Повноваження монарха в дуалістичній монархії.

Це первісна форма обмеженої, або конституційної, монархії. Тут ми наявно спостерігаємо незначний, або навіть доволі розвинений розподіл влад, і перш за все відокремлення законодавчої влади від виконавчої. В Європі дуалістичні монархії відомі ще з періоду феодалізму і початкової стадії розвитку капіталізму, як у Прусії, Австрії, Iталії, Румунії88. За такої системи правління законодавча влада належить парламенту, який обирається підданими або частиною їх, якщо виборче право є цензовим. Виконавча влада належить монарху, який може здійснювати ії безпосередньо або через призначений ним уряд. Судова влада належить монархові, проте може бути і більш чи менш незалежною89.

В монархіях подібної системи правління також є конституція (часто вона теж дарується народові монархом), парламент, без участі котрого закони не можуть прийматися. Дуалізм, таким чином, полягає в тому, що існують одночасно два політичні заклади – монархія і парламент, які і поділяють між собою державну владу. Подвійність виявляється ще й у тому, що монарх юридично і фактично незалежний від парламенту в сфері виконавчої влади90. Уряд (рада міністрів) призначається монар­хом і є відповідальним перед ним і аж ніяк не перед парламентом (окрім Йорданії).

Парламент може впливати на уряд, тільки викори­сто­вуючи своє право встановлення бюджету держави. Важіль цей хоча і достатньо могутній, проте може бути застосований один раз на рік, а, крім того, депутати, вступаючи в конфлікт з урядом і через уряд – з монархом, не можуть не відчувати постійної загрози розпуску парламенту.

Хоча закони й приймаються парламентом, монарх користується правом абсолютного вето, тобто без його затвердження закон в силу не вступить. Окрім того, монарх має право видавати надзвичайні укази, що мають силу закону і навіть більш високу, а, головне, про що вже йшлося, може розпускати парламент, підміняючи фактично дуалістичну монархію абсолютною. Так сталося на Бахрейні в 1975 р., в Кувейті в 1976р., в Йорданії в 1974 р.

Таким чином, фактично в дулістичних монархіях в результаті впливу традицій, ролі особи монарха, а також інших, у тому числі релігійних, факторів влада монарха навіть більша за встановлену конституцією. Слід відзначити, що деякі дуалістичні монархії більше наближені до абсолютних (Марокко), а деякі – до парламентарних (Йорданія). Та це і не дивно, бо, з одного боку, для монархії дуалістичної, як і для абсолютної, типовим є авторитарний політичний режим, а з іншого боку, наявність виборного органу зближує дуалістичну монархію з парламентарною.

Найбільш яскравим прикладом дуалістичної монархії є представниця країн Арабського Сходу Марокко. За короткий, дещо більше 20 років, період незалежного розвою в королівстві було прийнято три конституції. З моменту одержання незалежності у 1956 р. до прийняття першої конституції король Мухаммед V здійснював свою владу як абсолютний монарх. Основний закон 1962 р. встановив у країні режим, який мало чим відрізнявся від попереднього і який був названий лідером Партії прогресу і соціалізму Ялі Ятою “за походженням, сутністю і змістом феодальним режимом” 91.

В 1970 р. нова конституція була винесена на рефе­рендум і після відміни надзвичайного стану вступила в силу. Конституція 1970 р. означала подальше підсилення влади монарха. Однак діяла вона недовго. На референдумі в 1972 р. одержала схвалення третя конституція Марокко. Ця конституція стала однією з відповідних реакцій правлячих кіл країни на спробу армії провести державний переворот 10 липня 1972 р. 92.

Нова конституція стала важливим кроком на шляху зміцнення елементів парламентаризму в державному ладі Марокко. Згідно з цією конституцією главою держави є король. Вища законодавча влада належить виборному однопалатному парламенту – Палаті представників, що складається, з 333 депутатів, обраних строком на 6 років. Дві третини Палати представників за Конституцією 1972 р. повинні обиратися населенням, тобто загальними прямими виборами, а одна третина – колегією вибірників. У вересні 1996 р. відбувся референдум з приводу внесення поправок до конституції, згідно яким було впроваджено двопалатний парламент. Виконавча влада здійснюється Радою Міністрів на чолі з прем’єр-міністром, якого, як і склад Ради, без обмежень з боку конституції призначає король. В марокканській моделі є цілий ряд рис, які наближають її до форми правління парламентарної монархії. Перш за все, це – принцип парламентської підзвітності уряду, який доповнюється правом Палати представників виносити резолюцію осуду Раді міністрів. Однак, з іншого боку, уряд підзвітний і королеві, і саме в цьому полягає ідея дуалізму, що також притаманна формі правління в Марокканському королівстві. Проте із двох різновидів відповідальності уряду більш вагомою є відпо­відальність перед монархом, який має реальну владу. До того ж король володіє правом відкладного вето стасовно законів парламенту і правом розпуску останього.

Зрозуміло, що криза не обминула і Марокканську державу. В першій половині 70-х років ХХ ст. через внутрішньоекономічні причини Палата представників, передбачена новою конституцією, не обиралася протягом 5 років. У цей період діяла ст. 102 Конституції Марокко, яка містила перехідні положення. Згідно з цією статтею вся повнота влади була сконцентрована в руках короля, який одержував право ухвалювати законодавчі і регламентарні заходи, необхідні для створення конституційних закладів і ведення держав­них справ. I тільки після деякої стабілізації суспільного життя в 1977 р. відбулися вибори до центральних і місцевих органів влади Марокко. Таким чином, наявність прогресивних сил та ідей в цій державі сприяла укріпленню в Марокко дуалістичної монархії і не дозволила, як то сталося на Бахрейні і в Кувейті, реанімувати абсолютистські тенденції.

Зміни, внесені до конституції 1972 р., було схвалено на референдумі у вересні 1992 р. У відповідності до них підсилювався контроль парламенту за діяльністю уряду, було створено відносно незалежну Конституційну раду, вперше було закріплено положення про прихильність Марокко загальновизнаним нормам прав людини. Витоки доволі розвиненої партійної традиції Марокко відносяться ще до 20-30-х рр.ХХст., коли в країні посилився антиколоніальний рух. Найбільш авторитетною силою вважається коаліаційна партія Істікляль, створена ще в 1943 р. Саме ця партія відіграла визначну роль в еволюції монархічного режиму від абсолютизму до парламентаризму. Проте в подальшому монарху вдалося нейтралізувати її вплив, уміло граючи на національних, етнічних, родо-племінних протиріччях, що не заважало самому королеві залишатися символом політичної єдності країни. Політична система, що повністю була підконтрольна монарху, заважала консолідації опозиційних сил. В останній час в політичному житті Марокко склався баланс політичних сил ще й тому, що більшість політичних партій опинилися в руках морокканської еліти, що тісно зв’язана з двірцевими колами або залежна від них. Всі партії виступають за непорушність монархічного ладу. Опозиційні партії, як і урядові, об’єднує з королівським двором солідарність в захисті цілосності країни.

Iз дуалістичних монархій, які наближаються за системою правління до парламентських, найбільш характерною є теж арабська країна Йорданія, конституція якої передбачає лише парламентську відповідальність уряду.

В Йорданії діяли дві конституції 1928 р. і 1946 р. В ході палестинської війни 1948 р. король Йорданії Абдуллах увів свої війська на територію Західного палестинського берега річки Йордан і приєднав її до свого королівства. Входження у 1949 р. до складу Йорданії більш розвиненої арабської частини Палестини не могло не призвести до конституційних змін. Населення Західного берега відкрито виступило проти деспотичних методів правління. Їх невдоволення ускладнювалося тяжким економічним становищем, у якому опинилася країна після палестинської війни.

I січня 1952 р. в Йорданії вступила в дію нова консти­туція. Нею була встановлена система правління, яка займала ніби проміжне становище між дуалістичною і парламентарною монархією, причому навіть дещо була ближча до останньої. Глава держави, король, разом із двопалатним парламентом повинен здійснювати законодавчу владу. Виконавча влада належить королеві і Раді Міністрів. Законодавчі повноваження короля полягали в затвердженні і промульгації законів, що були ухвалені парламентом. Королівське вето можна було подолати 2/3 голосів обох палат. Всі члени уряду, призначеного королем, за конституцією несуть колективну й індивідуальну відпові­дальність лише перед виборною палатою Національних зборів – Палатою депутатів93. Ця обставина ставить під сумнів визначення системи правління в Йорданії як типової дуалістичної монархії94. Але не можна, на наш погляд, нехтувати й елементами дуалізму в системі правління Йорданії. Справа в тому, що кризові ситуації складалися і продовжують складатися в цій державі. Король Хусейн неодноразово розпускав Палату депутатів у 50-60-х рр. В 70-ті роки ХХ ст. становище в країні, окрім гострих суперечностей між феодалами і зміцнілими силами буржуазії, ускладнювалося ще й періодичними конфліктами між королівською владою і палестинським рухом, широко представленим у державі. Тому американський вчений Ф. Поул писав, що в 60-ті – на початку 70-х років “криза для Йорданії перетворилася в щось таке, що можна вважати за її звичайне становище” 95. Частково під впливом наслідків Ізраїльської агресії, частково через внутрішньосоціальні проблеми король Хусейн розпустив обидві палати парламенту 23 листопада 1974 р. Тому в другій половині 70-х років реально існуючу форму правління в Йорданії можна було сміливо назвати тотожною з системою Кувейту чи Бахрейну (1974-1975 рр.). Створення в квітні 1978 р. Національної Консультативної ради – призначуваного органу, який дуже нагадував дорадчі інститути деяких монархій Персидської затоки,- не обмежувало існуючого в Йорданії з 1974 р. королівського повновладдя. Тому все ж визначення сучасними правознавцями конституційної моделі правління цієї держави як дуалістичноїї монархії, наближеної до парламентарної, найбільш вдале96. Проте в окремі періоди так траплялося, що передбачена конституційна відповідальність уряду перед парламентом ставала фікцією чистої води: за традицією уряд повністю підлягав королеві. Всі акти парламенту (в тім числі вотум недовіри) повинні схвалюватися королем. Практично в Йорданії довгий час існувало безпарла­ментське правління (замість розпущеного коро­лем парламенту створювалися різні консультативні ради, до складу яких інколи включали й колишніх членів парламенту). Так, в черговий раз розпущена королем у 1974 р. палата депутатів знову зібралася тільки у 1984 р., якщо не рахувати її короткого скликання у лютому 1976 р. Метою січневої сесії парламенту 1984 р. було прийняття поправки до конституції, яка дозволяла проводити вибори тільки на Східному березі, а представників від окупованого західного берега призначати королівським декретом.

Оскільки законний парламент бездіяв з 1974 р. (палата депутатів була розпущена, а сенат не мав права діяти за її відсутності) і існувала потреба в легітимізації діяльності керівництва країни, король Хусейн створив Національну консультативну раду. Всі 60 членів Ради, до якої увійшли і представники окупованого Західного берега (хоча проживали вони на Східному березі), призначалися королівським указом. Національна консультативна рада проіснувала менше шести років і була розпущена. За ці роки король три рази призначав новий склад Ради. Проте хоча Національна консультативна рада і не була конституційним органом, король і уряд не впроваджували жодного закону без її схвалення. Нові вибори в країні були проведені лише в 1989 р. Офіційне пояснення цьому таке: лише після розриву адміністративних і юридичних зв’язків із Західним берегом річки Йордан, окупація якого стояла на заваді виборам депутатів у йорданський парламент, йорданське керівництво змогло розпочати процес демократизації суспільно-політичного життя і провести вибори тепер тільки від Східного берега. Вперше у виборах у листопаді 1989 р. брали участь особи, яким виповнилося 19 років і жінки. Щоправда, їм виборче право було забезпечено ще у 1974 р., але вони не могли його реалізувати на загальних парламентських виборах через довгу перерву. За підсумками виборів було створено новий (11-й) парламент, який незабаром прийняв закони, що відкривали Йорданії шлях до демократизації.Ці закони включали акти про відміну надзвичайного становища, Закон про внесення поправок до Закону про державну безпеку.ю який повернув судам їх цивільний статус після того, як вони здійснювали свою діяльність у відповідності з надзвичайними вимогами. Кульмінацією демократичних перетворень стало затвердження в грудні 1990 р. Національної хартії, за якою Йорданія проголошувалася правовою державою, що дотримується принципу верховенства закону і черпає свою легітимність у волевиявленні народу, і прийняття 5 липня 1992 р. Закону про політичні партії, який легалізував політичні партії і поклав початок розвитку багатопартійності.

Уряд Йорданії прийняв у 1993 р. Закон про внесення поправок в основний Закон про вибори. Було введено прийнятий у всіх західних демократичних суспільстваї виборчий принцип «одна людина – один голос». В той же час збереглася система закріплення депутатських місць за меншинствами: шість місць – бедуїнам, три місця – черкесам і чеченцям, дев’ять місць – християнам. Розподіл виборчих округів і кількість депутатів від кожного з них дозволяли конкретному виборцю голосувати за кількох кандидатів одночасно. За такої системи він міг витримати баланс своїх поглядів і інтересів та проголосувати і за кандидата від власного роду, клану чи племені, і за кого-небудь з партійних представників. Підсумки листопадових виборів 1997 р. демонструють, що з 80 місць у парламенті кланово-племінні кандидата одержали 62 місця, 8 місця – незалежні ісламісти, 10 – представники панарабських і лівих сил. Призначення ж нового Сенату, куди не увійшов жлден представник опозиції, підтверджує небажання режиму допускати останніх до владних структур.

Ще в 1978 р. один з радянських дослідників С.О.Камінський дозволив собі зробити деякий прогноз стосовно перспектив політичного розвитку і Марокко, і Йорданії. Він об’єднав ці держави в єдину класифікаційну групу не тільки через подібність конституційного устрою, а ще й тому, що вони, на відміну від інших країн Арабського Сходу, не належали до держав, що видобувають нафту. А тому С. О. Камінський вбачав більше схожих тенденцій у розвитку Йорданії і Марокко з країнами Європи. У висновку він писав: “В перспективі в Йорданії і Марокко можливе створення парламентарних форм правління, аналогічних сучасним європейським моделям. Однак за сучасних історичних умов найбільш реальною перспективою розвитку всіх цих країн. є перехід на некапіталістичний шлях” 97. Як бачимо, перша частина цього прогнозу почала збуватися, то передбачуваний “некапіта­ліс­тичний шлях” розвитку – данина тодішній ідеології.

З’ясувавши в цілому повноваження монарха в Марокко та Йорданії, пов’язані з виконавчою та законодавчою гілками влади, для повного розкриття статусу монарха в цих державах необхідно охарактеризувати особисті прерогативи монарха як глави держави. Слід відзначити, що юридичний статус глави держави в арабських монархіях значною мірою пов’язаний з національно-істо­ричними особливостями виникнення і розвитку інституту монархії в кожній окремій державі. В різних країнах ці особливості по-різному позначаються на сучасному статусі монарха в залежності від того, в якому обсязі збереглися в наш час ті соціально-економічні і політичні умови, за яких форму­валися правлячі династії.

Марокканська монархія виникла, як і більшість інших монархій цього регіону, в епоху панування традиційної племінної системи. В 702-711 рр. територія Марокко була захоплена арабами і включена до складу Арабського Халіфату. З цього часу в країні активно поширюється арабська мова та релігія іслам. Проникнення європейців на цю територію починається з XV століття, і разом з цим починається визвольна боротьба населення цих територій проти завойовників. Проте збройне вторгнення французів та іспанців у 40-ті роки XIX ст. призвело до встановлення у 1982 р. на значній частині Марокко французького протекторату, на досить незначній частині – іспанської влади, і проголошення Танжера міжнародною зоною. Проникнення європейців на територію Марокко обумовило і порівняно ранній процес зародження капіталістичних відносин, які поступово витісняли племінні місцеві структури, а тому розвиток марокканської монархії в ХХ ст. не мав на собі значного впливу історичних особливостей.

Після II світової війни під тиском національно-визвольних процесів у Марокко Франція та Iспанія в 1956 р. визнали незалежність Марокко.

Монархія в Йорданії утворювалася за ініціативи Великобританії і виключно в результаті її зусиль. У 1921 р. на престол в британській підмандатній території – Трансйорданії було посаджено сина Хиджазького короля Хусейна із Хашимітської династії Абдуллаха98. Уже в 1928 р. вступила в силу конституція Трансйорданії (органічний закон), яка врегулювала статус монарха.

Порядок успадкування престолу і в Марокко, і в Йорданії установлений і регулюється конституціями. Так, ст. 28 Конституції Йорданії99 детально визначає, в яких випадках і хто із родичів померлого короля успадковує престол. З ініціативи короля Хусейна до конституції було внесено поправку, яка дозволила йому призначити спадкоємцем престолу свого брата Хасама, обходячи при цьому конституційні положення, які вимагали передачі влади від батька до старшого сина. Подібне положення міститься і в ст. 20 Конституції Марокко. Взагалі система престолонаслідування, у відповідності з якою влада переходить від батька до старшого сина, є найбільш поширеною в монархіях Близького і Середнього Сходу. Така система була закріплена в ст. 20 Конституції Iраку 1925 р., в ст. 44 Конституції Лівії 1951 р.

В тісному взаємозв’язку з проблемою успадкування престолу знаходиться питання про регентство. Можливість регентства передбачена як Конституцією Марокко, так і Йорданії. В ст. 21 Конституції Марокко міститься положення, у відповідності з яким Регентська Рада не тільки здійснює право корони до вісімнадцятиріччя монарха, але й діє як консультативний орган при королеві до досягнення останнім двадцяти двох років. У Йорданії тільки один раз, як уже відмічалося вище, при неповнолітньому синові короля Талала мало місце регентське правління. Конституція Марокко надає королеві вищу духовну владу, закріплюючи за ним особливий релігійний титул – “Повелитель правовірних” (Амір аль-мумінін) і проголошує, що король “слідкує за дотриманням Iсламу” (ст. 19 Конституції Марокко).

Важливе політичне значення має закріплене за монархами всіх конституційних держав право на запровадження в державі надзвичайного стану. В Йорданії роль монарха у вирішенні цього питання за конституцією доволі незначна. В ст. 125 Конституції Йорданії записано, що воєнний стан може бути введено королівським указом лише як виконання рішення Ради Міністрів. У подальшому, щоправда, монарх може видавати акти, навіть такі, що суперечать діючому законодавству, але мають пріоритет в період дії воєнного стану. Дещо більшу самостійність може виявити під час впровадження воєнного стану король Марокко. Ст. 35 Конституції Марокко вимагає, щоб король, перш ніж шляхом видання дахіра100 впровадити надзвичайний стан, провів консультацію з Головою Палати представників і звернувся до народу зі спеціальним посланням. Так, конституції більшості країн Близького Сходу дають широкі повноваження в руки монарха під час впровадження надзвичайного стану. I монархи ними користуються (як, наприклад, в Марокко з 1965 до 1975 рр.). Проте досить часто глави арабських держав переважно намагаються не використовувати цей інститут. Вони застосовують, на їх думку, більш “надійні засоби”. Під час кризових ситуацій в Йорданії 1974 р., в Марокко з 1972 до 1977 р. створювалися режими, досить близькі до надзвичайного стану. Але, як говорилося, і за формою, і за методами введення ці режими досить суттєво відрізнялися від конституційного надзвичайного стану, і головна їх “перевага” перед останнім – можливість утримувати таку ситуацію впродовж необмеженого терміну.

Конституції Марокко та Йорданії передбачають також розмір грошових сум на щорічне утримання монархів. Оскільки це конституційні монархії, то цивільний аркуш короля згідно з конституцією затверджується рішенням парламенту (на відміну від абсолютних монархій, де фінансові ресурси країн знаходяться у повному розпорядженні глав держав).

До числа прерогатив, традиційно притаманних статусу глави держави, належать функції монарха в сфері зовнішньої політики. Згідно з Конституцією Йорданії зовнішньополітичні повноваження монарха мають доволі скромний вигляд. Ст. 33 уповноважує його оголошувати війну і заключати мир, а також ратифікувати міжнародні договори, причому договори з більшості питань потребують попереднього схвалення Національних зборів.

У Марокко повноваження короля в цій сфері ширші: по-перше, менша ніж у Йорданії, кількість міжнародних договорів, що потребує попереднього затвердження парламентом; по-друге, конституція (ст. 31) закріплює за монархом право призначення дипломатичних представників до зарубіжних країн та міжнародних організацій. Таким чином, можна зробити висновок, що наявність у дуалістичних монархіях діючих конституцій і парламенту служить своєрідним імунітетом від реставрації абсолютизму в цих державах. Окрім того, загальною тенденціїю дуалістичних монархій є їх рух у напрямку до парламентарних монархій. Про це, до речі, свідчить і конституційна реформа 1992 р. в Марокко, в рамках якої король Хасан II передав ряд своїх функцій уряду і парламенту, зберігши, однак, загальний контроль за політичним процесом у країні101