3. Конституцiйнi права i свободи та їх класифiкацiя. Виборче право як суб'єктивне право громадян

Конституцiйне закрiплення драв i свобод особи в рiзних країнах має свої особливостi, зумовленi нацiональними традицiями в розвитку полiтико-правової теорiї i практики. Переважна бiльшiсть конституцiй мiстить спецiальнi роздiли, в яких фiксуються права i свободи i якi звичайно пере-дують роздiлам, присвяченим регламентацiї основ органiзацiї i дiяльностi державного механiзму.

118

У преамбулi до Конституцiї Францiї записано: <Французький народ урочисто проголошує свою вiдданiсть правам людини i принципам нацiонального суверенiтету тiєю мiрою, якою вони були визначенi в Декла-рацiї 1789 року, пiдтвердженiй преамбулою до Конституцiї 1946 року>. От-же, тут має мiсце загальне визнання iнституту основних прав i свобод без будь-якої їх деталiзацiї.

Основою конституцiйної регламентацiї прав i свобод у СiЛА є першi десять поправок до федеральної Конституцiї, або Бiлль про права 1791 р. Та-кий пiдхiд можна було б вважати надто вузьким, якби не численнi судовi прецеденти з вiдповiдних питань, створенi верховним судом. Слiд також за-уважити, що в бiльшостi штатiв дiють власнi бiллi про права, або вiдповiднi роздiли конституцiй. У 60-80-i роки XX ст. майже в усiх штатах були прий-нятi поправки до конституцiй або навiть новi бiллi про права. Вони розши-рили обсяг конституцiйного регулювання прав i свобод особи.

Принципово iнший пiдхiд до регламентацiї прав i свобод у Велико-британiї. Тут немає акта конституцiйної значущостi, у якому б закрiпля-лися основи правового статусу особи. Окремi законодавчi акти вiдповiдно-го змiсту, прийнятi в ходi iсторичного розвитку, здебiльшого застарiли i не створюють цiлiсної картини. Прийнято вважати, що права i свободи у Великобританiї формулюються судами. Останнi в ходi судового розгляду приймають рiшення (судовi прецеденти), що обмежують дiї особи. Поза цими обмеженнями i перебуває сфера реалiзацiї прав i свобод.

Наведена схема формально вiдповiдає вiдомому принципу <все, що не заборонено, - дозволено>. Вона зовнi забезпечує майже абсолютний об-сяг прав i свобод. Однак подiбний висновок був би спрощенням. Суди не завжди точно формулюють прецеденти. Це призводить до довiльного ви-значення ними обсягу правового статусу особи та його окремих елементiв. До того ж, як свiдчить практика, далеко не всi права i свободи можуть бу-ти реально встановленi та ефективно забезпеченi в такий спосiб.

Подiбний пiдхiд до регламентацiї прав i свобод, на вiдмiну вiд прийнятого в iнших країнах, називають негативним. У цьому випадку норми конституцiйного права не встановлюють конкретнi права i свобо-ди, а шляхом заборон визначають сферу їх iснування.

Конституцiйнi права i свободи особи, залежно вiд характеру вiдоб-ражених в них суспiльних вiдносин, у зарубiжнiй науцi конституцiйного права звичайно класифiкують як особистi та полiтичнi. iнодi сюди додають i соцiально-економiчнi права, розглянутi вище. Наведена класифiкацiя є де-що умовною, оскiльки не сприяє точному визначенню групової належностi окремих прав i свобод. Наприклад, право на страйк мiстить елементи, поєднанi з полiтичним i соцiально-економiчним станом особи.

119

Особистi права i свободи - категорiя прав i свобод, що прямо не стосується стану громадянства iндивiда. Тому iнодi такi права визначає ються як iндивiдуальнi права або свободи фiзичної особи. Як зазначало-ся, їх також називають громадянськими правами, але така назва може призвести до непорозумiння, коли йдеться про конституцiйну (полiтичну) правоздатнiсть осiб, якi не є громадянами вiдповiдної держави. У текстах конституцiй прийнятi рiзноманiтнi формулювання особистих прав i сво-бод, але вони пiддаються узагальненням.

До категорiї особистих прав i свобод передусiм належить особиста не-доторканнiсть (особиста свобода). Її головний змiст - захист вiд необгрун-тованих арештiв. Вiдображена в багатьох конституцiях англiйська процесу-альна процедура *хабеас корпус>, встановлена законом ще в XVII ст., пе-редбачає перевiрку в судi обгрунтованостi арешту особи. В конституцiйнiй теорiї i практицi Францiї та деяких iнших країн прийняте ширше поняття безпеки особи, яке мiстить не тiльки гарантiї вiд безпiдставних арештiв i утримання пiд вартою, а й сукупнiсть процесуальних гарантiй прав особи в судовому процесi. Не викликає сумнiвiв той факт, що зазначенi правовi положення вiдiграють iстотну роль у формуваннi конституцiйного статусу особи. Проте їхня дiя може бути призупинена. Певну загрозу недоторкан-ностi особи становить проголошення надзвичайного стану. У конституцiях визначенi загальнi засади регламентацiї надзвичайного стану.

До змiсту поняття особистих прав i свобод входять також так званi свободи приватного життя - недоторканнiсть житла, таємниця кореспон-денцiї, свобода вибору мiсця проживання, свобода пересування, права i свободи, пов'язанi iз шлюбним станом та сiмейними вiдносинами тощо. Серед них слiд видiлити таємницю кореспонденцiї.

Однiєю з особливостей сучасної конституцiйної регламентацiї таємницi кореспонденцiї є те, що захистом забезпечуються не тiльки окремi, дещо ста-тичнi за формулюваннями права i свободи, що становлять змiст цього понят-тя (таємниця листування, телефонного зв'язку тощо), а й загальна свобода, визначена як свобода вiд посягань на iвформацiю приватного характеру. По-няття цiєї свободи має свої вiдмiнностi в рiзних країнах, але практично всю-ди посяганням визнають не лише перехоплення вiдповiдної iнформацiї, а й неофiцiйне збирання iнформацiї у так званих банках даних та її використан-ня проти волi i на шкоду iнтересам особи, чиї права порушенi.

Конституцiйнi положення про свободу вiд посягань на iнформацiю приватного характеру конкретизуються вiдповiдними законами. Бiльшiсть з них встановили право заiнтересованої особи на ознайомлення з iнфор-мацiєю, яка збирається та зберiгається в державних органах. Це право та-кож проголошене в деяких новiтнiх конституцiях. Визначаючи його безу-

120

мовно прогресивний характер, слiд вказати i на об'єктивну обмеженiсть, яка передусiм зумовлена рiзними застереженнями, встановленими в зако-нодавствi. Тi ж закони, в яких проголошено право iндивiда на ознайомлен-ня з iнформацiєю, нерiдко фактично заперечують його посиланнями на не-обхiднiсть забезпечення функцiонування державних органiв, збереження державної таємницi тощо.

До цього слiд додати, що свободи приватного життя є об'єктом постiйних посягань з боку каральних органiв. У боротьбi зi злочиннiстю технiчне перехоплення iнформацiї, зовнiшнє спостереження або iншi ви-ди подiбної дiяльностi є звичайною полiцейською практикою. Її основи встановлюються спецiальними законодавчими актами. Однак завжди iснувала й iснує проблема розмежування легальної та нелегальної прак-тики полiцiї, iнших каральних органiв, що безпосередньо зачiпає свобо-ди приватного життя. Нерiдко розв'язанню цiєї проблеми перешкоджа-ють самi законодавчi акти, невизначенiсть окремих положень яких доз-воляє припускатися рiзних тлумачень. Згадана проблема нерiдко має не тiльки юридичний, а й полiтичний характер.

Характеризуючи особистi права, необхiдно також визначитися що-до права приватної власностi, яке зарубiжнi дослiдники слушно вiдносять до вказаної категорiї прав i свобод. Як зазначалося, у старих консти-туцiях право на приватну власнiсть проголошувалось як одне з природ-них прав людини, що має невiдчужуваний характер. У цiлому ж це пра-во слiд сприймати не тiльки як одне з прав особи, а й як своєрiдну осно-ву, стрижень сукупностi її прав i свобод, що визначає змiст останнiх.

iншу категорiю прав i свобод становлять полiтичнi права i свободи. У поєднаннi з особистими правами i свободами вони утворюють так званий традицiйний каталог прав i свобод. У рiзних формах та обсязi вони прого-лошуються практично в усiх конституцiях. Для нормального розвитку полiтичного життя кожної країни найбiльше значення мають свобода слова (свобода висловлення своїх думок), свобода друку, свобода зборiв, мiтингiв та процесiй, свобода асоцiацiй (право на утворення об'єднань), право петицiй (звернень до державних органiв), виборче право та деякi iншi. Бiльшiсть з них може бути подiлена на елементи, якi також нерiдко сприймаються як окремi права i свободи. Наприклад, поняття виборчого права охоплює пра-во обирати, бути обраним, право на участь у виборчiй кампанiї тощо. Сво-бода асоцiацiй передбачає право на утворення полiтичних партiй, профспiлок тощо.

Складний характер має також спiввiдношення мiж окремими полiтичними правами i свободами. Так, свобода слова - це i самостiйне правове явище i елемент свободи друку або свободи зборiв. Предметнiшим

121

є поняття свободи висловлення своїх думок, яке означає, що особа може вiльно висловлювати думки у приватних бесiдах i листуваннi, на мiтин-гах i зборах, через засоби масової iнформацiї тощо.

Наведений перелiк полiтичних прав i свобод не є вичерпним. Зокре-ма, аналiз новiтнiх конституцiй дозволяє зробити висновок, що сюди може бути вiднесене право на участь у вирiшеннi державних справ, право на са-моврядування, право на посаду на державнiй службi тощо. Визнання цих прав i свобод розширює сферу конституцiйного регулювання вiдповiдних вiдносин, сприяє суспiльним iнтересам i iнтересам окремої особи.

На особливу увагу заслуговує таке полiтичне право, як виборче. Наслiдком реалiзацiї його є формування таких ланок державного ме-ханiзму, як парламент i нерiдко глава держави. Як зазначалося, саме з наявнiстю в особи виборчого права звичайно пов'язують стан її громадян-ства. Однак у деяких країнах припускається можливiсть участi у голосу-ваннi на мiсцевих i навiть загальних виборах iноземцiв.

Так, згiдно зi ст. 26 Конституцiї Австрiї, виборче право на основi встановленої за мiждержавними угодами взаємностi може бути надане осо-бам, якi не є громадянами цiєї держави. iснують i iншi подiбнi приклади.

Саме ж виборче право як суб'єктивне право особи (громадянина) подiляється на активне i пасивне виборче право. Активне виборче право - це встановлене законом право громадянина брати участь у виборах в орга-ни державної влади насамперед шляхом голосування. Пасивне виборче пра-во означає право балотуватись на вiдповiднi посади, тобто право бути обра-ним. Можливiсть надання активного i пасивного виборчого права завжди зумовлювалась певними вимогами до потенцiйних учасникiв виборiв. Щ вимоги визначено в конституцiях i виборчому законодавствi.

Згiдно з концепцiями виборчої дiєздатностi, що були запропонованi теоретиками XVIII ст. i певний час домiнували в Європi та Америцi, на-явнiсть виборчого права зумовлювалася цензами майнового характеру. Од-нак з середини XIX ст. загальна картина поступово почала змiнюватися. Об-меження майнового характеру були поступово скасованi або зведенi нанiвець. Ще однiєю рисою розвитку виборчого права у XIX-XX ст.ст. було те, що при встановленнi вiкового цензу для активного виборчого права виходили з необхiдностi зрiвняти його з вiком повнолiття. Проте спочатку у бiльшостi європейських країн вiдповiдний вiковий ценз становив 21-25 рокiв.

Такий пiдхiд об'єктивно обмежував полiтичну активнiсть молодi. i тiльки в другiй половинi XX ст. динамiка суспiльно-полiтичного життя при-звела до зниження вiкового цензу для активного виборчого права. У 1969 р. у Великобританiї' вiн становив 18 рокiв. Наступного року такий самий ценз законодавче визначили ФРН i СiЛА, а згодом - Францiя, iталiя, Швецiя,

122

iспанiя, Грецiя та iншi країни. Однак у Туреччинi, Швейцарiї та Японiї вiдповiдний ценз i нинi дорiвнює 20 рокам.

Разом з тим у нашi днi зберiгається рiзниця мiж вiковими цензами для активного i пасивного виборчого права. Як i ранiше, перший за за-гальним правилом нижчий. Наприклад, на виборах у нижнi палати пар-ламентiв Бельгiї, Великобританiї i Росiї вiдповiдних прав набувають у вiцi 18 i 21 року, Францiї i Румунiї -18 i 23 рокiв, iталiї, Канади, СiЛА та деяких iнших країн - 18 i 25 рокiв, Японiї - 20 i 25 рокiв. Водночас у Данiї, Нiдерландах, Фiнляндiї, Швейцарiї, Угорщинi i Словенiї вiковi цензи для активного i пасивного виборчого права збiгаються.

Характерним є i те, що на виборах у верхню палату парламенту там, де вона iснує i обирається, вiковий ценз для пасивного виборчого права зви-чайно вищий, нiж у нижню. Так, у США правом бути обраними до палати представникiв надiленi громадяни з 25-рiчного вiку, а в сенат - з 30-рiчно-го. В iнших країнах вiдповiднi цензи становлять: в iталiї - 25 i 40 рокiв, Чехiї - 21 i 40 рокiв, Францiї - 23 i 25 рокiв, Румунiї - 23 i 35 рокiв, Японiї - 25 i ЗО рокiв.

Еволюцiя виборчого права призвела до скасування так званого стате-вого цензу i надання вiдповiдних прав жiнкам. Уперше активне виборче право було надане жiнкам у США: в перiод з кiнця XIX ст. i до першої свiто-вої вiйни воно було встановлене законодавством шести штатiв. На початку XX ст. емансипацiя жiнок на виборах мала мiсце в Австралiї, а на європей-ському континентi - в Норвегiї та Фiнляндiї, причому в двох останнiх країнах жiнки могли не тiльки голосувати, а й балотуватися на виборах.

Пiсля першої свiтової вiйни почався процес вiдповiдного розширен-ня виборчого корпусу i в iнших країнах. Цей процес був досить тривалим i для багатьох розвинутих країн завершився лише пiсля другої свiтової вiйни. Наприклад, якщо в США на федеральному рiвнi виборчi права бу-ли наданi жiнкам у 1920 р., то в цiлому рядi європейських країн це було зроблено пiсля другої свiтової вiйни, а у Швейцарiї - в 1971 р. В наш час формальних обмежень виборчих прав за ознаками статi в розвинутих країнах практично не iснує.

Одна з характерних рис виборчого права XIX-XX ст.ст. - на-явнiсть цензу осiлостi. Це вiдповiдає iсторично зумовленим поглядам на ви-борчий округ як на територiальну корпорацiю, населення якої е певною єднiстю з рiзноманiтними спiльними iнтересами. Однак на сьогоднi виборчi округи далеко не завжди збiгаються з адмiнiстративно-територiальними одиницями, якi могли б претендувати на визнання такими корпорацiями. Як би там не було, ценз осiлостi впроваджений у багатьох країнах. У США вiн дорiвнює одному мiсяцю, в Австралiї, ФРН i Японiї - трьом, у Бельгiї

123

i Францiї - шести, у Канадi та Фiнляндiї - дванадцяти мiсяцям тощо. Звичайно цей ценз зумовлює необхiднiсть проживання протягом встановле-ного строку на територiї вiдповiдного виборчого округу або адмiнiстратив-но-територiальної одиницi.

В окремих країнах ценз осiлостi виражений узагальнено. Наприк-лад, у Конституцiї iсландiї зазначено, що для участi в голосуваннi на пар-ламентських виборах потрiбно проживати в країнi не менше п'яти рокiв (ст. 33). Аналогiчний строк осiлостi для надання активного виборчого прач ва визначений у Норвегiї, для пасивного права вiн становить десять рокiв ( 50 i 61 Конституцiї). В Австралiї, крiм тримiсячного цензу осiлостi у вiдповiдному виборчому окрузi, запроваджена вимога проживати в країнi протягом не менше пiвроку до початку складання виборчих спискiв. iнодi ценз осiлостi встановлюється в непрямiй формi. Зокрема, у Великобританiї до участi в голосуваннi не допускаються тi громадяни, якi хоч i мають ви-борчi права, але за мiсяць до дня виборiв не були зареєстрованi.

Сучасне виборче право сприймається як загальне при оптимальному обмеженнi виборчого вiку. Як зазначалося, майновi цензи в розвинутих країнах практично вiдсутнi. Єдиним реальним цензом у бiльшостi випадкiв залишається ценз осiлостi. Це не виключає обмеження громадян у виборчих правах за законом. Звичайно, такi обмеження встановлюються для тих, хто вчинив злочин i вiдбуває покарання у виглядi позбавлення волi. Законодав-ство ряду країн застерiгає, що у виборчих правах обмежуються банкрути, тi, хто утримується за рахунок суспiльних фондiв, та деякi iншi особи. iнодi встановлюються бiльш загальнi обмеження щодо соцiальної поведiнки ви-борцiв: у Конституцiї iталiї припускається обмеження виборчих прав у ви-падках скоєння <негiдних вчинкiв, вказаних у законi> (ст. 48).

Конституцiї i законодавство закрiплюють принцип рiвного виборчого права. На практицi це означає, що, по-перше, кожний виборець має один го-лос i, по-друге, всi громадяни беруть участь у виборах на рiвних пiдставах.

Законодавство передбачає необхiднiсть утворення рiвних за кiлькiстю виборцiв або населення округiв, хоча вимога рiвностi виборчих округiв звичайно розглядається як загальна i майже повсюдно не вико-нується. Для нерiвностi округiв є певнi об'єктивнi пiдстави. Зокрема, ви-борчi округи намагаються бiльш-менш точно узгодити з iснуючим в тiй чи iншiй країнi адмiнiстративно-територiальним подiлом. Вiдповiднi одиницi за кiлькiстю населення можуть помiтно рiзнитися. Нерiвна ж кiлькiсть виборцiв, якi проживають у рiзних округах, призводить до того, що голос, поданий в одному окрузi, <важить> бiльше, нiж поданий в iншому. Як ре-зультат, порушується принцип рiвного виборчого права.

Проте ще бiльшою мiрою таким порушенням сприяють свiдомi

124

манiпуляцiї з виборчими округами, вiдомi як <виборча географiя (гео-метрiя)>. Оскiльки визначення виборчих округiв є звичайно прерогативою державних органiв, правлячi партiї здобувають можливiсть забезпечити собi завищене представництво в парламентi. Робиться це так: менша час-тина округiв формується таким чином, щоб там мешкала переважна бiльшiсть прибiчникiв опозицiї. Остання буде домiнувати в цих округах на виборах, а її представники будуть обранi. В кожному з решти округiв бiльшiсть серед виборцiв, хоч i незначну, становитимуть тi, хто пiдтримує уряд. Звiдси при однаковiй пiдтримцi конкуруючих партiй в цiлому по країнi в бiльшому числi округiв переможуть представники правлячої партiї, що забезпечує їй збереження влади. Подiбна практика тiєю чи iншою мiрою застосовується в рiзних країнах, починаючи з часiв проголо-шення самого принципу рiвного виборчого права.

Можливiсть порушень рiвного виборчого права зумовлена i харак-тером прийнятих виборчих систем, розглянутих вище.

Завершуючи розгляд питань конституцiйної регламентацiї прав i свобод особи, зупинимось на проблемi їх обмеження. Хоча формулюван-ня обмежень в основних законах рiзнi, всi вони звичайно мають загаль-ний характер. Наприклад, у ст. 12 Конституцiї Японiї записано, що <на-род повинен утримуватися вiд будь-яких зловживань правами i свобода-ми i несе постiйну вiдповiдальнiсть за використання їх на шкоду iнтере-сам суспiльного добробуту>.

Поряд з обмеженнями, що стосуються всього загалу i вiдповiдник чином сформульованi, конституцiї iнодi передбачають позбавлення прав i свобод як iндивiдуальну санкцiю за зловживання ними. Як записано ї вже цитованiй ст. 18 Основного закону ФРН, <кожний, хто використову< свободу висловлення думок, особливо свободу друку, свободу викладання свободу зборiв, свободу створення спiлок i товариств, таємницю листуван ня, поштовий, телефонний та iнший зв'язок, власнiсть або право притул ку для боротьби проти основ вiльного демократичного порядку, позбав ляється цих основних прав>. Однак i цi положення, незважаючи на зовн iндивiдуалiзований їх характер, є загальними за своєю природою.

Мало чим вiдрiзняються вiд них обмеження прав i свобод, мож-ливiсть яких передбачена у зв'язку з проголошенням надзвичайного ста-ну, та деякi iншi.

iнодi можливiсть обмеження прав i свобод органiчно пов'язується > самою їх природою. <Обмеження прав i свобод не можуть змiнювати змiсг i сутнiсть цих прав i свобод>, - записано в ст. 13 Конституцiї Словаччи-ни. У ст. 54 Конституцiї Молдови встановлено, що <обмеження прав i св<-бод мають вiдповiдати обставинам, що їх зумовили, i не можуть заперечн-iй

вати саме iснування права або свободи>. Подiбнi положення, що об'єктив-но є демократичними за характером, можна знайти в основних законах Ес-тонiї, Киргизстану, Угорщини та деяких iнших держав.               :

iснування певних обмежень прав i свобод має об'єктивний характер. Реалiзацiя їх для кожного конкретного iндивiда здiйснюється в умовах встановленого правопорядку i пов'язана з правами i свободами iнших осiб. Тому проблемою е не сам факт таких обмежень, а форма юридичного їх закрiплення. Формулювання в основних законах таких пiдстав для можли-вого обмеження прав i свобод, як <необхiднiсть захисту вiльного i демокра-тичного ладу>, <збереження суспiльного добробуту, моралi i здоров'я iнших осiб> тощо, мають надто загальне значення i припускають надмiрно широ-ке їх тлумачення. Результатом може бути порушення прав i свобод особи.

126