§2. Партії  і  влада

Наявність багатопартійності є одним із суттєвих елементів демократичної політичної системи, оскільки саме політичні партії виконують роль зв’язуючої ланки між владою і народом. Партії активно впливають на діяльність органів державної влади, економіку, соціальні процеси, міждержавні відносини. Їхнє значення в Україні зумовлене потребами вдосконалення нашої державності та формування громадянського суспільства.

Ставлення до партій та їхньої ролі в житті суспільства впродовж тривалого часу – від античності і до кінця ХVІІІ ст. було негативним. Найзнаменитіший оратор Стародавнього Риму Ціцерон використовував слово «партія», так само, як і «фракція», – у значенні «поганий, неблагородний союз». Ще у ХVІІ-ХVІІІ ст. вважали, що партії, які сперечаються, шкідливі для здоров’я суспільства, бо вносять розгляд у соціальний організм, гальмуючи його виборчу діяльність і тим руйнуючи його. Нині в політичній думці остаточно утвердилася думка, що без наявності сильних політичних партій, альтернативних політичних рухів демократична природа влади неможлива.

Основні політичні функції партій полягають у тому, що вони беруть участь: 1) у боротьбі за владу і 2) у здійсненні державної влади. Сила і вплив політичних партій визначаються тим, наскільки їхні представники вкорінені у владні структури. Беручи участь у політичному управлінні, вони забезпечують синтез державної і партійної влад, формують механізм розв’язання конфліктів, сприяючи, таким чином, стабілізації соціальної системи.

Новітня історія багатопартійності в Україні пройшла у своєму розвитку кілька етапів:

1) підготовчий етап, пов’язаний з виникненням «неформальних» громадських організацій (1987-1989). Цей період починається з появи громадських організацій типу «Зелений світ», політичних клубів, просвітницьких українознавчих організацій (1987 р. у Львові – «Товариство Лева», 1988 р. – клуб «Спадщина» у Києві). Їх діяльність зразу виходить за межі просвітницької і набуває політизованого характеру. Відновлюється діяльність Української Гельсинської спілки;

2) початковий (1989-1991), пов’язаний з зародженням багатопартійності. Виникнення Руху, перших некомуністичних партій (за цей час утворилося понад 20 політичних партій і об’єднань, в тому числі Демократична партія України, Українська республіканська партія, Партія демократичного відродження України, Об’єднана соціал-демократична партія України та ін.). До цього ж періоду відноситься розмежування всередині Комуністичної партії, вихід з неї демократично налаштованих членів. Ліквідується монопартійна система;

3) становлення і розвиток багатопартійності (1991-1997). Початок цього періоду пов’язаний з забороною КПРС, розширенням спектру багатопартійності, посиленням дроблення політичних сил, створенням правової бази діяльності партій організацією їх місцевих осередків;

4) підвищення політичної ролі партій (з 1997 р.). На нашу думку, початок цього періоду пов’язаний з прийняттям нового закону «Про вибори народних депутатів України» (жовтень 1997 р.), який передбачав обрання половини складу парламенту (225 депутатів) за списками партій та виборчих блоків. Уперше громадянам України надавалась можливість обирати не лише між окремими депутатами, а й між окремими партіями. Це різко змінило ставлення вітчизняної політичної та бізнес-еліти до партій. Значення партій у політичному житті значно зросло. Це призвело до зміцнення зв’язків партій з впливовими бізнесовими колами та створення політичних блоків для боротьби за владу.

Новітня історія України свідчить, що основними способами виникнення партій в Україні були такі:

1) трансформація політичного руху чи громадського об’єднання в партію (УГГ, Демократична платформа в КПРС), які потім перетворилися в партії;

2) об’єднання навколо парламентської групи депутатів одного політичного напряму, тобто від фракцій і груп до партій і блоків (Рух);

3) об’єднання представників регіональних еліт, що спираються на лідерів («Громада» часів П.Лазаренка).

На відміну від магістрального шляху розвитку партійності, властивого західним демократіям, де і партійна організація, і партійна ідеологія пристосовувалися до реальних умов політичної боротьби, схема творення вітчизняних партій не мала такого спрямування. Партійна організація являла собою гірше чи краще «мавпування» організаційної практики КПРС, що сформувалася в принципово інших умовах. І вже потім ці утворення намагалися поринути у вир парламентських і місцевих виборчих баталій із відверто месіанським баченням своєї ролі і наступними невтішними результатами.

Тож досить швидко зазнали фіаско розрахунки початку 90-х років на те, що політично активне населення зрештою «розхапає» членські квитки зареєстрованих партій (вони ж бо могли задовольнити будь-який смак!) і в такий спосіб відбудеться утвердження розвиненої багатопартійності. Не стали магістральним шляхом до неї і об’єднані процеси серед створених раніше партій: союзи врівноважувались розколами.

Характерними рисами розвитку багатопартійності на сучасному етапі є такі:

1) мультипартійність, тобто дуже велика кількість політичних партій (до 1991 р. – 4, 2000 – більше 60);

2) малочисельність складу партій. До складу усіх партій входить не більше 2% населення України;

3) локальність партійного спливу, недостатня соціальна база на периферії.

Навіть кількість партій і громадських організацій (шість десятків) вносила скоріше хаос у свідомість громадян, ніж якусь стабільність у політичну структуру. В цьому слабосиллі партій були свої причини: 1) розчарування в діяльності партій взагалі на прикладі КПРС і КПУ, куди входили мільйони членів (добровільно чи за необхідністю); 2) недовіра до політичної діяльності і політиків взагалі з-за тривалості кризи в Україні; 3) зайнятість боротьбою за власне виживання; 4) небажання займатися громадською діяльністю, політична пасивність значного загалу; 5) нездатність політичних діячів створити партії, які б могли зацікавити й організувати широкі кола громадськості. Ще однією причиною було те, що значна частина партій мало відрізнялися одна від одної за програмними настановами. Аналіз програм партій усіх напрямків виявляє не тільки їхню змістовну та смислову ідентичність, а й фактичну єдність – за оцінкою основних проблем. Відмінність же більше пов’язана з тактичними моментами та підходами, загалом з другорядними питаннями й політичними оцінками.

В суспільстві була достатня кількість людей, які сповідували певні ідейно-політичні погляди, але часто бракувало викристалізуваних партійних осередків, навколо яких могли б грунтуватися політично заангажовані громадяни. Серед партійних функціонерів не вистачало яскравих харизматичних лідерів та видатних ідеологів, які відзначалися б широким стратегічним мисленням; не було й апарату агітації та пропаганди партійних поглядів. Наявний ідейно-організаційний та кадровий потенціал багатьох партій не відповідав досить високим вимогам політично заангажованих громадян, які дистанціювалися від непоказних партійних лідерів середньої руки.

Незважаючи на те, що у Міністерстві юстиції зареєстровано понад 60 партій, реальну участь у політичному процесі беруть далеко не всі. Вибори до парламенту у березні 1998 р. наочно висвітлили стан справ в українській багатопартійності. Виконати попередні умови нового виборчого законодавства (подань до ЦВК підписних листів для реєстрації) спромоглося 40 партій. Така кількість суб’єктів виборчого процесу зумовлена не стільки потужністю партій, скільки ліберальністю вимог виборчого законодавства – чим вирішили скористатися представники різних підприємницьких структур, щоб потрапити до законодавчого органу. Період збирання політичними структурами підписів населення на свою підтримку (до 19 грудня 1997 р.) політологи згодом назвали «ксероксним» етапом виборчої кампанії, маючи на увазі копіювання підписних листів та обмін ними, до чого вдавалися виборчі штаби у ході першого етапу кампанії.

Відбулося дроблення партій, викликане передвиборними амбіціями їх керівництва. За оцінкою Президента України Л.Кучми, «деякі з партій пройшли в парламент, не маючи конструктивної програми, а просто паразитуючи на всіх наших недоліках і економічних труднощах… Багато з партій прагнуть лише до важелів влади, а не до важелів покрашення ситуації в країні».

Разом з тим влада прагне різними способами визначити своє партійно-політичне обличчя, що виявляється у трьох тенденціях: перша виявляється у прагненні влади ввійти в довіру і вступити до лав уже сформованої партійної системи, здебільшого правої і правоцентристської орієнтації. Друга – у створенні «власних» політичних партій, які могли б стати ідеологічними бастіонами у майбутніх виборах. Третя – спроба блокуватися з партіями центристської орієнтації.

Велика кількість партій в політичному житті України є результатом маргінальності суспільства, кризи суспільної свідомості. Це ускладнює державотворчий процес, посилює політичну нестабільність. Скоріше всього, Україну чекає загальносвітова тенденція до поступового угруповання партій – і це триватиме до того часу, поки не сформується зріле громадянське соціально-структуроване суспільство, в якому домінуватимуть кілька (2-3) основних партій чи блоків партій, але для цього потрібне формування значного за кількістю і політичним впливом середнього класу. Як пише політолог М.Михальченко, «частина малочисельних (фантомних) партій, які існують головним чином на папері, або зникне, або ввійде в більш потужні партії та блоки. Процес укрупнення політичних партій стане популярнішим. Творення нових політичних організацій практично зійде нанівець».

На початку 2000 року у зв’язку з оголошенням Всеукраїнського референдуму інтенсифікувалася робота по створенню політичних блоків. Проте керівники далеко не всіх партій переконані, що кількість голосів, відданих за той чи інший партійний блок на виборах, залежить від кількості організацій, які в нього входять. Головне, на їх думку, це «якість». Лідер фракцій СДПУ(о) в парламенті Олександр Зінченко, наприклад, вважає, що ефективно діючий передвиборний блок може складатися «максимум з п’яти політичних сил». Зокрема, коментуючи заяву лідера НДП Валерія Пустовойтенка про утворення блоку з 23 політичних партій, Зінченко відзначив, що «така організація буде або формальною, або такою, в якій лідером буде одна партія, а всі інші – «присяжними». Лідер фракції СДПУ(о) також підкреслив, що неефективність об’єднань, в які входить багато партій, вже доведена, оскільки вони, як правило, складаються з «карликових» партій, які не здатні самостійно вести передвиборну боротьбу.

Про точну конфігурацію і розташування соціально-політичних сил за існуючими політичними партіями і рухами судити достатньо важко. В нових умовах суспільство ще не структуроване. Класи, верстви ще не сформувалися, а значить, певного соціального та політичного обличчя не набули. Тому партії і рухи прямого зв’язку з певною соціальною базою і електоратом поки що достатньою мірою не мають. Вони сформувалися не стільки навколо ідей і програм, скільки завдяки амбіціям, відомості чи організаційним зусиллям тих чи інших особистостей (В.Пустовойтенко, В.Медведчук, О.Волков). Можна чекати, що й надалі вони не один раз будуть розходитись, перетасовуватись і знову формуватись, перш ніж набудуть певного соціального і політичного статусу.

Правовою основою діяльності політичних партій в Україні є закон «Про політичні партії в Україні», який Верховна Рада прийняла у грудні 1999 р. і направила на підпис Президенту. Глава держави зробив ряд критичних зауважень з приводу його змісту. Зокрема, він відзначив, що прийнятий закон мало відрізняється від закону «Про об’єднання громадян» і недостатньою мірою регламентує специфічні сторони діяльності політичних організацій. Замість однієї тисячі підписів громадян, необхідних для створення нової партії Президент пропонував збільшити це число до 10 тисяч (при цьому вони повинні бути зібрані не менш ніж у 2/3 областей і в 2/3 районів кожної області). Крім того, в Законі не було врегульовано питання про політичну опозицію в Україні. Секретар парламентського Комітету з питань правової політики Олександр Лавринович виклав точку зору Верховної Ради, визначивши, що комітет вважає неможливим прийняття пропозицій про те, що депутат, який переходить з однієї парламентської фракції в іншу, втрачає свої повноваження; що при заснуванні політичної партії обов’язково повинна проводитись спеціальна експертиза експертами Міністерства юстиції. Він висловив також сумнів, що збільшення кількості підписів, необхідних для створення нової партії, зможе вплинути на темпи зростання кількості партій. О.Лавринович зазначив, що «ми були свідками того, як політична партія, яка нараховує 2 тис. осіб, збирає 1 мільйон підписів».

16 березня 2000 року Верховна Рада 351 голосом прийняла закон «Про політичні партії в Україні» з урахуванням деяких пропозицій і поправок Президента. Причому в голосуванні взяли участь фракції комуністів і соціалістів, які підтримали ряд зауважень Л.Кучми до Закону. Цифра 10 тисяч підписів для реєстрації партій стала нормою. Проте це не стосується тих партій, які вже отримали паспорт. Парламент відхилив пропозицію Президента провести протягом року з дня вступу Закону в силу перереєстрацію партій та їх місцевих організацій. Підтримав парламент і пропозицію Президента про позбавлення мандата тих депутатів, які, пройшовши у Верховну Раду за партійними списками, переходять в іншу фракцію. Але Конституція не передбачає дострокового припинення повноважень народного депутата за такою причиною. Депутати підтвердили норму, згідно з якою партія може бути заборонена, якщо вона використовує кошти чи матеріальні цінності, отримані від іноземних юридичних і фізичних осіб чи з інших держав. Проте Президент не погодився з цим рішенням парламенту.

Традиційно партії розділяють на ліві, центристські і праві. З певним застереженням це можна застосувати і до сьогоднішнього партійного спектру України.

Найчисельнішою лівою партією залишається Комуністична партія України (КПУ), діяльність якої була відновлена у червні 1993 р. У 1995 р. було прийнято програму партії, де головною метою КПУ на нинішньому етапі визнається «усунення від влади буржуазно-націоналістичних, антисоціалістичних сил і перехід усієї повноти влади в державі до Рад депутатів трудящих; рішуча зміна політичного уряду країни, відновлення державного регулювання економічних та соціальних процесів в інтересах народу і припинення капіталізації суспільства; відновлення соціалістичного характеру розвитку суспільства, що базується на усуспільнені власності на засоби виробництва і відповідає корінним інтересам трудящих; відродження на новій основі союзу рівноправних братських народів як добровільного об’єднання суверенних соціалістичних держав, входження в який відповідає найвищим інтересам народу України». Пропонується також скасування інституту президентства.

Партія оцінює свою чисельність в 140 тис. членів. На парламентських виборах 1998 р. партія досягла відносних успіхів, здобувши перше місце по багатомандатному виборчому округу і провівши 22 своїх депутати по мажоритарних округах. Це дало змогу сформувати найчисельнішу фракцію в парламенті. Під час виборів керівництва парламенту кандидатура лідера партії П.Симоненка на посаду голови Верховної Ради висувалася 7 разів і найбільший результат був 221 голос «за». Проте комуністам не вдалося провести на цю посаду свою кандидатуру, що стало безсумнівною поразкою. Не може не викликати подиву й настирність, з якою комуністи намагалися це зробити, і саме відношення П.Симоненка до «спікеріади», коли після чергових провалів власної кандидатури він знову й знову погоджувався на її висунення і проведення голосування. Навряд чи це можна пояснити лише дисциплінованістю – «виконанням рішень партії». Скоріш за все мала місце надмірна амбіційність при таранно-прямолінійній тактиці боротьби за досягнення мети.

До лютого 2000 р. посаду першого віце-спікера займав А.Мартинюк – другий секретар ЦК КПУ. Представники КПУ мали найбільшу кількість парламентських комітетів – 6, але втратили їх після формування у Верховній Раді правоцентристської більшості.

У своїй статті «Фракція народної волі» перший секретар ЦК КПУ П.Симоненко стверджує, що фракція комуністів у Верховній Раді «проводить велику практичну роботу», її діяльність є результативною. При цьому наводиться приклад, як на одному із зібрань фракції 15 червня 1999 р. було ухвалено рішення щодо 30 законів та 3 постанов Верховної Ради, причому 21 законопроект, 3 проекти постанов в цілому фракція підтримала, 4 (президентські) відхилила, ще в 5 випадках, відхиливши офіційно подані, схвалила варіанти, альтернативно підготовлені або істотно доопрацьовані. П.Симоненко додатково пояснює, що це вони «ухвалили», а обговорювали й раніше, але все це викликає великі сумніви і дає змогу припустити, що фракція (принаймні, на цей раз) скоріш за все рпоштампувала «одобрям-с», керуючись «принципом демократичного централізму». Важко повірити, що 120 членів фракції змогли уяснити тонкощі 30 (!) законів за одне засідання, навіть якщо раніше їх обговорювали, тим більше такою кількістю учасників засідання. Навіть для того, щоб прочитати тексти цих законів і поновити їх суть у пам’яті, потрібен значний час, не кажучи вже про якусь творчість чи доопрацювання.

Щодо «творчості», то П.Симоненко пропонує повернутись до «відновлення практики затвердження п’ятирічних планів соціально-економічного розвитку», очевидно, вважаючи, що нове – це добре забуте старе.

В цілому, використовуючи класифікацію партій, запропоновану польським політологом Є.Вятром, можна дати таку характеристику КПУ: 1) за місцем у системі влади – це опозиційна партія; 2) за соціально-класовою сутністю – міжкласова; 3) за політичними цілями – комуністична; 4) за методом досягнення цілей – революційна; 5) за внутрішньою структурою – тоталітарна; 6) за роллю – політичний авангард; 7) за методом поповнення – масова; 8) за умовами функціонування – легальна; 9) за організаційною будовою – суворо централізована; 10) за типом організаційної структури – централізована, з постійним індивідуальним членством.

Для політичної діяльності КПУ характерна жорстока опозиційність до існуючої влади, цілеспрямована робота зі своїм традиційним електоратом (населення східних та південних регіонів, пенсіонери). Пропагандистсько-агітаційна діяльність грунтується в основному на використанні кризового стану республіки, важкого становища значної частини населення. Разом з тим слід відзначити, що електорат комуністів у своїй масі – це не ідейно переконані прибічники марксизму-ленінізму, а протестна частина населення, яка голосує проти негараздів, а не за комунізм. У результаті опитування громадської думки в Харкові в кінці лютого 2000 року виявилося, що 70% харків’ян не цікавляться політичним протистоянням комуністичної та некомуністичної ідеології. За відродження СРСР висловлюється 30% жителів міста, проти – 50%. Позитивно до комуністичної ідеології ставляться 20% харків’ян, негативно – 37% і байдуже – 43%. Майже всі опитані заявили, що не вважають Харків «червоним містом».

Утворення правоцентристської більшості в парламенті послабило політичні позиції КПУ як у Верховній Раді, так і в країні в цілому. Більше того, в парламенті зареєстровано законопроект за підписом 16 депутатів про заборону функціонування КПУ за проведення на території України антидержавної діяльності. За словами одного з ініціаторів проекту Михайла Косіва, нинішня Компартія стала ідеологічною правонаступницею забороненої у 1991 р. КПРС і продовжує проводити «антиукраїнську пропаганду». «Якщо комуністи хочуть мати свою партію, хай вони стануть українськими комуністами, а не російськими, інтереси яких лобіюють в Україні», – заявив М.Косів.

Більшу частину членів Компартії України складають пенсіонери з військових партійних працівників та державних службовців. Важко чекати якихось змін у поглядах людей, вихованих на старих догмах. Іншу частину партії складають опозиційно налаштовані до влади молоді та середнього віку люди, які здатні більш критично відноситись до старих догм. Для людей, які здатні адекватно реагувати на сьогоднішні реалії, гасла «відродження Союзу» виглядають абсурдно. Основи для об’єднання в Союз, рівноправний хоча б за формою (як СРСР), зараз немає, оскільки в Росії домінує традиційний імперський дух. Вона знову притримується вікової традиції «збирання земель» і закликає до об’єднання лише при повному підкоренні тих територій, які до неї приєднаються.

Ще дві обставини, які роблять союз з Росією непривабливим, в тому числі і для молодих комуністів. Перша – це та, що Росія будує не соціалізм, а олігархічний капіталізм азіатського зразка, і становище трудящих там мало відрізняється від того, що є в Україні. Але ще важливо й те, що Росія – воююча країна, і навряд чи наші молоді комуністи прагнуть воювати, захищати російські інтереси.

У зв’язку з цим не був несподіванкою з’їзд молодих комуністів у Києві, який, по суті, являв собою установчий з’їзд лівої опозиційної партії, що стоїть на національно-патріотичній платформі, близькій до платформи єврокомуністів. Це свідчить про деякі нові тенденції в лівому русі, але чи будуть вони стійкими, – покаже час.

Крім комуністів, на лівому фланзі партійних шеренг знаходиться Соціалістична партія України (СПУ), яка утворилася в жовтні 1991 р. на основі членів колишньої КПУ. На виборах у Верховну Раду України у 1998 р. партія виступала у блоці з СелПУ, який посів загальне третє місце. Ідеологія соціалістів за останні роки пройшла певну еволюцію. Спочатку партія виникла як тимчасовий замісник КПУ і до відновлення КПУ реально займала ліву нішу самостійно. На запитання «Чим в теоретичному й ідеологічному плані СПУ відрізняється від ортодоксальних комуністичних партій і рухів?», лідер СПУ О.Мороз у травні 1992 р. відповідав так: «Головних відмінностей дві. Ортодоксальні комуністи наполягають на поверненні старих форм державності і централізованого управління, виступають за примусове будівництво ладу, модель якого заздалегідь будується в свідомості теоретиків, на їх думку, «згідно з теорією Маркса-Леніна» і під яку треба підтягувати дійсність, хоч би цього хтось і не хотів. Соціалісти проти такого утопічно-примусового підходу, вони виходять з реальної ситуації і у відповідності з нею діють на користь трудящих. Крім того, СПУ не заперечує функціонування приватної власності, якщо це сприяє прогресу суспільства і не викликає заперечень з боку найманих працівників. Але у будь-якому випадку дія приватної власності має обмежений певними сферами діяльності характер».

Дещо пізніше, після ІІІ з’їзду СПУ (грудень 1993 р.) О.Мороз до цього додав, що «комуністи в Компартії більше націлені на організацію авангардного типу, тоді як комуністи у Соціалістичній партії – на організацію скоріше парламентського типу».

Згодом, особливо після парламентських виборів 1998 р. керівництво СПУ почало виявляти ознаки невдоволення конкуренцією з боку КПУ. У червні 1998 р. на третьому етапі VІ з’їзду СПУ О.Мороз змушений був відзначити, що СПУ «продовжує перебувати в тіні КПУ» і це є основною кризовою ознакою. Тому СПУ повинна взяти на себе нову роль – центру тяжіння демократичних сил суспільства як зліва, так і справа. На практиці це має бути оформлено в народно-патріотичний рух, який протистоятиме нинішньому курсу. Як заходи щодо внутрішнього реформування СПУ О.Мороз запропонував омолодження партії, звільнення від марксистсько-ленінської догматики, створення власних фінансових структур.

Під час парламентської кризи у січні 2000 року О.Мороз намагався грати роль миротворця, але невдало. Після цього в партії стався розкол і з неї був виключений один з лідерів – Іван Чиж, який створив «всеукраїнське об’єднання лівих сил «Справедливість». І.Чиж у інтерв’ю тижневику «Зеркало недели» відзначив, що ліві «були близькими до перемоги як ніколи, але надмірна амбіціозність наших лідерів зробила її неможливою».

Користуючись уже вищевказаною класифікацією Є.Вятра, можна відзначити, що для СПУ, як і для КПУ, характерні, в основному, ті ж ознаки, а винятком того, що ця партія за внутрішньою структурою є автократичною.

Наслідком попереднього розколу в СПУ стало створення Прогресивної Соціалістичної партії України (ПСПУ). Процес створення партії був завершений у квітні 1996 р. Засновниками ПСПУ стали вихідці з СПУ на чолі з Н.Вітренко, які були не згодні з політикою О.Мороза.

У передвиборній програмі ПСПУ на парламентських виборах 1998 р. заперечувались і парламентаризм взагалі, і президентська форма правління. «Досвід Паризької Комуни, – читаємо ми у цій програмі, – відшліфований Великим Жовтнем, довів, що тільки ради трудящих можуть забезпечити дію влади, спрямовану на захист інтересів чесного трудівника, зробити її підконтрольною та відповідальною перед своїми виборцями. Ми переконані, що парламентаризм, а тим більше президентська форма правління, ніколи не захищатимуть інтересів простих людей праці».

Наталя Вітренко в одному із своїх інтерв’ю зазначила, що «великою проблемою стали стосунки з Компартією». Вона нагадала, що керівництво комфракції прийняло рішення про підтримку кандидатури П.Лазаренка на посаду прем’єр-міністра України (липень 1996 р.) і його доповіді щодо програми діяльності уряду (жовтень 1996 р.), «розв’язуючи тим самим руки дніпропетровському клану». «Та і в питаннях структури влади, – говорила Н.Вітренко, – ми розійшлися з комуністами в парламенті. Декларуючи народовладдя, вони відстоюють пропорційну (чи, у гіршому випадку, змішану) виборчу систему… Це не має нічого спільного і з радянською владою, яку відстоюємо ми. Вони підтримали жахливий за своїми тоталітарними наслідками Закон України про місцеві державні адміністрації. Знову ж таки, замість повноправних повноважень представницьким органам влади, вони підтримали авторитаризм, жорстоку президентську вертикаль. Бачите, разом з Морозом вони мріють прийти до влади і їм потрібен диктат».

Таким чином, у лівому таборі чітко розрізняються три основні напрямки: СПУ дрейфує до соціал-демократії, зміщуючись до центру, КПУ відстоює комуністичну ідеологію 80-х років, а ПСПУ – 1919 – початку 20-х років. Різниця в ідеології досить суттєва, розмежовує й боротьба за владу між партіями та й особисте суперництво між лідерами цих партій. Об’єднує – опозиційність до нинішньої влади. Чи є перспективи у лівих течій? Іван Чиж вважає, що є. «Це або перспектива КПРС – якщо партії, як це спостерігається сьогодні, будуть схожими на КПРС – з усіма наслідками, що з цього випливають. Або – стати центровою віссю, стрижнем всіх патріотичних сил, партією по-справжньому демократичною, а не придушуючою своїх членів, не виключаючою їх за інакомислення, не такою, що виносить своїх вождів тільки коли вже ногами вперед». Все ж, враховуючи характер цих партій, їх основні ознаки, напрямки діяльності, нам здається, що в перспективі мова може йти лише про першу тенденцію.

Лівих партій менше у багатопартійній палітрі України, але за кількістю членів вони більші, краще організаційно згуртовані, мають значний вплив на населення. Проте до «мінусів» їх становища слід віднести те, що ліві не згуртовані як політичний блок, хоча спроби до цього робилися, але останнім часом більше спроб до розмежувань. Разом з тим відсутність представників лівих партій в уряді та президентських структурах, а тепер і в керівних органах Верховної Ради надає їм певні політичні переваги, хоч і неоднозначні, оскільки «буття при владі» теж дає істотні переваги. Нинішня «глуха опозиційність» лівих, суттєве обмеження їх впливу на прийняття законів, у свою чергу, зменшує їх політичну силу і заштовхує їх дійсно у глухий кут.

Значним «мінусом» лівих є їх недержавницька позиція. Проросійська налаштованість лівих, можливо, і забезпечила їх підтримку як етнічних росіян, так і проросійськи налаштованих жителів Східної України. Проте гостра недостача українського фактора не лише допомогла об’єднати навколо лівих проросійські кола, але й відштовхнула патріотів. Саме відсутність українського фактора не дала змоги перемогти навіть поміркованим лівим, оскільки влада традиційно розіграла карту антидержавних настроїв лівих, і ті, в свою чергу, не змогли протиставити їй нічого рівнозначного, крім непідтверджених обвинувачень у корумпованості.

Власне проблема українського лівого руху у тому, що на Україні його немає. Не вистачає української (за змістом, а не за назвою) лівої партії. Партія, створена у квітні 2000 р. Іваном Чижем, ще повинна виявити своє політичне обличчя. За вдалим виразом журналіста Дмитра Шурхала, «наші ліві – не наші ліві». Поки ліві будуть асоціюватися лише з СРСР, з радянським минулим, вони будуть програвати, хоч і набиратимуть чимало голосів. Поєднання соціальної і державницької ідеї зробило б їх сильнішими, хоча завоювати другу частину електорату буде непросто.

Досить рельєфно на партійно-політичній палітрі України останнім часом вималювалися центристські партії. «Синтетичність» центристів полягає у поєднанні ідеї розбудови державності з ідеями соціальної демократії та соціальної справедливості. Як правило, українські центристські партії в своїй ідеології поєднують лібералізм з соціал-демократією.

До таких партій можна віднести народно-демократичну партію (НДП), створену у лютому 1996 р. в результаті об’єднання таких партій, як ПДВУ, ТКУ, Союз підтримки республіки Крим та ін. НДП вихідним пунктом своєї ідеології визначає людину та її права як першопричину й першооснову цих категорій. Потреби та жадання окремої людини повинні гармоніювати із загальносуспільними та загальнодержавними. Цю гармонію і покликане забезпечити громадянське суспільство як механізм демократичних відносин між індивідами й державою.

У 1997-1999 роках навколо НДП було створено «ореол партії влади», тому де-факто вона змушена була відповідати за все, що робила влада. Хоча НДП заявляла, що не може брати на себе відповідальність, адже у парламенті тоді не було більшості. Проте, маючи у цей час «свого» прем’єра, віце-прем’єра, главу Адміністрації Президента і представника Президента в парламенті, народні демократи були поставлені в такі умови, що повинні були відповідати за політичний курс.

Вибори у Верховну Раду показали суттєві недоліки у діяльності партії, оскільки ледве вдалося подолати чотиривідсотковий бар’єр. У 1999 р. у партії відбувся розкол, пов’язаний з відношенням до Президента і небажанням частини лідерів брати на себе відповідальність за економічне становище в державі. З партії вийшов її колишній голова А.Матвієнко. Відставка В.Пустовойтенка стала відчутним ударом по позиціях партії. Проте обрання представника НДП Івана Плюща Головою Верховної Ради знову дещо зміцнило становище партії. У кінці січня 2000 року Центр соціологічних та політичних досліджень і технологій «Соціополіс» провів всеукраїнське представницьке опитування, де виявив думку респондентів щодо того, інтереси яких класів і соціальних груп України найбільшою мірою відбиває сьогодні НДП? Відповіді були такими: працівників держапарату – 37%, представників великого і середнього бізнесу – 31%, представників малого бізнесу – 15 %, представників середнього класу – 11%, студентів – 7%, кваліфікованих робітників – 6%, наукових співробітників, викладачів вузів – 5%, фермерів – 4%, інших – 1%, важко відповісти – 39%.

Газета «День» вважає, що, втративши вплив у Києві, НДП буде втрачати й регіони. «Бюрократія, яка є основою партії, вже почала розчинятися серед іншої бюрократії, яка сьогодні знаходиться ближче до тих, хто при владі», – так пише у цій газеті В.Денисенко.

У квітні 2000 р. пройшов V з’їзд НДП. На з’їзді перший заступник голови НДП Є.Кушнарьов заявив: «Ми прийшли в політику один раз, але прийшли назавжди», підкреслюючи свій оптимізм щодо перспектив розвитку партії. Раніше НДП мала сильну парламентську фракцію – 92 депутати, на момент з’їзду у ній нараховувалося 25 депутатів. Більше того, фракцію покинули навіть з десяток партійців. На з’їзді партія поставила завдання: верхня межа зростання визначена в 1% від чисельності населення, що стосовно України складає 350 тис. членів. У політичному плані головним завданням є створення блоку ідейно близьких партій, куди Кушнарьов відніс ліберальну, демократичну, аграрну партії, а також не виключив входження туди обох Рухів, партії «Реформи і порядок».

Останнім часом набирає обертів і значно посилює свій вплив Соціал-демократична партія України (об’єднана) – СДПУ(о). На виборах у Верховну Раду партія подолала чотиривідсотковий бар’єр і посіла загальне 8-ме місце. Під час виборів парламентського керівництва фракція партії отримала посаду заступника Голови Верховної Ради, а з лютого 2000 р. – першого заступника Голови (В.Медведчук), кандидатура якого розглядалася і на пост Голови і навіть набирала при рейтинговому голосуванні більше голосів у представників більшості, ніж кандидатура І.Плюща. І те, що Віктор Медведчук зняв свою кандидатуру на користь І.Плюща при визначенні єдиної кандидатури від більшості, лише додало йому авторитету як політику, що володіє «мистецтвом можливого». Початковий авторитет партії тримався на відомості членів «п’ятірки» у виборчому списку – Л.Кравчука та Є.Марчука, а також підтримкою ФК «Динамо». Незважаючи на зміну у жовтні 1998 р. керівництва партії (з неї виключено її колишнього колову В.Онопенка), а також керівництва фракції (у грудні 1998 р. Є.Марчук, з огляду на початок власної передвиборної кампанії, подав у відставку і фракцію очолив О.Зінченко), такі «рокіровки» не послабили, а, навпаки, посилили партію. Її представник – Л.Кравчук став першим координатором більшості у Верховній Раді. В своїй програмі партія акцентує увагу на апробованих у Європі соціал-демократичних цінностях: «Єдиним джерелом будь-якого суспільного багатства є праця. Розкріпачення трудової ініціативи громадян є завданням економічної політики соціал-демократів». Соціал-демократи прагнуть такої системи господарства, в якій «інтереси економічного росту узгоджуються з вирішенням соціальних проблем».

Без сумніву, СДПУ(о) зараз є найпотужнішою політичною силою в соціал-демократичному таборі. Вона представлена у Верховній Раді впливовою парламентською організацією. СДПУ(о) має досить значну розгалужену структуру первинних осередків на місцях і в цьому може конкурувати навіть з Компартією, володіє друкованими і має електронні ЗМІ та широке представництво у владних структурах на всіх рівнях. СДПУ(о) – одна з небагатьох партійних організацій, яка у своїй підтримці кандидатури Л.Кучми на посаду президента України йшла від початку і до переможного кінця, не змінюючи опозиційність на лояльність, як це робив багато хто після повторного обрання діючого глави держави. За підсумками 1999 року Віктор Медведчук – лідер партії визнаний авторитетною всеукраїнської програмою «Людина року» кращим в номінації «Політичний лідер року».

Більшість оглядачів з різною ідеологічною орієнтацією відзначають, що об’єднані есдеки зараз є найбільш підготовленими до парламентських виборів, коли б вони не відбулися.

Майбутня роль центристських партій у політичному житті України залежатиме від того, як їм вдалося створити міцну членську базу, насамперед, на регіональному рівні, перетворитися на дійсно масові партії. Враховуючи сьогоднішній етап розвитку українського суспільства, можна припустити, що діяльність існуючих та майбутніх партій центру буде побудована, скоріш за все, на соціал-демократичних цінностях. Для електорату привабливі такі соціал-демократичні цінності, як інтернаціоналізм, наголос на економічних та соціальних проблемах суспільства, здоровий прагматизм.

За характеристикою Президента України Л.Кучми «в правому спектрі нашої політики відбувається просто щось несусвітне». Особливо складне становище склалося в Народному Русі України. НРУ заснувався як громадсько-політичний рух демократичного спрямування. З 1992 р. Рух функціонує як політична партія, що має на меті розбудову громадянського суспільства, правової держави. Відбувається перехід від руйнівної критики тоталітаризму і імперських структур до позитивної діяльності, спрямованої на створення нових, посткомуністичних, політичних та інших інститутів.

У лютому 1999 р. через особливості стилю керівництва В.Чорновола ситуація в НРУ стала загострюватись і призвела до розколу в фракції та партії. 19 лютого 1999 р. В.Чорновола було зміщено з посади голови парламентської фракції. 28 лютого був проведений 10 з’їзд НРУ, де головою партії обрали Ю.Костенка. 7 березня 1999 р. прихильники В.Чорновола провели другий етап 9 з’їзду партії, на якому В.Чорноволу були підтверджені його повноваження на наступний термін. У Верховній Раді ця частина Руху створила нову фракцію «Народний Рух України – 1». Після загибелі В.Чорновола (25 березня 1999 р.) її очолив Г.Удовенко. Боротьба за владу в партії зруйнувала весь той фундамент, на якому вона трималася. Наприкінці 1999 р. частина Руху на чолі з Ю.Костенком створила партію, яку назвала Український Народний Рух. Розкол у Русі послаблює весь національно-демократичний партійний фланг. Більшість правих партій зорієнтовані на ідеологію демократичного націоналізму, яка виходить з того, що майбутнє України можливе лише на демократичних засадах. Але ця загальна орієнтація специфічно тлумачиться різними партіями, їх суспільно-політичні доктрини мають різні акценти.

Л.Кучма, звертаючись до Руху та правих партій, закликав: «…Треба перестати ходити в маскарадних костюмах опозиціонерів. Треба створювати нормальну партію, а не переходити з опозиції в конструктивну і назад, а головне – треба працювати і будувати. Досить руйнувати».

Більшість партій національно-демократичної й націоналістичної орієнтації поки що неспроможні спрямувати свою діяльність на розробку конструктивних варіантів виходу з кризового стану, переважно розшукуючи явних та позірних ворогів. Як вважають Іван Андрусяк та Євген Петренко, «аналіз документів і, особливо, практичних дій націонал-демократів свідчить, що орієнтація на демократичні цінності без адекватного сприйняття демократичних інститутів, чіткого розуміння і підготовленості як громадян, так і політичних кіл наблизила українське суспільство не до демократії, а до охлократії». Як нам здається, основний висновок цих авторів не зовсім конкретний, хоч посилання до нього доцільне. Скоріше така ситуація може призвести не до охлократії, а до посилення авторитаристських тенденцій.

Звичайно, що суттєвою турботою будь-якої влади є недопущення опозиції або пошуки з нею спільною мови, або припинення її діяльності, або вступ з нею в контакт, в пояснення з приводу взаємовідносин. Суть справи – в боротьбі за вплив, можливості і ресурси, за блага і привілеї, за владу, яка завжди була і залишається сферою гострих зіткнень і протиборства. Ця боротьба переслідує взаємовиключні цілі володіння владою та її використання в інтересах кожної з сторін. У більшості випадків наслідки боротьби за владу є руйнівними, які ведуть до погіршення соціально-економічного становища країни та життя її громадян. Звідси нагальна необхідність об’єднання національно-демократичних сил.

Дослідження, проведені Центром стратегічних комунікацій щодо основних політичних орієнтацій населення, показують, що близько 40% опитаних не притримуються будь-якої політичної орієнтації. Інші 60% зорієнтувалися таким чином: націонал-комуністи – 14%, ліберальні демократи – 12%, соціал-демократичні центристи – 15%, ліберальні центристи – 8%, націонал-патріоти – 6%, ортодоксальні комуністи – 5%. Як вважає політолог Валерій Матвієнко така градація політичних сил рано чи пізно призведе до їх розмежування, а потім – до об’єднання. Він висловлює думку, що необхідно створювати сильну політичну партію соціал-демократичної спрямованості, яка за своїми потенціальними можливостями може перевершити всі партії лівої орієнтації.

Така перспектива, і на нашу думку, була б оптимальною, і певні підстави для цього є, але на перешкоді ряд суб’єктивних факторів і, в першу чергу, амбіції лідерів партій. Як вважає Л.Кучма, «нам потрібні і праві, і ліві, але й ті, та інші повинні будуть навчитися вирішувати загальне для всіх завдання побудови сучасної держави, усвідомлюючи, що різні погляди на конкретні риси його механізмів – це справа вторинна».