батьками на постійне проживання за кордон і батьки виходять з громадянства

118

України, за клопотанням одного з батьків, разом з бать­ками з громадянства України може вийти і дитина.

Закон вказує, що в усіх випадках, коли дитина ви­їжджає за кордон разом з одним із батьків, то вона може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків, якщо один з них вийшов з громадянства України (або за клопотанням усиновителя).

Вихід з громадянства України допускається, якщо особа набула громадянство іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженими органами іншої держави, про те, що громадянин України набуде її гро­мадянство, якщо вийде з громадянства України.

Вихід дітей віком від 15 до 18 років з громадянства України може відбуватися лише за їхньою згодою.

Вихід з громадянства України не допускається, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний ви­рок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню.

Датою припинення громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата видання відповідного Указу Президента України.

У ст. 19 Закону вказуються підстави втрати грома­дянства України.

Громадянство України втрачається:

1) якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої дер­жави.

Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України за своїм вільним волевиявленням, вираженим у формі пись­мового клопотання, набув громадянство іншої держави або якщо він добровільно отримав документ, що під­тверджує наявність набуття ним іноземного громадян­ства, за винятком випадків, якщо:

а)             діти при народженні одночасно з громадянством

України набувають також громадянство іншої держави;

б)            діти, які є громадянами України і усиновлені іно­

земцем, набувають громадянство усиновителя;

в)             громадянин України автоматично набув громадян­

ство іншої держави внаслідок одруження з іноземцем;

г)             згідно із законодавством іншої держави її грома­

дянство надано громадянину України автоматично без

119

його добровільного волевиявлення і він не отримав доб­ровільно документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави;

якщо іноземець набув громадянство України і не по­дав у порядку, передбаченому частиною п'ятою статті 8, пунктом 2 частини другої статті 9 та частиною другою статті 10 цього Закону, документ про припинення інозем­ного громадянства або декларацію про відмову від нього;

якщо іноземець набув громадянство України і ско­ристався правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;

якщо особа набула громадянство України на під­ставі ст. 9 цього Закону внаслідок подання свідомо не­правдивих відомостей або фальшивих документів;

якщо громадянин України без згоди державних ор­ганів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, ор­гани юстиції або органи державної влади чи органи міс­цевого самоврядування іншої держави.

Положення пунктів 1, 2, 3, 5 частини першої статті 9 не застосовуються, якщо внаслідок цього громадянин Ук­раїни стане особою без громадянства.

Відповідно до ст. 20 Закону громадянин України, який подав заяву про вихід з громадянства України або щодо якого оформляється втрата громадянства, до наб­рання чинності рішення про припинення громадянства України користується всіма правами і несе всі обов'язки громадянина України.

Рішення про оформлення набуття громадянства Ук­раїни скасовується, якщо особа набула громадянство України відповідно до ст. ст. 8, 10 Закону «Про грома­дянство України» шляхом обману, внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих доку­ментів, приховування будь-якого суттєвого факту, за на­явності якого особа не може набути громадянство Ук­раїни.

Закон «Про громадянство України» регулює також повноваження державних органів з питань громадян­ства (Президента, Комісії з питань громадянства при Президентові, спеціального уповноваженого централь­ного органу виконавчої влади, Міністерства закордон­них справ), а також порядок оскарження рішень з пи­тань громадянства.

Право на освіту за законодавством України

У ст. 53 Конституції України закріплено, що кожний громадянин має право на освіту. Повна загальна середня освіта є обов'язковою для всіх.

Держава забезпечує доступність і безоплатність до­шкільної, повної загальної середньої, професійно-техніч­ної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної серед­ньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і після-дипломної освіти, різних форм навчання; надання дер­жавних стипендій та пільг учням і студентам.

Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рід­ною мовою чи вивчення рідної мови у державних і ко­мунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

В Законі України «Про освіту» від 23.05.1991 р. і ін­ших законах закріплені основні принципи освіти, струк­тура, мета і цілі освіти. Освіта - основа духовного, соці­ального, економічного, культурного розвитку суспільства і держави. Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розви­ток її талантів, розумових і фізичних здібностей, вихо­вання високих моральних якостей, формування науко­вого світогляду громадян, здатних до свідомого суспіль­ного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, забезпечен­ня народного господарства кваліфікованими праців­никами, спеціалістами. Україна самостійно вирішує пи­тання освіти, науки, культури та інших сфер духовного життя.

Освіта в Україні ґрунтується на принципах (засадах): доступності, гуманізму і демократизму, наукового ха­рактеру, незалежності від політичних партій і релігій­них організацій, національної самосвідомості (самобут­ності), взаємоповаги між: націями і народами, рівності умов реалізації права на освіту. Гіллям у світову культу-

120

121

ру і науку, а корінням - у народний етнос і зв'язок з на­ціональною історією, культурою і традиціями, звичаями.

Україна визнає освіту пріоритетною сферою соціаль­но-економічного, духовного і культурного розвитку су­спільства. Разом із тим в умовах соціально-економічної кризи освіта в Україні починає занепадати з різних при­чин. Скорочується система державних освітніх закладів, доволі низька якість підготовки в них. Натомість збіль­шується кількість приватних навчальних закладів.

Структура освіти зводиться до таких напрямків: до­шкільне виховання і навчання, загальна середня освіта, профосвіта, вища освіта, стажування, самоосвіта, поза­шкільне навчання, перепідготовка кадрів, аспірантура, докторантура.

Громадяни України мають право здобувати освіту безоплатно, за рахунок держави і народу в державних і комунальних навчальних закладах, за певну плату в приватних навчальних закладах в Україні і в зарубіж­них вузах.

Право громадян на об'єднання

в політичні партії і громадські організації

за законодавством України

Це право громадян закріплено в ст. ст. 36, 37 Консти­туції України і в Законі України «Про об'єднання грома­дян» від 16 червня 1992 р. і в законі «Про політичні партії в Україні» від 5.04.2001 р. У ст. 36 Конституції вказується, що громадяни України мають право на сво­боду об'єднання у політичні партії та громадські органі­зації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та за­доволення політичних, економічних та інших інтересів.

Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути ли­ше громадяни України.

Громадяни мають право на участь у професійних спіл­ках з метою захисту своїх трудових і соціально-еко­номічних прав та інтересів.

Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за на­лежність чи неналежність до політичних партій або гро-

122

мадських організацій. Усі об'єднання громадян рівні пе­ред законом.

У ст. 37 Конституції вказується, що утворення і дія­льність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію не­залежності України, зміну конституційного ладу насиль­ницьким шляхом і т. п., забороняються. Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань.

Об'єднанням громадян є добровільне громадське фор­мування, створене на основі єдності інтересів для спіль­ної реалізації громадянами своїх прав і свобод.

Політична партія є об'єднання громадян-прихильни-ків певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у вироблен­ні державної політики, формуванні органів влади, місце­вого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі.

Громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціаль­них, економічних, творчих, вікових, національно-куль­турних, спортивних та інших спільних інтересів (ст. З Закону).

Об'єднання громадян, незалежно від назви (рух, конг­рес, асоціація, фонд, спілка тощо) відповідно до Закону «Про об'єднання громадян» визначаються політичною або громадською організацією. Цей закон поширюється на партії і громадські організації, за винятком релігій­них, кооперативних, місцевого і регіонального самовря­дування та інших організацій, діяльність яких регулюєть­ся окремими законодавчими актами.

Об'єднання громадян створюються на принципах доб­ровільності, самоуправління, рівноправності, законності, гласності, невтручання державних органів у їх внутріш­ню діяльність. Об'єднання громадян можуть мати різний статус: місцевий, загальнодержавний, міжнародний. Всі об'єднання утворюються і діють на основі своїх статутів (положень). Реєстрація цих організацій здійснюється Міністерством юстиції, місцевими органами влади. Від­мова в реєстрації оскаржується в судовому порядку. Дія­льність об'єднань і організацій припиняється шляхом реорганізації, ліквідації (примусовий розпуск або само­розпуск).

123

Право громадян на свободу світогляду і віросповідання за законодавством України

Вказане право громадян закріплено в ст. 35 Консти­туції України і в Законі «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р.

Кожний громадянин має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкод­но відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здо­ров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Світогляд - це сукупність узагальнених уявлень про дійсність, переконань та ідеалів, які відображають, розкривають і зумовлюють певне практичне і теорети­чне ставлення людини до світу, її спосіб сприйняття, осмислення й оцінки навколишньої дійсності і самої себе як конкретно-історичного суб 'єкта пізнання і практики. Світогляд може бути науковий і ненауковий, матеріаліс­тичний та ідеалістичний, діалектичний і метафізичний (за концепцією розвитку), атеїстичний та релігійний (за ставленням до ідеї надприродного, до Бога), комуністич­ний, соціалістичний, ліберальний, консервативний, реак­ційний, революційний, прогресивний (передовий); він може бути класовий, груповий, індивідуальний. Можуть бути й інші види світогляду.1

Українська держава є світською. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа -від церкви. Жодна релігія не може бути визнана держа­вою як обов'язкова (ст. 35 Конституції). В Україні іс­нують релігії і конфесії (православна, греко-католицька, католицька, українська автокефальна церква, іудаїзм та інші). Під конфесією слід розуміти церкву як об'єд­нання віруючих.

Хоч у суспільстві і немає обов'язкової державної ре­лігії і церква відокремлена від держави, а школа від церк­ви, це не означає повної ізоляції церкви від суспільства і

1 Див.: Філософський словник.- К., 1973.- С. 462.

124

від школи. За згодою батьків у школах може проводи­тись вивчення релігії, якщо це не породжує проблем міжконфесійного характеру. Законодавство України не забороняє вивчення основ релігієзнавства в школах і ву­зах. Проте таке вивчення повинно бути добровільним.

За мотивами релігійних переконань ніхто не може бути увільнений від обов'язків перед державою або від­мовлятися від виконання законів України. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) служ­бою (ст. 35 Конституції).

Закон «Про свободу совісті та релігійні організації» конкретизує Конституцію України. Він гарантує право ка свободу совісті та здійснення цього права; забезпечує відповідно до Конституції, Декларації про державний суверенітет України та норм міжнародного права, визна­них Україною, соціальну справедливість, рівність, захист прав і законних інтересів громадян, незалежно від став­лення їх до релігії; визначає обов'язки держави щодо ре­лігійних організацій і обов'язки релігійних організацій перед державою і суспільством; направлений на подо­лання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви; гарантує сприятливі умови для розвитку суспільної моралі і гуманізму, громадянської злагоди і співробітництва людей незалежно від їх світогляду чи віровизначення.

Свобода совісті включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одночасно чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релі­гійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання. Ніхто не може вста­новлювати обов'язкових переконань і світогляду. Не до­пускається будь-який примус при визначенні громадяни­ном свого ставлення до релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії. Батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії. Ніхто не має права вимагати від сЕлщеннослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих.

Закон має такі розділи: І. Загальні положення; II. Релі-

125

гійні організації в Україні; III. Майновий стан релігійних організацій; IV. Права релігійних організацій та грома­дян, пов'язані зі свободою віросповідання; V. Трудова діяльність у релігійних організаціях та на їх підприємст­вах; VI. Державні органи та релігійні організації.

Конституційний обов'язок захисту Вітчизни

В новій Конституції України закріплено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забез­печення її економічної та інформаційної безпеки є най­важливішими функціями держави, справою всього Ук­раїнського народу (ст. 17).

Оборона України, захист її суверенітету, територіаль­ної цілісності і недоторканності покладаються на Зброй­ні сили України. Забезпечення державної безпеки і за­хист державного кордону України покладаються на від­повідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок дії яких визначаються законом.

У ст. 65 Конституції України вказується, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову служ­бу відповідно до закону.

Оборона країни від збройної агресії ймовірного про­тивника належить до найважливіших зовнішніх функцій держави і є справою всього народу України. Захист і обо­рона України, а також підготовка до захисту своєї дер­жави, своєї Вітчизни є святим обов'язком кожного її громадянина, який закріплений у Конституції і законах України про Збройні сили України.

Згідно із Законом України «Про загальний військо­вий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 р. із змінами і доповненнями загальний військовий обов'язок встановлюється з метою забезпечення комплектування Збройних сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Прикордонних військ України, Цивільної оборони України, Управління охорони вищих посадових осіб України та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України, а також підготовки населення до захисту України.

Загальний військовий обов'язок включає:  1) підго-

товку громадян до військової служби; 2) приписку до призовних дільниць; 3) прийняття та призов на військову службу; 4) проходження за призовом або добровільно військової служби; 5) виконання військового обов'язку в запасі; 6) дотримання правил військового обліку.

Громадяни мають право на заміну загального військо­вого обов'язку альтернативною (невійськовою) службою.

У воєнний час загальний військовий обов'язок включає також загальне обов'язкове військове навчання громадян.

Військова служба є почесним обов'язком кожного гро­мадянина України, особливим видом державної служби, пов'язаної з виконанням громадянином України загального військового обов'язку і службою на конкурсно-контракт­ній основі у Збройних силах України та інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства.

Загальний військовий обов'язок не поширюється на іноземних громадян і осіб без громадянства, які перебу­вають в Україні.

Виконання Закону України «Про загальний військо­вий обов'язок і військову службу» покладається на гро­мадян України, центральні органи державного управлін­ня, органи місцевої державної адміністрації та місцевого самоврядування, громадські об'єднання, підприємства, установи та організації, незалежно від підпорядкування і форм власності.

Порядок відбуття військової служби за законодавством України

Відповідно до Закону «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» громадяни України поді­ляються на такі категорії: допризовники, призовники, військовослужбовці, військовозобов'язані (особи, які пе­ребувають у запасі).

Громадяни України, придатні до проходження війсь­кової служби за станом здоров'я і віком, зобов'язані прибувати за викликом військового комісаріату для при­писки до призовних дільниць, проходження медичного огляду, направлення на підготовку для одержання війсь­кової спеціальності, призову на військову службу або на збори; проходити підготовку до військової служби, війсь­кову службу і виконувати військовий обов'язок у запасі.

126

127

Згідно із законодавством встановлюються такі види військової служби: 1) строкова військова служба; 2) війсь­кова служба за контрактом солдатів і матросів, сержан­тів і старшин; 3) військова служба жінок за контрактом;

4)             військова служба за контрактом курсантів (слуха­

чів) військових закладів і студентів військових кафедр;

5)             військова служба за контрактом прапорщиків і мічма­

нів; 6) військова служба за контрактом офіцерського

складу; 7) військова служба осіб офіцерського складу за

призовом і за контрактом.

Громадяни України, які призвані або добровільно вступили на військову службу, приймають військову присягу на вірність народу України і тільки після цього можуть бути направлені на навчання чи для інших війсь­кових потреб за межі України.

Альтернативна (невійськова) служба є державною службою поза Збройними силами України чи іншими військами, що запроваджуються замість проходження військової служби. Право на альтернативну (невійсько­ву) службу, як вид виконання загального військового обов'язку, мають за наявності істинних релігійних пере­конань громадяни України, які належать до чинних, згід­но з законодавством, релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби в армії1.

Порядок проходження військової служби закріпле­ний в гл. IV (ст. ст. 22-26) Закону України «Про загаль­ний військовий обов'язок і військову службу». Порядок проходження громадянами України військової служби визначається цим Законом, Положенням про прохо­дження військової служби громадянами України та ін­шими законодавчими актами.

Для перебування на військовій службі встановлюєть­ся граничний вік: 1) для солдатів і матросів, сержантів і старшин строкової служби - 27 років, а за контрактом -до 45 років; 2) для прапорщиків і мічманів - до 45 років; 3) для молодших офіцерів - 45 років; 4) для старших офіцерів, майорів, підполковників - 50 років, для полков­ників - 55 років; 5) для вищих офіцерів: від генерал-майора - до генерала армії (включно) - 60 років. Офіце­рам, які мають високу професійну підготовку та придат-

Див.: Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу».

ним за станом здоров'я, МО України може продовжити строк служби на 5 років, а докторам (професорам) - до 10 років.

Військовослужбовці, які досягли граничного віку пе­ребування на військовій службі, підлягають звільненню в запас у порядку, визначеному Положенням про прохо­дження військової служби відповідними категоріями вій­ськовослужбовців.

Військовослужбовці, які досягли граничного віку і в яких закінчився контракт, можуть укласти новий конт­ракт на строк до 5 років, а в службі безпеки - до 10 років.

Строки військової служби (у календарному обчис­ленні) встановлюються: 1) для солдатів і сержантів, які проходять строкову військову службу - 18 місяців (для осіб, які мають вищу освіту,- 12 місяців), для матросів і старшин - до 24 місяців, а які проходять військову служ­бу за контрактом - 3 роки; 2) для військовослужбов-ців-жінок - не менше 3 років; 3) для прапорщиків і міч­манів - не менше 5 років; 4) для офіцерів, прийнятих на військову службу за контрактом - від 5 до 10 років; 5) для офіцерів, призваних на військову службу із запа­су - не менше 2 років, а для тих, які добровільно вступи­ли на військову службу із запасу,- не менше 3 років. Пі­сля закінчення строків військової служби вона може бу­ти продовжена за новим контрактом на строк від 3 да 5 років до досягнення граничного віку (ст. 23).

Початком перебування на військовій службі вважаєть­ся день прибуття до військового комісаріату для відправ­лення у військову частину для призовників і офіцерів, призваних з запасу. Закінченням перебування на військо­вій службі вважається день, з якого військовослужбовець виключений по військовій частині із особового складу.

У ст. 26 Закону закріплено порядок звільнення з вій­ськової служби.

Державна мова в Україні, статус мов національних меншин України

Питання про державну мову в Україні закріплено в ст. ст. 10, 11, 12 Конституції України і в Законі «Про мо­ви в Українській РСР» від 28.10.1989 р.

У  ст.   10  Конституції говориться,   що  державною

128

5    1—433

129

мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Держава сприяє консолідації та розвиткові українсь­кої нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігій­ної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11).

Україна дбає про задоволення національно-культур­них і мовних потреб українців, які проживають за межа­ми держави (ст. 12).

Україна визнає життєдайність та суспільну цінність усіх національних мов і беззастережно гарантує своїм громадянам національно-культурні та мовні права, вихо­дячи з того, що тільки вільний розвиток і рівноправність національних мов, висока мовна культура є основою ду­ховного взаєморозуміння та зміцнення дружби народів.

Українська мова є одним із вирішальних чинників національної самобутності українського народу. Україна забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної на­ціонально-державної майбутності. Вибір мови міжосо-бового спілкування громадян України є невід'ємним пра­вом самих громадян.

Законодавство України про мови має своїм завдан­ням регулювання суспільних відносин у .сфері всебічного розвитку і вживання української та інших мов, якими користується населення республіки в державному, еко­номічному, політичному і громадському житті, охорону конституційних прав громадян у цій сфері, виховання шанобливого ставлення до національної гідності люди­ни, її культури і мови, подальшого зміцнення дружби і співробітництва громадян всіх національностей. Всі державні органи, партійні, громадські організації, під­приємства, установи створюють всім громадянам необ­хідні умови для вивчення української мови та поглибле­ного оволодіння нею (ст. ст. 1,2 Закону).

Україна створює необхідні умови для розвитку і ви-

користання мов інших національностей в республіці. В роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у міс­цях проживання більшості громадян інших національно­стей (міста, райони, села, селища), можуть використо­вуватись поряд з українською і їхні національні мови. Якщо в населеному пункті проживає декілька національ­ностей, жодна з яких не становить більшості населення даної місцевості, то може використовуватись українська мова або мова, прийнятна для більшості населення.

Мовами міжнаціонального спілкування в Україні є українська, російська та інші мови. Україна забезпечує вільне користування російською мовою як мовою між­національного спілкування народів колишнього СРСР. Громадянам України гарантується право користування своєю національною мовою або будь-якою іншою мовою.

Закон «Про мови в Україні» регулює мову освіти, науки, інформатики і культури, мову інформації та зв'яз­ку, мову офіційних назв, картографічних видань, влас­них імен, питання всебічної допомоги українцям, які проживають за межами України, і за їх бажанням.

Громадяни України вправі звертатися до державних установ і організацій українською та іншою мовою їх роботи, російською мовою, прийнятною для сторін. Службові ч особи державних установ і організацій, гро­мадських організацій повинні володіти українською і російською мовами, а в разі необхідності - й іншою мо­вою в обсязі, необхідному для виконання службових обов'язків. Незнання громадянином української або ро­сійської мови не є підставою для відмови йому в прий­нятті на роботу. Після прийняття на роботу службова особа повинна оволодіти мовою роботи органу чи орга­нізації в необхідному обсязі.

Будь-які привілеї чи обмеження прав особи за мов­ною ознакою, мовна дискримінація неприпустимі. Пуб­лічне приниження чи зневажання, навмисне спотворення української або інших мов в офіційних документах і тек­стах, створення перешкод і обмежень у користуванні ними, проповідування ворожнечі на мовному ґрунті тяг­нуть відповідальність, встановлену законом.

Організація виконання закону про мови покладається на Кабінет Міністрів. Контроль за виконанням цього за­кону покладається на Ради народних депутатів України.

130

5*

131

Поняття і види референдумів в Україні

З метою забезпечення народовладдя і безпосередньої участі громадян в управлінні державними та місцевими справами в Україні проводяться референдуми, вибори та інші форми демократії. Референдум - це спосіб прийнят­тя громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодер­жавного і місцевого значення.

Відповідно до Конституції України і Закону «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 199S р. проводяться три основних види референдумів: 1) всеукраїнський; 2) місцеві; 3) ті, що належать до ві­дання Автономної Республіки Крим: організація та про­ведення місцевих референдумів (ст. 138 Конституції). За наслідками проведення референдуми поділяються на ви­рішальні і консультативні.

Закони та інші рішення, прийняті всеукраїнським ре­ферендумом, мають найвищу юридичну силу по відно­шенню до інших нормативно-правових актів. Вони не потребують будь-якого затвердження державними орга­нами і можуть бути скасовані або змінені у порядку, пе­редбаченому Законом. Референдум є найвища форма прямого (безпосереднього) народовладдя.

Всеукраїнський референдум призначається Верхов­ною Радою України або Президентом України відповід­но до їх повноважень, установлених Конституцією. Все­український референдум проголошується Президентом за народною ініціативою на вимогу не менше як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зі­брано не менше як у двох третинах областей і не мен­ше як по сто тисяч підписів у кожній області (ст. 72 Кон­ституції).

Предметом всеукраїнського референдуму може бути:

затвердження Конституції України, її окремих по­ложень та внесення змін і доповнень до Конституції;

прийняття, зміна або скасування законів України або їх окремих положень;

прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції України, законів України та інших правових актів.

132

Виключно всеукраїнським референдумом, який при­значається Верховною Радою України, вирішуються пи­тання про зміну території України (ст. 73 Конституції).

Референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії (ст. 74 Конституції).

Предметом місцевого референдуму можуть бути:

прийняття, зміна або скасування рішень з питань, віднесених до відання місцевого самоврядування відпо­відних адміністративно-територіальних одиниць;

прийняття рішень, які визначають зміст /постанов місцевих рад народних депутатів та їх виконавчих і роз­порядчих органів. Місцеві референдуми призначаються відповідними місцевими радами народних депутатів.

У всеукраїнському та місцевому референдумах мають право брати участь громадяни України, які досягали 18 ро­ків і постійно проживають відповідно на території Ук­раїни, області, району, міста тощо. Референдум здійс­нюється на основі загальновизнаних принципів виборчо­го права.

Закон про референдуми регулює порядок призначен­ня референдумів; підготовку проведення референдумів; порядок голосування і визначення підсумків референду­му; опублікування, введення в дію, зміну або скасування законів, інших рішень, прийнятих референдумом; дорад-че опитування громадян.

Виборча система України

Виборча система - це сукупність правових засад і правових норм та принципів, які виражені в нормативно-правових актах і направлені на регулювання порядку формування вищих представницьких виборних органів державної влади і органів місцевого самоврядування, а також здійснення громадянами своїх виборчих прав -права обирати й бути обраними в ці органи. Виборча система, виборче право - це правовий інститут консти­туційного права. Виборче право розуміють також як суб'єктивне право (і обов'язок) громадян обирати (актив­не виборче право) або бути обраним (пасивне виборче право) в процесі проведення виборів до представницьких органів державної влади і органів місцевого самовряду­вання.

133

Громадяни України мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого само­врядування (ст. 38 Конституції"). Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії (Розділ III Конституції).

Під час проведення виборів формуються вищі і міс­цеві представницькі органи державної влади і місцевого самоврядування. Через вибори здійснюється дві форми демократії - безпосередня і представницька.

У світі склались декілька виборчих систем: мажори­тарна, пропорційна і змішана.

Мажоритарна виборча система передбачає вибори депутатів в одномандатних територіальних округах за персональними списками. Обирається той кандидат у депутати, який отримав більшість голосів виборців.

Пропорційна виборча система полягає в забезпеченні пропорційності між поданими голосами виборців за пар­тії в країні і одержанні партіями пропорційної кількості мандатів у парламенті. Пропорційна виборча система передбачає проведення виборів депутатів за загальнона­ціональними чи регіональними партійними списками в багатомандатних округах. За цією системою країна може бути поділена на декілька великих округів або виступати як єдиний округ. Для проходження партій в парламент встановлюється певний бар'єр голосів виборців - 3-5%.

Змішана виборча система поєднує мажоритарну та пропорційну систему. В Україні існувала мажоритарна виборча система, а з 1998 р. введена змішана виборча система.

Порядок призначення і проведення

всеукраїнських і місцевих референдумів

України

Питання про порядок призначення і проведення ре­ферендумів в Україні регулюється Конституцією Украї­ни і Законом «Про всеукраїнський та місцеві референду­ми» від 3.07.91 р.

Відповідно до ст. 72 Конституції всеукраїнський ре­ферендум призначається Верховною Радою України або

134

Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених Конституцією України.

Всеукраїнський референдум проголошується за на­родною ініціативою на вимогу не менше як трьох міль­йонів громадян України, які мають право голосу, за умо­ви, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менше як у двох третинах областей і не менше як по сто тисяч підписів у кожній області. Місцеві референ­думи призначаються відповідними місцевими радами (ст. 12 Закону).

У всеукраїнському та місцевому референдумах мають право брати учать громадяни України, які на день прове­дення референдуму досягли 18 років і постійно прожи­вають відповідно на території України або області, райо­ну, міста, селища, сільради. Будь-яке пряме або непряме обмеження прав громадян України на участь у референ­думі забороняється законом. У референдумах не можуть брати учать психічно хворі громадяни, визнані судом недієздатними, та особи, які тримаються у місцям позбав­лення волі. Громадяни беруть учать у референдумі на рівних засадах.

Закон закріплює демократичні засади підготовки і проведення референдумів: право безперешкодної агітації за пропозицію про оголошення референдуму, за при­йняття закону або рішення, що виноситься на референ­дум, а також проти пропозиції про оголошення референ­думу, прийняття закону чи рішення. Для реалізації цих прав надаються приміщення, засоби масової інформації. Підготовка і проведення референдуму здійснюється від­крито і гласно. Всі рішення, що стосуються референду­му, а також проекти законів, інших рішень, які виносять­ся на референдум, підлягають опублікуванню засобами масової інформації. В день проведення референдуму будь-яка агітація забороняється (ст. 8 Закону).

Для підготовки до референдуму громадянами Украї­ни утворюються ініціативні групи референдумів на збо­рах громадян України, в яких беруть участь не менше 200 осіб. Ініціативні групи реєструються Центральною комісією з всеукраїнського референдуму за поданням відповідних голів районних, міських рад. Ініціативні групи збирають необхідну кількість голосів виборців для проведення референдуму (підписні листи). Після завер­шення збирання підписів ініціативна група у триденний

135

строк складає підсумковий протокол і передає необхід­ні документи Центральній Комісії. Центральна комісія після підрахунку і узагальнення (перевірки) у 3-денний строк передає всі документи до Верховної Ради України.

Верховна Рада України, відповідна місцева рада піс­ля одержання належним чином оформленої пропозиції приймають на сесії у місячних строк рішення про при­значення референдуму або відхилення пропозиції про проведення референдуму. У рішенні про призначення референдуму визначається дата проведення референду­му, назва проекту закону, рішення, зміст питання, що виноситься на референдум. Дата проведення всеукраїнсь­кого референдуму призначається не раніше як за 3 і не пізніше як за 4 місяці, а місцевого референдуму - не ра­ніше 1 місяця і не пізніше 2 місяців. Повідомлення про призначення референдуму повинно бути опубліковано у 10-денний строк після прийняття такого рішення.

Для організації проведення референдуму утворюють­ся дільниці для голосування і відповідні комісії з рефе­рендуму. До утворення Центральної комісії з референ­думу її функції виконує Центральна виборча комісія по виборах народних депутатів. Усі ці комісії займаються підготовкою і організацією проведення референдуму, їхні повноваження закріплені в Законі про референдуми.

Після проведення голосування на підставі протоколів дільничних комісій з референдуму встановлюються ре­зультати референдуму. Повідомлення про результати ре­ферендуму оголошуються в пресі у 10-денний строк після референдуму.

Якщо під час проведення всеукраїнського або місце­вого референдуму було допущено грубі порушення за­кону, то Верховна Рада - у місячний строк, а місцева ра­да - у 15-денний строк можуть призначити повторний референдум.

Новий всеукраїнський референдум з питань, що ра­ніше виносились на референдум, може бути проведено не раніше як через 5 років, а місцевий референдум - не раніше як через рік від дня проведення попереднього референдуму з цих питань (ст. 9 Закону).

Виборчу систему в Україні регулює Конституція України і три закони: «Про вибори Президента України» від 24.02.1994 p., «Про вибори народних депутатів України» від 24.09.1997 р. із змінами і доповненнями,

136

«Про вибори депутатів місцевих рад та сільських се­лищних, міських голів» 1997 р.

Ці закони встановлюють головні демократичні прин­ципи виборчого права: хто має виборчі права і кого можна обирати; порядок і строки призначення виборів; порядок формування виборчих округів і виборчих дільниць; сис­тему виборчих комісій для організації і проведення вибо­рів; порядок реєстрації кандидатів у депутати, їх права і обов'язки; інформаційне забезпечення проведення вибо­рів; проведення передвиборчої агітації, порядок голосу­вання, підрахунку голосів і визначення результатів голо­сування; проведення повторних виборів; питання юридич­ної відповідальності за порушення виборчого права; прин­ципи загального, рівного, прямого таємного голосування.

Право голосу на виборах і референдумах мають гро­мадяни України, які досягли на день їх проведення 18 ро­ків. Не мають права голосу громадяни, яких визнано су­дом недієздатними (ст. 70 Конституції). Не мають права брати участь у виборах іноземні громадяни і особи без громадянства.

Удосконалення виборчої системи України ще не за­вершилось, оскільки ще не прийняті закони про порядок відкликання депутатів, про дострокове проведення вибо­рів, про накази виборців тощо.

Принципи виборчого права

Згідно нових законів України вибори здійснюються на підставі правових засад і принципів виборчого права. Ви­борчий процес здійснюється на засадах: вільного і рівно­правного висунення кандидатів; рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії, неупере­дженості до кандидатів з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових службо­вих осіб цих органів; контролю за джерелами фінансуван­ня та витратами на виборчу кампанію; гласності й відкри­тості виборчої кампанії; свободи агітації. Участь громадян у виборах є добровільною. Вважається, що виборці, які не взяли участь у голосуванні на виборах, підтримують тих виборців, які взяли участь у голосуванні на виборах.

Принципів виборчого права багато, але серед них виділяють чотири найбільш важливі і загальновизнані положення: загального, рівного, прямого виборчого пра-

137

ва при таємному голосуванні за мажоритарною пропор­ційною виборчою системою і мажоритарною системою відносної більшості.

Загальне виборче право передбачає, що у виборах мають брати участь всі громадяни України, які досягли 18 років. Забороняються будь-які обмеження виборчих прав громадян незалежно від їх походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять. У виборах не можуть брати участь психічно хво­рі громадяни, які визнані судом недієздатними, а також особи, які засуджені судом до позбавлення волі.

Рівне виборче право передбачає, що кожний виборець має один голос і всі виборці беруть участь у виборах на рівних засадах.

Пряме виборче право означає, що депутати або інші виборні особи (органи) обираються безпосередньо.

Таємність голосування передбачає відсутність будь-якого контролю за волевиявленням голосуючих.

Вибори повинні проводитись також на підставі віль­ної участі у виборах і референдумі, добровільності голо­сування, на основі безпосереднього і особистого голосу­вання, гласності під час підрахунку голосів.

Особи, що перешкоджають вільному здійсненню ви­борів або проведенню референдуму, а також підробка до­кументів, приписки, заздалегідь неправильний підрахунок голосів, порушення таємниці голосування караються від­повідно до закону. Вибори повинні також проводитись на підставі принципів рівності і рівноправності громадян, законності і правопорядку, демократизму, гуманізму, інтернаціоналізму (незалежно від національності канди­датів), справедливості, ініціативності, гласності прове­дення передвиборчої кампанії і підрахунку голосів, не­упередженості до кандидатів, фінансування виборів дер­жавою, цивілізованості передвиборчої кампанії.

Порядок і організація виборів народних депутатів України

Вибори народних депутатів Верховної Ради України проводяться на підставі Конституції України і Закону «Про вибори народних депутатів України» від 24 верес­ня 1997 р. із змінами, внесеними 11,25 і ЗО грудня 1997 р.

138

Народні депутати України обираються громадянами України на основі загального, рівного, прямого і безпо­середнього виборчого права шляхом таємного голосуван­ня за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Відповідно до Конституції і Закону до Верховної Ради України повинно бути обрано 450 депутатів. З них 225 обирається в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості виборців, а 225 - за списками канди­датів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному вибор­чому окрузі на основі пропорційного представництва.

Виборчий процес здійснюється на засадах вільного і рівноправного висування кандидатів у депутати, гласно­сті та відкритості, свободи агітації, рівних можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії і не­упередженості до кандидатів.

Участь громадян України у виборах є добровільною. Право голосу на виборах мають громадяни, яким на день виборів виповнилося 18 років. Кожний виборець має в одномандатному та багатомандатному загальнодержав­ному виборчих округах по одному голосу. Не мають права голосу і права бути обраними громадяни, які ви­знані судом недієздатними. Здійснення виборчого права призупиняється для осіб, які за вироком суду перебу­вають у місцях позбавлення волі - на час перебування в цих місцях.

Депутатом може бути обраний громадянин України, який має право голосу, на день виборів досяг 21 року і проживає в Україні протягом останніх 5 років. Не може бути обраний депутатом громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не по­гашена і не знята у встановленому законом порядку (ст. 76 Конституції). Військовослужбовці всіх військових формувань, судді і прокурори, а також державні службов­ці можуть бути зареєстровані кандидатами в депутати, якщо на момент реєстрації вони подадуть до окружної виборчої комісії особисте зобов'язання про припинення виконання службових повноважень на період виборчої кампанії. Всі особи, які обрані депутатами, звільняються з роботи чи служби та із займаних посад. Народні депу­тати України здійснюють свої повноваження на постій­ній основі. Вони не можуть бути на державній службі.

Вибори депутатів можуть бути черговими, позачер-

139

говими, а також для заміни депутатів, які вибули. Прове­дення виборів депутатів організовують виборчі комісії, які утворюються і діють у порядку, визначеному законо­давством.

Право висування кандидатів у депутати належить гро­мадянам України, які мають право голосу. Це право реалі­зується ними шляхом самовисування і через політичні пар­тії, виборчі блоки партій, а також збори громадян і трудові колективи у порядку, встановленому законом.

Чергові вибори відбуваються в останню неділю бе­резня четвертого року повноважень Верховної Ради Ук­раїни. Позачергові вибори призначаються відповідно до Конституції Президентом і проводяться в період 60 днів з дня опублікування рішення про дострокове припинен­ня повноважень Верховної Ради. Рішення про проведен­ня виборів, а також замість депутатів, які вибули, приймає Центральна виборча комісія у випадках і в порядку, пе­редбачених законом.

Центральна виборча комісія для проведення виборів утворює виборчі округи одномандатні з приблизно рів­ною кількістю виборців у кожному виборчому окрузі, враховуючи адміністративно-територіальний поділ. Те­риторією багатомандатного загальнодержавного вибор­чого округу є вся територія України, а його центром -м. Київ. Виборцями цього округу є всі громадяни, які мають виборче право. Для проведення голосування і під­рахунку голосів територія виборчих округів поділяється на виборчі дільйиці.

Висування кандидатів у депутати в одномандатних виборчих округах починається за 90 днів і закінчується за 60 днів до дня виборів. Висування до списків кандида­тів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій для участі у виборах по багатомандатному за­гальнодержавному виборчому округу розпочинається за 170 днів і закінчується за 120 днів до дня виборів.

При позачергових виборах - за 60 днів і закінчується за 45 днів.

Голосування проводиться в день виборів або в день повторного голосування з 7 до 22 години. Про час і місце голосування дільнична виборча комісія сповіщає вибор­ців не пізніше як за 15 днів до дня виборів.

Обраним вважається кандидат у депутати, який одер­жав більшість голосів виборців, що взяли участь у голо-

140

суванні відносно інших кандидатів, які балотувалися в даному виборчому окрузі. Якщо найбільшу і водночас однакову кількість голосів набрали 2 і більше кандидатів у депутати, проводиться повторне голосування по цих кандидатах.

Центральна виборча комісія реєструє осіб, обраних народними депутатами України, і відповідно до Закону видає їм тимчасове посвідчення народного депутата України. Підсумки виборів публікуються в газеті «Голос України», повідомляються по телебаченню і радіо не піз­ніше ніж на 21 день після виборів.

Після складання народними депутатами України присяги Центральна виборча комісія в тижневий строк видає їм депутатські посвідчення встановленого зразка.

У випадку порушення законодавства про вибори, винні особи несуть юридичну відповідальність на під­ставі чинного законодавства.

Законом про вибори встановлено, що втратили чин­ність Закон «Про вибори народних депутатів України» від 18.11.1993 р. з наступними змінами і Постанова ВРУ «Про застосування законів України «Про вибори народ­них депутатів України», «Про вибори Президента Украї­ни», «Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад» від 13.07.1994 р. у частині, що стосується виборів народних депутатів України.

Порядок обрання депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів

Порядок обрання депутатів місцевих рад регулюється Конституцією України і Законом України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 1997 р. Цей Закон прийнятий на підставі Конс­титуції і Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та інших законів. Він визначає засади, особливо­сті та порядок підготовки і проведення виборів депутатів місцевих рад і голів сільських, селищних і міських голів.

Вибори депутатів всіх місцевих рад, а також голів (сільських, селищних і міських) є вільними і проводяться на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Депутати місцевих рад

141

і голови обираються строком на 4 роки. Виборчий про­цес здійснюється на засадах вільного і рівноправного висування кандидатів, рівних можливостей для всіх кан­дидатів, неупередженості, гласності та відкритості, сво­боди агітації і контролю за джерелами фінансування та витратами на виборчу кампанію.

Вибори депутатів проводяться за мажоритарною ви­борчою системою відносної більшості по одномандатних виборчих округах. Вибори депутатів міських рад м. Киє­ва і Севастополя, адміністративного центру АР Крим, обласних центрів проводяться за мажоритарно-пропорцій­ною виборчою системою; одна половина обирається по мажоритарних одномандатних округах, інша половина -за виборчими списками місцевих осередків політичних партій (блоків).

Вибори сільського, селищного, міського голови про­водяться за мажоритарною системою відносної більшос­ті по єдиному одномандатному виборчому округу, межі якого збігаються з межами села, селища, міста.

Вибори депутатів районної ради проводяться за ма­жоритарною системою відносної більшості по багато­мандатних округах, в межах населених пунктів, які є адміністративно-територіальними одиницями, що вхо­дять до складу цього району. Вибори депутатів облас­ної ради проводяться за мажоритарною системою від­носної більшості по багатомандатних виборчих округах районів та міст обласного значення, які входять до складу області.

Загальний склад (кількість депутатських мандатів) місцевої ради, які повинні обиратися, визначається рі­шенням відповідної ради поточного скликання не пізніше як за 75 днів до дня виборів. Загальний склад місцевих рад визначається з врахуванням чисельності населення відповідної адміністративно-територіальної одиниці і не повинен бути меншим: у населених пунктах і районах з чисельністю населення до 3 тис- 15 депутатів; до 5 тис-20; до 20 тис- 25; до 50 тис- 30; до 100 тис- 35; до 250 тис- 40; до 500 тис- 50; до 1 млн - 60; понад 1 млн -75 депутатів. При цьому загальний склад місцевої ради не повинен перевищувати 120 депутатів. Загальний склад районної ради визначається з врахуванням кількості те­риторіальних громад, що входять до складу району (пропорційно). Загальний склад обласної ради визна-

142

чається з врахуванням кількості районів, міст обласного значення за принципом рівноправності районів і міст. У ст. 5 Закону вказана пропорційність.

Участь у виборах є особистою справою кожного гро­мадянина України і ніхто не може бути примушений до участі чи неучасті у місцевих виборах. Право голосу мають громадяни України з 18 років, які проживають на території відповідних сіл, міст і районів. Не мають права голосу на місцевих виборах громадяни, які визнані су­дом недієздатними. Виборче право призупиняється для осіб, які за вироком суду перебувають у місцях позбав­лення волі,- на час перебування в цих місцях.

Депутатом місцевої ради може бути обраний грома­дянин, який має право голосу і на день виборів досяг 18 ро­ків. Громадянин одночасно може балотуватися в депута­ти лише однієї ради або на посаду відповідно голови і бути депутатом лише однієї ради. Депутатом або голо­вою не може бути обраний громадянин, який має суди­мість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена або не знята у встановленому законом по­рядку.

Вибори депутатів до місцевих рад можуть бути чер­говими, позачерговими, повторними, на заміну вибулих депутатів і голів, які вибули, а також у разі утворення нової адміністративно-територіальної одиниці.

Чергові вибори депутатів місцевих рад і голів прово­дяться на території України одночасно і призначаються не пізніше як за 90 днів до закінчення строку повнова­жень депутатів і голів поточного скликання.

Для проведення виборів утворюються виборчі окру­ги, виборчі дільниці і виборчі комісії. Вибори проводя­ться в неділю. Для проведення виборів складаються спи­ски виборців. Висунення кандидатів політичними парті­ями здійснюється не пізніше як за 70 днів до дня виборів. Висунення кандидатів на зборах виборців за місцем про­живання, трудової діяльності і навчання почи­нається за 60 днів і закінчується за 45 днів до дня вибо­рів. Реєстрація кандидатів починається за 55 днів і закін­чується за 30 днів до дня виборів.

Обраними по мажоритарному одномандатному окру­гу вважаються ті кандидати у депутати і на посаду голо­ви, які на виборах одержали більшу кількість голосів ви­борців, що брали участь у виборах порівняно з іншими

143

кандидатами. По мажоритарному багатомандатному округу обраними вважаються ті кандидати, які на вибо­рах одержали більшу кількість голосів виборців, що взя­ли участь у голосуванні.

Закон «Про вибори депутатів місцевих рад...» ре­гулює багато інших питань, пов'язаних із виборами до місцевих рад і виборами сільських, селищних і міських голів.

Система державних органів України за Конституцією України

Державний орган - це відносно самостійна частина держави, яка офіційно наділена певними повноваження­ми (компетенцією), має певні завдання і функції, висту­пає представником держави з цих питань і діє на під­ставі Конституції і інших законів України.

Державних органів є досить багато, всі вони обопіль­но пов'язані між собою і суспільством в цілому і висту­пають як певна система. Державні органи створюються так, щоб нормально функціонувала держава, щоб вона повністю виконувала свої внутрішні і зовнішні функції.

Всі державні органи можна класифікувати на дві ве­ликі групи за рівнем і силою їх компетенції: на вищі (або центральні) державні органи і місцеві державні органи (обласні, районні, міські державні адміністрації). Вищі (центральні) органи держави - це такі, які розповсю­джують свої повноваження на територію всієї держави, а місцеві державні органи - тільки в межах своєї території.

Вищі (найвищі) органи державної влади можна кла­сифікувати, залежно від принципу розподілу влади, на законодавчі, виконавчо-розпорядчі, судові і контрояьно-наглядові. За новою Конституцією України єдиним орга­ном законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України (ст. 75). Президент України є главою дер­жави і виступає від її імені (ст. 102). Згідно Конституції України інститут Президентства необхідно віднести до вищих представницьких органів влади, оскільки він оби­рається всім народом, має право законодавчої ініціативи, має право вето щодо прийнятих Верховною Радою зако­нів із наступним поверненням їх на повторний розгляд, підписує закони, прийняті Верховною Радою, видає укази

і розпорядження на основі Конституції і законів України та на їх виконання, приймає інші важливі рішення, які стосуються діяльності парламенту. В Конституції прямо не сказано, до якої гілки влади відноситься Президент. Цей інститут не можна віднести і до виконавчої влади, оскільки вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів. Таким чином, згідно Консти­туції Президент відноситься до найвищих представниць­ких органів державної влади, який має значні повнова­ження при здійсненні законодавчої влади, а також вико­навчої і судової влади. Як глава держави Президент є найвищою посадовою особою держави. Разом із тим в Законі «Про Президента УРСР» від 5.07.1991 р. сказано, що відповідно до попередньої Конституції Президент є найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади (ст. 1).

Кабінет Міністрів України є вищим органом у систе­мі органів виконавчої влади, який відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. До виконавчої влади віднося­ться міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, які підпорядковуються Кабінетові Міністрів. Вищими органами судової влади є Конституційний Суд, Верховний Суд (найвищий судовий орган у систе­мі судів загальної юрисдикції). Вищими судовими ор­ганами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди (наприклад, Вищий арбітражний суд України). До ви­щих, центральних контрольно-наглядових органів від­носиться Прокуратура України, оскільки вона продов­жує виконувати функцію нагляду за додержанням і за­стосуванням законів.

Крім того, існують вищі і місцеві державні органи Автономної Республіки Крим - по аналогії із системою державних органів України. Вони закріплені в новій Кон­ституції України.

Місцеві державні органи також можна поділити на ор­гани виконавчі, судові і контрольно-наглядові. До вико­навчої влади відносяться місцеві державні адміністрації, голови місцевих державних адміністрацій і їх управління (УВС, освіти, охорони здоров'я); до судової влади - облас­ні, районні, міські і спеціалізовані суди; до контрольно-наглядових органів - органи прокуратури області, райо­ну, міста, різні інспекції тощо.

144

145

Відповідно до ст. 143 Конституції в деяких випадках органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади, які підконтрольні в здійсненні цих повноважень органам виконавчої влади.

Згідно ст. 140 Конституції України органами місце­вого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради. До органів місцевого самоврядування Кон­ституція відносить сільські, селищні і міські ради, ра­йонні і обласні ради.

Територіальні громади обирають на 4 роки відповід­но сільського, селищного та міського голову, який очо­лює виконавчий орган ради та головує на засіданнях. Го­лова районної та голова обласної ради обирається відпо­відною радою і очолює виконавчий апарат ради. Таким чином, за Конституцією України, у нас перестали існу­вати місцеві представницькі органи державної влади.

Верховна Рада України та її повноваження

Народні депутати України здійснюють свої повнова­ження на постійній основі. Вони не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі.

Перед вступом на посаду народні депутати скла­дають присягу на вірність Україні. Відмова скласти при­сягу веде до втрати депутатського мандату. Народним де­путатам гарантується депутатська недоторканність. Пов­новаження народних депутатів припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради.

Верховна Рада України працює сесійно. Вона є пов­новажною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу. Порядок роботи ВР встанов­люється Конституцією та Законом «Про регламент Вер­ховної Ради». Чергові сесії починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року. Поза­чергові сесії скликаються Головою ВР на вимогу не мен­ше як третини народних депутатів від конституційного складу або на вимогу Президента. У разі введення воєн­ного чи надзвичайного стану в Україні, ВР збирається у дводенний строк без скликання.

Засідання ВР проводяться відкрито. Закриті засідання

146

проводяться за рішенням більшості депутатів від конс­титуційного складу ВР. Рішення приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування. Голосу­вання здійснюється особисто депутатом.

У ст. 85 Конституції закріплені повноваження Верхов­ної Ради України (викладені в 36 пунктах), до яких від­носяться основні:

внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII цієї Конституції;

призначення всеукраїнського референдуму;

прийняття законів;

затвердження державного бюджету України, конт­роль за його виконанням, прийняття рішень щодо звіту про його виконання;

визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

затвердження загальнодержавних програм;

призначення виборів Президента України;

заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє станови­ще України;

оголошення за поданням Президента стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента про ви­користання Збройних сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України;

10)           усунення Президента з поста в порядку особливої

процедури (імпічменту) (ст. 111);

розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів;

надання згоди на призначення Президентом Ук­раїни Прем'єр-міністра України;

здійснення контролю за діяльністю Кабінету Мі­ністрів;

надання і отримання позик, економічна допомога іноземним державам і міжнародним організаціям;

15-26) призначення та звільнення з посад вищих по­садових осіб центральних органів управління і влади тощо;

дострокове припинення повноважень Верховної Ради АР Крим;

утворення і ліквідація районів, зміна меж районів і міст, найменування і перейменування населених пунктів;

призначення чергових і позачергових виборів до органів місцевого самоврядування;

147

затвердження указів Президента про введення во­єнного чи надзвичайного стану (протягом 2-х днів з мо­менту звернення), про загальну або часткову мобіліза­цію, про оголошення зон надзвичайної екологічної си­туації;

ратифікація (згода на обов'язковість) міжнарод­них договорів України та денонсація міжнародних дого­ворів;

здійснення парламентського контролю у межах Конституції;

34)           прийняття рішень про направлення запиту до

Президента на вимогу народного депутата або групи на­

родних депутатів тощо;

призначення на посаду та звільнення з посади ке­рівника апарату Верховної Ради, затвердження коштори­су, структури і апарату;

затвердження переліку об'єктів, права державної власності, що не підлягають приватизації, визначення пра­вових засад вилучення об'єктів права приватної власності.

Верховна Рада здійснює інші повноваження, які від­несені до її відання по Конституції України.

Правовий статус народного депутата України

Правовий статус народного депутата закріплений у новій Конституції України і в Законі «Про статус народ­ного депутата України» від 17 листопада 1992 р.

Народні депутати України є повноважними та відпо­відальними представниками народу України у Верховній Раді. Вони покликані виражати і захищати суспільні ін­тереси та інтереси своїх виборців, брати активну участь у здійсненні законодавчої та контрольної функції Верхов­ної Ради.

При виконанні своїх функцій і повноважень народні депутати України керуються Конституцією, законами України, постановами Верховної Ради, а також своєю совістю.

Народні депутати України здійснюють свої повнова­ження на постійній основі. Повноваження депутата по­чинаються з дня відкриття першої сесії Верховної Ради і закінчуються в день відкриття першої сесії ВР наступ-148

ного скликання. Перед вступом на посаду народні депу­тати складають присягу. Відмова скласти присягу веде до втрати депутатського мандата.

Повноваження народних депутатів припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради. Повноваження депутата припиняються достроково в та­ких випадках:

1)             складення повноважень за його особистою заявою;

набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;

припинення його громадянства або виїзд на постійне проживання за межі України;

у випадку смерті.

Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України приймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради. У разі невико­нання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності повноваження народного депутата припиняються достроково на підставі закону за рішенням суду (ст. 81 Конституції).

Народні депутати не можуть бути експертами на слідстві, у суді, отримувати від іноземних урядів випла­ти, пенсії.

Народні депутати України мають такі права:

право вирішального голосу при прийнятті законів і постанов;

право виносити питання на розгляд Верховної Ра­ди України;

право на депутатську недоторканність, непоруш­ність їх депутатських повноважень;

вони не несуть юридичної відповідальності за ре­зультати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп;

депутати не можуть бути притягнуті до криміналь­ної відповідальності, затримані чи заарештовані без зго­ди Верховної Ради України;

право (одна третина складу) вимагати від Голови ВРУ скликати позачергову сесію;

право звернутися із запитом до органів ВРУ, до Кабінету Міністрів, до керівників інших органів держав-

149

ноі влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій на сесії Верховної Ради;

право законодавчої ініціативи; вносити на розгляд Верховної Ради проекти рішень, пропозиції, брати участь у дебатах, оголошувати тексти звернень;

право брати участь у перевірках дотримання зако­нів у депутатських розслідуваннях; об'єднуватись у де­путатські групи, комітети ВР;

10)           право брати участь у роботі органів державної

влади, право на негайний прийом у посадових осіб. На­

родний депутат України зобов'язаний:

перед вступом на посаду скласти таку присягу: «Присягаю на вірність Україні. Зобов'язуюсь усіма свої­ми діями боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського наро­ду. Присягаю додержуватись Конституції України та за­конів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників». У тексті присяги закріплені два основних обов'язки депутата;

виконувати свої депутатські повноваження на постійній основі. Він не має права бути на іншій держав­ній службі, займатись комерційною діяльністю або мати інший представницький мандат;

у разі введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні депутати зобов'язані зібратися в ВРУ у дводен­ний строк без скликання;

бути присутнім і брати участь у засіданнях Вер­ховної Ради України і голосувати особисто;

дотримуватись Закону «Про регламент Верховної Ради України»;

поважати інших депутатів, посадових осіб і грома­дян;

нести конституційну і іншу юридичну відпові­дальність за свою протиправну діяльність перед народом України;

підтримувати зв'язки з виборцями, колективами, які висунули його кандидатом у депутати, а також колек­тивами інших підприємств і організацій, державними органами і органами місцевого самоврядування, розта­шованими на території його виборчого округу.

Законна, правомірна діяльність депутата Верховної Ради України гарантується Конституцією України, ін-

шими законами, Верховною Радою, Президентом Украї­ни та іншими державними органами. Він має переважне право виступу в засобах масової інформації, на позачер­гове придбання транспорту, за ним зберігається місце попередньої роботи, безперервний стаж. Він має право на референтів-консультантів, право на службове житло в м. Києві, право на безкоштовний проїзд у комунальному транспорті (за винятком таксі). Місцеві органи влади зо­бов'язані створити умови для його роботи. Посягання на честь, гідність, недоторканність депутатів караються згід­но із законодавством. Питання про притягнення депутата до відповідальності вирішує Верховна Рада за поданням Генерального прокурора України. Депутати можуть мати і інші права та обов'язки, які закріплені в законах України.

Президент України і його повноваження

Правовий статус Президента України і його повно­важення закріплені в Конституції України, в Законах «Про Президента України» від 5.07.1991 p., «Про вибори Президента України» від 24.02.1994 р.

Президент України відповідно до попередньої Конс­титуції і законів був одночасно главою держави і главою виконавчої влади. За новою Конституцією Президент є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності Ук­раїни, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Новообраний Президент України вступає на пост не пізніше 30 днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складення присяги народові на урочи­стому засіданні Верховної Ради України. Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Консти­туційного Суду. Присяга складається у п'ятиденний строк після офіційного оголошення результатів виборів. Прези­дент України урочисто присягає на вірність Україні, за­ступаючи на цей високий пост. Він зобов'язаний усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українсь­кого народу, обстоювати права і свободи громадян, до­держуватися Конституції України і законів України, ви-

150

151

конувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників, підносити авторитет України у світі (ст. 104 Конституції").

Президент користується правом недоторканності на час виконання своїх повноважень. Звання Президента України охороняється законом і зберігається за ним до­вічно, якщо тільки він не був усунений з поста в порядку імпічменту. За посягання на честь і гідність Президента України винні особи притягуються до відповідальності на підставі закону (ст. 105 Конституції").

Президент України має багато повноважень (ст. 106 Конституції):

він забезпечує державну незалежність, національ­ну безпеку і правонаступництво держави;

звертається з посланням до народу та зі щорічним і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище;

представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні догово­ри України;

приймає рішення про визнання іноземних держав;

призначає та звільняє глав дипломатичних пред­ставництв України в інших державах і при міжнародних організаціях;

призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції відповідно до ст. 156, проголошує всеук­раїнський референдум за народною ініціативою;

призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені цією Конституцією;

припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні за­сідання не можуть розпочатися;

призначає за згодою Верховної Ради України Пре­м'єр-міністра України; припиняє його повноваження та приймає рішення про його відставку;

призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів, керівників інших централь­них органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах;

призначає за згодою ВР Генерального прокурора України та звільняє його з посади;

призначає половину складу Ради Національного банку України;

152

призначає половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

призначає на посади та звільняє з посад Голову Антимонопольного комітету. Голову Фонду державного майна. Голову Державного комітету телебачення і радіо­мовлення України (за згодою Верховної Ради України);

утворює, реорганізовує та ліквідовує міністерства та інші центральні органи, діючи в межах коштів (за по­данням Прем'єр-міністра);

скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти ради міністрів Автономної Республіки Крим;

є Верховним Головнокомандувачем Збройних сил України, призначає та звільняє з посад вище команду­вання Збройних сил України;

здійснює керівництво у сферах національної без­пеки та оборони держави; очолює раду національної безпеки і оборони України;

19-20) вносить до Верховної Ради подання про ого­лошення стану війни та приймає рішення про викорис­тання Збройних сил України у разі збройної агресії про­ти України; приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про введення надзвичайного стану, про зони надзвичайної екологічної безпеки;

22-25) призначає третину складу Конституційного Суду; утворює суди у визначеному законом порядку; присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ран­ги і класні чини, нагороджує державними нагородами;

26-27) приймає рішення про прийняття до громадян­ства та припинення громадянства України; про надання притулку в Україні; здійснює помилування;

29-30) підписує закони, прийняті Верховною Радою; має право вето щодо прийнятих законів із наступним по­верненням їх на повторний розгляд.

Президент не може передавати свої повноваження іншим особам або органам. У разі дострокового припи­нення повноважень Президента України виконання його обов'язків на період до обрання і вступу на пост новооб­раного Президента покладається на Прем'єр-міністра України (ст. 112 Конституції). Таким чином, Президент України є главою держави, гарантом розвитку демокра­тії, гарантом держави і державотворення; він формує державні органи, виконує внутрішні і зовнішні функції держави, бере участь у законотворчому процесі, пред­ставляє Україну на міжнародній арені.

153

Кабінет Міністрів України: склад, порядок формування, повноваження

Кабінет Міністрів України є вищим органом у систе­мі органів виконавчої влади. Він відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України в межах ст. ст. 85, 87 Конституції. Кабінет Міністрів у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України.

До складу Кабінету Міністрів входять: Прем'єр-мі­ністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри. Прем'єр-міністр України при­значається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу ВРУ. Персональний склад Кабінету Міністрів призначається Президентом за поданням Прем'єр-міністра (ст. 114 Конституції).

Кабінет Міністрів складає повноваження перед ново­обраним Президентом України. Всі члени KM мають право заявити Президенту про свою відставку. Відставка Прем'єр-міністра веде до відставки всього складу Кабі­нету Міністрів. У випадку резолюції ВРУ про недовіру Кабінету Міністрів, він йде у відставку. За дорученням Президента Кабінет Міністрів продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи нового Кабінету Міністрів, але не довше ніж 60 днів. Прем'єр-міністр зо­бов'язаний подати Президентові заяву про відставку Ка­бінету Міністрів за рішенням Президента чи резолюції про недовіру Верховної Ради.

Кабінет Міністрів України згідно Конституції (ст. 116) виконує такі повноваження:

забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовніш­ньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента;

вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

забезпечує проведення фінансової, цінової, інвес­тиційної та податкової політики; політики у сфері праці і зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і при­родокористування;

розробляє і здійснює загальнодержавні програми

154

економічного, науково-технічного, соціального і культур­ного розвитку України;

забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власно­сті, здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону;

розробляє проект закону про Державний бюджет України, забезпечує його виконання після затвердження ВРУ, подає звіт про його виконання;

здійснює заходи щодо забезпечення обороноздат­ності і національної безпеки України, громадського по­рядку, боротьби зі злочинністю;

організовує і забезпечує здійснення зовнішньоеко­номічної діяльності України, митної справи;

спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;

10)           здійснює інші повноваження, визначені Консти­

туцією та законами України, актами Президента.

Кабінет Міністрів в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до ви­конання. Ці акти і акти міністерств, підлягають реєстра­ції в порядку, встановленому законом.

Місцеве самоврядування в Україні

Питання про місцеве самоврядування закріплено в Конституції України (гл. XI) і в Законі України «Про міс­цеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 р. Цей Закон відповідно до Конституції визначає систему та га­рантії місцевого самоврядування в Україні, засади орга­нізації та діяльності, правовий статус і відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування.

Місцеве самоврядування в Україні - це гарантова­не державою право та реальна здатність територіаль­ної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста -самостійно або під відповідальність органів та посадо­вих осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів Ук­раїни (ст. 2 Закону).

Місцеве самоврядування здійснюється територіальни­ми громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і че­рез сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи,

155

а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому самоврядуванні за належністю до відповід­них територіальних громад без обмежень і на підставі Конституції.

Місцеве самоврядування в Україні здійснюється на таких принципах: народовладдя; законності; гласності; колегіальності; поєднання місцевих і державних ін­тересів; виборності; правової, організаційної та матері­ально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених законом України; підзвітності та відпові­дальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб; державної підтримки та гарантії міс­цевого самоврядування; судового захисту прав місцевого самоврядування.

Система місцевого самоврядування включає:

територіальну громаду;

сільську, селищну, міську раду;

сільського, селищного, міського голову;

виконавчі органи сільської, селищної і міської ради;

районні та обласні ради, що представляють спільні Інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;

органи самоорганізації населення (ст. 5 Закону).

У містах з районним поділом за рішенням територі­альної громади міста або міської ради відповідно до цьо­го Закону можуть утворюватися районні ради, які утво­рюють свої виконавчі органи та обирають голову ради, який одночасно є і головою її виконавчого комітету.

Первинним суб'єктом місцевого самоврядування, ос­новним носієм функцій і повноважень є територіальна громада. Територіальні громади сусідніх сіл можуть об'єд­нуватися в одну територіальну громаду, створювати єдині органи місцевого самоврядування та обирати єдиного сільського голову за рішенням місцевих референдумів. Вихід зі складу сільської громади здійснюється за рішен­ням референдуму відповідної територіальної громади.

Сільські, селищні, міські, районні в містах ради мо­жуть дозволяти за ініціативою жителів створювати бу­динкові, вуличні, квартальні та інші органи самооргані­зації населення і наділяти їх частиною власної компе­тенції, фінансів, майна.

Органи місцевого самоврядування є юридичними осо-156

бами і наділяються відповідно до законодавства владними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону.

Органам місцевого самоврядування можуть надава­тися окремі повноваження органів виконавчої влади, у здійсненні яких вони є підконтрольними відповідним ор­ганам виконавчої влади.

Органи місцевого самоврядування та їх посадові осо­би діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією і законами України, керуються у своїй діяльності актами Президента Украї­ни, Кабінету Міністрів України, а в АР Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради Міністрів АРК, прийнятими в межах їх компетенції.

У Законі закріплена загальна і виключна компетенція сільських, селищних і міських рад (ст. ст. 25-26 Закону), яка складається із 50 пунктів, що віднесені до їх відання. В законі також закріплені повноваження виконавчих ор­ганів сільських, селищних і міських рад (Гл. 2, Розділ II); повноваження сільського, селищного і міського голови (Гл. 3); повноваження районних і обласних рад (Гл. 4).

Місцеві органи виконавчої влади

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністра­ції. Голови місцевих державних адміністрацій призна­чаються і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Вони відпові­дальні перед Президентом України і Кабінетом Мініст­рів, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Склад місцевих держадміністрацій фор­мують голови місцевих державних адміністрацій.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтро­льні радам у частині повноважень, делегованих їм відпо­відними районними чи обласними радами.

Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обгрунтовану відповідь. Якщо недовіру висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради, Прези­дент приймає рішення про відставку голови місцевої держадміністрації (ст. 118 Конституції").

157

Місцеві державні адміністрації забезпечують на від­повідній території:

виконання Конституції та законів України, актів Президента, Кабінету Міністрів, інших органів виконав­чої влади;

законність і правопорядок; додержання прав і сво­бод громадян;

виконання державних і регіональних програм со­ціально-економічного та культурного розвитку національ­них меншин;

підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;

звіт про виконання відповідних бюджетів і програм;

взаємодію з органами місцевого самоврядування;

реалізацію інших повноважень, наданих державою і відповідними радами.

Конституційний Суд України

Конституційний Суд України є єдиним органом кон­ституційної юрисдикції в Україні. Він вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конс­титуції України та законам України.

Конституційний Суд України складається з 18 суддів. Президент України, Верховна Рада та з'їзд суддів Украї­ни призначають по шість суддів Конституційного Суду України.

Суддею Конституційного Суду України може бути гро­мадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менше як десять років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою.

Суддя Конституційного Суду України призначається на дев'ять років без права бути призначеним на повтор­ний строк. Голова Суду обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду зі складу суддів Конституційного Суду України шляхом таємного голосування лише на один трирічний строк (ст. 148 Кон­ституції).

На суддів Конституційного Суду поширюються га­рантії незалежності та недоторканності; підстави щодо звільнення з посади передбачені в ст. 126 Конституції,

158

вимоги щодо несумісності визначені в ст. 127 Конститу­ції. Вони не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяль­ності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

Суддя Конституційного Суду України при вступі на посаду складає присягу такого змісту: «Урочисто прися­гаю чесно і сумлінно виконувати високі обов'язки судді Конституційного Суду України, забезпечувати верхо­венство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина». Присяга складається на засіданні Верхов­ної Ради, за участю Президента України, Прем'єр-мі­ністра, Голови Верховного Суду, не пізніше як через мі­сяць після призначення суддею Конституційного Суду.

Згідно із Законом «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. Конституційний Суд має такі пов­новаження (приймає рішення та дає висновки у справах):

конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента, Кабінету Мі­ністрів, правових актів Верховної Ради Автономної Рес­публіки Крим. Ці питання розглядаються за звернення­ми: Президента України, народних депутатів України у кількості не менше як 45 чол.; Уповноваженого Верхов­ної Ради України з прав людини; Верховної Ради Авто­номної Республіки Крим (ст. 150 Конституції");

про відповідність чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обо­в'язковість Конституції України;

додержання конституційної процедури розслідуван­ня і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених ст. ст. 111 та 151 Конституції України (за зверненням ВРУ);

офіційне тлумачення Конституції та законів України.

З питань пп. 1 і 4 Конституційний Суд України ухва­лює рішення, які є обов'язковими до виконання на тери­торії України, остаточними і які не можуть бути оскар­жені (ст. 150 Конституції).

До повноважень Конституційного Суду не належать питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів

159

місцевого самоврядування, а також інші питання, відне­сені до компетенції судів загальної юрисдикції (ст. 14 Закону).

Закони та інші правові акти за рішенням Конститу­ційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відпові­дають Конституції України або якщо була порушена про­цедура їх розгляду, ухвалення чи набрання ними чинності.

Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність (ст. 152 Конституції).

Однією з підстав прийняття рішення Конституційним Судом про неконституційність правових актів є переви­щення конституційних повноважень при їх прийнятті (ст. 15 Закону).

Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані не­конституційними, відшкодовується державою у встанов­леному законом порядку.

Статус суддів Конституційного Суду України визна­чається Конституцією України, Законом «Про Конститу­ційний Суд України» та законами України щодо статусу суддів. Повноваження судді Конституційного Суду та його конституційні права і свободи не можуть бути об­межені при введенні воєнного чи надзвичайного стану.

Суддя Конституційного Суду здійснює попередню підготовку питань для їх розгляду Колегією суддів, Кон­ституційним Судом, бере участь у розгляді справ. Він має право витребувати від усіх державних органів, під­приємств і організацій, політичних партій і громадських організацій, окремих громадян необхідні документи, ма­теріали та іншу інформацію з питань, що готуються до розгляду Колегією суддів, Конституційним Судом. Від­мова від дачі пояснень або надання документів, матеріа­лів, інформації тягне за собою відповідальність винних осіб згідно із законом. Він має право публічно вислов­лювати свою думку лише щодо тих справ чи питань, «у яких Конституційним Судом України прийнято рішен­ня чи дано висновок» (ст. ст. 18-19 Закону).

Повноваження судді Конституційного Суду України припиняються у разі: 1) закінчення строку призначення (повноважень); 2) досягнення суддею 65 років; 3) немож-

160

ливості виконувати свої повноваження за станом здо­ров'я; 4) порушення суддею вимоги ч. II ст. 16 Закону, ст. 127 ч. II Конституції; 5) порушення суддею присяги; 6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 7) припинення його громадянства; 8) визнання йо­го безвісно відсутнім або оголошення померлим; 9) по­дання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням. Рішення про припинення повноважень судді за пп. 1-3, 6-9 приймаються на засідан­ні Конституційного Суду, а за пп. 4-5 - Верховною Радою. Повноваження судді припиняються у разі його смерті.

Система судів загальної юрисдикції за Конституцією України

Система судів складає третю гілку судової влади України. Основним видом органів судової влади є суди загальної юрисдикції. Термін «юрисдикція» означає в перекладі з латині - проголошувати право, повноважен­ня давати правову оцінку суспільним явищам, роз'яс­нювати правові питання. Систему судів, правосуддя іно­ді називають органами юстиції. Юстиція, в перекладі з латині, означає справедливість. Органи юстиції - це сис­тема судових і інших правоохоронних органів, які здійс­нюють правосуддя. В окремих державах так називають судові органи, Міністерство юстиції.

Система судів загальної юрисдикції (загальних судів) в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України (ст. 125 Конституції).

Всю систему загальних судів можна поділити на три ланки або інстанції. До судів першої ланки або судів пер­шої інстанції відносять: районні (міські), окружні (між­районні) суди. До судів другої ланки або другої (апеля­ційної) інстанції відносяться: Верховний Суд Автоном­ної Республіки Крим, обласні, Київський та Севасто^ польський міські суди; до третьої ланки або судів третьої наглядової інстанції відносяться: Верховний Суд Украї­ни, судові колегії та Пленум Верховного Суду.

Суди першої інстанції - районні (міські) - основна ланка загальних судів, які розглядають найбільшу кіль-

161

6    І—43j

кість справ. Всі цивільні, адміністративні і більшість кримінальних справ розглядаються, як правило, суддею одноособово. Міжрайонний (окружний) суд розглядає колегіально кримінальні злочини, тяжкі злочини, за які передбачено покарання позбавленням волі на строк біль­ше 8 років. Суди другої інстанції апеляційні (обласні) -перевіряють за скаргою або за поданням правильність ви­рішення справи судом першої інстанції, якщо рішення не вступило в законну силу. Крім того, обласні суди розгля­дають кримінальні справи проти держави та інші тяжкі злочини, за які передбачена смертна кара. Президії облас­них судів виконують також наглядові повноваження. Міжобласний суд діє як суд першої інстанції, що розгля­дає справи стосовно спеціальних режимних об'єктів і їх працівників.

Суди третьої або наглядової інстанції перевіряють правильність судових рішень, які вступили в законну силу1. Суди другої і третьої інстанції ще називають апе­ляційними судами.

Загальні суди розглядають спори між громадянами, між громадянином і юридичними особами, між громадя­нином і державою, а також кримінальні, адміністративні та інші справи.

У здійсненні правосудця бере участь народ через на­родних засідателів і присяжних. Судові рішення ухва­люються судами іменем України і є обов'язковими до виконання\на всій території України.

Конституція України гарантує незалежність і недотор­канність суддів. Суддя не може без згоди Верховної Ради України бути затриманим чи заарештованим до винесен­ня судом обвинувального вироку. Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сімей.

Органи судової влади здійснюють свої повневаження в межах, установлених Конституцією України, і відповід­но до законів України (ст. 6 Конституції).

При здійсненні правосуддя судді незалежні і підко­ряються лише закону. Конституція забороняє посадовим особам і громадянам впливати на рішення судів чи судді.

Правосуддя здійснюють професійні судді та, у визна­чених випадках, народні засідателі і присяжні. На посаду

1 Див.: Молдован В. В. Основи держави і права.- К., 1996.-С. 78-79.

•

Ї62

судді може бути рекомендований кваліфікаційною комі­сією суддів громадянин України, не молодший 25 років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менше як 3 роки, проживає в Україні не менше 10 років та володіє державною мовою.

Перше призначення на посаду професійного судді строком на 5 років здійснюється Президентом України. Всі інші судді (крім суддів Конституційного Суду) оби­раються Верховною Радою України безстрокове в по­рядку, встановленому законом.

Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у політичній діяльно­сті, мати представницький мандат, обіймати будь-які ін­ші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану ро­боту, крім наукової, викладацької та творчої.

Судочинство провадиться суддею одноособово, коле­гією суддів чи судом присяжних. Основними засадами судочинства є: 1) законність; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) забезпечення доведеності вини; 4) змагальність сторін та свобода до­казування і переконливість доказів; 5) підтримання дер­жавного звинувачення в суді прокурором; 6) забезпечен­ня обвинуваченому права на захист; 7) гласність судово­го процесу або його повне фіксування технічними засобами; 8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом; 9) обов'язковість рішень суду: за неповагу до суду і судді винні особи притягуються до юридичної відповідальності.

В Україні ще не повністю сформована система судів загальної юрисдикції. В п. 12 розд. XV перехідних поло­жень Конституції вказується, що Верховний Суд і Ви­щий арбітражний суд України здійснюють свої повнова­ження відповідно до чинного законодавства України до сформування системи судів загальної юрисдикції в Україні відповідно до ст. 125 Конституції, але не довше ніж 5 років.

В Україні діє Вища Рада юстиції, до відання якої на­лежить: 1) внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад; 2) прийняття рі­шення стосовно порушення суддями і прокурорами ви­мог щодо несумісності; 3) здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду і суддів

б*

163

вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суд­дів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

Суддя звільняється з посади органом, який його обрав або призначив, на таких підставах: 1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено; 2) досягнення суд­дею віку 65 років; 3) неможливість виконувати свої пов­новаження за станом здоров'я; 4) порушення суддею ви­мог щодо несумісності посад або діяльності; 5) пору­шення суддею присяги; 6) набрання законної сили обвинувальним вироком про притягнення судді до кри­мінальної відповідальності; 7) припинення його грома­дянства; 8) визнання його безвісно відсутнім або ого­лошення померлим; 9) подання суддею заяви про від­ставку або про звільнення з посади за власним бажан­ням; 10) у випадку смерті.

Система судових органів України

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Юрисдикція судців поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судові рішен­ня ухвалюються судами іменем України і є обов'яз­ковими до виконання на всій території України. Консти­туція України забороняє створення надзвичайних та особливих судів (ст. ст. 124, 125 Конституції).

Судову систему України складають такі суди: Конс­титуційний Суд України; суди загальної юрисдикції -Верховний Суд України, АР Крим, обласні, районні, місь­кі, міжрайонні (окружні) і міжобласні, спеціалізовані су­ди - Вищий господарський суд України, обласні госпо­дарські суди, суди міст Києва і Севастополя; військові су­ди; Міжнародний комерційний арбітражний суд; Морсь­ка арбітражна комісія; третейські суди.

Питання про систему загальних судів і про Конститу­ційний Суд України ми розглянули раніше.

Конституційний Суд України - єдиний орган консти­туційної юрисдикції в Україні. Завданням Конституцій­ного Суду є гарантування верховенства Конституції Ук­раїни як Основного Закону держави на всій території

України. Він розглядає питання про відповідність всіх законів і інших нормативно-правових актів Конституції України і принципам верховенства права.

Суди загальної юрисдикції розглядають спори між громадянами, між громадянами і юридичними особами, між громадянином і державою, кримінальні справи, ад­міністративні та інші. Верховний Суд України є вищий судовий орган, який очолює систему цих судів. Його ви­роки і рішення є остаточними і оскарженню не підля­гають, він здійснює судовий нагляд і контроль за судо­вою діяльністю всіх загальних судів, розглядає і вирі­шує справи особливої складності та виняткового гро­мадського значення, дає керівні роз'яснення з питань застосування законодавства, здійснює контроль за їх виконанням.

Господарські суди розглядають і вирішують спори, які виникають між юридичними особами: між підприєм­ствами і організаціями, установами, державними і іншими організаціями, які виникають при укладенні цивільно-правових, господарських договорів, при їх неналежному виконанні і розірванні; розглядають спори з приводу ви­знання права власності на майно, стягнення збитків, справи про банкрутство; спори, які виникають у сфері управління. Систему господарських судів очолює Вищий господарський суд України. Діяльність господарських судів регулює Конституція і Закон «Про арбітражний суд» від 4.06.1991 р.

Міжнародний комерційний арбітражний суд (третей­ський суд) - це самостійна постійно діюча арбітражна установа, яка здійснює свою діяльність згідно із Законом України «Про Міжнародний комерційний арбітраж» (1994). Він вирішує спори, які виникають у сфері міжна­родної торгівлі1.

Морська арбітражна комісія вирішує спори, які ви­пливають з договірних та інших цивільно-правових від­носин, які виникають із торгового мореплавства.

Третейські суди - це суди, які створюються за угодою громадян для вирішення цивільно-правових спорів на підставі цивільного і цивільно-процесуального законо­давства. Вони створюються і діють на підставі Положен­ня про третейські суди.

1 Див.: Молдован В. В. Основи держави і права.- С. 81.

164

і 65

Військові суди - це система судів, які здійснюють правосуддя у Збройних силах України. Законодавством передбачено створення військових судів гарнізону, регі­ону, Військово-морських сил України. Систему військо­вих судів очолює Військова колегія Верховного Суду України. Ці суди розглядають кримінальні справи стосов­но військовослужбовців і цивільні спори між військови­ми організаціями тощо.

Товариські суди - це система недержавних (громадсь­ких) судів, які розглядають справи про дрібні побутові конфлікти, порушення громадського порядку, трудової дисципліни тощо. Вони створюються при ЖЕКах, у тру­дових колективах підприємств і організацій.

Прокуратура України в системі

державних органів та її повноваження

за Конституцією України

Прокуратура України становить єдину централізовану систему державних органів (яку очолює Генеральний прокурор), яка здійснює вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів, міністерствами, державними комітетами, відомствами, іншими органами державного і господарського управ­ління та контролю, Урядом АР Крим, місцевими радами та іншими юридичними і фізичними особами незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами.

Повноваження органів прокуратури і прокурорів, ор­ганізація та порядок діяльності прокуратури визна­чаються Конституцією України, законом України «Про прокуратуру» від 05.11.91 р. зі змінами і доповненням (1993-1997 pp.), іншими законами і загальновизнаними нормами і принципами міжнародного права і міжнаро­дних договорів, ратифікованих Верховною Радою Ук­раїни.

У системі державних органів України органи проку­ратури займають особливе місце. їх особливість полягає в тому, що їх не можна прямо віднести до органів зако­нодавчої, виконавчої або судової влади, відповідно до принципу розподілу влади. Органи прокуратури можна віднести до вищих (або центральних) і місцевих конт-

166

рольно-наглядових або правоохоронних органів. По своїм повноваженням вони здійснюють вищий нагляд за вико­нанням і дотриманням законів України практично за всі­ма суб'єктами суспільних правовідносин, за виключен­ням Верховної Ради, Президента України і Конститу­ційного Суду України. Прокуратура України допомагає Верховній Раді і Президенту України здійснювати ви­щий нагляд за виконанням і дотриманням законів. Тому вона найбільше відноситься до органів законодавчої влади, хоча і не має права законодавчої ініціативи і не приймає безпосередньої участі в правотворчості. Проф. Михайленко О. Р. вважає, що прокуратура України - са­мостійна державна установа, яка по своїй суті є механіз­мом Верховної Ради України по забезпеченню точного і неухильного виконання законів тощо.' Разом з тим існує й інша позиція, суть якої полягає в тому, що Прокуратура відноситься до судових органів (або влади), як це прийня­то в багатьох країнах Заходу. В цих країнах, як правило, відсутній загальний нагляд органів прокуратури, який здійснює сам Парламент і інші органи.

За новою Конституцією України Повноваження Про­куратури закріплені в окремому розділі VII. У ст. 121 Конституції вказується, що Прокуратура України стано­вить єдину систему, на яку покладається:

підтримання державного обвинувачення в суді;

представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;

нагляд за додержанням законів органами, які про­водять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, до-судове слідство;

нагляд за додержанням законів при виконанні су­дових рішень у кримінальних справах, а також при за­стосуванні інших заходів примусового характеру, пов'я­заних з обмеженням особистої свободи громадян.

Уст. 123 Конституції закріплено, що організація і поря­док діяльності органів прокуратури України визначаються законом (Закон «Про Прокуратуру» від 5.11.1991 p., який потребує вдосконалення в сучасний період).

В п. 9 Перехідних положень Конституції (Розділ XV) закріплено,   що   «Прокуратура   продовжує   виконувати

1 Див.: Михайленко О. Р. Основи государства и права.- К., 1994.-С. 104.

167

відповідно до чинних законів функцію нагляду за до­держанням і застосуванням законів та функцій поперед­нього слідства до введення в дію законів, які регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додер­жанням законів, та до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функ­ціонування». Таким чином, до прийняття нових законів про прокуратуру, про органи попереднього слідства, про загальний нагляд і інших - прокуратура України є спеці­альний конституційний державний орган, який за дору­ченням Верховної Ради і Президента України здійснює вищий нагляд за виконанням- і дотриманням законів України в межах своїх повноважень.

Прокуратуру очолює Генеральний прокурор України, який призначається на посаду за згодою Верховної Ради України та звільняється з посади Президентом України. Верховна Рада може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставки з посади. Строк повноважень Генерального прокурора України 5 років. Органи прокуратури України здійс­нюють свою діяльність на основі таких принципів: 1) во­ни становлять єдину централізовану систему, яку очолює генеральний прокурор України з підпорядкуванням ниж-честоящих прокурорів вищестоящим; 2) здійснюють свої повноваження на підставі Конституції України та чин­них законів на всій території республіки, незалежно від будь-яких органів державної влади, посадових осіб, а також рішень громадських об'єднань чи їх органів; 3) за­хищають у межах своєї компетенції права і свободи гро­мадян на засадах їх рівності перед законом незалежно від походження, соціального становища і інших чинни­ків; 4) вживають заходів до усунення порушень закону, поновлення порушених прав і притягнення до відпові­дальності осіб, які допустили правопорушення, в установ­леному законом порядку; 5) вони діють гласно та ін­формують державні органи влади і громадськість про стан законності і правопорядку; 6) працівники прокура­тури не можуть належати до будь-яких політичних пар­тій і рухів; 7) незалежність органів прокуратури і її посадових осіб від втручання в їх діяльність інших ор­ганів державної влади і управління; 8) підконтроль-ність органів прокуратури Верховній Раді і Президенту України.

Правовий статус суддів в Україні

Правовий статус судців регулюється Конституцією України, Законом «Про статус суддів» від 15.12.92 р. За­коном «Про Конституційний суд», Законом «Про арбіт­ражний суд» і іншими законами.

У Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, що делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій інши­ми органами чи посадовими особами не допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України (ст. 124).

У Конституції також закріплено принцип незалежнос­ті і недоторканності суддів. Незалежність і недоторкан­ність суддів гарантується Конституцією і законами Ук­раїни. Забороняється у будь-який спосіб вплив на суддів. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинуваль­ного вироку судом. Судді обіймають посади безстроко­во, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше.

Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі:

закінчення строку, на який його обрано чи призна­чено;

досягнення суддею шістдесяти п'яти років;

неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;

порушення суддею вимог щодо несумісності;

порушення суддею присяги;

набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

припинення його громадянства;

визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим;

подання суддею заяви про відставку або про звіль­нення з посади за власним бажанням.

Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сімей (ст. 126).

Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати учать у будь-якій політич-

168

169

ній діяльності, мати представницький мандат, обійма­ти будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

На посаду судді може бути рекомендований кваліфі­каційною комісією суддів громадянин України, не мо­лодший 25 років, який має вищу юридичну освіту і стане робити у галузі права не менше як 3 роки, проживає в Україні не менше як 10 років та володіє державною мо­вою. Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці судді відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів (ст. 127 Конституції).

Не може бути суддею особа, яка має судимість, обме­жена у дієздатності або визнана недієздатною за рішен­ням суду (ст. 7 Закону).

Відповідно до закону «Про статус суддів» судді та за­лучені представники народу для здійснення правосуддя є носіями судової влади в Україні, які здійснюють право­суддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Судді є посадовими особами державної влади, які в кон­ституційному порядку наділені повноваженнями здійс­нювати правосуддя і виконувати свої обов'язки на про­фесійній основі (ст. 1 Закону).

Судді у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежними, підкоряються тільки законові і нікому не підзвітні (ст. 2).

Судді зобов'язані:

при здійсненні правосуддя дотримувати Конститу­ції та законів України, забезпечувати повний, всебічний та об'єктивний розгляд судових справ з дотриманням установлених законом строків;

додержувати вимог щодо ст. 5 Закону (не бути на­родним депутатом, не належати до політичних партій, руху, входити до складу інших державних органів і ор­ганів місцевого самоврядування, займатись підприємни­цькою та іншою діяльністю, крім викладацької, наукової та іншої оплачуваної* творчої діяльності у вільний від роботи час, додержувати службової дисципліни та роз­порядку роботи суду;

не розголошувати відомості, що становлять дер­жавну, військову, службову, комерційну та банківську таємницю, таємницю нарадчої кімнати, відомості, про

170

особисте життя громадян та інші відомості, про які вони дізналися під час розгляду справи (закриті судові засідання);

4) не допускати вчинків та будь-яких дій, що поро­чать звання судді і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності (ст. 6 Закону).

Судді мають:

право на незалежність і недоторканність, включа­ючи його житло, службове приміщення, транспорт і за­соби зв'язку, кореспонденцію, належне йому майно і до­кументи;

право на самостійне здійснення правосуддя. Втру­чання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом (ст. 12 Закону);

право на матеріальне і побутове забезпечення;

право на відпустку (30 робочих днів);

право на додаткову житлову площу (ст. 49 ЖК),-право на безоплатний проїзд міським, приміським транс­портом місцевого сполучення (крім таксі);

право на безоплатне медичне обслуговування в дер­жавних закладах охорони здоров'я;

7 право на державний захист своєї особистості та чле­нів своєї сім'ї;

право на відставку;

право на соціальний захист тощо.

Більш конкретно права та обов'язки суддів закріпле­ні у відповідних законах України, в т. ч. в Кримінально-процесуальному, Цивільно-процесуальному кодексах Ук­раїни.

Адвокатура України:

завдання та організаційні форми

діяльності

У ст. 59'Конституції України закріплено, що кожен громадянин має право на правову допомогу. У випад­ках, передбачених законом, ця допомога надається без­оплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинува-

чі

чення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

Основні завдання та організаційні форми діяльності адвокатури закріплені в законі «Про адвокатуру» від 19.12.1992 р. і інших законах України, а також у статутах адвокатських об'єднань.

Адвокатура України є добровільним професійним об'єднанням, покликаним згідно з Конституцією Украї­ни сприяти захисту прав, свобод та представляти ін­тереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юриди­чну допомогу.

Адвокатура України здійснює свою діяльність на прин­ципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності.

Адвокат має право займатися адвокатською діяльністю індивідуально, відкрити своє адвокатське бюро, об'єд­нуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фір­ми, контори та інші адвокатські об'єднання, які діють відповідно до Закону «Про адвокатуру» та статутів адво­катських об'єднань.

Адвокатські об'єднання діють на засадах добровіль­ності, самоврядування, колегіальності та гласності. Реєст­рація адвокатських об'єднань здійснюється в Міністер­стві юстиції. Адвокатські об'єднання зобов'язані пись­мово повідомляти місцеві органи влади про свою реєст­рацію, а адвокати - про одержання свідоцтва на право займатися адвокатською діяльністю.

Порядок утворення, діяльності, реорганізації та лікві­дації адвокатських об'єднань, структура, штати, функції, порядок витрачання коштів, права та обов'язки керівних органів, порядок їх обрання та інші питання, що нале­жать до їх діяльності, регулюються статутом відповідно­го об'єднання.

Адвокатські бюро, колегії, фірми, контори та інші ад­вокатські об'єднання є юридичними особами. Адвокати та адвокатські об'єднання відкривають розрахунковий та інші рахунки в банках на території України, а у встанов­леному чинним законодавством порядку - і в іноземних банках, мають печатку і штамп зі своїм найменуванням (ст. 4 Закону).

Відповідно до ст. 19 Закону адвокати та адвокатські

172

об'єднання можуть створювати регіональні, загальнодер­жавні та міжнародні спілки та асоціації.

Спілки та асоціації адвокатів представляють інтереси адвокатів у державних органах і об'єднаннях громадян, захищають соціальні та професійні права адвокатів, здійснюють методичну і видавничу роботу, сприяють підвищенню професійного рівня адвокатів, можуть створювати спеціальні фонди, і діють відповідно до своїх статутів.

Адвокати дають консультації та роз'яснення з юри­дичних питань, усні і письмові довідки щодо законом давства; складають заяви, скарги та інші документи правового характеру; посвідчують копії документів у справах, які вони ведуть; здійснюють представництво в суді, інших державних органах, перед громадянами та юридичними особами; подають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям; здійснюють правове забезпечення підприємницької та зовнішньо­економічної діяльності громадян і юридичних осіб, ви­конують свої обов'язки відповідно до кримінально-процесуального законодавства у процесі дізнання та попереднього слідства. Адвокат може здійснювати й інші види юридичної допомоги, які передбачені зако­нодавством.

Права та обов'язки адвоката

Правовий статус адвоката закріплено в Конституції і законі України «Про адвокатуру».

При здійсненні професійної діяльності адвокат має право:

представляти і захищати права та інтереси грома­дян і юридичних осіб за їх дорученням у всіх органах, підприємствах, установах і організаціях, до компетенції яких входить вирішення відповідних питань;

збирати відомості про факти, які можуть бути ви­користані як докази в цивільних, господарських, кримі­нальних справах і справах про адміністративні правопо­рушення, зокрема:

- запитувати і отримувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від гро­мадян - за їх згодою;

173

-ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для виконання доручення документами і матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом;

-отримувати письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань;

-застосовувати науково-технічні засоби відповідно до чинного законодавства;

доповідати клопотання і скарги на прийомі у поса­дових осіб та відповідно до закону одержувати від них письмові мотивовані відповіді на ці клопотання і скарги;

бути присутнім при розгляді своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів і давати пояснення щодо суті клопотань і скарг;

-               виконувати інші дії, передбачені законодавством.

Обов'язки адвоката:

При здійсненні своїх професійних обов'язків ад­вокат зобов'язаний неухильно додержувати вимог чин­ного законодавства, використовувати всі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів гро­мадян та юридичних осіб і не має права використовува­ти свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої прийняв доручення, та відмовитись від прийнятого на себе захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсуд­ного.

Адвокат не має права прийняти доручення про по­дання юридичної допомоги у випадках, коли він у даній справі подає або раніше подавав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи, або брав участь як слідчий; особа, що провадила дізнання, про­курор, громадський обвинувач, суддя, секретар судо­вого засідання, експерт, спеціаліст, представник потер­пілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, сві­док, перекладач, понятий, а також коли в розслідуванні або розгляді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних стосунках (ст. 7 Закону).

Адвокат зобов'язаний зберігати адвокатську таєм­ницю- Предметом адвокатської таємниці є питання, з яких громадянин або юридична особа зверталися до ад­воката, суть консультацій, порад, роз'яснень та інших

відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків.

Дані попереднього слідства, які стали відомі адвокату у зв'язку з виконанням ним своїх професійних обо­в'язків, можуть бути розголошені тільки з дозволу слід­чого або прокурора. Адвокати, винні у розголошенні ві­домостей попереднього слідства, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством.

Адвокату, політику адвоката, посадовим особам адво­катських об'єднань забороняється розголошувати відо­мості, що становлять предмет адвокатської таємниці й використовують їх у своїх інтересах або в інтересах тре­тіх осіб.

4. Професійні права, честь і гідність адвоката охоро­няються законом, забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяльність, вимагання від адвоката (і його помічників тощо) відомостей, що становлять адвокатсь­ку таємницю. З цих питань вони не можуть бути допита­ні як свідки.

Документи, пов'язані з виконанням адвокатом дору­чення, не підлягають оглядові, розголошенню чи вилу­ченню без його згоди. Забороняється прослуховування телефонних розмов адвокатів у зв'язку з оперативно-розшуковою діяльністю без санкції Генерального про­курора України, його заступників, прокурорів області і м. Києва.

Адвокату гарантується рівність прав з іншими учасни­ками процесу. Відповідно до ст. 129 Конституції адвокат виступає в судовому процесі як самостійна і незалежна сторона відповідно до основних засад судочинства: а) за­конності; б) рівності всіх учасників судового процесу пе­ред законом і судом; в) змагальності сторін та свободи в наданні своїх доказів і переконань по справі; г) забезпе­ченні обвинуваченому права на захист; д) гласність судо­вого процесу тощо.

Адвоката не можна притягнути до кримінальної, ма­теріальної та іншої відповідальності або погрожувати її застосуванням у зв'язку з поданням юридичної допомоги громадянам та організаціям згідно із законом.

Адвокат та його помічник користуються правом на відпустку та на всі види допомоги по державному соці­альному страхуванню.

174

175

Місце і роль адвокатури в захисті прав людини

Права і свободи громадян України захищаються різ­ними державними органами, політичними партіями і громадськими організаціями. Існують різні юридичні гарантії захисту прав і свобод громадян: парламентські, президентські, урядові, судові, прокурорські, муніципаль­ні або самоврядні, міжнародно-правові гарантії тощо. Наявність таких гарантій означає, що громадяни Украї­ни можуть звертатися за захистом своїх прав і свобод до Парламенту, до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, до Президента, до Кабінету Міністрів, до судових органів, органів прокуратури і органів адво­катури.

Місце і роль адвокатури в захисті прав і свобод лю­дини визначається Конституцією і законодавством Ук­раїни. Адвокатура є недержавною організацією і не вхо­дить в систему державних органів України. Разом із тим вона є таким соціальним інститутом, який виконує фун­кції захисту прав і інтересів громадян і юридичних осіб у випадку порушення цих прав тощо. Адвокатура є добро­вільне професійне об'єднання громадян, яке поклика­не відповідно до Конституції України сприяти захисту прав, свобод та представляти інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, подавати їм іншу юридичну допомогу.

У ст. 59 Конституції України закріплено, що кожен

Г

ромадянин має право на правову допомогу, що для за-езпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура. Завдання, роль, повноваження і види адвокатської діяльності закрі­плені в законі України «Про адвокатуру» від 19.12.1992 р. Адвокатура у вирішенні своїх завдань здійснює діяль­ність на принципах верховенства права, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності. Законодав­ство України забороняє будь-яке втручання в адвокатську діяльність зі сторони державних органів і інших громадян.

Одночасно адвокатура України функціонує в тісному співробітництві з Міністерством юстиції і місцевими держадміністраціями і органами місцевого самовряду­вання. Міністерство юстиції України:

забезпечує необхідне фінансування оплати праці ад­вокатів за рахунок держави у разі участі адвоката в кри­мінальній справі за призначенням та при звільненні гро­мадян від оплати юридичної допомоги;

узагальнює статистичну звітність про адвокатську діяльність;

сприяє проведенню заходів щодо підвищення про­фесійного рівня адвокатів.

Місцеві органи державного управління у межах своєї компетенції сприяють адвокатам та адвокатським об'єд­нанням у вирішенні соціальних питань, надають їм в оренду придатні для роботи приміщення, встановлюють пільги щодо орендної плати за використання приміщень тощо (ст. 18 Закону).

Адвокатські спілки та асоціації адвокатів представ­ляють інтереси адвокатів у державних органах і об'єд­наннях громадян, захищають соціальні та професійні права адвокатів, здійснюють методичну і видавничу ро­боту, сприяють підвищенню професійного рівня адвока­тів, можуть створювати спеціальні фонди і діють відпо­відно до своїх статутів.

Особливо велику роль адвокатура здійснює при захисті прав у судових органах України. В умовах правової дер­жави підвищується роль судових органів і адвокатури, вони стають більш самостійними і суверенними у вирі­шенні своїх завдань.

176