Статті

1992

1993

1994

1995

1996

1997

1998

Доходи

100

100

100

100

100

100

100

Податок

на прибуток

22.8

29.2

33.3

29.5

23.9

12.6

1.7

Податок

на додану вартість

39.8

34.7

30.3

27.5

27.1

27.9

32.1

Акцизний збір

4.9

5.1

3.9

2.5

2.8

3.6

3.4

Прибутковий податок з громадян

11.4

5.8

7.9

9.7

11.3

11.4

11.5

Доходи від зовнішньо-

економічної діяльності

0.8

4.0

2.1

2.6

1.9

2.3

2.4

Інші всього

20.3

21.2

22.4

28.3

33.0

42.2

48.9

Хаотичний характер динаміки коливань, що спостерігається у структурі податкових надходжень свідчить про фактичну невизначеність державної стратегії щодо вдосконалення податкової системи.

Особливо гостро проблема подальшого реформування податкового законодавства набула у зв’язку з бюджетним процесом 1996 – 1999 років. У цей період на внесені зміни у податкових зобов’язаннях суб’єктів господарювання фактично було покладено функцію провідного чинника фінансової стабілізації та подолання стагнації.

Внутрішній режим оподаткування України згідно із Законом України “Про систему оподаткування” [80] зараз забезпечують 19 загальнодержавних, 14 місцевих прямих податків та зборів, діє велика кількість податкових зобов’язань, покладених на суб’єктів господарювання. Це надзвичайно складний тягар для товаровиробника. Окрім великої кількості податків та зборів, негативним чинником також є некоректність у сучасному виділенні груп податків. Спеціалісти визначають відсутність обгрунтованих юридичних підстав у групуванні податків, що вносить непорозуміння у сприйняття структури податкової системи України. Тут змішані  такі поняття податкового права як “обов’язкові платежі”, “податок”, “збір”, “мито”. Ці платежі підпорядковуються різним юридичним режимам.

У фінансовій термінології застосовуються терміни, які відображають платежі державі: плата, відрахування, податок.

Плата передбачає певну еквівалентність відносин платника з державою (наприклад, плата за воду).

Відрахування передбачають цільове призначення платежів (відрахування на геологорозвідувальні роботи, внески у позабюджетні цільові фонди).

Податки, в свою чергу, слід відрізняти від мита та зборів.

Мито то збори стягуються із застосуванням примусу на користь державі чи місцевих органів. Податок сплачується без зустрічного задоволення, а мито й збори – у зв’язку з наданням певних послуг.

Платіж вважається збором, якщо присутнє співвідношення стягуваної суми та вартості наданих послуг. Якщо таке співвідношення відсутнє – платіж є митом.

Головна ідея податкового реформування полягає у зменшенні податкового тиску на товаровиробника, причому ця вимога поширюється на широке коло податкових зобов’язань суб’єктів господарювання. У зв’язку з цим постає проблема виділення тих груп податків, зменшення ставок яких призведе до пожвавлення господарських відносин та економічного піднесення країни, а також трансфертів – груп соціальних виплат, безпосередньо не пов’язаних з товаровиробництвом, однак певним чином на нього впливаючи. Щодо останньої групи зобов’язань – це виплати до Пенсійного фонду, до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення, до Фонду сприяння зайнятості населення тощо. Такі виплати мають бути здійснені за будь-яких умов та використані на відповідні цілі, безпосередньо не пов’язані із виробництвом.

По першій групі зобов’язань можливо виділити прямі та непрямі податки. До прямих податків належить податок на прибуток підприємств і організацій, до непрямих – податок на додану вартість, акциз, мито.

Основним податком, який безпосередньо пов’язаний із результатами фінансової діяльності підприємств і стосовно якого доцільно ставити питання щодо зменшення податкового навантаження, є податок на прибуток підприємства [81]. Доцільність зменшення саме цього податку зумовлена гострою кризою у розрахунках між підприємствами, а також перед бюджетом, хронічною нестачею обігових коштів та овальним скороченням платоспроможного попиту підприємств і населення. За цих умов збільшення ціни у постачальників (навіть якщо воно буде компенсоване у процесі реалізації власної продукції шляхом сплати споживачем податку на додану вартість) веде до зменшення попиту на продукцію постачальників, зростання рівня кредитної заборгованості. Відсутність платоспроможного попиту призводить до зростання дебіторської заборгованості, що, в свою чергу, ускладнює сплату податку на додану вартість (ПДВ).

В Україні ставка ПДВ встановлена на достатньо високому рівні. Для порівняння, у Франції ставка ПДВ складає 18,6% (у рік введення податку – 1968р.), у Німеччині – 14,0% (у рік введення податку – 1968р.).

Одним з основних недоліків ПДВ є його значний вплив на загальний рівень цін та регресивність щодо малозабезпечених верств населення. Тобто цей податок є економічним навантаженням на кінцевого споживача, його висока ставка має значний негативний вплив на національний споживчий ринок особливо за умов скорочення грошової маси. Спроба нівелювати негативний вплив високої ставки ПДВ була зроблена введенням терміну “нульова ставка” у Законі України “Про податок на додану вартість”. Але застосування “нульових ставок” податку (ст.6 Закону) призвело до того, що підприємства можуть мати постійне дебетове сальдо по розрахунках з ПДВ. Тобто на практиці це означає тимчасове вилучення їхніх обігових коштів із господарського обігу до моменту відшкодування сум ПДВ, які вже сплачені постачальникам із Державного бюджету шляхом відшкодування (пункт 7.7.3 Закону).

Незрозумілим є визначення поняття “звичайні ціни” (п.4.2 Закону). Звичайні ціни використовуються при визначенні бази оподаткування бартерних (товарообмінних) операцій і натуральних виплат у рахунок оплати праці фізичним особам. Законом передбачено базу оподаткування визначати, виходячи з “фактичної ціни операції, але не нижчої за звичайні ціни”. Таким чином, визначення рівня звичайних цін покладене на податкові органи, причому ціни можуть і не відповідати конкретній ринковій ситуації.

Не слід обминати необхідність правового забезпечення такої функції державного управління як планування. Фактично здійснюється короткострокове планування – бюджетне. Ринкове реформування передбачає створення засад не тільки короткострокового, але й середньо- і довгостроковго планування. У цьому зв’язку доцільною є розробка та прийняття низки законів: “Про стратегічне планування”, “Про індикативне планування”, “Про державну регіональну економічне політику”.

Процес законотворчої діяльності повинен відбуватись за системним підходом тому, що однією з ознак права є системність. Звідси - найважливішим серед низки заходів щодо вдосконалення законодавства є необхідність прийняття базового Закону України “Про правові основи зовнішньої і внутрішньої політики”, де були б окреслені основні напрями розбудови української держави.

Фінансовою основою реформування є Державний бюджет. Проведений раніше аналіз показав нагальну потребу внесення змін і доповнень до Закону України “Про бюджетну систему”.

Проведення попередньої незалежної експертизи законопроектів необхідне для забезпечення якості законів. Порядок проведення такої експертизи фактично не врегульований. За існуючою практикою головні розробники проектів законодавчих актів надсилають їх до відповідних державних органів, вузів, наукових установ на візування чи отримання висновку. Причому сторони, як правило, не оформляють належним чином свої відносини. Внаслідок усього – експертиза здійснюється здебі­ль­шого формально і не є ефективною. Фахівці визнають необхід­ність створення спеціальних механізмів, що забезпечували б експертизу законопроектів [82, с.9-17]. З нашої точки зору, проведення попередньої експертизи законопроектів повинно провадитись за критеріями відповідності Конституції та сприяння (гальмування) процесам економічних перетворень відповідно до загальностратегічних пріоритетів.

Кожен з проаналізованих нормативних актів регулює певну проблему здійснення господарювання, спрямований на вирішення окремих проблем формування ринкової інфраструктури. Необхідна єдина, комплексна, стратегічна програма. Важливим кроком у цьому напрямку є проект Програми “Україна – 2010”, розробка якого велась на виконання розпорядження Президента України Л.Д.Кучми [83]. Програма націлена на забезпечення стійкого економічного зростання і перехід на сталий економічний розвиток. Для забезпечення мети повинна бути проведена складна, копітка робота усіма органами державної влади та управління. Центральне місце в ній посідає вдосконалення законодавства, яке регулює відносини у сфері економіки.

Аналіз діючого законодавства дозволяє зробити висновок щодо тенденції зростання актів делегованого законодавства і деяких інших прирівняних до закону норм, що не є результатом традиційної парламентської діяльності. Причиною цього є консервативна природа парламентської структури, що є запорукою стабільності у суспільстві, створення певних правових традицій. Проблемним постає органічне поєднання динамізму правового регулювання з його демократизмом, дотриманням режиму законності. Вирішення проблеми залежить від чіткої регламентації діяльності парламенту. Практика свідчить, що питання забезпечення діяльності Верховної Ради у встановленому Конституцією і законами України порядку як недостатньо визначений, так і не завжди дотримується. Це проявляється у випадках голосування при фактичній відсутності в залі засідань необхідного кворуму, переголосування по десять і більше разів для прийняття необхідного рішення. Звідси постає необхідною розробка і прийняття змін і доповнень до Закону України “Про Регламент Верховної Ради України”, де були б враховані вади організації роботи парламенту.

Дослідження проблеми правового регулювання сфери економіки було б неповним, якщо не розглянути питання співвідношення національного та міжнародного права.

Міжнародні приватні економічні відносини регулюються міжнародними угодами, які містять у собі публічно-правові норми цивільного законодавства, а також національним законодавством держави, на території якої здійснюються економічні відносини. Вирішальна роль при цьому належить нормам національного приватного цивільного права, але відповідне значення мають норми інших видів національного публічно-правового законодавства (адміністративного, фінансового, валютного та інших).

Проблема співвідношення національного та міжнародного законодавства складається з проблем співвідношення національного публічного права окремих держав з міжнародним публічним правом. Останнє має координаційне значення при регулюванні міжнародних економічних відносин. У цьому зв’язку у загальній теорії права постає проблема розробки питань співвідношення національної та міжнародної правових систем регулювання економічних відносин на основі єдиного підходу до категорій та інститутів національного і міжнародного права.

Джерелами міжнародно-правових норм є правові звичаї, акти міжнародних організацій, міжнародні договори.

Правові звичаї використовуються у міжнародній практиці відносно тих питань, що не врегульовані міжнародними угодами. В актах міжнародних організацій акумулюється воля держав – членів організацій і тільки для них ці норми мають обов’язковий характер.

Діяльність держав і інших суб’єктів міжнародного права при укладанні, застосуванні і припиненні дії міжнародних угод регулюється нормами правового інституту права міжнародних договорів. Базовим актом є Віденська конвенція “Про право міжнародних договорів” (прийнята у 1969 році на конференції ООН у Відні). Україна приєдналася до Конвенції у 1986 році.

В Україні порядок виконання та денонсації міжнародних договорів здійснюється відповідно Закону України “Про міжнародні договори України”, прийнятий Верховною Радою України у грудні 1993 року. Згідно із Конституцією України та означеним Законом Україна укладає договори з іноземними державами та міжнародними організаціями від імені України, Уряду, центральних міністерств і відомств. Від імені України укладаються політичні, територіальні, мирні договори, а також ті, що стосуються прав та свобод людини. Від імені Уряду, центральних міністерств і відомств – договори з економічних, торговельних, науково-технічних та інших питань, які належать до його компетенції.

Згідно із законодавством України, її міжнародні договори поділяються на ті, що ратифікуються і ті, що не потребують ратифікації. До договорів, що потребують ратифікації, відносяться: політичні, загальноекономічні, з загальних фінансових питань, про участь у міждержавних союзах, системах колективної безпеки. Їх ратифікація здійснюється Верховною Радою України шляхом ухвалення спеціального Закону про ратифікацію, який підписується Головою Верховної Ради України.

Договір є дійсним, якщо він правомірний не тільки за об’єктом та метою, але й за способом укладання. Зараз однією з важливіших умов правомірності міжнародного договору є його відповідність положенням Статуту ООН.

Адміністративно-правові аспекти правового регулювання зовніш­ньо­­­­економічних зв’язків постають у існуванні системи відповідних органів та правових засад механізму їх взаємодії.

Сучасна система органів, що беруть участь у розвитку зовнішньоекономічних зв’язків, складається з двох підсистем: національні та між­народні органи.

ООН є впливовою міжнародною організацією. Вона виконує функції координаційного центру взаємодії держав у сфері безпеки, міжнародного економічного співробітництва. В структурі міжнародних валютних відносин провідна роль належить МВФ (Міжнародний валютний фонд), МБРР (Міжнародний банк реконструкції та розвитку), специфічне місце у системі регіональних валютно-кредитних установ посідає Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР). Якщо говорити про інтеграцію України до світового ринку товарів, то пріоритетним у цьому напрямку є приєднання України до ГАТТ – Генеральної угоди з тарифів та торгівлі, що набула чинності з січня 1948 року. Повноправними учасниками цієї Угоди сьогодні є 117 держав.

Діяльність підсистеми національних органів спрямована, як правило, на обмеження доступу іноземних товарів на внутрішній ринок, сприяння швидкому просуванню вітчизняного експорту товарів, контроль за припливом в країну іноземного капіталу та іноземної робочої сили.

Вищі законодавчі органи кожної країни (у США – Конгрес, у Німеччині – Бундестаг, у Франції – Національні збори) приймають закони, які регулюють зовнішньоекономічну діяльність, ратифікують міжнародні угоди, асигнують кошти для забезпечення зовнішньоекономічної політики. До компетенції законодавчого органу належить контроль за дотриманням законів та раціональним використанням коштів, виділених на розвиток зовнішньоекономічних відносин.

У США органами, що відповідають за здійснення зовнішньоекономічних зв’язків є Міністерство торгівлі та Державний департамент. У Японії таким органом є Міністерство зовнішньої торгівлі і промисловості.

В Україні, згідно ст. 9 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, до системи органів, які регулюють зовнішньоекономічні відносини, входять: Верховна Рада України, Кабінет Міністрів, Національний Банк України, Міністерство зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі, Державний митний комітет. Кожен з  органів має свій статус і повноваження, визначені чинним законодавством.

До компетенції Верховної Ради щодо регулювання зовнішньоекономічної діяльності належать: затвердження головних напрямів зовні­ш­ньоекономічної політики держави; нагляд, затвердження та зміна структури органів державного управління зовнішньоекономічною діяльністю; укладання міжнародних договорів та приведення чинного законодавства у відповідність з положеннями цих договорів; встановлення спеціальних режимів зовнішньоекономічної діяльності на території України; затвердження переліку товарів, експорт та імпорт яких забороняється або підлягає ліцензуванню та квотуванню.

Центральним органом виконавчої влади в Україні, який регулює зовнішньоекономічну діяльність, є Кабінет Міністрів. Його компетенція складається з: прийняття нормативних актів управління щодо цього питання; координація діяльності відомств і міністерств; проведення переговорів щодо укладання міжнародних договорів; впровадження режиму квотування та ліцензування експорту (імпорту) окремих видів товарів.

Національний банк України виступає органом, до компетенції якого належать: регулювання зовнішньоекономічної діяльності, зберігання та використання золотовалютного резерву держави, забезпечення платоспроможності держави, представницькі повноваження у відносинах з центральними банками інших держав, регулює курс національної валюти, здійснює обіг та розрахунки по державних кредитах і позиках та виконує функції відповідно до Закону України “Про банки, банківську діяльність і банківський нагляд”.

Міністерство зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі наділене повноваженнями проведення єдиної зовнішньоекономічної політики при виході суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності на зовнішній ринок, здійснює контроль за дотриманням усіма суб’єктами чинного законодавства України та міжнародних договорів, вживає заходи щодо тарифного регулювання експорту та імпорту, визначає перелік товарів, робіт, послуг, які підлягають квотуванню та ліцензуванню (за винятком тих, що експортуються, імпортуються відповідно до міжнародних договорів). Реєстрацію договорів, укладених суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, здійснює означене Міністерство відповідно до Указу Президента України від 07.11.94 р. “Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів)”.

Державний Митний Комітет та прикордонні і внутрішні митниці України вирішують такі завдання: контроль за додержанням законодавства про митну справу, використання засобів митно-тарифного та позатарифного регулювання при переміщенні через митний кордон України товарів та інших предметів, комплексний контроль спільно з Національним Банком України за валютними операціями, створення сприятливих умов для прискорення товарообігу, боротьба з контрабандою та порушенням митним правил. Діяльність Держмиткому регулюється Законами України, Митним кодексом України, Указами Президента України, Постановами Кабінету Міністрів, відомчими нормативними актами.

В процесі управління зовнішньоекономічною діяльністю приймають участь органи місцевого самоврядування. Їх повноваження визначаються ст.35 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”. До їх компетенції належать: укладання і забезпечення виконання у встановленому законодавством порядку договорів з іноземними партнерами на придбання та реалізацію продукції, виконання робіт та надання послуг, сприяння зовнішньоекономічним зв’язкам підприємств, установ та організацій, розташованих на території, яка знаходиться під юрисдикцією органів місцевого самоврядування, незалежно від форми власності, залучення іноземних інвестицій для створення нових робочих місць, сприяння у створенні на основі законодавства спільних з іноземними партнерами підприємств виробничої та соціальної інфраструктури, забезпечення на відповідній території в межах наданих повноважень реалізації міжнародних зобов’язань України.

При обласних державних адміністраціях існують відділи зовнішньоекономічних зв’язків.

Усі органи державної влади та управління мають різну компетенцію, але повинні взаємодоповнювати одне одного, створюючи, тим самим, дієвий механізм регулювання та контролю зовнішньоекономічної діяльності. Однак, на практиці такий механізм не діє, хоча у ньому існує нагальна потреба. Підтвердженням тому є хоча б той факт, що діючою Постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1998 року №1164 “Про встановлення мінімальної митної вартості окремих видів імпортних товарів” передбачається встановлення означеної вартості на ряд товарів, які ввозяться на митну територію України. Згідно з Угодою про застосування Статті VII Генеральної угоди з тарифів і торгівлі 1994 року країни учасники Угоди зобов’язуються використовувати як основу (базу) для визначення митної вартості “трансакційну” вартість товару – ціну, що сплачує країна-імпортер країні-експортеру. Крім того, Постановою Кабінету Міністрів України від 5 жовтня 1998 року затверджено Порядок визначення митної вартості товарів та інших предметів у випадку їх переміщення через митний кордон України. Постановою передбачено митне оформлення товарів, які є предметом експорту та імпорту, проводиться на основі представлених документів (рахунків-фактур, рахунків-проформ) лише у тому випадку, якщо ціни, вказані в документах, не викликають сумнівів щодо їх достовірності. В разі неможливості визначити митну вартість на основі представлених документів вартість таких товарів визначається на основі ціни на ідентичні товари, митне оформлення яких здійснювалося раніше. У випадку неможливості визначення митної вартості товарів на основі представлених документів та відсутності інформації про раніше ввезені ідентичні товари їх вартість визначається на основі цін на подібні товари, митне оформлення яких відбувалося раніше. Отже, ціна на продукцію, яку ввозить – вивозить суб’єкт зовнішньоекономічної діяльності повністю залежить від того, як її буде визначено при перетині кордону. Звідси – залежність розміру податків від рівня встановленої ціни. За діючим законодавством процес встановлення такої ціни вряд буде об’єктивним тому, що відповідні повноваження мають майже усі органи, які регулюють зовнішньоекономічну діяльність.

Отже, правотворча та правозастосовна робота щодо питань регулювання зовнішньоекономічної діяльності, зокрема, та інтеграції законодавства України у світове співтовариство – проблема багатогранна. З одного боку, в Україні існує нагальна потреба формування ефективного механізму, який регулює зовнішньоекономічну діяльність. З іншого боку, потрібне усунення дуалізму, присутнього у співвідношенні національного публічного права окремих держав з міжнародним публічним правом. Останнє безпосередньо стосується питань щодо розробки науково обгрунтованої системи управління законотворчим процесом [84, с.15-21].

Ця проблема зумовлена певною розбалансованістю сучасної системи законодавства, фактичною відсутністю планування законотворчій діяльності Верховної Ради. Як наслідок – розгляд у парламенті “другорядних” законопроектів (наприклад, суперечки між парламентаріями на початку 1999 року щодо доцільності існування інституту президента) у той час, коли необхідним постає першочерговий розгляд законів, які регламентують економіку. Прикладом цьому є процес прийняття Державного бюджету на 1999 рік, коли його ухвала відбулася 28 грудня 1999 року, хоча відповідний проект був поданий урядом парламенту вчасно.

Система управління законотворчим процесом включає в себе такі елементи: планування законотворчої діяльності, оперативне управління нею, попередню експертизу, аналітичну роботу.

Планування законотворчої діяльності складається із розробки і затвердження Верховною Радою концепції розвитку законодавства України та відповідного цій концепції плану законотворчої роботи. Причому цей план може бути розроблений як на рік, так і на більш тривалу перспективу. Першим кроком щодо розробки концепції розвитку законодавства України може бути систематизація законодавства, особливо того, яке спрямоване на врегулювання економічних відносин.

Головними видами систематизації законодавства є інкорпорація та кодифікація [85, с.30-32]. Організаційно-правова цінність систематизації полягає у виключенні застарілих преамбул, повторень, офіційно скасованих актів, що становить зміст інкорпорації та основу кодифікації. Кодифікація полягає у якісному переробленні чинних юридичних норм, усуненні неузгодженостей та суперечностей у правовому регулюванні, скасуванні застарілих норм.

Систематизація законодавства може бути всебічною, коли змінюється законодавство в цілому. Прикладом є зміни норм законодавства, що регулювали економічні відносини у колишньому Радянському Союзі на норми законодавства, які регулюють економічну сферу у перехідний період. Щодо останніх, то вони складаються з двох груп норм: норми, які застосовувались до періоду розбудови української держави, а також норми, що регламентують економічні відносини на сучасному етапі українського державотворення.

Систематизація може також бути спеціальною і охоплювати норми певного правового інституту – наприклад, валютне регулювання, оподаткування (доцільна розробка та прийняття Податкового кодексу України).

Прикладом кодифікаційних робіт, які істотно впливають на стан сучасного законодавства є Закон України “Про підприємництво” [68, с.19-22], де закріплено право займатись підприємницькою діяльністю; Закон України “Про господарські товариства” [86, с.22-28], де закладено підвали підприємницької діяльності як основи ринкової економіки.

Кодифікація галузевого законодавства, може бути повною, тобто охоплювати всі норми галузі, або частковою – охоплювати лише частку норм.

Започаткування робіт щодо вдосконалення та упорядкування законодавства пов’язане із прийняттям Президією Верховної Ради України 31 жовтня 1991 року постанови, якою Кабінету Міністрів України доручалось організувати підготовку проектів таких кодексів: цивільного, цивільно-процесуального, кримінального, кримінально-процесуального, про адміністративні правопорушення, торгового.

Кодифікація ефективна у тому випадку, коли кожний із створених кодексів стає єдиним законодавчим актом, який об’єднує усі норми, що відносяться до певної галузі права, відповідає засадам та вимогам законодавчої техніки, є зручним і доступним у використанні на практиці як за змістом, так і за формою, не викликає необхідності постійного тлумачення норм. Крім того, кодекси повинні відповідати таким загальносистемним принципам як об’єктивність, універсальність, демократизм, законність, розподіл влад, делегування повноважень, соціальна спрямованість, оптимізація управління, комплексність, керованість, контрольованість, публічність, мати наукові засади, узгоджуватись між собою та з вимогами міжнародних правових норм.

Метою інкорпорації є упорядкування нормативних актів без зміни їх змісту шляхом зведення актів в єдині збірники, зводи у хронологічному або тематичному порядку. Генеральна інкорпорація  охоплює все законодавство за певним предметом регулювання. Якщо інкорпорація охоплює лише частину законодавства, вона часткова. Крім того, вона може бути офіційною або неофіційною, тобто провадитись компетентними органами (офіційна) або організаціями та особами за власною ініціативою (неофіційна). Неофіційна інкорпорація має довідково-інформаційне

значення.

Чинні закони України повинні включатись до Зводу законів України, який є офіційним виданням Верховної Ради. Нормативні акти центральних органів виконавчої влади, Президента України повинні включатись до зібрання цих актів як офіційного видання виконавчої влади України.

Усі нормативні акти органу законодавчої влади, Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств, державних комітетів та інших органів державного управління на державному рівні щодо прав громадян або міжвідомчого характеру надсилаються до Міністерства юстиції України для державного обліку.

Проміжне місце між інкорпорацією та кодифікацією займає консолідація. Внаслідок консолідації створюються збірники законодавства, які носять як правило, неофіційний характер. Під час консолідації декілька нормативних актів об’єднуються в один. При цьому норми права, які включені до попередніх актів, викладаються у логічній послідовності, усуваються повторення, суперечності. Проте суттєві зміни до правового регулювання суспільних відносин не вносяться.

Отже, систематизація, яка грунтується на наукових принципах та методологічних засадах, дозволяє об’єктивно оцінити масив чинного законодавства, усунути суперечності та прогалини.

В процесі здійснення систематизації законодавства особливого значення набуває необхідність вирішення проблеми оперативного управління законотворчою діяльністю. Оперативне управління законотворчою діяльністю передбачає визначення головних структур Верховної Ради, відповідальних за організацію виконання законотворчих робіт. Сучасний апарат Верховної Ради налічує 24 комітети, серед яких необхідно визначити оптимальну кількість [87, с.11-16]. Так, налічується чотири правових комітети: з питань правової політики і судово-правової реформи, з питань законності і правопорядку, з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, з питань прав людини, національних меншин і міжнародних відносин. Усі ці комітети так чи інакше вирішують питання забезпечення законності та правопорядку і тому можливе їх об’єднання в один з відповідними підкомітетами.

Вищенаведене дозволяє зробити висновок, що вдосконалення законодавства, спрямованого на врегулювання відносин у сфері економіки, повинно відбуватись за критерієм відповідності Конституції і провадитись у таких напрямках:

- розробка концепції розвитку законодавства;

- розробка правових засад зовнішньої і внутрішньої політики;

- трансформація правової системи відповідно міжнародним правовим нормам;

- запровадження попередньої експертизи законопроектів; стимулювання створення ринкової інфраструктури;

- розробка засад антимонопольної політики;

- регіональної економічної політики;

- податкової політики;

- розробка державної програми створення спеціальних (вільних) економічних зон;

- вдосконалення бюджетного процесу;

розробка засад середньо- та довгострокового (стратегічного) планування;

- регулювання банківської діяльності;

- вдосконалення регламенту Верховної Ради;

- вдосконалення фінансової основи діяльності органів місцевого самоврядування;

- упорядкування діяльності органів виконавчої влади на регіональному та місцевому рівнях.