§4. Влада і економіка

З часу розкладу первісного ладу вся економічна історія людського суспільства – це, перш за все, історія становлення прогресу, вдосконалення товарно-грошових відносин. Протягом цього розвитку змінювалась і модифікувалась і роль політичних інститутів, інституту влади, економічна роль держави.

Економічна влада – це можливість розпоряджатися власністю, продуктами та результатами праці на свій розсуд. Вона суттєво відрізняється від політичної влади, оскільки має іншу природу. Історично стосунки влади (підлеглості) виникають значно раніше, ніж формуються відносини власності. В певному розумінні політична влада як би структурує суспільство, види його діяльності, але в подальшому стосунки «влада – власність» формуються по-різному.

В політичній соціології виділяють два основні типи цих відносин:

1) неподільність, певного роду «тотожність»;

2) розподіл і протиставлення влади і власності, встановлення певного способу їх взаємовідносин;

3) характерною рисою суспільств з неподільним існуванням власності і влади є постійний значний переділ власності. Політична криза – зміна влади – переділ власності. В результаті відносини власності стають такими ж нестабільними, як і політичні.

При іншому типі взаємовідносин, коли законність приватної власності не залежить від держави, а є первинною стосовно нього, держава стає інструментом ринку, її втручання сприяє ефективному вирішенню економічних проблем. Зв’язок політичної влади і власності у цьому випадку виявляється у тому, що держава через свої закони охороняє існуючі відносини та їх основу – приватну власність.

 Відомий зарубіжний вчений Ф.Хайєк з цього приводу писав так: «Система приватної власності – важлива гарантія свободи не лише для власників, але і для тих, у кого власності немає. Лише завдяки тому, що контроль над засобами виробництва розподілено між множиною незалежних одне від одного людей, ніхто не має над нами абсолютної влади і люди самі можуть вирішувати, чим вони будуть займатися. Якщо ж усі засоби виробництва опиняться в одних руках, то їх власник (хтось, хто діє від імені «суспільства» або диктатор) отримає над нами необмежену владу. Чи можна сумніватися у тому, що у мультимільйонера, який є моїм сусідом, а можливо, і роботодавцем, значно менше влади наді мною, ніж у нікчемного чиновника, в чиїх руках є державний апарат насильства і від чиєї забаганки залежить, чи дозволено мені буде жити і працювати».

Економіка впливає на політичні та правові явища шляхом вольових зусиль людини, яка, знаходячись у неоднорідних умовах, по-різному сприймає її вимоги, використовує різні засоби, форми і методи впливу. В політиці віддзеркалюються економічні потреби та інтереси різних соціальних груп. Через те й отримало досить широке поширення визначення політики як концентрованого виразу економіки. Особливо помітно на зміст політичних рішень впливають інтереси тих соціальних груп, які займають домінуюче становище в економіці. За допомогою політичної влади вони зміцнюють і примножують своє матеріальне становище, гарантують його незалежність від можливих посягань з боку інших членів суспільства.

Політика може спричинитися до таких соціальних наслідків, які призведуть до певної її корекції або навіть обмеження. Йдеться саме про сучасний стан українського суспільства, в якому політичними засобами інтенсивно твориться економічно-правова інфраструктура ринкової економіки. Усе це забезпечує широкий розвиток підприємництва, дрібного та родинного бізнесу, господарчої ініціативи громадян узагалі, а одночасно викликає самоорганізацію економічних процесів, стає на перешкоді розширеної участі держави в управлінні господарсько-економічним життям.

Сучасні кардинальні зміни в усіх сферах життєдіяльності призвели до того, що звичні для людей, вихованих за радянських часів, цінності вступили в суперечність з відносинами, які сформувались на базі ринкової економіки. За таких обставинах виникає як масовий феномен «кризова свідомість», суть якої полягає в тому, щоб знайти не причину, а винних. Одним із найпростіших засобів отримати психологічне задоволення «кризова свідомість» вбачає в дискредитації різного роду цінностей та ідеалів, санкціонованих владою.

Відомий американський політичний діяч та політолог З.Бжезінський писав з цього приводу: «Український народ мусить зрозуміти як неминучість майбутніх труднощів, так і їх необхідність. Час не тільки для світлих мрій, а й для гіркої правди. А полягає ця правда в тому, що протягом найближчих років людям доведеться зіткнутися з неймовірно важкими соціальними проблемами і що вирішення цих проблем потребуватиме від кожного неабияких жертв. Люди мусять знати про це, бо ілюзії щодо цього не просто хибні і безпідставні, вони можуть виявитись для України взагалі фатальними».

Політика на стадії кардинальної зміни старої системи має безумовну першість над економікою. Практика реформування підтверджує, що політичний вибір, воля і компетентність нової влади визначають загальну спрямованість і стан змін в економіці. При цьому слід враховувати, що процес переходу від колективістської форми власності до індивідуальної є історично унікальним.

На сьогоднішній день Україна продовжує знаходитись у кризовій ситуації, для якої характерними є спад виробництва, зниження рівня життя народу.

А.Гальчинський відзначає, що навіть за умов вибору оптимальної стратегії і тактики реформ уникнути кризових явищ було неможливо. Це він пояснює тим, що «ми почали перехід до ринку, коли вже існувала глибока криза адміністративної системи. По-друге, цей період був пов’язаний одночасно з розпадом Радянського Союзу, а відтак і багатьох традиційних економічних зв’язків. Частина кінцевого продукту в промисловості України становила менше 20). По-третє, важливо враховувати глибоку деформованість української економіки. Лише на галузі воєнно-промислового комплексу припадало близько 30% виробництва. По-четверте, відсутність будь-якого досвіду трансформаційної перебудови. Світова історія не має аналогів органічного поєднання двох безпрецедентних завдань – розбудова атрибутів суверенної держави з докорінною перебудовою системи соціально-політичних та економічних відносин».

У Посланні Президента України до Верховної Ради України «Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000 – 2004 роки» вказуються і політичні фактори кризи, пов’язані з діяльністю владних структур. Недоліки у здійсненні реформ, їх недостатня ефективність пояснюється значним загостренням протистояння між виконавчою та законодавчою гілками влади, деструктивними діячами опозиційних сил, спрямованих на те, щоб будь-якою ціною дискредитувати курс ринкових перетворень. Виявом цього стали постійні намагання опозиції зірвати процес створення розгорнутої законодавчої бази ринкових перетворень. Внаслідок цього недостатнім чином захищені відносини власності. По суті, в жодній зі сфер економічної діяльності поки що не маємо логічно завершеного системного законодавчого забезпечення.

Ще одна група чинників, які вплинули на економічні та соціальні втрати реформ, пов’язана з недостатньою послідовністю їх здійснення з боку влади. Не вдалося сформувати дієздатну систему державного управління ринковими перетвореннями, докорінно змінити стиль, методи та традиції, успадковані від адміністративної системи. В результаті утворилася глибока суперечність між новими (значною мірою ринковими) відносинами і діючою системою управління. Зазначена суперечність виступає чи не найсерйознішим гальмом соціально-економічного прогресу.

Разом з тим деякі фахівці не згодні з тим, що масштаби кризи в Україні були пов’язані з надзвичайно складними стартовими умовами. У вже цитованому нами документі «Україна: поступ у ХХІ століття» вказується, що лише у 1994р. падіння ВВП склало 23%, промислового виробництва – 27%, сільського господарства – 17%. Давалися взнаки наслідки рекордної за світовими стандартами інфляції (1993р. – 10256%). В.Кафарський пише, що вплив цих чинників значно перебільшений. У 1990р. частка промисловості у ВВП складала 44%, що дорівнює середньому показнику для всіх країн із перехідною економікою. Що стосується відносної важливості військово-промислового комплексу, то Україна, звичайно, відчувала його вплив не більше, ніж інші країни СНД. Більше того, зосередження на випуску продукції військового призначення передбачає відносно високий рівень технологічного прогресу та високу кваліфікацію робочої сили, яку можна використовувати в інших сферах виробництва. Щодо інфляції, то коли Національний банк серйозно взявся за проведення жорсткої монетарної політики, інфляція швидко спала, і з того часу залишається на низькому рівні.

Ф.Рудич вважає, що головною причиною глибокої кризи в економіці є те, що, проводячи реформи, владні структури виходили з можливості переходу до ринкової економіки стихійно. Близьким до цього є погляд В.Кременя та В.Ткаченка, які вважають, що «ринок не є витвором природи, а є сферою суспільного життя і має бути політично керованим».

Л.Мінін і Г.Білоус вважають, що до основних причин, які сприяли поглибленню кризової ситуації в країні слід віднести відсутність чітко сформульованої мети перебудови, стратегії та механізмів її реалізації, програми структурної перебудови економіки. Відсутність загальної стратегії трансформування адміністративно-командної економіки в ринкову, яка б очолювала всі ланки економіки, спрямовувала їх на досягнення єдиної важливої для всього суспільства мети, а також спрощене розуміння перехідного етапу від однієї системи господарювання до іншої призвели до прийняття на урядовому рівні багатьох різних, пов’язаних з перебудовою суспільних відносин (і, перш за все, майнових), рішень, які суперечили одне одному і гальмували процес ефективного розвитку економіки. Крім того, часті зміни виконавчих органів влади вплинули і на зміни в економічній політиці держави, а недосконалість бюджетної, податкової, соціальної політики, ринку праці, структурних реформ – посилення тіньової економіки.

Щодо тіньового сектора економіки, то, за офіційними даними, він становить 14% офіційного ВВП. За даними Гарвардського інституту міжнародного розвитку, тіньова економіка набагато потужніша, 14% врахованих у офіційній статистиці, є лише вершиною айсберга.

В цілому у сфері економіки на фоні успішного формування основних ринкових інститутів (створення власної валютної і кредитно-грошової системи, мережі комерційних банків, закріплення приватної власності, приватизація, значне зменшення частин державного сектора в економіці) спостерігаються такі явища: падіння ВВП (у 1999р. його обсяг становив близько 60% до 1990р.; високий рівень бюджетного дефіциту (у 1992р. – понад 10%, у 1992 – 1997рр. – 6–8%, у 1999р. – 1,5%); значне зростання зовнішньої та внутрішньої заборго­ваності; великі урядові витрати (до 40%) ВВП за 1990 – 1998рр., хоча середній показник групи країн, до яких належить Україна, становить – 16%; частка державних витрат – на рівні першої десятки розвинутих країн світу, а продуктивність економіки та доходи на душу населення у нас у 10 – 20 разів нижчі.

У критичному стані перебуває аграрний сектор. Понад 87% КСП є збитковими. Низькою є рентабельність промисловості та інших галузей економіки. На 42% знизилася продуктивність праці, в т.ч. у промисловості – на 21%, сільськогосподарських підприємствах – більш як у 2 рази.

У 1999р. тривала тенденція до скорочення питомої ваги галузей, що виробляють продукцію інвестиційного призначення (машинобудування та будівельні матеріали). У цьому ж році частка машинобудування у структурі промислового виробництва склала 13,8% проти 30,7% у 1990р. За цей же час майже у 8 разів скоротилася питома вага легкої промисловості. Водночас продовжує зростати частка найбільш енергомістких та екологічно шкідливих галузей (паливно-енергетичної, металургійної, хімічної). У 1999р. вона досягла 59% проти 26,5% у 1990.

Аналіз розвитку господарства України за роки реформування економічних відносин свідчить про загальне погіршення соціально-економічного стану її регіонів. До проблем, що існували раніше (як-от: недосконалість галузевої структури багатьох територіальних комплексів, однобічна спеціалізація господарства окремих міст, неефективне використання місцевих ресурсів, надмірне забруднення навколишнього середовища), додалися нові, а саме – порушення господарських зв’язків між окремими територіями, розбалансованість фінансової системи, спад виробництва, невпинне зростання чисельності безробітних, погіршення життя більшості населення.

Однією з причин зростання соціальних відносин є затримка у виплаті зарплати, пенсій, стипендій. Регіони України опинилися віч-на-віч з багатьма проблемами, що пов’язані з визначеннями на центральному рівні управління шляхів реформ агропромислового комплексу, вугільної, машинобудівної промисловості, оборонного комплексу.

За 1991 – 1996рр. кількість офіційно зареєстрованих безробітних збільшилася по Україні у 54 рази і становила у 1996р. 351 тис. За 1997р. кількість безробітних зросла більш як у двічі. За розрахунками вчених Академії наук України життєвий рівень населення за роки реформування знизився щонайменше у 3 – 4 рази, його купівельна спроможність нині становить 20% від загальноєвропейської норми. За показниками життя Україна займає 95 місце у світі.

Досвід економічних перетворень у країнах, які проводять реформування командно-адміністративної системи в напрямку переходу до ринкової за моделлю шокової терапії, свідчить про наявність у цьому процесі певних закономірностей. Як одну з таких закономірностей, що характерна для фінансової сфери у період проведення трансформаційних процесів, можна назвати наявність кількох основних етапів: початкової дестабілізації, первинної стабілізації, вторинної фінансової кризи та остаточної фінансової стабілізації.

Етап початкової дестабілізації характеризується посиленням негативних наслідків цілої низки економічних проблем, успадкованих від попередньої економічної системи. Серед таких проблем можна назвати і наявність монопольного становища держави у виробничій сфері при відсутності приватного підприємництва, і величезні структурні диспропорції, які стали наслідком проведення політики самоізоляції та державного регулювання цін, і наявність величезних соціальних зобов’язань держави, несумісних із колишнім рівнем економічного розвитку країни. На цьому етапі відбувалося суттєве обмеження чи навіть повна ліквідація бюджетних дотацій підприємствам, серйозне зменшення інвестиційних та оборонних витрат держави, зменшення кількості податкових пільг і введення спеціальних додаткових податків. У результаті цих дій у ряді країн відбувався вихід на бездефіцитний державний бюджет. Так, Польща, Чехія, Словаччина та Угорщина зробили це в 1990 році, Естонія і Литва – у 1992 році, Румунія і Латвія – у 1993р. Такий стан державних фінансів два змогу різко обмежити темпи емісії грошей та досягти певної первинної стабілізації грошової одиниці. Так, темпи зростання грошової маси й інфляції становили: 65,7% та 76,7% у Польщі, 44% та 57,7% у Чехії та Словаччині, 20,7% та 29% в Угорщині, 75,2% та 89,8% в Естонії, 68,1% та 108,8% в Латвії та 72,2% у Литві, 107,8% та 136,8% у Румунії – в рік, який ішов за роком виходу на бездефіцитний бюджет. В Україні ж бездефіцитний бюджет прийнято лише у 2000р.

Разом з тим, період 1994 – 1999рр., незважаючи на суперечливість оцінок його результатів, залишить помітний слід у реалізації стратегії економічних та соціальних реформ, наближенні України до сучасних надбань світового розвитку. У 1999р. вперше за останнє десятиріччя чітко виявили себе ознаки економічної стабілізації. Обсяг промислового виробництва зріс на 4,3%. Принципове значення у цьому мають випереджаючі темпи зростання (7,2%) виробництва товарів народного споживання, в тому числі непродовольчих товарів (10,2%). Зростання випуску промислової продукції зафіксовано у 21 регіоні. На 7,5% зросли обсяги життєвого будівництва. Вагомим здобутком стало проведення у 1996р. грошової реформи, забезпечення відносної валютної стабілізації.

Відбувся перелом у реформуванні відносин власності. За станом на 1 січня 2000р. форму власності змінили 66,7 тис. об’єктів, зокрема, з 1994 по 1999рр. – 63,1%. Нині понад 70% загального обсягу промислової продукції виробляється на недержавних підприємствах. Утверджується реальний власник землі. Майже 6,1 млн. громадян отримали земельні паї, обсяг яких становить більше половини земельних угідь країни.

У 1994р. 70% цін регулювалося державою. Дотації на комунальні послуги складали 95% від їх вартості, на хліб – 60%. Зараз в Україні утверджено ринковий механізм ціноутворення. Відбулося становлення фондового, товарного, грошового та валютного ринків. На кінець 1999р. в Україні зареєстровано 203 комерційні банки, 1330 інвестиційних компаній та фондів, 340 бірж, 262 страхові компанії.

Однією з найбільш прогресуючих в українській економіці виявилася сфера зовнішньоекономічної діяльності: з 1993 по 1999рр. частка експорту товарів та послуг у структурі ВВП зросла з 26 до 53%.

Головна мета економічної політики держави, виходячи з Конституції України, – забезпечення економічного зростання, яке гарантувало б громадянам країни досить високий рівень життя, гідні умови праці та соціальну захищеність кожній людині. Ця мета може бути досягнута шляхом державного регулювання економічних процесів з використанням комплексу економічно-правових, економічних, соціально-економічних, кредитно-фінансових факторів і нормативів, що створюють умови для розвитку всієї системи господарського механізму, продуктивного використання національних ресурсів. При цьому економічна політика має стати керівництвом до практичної діяльності всіх господарських ланок по вертикалі (від організації законодавчої та виконавчої влади, включаючи міністерства та інші органи центрального управління, до об’єднань і підприємств) і по горизонталі (міжгалузеві господарські зв’язки) з визначенням правил підприємницької діяльності суб’єктів різних форм власності.

Головним критерієм у створенні нормальних умов господарювання Прем’єр-міністр України В.Ющенко вважає послідовний та неухильний захист права власності на засоби виробництва. Питання форм власності, на його думку, за тих обставин відходить на другий план. Однаково надійно повинні бути захищені і права держави, і права приватного підприємця. Власник має право не тільки володіти, а й сповна розпоряджатися не лише засобами виробництва, а й результатами своєї праці. Це фундаментальне значення ринкової економіки.

Одним з фундаментальних питань стосунків лінії «влада – економіка» є питання про ступінь втручання влади в економічні процеси.

Відмова від планово-розподільчої економіки призвела до певних ілюзій щодо можливостей повного невтручання держави в економічні процеси. «Ринок сам все відрегулює» – таким було гасло романтиків ринку початкових років незалежності. В цьому виявлялася також і інерція боротьби проти командно-адміністративної системи, заперечення якої екстраполіювалося і на заперечення ролі держави в економіці.

Але, як зазначає академік НАН І.Лукінов, «немає підстав стверджувати, нібито з переходом до ринкової економіки державне регулювання взагалі не потрібне, бо регулятором виступає сам «вільний» ринок. Такі політичні гасла не мають нічого спільного з досягнутими новітніми знаннями і, по суті, закликають до економічної анархії, заперечуючи можливість і необхідність свідомого управління складними соціально-економічними процесами».

Історичний досвід показує, що ринок, товарно-грошові відносини можуть існувати і при достатньо високому ступені державного регулювання. Все залежить від того, які цілі, методи, форми, принципи, структура державного регулювання економіки. Вирішення цього питання – в оптимальній взаємодії, при якій держава виступає як необхідний інструмент регулювання економіки, але остання не може функціонувати інакше, як на засадах товарно-грошових відносин. У ході пошуку такої оптимальної взаємодії відбувається безперервне поєднання й удосконалення різних форм власності, різних форм ведення господарства, розумний вибір найкращих рішень, що й складає зміст економічної політики.

У політичній соціології виділяють дві основні причини економічної ролі держави. Перша з них необхідна тому, що є такі економічні функції, потрібні суспільству в цілому, які не можуть виконуватись ринком з огляду на його специфіку. Це, перш за все, такі напрямки затрат, які не можуть отримати грошову оцінку: фундаментальні дослідження в науці, збройні сили, правоохоронні органи, утримання непрацездатних.

У таких випадках держава виступає і як господарюючий суб’єкт, а не лише регулююча сила. Участь держави необхідна також у виробництві послуг громадського характеру (комунальне господарство, екологія, організація загальної освіти), у створенні і підтримці загальноекономічної інфраструктури (грошова система, митний контроль, збір та обробка статистичної інформації).

Друга причина пов’язана з обмеженістю можливостей ринкового саморегулювання. У двох випадках на державу покладається обов’язок підтримувати рівновагу між попитом і пропозицією, підтримувати на певному рівні зайнятість, контролювати обсяг грошової маси.

Таким чином, крім економічних функцій, держава внаслідок неспроможності ринкової економіки змушена виконувати також важливі соціальні функції, отже, вносити в ринкову економіку (а значить, й ринкову економічну систему) дедалі вагоміші елементи соціального захисту. Людвіг Ерхард у цьому зв’язку зазначав, що оптимальна ефективність може бути досягнута тоді, коли економічні цілі гармонійно поєднується з соціальними.

При визначенні обсягу втручання держави в економічні процеси необхідно враховувати і конкретно-історичні обставини, економічний стан держави. Наприклад, на першому етапі ринкових реформ в Україні політика лібералізації була необхідною і виправданою, оскільки призвела до демонтажу командної, планово-розподільчої системи і відкрила шлях розвиткові ринкових відносин. До цього слід додати, що йшлося про обмеження економічної ролі старої, тобто тоталітарної держави. Проте етап «лібералізації» (тобто скорочення економічних функцій держави в Україні надмірно затягнувся, без об’єктивних на те підстав, – вважають відомі економісти Д.Богиня і Г.Волинський, – а тому призвів до ряду негативних наслідків, посиливши стихійний характер багатьох перехідних процесів.

Ще один аргумент на користь «посилення влади» держави в економіці. Співставлення дій урядів України і країн Центральної та Східної Європи в умовах системної трансформації вказує на вирішальне значення політичної системи, в рамках якої проводиться той чи інший економічний курс. Те, що було до недавнього часу постійним рефреном українських ЗМІ, – відсутність політичної волі «правлячого дому», його нездатність, на відміну від успішних постсоціалістичних держав, реалізовувати суспільний інтерес – прямий наслідок сформованого у нас політмеханізму.

Найбільш небезпечним у нинішній ситуації є те, що держава починає втрачати до соціально небезпечної межі необхідну економічну спроможність встановлювати і дотримувати оптимальний баланс між задоволенням потреб індивідів і потреб досягнення суспільного блага в цілому. В суспільстві перестають функціонувати механізми примирення та гармонізації приватних інтересів як на рівні окремих осіб, соціальних груп і класів, так і на рівні реалізації узгодженості цих інтересів із потребами задоволення загальнонаціональних інтересів.

Тому завдання влади полягає у створенні умов для ефективного використання колективних форм забезпечення заінтересованості всіх суб’єктів економіки в досягненні максимальної прибутковості від функціонування господарських структур у ринковому середовищі.

У сучасних умовах одним з головних елементів нової стратегії фінансової політики має стати економічно обгрунтований вибір пріоритетних галузей народного господарства. Досвід європейських країн доводить, що їх чисельність становить не більш як 5 –6 галузей, до яких відносять, крім провідних галузей промисловості, також і сільське господарство. Саме ці галузі в основному й формують основну частину державного бюджету.

Шляхами вдосконалення державного управління і управління державним майном є: розробка законів «Про державне управління» і «Управління державним майном», які, як вважають деякі фахівці, повинні закріпити основні функції та повноваження центральних органів виконавчої влади щодо управління підприємствами з державною формою власності.

Ще раз ствердивши «людську сутність економіки, пов’язану з поведінковою діяльністю людей як носіїв праці (головного джерела багатства будь-якої країни), можемо зробити висновок, що шлях нагору нашої економіки лежить у площині створення універсального механізму управління, здатного забезпечити активну, доцільну і заінтересовану працю персоналу в усіх, без винятку, соціальних об’єктах, включаючи органи державного управління (в т.ч. обов’язково центральні). П.Друкер говорив, що «немає слаборозвинених країн, є країни слабокеровані».

Відомий економіст і народний депутат України, представник Кабінету Міністрів у Верховні Раді Сергій Терьохін вважає, що підприємці усіх форм власності повинні знаходитись у рівних умовах. Представникам іноземного капіталу у сфері економіки, як він пропонує, не повинно надаватись ніяких пільг.

Аналізуючи перспективи економічного розвитку України, дослідники з Гарвардського інституту міжнародного розвитку підкреслюють їх відмінність від російських. Маючи достатньо постійні джерела фінансування, незалежні внутрішньоекономічної ефективності (перш за все, це експорт газу), Росія має значно більший потенціал для підтримки високого реального рівня субсидування у всіх його формах. Тому, як вони пишуть, можна передбачити, що реальні реформи настануть в Україні раніше, ніж в Росії. Україна змушена буде активізувати свої реформи, тому що не має доходів від нафти та газу і зможе вижити, лише реформувавши економіку.

В Україні є об’єктивні умови для підйому економіки. Природні умови та трудові ресурси дозволяють збільшити виробництво продукції українського сільського господарства принаймні втричі, як вважають деякі фахівці. Заважає відсутність дійового стимулювання ефективного господарювання, тобто та ж сама слабокерованість.

Основним стратегічним завданням України на наступні 5 років є реалізація політики економічного зростання. Політика економічного зростання може стати результативною лише за умови істотного посилення дієздатності держави, ефективного виконання нею своїх функцій. У документі, присвяченому стратегії економічного та соціального розвитку на 2000 – 2004 роки підкреслюється, що «держава не лише повинна, а й зобов’язана активно впливати на якісну сторону трансформаційних процесів. Йдеться про здійснення політики, яка має не лише забезпечувати ринковий вектор розвитку, а й надавати йому більшої соціальної спрямованості, націленої на кінцевий результат – утвердження в Україні соціально орієнтованої економіки».