Загальна історико-правова характеристика монархічної форми правління

“Монархія” (“монос” – один, “архе” – влада) у перекладі з грецької “єдиновладдя” – це форма правління, за якої верховна влада в державі повністю або частково зосереджена в руках одноосібного, найчастіше наслідного, глави держави – монарха [2]. Хоча бувають винятки. Так, у Спарті існувало два царі, Полібій називає владу двох консулів у Стародавньому Римі монархією, у Візантії у другій половині Х ст. правили одночасно два імператори – Василь і Костянтин, в Росії в другій половині ХVІІ ст. на престолі сиділи два царі: 10-річний царевич Петро і царевич Іван.

Відомості про перші політичні об’єднання в Старода­вньо­м­у­ ­Єгипті датуються ще IV – III тисячоліттями до н.е., коли там утворилося “40 номів” (областей). На чолі кожного нома став “цар”, він же верховний жрець місцевого культу і володар титулу “начальника каналу “. Об’єднання цих 40 областей відбувалося не одразу. Спочатку виникли два окремі царства – Верхній Єгипет і Нижній Єгипет, які, ймовірно, в свою чергу об’єдналися насильно фараоном Нармером у період Раннього царства (ХХХ -ХХVIII ст. до н.е.) [3].

В стародавні часи монархія набувала переважно форми необмеженої деспотії, що особливо було характерним для країн Стародавнього Сходу. Формою монархії, до певної міри аналогічною деспотії, був також домінат у пізній Римській імперії. Проте досить часто в стародавньому світі монархія виступала у формі теократії, за якої політична влада в державі зосереджувалась у руках духівництва, а глава держави виступав водночас і главою церкви. Так, можна констатувати, що незважаючи, на велику увагу в стародавні часи до форми правління, останні залишалися ще багато в чому до кінця нерозробленими і невизначеними. Дійсно, реальні монархії на перших порах були досить обмежені народними зборами або зборами старійшин (сенатом і зборами курій у Римі). Монархію зв’язували лише з виконанням воєнних функцій, релігійних, судових. Спадковість у той час ще не стала вагомим атрибутом монархії, більш важливими були особисті якості монарха. В період же феодалізму ситуація змінюється, й інститут монархії сформувався остаточно з усіма притаманними йому ознаками, бо цього вимагала наявність великого феодального землеволодіння, впливи процесів роздробленості і станово-представницьких зборів, що намагалися обмежити монархічну владу і доволі в жорстких формах. Періодом розквіту монархії можна вважати межу Нового часу. Саме тоді з усією чіткістю проявилася відмінність монархії від республіканської форми правління, з'явилися найважливіші її різновиди: монархія абсолютна, необмежена і монархія консти­ту­ці­й­на, обмежена вже загально­на­род­ним представництвом (парла­мен­т­о­м­) [4].

У добу феодалізму монархія, будучи найбільш поширеною формою правління, пройшла в своєму розвитку декілька стадій: ранньофеодальна монархія (наприклад, Київська Русь кінця IX – початку XI ст.), монархія періоду роздробленості, коли за формального збереження верховної влади одного монарха держава фактично розпадалася на окремі напівсамостійні монархії (Київська Русь XI – XII ст.), станова монархія (або феодальна монархія зі становим представництвом), абсолютна монархія (абсолютизм).

Марксистські вчені вважали, що монархія найбільш характерна для рабовласницької та феодальної суспільно-економічних формацій, хоча й у ті часи існували в окремих країнах рес­пу­бліки (античні рабовласницькі міста-держави з респу­блі­канською формою правління, Новгородська республіка, Псковська республіка з XI ст., Венеція, Генуя тощо). До тогож, у добу розвиненого феодалізму з’являються, окрім абсолютних, і конституційні монархії (Велике князівство Литовське з 1566 р., коли II Литовським Статутом було затверджено існування Великого Вального сейму, Річ Посполита з 1569 р. та ін.). Перехід до капіта­лістичного способу виробництва, що здійснювався завдяки буржуазній революції, нерідко супроводжувався ліквідацією монархії й установленням республіканської форми правління. Проте монархія зберігалася й за капіталістичного ладу, зрозуміло, з деякими суттєвими змінами і найчастіше за таких умов набувала форми конституційної монархії. При цьому влада монарха визначалася конституцією і у відповідності з останньою обме­жувалася представницьким органом – парламентом. Слід зауважити, що інколи монархія відновлювалася після того, як її скасували. Так сталося в Англії, коли Актом парламенту від 17 березня 1649 року після страти короля Карла I Стюарта 30 січня 1649 року королівська влада як “непотрібна, обтяжлива і небезпечна” була знищена, а 19 травня того ж року була проголошена Республіка. Проте вже 12 грудня 1653 р. “актом про зречення” парламент передав владу генералу Кромвелю, констатуючи кінець республіканської форми правління. А ще через сім років, 26 травня 1660 р., Карл II Стюарт на запрошення нового парламенту – Конвенту – урочисто в’їхав в Уайтхолл і став королем, а Англія – монархією. Iсторики та правознавці вважають, що це вже була не колишня монархія, де влада короля надавалася "милістю божою", а нова монархія – "милістю парламенту" [5]. Подібний приклад є й у ХХ ст.: в Iспанії впала монархія в 1931 р., а в 1947 р. диктатор Франко оголосив про її відновлення, проте реально король Хуан Карлос I зайняв свій престол тільки по смерті диктатора в 1975 р. [6]. Як свідчить досвід останнього часу, монархічну форму правління не слід вважати безнадійним архаїзмом. Після розпаду СРСР деякі політичні сили в країнах СНД висували ідею про введення монархічного ладу. За обставин кризи, національно-етнічних конфліктів переваги монархії, на думку деяких політичних діячів, очевидні: монарх – “батько нації“, стоїть над всіма політичними пристрастями, не належить до жодної з політичних партій, непідкупний арбітр у різного роду спірних ситуаціях, а головне – за умов сепаратизму і центробіжних тенденцій, і що особливо приваблює, монарх – це символ єдності нації і стабільного правового порядку [7]. Про роль монархії в збереженні національної єдності свідчить досвід Афганістану. Там монархія традиційно об’єднувала доволі розмаїту за своїм етнічним складом країну, сприяючи формуванню єдності афганської нації, символом якої виступав монарх. З падінням монархії у 1973 р. почався період політичних потрясінь. Тому в даному контексті закономірний вигляд має відновлення монархії в Камбоджі після тяжких років терору і громадянської війни.

В наш час у деяких колишніх соціалістичних країнах (Румунії, Болгарії, Югославії) лунають заклики до введення монархічної форми правління. Головний аргумент полягає в тому, що лише монарх здатний піднятися над окремими політичними інтересами й амбіціями в умовах загострення соціальних і еконо­мічних протирічь, характерних для постсоці­а­лісти­чного суспі­ль­ства, а також не допустити можливої реставрації комунізму в державі [8]. I все ж монархію не можна вводити свавільно, оголо­шуючи монархом непідготовлену особу, бо ця форма правління вимагає релігійних основ, особливої суспільно-психологічної атмо­сфе­ри в державі.

В сучасному розумінні монархія – це не просто влада одного, але влада, що передається по спадковості. Тобто влада главі держави – монарху – належить по праву народження. Він її наслідує і займає довічно.

А.А. Мішин, відомий російський правознавець, відзначає, що правове становище монарха має дві основні особливості. По-перше, влада монарха юридично вважається такою, що не походить від якої-небудь іншої влади, органу чи виборного корпусу. Монарх володарює (обмежено чи абсолютно) за власним правом і вважається джерелом всієї державної влади. I, по-друге, як уже відзначалося, влада монарха спадкова і переходить від одного представника правлячого дому (династії) до іншого в установленому законом порядку. Цей порядок престолонаслідування встано­влюється або конституціями, або конституційними законами, які в значній мірі доповнюється звичаями.

Вищезгадуваний правознавець А. А. Мішин називає три системи престолонаслідування:

1) салічна система, яка зводиться до того, що наслідування престолу здіснюється тільки по чоловічій лінії. Жінки з кола спадкоємців престолу виключаються повністю (Японія, Бельгія, Норвегія);

2) кастільська система не виключає жінок, але дає перевагу чоловікам – молодший брат виключає старшу сестру (Великобританія, Iспанія, Нідерланди);

3) австрійська система не виключає жінок, але дає чоловікам і чоловічим лініям перевагу: жінки успадковують престол тільки тоді, коли немає нащадків по чоловічій лінії (таку систему ввели в Росії за царя Павла I у 1797 р., після чого, як відомо, жінок на російському престолі не було) [9].

Авторський колектив на чолі з професором Б. А. Страшуном до цих трьох систем додає четверту, за якої жінки успадковують престол на рівних правах з чоловіками [10]. Прикладом може слугувати положення шведського Акта про престолонаслідування від 1810 р. у редакції 1979 р., що є складовою частиною конституції цієї країни. Так, §1 вказаного Акта проголошує, що “право успадкування шведського престолу після короля Карла XIV Iогана належить нащадкам чоловічої і жіночої статі від потомків коронпринца Iогана Баптиста Юлія по праву нисхідної лінії короля Карла XVI Густава. Старші брат і сестра і нащадки старших брата і сестри мають перевагу перед молодшим братом і сестрою і нащадками молодших брата і сестри” [11]. Правознавець В.Є. Чиркін у своїй новій праці [12] називає цю систему шведською,а окрім того, подає п’ятий і шостий різновиди систем престолонаслідування:

5) мусульманська, коли трон успадковує по суті не визначена особа, а “шляхетна” правляча сім’я (частина династії), котра вже сама вирішує, хто саме з найближчих родичів покійного короля (не обов’язково син) сяде на звільнений трон (Катар, Кувейт, Саудівська Аравія та ін.). Ця ж сім’я за участю вищих священнослужителів і мусульманських учених (улемів) може усунути короля і поставити на його місце іншого члена сім’ї (так було, наприклад, у Саудівській Аравії внаслідок звинувачення короля в недостатній доброчинності);

6) племінна, коли король розглядається як головний вождь племені, а його спадкоємця визначає племінна рада, що складається із багаточисленних синів покійного. В Свазіленді [13] це робить племінна рада лікоко на чолі з королевою-матір’ю, що свідчить про архаїзм матріархату. Останній раз у цій державі обирали короля у 1982 р. із числа більш ніж 150 синів покійного від його 70 дружин [14].

Певні особливості має порядок престолонаслідування в арабських державах. Здебільшого спадкоємцем призначається старший син правлячого монарха. Проте не скрізь саме так. У Кувейті може бути спадкоємцем престолу будь-який син монарха, в Катарі – будь-хто із родичів. Iнколи для престолонаслідування, визначеного королівською сім’єю, потрібна ще й згода парламенту. В деяких країнах у випадку вакантності престолу і відсутності законного спадкоємця вирішення питання про наступника монарха передається виключно на розгляд парламенту. Так, у Бельгії за відсутності чоловіків-потомків у короля по його смерті або у випадку зречення новий король обирається парламентом більшістю у дві третини голосів членів обох палат [15].

Iспанська конституція передбачає участь Генеральних Кортесів у виборі форми наслідування, яка б найкращим чином відповідала інтересам Iспанії у випадку, коли всі гілки династії, що мають право на успадкування корони, прийдуть до занепаду [16].

Після вирішення питання з успадкуванням престолу передбачається особливий обряд коронації. Цей урочистий акт відбувається в головному соборі країни, обов’язково в присутності вищих духовних ієрархів, вищих посадових осіб, парламентарів, приближених до монарха, дворянства (якщо в державі зберігаються дворянські титули). В країнах подібний обряд (у тому числі й для племінних монархів окремих частин держави, наприклад, в Уганді, яка в цілому має республіканську форму правління) здійснюється в присутності вождів племен. Під час коронації першосвященик держави благословляє монарха на царювання, одягаючи йому корону і вручаючи інші відзнаки монаршої гідності – державу, скіпетр, мантію, діадему та ін. Коронація, таким чином, вінчає вступ монарха на престол.

У випадку вакантності престолу, коли монарх є неповнолітнім, або не досяг віку, встановленого конституцією, коли він серйозно хворий або взагалі впродовж тривалого часу був відсутній, встановлюється регентство, тобто правління за монарха здійснюється або одноосібним регентом, або колегією регентів – регентською радою. В новітній період також відомі випадки запровадження регентства, Так, у липні 1952 р. було запроваджено регентську раду при малолітньому нащадкові єгипетського короля Фаруха, який зрікся престолу. В середині 1952 р. король Трансйорданії Талал був визнаний душевнохворим і владу передали регентській раді. В Iспанії в 1947 р. було відновлено монархію, але фактично правила регентська рада на чолі з генералісимусом Ф. Франко. Тільки після смерті останнього восени 1975 р. на престол вступив Хуан Карлос I із династії іспанських Бурбонів [17].

Досить складний механізм регентства встановлюється Конституцією Швеції. Згідно з §3 – 6 глави V Форми правління і §9 Акта про престолонаслідування у випадку хвороби, від’їзду за кордон або з іншої причини обов’язки глави держави тимчасово має виконувати член королівськоі родини згідно з діючим законодавством про престолонаслідування. Якщо королівська династія припинить своє існування, тобто не залишить жодного наступника престолу, тоді за ухвалою уряду ригсдаг може призначити тальмана (голову парламенту) або віце-тальмана тимчасово на посаду регента [18]. У випадку вакантності престолу парламент має право обрання нової королівської династії.

Конституція Японії передбачає встановлення регентства згідно із Законом про імператорську сім’ю, після чого регент здійснює державні повноваження від імені імператора (ст. 5 Конституції Японії) [19].

Основні закони багатьох монархічних країн вимагають від свого глави держави певної релігійної приналежності. Наприклад, королеві Норвегії Конституція наказує “завжди дотримуватися євангелійсько-лютеранської" релігії, підтримувати її й сприяти їй (ст. 4) [20].

Досить часто основний закон тієї чи іншої держави забороняє монархам без дозволу парламенту чи уряду або без узгодження з ними покидати межі держави. Конституція Швеції передбачає, що глава держави повинен радитися з прем’єр-міністром, перш ніж виїхати за кордон [21], через те, що подібні візити розцінюються як акт важливого політичного значення.

Особа монарха законодавствами цілого ряду країн визнається недоторканною і навіть священною. Так складалося віками, і в “Утвержденной грамоте” 1613 р. на російського царя Михайла Романова покладалася “відповідальність у своїх справах перед єдиним небесним царем” 22. В Iспанії “особа короля недоторканна, і він не підлягає відповідальності“ (стаття 56)23. В ст. 65 Конституції Бельгії записано, що “особа короля є недоторканною, його міністри є відповідальними”. §7 розділу 5 Шведської Форми правління визначає, що король не може притягатися до відповідальності за свої дії, і це ж стосується також дій регента, який виступає як глава держави. Ті ж самі положення записані і в Конституції Данії (§13): “Король не несе відповідальності; його особа є недоторканною”, і в Конституції Князівства Ліхтенштейн, де “князь є главою Держави... Його особа священна і недоторканна” (ст. 7). Цікаво прослідкувати, як трансформувалися ці положення в японських конституціях 1889 р. (Конституція Мейдзі) і 1947 р. Так, стаття 3 Акта 1889 р. проголошувала, що “особа імператора священна і недоторканна” 24. За Основним законом 1947 р. принцип святості і “божественного” походження імператорської влади було вилучено, а всі дії імператора, що відносяться до прав державних і передбачені діючою Конституцією, не можуть бути здійснені не інакше як з поради і узгодження кабінету, і кабінет несе за них відповідальність” 25.

Кримінальне законодавство монархічних країн перед­бачає особливий склад злочинів, спрямованих проти особи монарха або його гідності. Осіб, які здійснили “злочин проти його величності“, очікують серйозні покарання.

Монарх, на відміну від президента, володіє цілим рядом почесних прав і прерогатив. Серед них – виключне право носити особистий титул – імператор, цар, король, герцог, господар та ін., в країнах сходу – фараон, султан, шах, емір, хан та ін., а також мати державні регалії (символи верховної влади) – трон, корона, скіпетр і держава, мантія й та ін. Так, російський цар Олексій Михайлович у XVII ст. мав такий титул: “Великий государ і великий князь всєя Русі самодержець Владимерський, Московський, Новгородський, цар Казанський, цар Астраханський, цар Сибірський, государ Псковський і Великий князь Тверський, Югорський, Пермський, Вяцький, Болгарський і інших, государ і великий князь Новагорода Низовської землі, Рязанський, Ростовський, Ярославський, Білозерський, Удорський, Обдорський, Кондинський і всіх північних країн повелитель, і государ Iверської землі, Карталінських і Грузинських царів, і Горських князів і інших багатьох держав государ і володар” 26. Англійська ж королева сьогодні іменується так: “Єлизавета Друга Божою милістю Королева Об’єднаного Королівства Великобританії, Північної Iрландії і її інших володінь і територій королева, глава Співдружності, захисниця віри” 27. А повний титул еміра Кувейту в дослівному перекладі з арабської звучить так: “Пан його Величність славний емір держави шейх Джабер Аль-Ахмад Ах-Сабах” 28.

Кошти на утримання особистого двору монарха склада­ють­ся із прибутків від його особистого майна і асигнувань із державного бюджету, які він одержує по цивільному аркушу, що встановлюється парламентом. У статті 65 Конституції Iспанії записано, що “король одержує з бюджету держави загальну суму на утримання своєї сім’ї та Двору і вільно розпоряджається нею”29. Конституція Бельгії згідно зі ст. 77 проголошує, що цивільний аркуш установлюється законом на період кожного царювання. Часто з багатьох причин сума, що виділяється на утримання монарха, збільшується. Так, бельгійському королю Бодуену у 1951 р. було встановлено цивіль­ний аркуш на суму 36 млн. франків на рік, але вже у 1967 р. ця сума становила більш ніж 54 млн. Франків30.

Конституція Японії (гл. 1 ст. 8) з цих питань висловлюється досить категорично: “Ніяке майно не може бути передане імператорській сім’ї або одержане нею, і ніякі дарунки не можуть бути прийняті нею інакше ніж у відповідності з резолюцією31.

Через те, що штат посадових осіб, які ведуть не держа­вні, а особисті справи монарха, значний, його утримання коштує недешево сплачувачам податків. Досить відзначити, що в Японії тільки за наглядом імператорського протоколу слідкує упра­вління імпера­торського двору зі штатом у 1130 чоловік і річним бюджетом 11 млн. і ін. Члени імператорської сім’ї теж претендують на одержання грошей на утримання. Тому парламент Японії згідно з Конституцією 1947 року зменшив кількість родичів імператорської сім’ї, що одержуватимуть гроші на утримання, до 20 осіб, а 51 принцу і принцесі запропонував залишити резиденцію імператора. Мініс­терство імператорського двору було скорочено до розмірів бюро, що призвело до значної економії державних коштів32.

Усім також відомо, що англійська королева Єлизавета II є однією з найбагатших жінок світу. Щорічно вона одержує згідно з цивільним аркушем 7 млн. 285 тис. доларів. Окрім того, до 1993 р. вона не сплачувала жодних податків. Єлизавета II володіє великими земельними наділами в 12 графствах, які разом з володіннями принца Чарльза перевищують за розмірами територію Люксембургу. До цього слід додати палац у Сандрингемі, замок Балморал у Шотландії, корони і тіари, біля 40 тисяч полотен великих світових майстрів живопису, меблі, занесені до каталогу з 75 томів. Загалом її багатства оцінюються у 8 млрд. 480 млн. доларів33. Величезними матеріальними цінностями володіють й інші монархи.

Дружина правлячого монарха має право на той же титул, що і її чоловік (тільки в жіночому роді), але повноважень глави держави вона не здійснює. Чоловік же монарха-жінки відповідного титула не носить, але може мати спеціальний титул. Так, чоловікові Єлизавети II перед їх одруженням батько Єлизавети король Георг VI дарував титул герцога Единбургського, Ерлського і Меріонезького і барона Грінвіча34. Наслідні принци, що є генеральними фігурами майже для всіх монархій35, теж одержують спеціальні титули. Згідно зі ст. 57 п. 2 Конституції Iспанії “наслідний Принц з дня свого народження або з часу, коли буде проголошений таким, набуває гідності Принца Астурійського й інших титулів, що традиційно відносяться до нащадка іспанської корони” 36. Після вступу англійської королеви Єлизавети II на престол її син Чарльз став наслідним принцем і одержав титул Принца Уельського37.

Бувають випадки, коли одна і та ж особа є монархічним главою кількох держав. Правознавці подібне явище іменують особистою унією, яка, до речі, має досить глибоке коріння. Так, у 1385 р. Польща і Литва заключили Кревську унію, за якою Великий Литовський князь Ягайло став і польським королем. Iсторики і правознавці кваліфікують цю унію як особисту або персональну38. Відомий російський історик державного права проф. В.Сергієвич39 вважав договір 1654 р. між Росією і Україною за персональну унію, тобто об’єднання двох окремих держав в особі одного спільного монарха – російського царя. В наш час прикладом особистої унії є той факт, що Королева Великобританії вважається одночасно главою держави в ряді країн, що були раніше британськими колоніями і зберігали статус домініону. В минулому домініони явлали собою найбільш м’яку форму колоніальної залежності, а з 1931 р. домініони – це суверенні держави, які визнають главою держави британського монарха40.

I все ж монархічна форма правління в державах, що входять у Співдружність націй (Канада, Австралія, Ямайка, Нова Зеландія, Барбадос та ін.), має цілий ряд специфічних рис. Так, вони перебувають у стосунках особистої унії з Об’єднаним Королівством Великобританії і Північної Фландрії і власних монархів не мають. Англійська королева є королевою кожної з цих держав, але за її відсутності функції глави держави здійснює генерал-губернатор, який призначається англійською королевою за поданням уряду країни співдружності із числа місцевих мешканців41.

Проте в деяких державах конституції досить стримано ставляться до можливості свого монарха стати монархічним главою в іншій державі. Згідно зі статтею 62 Конституції Бельгії42 король може стати главою іншої держави тільки за згоди обох палат, причому кожна палата може обговорювати це питання в присутності не менш 2/3 свого складу і для позитивого рішення необхідно не менше 2/3 голосів.

I все ж головним слід вважати навіть не те, як у конституції характеризується монарх – є він символом держави і єдності народу (ст. I Конституції Японії 1947 р.) чи символом єдності і стабільності держави (ст. 56 Конституції Iспанії 1978 р.), чи з цього приводу взагалі нічого не говориться (Бельгійська конституція 1831 р.) – головним є повноваження монарха. В залежності від цих повноважень розрізняють і різновиди монархічної форми правління. Як уже відзначалося в §2 розділу I даної праці, монархія може бути абсолютною (необмеженою) і конститу­ційною (обмеженою). В свою чергу конституційна система правління може бути дуалістичною або пар­ла­­ментарною.

Та кожна класифікація має умовний характер. Наприклад, у деяких державах поєднуються риси абсолютної і дуалістичної монархій (Саудівська Аравія, Оман), а також дуалістичної і парламентарної монархій (Йорданія, Марокко). Проте не тільки всередині класифікації монархій виникають гібридні форми, інколи не завжди можна з легкістю визначити, з якою державою – монархією чи республікою – маємо справу. Для прикладу, в Малайзії частина суб’єктів федерації це монархії, інша частина – республіки. Глава держави в федерації виборний, але обирається монархами суб’єктів федерації із свого кола на п’ятирічний термін (тобто із числа султанів 9 штатів, які очолюються наслідними султанами, всього ж у федерації 13 штатів). Виборною є посада глави держави – шейха в Об’єднаних Арабських Еміратах. Його обирає на 5 років Верховна рада емірів – вищий орган влади в державі, куди входять правителі 7 еміратів, що і складають цю федеративну державу. Раді правителів (так інколи називають Верховну раду емірів) надається право не тільки вибору глави ОАЕ, а ще й право його дострокового звільнення з посади. В історії також відомі подібні випадки виборів монарха, як Польське королівство та Німецька імперія до 1806 року. Якщо одні правознавці43 називають таку форму правліня виборною монархією, то інші не погоджуються з цим. Так, колектив авторів під керівництвом проф. Б. Страшуна вважає, що саме словосполучення “виборна монархія” нагадує щось на зразок “смаженого льоду” 44.

На наш погляд, є всі підстави говорити ще про один різновид монархії і не намагатися поставити її на межі двох форм правління – монархічної і республіканської.

Серед найважливіших повноважень монарха є його прерогативи в законодавчій владі. В абсолютних монархіях законодавча влада виключно і повністю належить монархові, і навіть якщо в таких державах існують парламенти, то вони повністю залежні від абсолютного монарха. В дуалістичних та парламентарних монархіях часто монарха наділяють правом вето по відношенню до законів і навіть правом абсолютного вето, яке парламент просто неспроможний подолати. Та в деяких країнах, наприклад, у Великобританії, вето не використовуються вже близько трьох століть, у зв’язку з чим склався конституційний звичай про незастосування вето. Деякі новіші конституції, як-то японська, іспанська, монарха взагалі правом вето не наділяють.

У парламентарних монархіях правове становище монарха значно обмежене, парламент має право втручатися навіть в особисте життя монарха. Та це не означае, що його фігура є декоративною. Не зважаючи на відсутність у глави держави в парламентарній монархії реальних владних повноважень, цей інститут в силу престижу здатний впливати на політичний процес у державі як арбітр, що стоїть над усіма владними структурами. Роль монарха стає досить вагомою і за тих умов, коли ситуація виходить за конституційні рамки. Так, політологи і правознавці вважають, що невдачі державних переворотів у 1981 р. і в Iспанії, і в Таїланді обумовлені відмовою монархів обох держав підтримати змовників45.

Згідно з конституцією монарх володіє прерогативою призначати уряд, проте реально в парламентарних монархіях він тільки підписує відповідний документ, а склад уряду обумовлюється співвідношенням різних сил в парламенті і визначається партією, що має парламентську більшість. Лідер партії більшості підбирає й кандидатури міністрів. Це свідчить про те, що у монарха є так звані “сплячі“ повноваження, королівська прерогатива, яка може бути застосована за умов кризи в суспільстві. Веління монарха набувають в парламентарних монархіях сили тільки у випадку контрасигнації відповідним міністром46. Та вплив монарха може зрости у випадку, коли жодна з партій не одержала парламентської більшості, і тоді глава держави одержує право дещо більшого маневру під час формування уряду47. В дуалістичних монархіях, хоча й існує пост прем’єр-міністра, проте виконавчу владу здебільшого очолює сам монарх, а тому він і підбирає, і призначає міністрів самостійно. Монарх в абсолютних монархіях має, зрозуміло, необмежену виконавчу владу, і посаду прем’єр-міністра зазвичай займає або син монарха, або один з його найближчих родичів48.

 Глава держави за абсолютної монархії

За абсолютної монархії всіма правами монарх кори­стується безумовно і необмежено, незалежно від будь-якої іншої влади. I саме в цій системі правління є найбільше шансів, на думку Арістотеля, з “правильної“ перетворитися у “неправильну”, тобто тиранію і деспотію, за умов, якщо замість інтересів усіх монарх буде переслідувати особисті, корисливі інтереси і правитиме свавільно.

Ця система правління одна з найстаріших і вважається типовою для часів пізнього феодалізму, коли в надрах старого ладу зароджуються паростки капіталізму. Сучасні абсолютні монархії за своїм соціальним характером аж ніяк не можна віднести до феодальних держав в традиційному розумінні цього терміна. Пануючі групи хоча й сформувалися на базі феодальної аристократії, існують, зрозуміло не за рахунок феодальної експлуатації селянства, а завдяки широкому використанню нафтових ресурсів. Крім того, значна доля влади зосереджена в руках великих фінансових кампаній. До того ж, наприклад, в Омані збереження султанату обумовлено ще й тим, що гарантом абсолютизму виступають західні держави (Великобританія, США), яким до цих пір належать важливі позиції в економіці країни. Назва “абсолютна монархія” свідчить про те, що монарх зосереджує всю повноту державної влади. Він сам видає закони, може безпосередньо керувати адміністративною діяльністю або може призначити для цього уряд, здійснює верховний суд. Ніяких обмежень його влада не має, у всякому випадку юридичних, хоча політичні, морально-етичні, релігійні, етнічні та інші можуть мати місце.

Як вважають автори на чолі з Б. А. Страшуном, за сучасних умов абсолютні монархії – раритет49. Вони в основному зосереджені в зоні Персидської затоки, до абсолютних монархій можна також віднести султанат Бруней, розташований на острові Калімантан, поблизу Iндонезії.

Стосовно різновидів форм правління в арабських монархіях слід відзначити необхідність їх більш детального поділу. Ця потреба виходить із залежності форми правління не тільки від рівня розвитку соціально-економічних відносин, але й від цілого ряду інших факторів.

Ще раз нагадаємо, що традиційно прийнята така класифікація монархічних форм правління: абсолютна (необмежена) і конституційна (обмежена). Остання, в свою чергу, представляє собою дуалістичні та парламентарні монархій. Застосовуючи цю систему класифікації до монархій Арабського Сходу, слід мати на увазі, що в арабських країнах закономірний процес конституціоналізації монархічної влади має суттєві особливості, які і відрізняють його від аналогічного процесу в Європі. Так, у Європі прийняття конституції відображало послідовні етапи укорінення буржуазії і витіснення нею феодалізму. В цілому ж ряді арабських монархій введення конституційних актів стало в значній мірі результатом досягнень боротьби за національну незалежність або наслідком регламентації розгалудженого державного апарату, сама поява якого викликана розширенням економічних функцій держави в умовах “нафтового процвітання”. При цьому розвиток і зміни соціальної структури хоча, безумовно, і мають місце, але не можуть і не відіграють ролі головної причини прийняття конституції. Це призводить до появи такого явища, коли держава має конституцію і водночас залишається абсолютною монархією.

Основним критерієм для класифікації різновидів монархічної форми правління є спосіб відповідальності уряду. Цей критерій дозволяє підрозділити сучасні абсолютні арабські монархії на дві групи. Перша з них включає абсолютні монархії, де уряд несе відповідальність тільки перед главою держави. Це – ОАЕ, Оман, Катар і Саудівська Аравія. Серед країн, що належать до другої групи абсолютних монархій, слід назвати Кувейт, Бахрейн, де за конституцією передбачалася відповідальність уряду і перед монархом, і перед парламентом, але через економічну та політичну нестабільність відбулася реставрація абсолютизму.

Султанат Оман до недавнього часу характеризувався відсутністю писаної конституції – роль конституції тут виконував Коран. Тільки в 1996 р. була прийнята конституція Оману, проте й сьогодні в цій державі немає парламенту, заборонено політичні партії й профспілки. З вищих органів державної влади діють порівняно розвинений уряд і державний апарат, які формуються султаном і підзвітні тільки йому. Уряд складається зі спеціального представника від султана, трьох заступників прем’єр-міністра, секретаря кабінету і більше двадцяти міністрів. Прем’єр-міністром найчастіше призначається син, його заступниками – найближчі родичі султана; більшість міністрів, а також губернатори провінцій належать до правлячої сім’ї50. Сам султан займає в уряді посади міністрів зовнішніх справ, оборони і фінансів, а також є верховним головнокомандувачем збройними силами. Система урядових відомств склалася ще після 1970 року, коли в результаті двірцевого перевороту до влади прийшов султан Кабус. У промові, з якою він звернувся до народу 26 липня 1970 р., султан обіцяв створити “новий ефективний уряд у найкоротший термін”51. Було затверджено ряд міністерств, які замінили діючих до 1970 р. при правителі радників.

Досить поширена оцінка перевороту як початку “нової ери”52 в Омані ніяк не може вважатися обгрунтованою. Проте швидке зростання обсягів державно-правового законодавства, збільшення кількості урядових відомств і розширення їх компетенції не можна розцінювати інакше, як відносно прогресивні явища для держави, яка до 1970 р. вважалася однією з найвідсталіших не тільки на Арабському Сході, а й в усьому світі. Так, у 1981 р. в Омані було створено дорадчий орган – державну консультативну раду, яка в 1991 р. була перейменована в Раду шури. Нова структура має прово надавати рекомендації з приводу перегляду діючих законів, що відносяться до соціально-економічної сфери. 59 членів шури призначаються султаном із кандидатів від кожної провінції, запропонованих найбільш впливовими підданими. Строк повноважень ради триває три роки з поточним правом переобрання.

До 1992 р. не мала писаної конституції і Саудівська Аравія, в якій система вищих органів регулювалася в основному двома актами: Королівським декретом № 38 від 11 травня 1958 р., який включав закон про Раду Міністрів53, і частково Конституцією Королівства Хіджаз 1926 р. 54, яка діяла тільки на території однієї з частин Королівства. У відповідності до федерально-патріархального принципу шури (ради), з давніх часів проголошеної основою ісламського правління, крім короля і Ради міністрів, до центральних державних органів у Саудівській Аравії належали Консультативна рада, яка призначалася королем у складі 40 представників правлячої династії і знатних аристократичних сімейств, Юридична рада, створена у відповідності з пунктами 3 і 4 “Програми перебудови країни” 1962 р., а також ради при губернаторах, діючі подібно до традиційних рад племен при шейхах55.

Ці органи мали дорадчий характер. Юридична рада, що складалася із 20 мусульманських юристів (улемів, вельмиповажних знавців Корану), повинна була займатися вивченням питань, які направлялися до неї державними органами, і давати пояснення на запити окремих мусульман. Обгрунтовуючи необхідність створення Юридичної ради, пункт 4 Програми пояснював: “Король і традиції і незмінними, але вони не можуть бути застосовані до сучасних проблем; нова рада – механізм саме для цього”.

Внутрішньополітична ситуація, що склалася в Саудівській Аравії в зв’язку з кризою в Персидській затоці, а також одночасний вплив лібералів і консерваторів змусили короля Фахда бен Абдель Азіз Аль Сауда розпочати політичні реформи, що поклали початок демократизації процесу управління країною. У 1992 р. король Фахд оприлюднив три Укази: «Основи системи влади», «Положення про Консультативну раду» і «Система територіального устрою». Вперше було ухвалено юридичні документи, що закріплювали загальні принципи державного устрою і управління країною. Однак на даному етапі принципова схема владних структур збереглася в старому вигляді. Основний закон уряду від 1 березня 1992 р. в спеціальному розділі (ст.5) закріплював становище сімейства саудидів як «стрижня» всього суспільства. До того, опозиційні існуючому режиму політичні, громадські та релігійні організації продовжують діяти нелегально і їх вплив досить обмежений. І все ж згідно указу було створено Консультативну раду – новий дорадчий орган у складі 60 членів, що призначалися королем строком на чотири роки. Рада поеликана розробляти рекомендації уряду з питань соціально-економічного розвитку країни, готувати висновки з різних правових актів і міжнародних угод. Але функції й цього нового органу досить обмежені, і він не може здійснювати функцій парламента. Створення цієї ради принципово не змінило ролі королівської сім’ї в управлінні державою. Разом з тим, сам факт його інституціоналізації свідчить про те, що в Саудівській Аравії означилися тенденції розвитку в напрямку утворення представницьких органів.

Таким чином, Конституційний акт (низам) 1992 р., дарований народу королем Саудівської Аравії, – не зовсім конституція, хоча він і містить конституційні питання і навіть говорить про взаємовідносини законодавчої, виконавчої і судової влад. Справжньою ж конституцієюкоролівства вважається дві священні книги мусульман – Каран і Сунна.

Дещо осібно стоять монархії арабського світу, у яких єдині писані конституції існують кілька десятиліть. Це – ОАЕ і Катар. Конституції цих країн не приймалися демократичним шляхом, а були теж даровані монархом (ойктройовані). Запропонований Великобританією план федерації передбачав включення до її складу еміратів Договірного Оману, Катару і Бахрейну. Рішення про такий союз підписали дев’ять правителів у Дубаї 27 лютого 1968 року. Однак у ході обговорення конкретних форм союзної держави між правителями виникли серйозні розходження. Очевидна безперспективність подальших переговорів підштовхнула правителів Катару і Бахрейну на шлях підготовки до самостійного проголошення незалежності і відмови від положень Союзного договору, підписаного ними у 1968 р.

Перша Конституція (Основний Закон) Катару була видана правителем ще в 1970 р. Причинами її прийняття стали активізація прогресивної інтелігенції і деяких прошарків народжуваної напередодні створення суверенної державності буржуазії, а також очевидна для правителя, шейха Ахмада Бен Алі аль Тані, необхід­ність конституційного закріплення влади за правлячою династією у переддень вступу Катару до федерації.

Надаючи монархії конституційного вигляду, Основний Закон все ж не включив ніяких положень, які могли б розгля­да­тися як обмеження абсолютної влади правителя. У його руках збереглася вища законодавча і виконавча влада, і тільки судова влада була оголошена незалежною.У більшій мірі Основний Закон 1970 р. є лише інструментом регулювання діяльності існуючого при монар­хові виконавчого і дорадчого апарату. Але все ж, навіть за таких умов, не слід недооцінювати самого факту прийняття вперше в історії Катару писаної Конституції як досить важливого документа на шляху розвитку політичної системи суспільства Катару і форми його правління. 22 лютого 1972 р. правителя, який першим ухвалив катарську конституцію, усунув від влади законний спадкоємець престолу шейх Халіфа Бен Хаміз Аль Тані. Колишній радник Кувейтського уряду і Суду еміра з юридичних питань В. Раафат свідчив, що емір шейх Ахмад був “противником будь яких реформ, проводив більше часу за кордоном, а його інтерес до державних справ обмежувався, головним чином, будівництвом розкішних палаців і витратою значної частини нафтових прибутків емірату на особисті і сімейні потреби... Планувалося зі згоди еміра, що його старший син, багато в чому схожий на батька, шейх Абд Аль-Азіз усуне спадкового принца шейха Халіфа Бен Хаміза і візьме владу в свої руку для встановлення досить міцного контролю над еміратом, а потім, діждавшись слушного моменту, проголосить себе його правителем. Проте переворот від 22 лютого 1972 р. поклав край цим прожектам” 56.

Намагаючись відразу ж відійти від деяких методів пра­вління попереднього еміра, шейх Халіфа Бен Хамад Аль Тані вніс до Основного Закону ряд поправок. Крім того, він дещо змінив систему урядових органів, створивши ряд нових міністерств.

Аналізуючи Виправлений Тимчасовий Основний Закон, прийнятий еміром 19 лютого 1972 р., слід, однак, виходити з того, що переворот, який призвів до ухвалення цього акта, не мав ніяких економічних чи то соціальних передумов і носив переважно династичний характер. Однак не слід недооцінювати того, що він базувався на громадській думці, яка лояльно ставилася до перевороту і була підготовлена ідеологічною і політичною активністю нового еміра. Зрозуміло, чому поправки, внесені до Основного Закону, незначні як за обсягом, так і за значенням. Вони аж ніяк не вносили хоча б щонайменших змін до форми правління Катару.

Що ж стосується федерації арабських еміратів, то вона все ж була створена в грудні 1971 р., щоправда, не у тому складі, як передбачалося. В державі ОАЕ об’єдналися шість еміратів Договірного Оману (Рас-Аль-Хейма увійшла до складу федерації лише в лютому 1972 р.). Тимчасова конституція ОАЕ, основою якої став проект конституції федерації дев’яти членів, вступила в силу в грудні 1971 р.

Оцінюючи цей акт, слід ураховувати, що він не став безпосереднім результатом внутрішнього суспільного прогресу. Конституція була прийнята під тиском значно зміненого міжнародного статусу держав Договірного Оману: по-перше, завдяки унезалежненню від Великобританії і, по-друге, внаслідок рішення правителів про створення федерації. За таких умов на прийнятті конституції не могло не позначитися хоча б у незначній мірі зростання впливу прогресивної частини населення.

Таким чином, стає зрозумілим, чому так схожі форми правління Катару й ОАЕ. Система вищих органів у цих державах в принципі однакова. Деякі розходження можна пояснити тільки федеративним характером ОАЕ, в той час як Катар – унітарна монархія.

В Катарі, згідно до конституції, уся повнота влади – законодавчої, виконавчої – належить еміру із династії Аль Тані (з 1995 р. – емір Хамад Бен Халіф Аль Тані). В ОАЕ функції глави держави здійснюються Вищою радою семи правителів еміратів (кожне князівство являє собою абсолютну монархію і зберігає значну самостійність) і главою союзу, що обирається строком на п’ять років із числа членів Вищої ради і якого інколи деякі державознавці називають президентом («виборним монархом»). Він виконує функції глави держави, в тому числі і представницькі. В ОАЕ відсутнє положення про те, що глава держави повиненобиратися по черзі від кожного емірату. З 1971 р. президентом ОАЕ незмінно є правитель Абу-Дабі (найбільшого емірату, що займає 86% території країни) Шейх Заїд Бен Султан Аль Нахаян.

Рада міністрів у Катарі призначається монархом як главою виконавчої влади і прем’єр-міністром. Міністри призначаються із осіб катарської національності і в будь-який момент можуть бути зміщені з посади тільки за рішенням еміра. Рада міністрів відповідно до ст.34 Основного закону «керує всіма внутрішніми і зовнішніми політичними справами, які входять до її компетенції». Однак усі прерогативи Ради міністрів установлює сам емір, який будучи прем’єр-міністром «спрямовує роботу міністрів ...намічає директиви уряду, підписує постанови ради міністрів» (ст.33). Крім того, згідно до ст.35 «міністри несуть перед еміром колективну політичну відповідальність за виконання загальної політики держави. Кожен міність несе перед еміром індивідуальну відповідальність за виконання особистих обов’язків і реалізацію повноважень свого міністерства». Таким чином, Рада міністрів – це виконавчий орган при емірі. В ОАЕ виконавча влада також здійснюється радою міністрів: глава Союзу зі згоди Вищої ради призначає прем’єр-міністра, а потім, за рекомендацією останнього – міністрів. Компетенція уряду в обох державах однакова і включає законодавчу ініціативу і розробку законопроектів, контроль за проведенням внутрішньої і зовнішньої політики під керівництвом глави держави.

Конституції Катару та ОАЕ не передбачають яких-небудь виборних органів. Разом з тут запровадили таку державну інституцію, яка призначається зверху – Консультативну раду. В Катарі – це Маджліс аш-шура, яка призначається урядом і до функцій якої належать обговорення урядових законопроектів, різних політичних питань, діяльності уряду в цілому та окремих міністрів. Однак її рішення не мають обов’язкової юридичної сили: вона не може винести вотум недовіри урядові чи міністру, не може зобов’язати правителя утриматися від прийняття закону. Органом, аналогічним Маджліс аш-шурі Катару, в ОАЕ є Федеральні національні збори. Вони формуються за нормами, що закріплені в самій конституції. Правитель кожного емірату – член федерації – призначає до складу зборів певну кількість представників. Діяльність Федеральних національних зборів та Маджліс аш-шури носить дорадчий, рекомендаційний характер. Конституції цих держав стверджують нерівноправні стосунки між виконавчою владою і діючими інститутами станового представництва, що перетворює консультативні ради в придаток урядового апарату, діючого під безпосереднім контролем верховного правителя.

Але не зважаючи на обмеженість своїх повноважень в сфері впливу на виконавчу владу, конституційні положення все ж надають радам деяких контрольних функцій. Так, Федеральні національні збори ОАЕ володіє функціями фінансового нагляду за діяльністю урядової адміністрації в галузі бюджетних витрат, введення податків, мита і прийняття фінансового законодавства в цілому. Консультативна рада Катару обговорює закон про бюджет, має повноваження звертатися із запитами до Ради міністрів, а в окремих випадках навіть проявляти законодавчу ініціативу, передаючи свої законопроекти еміру.

На своїй щорічній сесії Федеральні національні збори ОАЕ, розглядаючи законопроекти про бюджет Федерації і фінансовий звіт уряду, мають право вносити свої поправки. Згідно конституції ОАЕ, уряд подає Зборам щорічні фінансові звіти протягом чотирьох місяців до кінця фінансового року, перш ніж виносити їх на затвердження Верховної ради Федерації.

І все ж подібні октройовані конституції, які приймаються без контролю з боку громадськості, дають правлячим колом широкі можливості для політичного маневру­вання і допомагають майже всі прерогативи зберегти в руках монарха57. Це положення підтверджується ситуацією, що склалася в Катарі та ОАЕ, де легалізація абсолютної монархії відбулася, перш за все, в результаті зміни міжнародно-правового становища цих держав. А тому висловлена професором В. Чиркіним58 точка зору про те, що держави, подібні Катару й ОАЕ, незважаючи на наявність у них конституцій, слід вважати абсолютними монархіями, не може викликати заперечень. В останній своїй праці59 проф. В.Чиркін наводить вагомі докази попереднього твердження. По-перше, конституції як у Катарі, так і в ОАЕ, не приймалися демократичним шляхом, а даровані монархами (в ОАЕ – Радою емірів); по-друге, дія цих основних законів часто припиняється на невизначений термін; по-третє, ці конституції встановлюють, що вся влада – законодавча, виконавча, судова – йде від монарха, над конституцією стоїть Коран.

Проте в літературі зроблено ще кілька спроб дати визначення формі держави в Катарі й ОАЕ.

Так, арабський дослідник Х. Аль-Бахарна стверджує, що ОАЕ можна вважати державою, яка створила систему конституційного правління на основі принципу розподілу і співробітництва влад. Дійсно, “співробітництво” влад тут має деяке місце, однак щодо розподілу, то не підлягає сумніву, що Вища рада і глава союзу володіють практично всією повнотою законодавчої і, тим більше, виконавчої влади. Ні про який розподіл влад немає тут і мови. Американський правознавець Дж.Блонделл визначає держави Персидської затоки як “повністю традиційні держави, в яких відсутні партії, представницькі органи” 60. Це досить описове визначення не враховує, по-перше, нових явищ у сфері державно-правової надбудови, а, по-друге, ігнорує надто серйозні відмінності між окремими групами монархій цієї зони. Аналогічне до попереднього визначення пропонує й інший автор Дж. Ентоні, який характеризує Катар як “традиційну ісламську монархію” 61. Найбільш вдале визначення дає дослідник Я. Юсефом. Він пише: “ОАЕ можна характеризувати як надто урізану конституційну монархію, близьку до абсолютної форми правління, з дорадчим органом, який призначається самим правителем” 62.

Завершуючи, таким чином, короткий огляд форм правління в державах першої групи, необхідно в загальних рисах відмітити деякі особливості системи внутрішнього управління в еміратах – членах ОАЕ. Як суб’єкти федерації, вони не є державами в повному розумінні слова, однак являють собою державні утворення з достатньо широкою самостійністю в питаннях внутрішнього управління. Тому при класифікації їх можна розглядати поряд з унітарними монархіями Арабського Сходу.

Емірат Дубаї вважався комерційним центром ОАЕ. Намагаючись забезпечити максимальну свободу торгової, комерційно-фінансової, реекспортноі діяльності, правитель емірату – шейх із династії Аль-Мактум пішов шляхом зведення до мінімуму кількості адміністративних органів. В еміраті немає уряду як постійно діючого органу: його функції фактично виконують різні радники і консультанти правителя.

Правитель Шарджи, шейх із династії Аль-Касимі, створив порівняно розвинутий виконавчий апарат, який складається із цілої низки департаментів і міністерств. Територія емірату фрагментарна: вона розподілена на декілька ізольованих одна від одної частин. Тому, мабуть, це стало важливим стимулом формування державного апарату, якому необхідно вирішувати більш складні організаційні завдання, ніж в інших еміратах – членах ОАЕ, які мають нерозподілену територію. В 70-ті роки ХХ ст. в еміраті почалося видобування нафти, що також вимагає від держави активізації управлінських функцій.

Постійнодіючий уряд є в Рас Аль-Хеймі. Він відає виконанням порівняно незначної програми розвитку емірату.

В Аджмані, Умм Аль-Кайвайні і Фуджейрі традиційно родо-племінна система правління збереглася в найбільш чистому вигляді. “Правління однієї людини” – шейха правлячої династії -функціонує тут на основі консультацій з родоплемінною аристократією.

Так, у всіх вищеназваних еміратах головна роль в управ­лінні належить правителю і його аристократичному оточенню в особі радників або уряду. Проте, заради справедливості, слід зауважити, що в Шарджі і Рас аль-Хеймі коло осіб, на яких спирається монарх у процесі реалізації своєї влади, дещо ширше, оскільки до роботи в міністерствах і департаментах змушені залучати хоча б мінімум інтелігентських сил, які з’являються поза рамками традиційної еліти. У всіх еміратах прослідковується тенденція до адміністративних нововведень десь із другої половини 70-х років, що було обумовлено “нафтовою епохою”. Проте, хоча і значно менше, це можна віднести і до еміратів, у яких немає власної нафти і які в основу своєї економічної діяльності змушені були покласти активізацію певної рентної платні компаній-концесіонерів і конкуренції останніх у боротьбі за концесії на пошуки нафтових родовищ.

Включаючи перелічені емірати до групи абсолютних монархій, необхідно підкреслити, що в їх правлінні зберігається значна кількість елементів, притаманних феодальній деспотії, закладу раннього і середнього етапів розвитку феодалізму.

Більш високим, ніж в інших еміратах – членах ОАЕ, рівнем розвитку характеризується система внутрішнього управління Абу-Дабі. Державно-правові акти, прийняті тут у 1971 р. правителем емірату шейхом Заїдом Бен Султаном Аль Нахайяном, регулюють порядок формування і діяльності Ради міністрів національних Консультативних зборів. На національні Консультативні збори, які складаються з призначених предста­вників аристократичних і комерційних кіл, покладаються завдання обговорення законо­проектів, причому рішення цих зборів не є обов’язковим для правителя: він може або скористатися ним, або відкинути його, не висуваючи при цьому ніяких обгрунтувань.

Абсолютна монархія в цих країнах Арабського Сходу виступає як форма по відношенню до феодально-буржуазного змісту держав першої групи. Цей різновид монархічної форми правління є невід’ємним елементом більш широкого поняття – абсолютизму – особливого етапу суспільно-економічного розвитку, “головним змістом якого є заперечення цілої низки важливих рис, типових для власне феодалізму”63. Завершуючи розгляд основних особливостей форми правління у державах першої групи, є сенс відзначити, що саме існування тут абсолютної монархії відображає певні зміни в базисі цих держав.

Додатковою і дуже важливою відмінністю абсолютних монархій наступної групи є наявність у їх конституціях виборного законодавчого органу в системі централь­них огранів держави. Кувейт першим серед протекторатів Персид­сь­кої затоки одержав незалежність. Це відбулося у 1961 р., а роком пізніше в Кувейті була прийнята конституція, яка регулювала систему вищих органів влади. Після проголошення незалежності державний розвиток Кувейту і бахрейну пішов шляхом запозичення принципів розподілу влад і парламентської демократії. Було введене обмежене виборче право.

На Бахрейні розробка конституції (як і в Катарі, і в ОАЕ) була почасти пов’язана з інтенсивною підготовкою до утворення Союзу дев’яти арабських еміратів. Ще у вересні 1971 р. в офіційній заяві правитель Аль-Халіфа підкреслив: “Ми виходимо із твердого переконання в тому, що створення такого Союзу арабських емиратів і надання йому конституційної форми повинно грунтуватися на меті і сподіваннях народів цього району... Головні цілі Бахрейну – необхідність публікації нової конституції у відповідності до принципу розподілу влад і компетенцій між оганами держави"64. Вже тут помітна відмінність позиції правителя Бахрейну від позиції монархів Катару й ОАЕ. Шейх Iса Бен Сальман Аль-Халіфа і правляча еліта розуміли, що рух прогресивних прошарків населення погрожує їх владі серйозними наслідками у випадку, коли на Бахрейні буде прийнята антидемократична конституція на зразок, наприклад, Основного Закону Катару.

У Кувейті проект конституції розроблявся предста­вниць­кими Установчими зборами і був прийнятий еміром правлячої династії Ас-Сабах без змін. На Бахрейні встановлений Декретом правителя від 22 червня 1972 р. порядок передбачав вибори 22 членів Установчих зборів і призначення еміром ще восьми членів до складу цього органу. Дванадцять міністрів одержали мандати за посадою.

Обидві конституції – Бахрейну і Кувейту – містять значні обмеження владних прерогатив монарха. Достатньо сказати, що обидві вони закріплюють положення, у відповідності з якими ніхто, в тім числі й емір, не може протягом п’яти років з моменту прийняття конституції пропонувати які б то не було конституційні поправки.

Система вищих органів і взаємовідносини між ними ідентичні в обох країнах і засновані на принципі розподілу влад. (Цей принцип закріплено в статті 50 Конституції Кувейту і в пункті I статті 32 Конституції Бахрейну)65. Главою держави є наслідний монарх – емір. Законодавча влада належить еміру і виборним Національним зборам. Виконавча влада здійснюється еміром і Радою Міністрів. Емір затверджує і пролонгує подані йому Національними зборами законопроекти і має право суспензивного вето, для подолання якого слід мати 2/3 голосів членів парламенту під час повторного розгляду законопроекту. Емір призначає прем’єр-міністра і, у відповідності з його рекомендаціями, – міністрів. Члени уряду несуть колективну та індивідуальну відповідальність перед еміром і колективну відповідальність перед Національними зборами. Крім того, Національні збори можуть звертатися до членів уряду з вимогою роз’яснення широкого кола питань. Національні збори володіють правом винесення вотуму недовір’я будь якому міністру. Якщо парламент вважає за потрібне усунення прем’єр-міністра, що автоматично веде до зміни всього уряду, то питання передається на розгляд еміру, і він вирішує, чи піде у відставку уряд. Аналіз форми правління, передбаченої конституціями Кувейту і Бахрейну, дозволяє охарактеризувати її як перехідну від дуалістичної монархії до парламентарної. Але так було записано в конституціях цих країн.

Перші вибори до тимчасових Установчих зборів Бахрейну були проведені ще до прийняття конституції в грудні 1972 р.однак парламентська демократія в умовах правління сімейства Аль Халіфа проіснувала тут менше двох років. Навіть при збереженні всієї повноти влади в руках еміра сама наявність парламенту, що мав право втручання у політичне життя країни, була досить небезпечною для правлячої династії. Перші вибори до Національних зборів Кувейту у відповідності до конституції проходили в січні 1963 р. Ці вибори було важко назвати загальними: із 330 тисяч жителів право голосу було надано не більше 40 тисячам, а реально брало участь у виборах 11 тисяч виборців. Однак навіть між таким парламентом, обраним вузькою колегією з перевагою прибічників династії, і урядом, на 2/3 сформованим з родичів еміра, не припинялися конфлікти з питань внутрішньої та зовнішньої політики. Будь-який виступ опозиції в парламенті, що загрожував недовірою урядові, змушував еміра до маневрування, реорганізації кабінету міністрів і до інших заходів ослаблення критики, яка підривала устої традиційного авторитету правлячого сімейства.

Подальші реальні події розвивалися таким чином, що призвели в обох державах до зворотніх процесів, а значить, до фактичного встановлення абсолютної монархії на Бахрейні в серпні 1975 р. і в Кувейті в серпні 1976 р. Як уже відмічалося, парламентські опозиції Національних зборів обох країн зробили кроки, що вели до розходження з політичною лінією династичних кіл і урядів. Демонстративно розпустивши уряд, емір Бахрейну сформував його знову через незначний термін у попередньому складі. Потім він видав указ про розпуск Національних зборів, не вказуючи ні причин, ні строків нових виборів. Емір також призупинив дію конституції, що триває й дотепер. 29 серпня 1976 р. в Кувейті відбулося те, що раніше мало місце на Бахрейні з тією тільки відмінністю, що кувейтські події були позбавлені елементів оригінальності. Вони достеменно повторили те, що за рік до цього було на Бахрейні66. Розпустивши Національні збори, емір ухвалив рішення про перекладення на себе і на Раду Міністрів функцій представницького органу – тобто вищої законодавчої влади, а також про створення спеціального комітету, якому буде доручено підготувати проект змін до конституції. Ці зміни передбачалося внести протягом чотирьох років. З часом ситуація в Кувейті дещо стабілізувалася, проте в 1986 р. емір своїм дикретом знову розпустив парламент.

 Таким чином, створивши на Бахрейні і в Кувейті режим надзвичайної ситуації, еміри за таких умов знову зосередили всю повноту влади в своїх руках, а значить фактично призвели до реставрації абсолютної монархії.

Проте все ж соціально-політична течія на користь більш гнучких форм і методів правління продовжувала зміцнюватися в бахрейнському суспільстві. У 1992 р. емір проголосив створення Консультативної ради (Маджліс аш-Шура) – дорадчого органу чисельністю 30 чоовік, до функцій якого входить вироблення рекомендацій Раді міністрів з проектів законів і різних аспектів соціально-економічної політики держави. Склад Консультативної ради визначає сам емір. Пізніше число її членів збільшилося до 40, а також дещо було розширено її повноваження. Тепер Маджліс аш-Шура не тільки може обговорювати ті проблеми, які ставить перед нею уряд, але й має право надсилати запити до Ради міністрів з тих чи інших питань. Та слід визнати, що рекомендації Консультативної ради не носять обов’язкового характеру і цей невиборний орган не володіє власними повноваженнями і не має конституційної основи. Після розпуску в 1975 р Національних зборів правляче сімейство Аль Халіфа встановило диктаторський режим, що проводить політику терору стосовно власного населення. Будь-яка форма контролю за діяльністю еміра і уряду, влада яких спирається на армію і службу безпеки, відсутня. Діяльність усіх політичних партій і організацій заборонена. Професійні товариства і суспільно-спортивні клуби, що збереглися, позбавлені права займатися політичною діяльністю.

В Кувейті діяли фактори, що значно пом’ягшили соціально-політичну напруженість – це виключно високий прибуток на душу населення (в 1990 р він складав 14610 доларів США) і, відповідно, значно вищий, ніж у інших арабських (і, навіть, європейських) країнах, життєвий рівень. Саме цей чинник дещо пом’якшив еволюцію політики правлячої династії в дусі ліберальної «модернізації» до тієї міри, до якої вона взагалі можлива у азіатській монархії і в якій вона відповідала інтересам феодально-родової аристократії, великих підприємців і купців, верхівки бюрократії. Так, у 1992 р. парламент було відновлено, а в 1996 р. відбулися нові (восьмі) прламентські вибори, однак вони не призвели до серйьозних змін в системі влади і в характері політичних відносин в суспільстві, в якому провідна роль відводиться традиційним структурам.

Такі розходження між положеннями конституції і реальним становищем Бахрейні і в Кувейті дають підстави одним авторам відносити ці держави до абсолютних монархій67, іншим – до конституційних або дуалістичних (стосовно Кувейту)68.

Так, повноваження монархів, пов’язані із законодавчою та виконавчою гілками влади, були розглянуті під час аналізу конституційних процесів у кожній з абсолютних монархій Арабського Сходу. Проте до повної характеристики статусу абсолютного монарха необхідно додати особисті його прерогативи, які є невід’ємним атрибутом влади. Особисті прерогативи монарха як глави держави формувалися в цих країнах паралельно з процесом утворення держав, становлення династичних зв’язків, під значним впливом родоплемінних традицій.

Iснуючі й дотепер династії Кувейту, Бахрейну, Катару й еміратів ОАЕ з’явилися в умовах племінного ладу. Все населення цих країн було охоплене однією чи кількома федераціями племен. Племена, в свою чергу, підрозділялися на клани, роди, сімейства, найстаріші члени яких обирали племінних вождів, що вважалися “першими серед рівних”. Племінні вожді – шейхи поступово поширювали свій вплив за рамки свого племені і більш чи менш міцно закріплювали свою владу в межах конфе­де­рації племен. Цей процес, у результаті якого виборний правитель перетворював своє сімейство в правлячу династію з безперечною спадковою владою, відбувався поступово і охоплював декілька поколінь представників даного роду шейхів. Так, в середині XVII ст. предки сучасних правителів Бахрейну користувалися впливом у незначній області з центром у селищі Зубра на північно-східному узбережжі бухти Бахрейн. Тільки на початку XIX ст. вони остаточно утвердили свою владу над усім Бахрейнським архіпелагом. Династія шейхів Аль Нахайям, що правила в області оазиса Аль-Айн, поширила свою владу на всю територію Абу-Дабі лише в XX ст. 69.

Процеси становлення династії в країнах Персидської затоки були ізольовані один від одного, оскільки кочовий або напівкочовий спосіб життя більшості населення Аравійського півострова обумовив постійну міграцію племен, переселення впливових родів із однієї місцевості в іншу, розподіл цих родів на гілки. Характерним прикладом слугує той факт, що правителі Кувейту (сімейство Ас-Сабах), правителі Бахрейну (сімейство Аль-Халіфа) і династія короля Саудівської Аравії (Ас-Сауд) є вихідцями із однієї конфедерації племен Анаїза і, більш того, із одного племені Бані Утуб, батьківщина якого – Неджд70. В Шарджі і в Рас Аль-Хаймі влада належить представникам двох гілок сімейства Аль-Касим, що відокремилися один від одного. Це ж сімейство правило і в шейхстві Кальба, яке до 1951 р. визнавалося Великобританією і сусідніми шейхствами як самостійна держава. Однак після вбивства правителя Кальби шейха Хамеда Бен Саїд Аль-Касим, який не мав спадкоємців по чоловічій лінії – ні братів, ні синів, – Кальба безболісно увійшла до складу Шарджі, якою правила друга гілка династії Аль-Касимі. Цей факт доводить, що на сучасному етапі династії, які вже давно стали правлячими, настільки міцно захопили владу, що практично ні за яких умов на їх місце не може бути обрано інше сімейство. Тому племінне суспільство Кальби з готовністю пішло на зміну своєї державної приналежності тільки для того, щоб зберегти вірність правлячому сімейству.

Подібний факт дає всі підстави говорити про те, що виборні правлячі сімейства, які не є монархічними юридично, до наших днів навіть у найслаборозвиненіших еміратах набули першої необхідної для монарха ознаки – спадкового характеру влади. Вірогідніше за все цієї ознаки не було на тому етапі, коли влада правлячого сімейства могла бути передана іншому сімейству в результаті волевиявлення представників племінного суспільства. Владу виборного племінного вождя не можна, скоріше за все, вважати подібною до влади виборного монарха: надто тісним, безпосереднім і патерналістським за характером був зв’язок правлячого шейха з усім племінним суспільством. В процесі здійснення своїх повноважень правитель був змушений, підкоряючись вимогам племінної традиції, постійно враховувати думку шейхської верхівки і наслідувати її у більшості принципових питань.

Таким чином, можна передбачати, що монархія у справжньому розумінні цього слова, виникла в окремих еміратах ОАЕ, які відстали від сусідніх держав за рівнем свого соціально-економічного розвитку, лише в ХХ столітті. Дещо раніше аналогічна трансформація характеру влади племінного лідера відбувалася в Кувейті і на Бахрейні.

Процес виникнення монархії в Омані носив специфічний характер і протікав у тісному зв’язку з релігійним рухом. Пануючі в Омані канони ісламської секти ібадитів потребували поєднання світської і духовної влади в руках виборного правителя-імама. В 1789 р., порушивши ці канони, імам Саїд Бен Ахмед із правлячого з 1749 р. сімейства Аль Бу Саїдів передав своєму синові Хамеду світську владу, залишивши собі тільки духовну. Переслідуваний гоніннями ортодоксальних ібадитів Хамад обмежив свій вплив областю Маската. Після смерті Хамеда влада перейшла до рук його брата, який в 1792 р. проголосив себе султаном Маската71.

Iншим чином встановлювала свою владу династія Ас-Сауд, що править зараз у Саудівській Аравії. У Неджді у XVIII ст. зародилася релігійна течія ваххабізм. Правитель Неджду Мухаммед Ібн-Сауд в 1745 р. почав боротьбу за об’єднання Аравії під прапором ваххабізму. Протягом XVIII – початку XIX ст. більшу частину Аравії було об’єднано ваххабітами у феодальну державу Саудидів. На початку XIX ст. ця держава боролася проти єгипетських загарбників, а в другій половині XIX ст. ваххабітську державу загарбали правителі князівства Шаммар (Північна Аравія) – Рашідиди. Впливове сімейство Ас-Саудів було вигнане своїми суперниками з Неджду. Однак вже в 1920 р. Iбн Сауд захопив Ер-Ріяд – центр Неджду і, поступово захоплюючи все нові й нові території і розширяючи кордони володінь, об’єднав під своєю владою значну частину Аравійського півострова. В 1932 р. Iбн-Сауд проголосив себе королем Арабського Саудівського Королівства72.

Таким чином, очевидними стають причини, що обумовлюють різницю в специфічних стосунках, які склалися між монархами і традиційною частиною населення еміратів Персидської затоки, а також між монархами і підданими в Омані і Саудівській Аравії. У першому випадку правителі намагаються підкреслити притаманні своєму статусу елементи патерналізму і представити себе в ролі хранителів племінних традицій.

Монархи ж Оману і Саудівської Аравії, з самого початку змушені зміцнювати свою владу в умовах наполегливої боротьби з релігійними і політичними супротивниками, не приховують репресивних і авторитарних рис свого правління. Це обумовлює наявність чималої кількості історичних особливостей їх фактичного статусу. Крім того, роль історичних особливостей процесу виникнення монархії при формуванні сучасного статусу глави держави чітко прослідковується лише в монархіях, які донедавна не мали писаних конституцій, особливо в еміратах Персидської затоки. Тут цей вплив сприяє зміцненню авторитету правителів, який виступає персоніфікованим носієм влади цілого клана, визнаного пануючим племенем..

Модель глави держави ОАЕ має деякі спільні риси з виборною монархією федерації Малайзії, де рада правителів, що складається із дев’яти султанів монархічних штатів, обирає із свого складу главу держави строком на 5 років. Останній, у відповідності з Конституцією 1957 р., вважається монархом федерації Малайзії73 і володіє особливим вищим монархічним титулом – Верховний правитель (Янь ді – пертуан агонь). В Малайзії до того ж діє принцип ротації: султани обираються на посаду Верховного правителя по черзі. Глава ж союзу в ОАЕ на своєму посту не має ніяких атрибутів монархічної влади. В конституції його називають терміном “раіс”, який стосовно республік перекладається з арабської мови як “президент”.

Як вже відзначалося, однією з основних особливостей правового становища монарха є те, що влада його “вважається юридично непохідною від будь-якої іншої влади, органу чи виборчого корпусу, що властиво республіці“74. В такому випадку, слід відзначити, у монарха Федерації Малайзії і тим більше у глави союзу ОАЕ є суттєва відмінність від статусу монарха. Обидва вони входять до складу Ради правителів через непохідний характер своєї влади в монархії – суб’єкті федерації. З іншого боку, їх повнова­ження на посаді глави держави носять чисто похідний характер і надаються їм рішенням ради правителів.

Таким чином, визначаючи форму правління в ОАЕ як монархічну, необхідно наголосити, що ця держава має унікальну модель глави держави, який володіє рисами, характерними і спадковій монархії, і виборній монархії, і республіці, і одноосіб­ному, і колегіальному главі держави.

В подальшому викладенні матеріалу в поняття глави держави ОАЕ будуть включатися два органи – Вища рада і обираний нею глава Союзу.

Найважливішим правом монарха, яке, власне, і відрізняє його від глави республіки, є право передачі влади у спадок. Тому вивчення статусу монарха слід розпочати з питань престоло­наслідування. Загальним для всіх абсолютних монархій Арабського сходу правилом є обмеження передачі влади рамками одного сімейства, причому жінки не входять до кола передбачуваних спадкоємців престолу.

В країнах, що не мали писаної конституції, престоло­наслі­дування регулювалося звичаями. Донедавна найбільш важливу роль у питаннях, пов’язаних з передачею монархічної влади, в монархіях Аравійського півострова відігравали сімейні ради правлячої династії (менше це стосується султанату Оман)75. Необхідність винесення питань престолонаслідування на сімейну раду пояснюється характерними рисами, властивими правлячим сімействам у цьому районі. Майже всі вони досить численні. Загальна кількість правлячого в Катарі сімейства (де до початку 70-х років ХХ ст. престолонаслідування регулювалося звичаєм) складає значну кількість населення країни – 20.000 чоловік; більше 500 з них мають титул шейха. В абу-дабійській династії Аль-Нахайян шейхів більше 30; гілка Аль-Касимі, що править у Рас Аль-Хеймі, нараховує більше 40 шейхів. Крім того, багатьом аристократичним родинам Персидської затоки властивий розподіл на самостійні і часто ворогуючі гілки. Так, від першого правителя Аль-Тані йдуть три гілки: Бані Хамед, Бані Алі і Бані Халед76.

Сім’я правителів Абу-Дабі Аль-Нахайян складається з двох гілок – Бані Султан і Бані Халіфа. Такі особливості складу правлячих династій за відсутності сімейної ради – органу, який виносить узгоджені рішення шейхів, обумовили б постійне ворогування всередині правлячих сімейств і могли б стати серйозними факторами дестабілізації їх влади.

По смерті правителя із числа його найближчих родичів рада шейхів обрала нового правителя. Ним міг стати старший, а інколи й молодший син, племінник, рідний брат чи кузен, дядько. Жінка, відповідно до норм ісламу, ніколи не входить до кола спадкоємців престолу. Проте непрямий вплив жінок правлячого сімейства інколи буває значним. Відомо, що протягом більш ніж 25 років у першій половині XIX століття реальною владою в шейхстві Дубаї володіла мати правителя, Хусса Бинт Аль-Мур (Хусса Умм Рашид) 77.

Донедавна (а десь, можливо, й до цих пір) воля ради шейхів превалювала над особистими прагненнями правителя в питаннях передачі влади. В монархічному Йємені після смерті імама Яхьї в 1948 р. влада навіть була передана до рук іншого сімейства, й імамом було обрано Абдуллаха Аль-Вазіра78. Сину ж Яхьї Ахмеду, якому влада повинна була перейти за бажанням батька, довелося відновлювати правління своєї династії за допомогою сили79. В Катарі шейх Ахмед, який правив до 1972 р., так і не зумів зробити свого сина шейха Абдель Азіза наслідним принцем, оскільки цей пост займав шейх Халіда, якого підтримувала більшість сімейної ради80.

З другої половини 70-х років ХХ ст. в еміраті ОАЕ почала застосовуватися практика, у відповідності з якою правитель призначає свого наступника – наслідного принца. Спадкоємцями правителі найчастіше призначають своїх синів, що досягли вісімнадцяти років. Якщо пост наслідного принца вакантний, то наступний по чоловічій лінії член сім’ї, частіше брат, призначається заступником правителя. Практика правителів призначати своїх наступників не означає, що роль сімейних рад ігнорується. Їх участь у призначенні правителем наступника престолу зберігається, хоча й у меншому обсязі, ніж раніше. Вплив сімейної ради закріплено в статті 21 Основного закону Катару. В ній записано, що призначення наступника престолу здійснюється “наказом еміра, ухваленим після консультації з впливовими особами, що володіють всією повнотою влади в державі, і за згоди більшості з них з цим рішенням. У Саудівській Аравії в листопаді 1964 р. король Сауд був усунений від влади рішенням королівської сім’ї і Радою улемів. У відповідності з виданим ними спеціальним актом – фетвою – влада перейшла до рук короля Фейсала.

I все ж таки рада шейхів династії поступово втрачає свої позиції як органу, що здатний вирішувати питання престолонаслі­дування. Після спроби перевороту в Шарджі в кінці січня 1972 р., коли було вбито правителя шейха Халед Бен Мухаммеда Аль-Касимі, що правив з 1956 р., Вища Рада ОАЕ фактично визнала нового правителя, який до того ще не одержав схвалення з боку ради шейхів правлячої в еміраті династії. Коли в ОАЕ було оголошено, що шейх Султан Бен Мухаммед, брат убитого правителя, визнається його законним наступником, династія Аль-Касимі ще тільки обговорювала питання про те, віддати владу шейху Султану чи одному з двох інших претендентів на престол81.

Взагалі такий спосіб “передачі“ монархічної влади, як двірцевий переворот, не відкидається категорично нормами традиційного суспільства Аравійського півострова. Досвід двірцевих переворотів на цьому півострові свідчить, що різкі зміни в керівництві звичайно дозволяють тут здійснити заходи в плані підтримки режиму і ослаблення напруженості в системі керівництва, і в той же час вони ніколи не призводили тут до зміни важливих суспільно-політичних процесів. Навпаки, результатом таких переворотів, як, наприклад, в Абу-Дабі, Омані, Катарі (відповідно 1966, 1970, 1972 років), стало лише зміцнення стабільності монархії і політичної системи в цілому шляхом приведення до влади більш популярного лідера.

В таких монархіях, де прийняті конституції, престолонаслі­дування регулюється або самими конституціями, або ж сукупністю конституційних положень і положень спеціального конституційного закону про престолонаслідування, передбаченого конституцією. Саме останній із цих двох способів був більш притаманний арабським монархіям (Лівія, Iрак, Катар, Кувейт, Бахрейн).

Значно раніше за інших правителів Персидської затоки законодавство про наслідування влади ввів правитель Бахрейну шейх Iса Бен Аль Халіфа. Переконавшись у тому, що сімейна рада не завжди гарантує бахрейнську династію від внутрішніх чвар, правитель 1898 р. видав документ, який підписали представники аристократичних кіл країни. Згідно з документом престол повинен переходити до старшого сина покійного правителя. Щоб забезпечити виконання нового порядку, шейх Iса домігся підтримки з боку Великобританії. Згодом у конституції встановлювалося те ж саме правило: в статті I (п.3) записано, що “влада на Бахрейні є спадковою і переходить від його Величності шейха Iси Бен Сальмана Аль Халіди до його старшого сина, потім до старшого сина із синів цього сина” і т.д. Між іншим, ця стаття, а також передбачений нею і конкретизуючий її положення конституційний закон про престолонаслідування залишають за еміром право призначати наступником престолу будь-кого із його синів, а не тільки старшого. При цьому емір повинен видати спеціальний декрет у відповідності з вимогами встановленими конституційним законодавством.

У Кувейті ні конституція, ні закон про престолонаслі­дування не вказують, кого саме зі своїх родичів чи членів сім’ї емір повинен призначити наступником престолу. Однак кандидатура, запропонована еміром, повинна бути схвалена більшістю голосів членів Національних зборів на спеціальному засіданні. Якщо емір вагається у виборі свого наступника, то згідно зі ст. 4 Конституції і ст. 6 Закону про престолонаслідуванння він називає не менше трьох “потомків покійного Мубарака Ас-Сабаха” (засновника династії), одному з яких Національні збори висловлять свою відданість як наступнику престолу.

В тісному взаємозв’язку з престолонаслідуванням перебуває питання про регенство, хоча після початку 50-х років, коли регентські ради правили в Єгипті при малолітньому наступнику Фарука, що зрікся престолу, і в Йорданії при неповнолітньому Хусейні – синові короля Талала, визнаному душевнохворим, регентське правління в арабських монархіях не вводилося. В державному праві монархій Персидської затоки, Оману і Саудівської Аравії цей інститут взагалі відсутній, оскільки в умовах існування численних сімейств важко уявити собі ситуацію, за якої б виникла необхідність у застосуванні регентства. Під час перебування монарха за кордоном і у випадку його хвороби в цих країнах функції глави держави здійснює постійний або призначений на даний випадок заступник правителя. В еміратах – членах ОАЕ, в Омані практика їх призначення регулюється звичаєм; в Кувейті, на Бахрейні і в Катарі – згідно зі ст. 61, 34 і 21 (відповідно) конституцій; в ОАЕ на рівні федерації – статтями розділу III глави IV Конституції, в Саудівській Аравії – Основоположною системою правил (одним з документів конституційного характеру. схвалених королем у березні 1992 р.).

Між іншим, ст. 4 кувейтського Закону про престолонаслі­дування передбачає, що у випадку вакансії престолу ще до того, як буде призначено його наступника, функції глави держави будуть здійснюватися Радою Міністрів протягом восьми днів, тобто до виборів наступника престолу в екстреному порядку.

Монархи арабських держав володіють цілим рядом традиційних почесних прерогатив. Серед прерогатив, специфічно притаманних статусу глави монархії, слід відмітити право на особливий титул, право на заснування різних орденів, знаків пошани і нагородження ними, право приймати присягу на вірність від деяких державних службовців вищого рангу, що вступають на посаду, право присвоєння почесних титулів.

Монархи в Саудівській Аравії та Омані взагалі вважаються ще й вищими духовними особами, що робить їх владу воістину абсолютною. З релігійною владою історично тісно пов’язані прерогативи монархів у сфері судової влади. В еміратах – членах ОАЕ, за винятком Абу-Дабі і Дубаї, значна частина судочинства майже до середини 70-х років здійснювалася самими правителями. Тільки починаючи з 1974 р., коли феде­раль­ний міністр юстиції подав законопроект про організацію федеральних судів по всій території ОАЕ і про вилучення у місцевих судів юрисдикції з багатьох питань, судова діяльність правителів у цих еміратах – членах ОАЕ значно скоротилася82. I все ж султан Оману до цих пір особисто розглядає апеляції на рішення Головного суду в Маскаті83.

Конституції арабських абсолютних монархій містять і закріплюють положення про недоторканність монархічної влади. I це природно. В ст. 20 Конституції Катару записано, що емір “володіє абсолютною недоторканністю; поважати еміра – це обов’язок”. Емір Кувейту володіє імунітетом і недоторканністю на основі ст. 54 Конституції. Ст. 33 Конституції Бахрейну оголошує особу правителя недоторканною і священною. Недоторканність монархів Саудівської Аравії, Оману й еміратів – членів ОАЕ охороняється нормами мусульманського права. Посягання на життя монарха розглядаються як замах на релігію, оскільки походження влади монарха в країнах Арабського Сходу обожнюється84. За такі злочини мусульманське карне право передбачає особливі покарання. Так, принц Фейсал Iбн Мусаід, який вбив свого дядька, короля Саудівської Аравії Фейсала 25 березня 1975 р., був обезглавлений на очах у багатотисячного натовпу трьома ударами шаблі через хвилинні інтервали85.

Майже всі конституції держав, які розглядаються, крім Конституції Катару, містять право монарха на введення надзвичайного становища. Відсутність такого положення в Конституції Катару пояснюється, очевидно, тим, що в звичайних умовах політичний режим і система органів влади у цій країні мало чим відрізняється від того, до чого прагнуть, вводячи надзвичайний стан, монархи держав з більш розвинутими буржуазно-демократичними інститутами. Однак і в катарській конституції міститься вказівка на можливість “виникнення надзвичайної ситуації, яка потребує прийняття термінових заходів” (ст. 27). При цьому повноваження еміра, який, до речі, сам визначає, чи є ситуація надзвичайною, ще більше розширюються за рахунок і без того вузької компетенції законодорадчого органу – Консультативної ради.

В ОАЕ конституційне закріплення права введення надзвичайного становища мало б таке ж значення, як і в Катарі, коли б не федеративний характер ОАЕ. Iнститут надзвичайного становища було впроваджено в Конституцію, ст. 146 якої проголошує: “Надзвичайний стан проголошується декретом, схваленим Вищою Радою за пропозицією глави союзу і зі згоди Ради Міністрів”. Вірогідно, ця стаття була введена для того, щоб передбачити можливість “законного” втручання в справи емірату – суб’єкта федерації на випадок, якби в ньому опинилися під загрозою політичні і соціально-економічні принципи, що одержали визнання в ОАЕ.

Конституції Кувейту і Бахрейну (відповідно статті 69 і 36) надають еміру повну свободу у вирішенні питання про введення надзвичайного становища, яке здійснюється після видання емірського декрету. В цих країнах, однак, для продовження строку дії надзвичайного становища необхідне рішення Національних зборів, яке ухвалюється простою більшістю голосів його членів. В обох державах така процедура схвалення повинна повторюватися через кожні три місяці.

Монархи мають право на грошове утримання. Воно складається з бюджетних асигнувань, які визначає цивільний аркуш (зрозуміло, що мова тут не йде про прибутки з особистого майна, яке оцінюється значними сумами, особливо в нафтовидобувних державах). Так, у Кувейті розмір сум, які виділяються монарху, визначається, згідно з конституцією цієї країни, рішенням парламенту. Ст. 33 Конституції Бахрейну надає еміру право самостійно встановлювати розмір свого щорічного утримання, про що правитель сам виносить спеціальний указ. Конституція Катару взагалі обходить мовчанням питання про прибутки еміра, наділяючи його, таким чином, правом особисто визначати розмір сум на утримання.

В еміратах ОАЕ, в Омані, в Саудівській Аравії правителі нічим не обмежені у витраті державних коштів на особисті потреби, оскільки взагалі всі фінансові ресурси їх країн знаходяться у їх повному розпорядженні. Зрозуміло, що цивільний аркуш відсутній в цих державах як форма фінансування монарха. Однак в останні роки правителі абсолютних монархій змушені скорочувати свої особисті і сімейні витрати до розумних меж. В період протекторату в еміратах Персидської затоки одна третина нафтових надходжень осідала в лондонських банках на ім’я правителів, і ще одна третина виділялася на утримання державного апарату – тобто, головним чином, на потреби правлячої аристократичної верхівки на чолі з династією86. Небажання або нездатність правителів здійснити хоча б мінімальні соціальні заходи, їх невміння реалізувати нафтові прибутки з метою зміцнення існуючих режимів, стабілізації правління, в значній мірі послужили причиною двірцевих переворотів в Абу-Дабі в 1966 р., в Омані – 1970 р., в Катарі – в 1972 р. Нові правителі, що приходять до влади, проводять більш тонку, завуальовану політику щодо витрат державних коштів. Значні суми почали виділятися на соціально-економічні і політичні заходи. Шейх Халіфа Бен Хамад аль Тані значно скоротив сімейні майнові привілеї. Однак це не викликало опозиційних настроїв до його правління всередині правлячого сімейства, тому що більшість шейхів аль Тані усвідомлювали необхідність термінового зміцнення престижу монархії, який похитнувся в роки правління непопулярного шейха Ахмада87. В той же час окремі правителі в арабських монархіях використо­вували і продовжують використовувати державні фінанси на власний розсуд. Наприклад, монархія Саудівської Аравії фінансувала участь марокканських військ у війні з повстанцями в Заїрі в 1977 р., а також планувала надати кошти на створення так званих “міжафриканських сил втручання”, покликаних виконувати дещо жандармські функції на цьому континенті.

Важливими прерогативами, традиційно притаманними статусу глави держави, є функції монарха в сфері зовнішньої політики. Так, у Кувейті і на Бахрейні права емірів під час підписання міжнародних договорів практично необмежені. Конституції цих держав тільки вимагають, щоб після підписання договір було передано на розгляд Національних зборів. Найбільш широко трактуються зовнішньополітичні повноваження глави держави в Катарі й ОАЕ. В конституціях обох цих держав закріплено положення, згідно з яким глава держави Катар – емір (ст. 23 п. 1) і глава союзу ОАЕ (ст. 54 п. 9) представляють державу всередині країни, перед іншими країнами, а також в міжнародних організаціях. Глави держав в обох країнах – емір Катару (ст. 24) і Вища Рада ОАЕ (ст. 47) наділяються необмеженими повнова­женнями під час підписання міжнародних договорів.

В арабських монархіях, що не мають конституції, зовнішня політика повністю монополізована главами держав. Правителі без будь-яких перешкод вступають у стосунки з розвинутими державами, які інколи дають більше вигоди самому монархові, аніж державі і його підданим. Так, у 1977 р. султан Оману Кабус самостійно ухвалив рішення про надання військово-морському флоту і військово-повітряним силам США бази на острові Масира. Досить часто арабські монархи самостійно вирішують питання про участь своїх держав у військових акціях.

Таким чином, підсумовуючи все вищесказане, можна зробити висновок, що:

по-перше, вплив, який мають монархи в абсолютних монархіях в здійсненні функцій держави, найбільш яскраво прослідковуються в конституційному праві і політичній практиці, пов’язаній з виконавчою владою, діяльністю уряду і державного апарату; в цих країнах, як правило, монарх є главою держави і одночасно главою виконавчої влади;

по-друге, хоча в розглянутих нами монархіях арабських країн і є конституції, іх дія часто призупиняється монархом на власний розсуд і на невизначений термін;

по-третє, самі конституції проголошують, що вся влада (законодавча, виконавча, сцудова) належить виключно монарху, а над конституцією стоїть Коран;

по-четверте, законодорадчі органи еміратів Абу-Дабі (Консультативна Рада), ОАЕ (Федеральні Національні збори), Катару (Консультативна рада), Саудівської Аравії (замість парламенту в 1992 р. король створив Раду, яка ним призначається і має дорадчі функції) займають, зрозуміло, підлегле становище стосовно уряду і, тим більше, монарха і практично ніскільки не обмежують вищої законодавчої влади останнього;

по-п’яте, передбачувана конституцією передача частини законодавчих функцій парламенту на Бахрейні та в Кувейті на практиці не прижилася, до того ж досвід цих держав свідчить, що рух монархій до парламентаризму не є незворотним процесом, а може призвести до реанімації абсолютистських тенденцій чистого гатунку. Тому всі охарактеризовані держави, незважаючи на наявність у них конституцій, фактично представляють собою абсолютні монархії.