2. Права i свободи в теорiї конституцiоналiзму. Принципи конституцiйного статусу особи

Теоретичне обгрунтування природи прав i свобод особи тiєю чи iншою мiрою пов'язане iз змiстом практично всiх полiтико-правових iдей загального характеру. Однак iснують такi-iдеї, головним призначенням яких є тлумачення саме феномена прав i свобод.

До цих iдей насамперед належить теорiя природного права, а точнiше - концепцiя прав людини i громадянина, що є однiєю з складо-вих цiєї теорiї. Теорiя природного права активно використовувалася но-вими соцiальними силами у перiод революцiй XVII-XVIII ст.ст. у їхнiй боротьбi за полiтичну владу. За цiєю теорiєю, люди природно є носiями незалежних вiд влади прав, що iснують поза волею держави, але держа-ва повинна додержуватись i захищати їх. Для цього природнi права i сво-боди закрiплюються в законодавствi.

109

До природно-правових поглядiв минулого звертаються сучаснi вченi, вiдповiдним чином iнтерпретуючи їх. Нерiдко навiть пишуть про вiдродження школи природного права. iдеї згаданої теорiї використову-ють також зарубiжнi конституцiоналiсти. Деякi з них вважають, що над правом у цiлому є норми, якi iснують об'єктивно, незалежно вiд чиєїсь волi. Цi норми виводять або прямо пов'язують iз сутнiстю природних прав людини. iнакше кажучи, природнi права ставляться над позитивним правом i розглядаються як критерiй оцiнки його змiсту. Така теоретична конструкцiя не завжди узгоджується з практикою. Проте загальний змiст теорiї природного права не можна сприймати негативно. Вiдповiднi iдеї мають демократичне звучання, а реалiзацiя їх охоплює рiзнi аспекти суспiльного i державно-полiтичного життя.

Визначаючи змiст концепцiї прав людини i громадянина, необхiдно вказати, що вона вiдображає дуалiзм у поглядах на громадянське суспiльство i державу. Як зазначалося, природнi права належать особi без-посередньо. Роль держави при цьому зводиться до забезпечення умов для їх реалiзацiї. Нерiдко сукупнiсть природних прав позначається термiном <права людини>. До цих прав звичайно вiдносять рiзнi права i свободи осо-би, пов'язанi з її iснуванням та дiяльнiстю як абстрактного iндивiда. На вiдмiну вiд таких прав i свобод, <права громадянина> визначаються i вста-новлюються державою. Головне їх призначення - забезпечити участь осо-би в державно-полiтичному життi шляхом надання їй вiдповiдних юридич-них можливостей. Цим особа як суб'єкт конституцiйних правовiдносин, по сутi, ставиться в певну залежнiсть вiд держави.

У зв'язку з цим не можна не звернути увагу на протирiччя у змiстi прийнятої в зарубiжному конституцiоналiзмi тези про принципову рiвнiсть мiж особою i державою як суб'єктами конституцiйного права або навiть про зверхнiсть першої щодо другої. Зверхнiсть особи щодо держа-ви насамперед пояснюється тим, що основнi закони зорiєнтованi на iсну-вання чiткої межi мiж суспiльною i приватною сферами, а встановленi в їхнiх нормах заборони i дозволи стосуються лише держави та її органiв.

Ця безумовно демократична формула далеко не завжди знаходить пiдтвердження в державно-полiтичному життi. Слiд зважити й на те, що дер-жава та її органи мають специфiчнi, притаманнi тiльки їм владнi права (пов-новаження). У рамках правовiдносин, пов'язаних iз здiйсненням таких пов-новажень, держава об'єктивно виступає як вихiдний суб'єкт. Про це свiдчить i наявнiсть певних захисних прав особи: право на судовий або адмiнiстратив-ний захист вiд неправомiрних дiй державних органiв, на вiдшкодування збиткiв, завданих такими дiями, тощо. Цi права, за умов iснування ефектив-них механiзмiв реалiзацiї, мають велике значення i є важливим елементом правового статусу особи.

Самi ж права людини i громадянина в конституцiйнiй теорiї i прак-тицi нерiдко ототожнюються вiдповiдно з особистими i полiтичними права-ми. iснують також iншi визначення прав i свобод, зовнi не узгодженi зi змiстом концепцiї прав людини i громадянина. Зокрема, у теорiї серед полiтичних прав видiляють тi, що пов'язанi з участю особи в процесi фор-мування та здiйснення державної влади, i називають такi права власне полiтичними. Говорять також про iндивiдуальнi та публiчнi (соцiальнi) права, як визначення особистих прав використовують поняття <грома-дянськi права> тощо.

Дуалiзм особистих та полiтичних прав i свобод як прав людини i громадянина має певне загальнополiтичне i конституцiйне значення. На основi аналiзу розмежування цих прав i свобод та з урахуванням практи-ки їх реалiзацiї можна зробити висновки щодо характеру спiввiдношення суспiльства i держави у конкретнiй країнi, природи iснуючого тут полiтич-ного режиму.

У багатьох конституцiях вiдмiннiсть мiж правами людини i громадя-нина вiдбивається у формулюваннях вiдповiдних статей. Коли йдеться про права людини, звичайно використовуються визначення <кожний>, <нiхто>, <усi> або <визнається право>, <гарантується свобода> та подiбнi словосполу-чення абстрактного, безособового характеру. Що ж до прав громадянина, то вони, як правило, адресованi саме громадянам: <громадянин (громадяни) може> тощо. iнодi права громадянина формулюються як права народу (Японiя) або як права осiб певної нацiональної (етнiчної) належностi (iспанiя, ФРН). Однак i тут наявнiсть їх прямо пов'язується зi станом гро-мадянства. Спiввiдношення мiж вiдповiдним чином сформульованими пра-вами людини i правами громадянина в основних законах рiзних держав не-однаковi, що вiдображає рiзнi пiдходи в конституцiйнiй теорiї та практицi.

З теоретичним обгрунтуванням природи прав i свобод особи тiсно пов'язана також iдея правової держави. Сучасна теорiя правової держави ви-пливає з концепцiї видатного нiмецького фiлософа XVIII ст. iммануїла Кан-та. Сфера свободи iндивiда становила першооснову концепцiї i. Канта. На його думку, iндивiд може робити все, що не заборонено законом, i така по-ведiнка буде правомiрною. Держава може втручатися лише у випадках, ко-ли особа порушує вимоги права. Особу, за i. Кантом, не можна розглядати як засiб досягнення будь-яких благ чи навiть так званих спiльних iнтересiв. Держава - це об'єднання великої кiлькостi людей, пiдпорядковане праву. Останнє ж має грунтуватися на людському розумi i свободi.

Вчення про правову державу номiнальне вважалося прiоритетним у державно-правовому розвитку Нiмеччини XIX-XX ст.ст. Сучасна теорiя правової держави знайшла своє вiдображення в конституцiйному

111

текстi. В загальнiй формi це зроблено в ст. 20 Основного закону ФРН:

<Законодавство зв'язане конституцiйним устроєм, виконавча влада i пра-восуддя - законом i правом>. Водночас якiсть вищої цiнностi визнається за правами, сформульованими в конституцiї. У ст. 1 Основного закону сказано, що <основнi права зобов'язують законодавство, виконавчу владу i правосуддя так само, як i дiюче право>. Захист прав людини проголо-шується головною функцiєю правової держави.

Формула <правова держава> має мiсце в Конституцiї iспанiї:

<iспанiя - соцiальна, правова i демократична держава> (ст. 1). Про право-ву державу йдеться також в основних законах майже усiх держав Цент-ральної i Схiдної Європи, а також тих, що утворилися на теренi колишньо-го СРСР. Нерiдко вони мiстять норми, що сприяють бiльш конкретному тлумаченню самого поняття правової держави. <Права i свободи людини та громадянина є безпосередньо дiючими. Вони визначають смисл, змiст i за-стосування законiв, дiяльнiсть законодавчої i виконавчої влади, мiсцевого самоврядування i забезпечуються правосуддям>, - записано в ст. 18 Кон-ституцiї Росiї. Подiбнi за змiстом положення можна знайти в основних за-конах Казахстану, Киргизстану, Словенiї та деяких iнших держав.

За змiстом поняття правової держави слiд тлумачити iншi консти-туцiйнi положення. Зокрема, як зазначено в ст. 10 Конституцiї Естонiї, <встановленi права, свободи i обов'язки не виключають iснування iнших прав, свобод i обов'язкiв, що випливають зi смислу Конституцiї або узгоджу-ються з ним, а також вiдповiдають принципам людської гiдностi, соцiальної i правової держави>. Аналогiчного характеру положення мiстять основнi за-кони Киргизстану, Росiї та Словенiї.

Треба додати, що в сучаснiй юридичнiй лiтературi за рубежем розрiзняються поняття формально-правової i матерiально-правової держа-ви. Перше позначає державу, в якiй управлiння побудоване на фор-мальнiй законностi, на виконаннi вимог права, якими б вони не були, друге - державу, пiдпорядковану праву, заснованому на iмперативних гуманiтарних цiнностях загального характеру. Згаданi цiнностi не можна не враховувати, оскiльки, як вважають прихильники вiдповiдного пiдхо-ду, це б знищило самий сенс права. Сказане об'єктивно має ключове зна-чення при визначеннi критерiїв правової державностi.

Своєрiдним еквiвалентом концепцiї правової держави є iдея пануван-ня (верховенства) права, поширена в англомовних країнах. Сучасне ро-зумiння цiєї iдеї багато в чому зумовлене змiстом концепцiї, сформульова-ної в кiнцi XIX ст. вiдомим британським державознавцем А. Дайсi. Вiн сприймав панування права як його верховенство, протиставлене адмiнiстра-тивнiй сваволi. Водночас у пануваннi права А. Дайсi вбачав рiвнiсть перед законом, або рiвну пiдлеглiсть усiх одним i тим самим законам.

112

Нинi концепцiя А. Дайсi не втратила своєї привабливостi для ба-гатьох авторiв. Але їхнi оцiнки панування права ширшi за змiстом. У роз-робцi своїх концепцiй сучаснi автори застосовують рiзнi пiдходи, хоч май-же завжди iдея панування права пов'язується з визнанням iснування ши-рокого кола прав i свобод, їх процесуальних гарантiй та демократичних принципiв судочинства. Послiдовники А. Дайсi вважають, що органи ви-конавчої влади повиннi не тiльки дiяти вiдповiдно до вимог права, а й пiдпорядковуватись йому. Водночас вони вказують на необхiднiсть захис-ту особи вiд зловживання цих органiв своїми повноваженнями.

Важливу роль у з'ясуваннi природи прав i свобод особи та її кон-ституцiйного статусу в цiлому вiдiграють принципи цього статусу. До таких принципiв звичайно вiдносять свободу i рiвнiсть. i це не випадко-во: вiдповiднi фiлософськi категорiї тiсно взаємопов'язанi.

Принципи конституцiйного статусу особи є складовою полiтико-право-вої теорiї. Вони являють собою певнi теоретичнi узагальнення, сформульо-ванi в процесi осмислення суспiльно-полiтичного розвитку. Проблеми свобо-ди i рiвностi були присутнi в теорiї конституцiоналiзму протягом усього перiоду iї становлення i розвитку. З iншого боку, принципи конституцiйно-го статусу особи можна розглядати як важливий елемент його самого. У та-кому випадку вони мають нормативно-правовий характер. З самого початку iснування сучасної державностi в конституцiях у тiй чи iншiй формi (звичай-но у загальнiй) фiксують вимогу свободи i рiвностi особи. Так, Декларацiя прав людини i громадянина 1789 р. починалася словами: <Люди народжу-ються i залишаються вiльними та рiвними в правах>.

Традицiйне для зарубiжного конституцiоналiзму тлумачення свободи полягає в тому, що її звичайно сприймають як вiдсутнiсть широких обме-жень дiяльностi особи. Але це не означає абсолютної свободи. Держава встановлює певнi вимоги, яким повинна вiдповiдати дiяльнiсть кожної осо-би. Межею свободи будь-якої людини є свобода iнших людей. Цi iдеї знайшли своє вiдображення в конституцiйних текстах. Зокрема, у ст. 2 Ос-новного закону ФРН зафiксовано: <Кожний має право на вiльний розвиток своєї особистостi, оскiльки вiн не порушує права iнших i не йде супроти конституцiйного порядку чи моралi>. Аналогiчнi або близькi за змiстом по-ложення мiстять конституцiї багатьох держав.

iнодi свобода розглядається не як загальний принцип, а як одне з конкретних прав особи - право на свободу. Зокрема, такi формулювання можна знайти в конституцiях iспанiї та Японiї. Це має iсторичну тра-дицiю: декларацiї прав i свобод, проголошенi у XVIII ст., фактично вiдно-сили до особистих прав i свобод право на життя, свободу, рiвнiсть i забез-печення людської гiдностi.

113

Звичайно принцип свободи деталiзується у проголошених в консти-туцiях особистих правах i свободах. Останнi тiсно пов'язанi з поняттям процесуальних гарантiй прав i свобод. Деякi автори видiляють процесу-альнi гарантiї в окрему групу особистих прав - прав обвинуваченого в су-довому процесi. Проте змiст процесуальних гарантiй ширший. Вiн охоп-лює не тiльки процедури судочинства, а й попереднi процесуальнi стадiї.

В основних законах багатьох держав встановлюються загальнi ви-моги законностi проведення затримань, арештiв, обшукiв та iнших про-цесуальних дiй. Конституцiї закрiплюють окремi демократичнi засади су-дочинства. iнодi тут можна знайти положення про принципи застосуван-ня кримiнальних покарань. У найширшому обсязi це вiдображено в новiтнiх конституцiях Грецiї, iспанiї, Португалiї i Швецiї, а також у кон-ституцiях 90-х рокiв XX ст. Вiдповiднi конституцiйнi положення несуть на собi вiдбиток змiсту мiжнародних документiв про права людини.

Тi ж самi питання регламентуються i окремими старими консти-туцiями. Наприклад, процесуальнi гарантiї прав i свобод особи та демокра-тичнi засади судочинства у США зафiксованi в Бiллi про права 1791 р. (першi десять поправок до конституцiї). У ст. 4 цього акта (четверта по-правка) йдеться про <право народу на охорону особи, житла, паперiв i май-на вiд необгрунтованих обшукiв та арештiв>, а також встановлюються де-якi загальнi вимоги до змiсту вiдповiдних ордерiв та умови їх видачi. Принцип, проголошений у ст. 5 Бiлля про права, називається привiлеєм проти самозвинувачення. Згiдно з цiєю статтею, <нiхто не буде примуше-ний свiдчити проти самого себе>. Нарештi, в ст. 6 сформульоване право на захист у судовому процесi i визначенi певнi засади судочинства.

Вiдповiднi конституцiйнi положення конкретизуються в законо-давствi та в iнших правових джерелах. В англомовних країнах велику роль у визначеннi змiсту процесуальних гарантiй вiдiграють судовi пре-цеденти. Як би там не було, конституцiйне закрiплення процесуальних гарантiй надає їм вищого авторитету i полiтичної значущостi.

Значення судового захисту прав i свобод особи передусiм зумовле-не характером i змiстом прийнятих принципiв судочинства, зокрема гласнiстю судового розгляду, доступнiстю суду, презумпцiєю невинностi тощо. Конституцiйне i в цiлому юридичне оформлення демократичних принципiв судочинства є одним iз досягнень суспiльно-полiтичного роз-витку. Однак це не означає, що тут усi проблеми вже вирiшенi. Наприк-лад, iснує проблема суду присяжних, який прийнято розцiнювати як на-очне пiдтвердження демократизму судоустрою i судочинства.

Цiкаво простежити сучасну еволюцiю суду присяжних у Великобри-танiї - батькiвщинi цього iнституту. Участь присяжних у судовому

114

засiданнi традицiйно розглядається британською наукою як гарантiя забез-печення справедливостi правосуддя, проте розвиток законодавства з питань судоустрою i судочинства свiдчить про наявнiсть стiйкої тенденцiї до зву-ження компетенцiї суду присяжних i обмеження реального демократизму в дiяльностi вiдповiдних судових установ. Так, у 60-i роки XX ст. було скасо-вано принцип одноголосностi присяжних у винесеннi вердикту. У повоєннi часи кiлька разiв зменшувалося число безумовних, тобто без зазначення мо-тивiв, вiдведень присяжних захистом. Тим самим сталося звуження обсягу процесуальних гарантiй. До того ж в останнi десятилiття законодавче роз-ширено кiлькiсть складiв злочинiв, якi розглядаються без участi присяж-них. Фактично мiнiмальна частина кримiнальних i цивiльних справ розгля-дається у судi присяжних. Усе це, однак, не заперечує той факт, що суд при-сяжних зберiгає значний прогресивний потенцiал.

Характеризуючи конституцiйний статус особи, слiд також про-аналiзувати iнший його принцип - принцип рiвностi, юридичний змiст якого виявляється у визнаннi рiвностi всiх перед законом, в наданнi усiм громадянам однакових прав i обов'язкiв. Принцип рiвностi означає вiдсутнiсть закрiпленої в правi дискримiнацiї з будь-яких ознак.

Принцип рiвностi вiдображений практично в усiх конституцiях. <Усi люди рiвнi перед законом. Чоловiки i жiнки рiвноправнi. Нiкому не може бути завдано шкоди або вiддано перевагу за ознаками його статi, йо-го походження, його раси, його мови, його вiтчизни i мiсця народження, його вiросповiдання, його релiгiйних або полiтичних переконань>, - за-писано в ст. З Основного закону ФРН.

Згiдно з поширеною лiберальною концепцiєю прав i свобод, завдан-ня держави в основному обмежувалося створенням юридичних умов для їх реалiзацiї. iнакше кажучи, проголошення рiвноправностi громадян у суспiльствi означало, що реалiзацiя прав є передусiм приватною справою кожної особи. Однак з часом, в умовах так званої держави загального бла-годенства, остання взяла на себе вiдповiдальнiсть за забезпечення не тiльки юридичних, а й певних матерiальних гарантiй цих прав (наприк-лад, безкоштовна юридична допомога неiмущим та малоiмущим).

Необхiднiсть забезпечення державою прав i свобод iнодi проголо-шується в основних законах. Наприклад, у ст. З Конституцiї iталiї запи-сано: <Завдання Республiки - усувати перешкоди економiчного i соцiального порядку, якi, фактично обмежуючи свободу i рiвнiсть грома-дян, заважають повному розвитку людської особистостi та дiйснiй ефек-тивнiй участi всiх трудящих у полiтичнiй i соцiальнiй органiзацiї країни>. Однак практичнi можливостi реалiзацiї прав i свобод нерiдко прямо пов'язанi з матерiальним становищем суб'єктiв.

115

З принципом рiвностi пов'язаний i факт проголошення в новiтнiх конституцiях державного захисту прав та iнтересiв нацiональних меншин. Так, у ст. 6 Конституцiї iталiї сказано, що <Республiка вiдповiдними засо-бами охороняє мовнi меншини>. У ст. З Конституцiї iспанiї записано, що <багатство рiзних мовних вiдтiнкiв у країнi є культурною цiннiстю, яка ко-ристується особливою повагою i захистом>. Захист прав нацiональних мен-шин, iнтересiв рiзних етнiчних груп передбачено також конституцiйними актами Канади, Швецiї та деяких iнших держав.

Про права нацiональних меншин йдеться i у конституцiях держав Центральної та Схiдної Європи, а також тих, що утворилися на теренi ко-лишнього СРСР. В одних випадках вiдповiднi права подано в узагальненому викладi. Наприклад, у ст. 50 Конституцiї Бiлорусi проголошено, що <кож-ний має право зберiгати свою нацiональну належнiсть>. В iнших випадках встановлюється принцип так званої нацiонально-культурної автономiї вiдповiдних меншин. Так, у ст. 50 Конституцiї Естонiї встановлено, що <нацiональнi меншини мають право створювати для нацiональних культур-них потреб самовряднi установи>. Аналогiчне за змiстом положення мiстить ст. 45 Конституцiї Литви: <Нацiональнi громади громадян самостiйно займа-ються справами своєї нацiональної культури, освiти, благодiйництва, взаємо-допомоги. Держава надає пiдтримку нацiональним громадам>.

iнодi в конституцiях здiйснено бiльш детальну регламентацiю прав нацiональних меншин. До Конституцiї Словаччини включений спецiаль-ний роздiл (четвертий) пiд назвою <Права нацiональних меншин та етнiчних груп>. Тут зафiксовано право вiдповiдних громад на розвиток нацiональної культури, право одержувати iнформацiю рiдною мовою, право об'єднуватися в асоцiацiї на нацiональнiй основi, право на здобут-тя освiти рiдною мовою, право користуватися своєю мовою в офiцiйних стосунках, право брати участь у вирiшеннi справ, що їх безпосередньо стосуються, та деякi iншi. Водночас застережено, що використання усiх цих прав не повинно становити загрози суверенiтету i територiальнiй цiлiсностi держави чи призводити до дискримiнацiї iнших її громадян.

Докладно йдеться про права нацiональних меншин i в Конституцiї Словенiї. Крiм прав на нацiонально-культурну автономiю, тут викладенi так званi спецiальнi права iталiйської та угорської етнiчних груп. У ст. 64 цiєї Конституцiї до таких прав вiднесенi право вiльно користуватися нацiональ-ною символiкою, право на державне сприяння спiлкуванню з країнами своєї етнiчної тотожностi. Припускається делегування певних владних функцiй установам, що можуть бути створенi нацiональними меншинами. Останнi ма-ють бути прямо представленi у парламентi i на рiвнi мiсцевого самоврядуван-ня. Передбачається також прийняття спецiальних законiв про статус

116

iталiйської та угорської етнiчних груп. Щ закони можуть бути введенi тiльки за згодою представникiв цих груп. Характерно, що, згiдно зi ст. 83 Консти-туцiї Хорватiї, закони про статус нацiональних меншин вводяться за умови їх пiдтримки квалiфiкованою бiльшiстю складу нижньої палати парламенту. Тим самим цим законам надають, по сутi, конституцiйного характеру.

До особливостей конституцiйної регламентацiї слiд вiднести i те, що в окремих основних законах, прийнятих у 90-i роки, визнанi спецiальнi пра-ва осiб корiнної нацiональностi. Так, у ст. 5 Конституцiї Словенiї визнанi тдкi права за особами словенського походження, що мешкають на територiї цiєї держави, але не мають словенського громадянства. Там саме йдеться про державне сприяння вiдносинам з словенськими етнiчними групами в iнших країнах. У Конституцiї Румунiї у ст. 7, яка має назву <Румуни за ру-бежем>, зафiксовано, що держава сприяє змiцненню зв'язкiв з румунами, якi мешкають поза межами цiєї країни, i дiє з метою збереження та розвит-ку етнiчної, культурної та релiгiйної iдентичностi вiдповiдних осiб, зберiга-ючи при цьому повагу до законодавства iноземних держав. Подiбнi поло-ження можна знайти i в Конституцiї Македонiї (ст. 49).

Завершуючи аналiз змiсту конституцiйного статусу особи, слiд звер-нути увагу на проблему взаємозв'язку прав та обов'язкiв особи. В теорiї i практицi зарубiжного конституцiоналiзму наявнiсть такого зв'язку нерiдко заперечується. Хоч iснування обов'язкiв не вiдкидається, але во-ни не сприймаються в органiчному взаємозв'язку з правами. Деякi держа-вознавцi вважають, що такий взаємозв'язок призвiв би до обмеження прав особи. Теза про вiдсутнiсть взаємозв'язку прав i обов'язкiв звичайно аргу-ментується тим, що невиконання особою того чи iншого обов'язку не по-збавляє її прав. Такий пiдхiд дещо спрощує природу прав i обов'язкiв осо-би. Водночас немовби знiмається питання про обов'язки держави щодо за-безпечення проголошених у конституцiях прав i свобод особи.

Однак у змiстi новiтнiх конституцiй виявляються новi пiдходи до цьо-го питання. Так, у ст. 12 Конституцiї Португалiї (<Принцип єдностi прав i обов'язкiв>) записано, що <всi громадяни користуються правами i мають обов'язки, закрiпленi за ними Конституцiєю>. Аналогiчнi за характером по-ложення можна знайти в основних законах держав Центральної i Схiдної Європи, а також тих, що утворилися на теренi колишнього СРСР.

Проблема взаємозв'язку прав i обов'язкiв має ще один аспект. У теорiї зарубiжного конституцiоналiзму акцент у взаємовiдносинах особи i держави, врегульованих на основi вiдповiдних положень, ставиться на обов'язках держави. Конституцiйнi права особи розглядаються як формаль-на межа здiйснення державної влади. Обов'язки держави також визнають-ся межею здiйснення її влади: встановлюючи права i свободи особи, держа-ва обмежує себе i бере вiдповiднi обов'язки.

117

Такий пiдхiд тiєю чи iншою мiрою вiдображений у текстах основних законiв. <Повага й охорона людської особистостi є першорядним обов'язком держави>, - записано в ст. 2 Конституцiї Грецiї. <Людська гiднiсть недо-торканна. Поважати i захищати iї - обов'язок державної влади>, - прого-лошено в ст. 1 Основного закону ФРН. <Людина, її права i свободи є вищою цiннiстю. Визнання, дотримання i захист прав i свобод людини i громадя-нина - обов'язок держави>, - зафiксовано в ст. 2 Конституцiї Росiї.

iнодi про обов'язки держави щодо особи йдеться у бiльш загально-му планi, i вони пов'язуються iз здiйсненням державних функцiй у соцiально-економiчнiй сферi. Зокрема, вiдповiднi державнi обов'язки де-кларованi в роздiлi 3 Конституцiї iспанiї пiд назвою <Про основнi прин-ципи соцiальної та економiчної полiтики>.

Разом з тим у конституцiях iнодi вказується i на обов'язки особи щодо держави. У ст. 2 Конституцiї iталiї зафiксовано, <що Республiка визнає i гарантує невiд'ємнi права людини... i вимагає виконання непо-рушних обов'язкiв полiтичної, економiчної i соцiальної солiдарностi>. Майже аналогiчне за змiстом положення мiстить ст. 24 Конституцiї Грецiї. Подiбнi надмiрно узагальненi визначення обов'язкiв особи перед державою певною мiрою деформують природу її прав i свобод i об'єктив-но створюють грунт для довiльного тлумачення їх у конкретних ситу-ацiях взаємовiдносин держави i особи.

До сказаного слiд додати, що деякими теоретиками встановлення конституцiйних обов'язкiв особи перед державою розцiнюється як намiр позначити межу вiдповiдних вимог державної влади, тобто знову ж таки як самообмеження держави щодо особи та її прав i свобод. З цiєю думкою навряд чи можна погодитись, адже iснують зафiксованi в конституцiях i деталiзованi в законодавствi обов'язки особи захищати батькiвщину, сплачувати податки тощо. Такi обов'язки не зумовленi самообмеженням державної влади i мають, по сутi, об'єктивний характер.

«все книги     «к разделу      «содержание      Глав: 45      Главы: <   19.  20.  21.  22.  23.  24.  25.  26.  27.  28.  29. >