§ 3. Поняття, мета та порядок застосування примусового лікування

КК розмежовує види примусу, що застосовуються до певних категорій хворих осіб у разі вчинення ними суспільно небезпечного діяння. На відміну від примусових заходів медичного характеру, які застосовуються до неосудних та обмежено осудних, примусове лікування застосовується «до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб». Застосування такого примусового лікування є правом, а не обов'язком суду.

Згідно з ч. 1 ст. 96 КК, примусове лікування застосовується незалежно від призначеного покарання. Йдеться про те, що воно здійснюється поряд із призначеним покаранням. Застосування такого лікування «незалежно від призначеного покарання» означає, що цей примус може бути застосований у разі засудження особи до будь-якого виду покарання.

КК 1960 р. передбачав примусове лікування лише хронічних алкоголіків і наркоманів (ст. 14 КК). КК 2001 р. не конкретизує осіб, щодо яких може бути застосоване примусове лікування. Але при цьому в ч. 1 його ст. 96 вживається узагальнене поняття - особи, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інщих осіб. Коло таких осіб не обмежується наркологічно хворими. У даному разі йдеться про соціально небезпечні захворювання, до яких Основи законодавства України про охорону здоров'я відносять: туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепра, хронічний алкоголізм, наркоманія, а також карантинні захворювання.

До таких хвороб, на нашу думку, необхідно віднести також токсикоманію.

Підставою для застосування примусового лікування є сукупність юридичного й медичного критеріїв: а) наявність у діянні винного ознак складу злочину; б) наявність в особи хвороби, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб. До умов застосування примусового лікування у порядку ст. 96 КК належать: а) наяв-

308

_____Глава XXI. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування

ність медичного висновку про те, що у суб'єкта злочину є хвороба, яка становить небезпеку для здоров'я інших осіб; б) засудження такої особи до певного виду покарання.

Відсутність будь-якого з критеріїв застосування примусового лікування виключає можливість його застосування.

Примусове лікування від алкоголізму (наркоманії) може бути застосовано лише за наявності відповідного висновку лікувальної установи (ч. 4 ст. 324), лікарської комісії (ст. 411і КПК).

Медичний висновок про необхідність примусового лікування алкоголіків, наркоманів і токсикоманів видається спеціальними медичними комісіями, до складу яких обов'язково входять психі-атр-нарколог (голова комісії), терапевт і невропатолог.

Медичний висновок має базуватися не лише на результатах клінічного обстеження хворого, а й на даних, поданих комісії для ознайомлення особою, що проводить дізнання, слідчим або судом. Такими даними можуть бути відомості, які містяться у матеріалах кримінальної справи і характеризують поведінку обвинуваченого за місцем проживання, роботи чи навчання, а також відомості про його попередню протиправну поведінку, пов'язану із зловживанням алкогольними напоями, наркотичними засобами чи психотропними речовинами, лікуванням у психоневрологічному або наркологічному диспансері тощо.

У медичному висновку про наркологічне захворювання мають бути сформульовані відповіді на такі запитання: чи є особа хронічним алкоголіком, або наркоманом чи токсикоманом?; чи потребує вона примусового лікування?; чи є протипоказання до такого лікування? Діагноз «хронічний алкоголізм» або «наркоманія» чи «токсикоманія» встановлюється тільки лікарем-наркологом.

КК не містить положень щодо продовження й припинення примусового лікувального процесу. Частково ці питання розв'язує ст. 411і КПК - і лише стосовно алкоголіків та наркоманів.

Примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання, якщо особа засуджена до позбавлення волі чи обмеження волі (ч. 2 ст. 96 КК). Останній вид покарання не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої груп (ч. З ст. 61 КК). Отже, застосуванню примусового лікування до перелічених осіб має передувати їх засудження до позбавлення волі чи інших видів покарань (окрім обмеження волі).

У разі призначення інших видів покарання, крім позбавлення волі або обмеження волі, примусове лікування здійснюється у

309

Кримінальне право. Загальна частина

спеціальних лікувальних закладах. Закон (ч. 2 ст. 96 КК) не розкриває, що треба розуміти під ними в даному разі. На даний час в Україні не створено лікувальних закладів, які мали б усі можливості для забезпечення спеціального лікування й відповідного трудового режиму особам, котрі засуджені до покарання не у виді позбавлення волі або обмеження волі, і за вироком суду підлягають примусовому лікуванню. Якщо говорити про алкоголіків і наркоманів, то на практиці ця категорія засуджених проходить антиалкогольне (протинаркотичне) лікування у спеціалізованих лікувальних закладах органів охорони здоров'я. До них належать стаціонарні спеціалізовані наркологічні диспансери, наркологічні відділення при психіатричних лікарнях. При наркологічних та психоневрологічних диспансерах функціонують також поліклінічні, амбулаторні наркологічні кабінети.

З урахуванням підстав застосування примусового лікування в порядку ст. 96 КК до спеціальних лікувальних закладів не можуть бути віднесені спеціалізовані лікувальні (для дорослих) і лікувально-виховні заклади для неповнолітніх, призначені для примусового лікування від наркоманії в адміністративно-правовому порядку.

Кримінальне законодавство, на відміну від адміністративного, традиційно не встановлює строків примусового лікування алкоголіків і наркоманів. Видається, що ці строки мають бути однаковими, тобто вони не можуть перевищувати дванадцяти місяців (з урахуванням продовження строку примусового лікування).

Таким чином, примусове лікування - це кримінально-правовий захід державного примусу, який застосовується судом поряд з призначеним покаранням до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб, з метою виліковування їх від соціально небезпечного захворювання, профілактики цієї хвороби, а також запобігання вчиненню ними суспільно небезпечних діянь.

Порядок застосування і виконання примусового лікування щодо засуджених під час відбування покарання регламентується ст. 21 Кримінально-виконавчого кодексу України. Зокрема, якщо під час відбування покарання буде встановлено, що засуджений захворів на хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб, та відмовляється від лікування, орган або установа виконання покарань вносить до суду подання про застосування до такої особи примусового лікування (ч. 2 ст. 21)

Примусове лікування, що застосовується у зв'язку із вчиненням особою злочину та її засудженням, тобто яке пов'язане з кримінально-правовими відносинами, необхідно відрізняти від примусового

310

____Глава XXI. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування

лікування алкоголіків і наркоманів як адміністративно-правового заходу. Зокрема, згідно зі ст. 1 Закону України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними» від 15 лютого 1995 p., примусове лікування - це лікування на підставі судового рішення хворого на наркоманію, який ухиляється від добровільного лікування або продовжує вживати наркотичні засоби без призначення лікаря і порушує права інших осіб. Таке лікування застосовується тільки у випадках звернення близьких родичів чи інших осіб до органів внутрішніх справ або прокуратури у зв'язку з небезпечною поведінкою хворого на наркоманію (ч. 1 ст. 16 Закону). Раніше воно проводилося в лікувально-трудових і лікувально-виховних профілакторіях Міністерства внутрішніх справ України, які в 1995 р. були ліквідовані. Тепер ці наркологічні хворі направляються на лікування до спеціалізованих лікувальних закладів органів охорони здоров'я, а неповнолітні, які досягли 16-річного віку,— до спеціалізованих лікувально-виховних закладів терміном до одного року. Ці заклади визначаються Міністерством охорони здоров'я України. Порядок лікування таких хворих та функціонування спеціалізованих закладів встановлюється Кабінетом Міністрів України.

На підставі зазначеного Закону не підлягають направленню на примусове лікування особи, які страждають на тяжкі психічні розлади або іншу тяжку хворобу, що перешкоджає перебуванню в таких закладах, інваліди І та II груп, вагітні жінки і матері, що мають немовлят, а також чоловіки віком понад 60 років і жінки віком понад 55 років. До таких осіб застосовується лікування в порядку, визначеному Міністерством охорони здоров'я України.

За постановою суду особа, яка перебуває на примусовому лікуванні, може бути достроково звільнена від нього або виписана з лікувального закладу в разі тяжкого захворювання, що перешкоджає подальшому її перебуванню в цій установі, або коли відпала необхідність у лікуванні від наркоманії. Строк примусового лікування від наркоманії може бути продовжено (але його загальний термін не може перевищувати дванадцяти місяців) у разі систематичного порушення особою, яка перебуває в спеціалізованому лікувальному закладі, режиму та курсу лікування від наркоманії, внаслідок чого не вдалося досягти позитивних результатів медичного впливу.

Втеча зі спеціалізованого лікувального закладу, а також по дорозі до нього тягне відповідальність за ст. 394 КК.

311