§3. Спадкування за заповітом

Заповіт (testamentum) — одностороннє формальне цивільно-пра­вове розпорядження особи на випадок її смерті, яке містить призна­чення спадкоємця.

Призначення спадкоємця — найістотніша частина заповіту. Якщо спадкоємець не призначався, помер чи відмовився від спадщини, заповіт втрачав силу. Крім призначення спадкоємця, у заповіті могли бути розпорядження про майно, виховання дітей, призначення опі­куна тощо. Всі ці розпорядження були лише другорядними части­нами, яких заповіт міг і не мати.

Розпорядження на випадок смерті, в яких спадкоємець не при­значався, а були лише відписи, називалися кодицилами (codidllus) і були зазвичай додатком до заповіту. В кодицилі могли бути і звер­нення до спадкоємців за законом.

Для дійсності заповіту необхідна була наявність трьох умов:

правоздатність спадкодавця здійснити заповіт — testamentifactio

activa. Правоздатними особами були лише римські громадяни і лише

persona sui juris. Неправоздатними здійснити заповіт були підвладні,

раби, перегрини, потерпілі capitis deminutio, віровідступники і деякі

єретики, неповнолітні (impuberes), марнотрати, душевнохворі, за

винятком світлих проміжків (lucida intervalla), глухонімі від народ­

ження, тимчасово хворі, нездатні висловити свою волю.

форма заповіту. Спадкування за заповітом з'явилося пізніше,

ніж спадкування за законом. Але з давніх часів треба було вже додер­

жувати певної форми. Римський юрист Гай вказує, що стародавнє

римське право знало два види заповітів, які здійснювалися публічно:

на народних зборах — testamentum calatiis comitiis по куріях, під го­

ловуванням понтифікса (коміції скликали для цієї мети двічі на

рік — 24 березня і 24 травня); перед фронтом армії (testamentum in

procinktu), тобто перед тим же народом.

В обох випадках заповідач звертався до зборів в усній формі, виголошуючи чітко визначені слова.

Через багато років після видання Законів XII таблиць з'явився приватний заповіт, який здійснювався через mancipatio: заповідач передавав все своє майно певній довіреній особі (familiae emptor), яка брала на себе обов'язок виконувати розпорядження заповідача.

Ці усні розпорядження називались нункупаціями (nuncupationes) і приєднувалися до манципації. Відносини між заповідачем і третьою особою засновувались на довір'ї і мали той же характер, що ifiducia. Пізніше нункупації, в яких детально викладались окремі положення, були замінені загальною формулою. Ці усні розпорядження могли бути замінені письмовими, внаслідок чого центр ваги змісту перено­сився на них. Заповідач після здійснення mancipatio своє письмове розпорядження пред'являв familiae empor'y і свідкам, виголошуючи певні урочисті слова, після чого воно підписувалося п'ятьма свід­ками, зв'язувалося мотузками і опечатувалося.

В праві Юстиніана за своєю формою заповіти поділялися на публічні й приватні.

98

Публічні заповіти складались за участю органів державної влади і поділялися на два види:

судовий заповіт (testamentum iudidale). Заповідач приходив у суд

і висловлював свою волю, яку записували в протокол і збері­

гали в суді;

testamentum principi oblatum. Заповідач у письмовій формі пере­

давав свою волю імператорові. Публічні заповіти виникли в

імператорський період.

Приватні заповіти складалися без участі органів державної влади і могли бути як письмовими, так і усними. Для дійсності цих запо­вітів вимагалася: наявність семи свідків, єдність місця й часу здій­снення заповітного акту, тобто заповітний акт не повинен перери­ватися і порушуватися якимись сторонніми діями. Свідками могли бути тільки повнолітні особи чоловічої статі. Письмовий заповіт підписували заповідачі; за неписьменного заповідача підписувався восьмий свідок.

Окремим видами заповітів були:

заповіт сліпих (потрібна була наявність восьми свідків);

заповіт, складений в селі (потрібна була наявність п'яти свід­

ків);

солдатський заповіт (обмежень щодо форми не було);

заповіт під час епідемії (свідки могли перебувати в різних кім­

натах із заповідачем).

Змістом заповіту мало бути обов'язкове призначення спадкоємця; можна було призначити кількох спадкоємців; якщо заповідач не визначав конкретно долю кожного спадкоємця, кожний із спад­коємців діставав рівну частку.

Якщо хтось з спадкоємців вибував, його частка розподілялася між іншими спадкоємцями за правом прирощення часток (jus ac-crescendi).

В тому випадку, коли призначений спадкоємець з будь-якої при­чини не одержить спадщину, заповідач з метою попередити спадку­вання за законом міг призначити іншого спадкоємця. Таке умовне підпризначення спадкоємців називається субституцією.

Заповіт може бути недійсним:

з самого початку, якщо в ньому відсутня одна з трьох умов:

правоздатність до здійснення заповітів, призначення спадкоємця і

відповідна форма;

пізніше: а) внаслідок capitis deminutio; б) якщо спадкоємець

втрачає право або помирає раніше, ніж заповідач; в) якщо заповіт

буде знищений самим заповідачем шляхом заяви в суді або перед

трьома свідками; г) якщо буде складений новий заповіт.

Заповіт, укладений суворо до вимог закону, все ж міг бути скасо­ваний або частково змінений до відкриття спадщини самим заповідачем. Він міг скласти новий заповіт, доповнити його або змінити. Пізніше складений заповіт скасовує раніше складений у частині, що суперечить раніше складеному.

99