1. iнститут громадянства

Становище iндивiда в суспiль-ствi, вiдображене i закрiплене в основ-ному законi, визначається як консти-туцiйний статус особи. Його змiст на-самперед виявляється в iнститутi гро-мадянства, принципах i власне кон-ституцiйних правах i свободах.

Сучасне поняття громадянства iсторично пов'язане з французькою революцiєю XVIII ст. Полiтико-пра-вова концепцiя <вiльного громадяни-на> прислужилася обгрунтуванню лiквiдацiї феодального ладу, розвит-.ку нових полiтичних та економiчних вiдносин. Ця концепцiя заступила категорiю пiдданства, яка за часiв феодалiзму позначала васальнi вiдно-сини залежностi окремого iндивiда вiд держави, персонiфiкованої в особi монарха. В нашi днi категорiя пiд-данства iнодi застосовується в дер-жавно-полiтичнiй практицi країн з монархiчними формами правлiння. В розвинутих країнах за своїм юридич-ним значенням вона практично не вiдрiзняється вiд громадянства i, по сутi, лише фiксує вiдповiдну форму правлiння.

Громадянство є засобом iнсти-туцiоналiзацiї принципiв взаємовiдно-син держави i особи. Стан громадян-ства створює взаємнi права i обов'яз-ки, Держава поширює свою владу на громадянина як на своїй територiї, так i поза її межами, i може вимагати вiд нього виконання певних дiй. Вод-ночас громадянин може претендувати на захист своїх законних iнтересiв з

боку держави або на їх захист вiд протизаконних дiй самих державних ор-ганiв. Тiльки на основi громадянства особа надiляється всiєю повнотою кон-ституцiйних прав i свобод. Зокрема, стан громадянства визначає обсяг ЇЇ правоздатностi у сферi вiдносин владарювання.

Найбiльш поширеним у зарубiжнiй юридичнiй науцi є визначення громадянства як особливого правового зв'язку мiж особою i державою, що породжує для них взаємнi права i обов'язки. Конституцiйна теорiя i прак-тика розрiзняє двi сторони громадянства - державно-правову i мiжнарод-но-правову. У сферi мiжнародно-правових вiдносин прийнято вживати термiн <державна належнiсть>, який означає, що мiж особою i державою iснує юридичний зв'язок особливого характеру, але при цьому особа мо-же i не бути громадянином. Особа, зв'язана державною належнiстю, полiтичне пiдвладна вiдповiднiй державi i має право на мiжнародно-пра-вовий захист з її боку. Але якщо ця особа не є громадянином, держава не зобов'язана гарантувати їй права i свободи у повному обсязi.

Поняття державної належностi є ширшим за громадянство. Законо-давство може визначати рiзнi рiвнi такої належностi, вiднесенi до рiзних ка-тегорiй населення. Це, зокрема, має мiсце у Великобританiї щодо населення її нинiшнiх i колишнiх залежних територiй, яке з тих чи iнших причин збе-регло вiдповiдний правовий зв'язок. Разом з тим для повноправних громадян державна належнiсть не створює додаткових прав i обов'язкiв. У цьому ви-падку змiст понять державної належностi i громадянства збiгається.

Подiбний дуалiзм стану громадянства вiдомий праву розвинутих країн, хоч у теорiї термiни <громадянство> i <державна належнiсть> розрiзняють не завжди. У будь-якому випадку змiст цих термiнiв пов'яза-ний з юридичне встановленими правами й обов'язками, з певним спiввiдно-шенням мiж особою i державою, яке у конкретних випадках може бути рiзним. Водночас треба пiдкреслити, що для визначення самого сенсу гро-мадянства важливим є не тiльки сполучення прав i обов'язкiв особи i дер-жави, а й наявнiсть у особи (громадянина) окремих, конкретних прав, яки-ми є полiтичнi права i передусiм виборче право. Останнє довгий час взагалi розглядалось як своєрiдна ознака наявностi стану громадянства.

Характеризуючи поняття громадянства, слiд також вказати на сталiсть вiдповiдного правового зв'язку, що виникає мiж особою i держа-вою. Така сталiсть iснує у просторi i в часi. У просторi вона насамперед ви-являється в тому, що стан громадянства зберiгається за особою i в разi виїзду її за кордон. Разом з тим деякi зумовленi цим станом права i обов'яз-ки особи пiд час її перебування за кордоном фактично не реалiзуються. Це не означає, однак, що особа втратила такi права. Окремi ж права та обов'яз-ки особи реалiзуються саме пiд час її перебування за кордоном.

103

Сталiсть громадянства виявляється в його безперервностi. Безпе-рервнiсть громадянства означає його наявнiсть з моменту набуття i до мо-менту припинення. Змiст стану громадянства рухливий i залежить вiд змiсту вiдповiдного законодавства, хоча сам стан при цьому залишається везмiнним. Разом з тим ця незмiннiсть не означає нерозривностi грома-дянства. Сталiсть громадянства е головною ознакою, яка вiдрiзняє його вiд правових зв'язкiв, що виникають мiж державою та iноземцями, якi постiйно або тимчасово мешкають на її територiї.

Рисою громадянства звичайно вважається також те, що воно грун-гується на фактичному зв'язку особи i держави. Але ця риса не має абсо-лютного значення. Наявнiсть у особи фактичного зв'язку з державою не завжди свiдчить про те, що вона має громадянство. З iншого боку, iсну-ють випадки, коли громадянин втрачає зв'язок зi своєю державою, але зберiгає громадянство.

Змiст конституцiйно-правового iнституту громадянства виявляється при аналiзi вiдповiдного законодавства. Закони про громадянство i деякi конституцiї визначають порядок набуття i припинення громадянства.

Головним i об'єктивно найбiльш реальним способом набуття грома-дянства є фiлiацiя, або набуття громадянства за народженням. Фiлiацiя пов'язана з моментом народження, а її змiст визначається двома принци-пами - <права кровi> i <права грунту>. Однак у рядi країн Латинської Америки набуття громадянства у порядку фiлiацiї не має прямого вiдно-шення до моменту народження. Тут стан громадянства у вiдповiдних ви-падках виникає з моменту повнолiття i пов'язується з наявнiстю в особи полiтичних прав, насамперед виборчого права. З моменту народження в цих країнах особа лише набуває державної належностi.

iсторично першим був прийнятий принцип <права кровi>. Вiн ста-новив ще принцип римського права. У феодальну епоху народження на територiї, пiдвладнiй конкретному суверену, призводило до встановлення правового зв'язку пiдданства. Звiдси i виник принцип <права грунту>, що домiнував у Європi до кiнця XVIII ст. <Право кровi> знову набуло значен-ня пiсля його закрiплення у французькому Цивiльному кодексi 1804 р. (кодексi Наполеона).

Сучасне законодавство про громадянство переважної бiльшостi країн встановило змiшаний принцип, за яким домiнуючим є <право кровi>, що узгоджується з елементами <права грунту>. Так, за <правом грунту> визначається громадянство дiтей, батьки яких невiдомi. <Право грунту> зберiгає домiнуюче або рiвне з <правом кровi> значення в лати-ноамериканських країнах, а також у країнах, право яких iсторично по-ходить вiд англiйської правової системи.

104

Наявнiсть у законодавствi рiзних пiдходiв до визначення громадян-ства за народженням призводить до явища подвiйного громадянства (бiпатризму). Причинами такого явища також можуть бути розбiжнiсть змiсту законодавства рiзних країн про порядок набуття громадянства за волевиявленням, територiальнi змiни тощо. Але нерiдко тут головну роль вiдiграє саме наявнiсть колiзiй мiж <правом кровi> i <правом грунту>.

Наприклад, згiдно з чотирнадцятою (XIV) поправкою до Конституцiї СiЛА, фiлiацiя вiдбувається за принципом <права грунту>. Цей принцип не поширюється на дiтей дипломатiв, консулiв i деяких iнших категорiй iно-земцiв. Однак припускається можливiсть набуття громадянства на основi <права кровi>: американським громадянином є особа, яка народилася за кордоном у батькiв, якi є американськими громадянами. Характерно, що в такому випадку фiлiацiя обмежена тiльки одним поколiнням народжених за кордоном. Це застереження зумовлене намiром запобiгти практицi бi-патризму, але його не можна вважати абсолютно ефективним. Зокрема, громадянин США, який за законом набув цього стану за <правом кровi>, народившись на територiї iншої держави, де дiє <право грунту>, за звичай-них умов буде вважатись i громадянином цiєї держави. З iншого боку, осо-ба, яка народилася на територiї США у громадян iноземної держави, де домiнує <право кровi>, також може стати бiпатридом.

У законодавствi бiльшостi країн не визначаються юридичнi наслiдки подвiйного громадянства. Водночас передбачаються рiзнi заходи щодо запобiгання цьому явищу. Так, для запобiгання випадкам бiпатриз-му майже в усiх розвинутих країнах законодавче встановлено, що одру-ження жiнки з iноземцем автоматично не впливає на її громадянство. Для лiквiдацiї бiпатризму нерiдко використовується практика оптацiї, тобто вибору громадянства. Порядок оптацiї встановлюється в законо-давствi i мiжнародних договорах. Найчастiше оптацiя має мiсце у зв'яз-ку з територiальними змiнами та укладанням спецiальних мiждержавних угод про запобiгання подвiйному громадянству та усунення його.

iснують, проте, й угоди, якi припускають можливiсть подвiйного громадянства. Про це прямо зазначається в конституцiях деяких держав. При цьому, як правило, робляться посилання на iснуючi мiж вiдповiдни-ми країнами так званi особливi зв'язки iсторичного характеру. Прикла-дами таких угод є договори про подвiйне громадянство мiж iспанiєю та рядом латиноамериканських держав. У ст. 11 Конституцiї iспанiї застере-жено, що <в цих країнах, навiть якщо вони не визнають за своїми грома-дянами такого права на взаємнiй основi, iспанцi можуть натуралiзуватись без втрати свого громадянства за народженням>. У ст. 62 Конституцiї Росiї записано, що <громадянин Росiйської Федерацiї може мати грома-

105

дянство iноземної держави (подвiйне громадянство) вiдповiдно до феде-рального закону або мiжнародного договору Росiйської Федерацiї>. Подiбний пiдхiд до подвiйного громадянства є майже винятком. Бiпат-ризм звичайно розглядається як аномалiя не тiльки в нацiональному, а й у мiжнародному правi.

Особливостi такого способу набуття громадянства, як фiлiацiя, вияв-ляються у розв'язаннi питань громадянства дiтей, народжених у так званих змiшаних шлюбах, тобто коли їхнi батьки є громадянами рiзних держав. За-конодавство цiлого ряду розвинутих країн для таких випадкiв передбачає фiлiацiю за принципом <права кровi> батька (Бельгiя, Грецiя, iспанiя, Японiя тощо). iншими словами, дитина стає громадянином держави грома-дянства батька. У бiльшостi країн у цьому вiдношеннi визнано рiвнiсть ста-тей, i громадянство дитини встановлюється за узгодженням мiж батьками.

iншим способом набуття громадянства є натуралiзацiя, або набут-тя громадянства за волевиявленням особи. Водночас натуралiзацiя - це процедура, яка здiйснюється компетентним органом вiд iменi держави i виявляється в наданнi громадянства цiєї держави особi на її прохання або за її згодою.

Натуралiзоване громадянство, як правило, надається особi, яка не є громадянином iншої держави. В деяких країнах набуття громадянства за волевиявленням означає автоматичну втрату попереднього громадян-ства. У бiльшостi ж країн втрата попереднього громадянства настає лише за рiшенням компетентних органiв. Надання натуралiзованого громадян-ства звичайно здiйснюється в iндивiдуальному порядку, хоча трапляють-ся випадки колективної натуралiзацiї. Останнi насамперед пов'язанi з оп-тацiєю громадянства. Щодо цього саму оптацiю слiд розглядати як рiзно-вид натуралiзацiї.

Надання громадянства в порядку натуралiзацiї звичайно потребує чiтко вираженого (у формi вiдповiдної заяви) волевиявлення особи, яка бажає його набути. Але за певних обставин таке волевиявлення практич-но вiдсутнє, i лише домислюється згода на натуралiзоване громадянство. Це має мiсце при набуттi натуралiзованого громадянства неповнолiтнiми. Загальноприйнятим є принцип, за яким дiти до досягнення певного вiку автоматично змiнюють своє громадянство разом iз своїми батьками (довiльна натуралiзацiя).

iндивiдуальна натуралiзацiя практично завжди пов'язана з певними умовами, або вимогами. Щ вимоги можуть як обмежувати можливостi на-туралiзацiї, так i полегшувати її. Головною умовою натуралiзацiї є так зва-не укорiнення. Згiдно з цiєю умовою, особа, яка претендує на здобуття гро-мадянства конкретної держави, повинна до подання вiдповiдної заяви про-

106

тягом певного часу проживати на її територiї. Встановлення вiдповiдного строку має на метi надання iноземцевi можливостi iнтегруватись у нове для нього суспiльне середовище i належним чином проявити себе.

Конституцiї i законодавство про громадянство встановлюють рiзнi строки укорiнення. Звичайним є п'ятирiчний строк, хоча в деяких країнах вiн сягає десяти рокiв (Бельгiя, iспанiя). У Скандинавських країнах строк укорiнення визначений у сiм рокiв. З iншого боку, в латиноамериканських країнах цей строк дорiвнює двом рокам. Водночас у бiльшостi країн при-пускається можливiсть скорочення перiоду укорiнення. Наприклад, в iспанiї вiн може бути зменшений до п'яти рокiв i навiть до двох рокiв для осiб, якi претендують на натуралiзоване громадянство i зробили <значнi по-слуги> цiй державi. У Францiї п'ятирiчний строк укорiнення може бути скорочений до двох рокiв для тих, хто протягом цих двох рокiв провчився у французькому унiверситетi або iншому вищому навчальному закладi, <зробив або може зробити важливi послуги своїми талантом або здiбностя-ми>. В Норвегiї припускається можливiсть скорочення строку укорiнення для громадян iнших Скандинавських держав та Фiнляндiї.

З юридичної точки зору, умова укорiнення пов'язується з так зва-ним домiцилiєм, який у даному випадку означає факт постiйного прожи-вання особи у вiдповiднiй країнi, а також намiр обрати її мiсцем свого постiйного проживання, одруження i, як наслiдок, натуралiзацiї.

Законодавство й адмiнiстративна практика визначають також iншi умови, що обмежують можливостi натуралiзацiї. Серед них слiд назвати на-явнiсть певного рiвня матерiального добробуту, квалiфiкацiї та професiйної пiдготовки, повагу до закону, вiдсутнiсть заборгованостi щодо сплати по-даткiв тощо. Звичайною є вимога знання державної мови.

З iншого боку, порядок натуралiзацiї може бути спрощений. Спро-щеним є порядок реiнтеграцiї, тобто поновлення в громадянствi. У дея-ких країнах полегшена процедура натуралiзацiї встановлена для осiб корiнної нацiональностi (Болгарiя, Грецiя, iзраїль, ФРН та iншi). Майже завжди зазначена процедура вимагає прийняття присяги на вiрнiсть.

Однак навiть виконання всiх формальних вимог процедури нату-ралiзацiї не гарантує набуття громадянства. Законодавство зарубiжних країн не визнає за особою права на натуралiзацiю. Натуралiзацiя є дозвiльною за своїм характером процедурою, пов'язаною з принципом дер-жавного суверенiтету. В рiзних країнах цю процедуру здiйснюють рiзнi ор-гани. Звичайно вiдповiднi повноваження належать мiнiстерству внутрiшнiх справ, але iнодi вони вiднесенi до судових органiв або до глави держави.

iснують також i iншi способи набуття громадянства, однак голов-ними є фiлiацiя i натуралiзацiя.

107

Для характеристики iнституту громадянства важливими є питання припинення громадянства, а саме: вихiд iз громадянства, власне втрата громадянства i позбавлення громадянства.

Вихiд iз громадянства здiйснюється у вiльному або дозвiльному порядку. У бiльшостi країн прийнята дозвiльна процедура виходу з гро-мадянства. Заяву про вихiд розглядають компетентнi органи. Вони врахо-вують юридичнi й фактичнi обставини, що склалися у зв'язку з цiєю за-явою, i за певних умов можуть вiдмовити. Проте в жоднiй з розвинутих країн можливiсть виходу з громадянства не заперечується.

У США, Великобританiї та в деяких iнших країнах визнаний прин-цип вiльного виходу з громадянства. Вiн здiйснюється у формi односторон-ньої вiдмови особи вiд свого громадянства i не потребує дозволу державної влади. У деяких країнах, де встановлений цей принцип, свобода виходу з громадянства обмежена для окремих категорiй осiб. Наприклад, у ФРН такi обмеження визначенi для суддiв, державних службовцiв та iнших. Практич-но завжди не припускається або суворо, обмежується можливiсть виходу з громадянства в той час, коли вiдповiдна країна перебуває у станi вiйни.

Законодавством окремих країн передбачено власне втрату грома-дянства, тобто автоматичну втрату громадянства за певних умов. Най-частiше умовою такої втрати громадянства є натуралiзацiя в iншiй дер-жавi. Звичайно, в країнах, де встановлений дозвiльний порядок виходу з громадянства, не припускається його автоматична втрата. У країнах, де визнаний принцип вiльного виходу з громадянства, автоматична втрата його є звичайною процедурою.

Однiєю з форм припинення громадянства є його позбавлення. Позбав-лення громадянства, набутого в порядку фiлiацiї, називається де-нацiоналiзацiєю, а позбавлення натуралiзованого громадянства - денату-ралiзацiєю. Денатуралiзацiя є досить звичайною процедурою. Вона нерiдко пов'язана з рiзного роду протиправними дiями, зокрема з набуттям особою громадянства з порушенням закону. Вiдносно ординарний характер денату-ралiзацiї зумовлений тим, що в зарубiжнiй полiтико-правовiй теорiї пошире-на концепцiя, за якою юридичний зв'язок мiж державою i натуралiзованим громадянином вужчий за обсягом встановлених прав i обов'язкiв i менш стiйкий, нiж зв'язок мiж державою та її природженим громадянином.

Що ж стосується денацiоналiзацiї, то її можливiсть пов'язується з державним суверенiтетом. Зокрема, згiдно зi ст. 89 Кодексу законiв про громадянство Францiї, особа може бути позбавлена французького грома-дянства у разi засудження її за злочини проти безпеки держави, за ухи-лення вiд обов'язкiв, встановлених законом про вiйськову повиннiсть, за дiї на користь iншої держави, що завдають шкоди iнтересам Францiї, та

108

в деяких iнших випадках. Тим самим має мiсце сполучення кримiналь-но-правової i конституцiйно-правової вiдповiдальностi. Проте законодав-ство переважної бiльшостi країн не припускає денацiоналiзацiю, пов'язу-ючи це з тим, що громадянство за народженням є одним з невiдчужува-них, природних прав людини.

Вiдмiннiсть у регламентацiї питань громадянства в рiзних країнах iнодi призводить до виникнення такого явища, як вiдсутнiсть громадян-ства (апатризм). Як i подвiйне громадянство, апатризм з позицiй нацiонального i мiжнародного права сприймається негативно.

З iнститутом громадянства пов'язанi iнститути полiтичного при-тулку та екстрадицiї (видачi). Вони також спiввiднесенi як з нацiональ-ним, так i з мiжнародним правом.

Конституцiї багатьох держав встановлюють основи правової регла-ментацiї притулку. <iноземець, позбавлений у своїй країнi можливостi ре-ально користуватися демократичними свободами, гарантованими iталiй-ською Конституцiєю, має право притулку на територiї Республiки>, - запи-сано в ст. 10 Конституцiї iталiї. У ст. 27 Конституцiї Болгарiї зазначено, що <Республiка Болгарiя надає притулок iноземцям, переслiдуваним за їхнi пе-реконання або дiяльнiсть на захист мiжнародне визнаних прав i свобод>. Водночас у деяких конституцiях прямо забороняється видача iноземцiв, якi переслiдуються за полiтичну дiяльнiсть. Нерiдко в основних законах також забороняється видача iноземним державам своїх громадян. Окремi консти-туцiї встановлюють загальнi засади правового режиму iноземних громадян.