Розділ 7. ВИБУХОБЕЗПЕКА

До появи атомної бомби вибух у порту міста Галіфакса (Ка­нада) 6 грудня 1917 р. був найпотужнішим в історії людства. При зіткненні пароплавів «Монблан» та «їмо» виникла пожежа, в ре­зультаті якої в трюмах «Монблану» вибухнув вантаж тринітро­толуолу (200 т), пікринової кислоти (2300 т), бензолу (35 т), по­рохової бавовни (10 т). У результаті вибуху місто було цілком знищене. Уламки пароплавів знаходили за 12 миль від Галіфак­са, загинуло 1963 осіб, більше 2000 зникли безвісти, 25000 за­лишилися без даху.

Найбільш руйнівним вибухом на технологічному устатку­ванні був вибух, що стався 1 червня 1974 р. в місті фліксборо (Англія), його сила відповідала вибуху 45 т тротилу. Основний осередок вибуху мав площу 4,5 га, від пожежі та вибуху пост­раждали всі будинки на площі 24 га (у радіусі приблизно 6 км). Вибух відбувся в суботу, тому на самому об'єкті загинуло 28 осіб, 36 осіб одержали серйозні травми, хоча навіть на відстані 5 км від епіцентру вибуху в одному із селищ, що знаходяться по­руч із заводом, серйозні поранення одержали 59 осіб.

Сучасні вибухи є не менш небезпечними й руйнівними. На­приклад, ЗО червня 2000 р. в Пекіні (Китай) на фабриці з вироб­ництва петард прогримів вибух, у результаті якого загинуло ЗО осіб, близько 200 одержали поранення, руйнування зазнали два житлових квартали міста.

Згідно з доповідями вибухотехнічної служби (ВТС) МВС України, протягом 1999 р. на території України сталося 220 ви­бухів, по фактах яких порушено 136 кримінальних справ. Об'єкти, на яких несуть службу підрозділи ОВС, часто мають високу вибухонебезпечність. На території України пролягає 6700 км газопроводів, нараховується 1249 вибухонебезпечних підприємств. У кожній квартирі існує небезпека вибуху через наявність газового постачання.

Особливу небезпеку для людей становлять вибухи, спланова­ні терористами, у яких гинуть ні в чому не винні люди. Під час ви-

182

 

бухів у вересні 1999 р. в російських містах (Буйнакську 4 вересня, Москві 8 і 13 вересня, Волгодонську 16 вересня), де мішенню те­рористичних актів стали мирні мешканці багатоповерхових буди­нків, загинуло 273 особи, а лік постраждалим іде на тисячі.

Зараз у зв'язку з напруженістю в так званих «гарячих точках» світу збільшується кількість вибухових речовин та пристроїв, які контрабандними каналами транспортуються територією України. На жаль, використовуються боєприпаси (гранати, вибухівка) і на вулицях наших міст. У 1999 р. в результаті проведення операцій «Вибухівка» і «Піротехника» фахівці ВТС разом з іншими підроз­ділами ОВС вилучили з незаконного обігу 165,9 кг вибухонебез­печних речовин, 1055 одиниць вибухових пристроїв. З іншого боку, працівники ОВС також використовують у своїй діяльності вибухонебезпечні спеціальні засоби: вибуховий пакет циліндри­чної форми; спеціальний засіб «Хвиля» і т.д.

Потужність сучасних боєприпасів є дуже великою. Напри­клад, 14 січня 1983 р. ізраїльська авіація вперше застосувала «■вакуумну бомбу» при бомбардуванні ліванської території. Бо­мба була спрямована на восьмиповерховий будинок, унизу якого знаходилося бомбосховище. У результаті вибуху жодна людина не вижила.

7.1. Основні поняття вибухобезпеки

Вибух — надзвичайно швидка хімічна реакція, що супрово­джується виділенням енергії та утворенням стиснутих газів, зда­тних виконувати механічну роботу.

Виділення енергії при вибуху є істотно більш швидким, ніж інші форми виділення енергії в подібних умовах, наприклад, виділення енергії при вибуху є значно швидшим, ніж виділення енергії при горінні. До моменту вибуху звичайної вибухової ре­човини енергія вибуху міститься в прихованій, потенційній фо­рмі в його молекулах, точніше, в електронних оболонках цих молекул. Однак просте виділення енергії ще не означає, що від­бувся вибух. Поняття вибуху пов'язане із сильною механічною дією, тобто з появою механічних сил, прикладених до середо-

183

 

вища та окремих тіл, що оточують місце вибуху. Процес виді­лення чи передачі енергії поширюється зі швидкістю, що поміт­но перевищує швидкість розширення вибухових газів. Звичайно при вибуху початкова швидкість розширення газів сягає близь­ко одного кілометра за секунду.

При вибуху якої-небудь вибухової речовини, наприклад, тротилу, відбувається її перетворення в розпечені вибухові гази, що утворюють зону високого тиску. При цьому енергія виділя­ється спочатку у вигляді теплоти, утвореної сильно стиснутими газами. Гази діють на навколишнє середовище з такою силою, що це середовище починає стискуватися і переміщатися. При розширенні гази інтенсивно охолоджуються, їх тиск швидко па­дає, і енергія передається навколишньому середовищу з дуже високим коефіцієнтом корисної дії.

Для більшості газів температура вибуху коливається в ме­жах 1200-1700°С, а тиск у нормальних умовах не перевищує 1,2 МПа, але при збільшенні концентрації кисню тиск вибуху може досягати 2 МПа.

Хімічна природа вибуху і пожежі є однаковою. Але якщо в процесі пожежі людина може захищати своє життя, то при ви­буху блискавичність цього процесу зводить можливість захисту до мінімуму. Вибух, як правило, є наслідком пожежі, хоча існує один різновид вибуху який минає фазу пожежі — це так званий об'ємний вибух.

Об'ємний вибух виникає при наявності вибухонебезпечної концентрації пальних газів чи випарів легкозаймистих речовин у всьому об'ємі, що займають газ (випари) і джерела запалю­вання. Таке може відбутися при витоку газу в замкнутому прос­торі чи на відкритій місцевості у безвітряну погоду в балках, при тривалих випарах легкозаймистих речовин.

Розрізняють наступні види вибухів:

спалах;

детонація;

об'ємний вибух;

газопилові хмари в замкнутому і відкритому просторі;

киплячих рідин, що виділяють пар.

184

 

Детонація — згоряння вибухової речовини зі швидкістю пе­реміщення фронту полум'я з ударною хвилею, яка перевищує 2000-3000 м/с.

Вибух у замкнутому просторі — вибух, що відбувається усередині герметичної ємності з піковим тиском у сотні кПа. Вибух у замкнутому просторі розповсюджений, насамперед, на промислових об'єктах. До вибухонебезпечного устаткування та установок за цим видом вибухів відносять:

установки, що працюють під тиском (газгольдер, ректифі­

каційна колона, балони зі стиснутим і зрідженим газом);

компресорні установки;

повітропроводи, аспираційні системи;

газове устаткування;

парові казани.

Вибух киплячих рідин, що виділяють пар — це комбінація пожежі та вибуху при інтенсивному виділенні променистої ене­ргії протягом короткого проміжку часу. Як правило, виникає усередині резервуара з газом, що зберігається підтиском.

Вибух на відкритому просторі — вибух, що відбувається під відкритим небом з порівняно невисоким піковим тиском. На відкритому просторі величина небезпечного надлишкового тис­ку лише в 1,5 рази перевищує нормальний атмосферний тиск.

Вибухові речовини — це речовини, що можуть вибухати під дією відкритого вогню чи мають більшу чутливість до ударів і струсів, ніж динітробензол.

Вибухові речовини широко використовуються у військовій справі, у геологорозвідувальних роботах, гірничорятувальних роботах, при розробці природних копалин відкритим шляхом, у будівництві, у меліоративних роботах і т.д.

До вибухонебезпечних речовин відносяться: нітротолуол, динітротолуол, тринітротолуол, нітробензол, динітробензол, тринітробензол, нітрогліцерин, динітрогліцерин, тринітроглице-рін, тринітроцелулоза, пікринова кислота, гексаметилентриперо-ксиддіамін, діперекис ацетону, пластит, амонід, гексоген, тетра-зен, тетріл, гримуча ртуть, гримуче срібло і т.д. Найбільш розпо­всюдженою вибуховою речовиною є тротил (тринітротолуол). У

185

 

зв'язку з його частим використанням силу вибуху різних вибухо­небезпечних речовин порівнюють із силою вибуху тротилу.

Тротил — вибухонебезпечна специфічна речовина із серійним номером 145 списку Директиви ЄС, критична кількість — 50 т.

Тротиловий еквівалент— кількість вибухової речовини, яка за силою вибуху дорівнює вибуху 1 кг тротилу. Наприклад, тро­тиловий еквівалент пластиту дорівнює 0,3 кг.

Вибухонебезпечні речовини крім головних (колір, агрегат­ний стан, дисперсність, щільність та ін.) мають і специфічні влас­тивості, наприклад, бризантність і фугасність.

Бризантна дія — це дроблення середовища, що оточує заряд. Бризантна дія виявляється на відстані приблизно двох радіусів за­ряду. Під час вибуху максимальний імпульс спостерігається в епі­центрі, цей імпульс (різкий перепад тиску великої амплітуди) дро­бить елементи середовища, що перебувають поблизу.

Фугасна дія — це робота вибуху по переміщенню елементів середовища. Вибух на відкритій поверхні має мінімальну фуга­сну дію, вибух практично не виконує потрібної роботи, виникає вибухова хвиля, яка швидко гасне. Якщо ж вибух відбувається в замкнутому просторі, наприклад, у стінах будинку, то фугасна дія може бути значною, робота вибуху через вибухову хвилю може призвести до руйнування будинку чи споруди.

Вибухонебезпечна зона — це простір, у якому знаходиться чи може знаходитись вибухонебезпечна суміш.

Як вибухові речовини найчастіше використовуються троти­лові шашки масою 75, 200, 400 г, що мають запальні гнізда для установки детонатора чи електродетонатора (див. рис. 14). Тро­тилові шашки випускаються трьох типорозмірів:

Велика — розміром 10x5x5 см і масою 400 г. Запальне

гніздо на бічній грані.

Мала — розміром 10x5x2,5 см і масою 200 г. Запальне

гніздо на торцевій грані.

Бурова — діаметром 3 см, довжиною 7 см і масою 75 г.

Запальне гніздо в торці.

186

 

Усі шашки обгорнені в просочений парафіном папір черво­ного, жовтого, сірого чи сіро-зеленого кольорів. На бічній сто­роні розташовують напис "Тротилова шашка ...г".

г

Тротилова шашка

Вага 400 г З різьбою №1

Брикети з пластичною вибухо­вою речовиною застосовують для виготовлення зарядів необхідної фо­рми, підривають їх детонатором чи електродетонатором, вставленим у заряд на глибину не менше 10 мм. Для вибуху зарядів вибухової речо­вини застосовують вогневий чи елек­тричний спосіб. При вогневому спо­собі необхідно мати капсулі-детона-тори, вогнепровідний шнур і запальні трубки. Капсуль-детонатор являє со­бою відкриту з одного кінця цилінд­ричну алюмінієву гільзу, у нижній ча­стині якої запресовано вибухову ре­човину підвищеної потужності, а зго- „     ,. *  ,

1          '            Рис. 14. Види тротилових шашок

ри розміщено шар ініціюючої вибухо­вої речовини з підвищеною чутливістю до зовнішніх впливів. Вогнепровідний шнур складається з порохової серцевини з од­нією направляючою ниткою всередині й оплеток, покритих во­дозахисним складом.

Серед вибухових пристроїв найбільш небезпечні та часто зу­стрічаються протипіхотні міни, що являють собою велику небезпе­ку для усіх, хто перебуває в цій місцевості (домашні тварини, діти, робітники і т.д.). Протипіхотні міни призначені для мінування міс­цевості з метою враження живої сили. За вражаючою дією вони поділяються на фугасні та осколкові, за принципом приведення в дію — на міни натискної чи натяжної дії.

Використовувані в діяльності підрозділів ОВС спеціальні за­соби мають певні характеристики, які необхідно знати праців­никам міліції для гарантування особистої безпеки.

Вибуховий пакет циліндричної форми: безпечна відстань — 10 м, час горіння до вибуху — 7-8,5 с, дальність чутності — 2 км.

187

 

Спеціальний засіб «Хвиля», який використовується для зу­пинки транспорту, враження порушника, прибивання отворів у перешкодах: початкова швидкість — 270 м/с, дальність дії — 40-70 м, пробивна дія на відстані 50 м дерев'яних перекриттів — товщиною 40 мм, сталь — 2-3 мм.

7.2. Небезпечні фактори вибуху і захист від них

Основна небезпечність вибуху полягає у великій руйнівній силі, що виявляється за дуже короткий проміжок часу. Як пра­вило, ці фактори призводять до смерті результату всіх людей, які перебувають в епіцентрі вибуху й у небезпечній зоні. Вибух поєднує в собі комплекс небезпек, смертельних для незахище-ної і ненавченої людини:

ударна хвиля, шум;

теплове випромінювання;

газоподібні продукти вибуху;

осколки і фрагменти будинку, ґрунту, що летять і т.д.;

яскраве світло.

Способи і засоби захисту від ударної хвилі:

захист відстанню;

захист перешкодою;

зменшення площі впливу ударної хвилі на людину.

Ударна хвиля становить велику небезпеку в обмеженому

просторі (у приміщенні). При її впливі важливим фактором є площа поверхні людини. Мінімальний вплив на людину має міс­це у випадку, якщо людина лежить уздовж напрямку дії ударної хвилі. Зі збільшенням відстані від епіцентру вибуху сила ударної хвилі зменшується. Небезпека ударної хвилі залежить від харак­теристик матеріалу, його кількості чи обсягу, ступеня обмеже­ності простору, в якому утворюється при вибуху газова хмара.

Наприклад, при вибуху парового казана, вода, що міститься в котлі у перегрітому стані, при падінні тиску до атмосферного у випадку аварії переходить у пари. У такому випадку з 1 м3 во­ди утворюються 1700 м3 парів. Це призводить до вибуху котла, руйнування будинку і загибелі людей.

188

 

Способи і засоби захисту від теплового випромінювання:

захист відстанню;

індивідуальні засоби захисту.

Теплове випромінювання є результатом швидкого процесу горіння і зменшується залежно від відстані до епіцентру вибуху. Величина температури дуже швидко зменшується в часі.

Способи і засоби захисту від газоподібних продуктів вибуху:

індивідуальні засоби захисту;

метеорологічні умови.

Газоподібні продукти вибуху становлять небезпеку в обме­женому просторі, коли їх концентрація перевищує гранично до­пустимі норми. На відкритому просторі така концентрація може досягатися у випадку застосування великої кількості боєприпа­сів, наявності поглиблень у рельєфі місцевості, при відсутності вітру. У газоподібні продукти вибуху можуть входити: чадний газ, фосген, оксиди азоту, піроксилін і т.д. Наявність атмосфер­них опадів та високої швидкості вітру знижують ступінь небез­печності цього вражаючого фактора.

Способи і засоби захисту від ураження осколками:

Захист відстанню;

захист перешкодою;

зменшення площі впливу ударної хвилі на людину;

індивідуальні засоби захисту.

Ураження осколками часто відбувається через слабку підго­товку. Наприклад, потерпілий дивиться; куди падає граната чи снаряд, або не кваліфіковано обирає захисну перешкоду, укриття. Зі збільшенням відстані від епіцентру вибуху кількість осколків зменшується, а їх вражаюча здатність знижується.

Наступний вид небезпеки вибуху не становить смертельної загрози для людини, але може призвести до втрати чи погір­шення зору. Частина променистої енергії, що утворюється в ре­зультаті вибуху, охоплює і оптичний спектр. За рахунок різкого зростання яскравості людина може на деякий час засліпнути, а при потужному впливі яскравого світла відбуваються серйозні функціональні порушення.

189

 

У цілому несмертельний уражаючий вплив вибуху і його продуктів на людину може набувати таких форм:

травми при падінні від ударної хвилі;

травми від осколків, відриви кінцівок;

порушення слухового апарату (контузія);

опіки;

ядуха;

тимчасове чи постійне часткове або повне засліплення.

Обходитися на виробництві й у побуті без пальних і вибу­хонебезпечних речовин людина у наш час не може, тому необ­хідно виконувати правила безпеки при поводженні з цими ре­човинами.

До заходів гарантування вибухобезпеки відносять:

використання запобіжних конструкцій (легкоскидні констру­

кції, захисні приміщення, укриття);

використання сигналізації про накопичення вибухонебезпе­

чних газів і парів;

локалізація вибуху;

усунення джерел запалення і детонації;

флегматизація джерел запалення;

влаштування вогнеперешкод;

вибухопридушення.

Легкоскидні конструкції (ЛСК) являють собою конструкції, що руйнуються під впливом енергії вибуху, при цьому не руй­нується конструкція будинку чи спорудження, наприклад, ві­конні прорізи, сталеві, шиферні й алюмінієві аркуші і т.д.

Вага 1 м2 ЛСК не повинна перевищувати 125 кг. При відсут­ності даних розрахунку, в будинках з виробництвом категорій А і Е площа ЛСК повинна складати не менше 0,05 м2 на 1 м3 об'єму вибухонебезпечного приміщення, а в будинках категорії Б — не менше 0,03 м3 на 1 м3 об'єму приміщення.

З метою прогнозування наслідків вибуху (кількість загиб­лих, поранених), підготовки до надання першої допомоги, вияв­лення епіцентру вибуху і планування наступних дій необхідно оцінити ступінь руйнування об'єкта. Ступінь руйнування об'єкта в результаті вибуху:

190

 

легкий (до 10%);

слабкий (11-30%);

середній (31-50%);

сильний (51-90%);

повний (91-100%).

Для ефективного захисту людей, що перебувають у вибу­хонебезпечній зоні, необхідно оцінити її параметри. При про­веденні патрулювання території чи оточення необхідно знати, що особовий склад підрозділів ОВС при виконанні службових обов'язків знаходиться в безпечній зоні. Для цього зона, де знаходяться працівники ОВС, не повинна перетинатися із зо­ною ураження. Працівники ОВС при небезпеці вибуху чи об­рушування будинку повинні знати правила поводження з ви­буховими речовинами і пристроями, мати навички у виконанні цих завдань і твердо знати запобіжні заходи.

При ймовірності обрушування будинку чи споруди не мо­жна перебувати на відстані ближче 1/3 висоти будинку чи спо­руди. У випадку проведення оточення небезпечного району чи об'єкта мінімальною відстанню від будинку чи споруди до міс­ця розміщення працівників ОВС вважається висота будинку чи споруди.

З метою гарантування максимальної безпеки працівників і підрозділів ОВС при виявленні вибухових пристроїв, необхідно знати основні характеристики цих пристроїв. Розглянемо ос­новні характеристики протипіхотних мін (див. табл. 14).

Міна ПДМ-6М — фугасна, натискної дії, складається з де­рев'яного корпусу, заряду вибухової речовини (200-грамова тротилова шашка), зривника (детонатора) з Т-подібною бойо­вою чекою і запалу. Принцип дії: при натисканні на кришку міни вона опускається вниз і висмикує бойову чеку зривник, що приводить до його спрацьовування і вибуху міни. Кришка міни у встановленому вигляді виступає над поверхнею ґрунту на 1-2 см. Зривник міни не спрацьовує при зусиллі натискання менше 1 кг, але якщо зусилля знаходиться в межах 1-12 кг, відбувається вибух.

191

 

Таблиця 14

Основні дані протипіхотних мін

Показники

ПДМ-6М

пмн

ПОМЗ-2М

ОЗМ-4

Загальна маса, г

490

550

1200

5000

Маса вибухової речовини, г

200

200

75

170

Діаметр (довжина), мм

200x90

110

60

90

Висота, мм

50

53

107

167

Спосіб приведення в дію

Натискний

Натяжний

Зусилля спрацьовування, Н

60-280

80-250

5-13

5-13

Радіус суцільного ураження, м

Місцеве

4

13

Матеріал корпусу

Дерево

Пластмаса

Метал

Міна ГІМН — фугасна, натискної дії, складається з пластма­сового корпусу, заряду вибухової речовини, натискного при­строю, спускового ударного механізму і запалу. Принцип дії: при натисканні на міну кришка і шток опускаються, бойовий ви­ступ штока виходить із зачеплення з ударником, останній звіль няється і під дією бойової пружини наколює запал, що викликає вибух міни. Установлена міна підіймається над поверхнею ґрун­ту на 1-2 см.

Міна П0МЗ-2М — осколкова, кругового ураження, склада­ється з чавунного корпусу, заряду вибухової речовини, зривни-ка із запалом і Р-подібною бойовою чекою. Крім того, у ком­плект кожної міни входять два-три кілочки, карабінчик із дротом довжиною 0,5 м і дротяна розтяжка. Принцип дії міни: при натя­гуванні дротяної розтяжки бойова чека висмикується зі зривни-ка, ударник звільняється і під дією бойової пружини наколює запал, що викликає вибух міни. Корпус міни дробиться на оско­лки, що розлітаються в усіх напрямках. Міна встановлюється з однією чи двома галузками дротяної розтяжки. Кілочки дротяної розтяжки підіймаються над поверхнею ґрунту на 12-15 см, за­кріплена на них розтяжка тягнеться убік установленої міни.

Міна ОЗМ-4 — осколкова, стрибаюча, кругового ураження, постачається в комплекті, що складається з неостаточно споря­дженої міни, спеціального запалу, зривника, дротяної розтяжки з карабінчиком, намотаної на котушку, і двох дерев'яних кілоч­ків. Принцип дії: міна спрацьовує від натягування дротяної роз-

192

 

тяжки, що висмикує чеку зі зривника. При спрацьовуванні зрив-ника наколюється капсуль-запальник і промінь вогню по трубці передається вибивному заряду. Під дією вибивного заряду (15 г) дно міни відривається на місці нарізного сполучення, і міна ви­кидається на висоту, рівну довжині натяжного троса (0,6-0,8 м). При натягуванні троса ударник стискає бойову пружину і звіль­няє, наколює капсуль-детонатор запалу. Запал зривника викли­кає вибух заряду вибухової речовини міни. Корпус міни дро­биться на осколки, що, розлітаючись, спричиняють ураження.

Міни типу ПМД-6М, ПМН, ПОМЗ-2М та ОЗМ-4 зі зривником МУВ-2 знімати і знешкоджувати забороняється, вони знищу­ються на місці установки.

При спланованих вибухах необхідно виконувати вимоги техніки безпеки. Під час підготовки вибуху на відкритому прос­торі для незахищених людей безпечними є наступні відстані:

при вибуху зарядів до 10 кг без оболонок: у повітрі — 50 м,

на ґрунті — 100 м;

при підриванні дерева — 150 м;

при підриванні цегли, бетону, каменю — 350 м;

при підриванні відкрито розташованих металевих конструк­

цій — 500 м.

Кожного року на території України знаходять велику кіль­кість снарядів, мін, бомб з часів Першої та Другої світових війн, а також бойових припасів сучасного виробництва. Так, у верес­ні 1999 р. в селі Зелений гай Новосельського району на Букови­ні було знайдено 286 хімічних артилерійських снарядів часів Першої світової війни, начинених фосгеном. А у 2000 р. в тому ж районі, в селі Строїнці, знайдено 163 одиниць хімічних боє­припасів із синильною кислотою.

У випадках віднайдення бойових артилерійських чи авіацій­них боєприпасів працівники ОВС повинні також вміти визначити безпечну відстань. Під час підготовки вибухів бойових припасів для людей, які не перебувають в укриттях, безпечними є насту­пні відстані:

калібр до 76 мм — 500 м;

калібр від 76 до 105 мм — 700 м;

193

 

калібр від.105 до 200 мм — 1000 м;

калібр понад 200 мм — 1500 м.

При знешкодженні і транспортуванні вибухонебезпечних пристроїв забороняється їх кидати, завдавати по них ударів, складати в штабелі і знищувати спалюванням, демонтувати кор­пуси і витягати з них вибухові речовини, вставляти і витягати з них зривники, запали, капсулі-детонатори із застосуванням си­ли чи удару, знешкоджувати і знімати пошкоджені зривники, витягати вмерзлі в ґрунт (кригу) і покриті кригою пристрої, складувати, перевозити й переносити разом і без відповідної укладки капсулі-детонатори, запали, зривники.

Особи, призначені для виконання вибухів, повинні знати правила поводження з вибуховими речовинами і пристроями, мати навички у виконанні цих завдань і твердо знати наступні запобіжні заходи:

капсулі-детонатори запальних трубок і електродетонатори

вставляють у зовнішні заряди після їх кріплення на підривних

елементах (об'єктах) безпосередньо перед вибухом;

при вогневому способі висаджування в повітря до зарядів,

що не вибухнули, може підходити тільки одна людина і не раніш

як через 15 хв. після моменту відмовлення;

при виявленні ознак горіння шнура підходити до зарядів

заборонено;

по команді "Приготуватися" підривники стають біля зарядів і

готуються до підпалювання запальних трубок;

підпалювання здійснюють по команді "Вогонь";

відходять підривники по команді "Відходь". По цій команді

повинні відходити усі підривники, у тому числі й ті, які не встиг­

ли підпалити трубки;

при електричному способі висаджування перевірку елект-

ровибухових мереж і підключення магістральних проводів до

джерела струму слід здійснювати тільки після видалення всіх

людей від місць розташування зарядів;

у момент установки електродетонаторів у заряди в магіст­

ральних проводах електровибухової мережі на віддалі 30-40 м

від заряду,   що   підривається,   влаштовують  "розрив  безпеки"

194

 

(розривають один з магістральних проводів); його зрощування при відході здійснює особа, що котра перед тим установила електродетонатори в заряди;

при проведенні групових вибухів результати вибуху пови­

нна перевіряти одна людина;

при відмовленні необхідно відімкнути кінці магістральних

проводів від джерела струму, ізолювати їх, розлучити в сторони

і з'ясувати причини відмовлення.

Осередки ураження на вибухонебезпечних об'єктах утво­рюються також унаслідок витікання газоподібних чи зріджених вуглеводних продуктів, при перемішуванні яких з повітрям утворюються вибухонебезпечні і пожежонебезпечні суміші та­ких газів, як метан, пропан, пропілен, бутан тощо, які призво­дять до руйнувань і пошкоджень будинків і споруд, технологіч­них установок, ємностей, трубопроводів.

При вибуху утворюється руйнівна ударна хвиля. При вибуху газоповітряної суміші вуглеводних з'єднань існує методика ви­значення параметрів вибуху, наведена у Додатку 7, п.3.1. Над­лишковий тиск під час вибуху, що перевищує 50% атмосферно­го тиску на відкритому просторі, є небезпечним для людини.

При виявленні вибухового пристрою необхідно терміново здійснити евакуацію людей з небезпечної зони. Параметри цієї зони можна установити, використовуючи просту залежність:

Я2 = R, ■ її— , R2 =55 ■ зі-іі- ,   (21)

V?i       *100

де R2 — радіус легких руйнувань (м); q2 — тротиловий еквіва­лент вибухового пристрою (г). При вибуху 100 г тротилу радіус легких руйнувань становить 55 м. У початкову залежність під­ставляємо q, = 100 м і R, = 55 м.

При вибуху утворюється ударна хвиля, яка створює надли­шковий тиск вибуху, що й руйнує будинки і споруди. Надлиш­ковий тиск для руйнування різних конструкцій залежить від ма­теріалів, з якого виготовлені споруди.

залізобетонні та антисейсмічні конструкції — 50-80 кПа;

цегельні будинки — 30-40 кПа;

195

 

дерев'яні будинки — 10-20 кПа;

скло — 6-8 кПа.

За формулою (40) визначається радіус легких руйнувань, знаючи тротиловий еквівалент вибухового пристрою. Радіус небезпечної зони, з якої обов'язково необхідно евакуювати лю­дей, у 10 разів перевищує радіус легких руйнувань. Це збіль­шення випливає з умови перевищення надлишковогЬ тиску для руйнування залізобетонних конструкцій над тиском, необхід­ним для розбивання шибок, що можуть поранити людей.

7.3. Попередження вибухів і локалізація їх наслідків

Питання вибухобезпеки торкаються усіх сторін життя в сучас­ному суспільстві. Не випадково для координації дій у цій галузі в Україні було створено Міжвідомчу раду по вибухових справах при комітеті з нагляду за охороною праці, що був затверджений 26 бе­резня 1998 р. До складу цієї ради входять і представники МВС. До основних завдань Міжвідомчої ради відносяться:

координація дій міністерств і відомств у цій галузі;

підготовка пропозицій щодо удосконалення вибухової спра­

ви, усунення причин аварій, причин травматизму і забезпечення

схоронності вибухових речовин;

вивчення передового досвіду робіт з удосконалення підривних

робіт, проведення навчання і перепідготовки фахівців;

підготовка проектів законодавчих актів з вибухобезпеки.

Найкращий захист від вибуху — це не допустити його. Профілактичні заходи є набагато дешевшими та ефективніши­ми, ніж усунення наслідків вибуху. Необхідно розрізняти два види несподіваних вибухів:

-           вибух на технологічному обладнанні;

-           зумисний злочинний вибух — терористичний акт.

Вибухи на технологічному обладнанні найчастіше мають

місце у повсякденному житті. Основними причинами виникнен­ня таких вибухів є:

196

 

порушення техніки безпеки;

несправність контрольно-вимірювальних приладів;

вихід з ладу обладнання.

Обладнання місткістю понад 25 л, яке перебуває під тиском понад атмосферний тиск, є дуже небезпечним для людини. Щоб уникнути наслідків вибуху на технологічному обладнанні, необ­хідно проводити профілактичні заходи. До основних способів попередження вибухів на технологічному обладнанні відносять:

наявність і контроль за показаннями вимірювальних приладів;

справність пристроїв і трубопроводів;

проведення   попереджувального   ремонту,   недопущення

утворення корозії усередині обладнання;

проведення іспитових робіт;

недопущення потрапляння мастила на обладнання;

убезпечення обладнання від ударів і зовнішніх значних

впливів високих і низьких температур;

підтримка технологічного регламенту.

Небезпечні агрегати промислових об'єктів для попередження небезпечних ситуацій виділяють різними способами (знаки, звуко­ві вигнали, фарбування і т.д.). Наприклад, колір балонів для стис­нутих і зріджених газів залежить від виду небезпеки:

П пальні речовини — червоний;

СИ токсичні—-захисний;

LJ вибухонебезпечні — білий;

Ы аміак — жовтий;

Ы кисень — блакитний;

Ы водень — темно-зелений;

[J повітря — синій.

До найбільш простих, але в той же час ефективних заходів запобігання вибухам від зазначених джерел є: контроль за сто­ронніми звуками, появою стороннього запаху, недопущення перевищень робочого тиску і температури, запобігання механі­чним деформаціям обладнання, проведення ремонтних робіт тільки після повної зупинки обладнання.

197

 

Широка мережа газопроводів, застосування природного га­зу не тільки для опалення й синтезу у виробництві, але й у по­буті, а також пожежовибухонебезпечні властивості природного газу роблять цю речовину джерелом постійної небезпеки для людини. Необхідні додаткові заходи запобігання вибухам при­родного газу. З появою запаху газу, щоб не допустити вибуху, працівникові ОВС необхідно виконати наступні дії:

сповістити оперативного чергового, викликати газову службу;

провести природне провітрювання приміщення;

не вмикати і не вимикати світло;

припинити будь-які роботи;

здійснити евакуацію людей;

у випадку вчинення терористичного акту вжити заходів щодо

затримання підозрюваних;

провести оточення небезпечного району;

повідомити оперативному черговому про прибуття додатко­

вих сил та газової служби;

повідомити* оперативному черговому про усунення наслідків;

письмово доповісти на ім'я начальника ОВС про інцидент.

При виявленні витоку газу, авіабомб, снарядів, мін, що .не вибухнули, вибухонебезпечних предметів і підозрілих предме­тів, що становлять небезпеку для населення, працівник ОВС зо­бов'язаний:

негайно доповісти про це оперативному черговому, повід­

омити аварійні чи спеціальні служби;

не підходити і не торкатися небезпечних предметів;

вжити всіх можливих заходів для гарантування особистої

безпеки, рятування людей, виведення (вивезення) потерпілих і

надання їм необхідної допомоги;

: ужити заходів щодо недопущення в небезпечну зону людей і транспорту, котрі не беруть участі в ліквідації наслідків, а та­кож тварин ;

забезпечити охорону громадського порядку;

здійснювати охорону об'єктів, з яких проведено евакуацію;

ужити заходів до зупинки працюючих поблизу машин і об­

ладнання;

198

 

указувати населенню маршрути виходу з небезпечної зони,

дороги об'їзду для транспорту;

сповістити оперативного чергового про прибуття аварійних

чи спеціальних служб;

здійснювати сприяння в мобілізації транспорту і працездат­

ного  населення для  проведення рятувальних  і  невідкладних

аварійно-відбудовних робіт;

доповісти оперативному черговому про усунення наслідків;

письмово доповісти на ім'я начальника ОВС про інцидент.

З прибуттям осіб, що відповідають за проведення робіт зі знешкодження (підриву) вибухонебезпечних предметів, конкре­тні завдання уточнюються, і патрульно-постові підрозділи діють відповідно до вказівок цих осіб.

До найбільш небезпечних видів вибуху відносять терорис­тичні акти. Як правило, такі вибухи влаштовуються в місцях скупчення людей, що робить їх дуже небезпечними.

Вибуховий пристрій дуже рідко має вигляд класичної бом­би, він може мати подобу будь-якого предмета (пакет, лялька, машинка і т.д.). Здійснюючи пошук вибухового пристрою, в пе­ршу чергу слід звернути увагу на всі предмети, що виглядають підозріло або незвично. У будь-якому випадку про це необхідно повідомити фахівців вибухотехнічної служби (ВТС), а вони ви­рішать — бомба це чи ні.

Основними заходами підтримання вибухобезпеки при діях за фактом вибуху є такі:

перед кожним виїздом слідчо-оперативної групи (СОГ) на

місце події за фактом вибуху старшим групи вибухотехнічної

служби проводиться інструктаж членге СОГ із заходів безпеки

при огляді місця події;

пошук здійснює підготовлена група;

усі роботи, що стосуються безпеки робіт на місці події за

фактом вибуху, здійснювати тільки в присутності фахівця ВТС;

огляд місця події здійснювати тільки після огляду фахів­

цями ВТС на наявність вибухонебезпечних предметів;

огляд здійснюють від епіцентру до периферії по спіралі.

199

 

Для убезпечення працівників СОГ і додаткових сил при огляді місця події у випадку виявлення вибухонебезпечних предметів необхідно дотримуватись наступних правил:

обов'язково пройти інструктаж із заходів безпеки перед

початком огляду місця події;

надати невідкладну медичну допомогу потерпілим, по мо­

жливості організувати їх опитування і відправлення до лікуваль­

них закладів;

при виявленні предметів невідомого призначення проінфо­

рмувати про це керівника СОГ і фахівця ВТС;

у крайніх випадках обкласти предмет мішками з піском, але

не листами металу;

відкрити усі вікна, двері, вентиляційні люки;

самостійно не доторкатися, не вдаватися до будь-яких дій з

предметами невідомого походження;

відгородити зону небезпеки, гарантувати контроль та охо­

рону місця події;

обходитися з предметами невідомого походження як з не­

безпечними боєприпасами у чіткій  відповідності з вимогами

фахівця ВТС.

На керівникові слідчо-оперативної групи лежить відповіда­льність за життя його підлеглих і людей, що можуть постражда­ти від можливого вибуху. У зв'язку з цим керівникові СОГ необ­хідно виконувати наступні дії:

забезпечити обов'язкову присутність усіх членів СОГ на

інструктажі з вибухобезпеки,  провести інструктаж залучених

працівників ОВС;

організувати надання медичної допомоги потерпілим, їх

опитування і відправлення до лікувальних закладів;

надати всю наявну інформацію про вибухонебезпечну

ситуацію на об'єкті старшому групи ВТС;

організувати евакуацію сторонніх осіб з небезпечної зони;

за участю фахівців ВТС визначити межі зони огляду, без­

печні шляхи і маршрут до епіцентру вибуху;

забезпечити контроль і охорону місця події;

200

 

з появою інформації про виявлення предмета невідомого

призначення терміново припинити будь-які роботи на об'єкті і

проінформувати старшого групи ВТС;

при виявленні предмета невідомого призначення поводи­

тися з ним як з вибухонебезпечним предметом;

самостійно не доторкатися, не вдаватися до будь-яких дій

з предметами невідомого призначення;

не здійснювати огляду об'єкта без визначення його ви-

бухобезпечності фахівцем ВТС зі складанням Довідки про сту­

пінь небезпечності предмета;

штатні боєприпаси (гранати, запали, міни, снаряди, де­

тонатори, шнури (детонаційні й вогнепроводні), вибухівку та ін.)

вилучати тільки в присутності і з дозволу фахівця ВТС після

складання Довідки про ступінь небезпечності предмета.

На жаль, від вибухів гинуть і працівники ОВС. Так, 4 липня 2000 р. в м. Аргуні (Чечня) вантажний автомобіль УРАЛ з ванта­жем селітри і тротилу вибухнув біля будинку, де розміщувався тимчасовий відділ внутрішніх справ. У результаті вибуху пост­раждали 108 осіб зі складу челябінського ОМОНу, з яких 27 осіб загинули.

Працівник ОВС повинен вміти візуально визначити вид ви­бухонебезпечної речовини та її основні властивості.

Тротил — біла кристалічна речовина, яка жовтіє на світлі (темно-жовтий колір). Температура розплавлення 80,6-80,85°С. Щільність — 1,66 г/см3. До ударів і тертя не чутливий. Пресова­ний та порошкоподібний тротил має високу чутливість до дето­нації та надійно вибухає від стандартних капсулів-детонаторів, запалів. Тривале перебування у воді, землі, корпусах боєприпа­сів не змінює вибухових властивостей. При підпалюванні горить кіптявим полум'ям без вибуху, детонація та вибух можливі при горінні великої кількості тротилу. Мінімальна вага здатного де­тонувати заряду — не менше 50 г.

Гексоген — кристалічна речовина білого кольору. Без запа­ху та смаку, отруйний. Температура розплавлення — 203°С з розкладанням. Не гігроскопічний, погано розчиняється у спирті, воді, ефірі, добре — в ацетоні. Чутливість до тертя та нагрівання

201

 

невелика. При підпалюванні згоряє яскравим полум'ям. Швид­кість детонації — 8400 м/с, фугасність — 470 мл. Застосовують для спорядження снарядів малого калібру, кумулятивних заря­дів, детонаторів. Є основою пластикової вибухівки (його вміст у ній становить близько 70%).

Гримуча ртуть — кристалічний порошок, має солодкий мета­левий смак, отруйний, світло-сірого кольору. Теплота вибуху — 1,8 МДж/кг, температура спалаху — 180°С. У воді гримуча ртуть розчиняється слабко, не гігроскопічна, але в сумішах з бертоле­товою сіллю притягає вологу, при зволоженні понад 10% не де­тонує. Детонує від удару, підвищення температури. Нижча межа чутливості: при падінні на речовину з висоти 5,5 см і вище ваги 700 г відбувається вибух. Швидкість детонації при щільності 1,25 г/см3 — 2300 м/с, а при 4,20 г/см3 — 5400 м/с. Бризантність 1 г гримучої ртуті відповідає масі 38 г роздробленого піску. Виді­лення газоподібних продуктів вибуху — 315 л/кг. Гримуча ртуть добре розчиняється у водяних розчинах аміаку чи ціанистого ка­лію. Концентрована сірчана кислота викликає вибух.

Гримуче срібло — аналог гримучої ртуті, форма — довгі кристали, має високу чутливість, отруйне. Взаємодія з метала­ми, сірчаною кислотою може призвести до вибуху. Детонує без оболочки.

Тринітрогліиерин — жовта масляниста рідина, надзвичайно потужна і небезпечна у виробництві вибухова речовина. Вибу­хає від удару, поштовху, перепаду температури. Виготовляється шляхом нітрування гліцерину. Розведений водою гліцерин має жовтувате забарвлення та нейтральну реакцію на лакмус. Тем­пература розплавлення гліцерину — 19°С, кипіння — 290°С.

Тринітрофенол (пікринова кислота, інакше лідит, мелініт, шимоза) має вигляд ясно-жовтих кристалів, нерозчинний у воді, відноситься до бризантних речовин. Не чутливий до нагрівання, тертя. При підпалюванні згоряє яскравим кіптявим полум'ям. Щільність виливки — 1,5 г/см3. Пікринова кислота плавиться при 122°С. Взаємодія її з металами є неприпустимою, оскільки при цьому утворюються високочутливі сполуки — пікрати.

202

 

Діперекис ацетону (ДА) — дрібнодисперсна речовина, схо­жа на борошно, практично не розчинна у воді, розчинна в аце­тоні, ефірі. Температура плавлення — 97°С. Має серйозний не­долік — летючість при кімнатній температурі (без розкладання). До удару менш чутлива, ніж азид свинцю, хоча у переплавле­ному стані стає значно більш сприйнятливою до ударів, тому потрібна обережність у поводженні. Швидкість детонації при щільності 5 г/см3- 3700 м/сек, 1,18 г/см3 — 5300 м/с. Здатний до перепресовки, спресований під тиском близько 2000 кгс/см2 вже горить, а не детонує. Не кородує з металами, тільки злегка діє на свинець.

Гексаметилентрипєроксиддіамін (ГМТД) являє собою білі ромбічні кристали, погано розчинні у воді, спирті, ацетоні, си­льно піддає корозії метали, особливо у вологому стані. Концен­трована сірчана кислота і бром викликають вибух. Летючий при збереженні на відкритому повітрі, на світлі не змінюється. Не гігроскопічний, викликає чиханння. Чутливий до нагрівання і тертя, чутливість до удару є дещо нижчою, ніж у гримучої ртуті, легкозаймистий. Якщо його підпалити на відкритому повітрі у непресованому стані, то він згоряє миттєво, але якщо його на­віть легко запресувати в паперову трубку, вже детонує. Швид­кість детонації — 4560-5100 м/с. За бризантністю значно пере­вищує гримучу ртуть. Застосовується як детонатор.

Тринітроцелулоза (нітроклітчатка, піроксилін) застосовуєть­ся у виробництві бездимного пороху та інших вибухових речо­вин, целулоїду, нітроцелулозних пластифікаторів. Має вигляд бавовняної вати з пилоподібними волокнами. Не розчинна у воді, спирті, розчинна в ацетоні та різних ефірно-спиртових, спиртово-ацетонових сумішах. Легко спалахує з утворенням яскравого сильного спалаху високої температури. Розчиненою тринітроцелулозою ефективно пластифікувати різні вибухові речовини (діперикис ацетону, ГМТД).та інші, які не переносять переплавлення, пресування та інших хімічних і механічних впливів.

Тетрил — кристалічна речовина, світло-жовтого кольору.

Тетразен — кристалічна речовина, жовтого кольору.

203

 

Розпізнати вибухову речовину нерідко буває дуже важко, тим більше що вона може змішуватися з іншими практично без­печними речовинами (цукром, добривами і т.д.), зберігатися у вигляді двох речовин, що самі по собі не є небезпечними, а при з'єднанні вибухають, можуть бути добре заховані, міститися се­ред буденних речей. Найкращий спосіб визначення вибухової речовини — використання спеціально натренованих собак.

Дуже важливо попередити терористичні акти на об'єктах МВС. Для цього необхідно здійснювати комплексні заходи, що знижують імовірність терористичного вибуху на об'єктах МВС. Умовно ці заходи можна розділити на зовнішні та внутрішні.

До зовнішніх заходів відносяться:

паркування   автомобілів   заборонене   на   відстані   менше

100 м від об'єкта;

несанкціонований під'їзд автомобілів до об'єктів має бути

ускладнено;

фасад будинків повинен бути добре освітлений;

проводити патрулювання біля об'єктів;

кущі перед будинками повинні бути низько підстрижені;

установити телеспостереження за фасадом будинків;

установлювати додаткове огородження на об'єкті;

проводити профілактичні огляди місць можливого встанов­

лення боєприпасів на об'єкті;

роботи господарських служб на прилеглій до об'єкта тери­

торії здійснювати в присутності працівників ОВС.

До внутрішніх заходів відносяться:

наявність чергової служби і жорсткого пропускного режиму;

проходження на територію сторонніх здійснювати з дозволу

уповноважених осіб, до яких вони направляються, з відповід­

ним записом у журналі;

розробка- плану дій на випадок виявлення вибухонебезпеч­

них предметів чи при одержанні повідомлення про ймовірне

мінування об'єкта;

не захаращувати прорізи легкоскидних конструкцій (ЛСК);

проводити профілактичні огляди місць можливого закладен­

ня боєприпасів на об'єкті;

204

 

у кабінетах та інших приміщеннях повинні знаходитись лише

предмети і речі, необхідні для роботи в цих приміщеннях;

усередині будинку всі двері повинні бути заперті на ключ;

на рівні підлоги простір приміщення повинен добре прогля­

датися;

стежити за появою сторонніх звуків і шуму на об'єкті.

Для створення ефективного захисту від небезпечних фак­торів можливих вибухів необхідно розробити план фізичної безпеки і план бомбового інциденту. Перший з них містить у собі перелік заходів щодо недопущення мінувань, закладення вибухівки на об'єкті. План бомбового інциденту має передбача­ти послідовність дій на випадок виявлення вибухового при­строю на об'єкті чи повідомлення про можливе мінування об'єкта. Одним з основних заходів фізичного захисту є огляд місць можливої закладки вибухових речовин усередині примі­щення і на території.

Профілактичний огляд місць можливого закладення вибухі­вки усередині приміщення здійснюють:

в урнах;

за горщиками з рослинами;

під стільцями й ослонами;

у туалеті;

у гардеробній;

на сходовій клітці;

у господарчо-побутових приміщеннях.

Профілактичний огляд місць можливого закладення вибухі­вки на території об'єкта здійснюють:

у сміттєвих баках і урнах;

у припаркованих автомобілях;

за ґратами зливної' каналізації;

у квітниках, на клумбах;

за карнизами і вивісками.

Одним з основних заходів плану бомбового інциденту є проведення швидкої евакуації людей, котрі перебувають на об'єкті, і негайний пошук вибухового пристрою. Для усунення

205

 

можливої паніки на об'єкті при евакуації, рекомендується 1-2 рази на рік проводити тренувальні евакуації.

Про небезпечність вантажу, що перевозиться транспортним засобом, можна довідатися за спеціальним знаком «Небезпеч­ний вантаж» (див. Додаток 8). У знаку вказується вид і код не­безпеки вантажу.

З метою обмеження в'їзду транспортних засобів, що пере­возять вибухонебезпечні речовини, правилами дорожнього ру­ху передбачено знак «Рух транспортних засобів, що перевозять вибухівку, заборонено».

206

 

Розділ 8. ПЕРША МЕДИЧНА ДОПОМОГА

Підрозділи ОВС першими прибувають на місце подій, аварій і катастроф, у райони надзвичайних ситуацій, де гинуть і одер­жують поранення люди. Життя потерпілих залежить від того, наскільки кваліфіковано буде надано їм першу допомогу.

Наприклад, близько 50% потерпілих при дорожньо-транспортних випадках гинуть через несвоєчасне надання пер­шої допомоги чи відсутність такої. У 1999 р. на дорогах України загинули понад 4,7 тис. осіб, більше 34 тис. осіб одержали по­ранення різної тяжкості.

Перша медична допомога — це комплекс заходів, спрямо­ваних на відновлення чи збереження життя і здоров'я постраж-далого і здійснюваних немедичними працівниками чи самими потерпілими. Однією з найважливіших характеристик надання першої допомоги є її терміновість: чим швидше її надано, тим більше надії на успішний результат.

Основні умови успіху при наданні першої медичної допомо­ги потерпілим від нещасних випадків: правильність і доцільність, швидкість дій, спокій, терпіння, спритність, обдуманість і рішу­чість, знання й уміння особи, котра надає допомогу.

8.1. Загальні правила надання першої медичної допомоги

Щоб кожен працівник ОВС міг надати першу допомогу, у підрозділах передбачено проведення спеціальних занять. Той, хто надає допомогу, має знати:

основні ознаки порушення життєво важливих функцій

організму людини;

загальні принципи надання першої допомоги та її при­

йомів відповідно до характеру отриманого потерпілим

ушкодження;

основні способи перенесення й евакуації потерпілого.

207

 

Той, хто надає допомогу, повинен уміти:

оцінювати стан потерпілого і визначати, якої допомоги в

першу чергу той потребує;

забезпечувати вільну прохідність верхніх дихальних шля­

хів;

виконувати штучне дихання з рота в рот (з рота в ніс), зо­

внішній масаж серця й оцінювати їх ефективність;

•тимчасово   зупиняти    кровотечу   накладенням   джгута, пов'язки, пальцевого притиснення судини;

накладати пов'язку при різних ушкодженнях (пораненні,

опіку, обмороженні, забитті тощо);

іммобілізувати (знерухомити) ушкоджену частину тіла при

переломі кісток, важких забиттях, термічному ураженні;

надавати  допомогу  при  тепловому  і  сонячному ударі,

стомленні, гострому отруєнні, блювоті, у непритомному стані;

використовувати підручні засоби для перенесення, заван­

таження і транспортування потерпілого;

визначати доцільність вивозу потерпілого машиною шви­

дкої допомоги чи випадковим транспортом;

•           користуватися аптечкою першої допомоги.

Послідовність надання першої допомоги:

а)         усунути вплив на організм факторів, що загрожують здо­

ров'ю і життю постраждалого (звільнити від дії електричного

струму, винести з зараженої зони, погасити палаючий одяг, ви­

тягти з води і т.д.), оцінити стан потерпілого;

б)         визначити характер і тяжкість травми, найбільшу за­

грозу для життя потерпілого і послідовність заходів щодо йо­

го порятунку;

в)         виконати необхідні заходи щодо порятунку потерпіло­

го в порядку терміновості (відновити прохідність дихальних

шляхів, провести  штучне дихання, зовнішній масаж серця;

зупинити кровотечу; іммобілізувати місце перелому; наклас­

ти пов'язку і т.п.);

г)          підтримувати  основні  життєві  функції  потерпілого  до

прибуття медичного працівника;

208

 

ґ) викликати швидку медичну допомогу чи лікаря, або вжи­ти заходів для транспортування потерпілого до найближчого лікувального закладу.

У місцях постійного чергування персоналу повинні бути:

а)         набір (аптечка) необхідних пристосувань і засобів для на­

дання першої медичної допомоги (див. табл. 15);

б)         плакати з правилами надання першої допомоги, вико­

нання прийомів штучного дихання і зовнішнього масажу серця,

вивішені на видних місцях.

Для правильної організації надання першої допомоги пови­нні виконуватися наступні умови:

а)         у кожному підрозділі повинні бути відповідальні особи за

справний стан і систематичне поповнення пристосувань і засо­

бів надання допомоги, що зберігаються  в аптечках і сумках

першої допомоги. На цих же осіб покладається відповідальність

за передачу аптечок і сумок по зміні з оцінкою в спеціальному

журналі;

б)         керівник лікувально-профілактичної установи, що обслу­

говує дану організацію, підрозділ, повинен здійснювати щоріч­

ний контроль за додержанням правил першої медичної допомо­

ги, а також за станом і поповненням аптечок і сумок необхідни­

ми пристосуваннями і засобами для надання першої допомоги;

в)         допомога постраждалому, надавана немедичними пра­

цівниками, повинна обмежуватися чітко окресленими видами

(заходами забезпечення оживлення при так званій "уявній" сме­

рті, для тимчасової зупинки кровотечі, перев'язки рани, опіку чи

відмороження, іммобілізації перелому, перенесення і переве­

зення потерпілого);

г)          в аптечці, яка зберігається в підрозділі, на об'єкті чи в су­

мці першої медичної допомоги, повинні міститися медикаменти

і засоби,перераховані в табл. 15.

Не слід робити надто швидких суб'єктивних висновків про доцільність надання першої допомоги потерпілому навіть у тому випадку, якщо в нього відсутнє дихання, він не відповідає на за­питання і не реагує на подразники.

209

 

Таблиця 15 Медикаменти і засоби для надання першої медичної допомоги

Медикаменти і

Призначення

Кількість

медичні засоби

 

 

Індивід, антисепт.

для накладення пов'язок

5 шт.

пакети

 

 

Бинти

те ж

5 шт.

Бинти

Теж

5 пачок по 50 м

Ватно-марлевий

для бинтування при переломах

3 шт.

бинт

 

 

Джгут

для зупинки кровотечі

1 шт.

Шини

для зміцнення кінцівок

3-4 шт.

 

при переломах і вивихах

 

Гумовий міхур

для охолодження

1 шт.

для льоду

ушкодженого місця при забиттях.

 

 

вивихах і переломах

 

Склянка

для прийому ліків,

1 шт.

 

промивання очей, шлунка

 

 

і готування розчинів

 

Чайна ложка

для готування розчинів

1 шт.

Йодна настойка

для змазування тканин

1 флакон із при-

(5%)

навколо ран, свіжих саден,

тертою пробкою

 

подряпин на шкірі і т.д.

(25 мл)

Нашатирний

для застосування

1 флакон

спирт

при непритомному стані

(ЗО мл)

Сода питна

з метою приготування розчинів

1 пакет (25 г)

 

для промивання очей і шкіри, по-

 

 

лоскання рота при опіках кисло-

 

 

тою

 

Борна кислота

з метою приготування розчинів

1 пакет (25 г)

 

для промивання очей і шкіри, по-

 

 

лоскання рота при опіках лугами,

 

 

для примочок на очі при опіку во-

 

 

льтовою дугою

 

Розчин перекису

для зупинки кровотечі з носа

1 флакон

водню (3%)

 

(50 мл)

Настойка

для заспокоєння

1 флакон

валеріани

нервової системи

(ЗО мл)

Нітрогліцерин

для прийому при сильних

1 тюбик

 

болях в області серця

 

 

і за грудиною

 

210

 

Той, хто надає допомогу, повинен швидко і чітко відрізняти втрату свідомості від летального стану. При виявленні в постраж-далого навіть слабко виражених ознак життя необхідно негайно приступити до надання першої допомоги. Ознаками життя в по­терпілого є: наявність серцебиття, обумовлена на слух у грудній клітці в районі лівого соска чи рукою; наявність пульсу в сонній артерії на шиї, у променевій артерії, розташованій у районі про-менезап'ясткового суглоба, у стегновій артерії, розташованій у паху; наявність дихання, обумовленого рухом грудної клітки, живота чи рухом окремих волокон вати, піднесених до носа чи рота; помутніння дзеркала, піднесеного до рота; наявність реак­ції зіниць ока на потік світла (при спрямуванні світлового пучка на зіниці ліхтариком має спостерігатися звуження зіниць).

Надання допомоги позбавлене сенсу лише при явних озна­ках смерті, до яких відносять: помутніння і висихання роговиці очей; наявність симптому "котячого ока" (деформування зіниці при здавлюванні очного яблука); схолодніння тіла і поява труп­них плям синьо-фіолетового кольору, що виступають у місцях притиснення тіла до твердої поверхні; трупне задубіння, що на­стає через 2-4 год. після смерті потерпілого.

Після оцінки тггану потерпілого приступають до надання першої (долікарської) допомоги, одночасно викликавши лікаря на місце події нещасного випадку. Організацією навчання пра­вилам надання першої допомоги займається керівник допоміж­ної служби. У місцях постійного перебування людей або чергу­вання повинна знаходитись аптечка з медикаментами, засобами і пристосуваннями для надання першої допомоги.

Якщо першу допомогу потерпілому надає неспеціаліст, це не заміняє кваліфікованої медичної допомоги, тому надають її лише до прибуття медичного персоналу. Перша допомога з ме­тою приведенню людини у свідомий стан повинна надаватися до приїзду лікаря. Право констатації смерті належить тільки лі­карю, тому що смерть часто буває тільки уявною, особливо при ураженні електричним струмом.

Перед тим як приступити до надання першої допомоги, не­обхідно усунути причини, що викликали важкий стан потерпіло-

211

 

го. Так, при отруєнні газами постраждалого необхідно винести із загазованого району, а при ураженні електрострумом — звільни­ти від зіткнення з проводом чи іншою струмопровідною части­ною. Одночасно, не залишаючи постраждалого і не припиняючи надавати йому невідкладну допомогу, треба негайно повідомити в медпункт, газорятувальний загін і адміністрацію про нещасний випадок, що відбувся, його характер і стан потерпілого.

Під час надання першої допомоги при пораненні необхідно, насамперед, зупинити кровотечу, для чого чистими руками або пальцями, змазаними йодною настойкою, підняти поранену кі­нцівку, місце поранення закрити перев'язним матеріалом (з гігі­єнічного пакета) і притиснути згори, не торкаючись пальцями самої рани, у такому положенні тримати 4-5 хв.

Якщо кровотеча зупинилася, то, не знімаючи накладеного матеріалу, на нього накласти ще одну подушечку з іншого паке­та чи шар вати і забинтувати місце поранення.

При сильній артеріальній кровотечі (кров червоного кольору і випливає пульсуючим струменем) необхідно здавити кровоносні судини, що живлять поранену ділянку, за допомогою згинання в суглобах, пальцями, джгутом або шляхом закручення.

Накладений джгут тримати більше 1,5-2 год. не дозволяється, тому що це може призвести до змертвіння знекровленої ділянки.

При опіках не можна торкатися руками обпалених ділянок шкіри, змащувати їх будь-якими мазями, кремами, маслами, вазеліном чи розчинами. Обпалену поверхню варто перев'язати так само, як будь-яке поранення, покрити стерилізованим мате­ріалом чи чистою випрасуваною полотняною ганчіркою, накла­сти шар вати і забинтувати. Такий спосіб надання першої допо­моги слід застосовувати при всіх опіках, незалежно від того, чим вони викликані.

При переломах і вивихах першою допомогою є забезпе­чення спокійного і найбільш зручного положення для ушкодже­ної кінцівки, що досягається повною її нерухомістю.

При переломі чи вивиху кінцівок (біль уздовж кістки, при­пухлість, неприродна форма кінцівки) — накласти відповідні шини і зміцнити кінцівки, намагаючись їх не рухати.

212

 

При непритомному стані або загрозі його настання (запа­морочення, нудота, стиснення в грудях, задуха, потьмарення в очах) потерпілого слід укласти, опустивши голову і піднявши ноги, дати випити холодної води і понюхати вату, змочену на­шатирним спиртом. Класти на голову примочки і лід не потріб­но. Так само слід діяти, якщо непритомність уже настала.

При отруєнні отруйними газами — чадним, ацетиленом, природним газом, парами бензину тощо (поява головного бо­лю, шуму у вухах, запаморочення, нудота, блювота, утрата сві­домості, різке ослаблення дихання, розширення зіниць), — не­обхідно негайно вивести потерпілого на свіже повітря, органі­зувати подачу кисню через лійку діаметром 12 см, накладену на ніс і рот потерпілого. На носик лійки надягти гумову трубку, ін­ший кінець якої з'єднати з джерелом кисню (гумова подушка, газометр, балон). Обережно відкривши кран у подушки чи вен­тиль у балона (з редуктором), накрити лійкою ніс і рот потерпі­лого. При відсутності кисню першу допомогу роблять так само, як і при непритомному стані. По можливості потерпілому реко­мендується випити велику кількість молока.

При ураженні електрострумом необхідно, насамперед, швидко звільнити потерпілого від струмопровідних частин. При цьому варто знати, що доторкатися до людини, котра перебуває під дією струму, без застосування запобіжних заходів є небез­печним для життя того, хто надає допомогу.

Нижче докладніше зупинимося на заходах надання першої медичної допомоги потерпілим працівникам ОВС при найбільш частих видах ушкоджень.

8.2. Надання допомоги при травмах і отруєннях

8.2.7. Забиття, розтягання, вивихи, переломи і здавлювання

Шкіра людини має значну міцність, і при травмуванні нерідко цілісність її не порушується, у той час як м'які тканини і кістки під-

213

 

даються деформації і руйнуванню. Найбільш розповсюдженим видом ушкодження тканин і органів є забиття, на місці якого шви­дко утворюються припухлість і синець. При забитті насамперед слід забезпечити спокій ушкодженого органу тіла, для чого на ді­лянку забитого місця необхідно накласти стискальну пов'язку, розташувати забите місце вище, що скоротить процес крововили­ву в м'які тканини. Для зниження болючих відчуттів і запальних явищ на забите місце варто накладати холодний компрес.

Розтягання і розриви зв'язок виникають при русі у невлас­тивому суглобам напрямку. Розтягання характеризуються гост­рими болючими відчуттями, швидким розвитком набряку в міс­ці травми і порушенням функції суглобів. Перша допомога при розтяганні зв'язок аналогічна допомозі при забиттях, тобто на­самперед, слід накласти пов'язку, що фіксує суглоб. При розри­ві сухожиль і зв'язок перша допомога полягає в забезпеченні повного спокою, накладенні тугої пов'язки на ділянку ушкодже­ного суглоба з метою його фіксації.

Вивих являє собою ушкодження суглоба, при якому відбува­ється зсув дотичних кісток з виходом однієї з них у оточуючі м'які тканини. Перша допомога при вивиху має на меті знизити болючі відчуття, що досягається створенням повної нерухомості (іммобі­лізації) ушкодженого суглоба в тому положенні, яке склалося в результаті травми. Верхня кінцівка потерпілого повинна бути під­вішена на косинці чи перев'язі з бинта, а нижня кінцівка стабілізо­вана за допомогою дерев'яних шин чи інших підручних засобів. Вправляння вивиху — лікарська процедура, тому потерпілого має бути якомога швидше доставлено до медичного закладу.

Перелом — порушення цілісності кістки, яке характеризується різким болем, що посилюється при будь-якому русі і навантаженні на кінцівку, порушенням її функціонування, появою набряклості й синця в зоні перелому. Правильно проведена іммобілізація трав­мованої кінцівки попереджає зсув кісткових уламків, знижує мож­ливість поранення магістральних кровоносних судин, нервів і м'язів гострими уламками і виключає можливість ушкодження шкірного покриву під час чи перекладання транспортування поте­рпілого. Переломи поділяють на відкриті і закриті.

214

 

При відкритому переломі перед іммобілізацією кінцівки шкіру навколо рани необхідно обробити настойкою йоду і накласти асе­птичну пов'язку. Якщо під руками немає стерильного матеріалу, то рану варто закрити чистою бавовняною чи серветковою ткани­ною. Основними заходами першої допомоги при переломах є: забезпечення нерухомості кісток в районі перелому, боротьба із шоковим станом чи його попередження і найшвидше доставления потерпілого до лікувального закладу. Профілактика шоку полягає в тому, щоб уникнути зайвої метушливості й голосних розмов, обговорення при потерпілому характеру і можливих наслідків травми. Для убезпечення потерпілого від охолодження і створення зручної пози його краще укладати не на землю, а на підстилку із стружки, соломи чи одягу.

Основним завданням першої допомоги при здавлюванні є негайне звільнення потерпілого з-під тягаря, що на нього обру-шився, (землі, будівельних конструкцій та ін.). Відразу після зві­льнення від тягаря, для попередження зараження крові внаслі­док потрапляння уламків і небезпечних речовин в організм, на травмовані тканини кінцівок необхідно накласти джгути якнай­ближче до початку кінцівки, обкласти травмовані кінцівки м'якими чистими зволоженими матеріалами, а при наданні до­помоги в стаціонарних умовах повинні використовуватися мі­хури з льодом. У потерпілого від здавлювання часто вже в мо­мент травмування розвивається шок. Для боротьби із шоком потерпілого треба тепло укрити і давати йому гарячий чай, каву.

8.2.2. Поранення

Рани, отримані працівниками ОВС, характеризуються по­рушенням цілісності шкірного покриву. їх поділяють на колоті, вогнепальні, рубані, при відкритих переломах, забиттях та ін­ших травмах, рвані. Ніж — гострий предмет, і чим швидше за­вдається ушкодження, тим менше ушкоджуються краї рани. По­ранення, завдане потерпілому тупим предметом, супроводжу­ється відчуттям сильного фізичного болю, що може призвести до настання шокового стану. Будь-яке поранення супроводжу­ють ускладнення, що загрожують життю потерпілого. Переду-

215

 

сім, це непритомність і шок, що розвивається внаслідок гострих болючих відчуттів і втрати крові.

Рис. 15. Найбільш типові мі­сця притискання артерій: 1 — скроневої; 2 — потилич­ної; 3 і 4 — сонної; 5 — під­ключичної; 6 — пахвової; 7 — плечової; 8 — променевої; 9 — ліктьової; 10 — стегнової в паху; 11 — стегнової посе­редині стегна; 12 — підко-пінної; 13 — тильної артерії стопи; 14 — задньої великої артерії стопи

Для того щоб зупинити кровотечу, слід підняти місце пора­нення, закрити його складеним у кавалок перев'язним матеріа­лом з індивідуального пакета і притиснути згори, не торкаючись при цьому пальцями рани для попередження внесення інфекції. У такому положенні, не змінюючи сили натискання пальців, слід тримати матеріал протягом 4-5 хв.

Таблиця 16 Місця натиснення при кровотечах у різних областях тіла людини

Район кровотечі

Місце натиснення

Район кровотечі

Місце натиснення

Чоло і скроні

1

Передпліччя

7

Потилиця

2

Кисті й пальці рук

8і9

Голова і шия

Зі4

Стегна

10

Плечовий суглоб

5

Гомілка

11 і 12

Ліктьовий суглоб

6

Стопи і пальці ніг

13 і 14

Якщо кров не зупиниться, покласти додатковий шар пе­рев'язного матеріалу з іншого перев'язного пакета і забинтува­ти рану. При сильній артеріальній кровотечі необхідно здавити

216

 

кровоносні судини, що живлять поранену ділянку тіла шляхом згинання поверхонь у суглобах (див. рис. 16), а також пальцями, шляхом закручення або джгутом. Найбільш зручні місця прити­снення кровоносних судин показані на рис. 15, місця кровотечі зазначені в табл. 16.

Рис. 16. Згинання кінцівки в суглобах для припинення кровотечі: а — з передпліччя; б — із плеча; в — з гомілки; г — зі стегна

Кровотеча також припиняється: із судин нижньої частини обличчя — притисненням щелепної артерії до краю нижньої щелепи; з ран, розташованих на чолі чи скроні, — притиснен­ням артерії перед вухом; з рани голови та шиї— притисненням сонної артерії до шийних хребців, а з рани передпліччя — пле­чової артерії, розташованої посередині плеча; при пораненні кисті й пальців — притисненням артерії в нижній третині перед­пліччя й у кисті одночасно; з рани нижніх кінцівок — притис­ненням стегнової артерії до кісток таза і рани на стопі — прити­сненням артерії, розташованої на тильній частині стопи.

Припинення кровотечі шляхом згинання кінцівок у суглобах вважається більш ефективним. Для цього засукують рукав чи штани постраждалого, кавалок з будь-якого м'якого матеріалу (майка чи сорочка) вкладають у ямку, що утворюється при зги-

217

 

нанні суглоба, розташованого вище поранення, і сильно згина­ють суглоб. Положення кінцівок фіксується прив'язуванням їх до тулуба чи зв'язуванням.

У тих випадках, коли згинання кінцівки в суглобах застосу­вати не можна, зупинка кровотечі з артерій досягається тугим круговим перетяганням кінцівки, що забезпечує притискання всіх кровоносних судин, розташованих вище місця поранення. Найлегше цього досягти за допомогою гумового джгута, гумо­вої стрічки чи трубки діаметром 1,0-1,5 см. Найбільш зручним місцем накладення джгута на верхній кінцівці є верхня третина плеча, на нижній -— середня частина стегна.

Рис. 17. Накладення джгута на стегно

Для попередження защемлення шкіри під джгут варто підклас­ти одяг постраждалого, рушник і ін. Кінцівку трохи підіймають на­гору, джгут підводять під кінцівку, розтягують його і кілька разів обертають навколо кінцівки до припинення кровотечі. Тури (витки) джгута повинні лягати поруч, не защемляючи при цьому шкірного покриву. Найбільш тугим має бути перший тур, другий наклада­ється з меншим затягуванням, а інші — з мінімальним.

При правильно накладеному джгуті артеріальна кровотеча негайно припиняється, кінцівка блідне, і пульсація кровоносних судин нижче накладеного джгута припиняється.

При надмірному затягуванні джгута можливе змертвіння м'язів і нервів, що може призвести до паралічу кінцівки. Якщо після накладення джгута кровотеча не припиниться, то варто накласти кілька турів джгута з більш тугим затягуванням.

218

 

Забороняється накладати джгут, якщо в місці його накла­дення на шкірі відбувається запальний процес. На кінцівці джгут дозволяється тримати не більше 2 год., тому що більш тривале накладення джгута може привести до змертвіння всієї кінцівки. Щоб потерпілий міг відпочити від болючого відчуття й одержати деякий приплив крові до кінцівки, через півтори години джгут знімають. Перед ослабленням і зняттям джгута варто перетис­нути артерію пальцями і через 5-Ю хв. накласти джгут знову.

а) зав'язування вузла;

б) закручування за допомогою палички;

в) закріплення палички.

Рис. 18. Припинення кровотечі шляхом закручення Закручення (див. рис. 18) виконується для зупинки кровоте­чі в тому випадку, якщо під рукою немає матеріалу для накла­дення джгута. Для закручення можуть підійти краватка, пояс чи будь-який інший нерозтяжний матеріал, який обводять навколо піднятої кінцівки і зав'язують вузлом на її зовнішній стороні. Предмет, застосовуваний для закручення, вільно зав'язують на потрібному рівні.

У петлю, що утворилася, поміщають паличку чи дощечку і, обертаючи її, закручують петлю до повної зупинки кровотечі, після чого фіксують паличку на кінцівці. Користуючись методом закручення, варто пам'ятати, що він є доволі болісним, тому під

219

 

закручену пов'язку (і особливо під вузол) необхідно підкласти носову хустку, бинт чи марлю або інший м'який матеріал.

При кровотечі з носа потерпілого бажано посадити, а ще краще — покласти на спину, дещо відкинувши голову назад, розстебнути воріт одягу, покласти на ділянку носа і перенісся міхур з льодом або загорнену в хустку грудку снігу (зимою), чи хустку, змочену холодною водою, або такі ж, складені у кілька шарів, бинт, шматочок вати тощо. Крім цього, необхідно забез­печити потерпілому приплив свіжого повітря, а якщо кровотеча виникла від теплового чи сонячного ударів, то потерпілого слід перенести в тінь і накласти холодні компреси на голову і груди, переміняючи їх у міру нагрівання. Якщо кровотеча не припиня­ється, можна спробувати зупинити її сильним притисненням обох половинок носа до носової' перегородки.

8.2.3. Вилучення сторонніх тіл

За вилучення стороннього тіла, яке потрапило під шкіру чи під ніготь, варто братися тільки тоді, коли є впевненість, що ви­далення буде виконано без подальшого травмування потерпі­лого. Ранку, що з'явилася на місці вилученого стороннього тіла, варто змазати розчином йоду і накласти пов'язку.

Сторонні тіла, які потрапили в око, дрібні негострі смітинки й піщинки, затримуючись на слизовій оболонці очей, виклика­ють гострі больові відчуття різі чи печії, що посилюється при ми­ганні, і сльозотеча. Стороннє тіло зазвичай розташовується під верхнім чи нижнім віком. Терти при цьому око не можна, тому що це ще більше подразнює його оболонки.

Для вилучення стороннього тіла спочатку відтягують нижнє віко вниз, а потім видаляють його ватяним тампоном. Стороннє тіло з-під верхнього віка видаляють після того, як віко буде ви­вернуто слизовою оболонкою назовні. Для цього потерпілого просять направити погляд униз, той хто надає допомогу захоп­лює двома пальцями правої руки верхнє віко, відтягає його вперед і вниз, після чого вказівним пальцем лівої руки, накла­деним поверх верхнього віка, викручує його рухом знизу вгору.

220

 

Після видалення стороннього тіла потерпілого просять по­дивитися вгору, і вивернуте віко повертають у нормальне по­ложення. Видаляти сторонні тіла, що занурилися в роговицю ока, може тільки лікар.

Після видалення стороннього тіла необхідно забезпечити перев'язку, порядок якої показано на рис. 19.

Рис. 19. Перев'язка ока

8.2.4. Опіки й обмороження

Опік шкірного покриву характеризується ушкодженням тканин, викликаним високою температурою, хімічними реа­гентами, іонізуючим випромінюванням і рентгенівськими променями.

Термічні опіки утворюються від безпосереднього впливу на тіло потерпілого високої температури (відкрите полум'я, роз­плавлені і розпечені метали, гарячі рідини, гази та ін.). Тяжкість опіку залежить від температури, тривалості впливу, площі пост-раждалого шкірного покриву і локалізації опіку. Чим більшою є площа опіку і чим глибшим є ураження тканини, тим більшу не­безпеку становить він для життя і здоров'я потерпілого. Опік 1/3 поверхні тіла часто закінчується летальним результатом.

Опіки нерідко викликають важкі ускладнення на загально-системному рівні життєдіяльності організму, що характеризу­ються виникненням больового шоку і зміною складу крові. Пе-

221

 

рша допомога повинна бути спрямована на припинення впливу високої температури на потерпілого; для цього варто погасити полум'я на верхньому одязі, видалити потерпілого з зони висо­кої температури, зняти з поверхні тіла тліючий і нагрітий одяг. Виводити (виносити) потерпілого із зони впливу високої темпе­ратури, гасити тліючий і охолоджувати гарячий одяг слід з під­вищеною обережністю, щоб не порушити цілісності шкірного покриву і не заподіяти додаткового болю потерпілому. Для цьо­го одяг і взуття найкраще розрізати, особливо в місцях їх нали­пання до поверхні опіку. Відривати одяг від шкіри не можна, йо­го слід обрізати навколо поверхні опіку і накласти пов'язку. Для цього використовують стерильний бинт чи вміст індивідуально­го пакета, а при їх відсутності — чисту бавовняну тканину, змо­чену етиловим спиртом чи перманганатом калію. Такі пов'язки знижують больові відчуття. Роздягати потерпілого не рекомен­дується, особливо в холодну пору року, тому що охолодження підсилює вплив опіку на організм і буде сприяти розвитку шоку. Тому в період чекання кваліфікованої медичної допомоги поте­рпілого слід тепло укрити і давати гарячі напої — чай, каву.

Той, хто надає допомогу, повинен знати, що будь-які додат­кові ушкодження і забруднення обпаленої поверхні небезпечні для потерпілого. Тому промивати поверхню опіку, доторкатися до обпаленого місця руками, проколювати міхури, що утвори­лися на місці опіку, змащувати його вазеліном, тваринним чи рослинним жиром, а також присипати порошком не рекомен­дується, тому що нанесений порошок або жир не знижують бо­льових відчуттів, але сприяють проникненню інфекції і наступ­ному нагноєнню.

Хімічні опіки виникають при впливі на тіло концентрованих кислот (соляної, сірчаної, азотної та ін.) і лугів, а також фосфору і деяких солей важких металів (нітрату срібла, хлориду цинку та ін.). Під дією концентрованих кислот і лугів на поверхні шкіри і слизових оболонках швидко утворюється струп коричнюватого, чорного чи сіро-брудного кольору.

Перша допомога при хімічних опіках залежить від виду хімі­чної речовини. При опіках концентрованими кислотами (крім

222

 

 сірчаної) обпалену поверхню тіла варто обмивати струменем холодної води протягом 15-20 хв. Добрий ефект досягається обмиванням розчинами лугів, мильною водою, 3%-им розчи­ном питної соди (одна чайна ложка соди на склянку води). Міс­ця опіків лугами повинні обмиватися струменем проточної во- ди, а потім оброблятися 2%-им розчином оцтової чи лимонної кислоти. Опіки негашеним вапном варто обробляти тваринним і рослинним жирами. Після видалення з місця опіку всіх крихт вапна рана повинна бути закрита марлевою пов'язкою.

Опік, викликаний фосфором, обробляється сильним стру­менем проточної води: обпалену частину тіла можна занурити у воду і під шаром води за допомогою палички, ватки або пінцета видалити порошини фосфору. Після обов'язкового обмивання водою обпалену поверхню варто обробити 5%-им розчином  мідного купоросу і накласти суху стерильну пов'язку, викорис- товуючи вміст індивідуального пакета. При опіках очей елект­ричною дугою варто робити холодні примочки, набираючи на ватяний тампон розчин борної кислоти.

Обмороження являє собою ушкодження тканин у результа­ті дії низької температури. До причин обмороження відносять вплив низьких температур, рвучкий вітер, підвищену вологість, тісне і мокре взуття, нерухомість протягом тривалого часу то­що. При обмороженні спочатку почуття холоду змінюється оні­мінням, що призводить до зникнення больових відчуттів, а потім і чутливості в цілому. Перша допомога полягає в негайному зі­гріванні, для чого потерпілого необхідно якомога швидше до­ставити у тепле приміщення, де обморожені частини тіла пови­нні бути зігріті для відновлення кровообігу. Найбільш ефектив­ним є використання теплових ванн, після яких ушкоджені ділян- ки потрібно насухо протерти і просушити, закрити стерильною  пов'язкою і тепло укрити.

 Обморожені ділянки тіла не можна розтирати снігом, що

 ■         ■

 підсилює охолодження і ранить шкірний покрив, а також зма- щувати жиром чи мазями, тому що це значно ускладнить пер- винну обробку. Розтирати обморожені ділянки тіла необхідно суконним рядном, теплими рукавичками. У приміщенні обмо-

223

 

рожені частини тіла варто занурити в судину з водою кімнатної температури. Велике значення при наданні першої допомоги мають заходи щодо загального зігрівання потерпілого, якому варто давати гарячий чай, молоко чи каву.

Загальне замерзання при охолодженні всього організму може статися з людьми заблукалими, фізично знеможеними, виснаженими хворобами. Під час розвитку загального охоло­дження спочатку з'являються почуття апатії, сонливість, утома і скутість. При зниженні температури тіла на кілька градусів на­стає непритомний стан. Тривала дія холоду призводить до зу­пинки дихання і кровообігу. Постраждалого найкраще зігрівати у ванні з водою кімнатної температури до появи рожевого за­барвлення шкіри і зникнення задубіння кінцівок, а потім при­ступити до штучного дихання і масажу серця.

8.2.5. Теплові і сонячні удари

Тривалий вплив високих температур на людину може при­звести до теплового удару, а безпосередній вплив прямих со­нячних променів на голову в жаркі дні може викликати перегрів головного мозку, так званий сонячний удар.

Симптоми цих хвороб — почуття надмірного стомлення, раптова слабкість і головний біль, запаморочення, болі в ногах і спині. Трохи пізніше з'являються шум у вухах, потьмарення в очах і задишка. При перших симптомах теплового чи сонячного удару потерпілого має бути негайно відсторонено від роботи на сонці або у приміщенні з підвищеною температурою. При заду­шливій безвітряній погоді потерпілого варто вивести на свіже повітря чи в тінь.

При відсутності допомоги і подальшому перебуванні потер­пілого в тих же умовах швидко розвивається важкий стан, обу­мовлений ураженням центральної нервової системи (ЦНС). По­терпілий непритомніє, спостерігаються марення, судороги м'язів, температура тіла іноді підвищується до 41°С. Людей, уражених тепловим чи сонячним ударом, варто негайно пере­нести в прохолодне місце. З них необхідно зняти одяг і укласти, піднявши голову і підклавши під неї подушку чи скручену вали-

224

 

ком верхній одяг. Потім голову й ділянку серця обливають хо­лодною водою і прикладають холодні компреси, однак швидке охолодження потерпілих не допускається.

8.2.6. Непритомність і отруєння

При непритомному стані, ознаками якого є запаморочення, відчуття тиску в грудях, недостатність повітря при диханні, ну­дота і потьмарення в очах, потерпілого слід укласти на спину, підняти ноги й опустити голову. Варто дати йому холодної води і понюхати тампон, змочений нашатирним спиртом. При непри­томному стані класти на голову лід і холодні примочки не ре­комендується.

Перша допомога полягає в негайному видаленні потерпіло­го з приміщення з отруєним повітряним середовищем. У теплий час року постраждалого найкраще винести чи вивести на вули­цю. При слабкому переривчастому диханні чи його припиненні варто почати штучне дихання, яке слід проводити до появи са­мостійного дихання. Добре ліквідуються наслідки отруєння роз­тиранням тіла, прикладанням грілки до ніг, короткочасним вди­ханням парів нашатирного спирту (крім отруєння аміаком). Для збагачення легенів постраждалого повітрям з підвищеним вміс­том кисню на носик пластмасової лійки діаметром 120 мм надя­гають гумову трубку, другий кінець якої з'єднують з кисневою подушкою чи балоном з киснем; широкий кінець лійки накла­дають на обличчя потерпілого.

Деякі види робіт супроводжуються забрудненням повітря­ного середовища, що несприятливо впливає на здоров'я пра­цівників ОВС.

Оксид вуглецю (чадний газ) утворюється при неповному згорянні речовин, що містять вуглець. Як технічна сировина ок­сид вуглецю використовується для синтезу органічних речовин, а отруєння ним можливе в гаражах при поганій вентиляції, у непровітрюваних, свіжопофарбованих приміщеннях, на дорогах з інтенсивним рухом. Найбільш ранніми симптомами отруєння є головний біль, нудота, запаморочення, шум у вухах і серце­биття. Трохи пізніше з'являються м'язова слабкість, блювота,

225

 

сонливість, затьмарення свідомості і задишка. Зовні отруєння виражається у блідості шкірного покриву, а іноді в появі яскра­во-червоних плям на тілі.

Озон являє собою газ, що утворюється в місцях проведення електрозварювальних робіт і наплавлення металів у середовищі інертних газів під дією ультрафіолетових променів, при роботі оргтехніки. Гранично допустима концентрація озону в робочій зоні не повинна перевищувати 0,01 мг/м3 повітря. Перевищення гранично припустимої концентрації може призвести до уражен­ня органів дихання. Найбільш характерні ознаки отруєння озо­ном зводяться до появи сухості в роті, кашлю, болів у грудях і відчуття печії у шлунку.

Для попередження перевищення гранично допустимої концентрації ацетилену в зоні проведення робіт має бути увімкнена вентиляція, що забезпечує достатню кратність об­міну повітря в приміщенні; усі з'єднання ацетиленових бало­нів і генераторів, рукавів і шлангів мають бути герметичними, а працівники ОВС, що виконують роботи в зоні підвищених концентрацій фосфіну, забезпечені шланговими протигазами чи іншими захисними засобами.

При отруєнні парами оксиду свинцю, що утворюється при газовому зварюванні деталей акумуляторів, а також деталей, пофарбованих фарбами, які містять свинець, при роботі двигу­нів внутрішнього згоряння, при розтіканнях бензину, у потерпі­лого спостерігаються присмак металу в роті, білувате забарв­лення слизової оболонки рота і язика, блювота сірувато-білою масою, кольки в шлунку і загальний занепад сил. Гранично до­пустима концентрація свинцю в повітрі робочої зони не пови­нна перевищувати 0,001 мг/м3. Дія свинцю на організм збільшу­ється тим, що він поступово накопичується в організмі й уражає ЦНС і органи травлення.

У загальній профілактиці отруєнь свинцем значну роль віді­грає особиста гігієна працівників ОВС, котрі перед прийомом їжі, води чи палінням повинні ретельно мити руки і полоскати порожнину рота, а після роботи чистити зуби і не виходити з території об'єкта, розташування підрозділу в спецодязі, забруд-

226

 

неному свинцем і його з єднаннями, не з являтися в ньому в будинках і місцях громадського харчування. Збереження, при­йом їжі, води і паління на робочих місцях забороняються. При виявленні ознак отруєння потерпілий повинен негайно зверну­тися до лікаря, а до його приходу промити шлунок 0,5-1,0%-им розчином глауберової чи англійської солі.

8.2.7. Евакуація потерпілих з отруєної газами зони, транспортування постраждалих

Якщо працівник ОВС відчув себе погано і в нього з'явилися ознаки отруєння газом, на що вказують збуджений стан або слабкість, його необхідно вивести на свіже повітря. Той, хто на­дає допомогу, повинен входити в отруєну зону в кисневій масці чи шланговому протигазі. При погіршенні стану здоров'я і появі ознак отруєння в працюючих у колодязі чи газопроводі кабель­ної мережі, люди, які перебувають на поверхні, зобов'язані до­помогти їм вибратися назовні, використовуючи при цьому мо­тузку, прикріплену до плечових лямок запобіжного пояса.

Після виведення потерпілого з отруєної зони слід розстеб­нути його одяг, що заважає дихати. Якщо на вулиці сильний ві­тер, йде дощ, сніг чи град, залишати потерпілого на вулиці не можна. Його необхідно проводити в приміщення з теплим пові­тряним середовищем і зробити штучне дихання. Якщо цього вимагає стан потерпілого, необхідно розтерти тіло, прикласти грілку до ніг і дати вдихнути нашатирного спирту.

Найважливішим завданням під час надання першої допомо­ги потерпілому є організація і спосіб доставления його до ліку­вального закладу. Вибір способу доставления залежить від ста­ну постраждалого, характеру травм чи захворювання і техніч­них можливостей осіб, котрі надають першу допомогу. У містах і великих населених пунктах доставления потерпілого до ліку­вального закладу зручніше за все проводити через станції шви­дкої допомоги. У тих випадках, коли виклик швидкої допомоги неможливий, транспортування здійснюється за допомогою під­ручних засобів — спеціальних чи імпровізованих носилок, ля­мок чи на руках (див. рис. 20 і 21).

227

 

a)

 

б)

 

Рис. 20. Перенесення потерпілого однією людиною: а) на спині; б) на плечах

а)

Рис. 21. Перенесення потерпілого двома особами

а) "один за одним"; б) на "замку" з чотирьох рук;

в) на "замку" з двох рук

Медичні носилки забезпечують найбільш спокійне розташу­вання тіла потерпілого при перенесенні і завантаженні в транс­порт. Розташування потерпілого на носилках визначається ха­рактером травм. Перш ніж укласти потерпілого на носилки, слід надати їм за допомогою подушки, ковдри або інших м'яких предметів форму, потрібну для зручного розміщення потерпі­лого. При завантаженні обережно підводять руки під потерпіло-

228

 

го й одночасно підіймають його, потім просувають носилки під потерпілого. Якщо в потерпілого переламаний хребет (а також при переломі нижньої щелепи, якщо потерпілий задихається), а носилки для перенесення є м'якими, то потерпілого слід класти на них обличчям донизу.

8.3. Штучне дихання і зовнішній масаж серця

8.3.1. Ознаки життя. Вмирання і смерть

У випадку наближення смерті потерпілого інтенсивність протікання фізіологічних процесів у його організмі різко знижу­ється, що виявляється в клінічних змінах у функціонуванні різ­них органів і систем, а на певному етапі — у припиненні їх дія­льності. Тому цей період можна умовно розділити на два етапи: "період припинення діяльності" і "клінічна смерть".

Клінічна смерть — своєрідний стан між життям і смертю. Клінічна смерть починається з моменту припинення діяльності центральної нервової системи, кровообігу та дихання, і триває протягом короткого проміжку часу (4-7 хв.), доки є ще шанси повернути постраждалого до життя.

У період клінічної смерті хімічні, фізичні та електричні про­цеси в організмі остаточно не припиняються, однак їх характер є згасаючим, усе більше тяжіючи до повної зупинки. Якщо поча­ток періоду досить легко діагностується і не вимагає ніяких до­сліджень, то його кінець не сигналізується ніякими ознаками. Наростання необоротних змін протікає безсимптомно. Величе­зна кількість дослідів і клінічних спостережень дозволили ви­значити межу часу, протягом якого ще можливе повернення до життя. Після його спливання будь-які терапевтичні зусилля бу­дуть безрезультатними. Ця гранична межа визначається ступе­нем витривалості найбільш чутливої тканини ЦНС — кори голо­вного мозку — до дефіциту кисню.

З іншого боку, якщо заходи відновлення (реанімація) є ефе­ктивними, можна перервати і відвернути процес вмирання. Та­ким чином, настання смерті не може довго тягтися в часі, а сама

229

 

смерть с лише моментом реалізації' можливого напрямку зміни стану організму, коли відбувається перетворення живої людини на мертву.

8.3.2. Реанімація

Реанімацією називаються дії' рятувальника, це комплекс лі­карських заходів, мета яких — загальмувати процес вмирання, повернути його назад і привести до відновлення ознак не тільки життя, але й свідомості.

Зупинка серця під час ураження електричним струмом мо­же бути первинною і вторинною. Найбільш частою причиною первинної зупинки серця є фібриляція, що виникає в результаті ураження струмом м'яза серця. Вторинна зупинка серця вини­кає в результаті асфіксії (asfictio), масивної кровотечі і т.д.

Раптова повна зупинка кровообігу, незалежно від причин, приводить до втрати свідомості протягом 15 с, появи на елект-роенцифалограмі (ЕЕГ) протягом 15-30 с ізоелектричної лінії, атонального дихання протягом 30-60 с; апное (припинення ди­хання) і максимальне розширення зіниці ока в більшості випад­ків починаються в межах 30-60 с Реанімацію має бути розпоча­то негайно. Якщо відновлення мінімального кровообігу при ре­анімації починається пізніше 5 хв. в умовах нормальної темпе­ратури навколишнього середовища, надії на відновлення пов­ноцінної функції мозку є мінімальними.

Зупинку серця можна визначити за наступними ознаками: втрата свідомості, апное чи атональне дихання, сірість чи блі­дість шкірних покривів і відсутність пульсу на великих артеріях (наприклад, на сонній чи стегновій). Відсутність пульсу на сонній артерії— найбільш надійна з цих ознак. Показовим є також стан зіниць та їх реакція на світло.

Час, яким може оперувати рятувальник, залежить від черго­вості припинення діяльності трьох систем: дихальної, кровообі­гу і ЦНС.

Відповідно розрізняють три основні ситуації, коли потерпі­лому потрібне здійснення реанімаційних заходів:

А — первинна зупинка дихання;

230

 

Б — первинна зупинка кровообігу;

В — первинне зникнення функцій діяльності ЦНС.

Ситуація А. До моменту початку клінічної смерті, тобто моме­нту припинення діяльності ЦНС і кровообігу, є ще порівняно доста­тньо часу (кілька хвилин). Тривалість періоду залежить від запасів кисню в організмі. На тривалість цього періоду впливає так само стан системи кровообігу, тобто процес відновлення йде значно краще, якщо його розпочато до зупинки кровообігу (серця).

Ситуація Б. При зупинці кровообігу початок клінічної смерті настає значно раніше. Уже через 20-40 с відбувається зупинка діяльності ЦНС і, зокрема, припиняється регуляція дихання. Та­ким чином, час, що є в розпорядженні рятувальника, у цьому випадку буде значно коротшим, ніж у ситуації А, а шанси на по­рятунок — меншими.

Ситуація В. Є найбільш важкою, головним чином, внаслідок одночасного порушення функцій ЦНС, дихання і кровообігу. Початок клінічної смерті є найшвидшим.

Виходячи з вищевикладеного можна зробити висновок, що при угасанні чи припиненні діяльності функціональних систем, які обумовлюють життя, необхідно якомога швидше заповнити "нестачу" їх діяльності чи замінити відсутню функцію відповід­ним штучним еквівалентом. Медицина, на жаль, не знає таких можливостей стосовно ЦНС. Натомість, недостатню вентиляцію легенів під час долікарської допомоги можна заповнити допо­міжним диханням; при повній відсутності дихальних рухів в ураженого можна забезпечити штучну вентиляцію легенів; шляхом проведення зовнішнього масажу серця, що заміняє йо­го роботу, можна створити штучний кровообіг. Ці методи нази­вають первинними, тому що відсутність циркуляції крові робить безглуздою наступну стадію "медикаментозного оживлення".

Умовно реанімаційну допомогу можна поділити на три ста­діальні етапи:

I           — елементарне підтримання життя;

II           — подальше підтримання життя;

III          — забезпечення тривалого підтримання життя.

231

 

Етап І (долікарська допомога) складається з наступних час­тин: А — відновлення прохідності дихальних шляхів; Б — екст­рена штучна вентиляція легенів і оксигенація (збагачення диха­льної суміші киснем); В — підтримання кровообігу, тобто діаг­ностика його зупинки і здійснення штучного кровообігу шляхом зовнішнього масажу серця; надання відповідного положення хворому, котрий перебуває в стані шоку.

Після початку дій І етапу, не перериваючи серцево-легеневої реанімації (СЛР), необхідно якомога швидше поклика­ти на допомогу й зробити виклик бригади швидкої допомоги. Якщо на місці події є лише один реаніматор і поруч є телефон, то при упевненій правильній оцінці ситуації можна, після 10-15 хв. Реанімаційних дій на мінімальний час перервати СЛР і ви­кликати лікаря. Якщо телефон далеко чи відсутній, СЛР можна продовжувати, принаймні, ще протягом години (якщо ви вважа­єте, що людину ще можна врятувати) чи до прибуття медичної допомоги.

Етапи II і III здійснюються медичним працівником. Послідов­ність дій при відновленні кровообігу повинна бути настільки швидкою, наскільки це можливо, тому що створюваний зовніш­нім масажем серця штучний кровообіг забезпечує тільки від 6 до 40 % нормального кровообігу.

8.3.3. Основи підтримання життя при обтурації, штучне дихання

Найбільш типовою ділянкою обтурації (закупорки) дихаль­них шляхів є район входу в горло. Докладніше варто зупинити­ся на обтурації гортаноглотки язиком потерпілого, котрий пе­ребуває у непритомному стані. Існують три прості способи по­долання цього різновиду обтурації:

а)         покласти хворого на спину та опустити його підборіддя

до грудей;

б)         у сидячому положенні або положенні лежачи на спині за

допомогою підкладеного під голову валика відхилити голову

назад (це сприяє розтяганню структур шиї, у результаті чого ко­

рінь язика підіймається над задньою стінкою глотки;

232

 

в) відтягнути підборіддя вперед для полегшення відкриван­ня рота.

Обтурація часто виникає у хворих, що перебувають у кома­тозному (несвідомому) стані з нахиленою головою, коли роз­слаблені м'язи язика і шиї не можуть підняти корінь язика над задньою стінкою глотки. Відхилення голови хворого назад — одна з першочергових задач реанімаційних дій, тому що цей прийом призводить до розтягання передніх м'язів шиї, за раху­нок чого корінь язика підіймається над задньою стінкою глотки. Висування вперед нижньої щелепи, що потрібно для відкриван­ня рота, так само підсилює розтягання передніх м'язів шиї. Це особливо потрібно при обтурації носових проходів. Приблизно в однієї третини хворих, котрі перебувають у непритомному стані, носові проходи під час видиху закриваються м'яким не­бом, що рухається подібно клапану, крім того, вони можуть бу­ти обтуровані згустками слизу, крові і т.д.

При відвисанні підборіддя під час вдиху корінь язика може западати і перекривати дихальні шляхи.

Обтурація дихальних шляхів язиком залежить від положен­ня голови і щелепи і може виникнути незалежно від положення хворого (на боку, спині, животі обличчям угору чи вниз).

При повній обтурації дихальних шляхів і спонтанних (само­стійних) дихальних рухах потік повітря біля рота і носа хворого не відчувається. При спонтанному диханні відзначається стягу­вання надключичної ділянки і міжреберних проміжків, а так са­мо розширення грудної клітки при вдиху.

Часткова обтурація розпізнається по виразно гучному прохо­дженню повітря. Своєрідний храп указує на западання язика. Якщо потреба відновлення прохідності дихальних шляхів з'являється в потерпілого з підозрою на відсутність свідомості, необхідно:

установити стан непритомності (обережно потрясти чи

окликнути хворого);

покликати на допомогу, почати надавати долікарську до­

помогу.

Заходи контролю за дихальними шляхами у непритомних хво­рих необхідно здійснювати швидко до відновлення їх прохідності.

233

 

8.3.4. Закидання голови назад і очищення порожнини рота

Непритомного потерпілого слід укласти на спину (обличчям нагору). Тільки в тих випадках, коли потрібне очищення дихаль­них шляхів від рідин, можна на короткий час повернути голову на бік, щоб рідина витікала самостійно. Потім закинути голову на­зад, підвівши одну руку під шию, а другу поклавши на чоло чи потягнувши за волосся (див. рис. 23). Якщо рот закритий і підбо­ріддя потерпілого відвисає (м'язи шиї розслаблені), необхідно висунути нижню щелепу вперед, перевівши руку з-під шиї потер­пілого на його підборіддя. При цьому необхідно утримувати рот постраждалого злегка відкритим. Підборіддя хворого необхідно підтримувати обережно, щоб не викликати обструкцію дихальних шляхів. Зламані зуби чи протез необхідно видалити, цілий протез необхідно залишити, тому що це збереже контур рота і полег­шить проведення штучної вентиляції легенів (ШВЛ). Для того щоб закинута голова залишилася в цьому положенні, під плечі підкла­дають валик з одягу. Підкладання валика під лопатки здійснюєть­ся за потреби проведення тільки дихальної реанімації.

При наявності ушкоджень м'яких тканин голови, шиї та вер­хніх відділів грудної клітки не можна повертати голову хворого набік, нагинати її.

За потреби очищення дихальних шляхів потерпілого слід тримати голову, шию і грудну клітку в одній площині і здійсню­вати поворот у послідовності, зазначеній на рис. 22.

Рис. 22. Очищення дихальних, шляхів потерпілого

234

 

Приблизно у 20% непритомних потерпілих самого лише за­кидання голови недостатньо для забезпечення прохідності ди­хальних шляхів, в однієї третини не допомагає і висування ниж­ньої щелепи. У цьому випадку найбільш ефективним є так зва­ний потрійний прийом:

а)         відкидання голови — оператор розташовується біля го­

лови потерпілого при збереженні у хворого спонтанного ди­

хання (див. рис. 23);

б)         відкривання рота — оператор знаходиться з тієї чи іншої

сторони від потерпілого для здійснення прямої вентиляції мето­

дом "рот у рот", щільно притискаючи свою щоку до носа хворо­

го, або методом "рот у ніс", притискаючи свою щоку до рота

потерпілого;

в)         висування нижньої щелепи — модифікований потрійний

прийом на дихальних шляхах за рахунок підняття щелепи хво­

рого великим пальцем, тільки якщо хворий перебуває в стані

відновлення сил.

Рис. 23. Відгинання голови для потрійного прийому

Інший прийом є складним, але ефективним. Станьте з боку голови, пальцями обох рук захопіть висхідну ділянку нижньої щелепи потерпілого біля вушної раковини і висуньте щелепу із силою вперед, змістивши її таким чином, щоб нижні та верхні зу­би розташовувалися в одній площині. Великими пальцями зміс­тіть нижню губу. Не можна захоплювати горизонтальну ділянку нижньої щелепи, тому що це може призвести до закриття рота.

Процедура є хворобливою, але не тільки забезпечує прохі­дність дихальних шляхів, а й є тестом на визначення глибини втрати свідомості.

235

 

Для здійснення дихання методом "рот у рот" з використан­ням потрійного прийому рятувальник повинен знаходитися в головах потерпілого. Руки розташувати в зручній позиції, щоб лікті залишалися на твердій поверхні. Свої губи притулити до губ хворого й у момент роздування легенів закрити ніс хворо­го своєю щокою. Для вентиляції методом "рот у ніс" необхідно губи щільно притулити до носа хворого і закрити його рот своєю щокою чи великими пальцями. На видиху рот тримати відкритим.

У тих випадках, коли при спробах вдмухування повітря під тиском рятувальник відчуває перешкоду, незважаючи на те, що голова хворого закинута, нижня щелепа висунута вперед і рот відкритий, можна припустити, що у верхніх дихальних шляхах перебуває стороннє тіло.

Для швидкого відкриття рота використовують три прийоми:

За допомогою схрещених пальців при помірно розслаб­

леній нижній щелепі. Уведіть вказівний палець у кут рота пост-

раждалого і придавлюйте його у напрямку, протилежному вер­

хнім зубам. Потім проти вказівного пальця поміщають великий

палець по лінії верхніх зубів і відкривають рот;

"Прийом за зубами" для фіксованої щелепи. Уводять вка­

зівний палець між зубами і щоками потерпілого і вклинюють

його кінчик за останній корінний зуб;

"Підйом язика і щелепи" для досить розслабленої нижньої

щелепи. Уводять великий палець у рот і глотку хворого й одно­

часно його кінчиком підіймають корінь язика. Іншими пальцями

захоплюють нижню щелепу в районі підборіддя і висувають.

Далі одним чи двома пальцями, обгорненими в матерію, очищають рот і глотку від слизу, згустків і сторонніх тіл.

В даний час встановлено, що найбільш ефективним спосо­бом підтримки дихання є ШВЛ методом вентиляції перемежова­ним позитивним тиском, створюваним у потерпілого за допо­могою легенів реаніматора.

Сила, що застосовується при вентиляції з використанням цього методу для необхідного роздування легенів, у першу чер­гу спрямована на подолання еластичного опору легенів і груд-

236

 

ної клітки, а також на подолання опору дихальних шляхів. Видих як правило є пасивним.

8.3.5. Вентиляція методом "роту рот" і "рот у ніс"

Видихуване повітря, що містить від 16 до 18% кисню, є до­статнім для дихальної реанімації. Підстави для цього закладені у фізіології людини.

"Трахеобронхіальне дерево" людини являє собою систему трубочок, які зменшуються в діаметрі й закінчуються дрібними утвореннями — альвеолами. Саме тут повітря вдиху "обмінюється" киснем із кров'ю організму, "одержуючи" натомість значні порції вуглекислого газу. Решта простору "трубочок" називається "мерт­вим простором". У цій ділянці дихальних шляхів повітря має склад, ідентичний повітрю навколишнього середовища. При насильниць­кому введенні видихового повітря реаніматора в дихальні шляхи хворого в газообмін альвеол включається останнє, "незмінне" по­вітря, а "відпрацьоване" повітря накопичується в "мертвому прос­торі" реанімованої особи. Під час пасивного видиху це повітря пе­ршим залишає дихальні шляхи ураженого.

При наступних дихальних рухах весь цикл газообміну по­вторюється.

Таким чином, екстрену ШВЛ не слід відкладати до прибуття лікарів і знайдення апаратури. При раптовому розвитку апное видихуване повітря є значно ефективнішим, ніж чисте повітря чи кисень, використовуваний із запізненням на кілька хвилин. Послідовність прямої вентиляції видихуваним повітрям показа­но на рис. 24.

Рис. 24. Послідовність прямої вентиляції видихуваним повітрям

237

 

Якщо хворий перебуває у непритомному стані й не дихає, йому закидають голову, поклавши одну руку під шию, другу на чоло. Реаніматор робить глибокий вдих, приблизно вдвічі біль­ше звичайного, щільно притискає свої губи до губ потерпілого і здійснює 3-5 швидких вдмухувань повітря в легені потерпілому. Ніс потерпілого має бути щільно прикритий щокою реанімато­ра. При цьому легені повинні розправлятися, а грудна клітка — розширюватися.

Пальцем у районі сонної' артерії' перевірте пульс.

Якщо пульс є, продовжуйте роздування легенів один раз на 5 с (12 разів на хвилину) у дітей — один раз на 3 с (20 разів на хвилину). У немовлят частота ШВЛ повинна бути ще більше, вдмухування проводять через 2-3 с, тобто близько 26-28 разів на хвилину.

Якщо пульс відсутній, роблять зовнішній масаж серця.

Якщо доступ до рота хворого утруднений (наприклад, у во­ді), використовують метод із рота в ніс. Однією рукою підхоп­люють підборіддя потерпілого і закривають рот великим паль­цем. Рятувальник робить глибокий вдих, щільно притискає рот до носа постраждалого (без обмеження) і вдмухує в ніс повітря. Для видиху потрібно відкрити рот потерпілого.

Під час проведення дихальної реанімації може розвитися переповнення шлунка потерпілого повітряними масами унаслі­док насильницького введення повітря в ротоглотку хворого і наступного його потрапляння у верхні відділи шлунково-кишкового тракту. Ускладненням цього стану може бути мимо­вільне спорожнювання шлунка з потраплянням харчових мас у ротоглотку, у дихальні шляхи постраждалої' людини. Унаслідок цього може розвитися повторна обтурація дихальних шляхів. Щоб уникнути подібних ускладнень, необхідно керуватися на­ступними правилами:

правильне проведення "потрійного прийому", при якому

забезпечується вільна прохідність дихальних шляхів;

з появою в лівому верхньому відділі живота локального

спучування   під  час   проведення  дихальної'  реанімації,   слід

врахувати, що найвірогідніше воно викликане розширенням

238

 

шлунка внаслідок його заповнення повітряними масами. При цьому необхідно натиснути на перстевиднии хрящ трахеї, пе­рекривши тим самим просвіт стравоходу, підняти потерпіло­го для перерозподілу газів і рідин шлунка і легко натиснути на ділянку шлунка. Вихід газів супроводжується характерним звучанням. У подальшому дихальна реанімація може бути продовжена.

В даний час розроблені й в аптечках першої допомоги можуть міститися різні види повітроводів: S-подібні трубки, маски й інші пристосування. Користування ними дозволяєть­ся медичному персоналу. Якщо рятувальник не може справи­тися з бридливістю, то дозволяється накинути на обличчя по-страждалого хустку або чисту тканину з прорізом для рота (носа), через яку буде здійснюватися вдмухування, тому що вдмухування через тканину різко знижує ефективність про­цедури ШВЛ.

8.3.6. Зовнішній масаж серця

Серце займає більшу частину простору між грудиною і хребтом у нижній частині грудної клітки. Штучний кровообіг можна успішно забезпечити проведенням зовнішнього масажу серця, тобто стисканням серця між грудиною і хребтом. При цьому кров силою виганяється із серця, легенів і судин, чим підтримується системний і легеневий кровообіг. Після того, як тиск на грудину припиняється, еластичність грудної клітки ви­кликає її розширення, і судини грудної клітки, включаючи сер­це, знову наповнюються кров'ю. Тим часом кров наповнюєть­ся киснем у легенях. При проведенні зовнішнього масажу сер­ця для покращення його ефективності і щоб уникнути ушко­джень треба здавлювати нижню частину грудини на два попе­речних пальці вище мечоподібного відростка грудини. Мето­дика зовнішнього масажу серця показана на рис. 25, 26.

Визначити місце мечоподібно-грудинного зчленування і

точку прикладання рук.

Встати збоку від потерпілого.

239

 

Покласти долоню кисті однієї руки на нижню частину гру­

дини, а долоню іншої руки — на першу руку.

Притиснути грудину до хребта приблизно на 4-5 см у до­

рослих.

Зафіксувати грудину в цьому положенні (50% циклу) на

0,5 с, після чого швидко опустити її на 0,5 с

Повторювати те ж саме щосекунди.

Рис. 25. Визначення точки дотику рук

Рис. 26. Проведення зовнішнього масажу

Рекомендують проводити зовнішній масаж із швидкістю 60 натиснень на хвилину, чергуючи з вдмухуванням повітря в ди­хальні шляхи, через п'ять компресій, якщо операторів двоє. А при одному операторі — 15 компресій з двома швидкими вдму­хуваннями в легені, при швидкості 80 натиснень на хвилину. У дітей слід робити натискання глибиною 2-4 см із швидкістю 100-120 натиснень на хвилину.

240

 

\

\

 

Стискати грудину необхідно настільки сильно, щоб викли­кати виражену штучну хвилю на сонній і стегновій артеріях. Пульсація повинна бути регулярною, рівною і безупинною. Руки реаніматора повинні розташовуватися вертикально відносно грудної клітки потерпілого. Надавлювати потрібно усією вагою тіла. У проміжках між натисненнями руки з тіла не знімають. Здавлювання грудини здійснюють долонною поверхнею кисті, пальці підіймають.

Щоб уникнути перелому ребер, не можна натискати на біч­ну частину грудної клітки. Тиск нижче мечоподібного відростка може викликати вилив з шлунка чи розрив печінки, а тиск у верхню частину грудини — її перелом.

Хворий повинен лежати на твердій поверхні.

На рис. 27 показано проведення серцево-легеневої реані­мації одним оператором. Зверніть увагу на положення рук опе­ратора, що робить ШВЛ.

Здійснення заходів надання екстреної долікарської допомо­ги вимагає швидкої реакції, зібраності та спокою оператора. Це досягається періодичним тренуванням і знанням методики. Од­ночасно варто пам'ятати, що, приступаючи до реанімації, необ­хідно провести попередню оцінку стану потерпілого (свідомість, прохідність дихальних шляхів, дихання, пульс, колір шкіри, тра­вми). Це може видатись незвичним для буденної свідомості ко­жного з нас, але необхідно пам'ятати, що своєчасна допомога рятує життя людини.

Рис. 27. Проведення зовнішнього масажу одним оператором

Проведення реанімаційних заходів двома і більше реаніма­торами має деякі особливості. Під час надання допомоги пост-

241

 

раждалому одному з реаніматорів необхідно взяти на себе обов'язки "лідера", що контролює правильність проведення СЛР. Сюди входить контроль пульсової хвилі на центральних суди­нах, дотримання правильного співвідношення "пульс — дихан­ня", якого повинні дотримуватись його колеги, оцінювати озна­ки появи спонтанного дихання і кровообігу у хворого.

242

 

«все книги     «к разделу      «содержание      Глав: 13      Главы: <   5.  6.  7.  8.  9.  10.  11.  12.  13.