§2. Державне управління власністю

Найважливішими складовими процесу демократичних перетворень в Україні є здійснення політико-правового реформування, розбудова системи державного управління, трансформація економічних відносин. Останнє невід'ємне від радикальних перетворень політичної системи, механізму державної влади та управління, реформування відносин власності у бік розвитку приватної власності поряд з іншими формами – державною, колективною, приватною.

Процес кардинальних змін відносин власності, приведення їх у відповідність рівню виробництва історично та об'єктивно зумовлений. Об’єктивні процеси, які відбуваються у економічній сфері, є первинними відносно політичних процесів. Підтвердженням тому є історія розвитку радянського суспільства, коли держава тимчасово стримувала логіку економічного розвитку шляхом безпосереднього адміністрування з превалюванням примусу як методу управління.

Зміст демократичної трансформації суспільства складається з подолання монополії власності держави на засоби виробництва, відродження права приватної власності, підприємництва. Соціально орієнтована змішана економіка діє на засадах економічної багатоманітності, демократизації власності, якісно нових принципів господарської поведінки, нового способу економічного та правового мислення.

Правове регулювання приватизаційних процесів здійснюється на основі Конституції України, Закону України “Про власність” [25]; Закону України “Про приватизацію державного майна” [26]; Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про приватизацію майна державних підприємств” [27], Закону України “Про Антимонопольний комітет” [28], Законом України “Про Державну програму приватизації на 1998 рік” [29], Указом Президента України “Про державну підтримку малого підприємництва” [30], відомчими нормативними актами. Суб’єктами державного управління процесами приватизації є Верховна Рада України, Фонд державного майна, Антимонопольний комітет, Міністерство економіки України.

Приватизаційні процеси почали набувати обертів з початку розбудови української держави. Адже серцевиною ринкового реформування постає приватизація одержавленого у минулому майна. Через це передбачалося сформувати нову систему форм власності та власників – активних суб’єктів ринкових відносин в Україні. Разом з тим, використання державних важелів управління шляхом нормативного врегулювання приватизації не відповідало вимогам часу, містило організаційні недоліки. Так, у

1992 році було прийняте Тимчасове положення про Фонд державного майна України [31], яке містить певні суперечності. У п.2 Положення Фонд державного майна підпорядкований і підзвітний Верховній Раді України, а у п.5 зазначено, що проекти державних програм приватизації Фонд розробляє і подає Кабінету Міністрів України. У п.3 обумовлено створення регіональних відділень Фонду у Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі. Однак у Постанові Кабінету Міністрів України “Про затвердження Типових положень про управління майном області обласної, управління майном міста Київської та Севастопольської державної адміністрації та про відділ управління майном району районної і районної у місті Севастополі та управління майном району районної у місті Києві державної адміністрації” №580 від 29 травня 1996 року у п.1 зазначено, що управління майном області обласної, управління майном міста Київської та Севастопольської міської державної адміністрації є місцевим органом державної виконавчої влади. Управління утворюється головою обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації та підпорядковується голові цієї адміністрації. Відносини з Фондом державного майна обмежені згодою щодо створення спільних підприємств, причому згоду надає не Фонд, а управління (ч.2 п.4 Типового положення).

У п.2.1 Державної програми приватизації на 1997 рік зазначено, що однією з цілей програми є “позбавлення держави невластивих їй функцій щодо управління господарською діяльністю підприємств та припинення витрат бюджетних коштів на їх утримання”. При цьому не обумовлено, якими методами управління це здійснюється: прямими, адміністративними, чи економічними, через податки, цінову політику, кадрове забезпечення. Останнє є інструментом держави щодо ринкового реформування. На відміну від попередніх, у Державній програмі приватизації на 1998 рік чітко зазначені мета, пріоритети, основні завдання приватизації, заходи перед приватизаційної підготовки, обсяги приватизації.

Суб’єктом державного управління приватизацією та демонополізацією вітчизняного ринку є Антимонопольний комітет України. Його діяльність спрямована на забезпечення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, на захист інтересів підприємців і споживачів щодо його порушень (ст.1 Закону України “Про Антимонопольний комітет”). Механізм утримань і противаг у діяльності комітету проявляється у тому, що він утворюється Верховною Радою і підзвітний їй. В той же час, він підпорядкований Кабінету Міністрів України (ст.2 Закону України “Про Антимонопольний комітет”). Порядок утворення та підзвітності Верховній Раді зумовлена спрямованістю діяльності комітету на розвиток конкурентного ринкового середовища. На відміну від Фонду державного майна, Законом чітко вказана система органів Антимонопольного комітету (ст.6 Закону України “Про Антимонопольний комітет”), а у ст.ст.7,8 надані компетенція та повноваження, а не розпливчасті функції.

Як наслідок прорахунків у нормативному забезпеченні – існуючі недоліки самого процесу приватизації: у посадових осіб органів виконавчої влади (державних адміністрацій, міністерств, відомств) присутня практика прийняття рішень, які впливають на стан конкуренції, без погодження з органами Антимонопольного комітету, Фонду державного майна; нераціонально приймаються рішення щодо приватизації окремих об’єктів з одночасною реструктуризацією; є випадки неврахування вимог антимонопольного законодавства в процесі приватизації державних підприємств та орендованого державного майна. Так, за січень-вересень

1996 року органами Антимонопольного комітету України розглянуто 580 справ про економічну концентрацію, було вжито

162 заходи, спрямовані на демонополізацію та розвиток конкуренції, що забезпечило появу на ринках додатково 728 самостійно господарюючих суб’єктів [32, с.7].

Низька ефективність державного управління приватизаційними процесами, а саме:

- недостатня розробка програми приватизації;

- неефективний контроль з боку держави за приватизаційними та постприватизаційними процесами внаслідок недоліків організаційно-правового регулювання; за різних обставин використання грошових надходжень від приватизації часто не за призначенням;

- необ’єктивна вартість основних фондів приватизованих підпри­є­мств, яку визначено в процесі приватизації, сприяла оволодінню частиною підприємств кримінальними структурами;

- недостатня розробленість нормативної бази по приватизації, слабке реагування законодавства на негативні прояви в економічному житті країни, призвела до тінізації цієї сфери господарських відносин.

Отже, низька ефективність державного управління процесами приватизації та демонополізації, що проявилося у несистемності, фактичній відсутності стратегії реформування відносин власності призвела до того, що очікуваного наповнення бюджету приватизація не дала. Несистемність означає, що не була розроблена стратегія приватизації на основі глибокого дослідження приватизаційних процесів у історичному контексті та з використанням досвіду країн, які мають у цьому напрямку позитивні здобутки. Крім того, сліпе копіювання досвіду недоцільне, тому слід враховувати об’єктивну еволюцію вітчизняної економіки.

У посткапіталістичному, перехідному до соціалістичного, суспільстві формування власності трактувалося таким чином. На певному етапі розвитку “монополія капіталу стає оковами того способу виробництва, який виріс при ній і під нею. Централізація засобів виробництва і усуспільнення праці досягають такого пункту, коли вони стають несумісними з капіталістичною оболонкою. Вона вибухає. Б’є година капіталістичної приватної власності. Експропріаторів експроприюють” [33, с.717-718]. Експроприюють шляхом націоналізації – перетворення приватної власності на державну – власність “послідовно соціалістичного типу

(і засоби виробництва належать державі, і земля… і все підприємство в цілому)” [34, с.356]. Державна власність складає основу успішного соціалістичного будівництва.

У подальших міркуваннях робиться надзвичайно важливе узагальнення щодо діалектики капіталістичної приватної власності, яка виникла на грунті індивідуальної власності. “Капіта­ліс­тич­не виробництво породжує з необхідністю природного процесу своє власне заперечення. Це – заперечення заперечення. Воно відновлює не приватну власність, а індивідуальну власність на основі здобутків капіталістичної ери” [35, с.718]. Тобто, приватна капіталістична власність об’єктивно заперечується (за Марксом) не державною, а індивідуальною власністю, на грунті якої формується суспільна власність.

Це теорія. Практика країн, що будували соціалізм, наводить інше. Монополія державної власності, яка грунтується на будь-яких засадах – чи на капіталістичній приватній, чи на індивідуальній власності, глибоко деформує суспільне життя. Державна власність усе більше віддаляється від народу, набуває рис приватної – власності партійно-державного управлінського апарату.

Такі перетворення були помічені М.Бердяєвим та Л.Троцьким ще у середині 30-х років [36, с.105; 37, с.208-211]. Вони застерігали щодо небезпечності процесів капіталізації партійного апарату. Однак, ніяких реальних противаг держави цим процесам не було створено. Державна власність лише декларативно була власністю народу. Подальший розвиток суспільства набув характеру глибокого застою та гострої кризи суспільного життя.

Проаналізувавши причини бюрократизації суспільного ладу СРСР, Л.Троцький дійшов наступного висновку: “Щоб стати суспільною, приватна власність неминуче повинна пройти через державну стадію”. Однак “державна власність перетворюється у соціалістичну в міру того, як перестає бути державною. І навпаки: чим вище піднімається радянська держава над народом, … тим яскравіше вона сама засвідчує проти соціа­ліс­тичного характеру державної власності”. А далі – “Якщо перекласти, для наочності, соціалістичні відносини на мову біржі, тоді громадян можна представити учасниками акціонерного підприємства… Громадяни беруть участь у національному підприємстві, однак, не тільки як “акціонери”, але й як виробники” [37, с.197,199]. Висновок, зроблений у 30-ті, актуальний і зараз.

Спроби подолати негативні наслідки одержавлення, перетворення державної у суспільну власність, відродження “власності кожного індивіда” [38, с.106-109] були зроблені у 60-ті роки шляхом економічного реформування, проголошеного М.Хрущовим у 1965 р., започаткуванням І.Худенковим бригадного підряду тощо. Однак, не було зроблене головне – формування механізму забезпечення реальної власності. Реформи були згорнені, а досвід не був поглиблений та поширений.

За радянських часів діяв принцип: інтереси суб’єктів цивільного права підпорядковуються державним інтересам або ж поєднуються з ними. Можна чинити тільки те, що прямо дозволено законом. Наслідок такого підходу – гіпертрофовані публічні “загальні засади” і фактичне ігнорування приватних інтересів. Підприємництво заборонялося у будь-яких формах і вважалося кримінально карним явищем. Цивільний кодекс, прийнятий ще у 1963 році, чинний і досі, залишається занадто одержавленим кодифікаційним актом з яскраво вираженим публічно-правовим спрямуванням [39, с.25-37].

Отже, проблема реформування власності, створення нової системи форм власності пов’язана, насамперед, із забезпеченням взаємодії приватних і публічних економічних інтересів. Причому успіх функціювання будь-якої форми власності  залежить від стану справ економіки у цілому, від тих стратегічних напрямків розвитку держави, які обрані політичними силами, що знаходяться у влади. Це, у свою чергу, зумовлює пріоритетність публічних інтересів над приватними і не заперечує приватних інтересів, які виступають складовими публічних. У XV сторіччі Н.Макіавеллі зазначав: “Велич держав грунтується не на приватній користі, а на суспільному добробуті”. Тому об’єктивно необхідним постає державне управління економікою, керівництво державою процесом економічних перетворень, зміною форм власності, формуванням справжнього власника.

Інститут права власності складається з понять “власність”, “відносини власності”, “право власності”.

Закон України “Про власність” [40] визначає власність через право власності. При цьому право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Власність, як економічна категорія, означає відносини між людьми з приводу матеріальних благ, це належність матеріальних благ певному індивідуальному чи груповому об’єкту

[41, с.36].

З нашої точки зору, більш повним є визначення власності як складної і багатопланової соціальної категорії, що відбиває різні аспекти суспільного буття – економічний, соціальний, правовий, політичний, психологічний. При цьому власність трактується через відносини власності та право власності [39, с.25-37]. Відносини власності становлять  сутність системи виробничих відносин і об’єктивно виконують соціальну функцію розвитку матеріальних продуктивних сил. Процес трансформації відносин власності охоплює усі сфери політичної і громадянської життєдіяльності суспільства. Підхід до відносин власності має бути двохаспектним. Перший аспект стосується об’єктивної неподільної єдності економіки і права як соціальних явищ, що охоплює багатофакторну природу власності, комплекс її вольових та невольових ознак. За другим аспектом власність розглядається з позицій її трансформації – процесу кардинального перетворення лише економічного змісту чи правової форми.

Право власності найсуттєвіше торкається інтересів суб’єктів права і складає основу побудови всіх інших правовідносин.

В останні роки спостерігається перегляд традиційно вузьких уявлень щодо природи власності як речово-товарного явища. Зроблена спроба поглянути на цей інститут як на фундамент формування ринкових відносин, як на універсальну форму проявлення свободи людини, її стану у суспільстві [42, с.19-32].

Зміни економічних відносин в багатьох країнах (Україна не є винятком), починалися із змін законодавства у сфері відносин власності. Згодом нові економічні відносини, які закладені нормативно, доповнювались і поширювались за рахунок інших неімперативних норм.

Економіка функціонує і розвивається в межах певної нормативної системи, яка охоплює формалізовані, офіційно визнані юридичні правила (закони, підзаконні акти), а також у межах неформальних норм і механізмів (звичаїв, особистих установок, моральних принципів). Якщо законодавчі акти можна змінити за порівняно короткий час, то неформальні соціальні норми змінюються еволюційно, поступово. Саме тому наміри революційних перетворень не збігаються з одержаними результатами.

Підтвердженням є правовий аспект сучасної системної кризи в Україні – глибоке протиріччя між об’єктивною потребою переходу до демократичного соціально-економічного та суспільно-політичного устрою, який грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності та реальною можливістю трансформації існуючої правової системи, успадкованої від Радянського Союзу. Сучасні юридичні акти, в своїй множині, мають переважно публічно-правовий характер і мало враховують приватні інтереси. Адже потрібен баланс інтересів. Прикладом невідповідності публічно-правових і приватних інтересів у сучасному законодавстві може бути Указ Президента України від 12.05.98 р. №456/98 “Про державну підтримку малого підприємництва” [30], положення якого – програмно-декларативні. Указ передбачає, що підтримка малого підприємництва – одне з найважливіших завдань державної політики і повинно здійснюватись згідно державним та регіональним програмам підтримки малого підприємництва. Джерелом фінансування цих програм повинні бути кошти державного та місцевих бюджетів, позабюджетні кошти, у тому числі отримані від приватизації державного майна. Враховуючи дефіцит бюджетних коштів, уявляється сумнівною можливість фінансування програм.

Згідно Указу, суб’єкти малого підприємництва – це ті, що мають середню облікову чисельність не більше 50 осіб та обсяг виручки на рік не перевищує 1 млн. грн. Для них передбачається ввести пільгове оподаткування. Суб’єкти підприємництва, де середня облікова чисельність працюючих менша 10 осіб, а обсяг продукції не перевищує 250 тис. грн. будуть мати можливість працювати за спрощеною схемою оподаткування, обліку та звітності. З іншого боку, згідно діючому законодавству, усі суб’єкти господарювання мають однакові умови оподаткування і не поділені на підприємства малого та великого підприємництва. Тому немає підстав сподіватись на зменшення податкового тиску хоча б до 2000 року, адже у передостанньому пункті означеного Указу зазначено доручення Кабінету Міністрів підготувати Державну програму підтримки малого підприємництва на 1999-2000 роки та розробити законопроект щодо введення пільгової та спрощеної системи оподаткування та звітності суб’єктів малого підприємництва.

Становлення і зміцнення ринкових відносин передбачає широке застосування в цивільно-правовій практиці дозвільного принципу стимулюючого характеру: “дозволено те, що не заборонено законом”. Ще у XVIII сторіччі Томас Гоббс писав: “Там, де суверен не приписав жодних правил, підданий вільний діяти за своїм власним розсудом” [43, с.171]. Це означає, що за своєю суттю свобода волевиявлення громадян у правовій державі повинна знаходити свій юридичний вираз у законі і формалізацію у загальному дозволі “все, окрім”. У той же час, за межами заборони, яка включає і загальноприйнятну суспільну норму “не порушувати права і свободи інших людей”, особа може поводитися відповідно власним потребам і інтересам, але за умови конституційно-правових гарантій невтручання держави у приватне життя і обмеження свободи громадян. Обмежуючи свободу особи інтересами інших людей і суспільства в цілому, надаючи при цьому повну і рівну для усіх свободу, але за межами законодавчої заборони, останній надається можливість бути одним з правових засобів здійснення свободи волевиявлення особи.

Органи державного управління та місцевого самоврядування повинні діяти на основі Конституції, у межах повноважень, передбачених Конституцією та чинним законодавством. Це витікає з самої суті правової держави – право домінує над владою, не допускаючи свавілля з боку останньої. Тобто, діє принцип: ”дозволено лише те, що дозволено законом”. Головною конституційною нормою постає те, що обов’язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини (ч.2, ст.3 Конституції України).

Звідси – реальне здійснення демократичних перетворень в Україні потребує такої правової політики, де особа, громадянин розглядається як основний суб’єкт приватно-правових відносин. Людина в ринкових відносинах виступає водночас і як зацікавлений у реалізації своїх природних потреб індивід, і як творче начало, що прагне до інноваційного оновлення. Гельвецій зазначав: “Якщо фізичний світ підкоряється закону руху, то світ духовний не менш підкоряється закону інтересу. На землі інтерес є всесильний чарівник, який змінює в очах всіх істот вигляд будь-якого предмета” [44, с.186-187]. Т.Гоббс виказував думку про те, що навіть геометричні аксіоми спростовувались, якщо б вони зачіпали інтереси людей. А.Сміт розглядав конкуренцію інтересів товаровиробників як один з найважливіших стимуляторів для досягнення ще вищих результатів праці і водночас засіб підвищення народного добробуту [39, с.86-99].

Ринкова система діє на основі реалізації принципу економічного індивідуалізму, а адміністративно-планова система – одержавленого колективізму. Економічний індивідуалізм зумовлює соціальне розчленування суспільства, а планова система –  уніфікований соціальний захист населення на рівні прожиткового мінімуму. Радянська планова система будувалась на поєднанні державної власності і державної влади: власність становила структурний елемент влади, а влада, зі свого боку, складала елемент структури державної власності. Народ, конституційно продекларований як власник державного майна, по суті був відсторонений не тільки від розпорядження ним, а й від користування. Адміністративні форми функціювання державної власності були зумовлені її монопольним статусом. Усі процеси існування економічних відносин були детально регламентовані державою, пріоритет державного управління належав виконавчій владі.

Світовий досвід доводить, що будь-які суспільно-госпо­дарські устрої, механізми господарювання, які не стимулюють розвиток особистої ініціативи і не грунтуються на особистому інтересі, в кінцевому підсумку, не мають перспективу розвитку. Неможливо не зазначити існування численних спроб у Радянському Союзі створити ринок за рахунок розширення прав підприємств, окремих колективів. Однак панування інтересів трудових колективів над реальними потребами споживача, планово-розподільна система господарювання з переважним застосуванням примусу як методу державного управління призвели не тільки до побудування деформованої у територіальному та галузевому смислах економіки, але й до таких соціальних наслідків як втрата свободи мислення, ініціативи, ризику.

Дія економіки на ринкових засадах не означає заперечення такої форми власності як державна. На жаль досвід трансформаційних перетворень в Україні показує існування двох діаметрально протилежних поглядів на присутність держави в економіці у формі власника – від загального одержавлення економіки і повного неприйняття приватної власності  до повальної приватизації  та неприйняття державної власності.

Наявність державної власності не є особливістю тільки соціалістичної держави. Державна власність є у будь-якій державі. Вона складає матеріальні засади здійснення публічної влади і концентрує ті галузі і сфери діяльності, які повинні обслуговувати потреби та інтереси у загальнодержавному масштабі. Інша річ – об’єктний склад державної власності та її питома вага у суспільному виробництві та використанні суспільних благ та послуг.

Сьогодні в Україні існує хибна, на наш погляд, думка, що державна власність розглядається, у багатьох випадках, є перешкодою на шляху поширення ринкових принципів господарювання. Однак, світовий досвід наводить, що ця форма власності є одним із складових елементів ринкового господарства. Так, у США в кінці 70-х і на початку 80-х років комплекс галузей, які безпосередньо контролюються державою, виробляв 23% ВВП; частка державного сектору економіки у ВВП Австрії становила 30%, Італії та Мексики – 25%, Франції – 20% [45, с.39].

Основна проблема існування державної власності постає у визначенні критерію так званої економічної доцільності введення тих або інших об’єктів до системи державної власності. Існує думка про те, що таким критерієм є визначення об’єкту як економічного блага [46, с.44; 45, с.35]. У цьому зв’язку виникає проблема визначення ознак таких об’єктів. На думку французького професора Ж.-Ж.Роза найкращим чином обгрунтована приналежність до державної власності двох благ – суто суспільних товарів і природних монополій. За цим критерієм ні у кого не виникне сумнів щодо доцільності перебування у державній власності центрального банку, монетного двору, поштового зв'язку, майна збройних сил. Що стосується продуктів енергоринку, виробництво електроенергії практично в усіх країнах перебуває у власності держави, хоча в Іспанії та Японії належить приватному сектору. Газова промисловість у більшості країн також є державною, однак у Канаді, США, Японії перебуває у приватній власності

[45, с.38].

Ще однією найважливішою проблемою при характеристиці держави-власника виступає можливість вважати її єдиним споживачем цієї власності (з врахуванням потреб суспільства, а не тільки потреб державного апарату) або народ постає справжнім власником державного майна. Засадою щодо останнього є закріплене в Конституції України єдине джерело влади – народ, тобто вважається, що народ виступає вихідним суб’єктом державної власності [42, с.19-33]. З іншого боку, представницькі органи виражають інтереси народу, а користуються та розпоряджаються державною власністю від імені народу органи виконавчої влади (ст.13 Конституції України). Так, органами виконавчої влади є Фонд державного майна, Національне агентство з управління державними корпоративними правами. Фонд державного майна здійснює повноваження власника державного майна в процесі приватизації, а Національне агентство з управління державними корпоративними правами – пакетами акцій акціонерних товариств та холдінгових компаній, які належать державі [47]. Повноваження з контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, захист інтересів підприємців та споживачів від його порушень здійснює Антимонопольний комітет [48]. Органи виконавчої влади певною мірою відчужені від народу, безпосередньо народом не формуються та не звітують перед народом щодо своєї діяльності. Отже, навряд можливо стверджувати, що народ є суб’єктом державної власності. Звідси – виникає проблема розробки механізму реалізації державної власності як тієї, що належить народу. У цьому зв’язку слід зауважити, що феномен власності постає не втім, щоб та або інша структура виконувала роль суб’єкта власності, а втім, щоб ця структура або громадянин мали реальне право володіти, розпоряджатись і користуватись. Навіть асоціації негосподарського типу (політичні партії, професійні спілки, громадські об’єднання) через різного роду перетворення неминуче перетворюються на власників.

Свого часу була виказана думка про можливість розв’язання проблеми механізму реалізації шляхом визначення частки найбільш важливих об’єктів державної власності через референдум [42, с.19-33]. Але, водночас, виникає два питання: по-перше, які об’єкти можливо вважати важливими та, по-друге, чи компетентним буде рішення, прийняте на референдумі. Єдине одне – державна власність у соціально спрямованій демократичній державі повинна використовуватись, насамперед, у соціальних цілях: подолання наслідків безробіття шляхом запровадження нових робочих місць, подолання різкого розшарування населення, послаблення негативних наслідків функціювання ринкових відносин. У зв’язку з цим, державна власність справді постає рушійною силою економічних перетворень. Досвід країн з розвиненими ринковими відносинами показує, що державна власність використовувалась не тільки для врегулювання складних соціально-економічних проблем в умовах ринку, який вже сформувався, але й для стимулювання процесу ринкових перетворень. Рушійною силою ринкового механізму, у цьому зв’язку, постає інтерес. Причому інтерес розуміється як у вузькому (приватний, інтерес окремої особи), так і у широкому смислах. Широким смислом вважається державний інтерес, засади якого закріплені Конституцією (ст.1, 3, 7, 8, 12, розділ ІІ). Приватний інтерес реалізується через різні форми власності, державний – через державну власність. Головним завданням держави, у цьому зв’язку, постає забезпечення балансу приватного та державного інтересів та, звідси, збалансованої структури власності.

Проблема збалансованості структури власності означає необхідність вироблення критеріїв обмеження росту частки приватної власності. Ними можуть бути такі:

- критерій суспільного блага та суспільного інтересу. Так, у Конституції ФРН записано: ”Власність зобов’язує. Користування нею повинно слугувати спільному благу” (ст.14), а у Конституції Японії записано (ст.29): “Право власності визначається законом, з тим, щоб воно не суперечило суспільному благу”;

- критерій компенсації державою власнику майнових втрат. Щодо цього критерію – його доцільність наводить досвід розвитку демократичних країн. Згідно ст. 42 Конституції Італії: “у передбачених законом випадках приватна власність може бути відчужувана на суспільних началах при умовах винагороди за збитки”;

- критерій законності – приватна власність може бути обмежена тільки на підставі закону;

- обмеження росту приватної власності повинно робитись у межах загального правового регулювання;

- принцип судового захисту права приватної власності. Це право повинно бути надійно захищеним від посягань з боку

держави.

Проблема складається з визначення поняття суспільного інтересу. Певні автори наполягають на визначенні “публічний інтерес” (Л.Н.Завадська, Ю.А.Тихоміров). “Спільне благо” розглядається також як публічний інтерес, як критерій балансу між публічними та приватними інтересами (Л.Н.Завадська) [49, с.45; 50, с.5]. З іншого боку, розглядаючи проблему визначення суспільного блага, неможливо не враховувати конституційні цінності, які не є незмінними для держави. Конституційні цінності визначаються політичним режимом, державною владою.

У Конституції України (ст.13) зазначено: “Власність не повинна використовуватися на шкоду людини і суспільства”. Саме цей критерій, критерій безпеки, з нашої точки зору, повинен складати основу визначення поняття “суспільне благо”, в основу забезпечення балансу між приватним та публічним інтересом.

Існує думка щодо дефініції публічного інтересу, сформульована Ю.А.Тихоміровим. Він визначає публічний інтерес як офіційно визнаний державою та забезпечений правом інтерес соціальної спільноти, задоволення якого служить пріоритетною умовою та гарантією його існування та розвитку. При цьому автор виділяє шість умов забезпечення публічного інтересу: непорушність засад конституційного устрою; охорона державних кордонів, оборона країни, громадська безпека; сталість влади та її інститутів; легальне розмежування повноважень органів усіх рівнів; політична самостійність  та активність громадян; пріоритет державних (національних) інтересів в економіці, культурі.

З нашої точки зору, така позиція призведе до неминучого ототожнення державних та публічних інтересів тому, що зазначається непорушність умов конституційного устрою, сталість влади та пріоритет державних інтересів, і при цьому не надається уваги легітимності та легалізації державної влади, законності дії її представницьких органів. Ототожнення спостерігається у подальших дослідженнях Ю.А.Тихомірова.

Американський політолог В.Остром вважає, що в основі цивільного суспільства повинні лежати такі принципи: верховенство права, відсутність монополії на владу, поліцентрична структура прийняття рішень, правове регулювання процедур вирішення конфліктів, загальна інтелектуальна культура аналізу проблем, що виникають [51, с.13].

Для України така позиція уявляється як далека перспектива. У період, перехідний до демократичного суспільства, процеси трансформації повинні бети керованими з боку держави. Однак, поступово держава залишає за собою визначення та керування стратегічними напрямками розвитку суспільства, уникає безпосереднього керування економічним розвитком, залишаючи за собою пряме управління соціальною та гуманітарною сферами суспільного життя. Сучасні процеси, що відбуваються в Україні, потребують значного обсягу впливу на суспільні перетворення з боку держави. Тому основою цивільного суспільства повинні бути такі принципи: верховенство права, регулювання суспільного розвитку правовими та економічними методами, розподіл влад, національна безпека, паритет державних та приватних інтересів.

 Отже, демократизація суспільного життя в Україні актуалізує питання про визначення і закріплення у правовій системі міри, рівня оптимального співвідношення і взаємозв’язку інтересів особи, суспільства і держави, розмежування та взаємодію публічно-правових і приватно-правових засад регулювання суспільних відносин, насамперед, у економіці. Монопольний пріоритет публічно-правового режиму регулювання економіки, зумовлений специфікою організації влади у Радянському Союзі, повинен поступитися балансу взаємодії принципів та норм публічного і приватного права – органічних складових єдиної правової системи України. При цьому критерій забезпечення балансу засновується на конституційних нормах: ст. 1 Конституції України проголошує, що Україна є демократичною, соціальною правовою державою; у ст. 13 зазначено, що власність не повинна використовуватись на шкоду людини та суспільства.