§5. Сингулярне наступництво

В римському спадковому праві розвивалося й сингулярне наступ­ництво, за яким до окремих осіб переходили лише певні майнові вигоди без обтяження їх будь-якими обов'язками. Це були так звані відписи.

Відпис — це виділ із спадкової маси, який здійснювався не шляхом призначення спадкоємця, а шляхом вступу в яке-небудь право чи зобов'язання померлого.

У римському праві відпис мав дві форми: легату (legatum) і фіде-їкомісу (fideicommissum).

Легати існували в давньому праві, відзначалися суворим характе­ром, властивим всім інститутам цивільного права, і надавали легата-рію право на позов. Тому за характером позову розрізняли чотири їх види.

Legatum per vindicationem. За цією формою легату якась певна

річ давалась певній особі: do — lego. Заповідач — власник речі —

легатарій одержував право власності з моменту вступу спадкоємця

у володіння спадщиною або з моменту відкриття спадщини. Якщо

спадкоємець був suits (свій), він міг вимагати видати річ шляхом

позову actio rei vindicatio, іменем якого названо і сам легат.

Legatum per damnationem. За цією формою спадкоємець був

зобов'язаний дати якусь річ легатарію — dare damnas esto. Спадко­

давець міг відписати свою чи чужу річ, наприклад: спадкоємця свого

зобов'язую купити будинок і передати легатарію. Легатарій мав

проти спадкоємця тільки особистий позов — actio in personam.

Legatum per praeceptionem. Спадкодавець відписував самому спад­

коємцю якусь свою річ додатково до спадкової частки. Цей легат

захищався позовом про поділ спадщини — actio familiae herciscundae.

Legatum sidnendi modo. Це — легат найпізнішого походження. За

ним відписувалася річ, що належала спадкодавцеві або спадкоємцеві.

Встановлення легатів супроводжувалося дуже формалізованою процедурою. Спадкодавець не міг вільно ані встановити, ані скасу­вати легату (наприклад, перед смертю) без дотримання складного обряду. Накладати легати можна було лише на спадкоємців за за­повітом. Тому поруч з формальними легатами з'являються так звані фідеїкоміси — доручення совісті. їх можна було накладати без зайвого формалізму як до, так і після складання заповіту.

Фідеїкоміси могли накладатися і на спадкоємців за законом. Спочатку для спадкоємця фідеїкоміс був швидше зобов'язанням морального плану — спадкодавець звертався ніби до fides, тобто честі спадкоємця, але з часів Августа (27 p. до н. є. — 14 р. н. є.) він отримав захист закону.

Так званий fideicomissum hereditas — універсальний фідеїкоміс використовувався з метою зобов'язати спадкоємця передати усе майно чи більшу його частку третій особі.

Найчастіше в такому заповіті йшлося про імператора, про юридичні особи чи про церкву (оскільки юридичні особи згідно з нормами цивільного права були позбавлені можливості успадковувати

102

майно фізичних осіб). Але, звісно, могло йтися і про фізичних осіб, до яких спадкодавець таким чином виявляв свою прихильність. Спад­коємцю залишалися самі лише борги. Зрозуміло, для нього це було невигідно. Єдиний вихід полягав у відмові від спадщини, тоді третя особа також нічого не отримувала.

У І ст. н. є. (за іншими даними — у 40 р. до н. є.) було прийнято закон Фальцидія, за яким фідуціарний спадкоємець у разі прий­няття спадщини отримує право на її четверту частину — quatra. У разі відмови від прийняття фідуціарноі спадщини (наприклад, на знак протесту, аби фідеїкомісарій також нічого не отримав), його змушують-таки Ті прийняти за законом і виконати вимогу спадко­давця, але вже без виділення належної четвертої частки.

У законодавстві Юстиніана (указ 529 р.) легати і фідеїкоміси були об'єднані за суттю і за формою: було встановлено, що будь-який легат чи фідеїкоміс створює для особи, на користь якої він встановлений, обов'язкову вимогу до спадкоємця, забезпечену закон­ною іпотекою на спадкове майно.

Інший указ Юстиніана 531 р. остаточно підтвердив злиття легатів та фідеїкомісів.

103