1. Загальна характеристика правотворчості

Правові (юридичні) норми, система яких утво­рює об'єктивне юридичне право як особливе соці­альне явище, виникають внаслідок свідомої цілес­прямованої діяльності державних органів (а іноді й деяких інших суб'єктів). Цю діяльність відобража­ють поняттям правотворчості.

Правотворчість — це діяльність компетент них державних органів, уповноважених державою громадських об'єднань, трудових колективів або (у передбачених .законом випадках) всього народу чи його територіальних спільностей із встанов лення, зміни чи скасування юридичних норм.

Соціальне призначення правотворчості — встановлювати стандарти, еталони, взірці поведін­ки учасників суспільної життєдіяльності, тобто мо­делювати суспільні відносини, які, з позицій дер­жави, є припустимі, бажані або необхідні (обов'яз­кові чи заборонені).

Йдеться, ще раз підкреслимо, не про «даруван­ня» громадянам (чи іншим суб'єктам) певних мож­ливостей, благ і, отже, не про творення прав люди­ни, які є «природженими» і мусять бути невідчу-жуваними. Мається на увазі формування саме об'єктивного юридичного права («юридична право­творчість») у схарактеризованому вище значенні цього поняття.

Види правотворчості:

за суб'єктами — правотворчість державних органів, правотворчість громадських об'єднань (які уповноважені державою на встановлення правових норм), правотворчість трудових колективів, право­творчість народу (дорослого населення країни) або територіальної спільності — референдум;

за способом формування юридичних норм — встановлення   юридичних   норм,   санкціонування

103

(схвалення і загальнообов'язкове забезпечення не-юридичних правил поведінки, що існували раніше).