§1. Поняття спадкового права

Спадкове право — це сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майнових прав і обов'язків померлої особи до її правонаступників.

В системі римського приватного права спадкове право тісно пов'язане з усіма видами майнових прав. Після смерті особи най­частіше залишається її майно, яке є об'єктом переходу за спадщиною до інших осіб. Римські юристи вважали, що помирає власник, але його власність залишається; помирає боржник, але не борг. У римському спадковому праві склався цілий комплекс правових приписів, які регулю­вали перехід майна власника після його смерті до інших осіб. До них належали такі категорії та положення, як спадкування, спадщи­на, спадкодавець, спадкоємець, універсальне та сингулярне наступ­ництво, відкриття та набуття спадщини, легати, фідеїкоміси та ін.

Спадкування (hereditos) — перехід майна після смерті його влас­ника до інших осіб. Під майном прийнято розуміти сукупність прав і обов'язків померлого. Отже, до складу спадщини належать як права, так і обов'язки, актив і пасив, наявне майно померлого і його борги, які він не встиг скасувати за життя. Перехід майна чи майнових прав і обов'язків, що належали певній особі, можливий лише після смерті власника. Спадкування майна за життя його власника не буває.

Спадщина (hereditas) — це сукупність прав і обов'язків померло­го, яка визначається на момент смерті спадкодавця.

Спадкодавець (defunctus) — особа, після смерті якої залишилося майно. Ним може бути лише фізична особа. Юридична особа не може вмерти, її діяльність припиняється, але в цьому випадку права спадкування в неї не настає.

Спадкоємець (heres) — особа, до якої переходить у встановлено­му порядку майно померлого. Ним може бути як фізична, так і юридична особа.

Перехід майна померлого (наступництво) до інших осіб можливий за однією із двох правових підстав — за заповітом або за законом.

Римське спадкове право не допускало одночасного спадкування за заповітом і за законом: nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decederepotest — не може бути спадкування в одній частині майна помер­лого за заповітом, а в іншій — за законом. Цей принцип римського спад­кового права закладений ще в Законах XII таблиць і зберігся в праві Юстиніана.

Водночас наступництво у правах і обов'язках померлого могло бути двояким за характером — універсальним або сингулярним. За універсальним наступництвом до спадкоємців переходили права й обов'язки як єдине ціле, все повністю. Не можна було погодитися

94

на наступництво лише в правах, відмовившись від обов'язків (боргів), чи покласти на одного спадкоємця борги спадкодавця, а іншому передати тільки права. Тому спадкоємці несли відповідальність за борги спадкодавця- Римські юристи, розв'язуючи в такий спосіб питання про борги спадкодавця, ніби підкреслювали, що в особі спадкоємців продовжує свою юридичну особистість спадкодавець.

Разом з універсальним наступництвом в римському спадковому праві розвивалося й сингулярне наступництво, відповідно до якого до окремих осіб переходили лише права спадкодавця, не обтяжені обов'язками.

Проте наступництво в правах і обов'язках мало місце лише після смерті спадкодавця, коли спадщина як майно власника ставала ніби не захищеною, відкритою, яка нікому не належала. Тому смерть спадкодавця дістала назву "відкриття спадщини". Часом відкриття спадщини римське право вважало день смерті спадкодавця. При цьому у спадкоємців виникало право на набуття спадщини, а не на саму спадщину. Для набуття спадщини необхідно було її прийняти, тобто здійснити передбачені законом дії, попередньо визначивши коло осіб, які відповідно до закону могли мати право на набуття спадщини — закликання до спадкування. Закликаний до спадку­вання спадкоємець повинен був висловити свою волю на прийняття спадщини або на відмову від неї

Набувати спадщину могли: римські громадяни і юридичні особи, але не всі, а лише фіск, общини, церква й благодійні заклади. Деякі особи не користувалися повною правоздатністю спадкоємства (in capacitas).

За правом Юстиніана неодружені (celibes) не могли нічого набу­вати за заповітом, хоч вони й могли бути законними спадкоємцями.

Бездітні (orbi) за заповітом могли набувати тільки половину спад­щини. Не могли набувати спадщину особи, негідні по відношенню до спадкодавця; в останньому випадку спадщина переходила фіску.

З моменту відкриття спадщини до прийняття її міг пройти певний проміжок часу. У такому невизначеному стані спадщина називалася лежачою (hereditas iacens).

У давньому праві лежача спадщина нікому не належала і могла шляхом володіння за давністю бути придбаною у власність після закінчення року. Таке придбання не вважалося спадщиною.

У праві Юстиніана набуття спадщини шляхом володіння за дав­ністю не допускалося.

Існувала фікція, що спадщина є представником спадкодавця, особа спадкодавця продовжує існувати в спадщині і є господарем речей. З прийняттям спадщини фікція припинялась.

В ході історичного розвитку спадкового права можна простежити чотири етапи: спадкове право за jus civile, преторське право (bonorum possessio), імператорське законодавство до Юстиніана і реформа імператора Юстиніана.

В епоху Законів XII таблиць зароджується поняття необмеженої квіритської власності. Принцип свободи заповітів веде боротьбу з пережитками сімейної, агнатської власності. Кровна спорідненість не дає права на спадкування.

95

Преторське право відображає розпад старої сім'ї і послідовне витіснення агнатського споріднення кровним спорідненням. Вперше права спадкування набувають кровні родичі і один з подружжя, що пережив іншого.

За імператорським законодавством до Юстиніана право приватної власності досягає свого найвищого розвитку. Відбувається уза­гальнення і закріплення основних засад преторської системи спад­кування.

За законодавством Юстиніана в його новелах проводиться ши­рока реформа спадкового права. Кровне споріднення остаточно витісняє споріднення агнатське.