§6. Органи судової влади

Умовою існування демократичної правової держави є забезпечення функціювання судової влади поряд із законодавчою та виконавчою. Виконання умови пов’язане не тільки з дією відповідних органів – судових, правоохоронних, прокуратури, адвокатури, нотаріату, Міністерства юстиції. Нагальною є потреба у демократизації судової влади шляхом її реформування.

Судову владу визначають як специфічну гілку державної влади, яка здійснюється уповноваженими на те державними органами – судами – і призначенням якої є розв’язання правових конфліктів та здійснення судового контролю [51, с.6]. Основу судової влади складає сукупність органів, наділених відповідними повноваженнями. Судовій владі належить особлива роль – бути арбітром у спорах про право. Суб’єктом судової влади є суд, наділений притаманними тільки йому повноваженнями впливати на поведінку людей і соціальні процеси. Роль судової влади полягає у стримуванні законодавчої та виконавчої гілок влади в рамках законності, в праві здійснення конституційного нагляду та судового контролю.

Теоретик концепції розподілу влад Ш.Монтеск’є висловлював таку думку щодо розподілу влад: законодавча влада видає та скасовує закони; виконавча – відає зовнішніми зносинами, забезпечує безпеку держави; судова – карає злочинців, стримує зіткнення двох перших влад. Свої функції судова влада може виконати лише за умов самостійного існування. У протилежному випадку ймовірні зловживання – від перетворення судді на законодавця, який свавільно контролює життя і свободу суб’єкта до свавілля гнобителя.

Історики права виділяють типи суду та кримінального судочинства відповідно соціально-економічним формаціям – рабовласницький, феодальний, буржуазний, соціалістичний [53; 54]. Цим підкреслювалась класова спрямованість судів, їх орієнтованість на захист цінностей, притаманних формації. При цьому несуттєвою постає процесуальна форма, яка може бути обвинувальною (змагальною) і була у Афінах, Римі; або розшуковою (інквізиційною), як у більшості феодальних держав епохи середньовіччя; або змішаною, що поєднує риси розшуку та змагальності і притаманна європейським державам.

Практика сучасного судоустрою та судочинства показує, що судова система не вільна від вад впливу політичних лідерів чи заможних людей. Результати багаторічних досліджень міланського професора Р.Траверса щодо умов відправлення правосуддя у Італії показують, що: “Итальянское судопроизводство всегда обнаруживало свою принадлежность к классу капиталистов, если оно имеет дело с рабочими и сталкивается с социалистическими доктринами” [55, с.201].

Спроба втілення ідеї створення в Україні справедливого суду була зроблена у судовій системі Української Народної Республіки (1917-1918р. р.), знайшла відображення у III Універсалі Української Центральної Ради, а згодом – у Конституції Української Народної Республіки (1918р.). Однак, судова система містила карально-репресивні органи з широкими повноваженнями. Робітничі і селянські революційні трибунали були створені з метою покарання усіх видів зловживань з боку торговців, підприємців, саботажу чиновників, для боротьби з “ворогами революції”. Вони обиралися повітовими і міськими Радами робітничих, солдатських і селянських депутатів у кількості 12 чоловік.

Спроба реформування судової системи у бік демократизації була зроблена при побудуванні судової системи Української Соціалістичної Радянської Республіки у 1922 році. Але ця судова система також містила у собі революційні трибунали, діяльність яких була спрямована на виконання карально-репресивних функцій.

Прийняття Основ судоустрою СРСР і союзних республік у 1924 році не усунуло вади існування репресивних органів. До них належали: 

- надзвичайні сесії, що діяли у складі окружних судів і Головного суду Автономної Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки (у 1924 році створена у складі УРСР), у повноваженні яких був розгляд справ про “політичний бандитизм”;

- об’єднане державне політичне управління для боротьби “з політичною і економічною контрреволюцією”.

У судовій системі УРСР 1938 року були присутні карально-репресивні органи [9, с. 160]. Так, лінійні суди залізничного та водного транспорту діяли з метою посилення боротьби зі злочинами, які загрожували нормальній роботі транспорту. У 1941-1943 роках у місцевостях, в яких оголошувався військовий стан, народні й обласні суди перетворювалися на військові трибунали, а лінійні суди залізничного та водного транспортів були реорганізовані у військові трибунали залізних доріг і водних шляхів сполучень.

Суд був знаряддям тоталітарної держави і залучався до боротьби з політичними опонентами режиму та для реалізації популістських кампаній, таких, як боротьба з пияцтвом та алкоголізмом, боротьба з наркоманією, курінням тощо.

Проблема здійснення судового реформування поставала нагально необхідною. Зміст реформування складався з пошуку способів відірвати суди від бюрократичної системи, зробити їх людяними, гуманними, сповненими ідеї справедливості, професійного обов’язку, честі. Необхідність судово-правової реформи була усвідомлена ще на початку розбудови, коли КПРС залишалася єдиною керівною, спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром її політичної системи, державних та громадських організацій (ст.6 Конституції СРСР 1977 року), об’єднувала, по суті, законодавчу, виконавчу та судову влади.

У резолюції XIX Всесоюзної конференції КПРС (червень 1988 р.), прийнятої за доповіддю її Генерального секретаря “Про хід реалізації рішень XXVII з’їзду КПРС та завдання щодо поглиблення перебудови”, містилася низка принципових положень, які примушували по-новому розглянути  правову дійсність, стан правосуддя. Визнавалося, що права громадян забезпечені не повною мірою (до цього офіційна пропаганда виходила з тези про те, що соціалістична демократія, як демократія вищого типу, відрізняється від хибної буржуазної демократії тим, що права та свободи громадян СРСР, що проголошені Конституцією, надійно гарантовані). При цьому необхідним є радикальний перегляд кримінального, адміністративного, процесуального та трудового законодавства. Першочергову увагу необхідно приділити правовому захисту особистості, зміцнити гарантії здійснення політичних, економічних прав та свобод радянських людей [56].

Пропонувалося підвищити роль суду у системі соціалістичної демократії шляхом зміцнення його авторитету та незалежності, забезпечення гарантій змагальності та гласності, дотримання презумпції невинуватості, недопущення обвинувального ухилення; укріплення незалежності прокурорів, розширення участі захисників у попередньому слідстві та у судочинстві, збільшенні кількості народних засідателів при розгляді у суді найбільш складних справ.

Такі установки дозволяють зробити висновок про початок руху до правової держави. Однак, у резолюції не ставилося питання про докорінні перетворення юстиції, про створення незалежної судової влади, про її переорієнтацію на захист прав та свобод осіб, про розширення судової юрисдикції. Усе це дає підстави зробити висновок про поверхневий підхід до проблеми реформування.

Підсумовування причин невдоволення громадськості соціалістичним правосуддям дозволяє зробити такі висновки щодо їх складу [52, с.260].

Насамперед, політична ангажованість органів правосуддя, їх підпорядкованість партійному диктату, що забезпечувалося не тільки ідеологічно, але й організаційно: відбір, комплектування судового корпусу проводився партійними органами.

Наступною причиною була дегуманізація суду, яка сформувалася завдяки викривленню шкали соціальних цінностей. Права людини не стали ядром соціалістичної правової системи, зорієнтованої, насамперед, на охорону державної та суспільної власності. Гарантування прав особи у судочинстві було проголошено, але не дотримано правозастосовною практикою.

Неможливо не підкреслити бюрократизм та формалізм судочинства. Порушені карні справи припинялись за “нереабілі­тую­чою підставою” або призупинялись та здавалися до архіву “за невстановленням винуватого”. Доказ на попередньому слідстві частіше переслідував ціль викриття “винуватого”, а не встановлення істини.

Професійний рівень суддів був незадовільним, що пов’язане з падінням престижу професії, складними умовами праці, існуванням проблеми забезпечення безпеки суддів. Гарантована законом незалежність та недоторканність суддів була тільки декларованою.

Сфера судової юрисдикції була вкрай обмежена. Конфлікти, які виникали у трудових, житлових, майнових відносинах не могли  розглядатися у суді – на них розповсюджувалася юрисдикція Рад, органів управління, партійних комітетів. При цьому рішення цих органів не контролювалися судом або правоохоронними органами. Звідси – найважливішою поставала проблема розширення судової юрисдикції.

Після проголошення незалежності, у зв`язку з переходом країни від тоталітарного режиму до плюралістичної демократії, проголошенням верховенства права людини й громадянина в Україні виникли глибокі політико-правові зміни. Необхідними постали зміни у судово-правовій системі, забезпечення її демократизації шляхом відповідності чинного законодавства трансформації суспільних відносин.

Судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції (ст.124 Конституції України). Система судів загальної юрисдикції триланкова, що відповідає адміністративно-територіальному устрою України

[63, с.51]. Першу, головну ланку, складають суди, що діють у районах або містах (які не мають районного поділу), районах в містах, міжрайонні (окружні) суди, міжобласний суд. Другу ланку судової системи складають Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласні, Київський та Севастопольський міські суди. Верховний Суд виступає третьою ланкою, є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. Ст.125 Конституції України передбачає створення апеляційних та місцевих судів. Створення надзвичайних і особливих судів не допускається.

До судової системи входять арбітражні суди, які здійснюють правосуддя у сфері господарських відносин (ст.1 Закону України “Про арбітражний суд”).

У сучасній судовій системі України на кінець 1996 року діяли 742 районних (міських) та 28 обласних і прирівняних до них судів, у яких працювали 4897 суддів. Крім загальних, діяли 367 арбітражних суди [51, с.20].

Сучасний стан судової системи можливо охарактеризувати як кризовий. Так, за даними Міністерства юстиції у 1997 році кожна 3–4 кримінальна справа розглядалася судами у строк понад 1 місяць, а цивільних справ розглянутих понад строки, встановлені чинним законодавством, – понад 100 тис. (15%). Протягом

1997 року у суди надійшло 1 млн 545 тис. 800 справ усіх категорій. Середньомісячне навантаження на суддю районного (міського) суду збільшилось. При цьому слід зазначити, що збільшилась кількість справ складних категорій [64, с.3].

Однією з причин кризового стану є низький рівень матеріального забезпечення судів. Так, за даними Міністерства юстиції видатки, які були затверджені на 1998 рік, складають 38% від потреб, у тому числі районні (міські) суди – 60%, обласні – 39%, військові – 20%. У 1997 році затверджені видатки складали 35,8% від потреби, профінансовано було лише 84% від зазначеного. Не забезпечується належне технічне оснащення судів для фіксування судових процесів, що сприяло б гласності правосуддя (ст.129 Конституції України) [64, с.3].

Наслідком неналежного фінансування постали вади організації діяльності судів, порушення права кожного обвинуваченого бути засудженим без затримки, як це передбачено нормами Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Невирішеною також постає проблема незахищеності суддів, тиску на органи правосуддя з боку депутатського корпусу.

Усе це визначає нагальну потребу реформування судової системи. Результатом реформування повинно стати усунення головних вад радянської судової системи, функціювання судової влади як однієї з трьох гілок влади у державі, створення гарантій справжньої судівської незалежності, судовий захист прав громадян як пріоритетне завдання правосуддя, подолання бюрократизму та дегуманізації судових установ шляхом нових критеріїв відбору та оцінки судівських кадрів, розширення судової юрисдикції.

Така мета не викликає у фахівців суперечок. Різні точки зору виникають з приводу ідеології та конкретних шляхів реалізації судової реформи.

Спеціалісти визначають [65] існування таких підходів щодо змісту су­­дово-правової реформи: радикального, поміркованого, консерва­тив­но­го. Прибічники радикального підходу домагаються звільнення судової системи від вад та перекосів радянського варіанту. Поміркований підхід до судово-правової реформи складається в необхідності врахування реальних умов суспільного розвитку при її проведенні. При консер­вативному підході лише змінюються вивіски, а сутність системи збері­гається.

Концепція судово-правової реформи, ухвалена Верховною Радою України у червні 1992 року, передбачає поміркований варіант реформування. У процесі судово-правового реформування необхідно вирішити такі завдання: здійснити демократичні ідеї правосуддя, що вироблені світовою наукою та практикою; забезпечити правові гарантії незалежності судової влади; запровадити спеціалізацію судів; наблизити суди до населення; чітко визначити компетенцію різних ланок судової системи; гарантувати право громадян на розгляд їх справ незалежним, компетентним, неупередженим судом.

Ці надзвичайно важливі завдання неможливо розв’язати без організації функціювання судової влади тією мірою, що й інших – законодавчої, виконавчої. Тому центральне місце відводилося питанням формування судової влади – розглядаються питання статусу суддів, реформуванню органів розслідування, прокуратури, адвокатури, юстиції. Так, пропонується надати повноваження призначення суддів на адміністративні посади в судах всіх ланок Верховній Раді. Потребує зміни процедура обрання народних засідателів. За Концепцією судової реформи списки народних засідателів і присяжних мають складатися відповідними радами, а для військових судів (з числа військовослужбовців) – затверджуватись військовими радами. Участь народних засідателів у господарських судах не допускається [66]. Особлива увага надавалася питанням матеріально-технічного забезпечення діяльності судової влади, визначенню етапів судово-правової реформи.

Після ухвалення Концепції було прийнято низку законодавчих актів: Закони України “Про статус суддів” [67]; “Про органи суддівського самоврядування” [68]; “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” [69]; “Про Конституційний Суд України” [70]; “Про судоустрій” [71]. Цим частково були здійснені заходи щодо практичної реалізації Концепції.

Концепцією передбачена дія в Україні Конституційного Суду, Верховного Суду, загальних та арбітражних судів. Причому кожен повинен мати чітко визначену компетенцію. У Концепції зумовлено, що Конституційний Суд діє “як орган судової влади” [72, с.295], а Верховний Суд “є вищою судовою інстанцією в системі загальних судів”. У той же час світовий досвід наводить, що Конституційний Суд незалежний від інших органів судової влади і є надбудовою судової системи за причиною вирішення найважливішої проблеми – здійснення конституційного контролю над законодавством.

Конституція України уперше закріпила судову владу як рівноправну і самостійну у системі інших гілок влади (ст.6. Конституції України). Органи судової влади діють на засадах розширених демократичних принципів правосуддя, спираючись на систему правових гарантій судівської незалежності. Але сучасна судова влада реалізована скоріше у правових актах, ніж у дійсності, набула вигляду механічного поєднання самостійних структур: Конституційного Суду, загальних судів, арбітражних судів.

Недоліки механічного поєднання наявні і складаються з наступного:

- існування самостійних структур не є стабілізуючим чинником у державі і не виконує функцію захисту прав та свобод особистості. У сучасних умовах протистоянню законодавчої та виконавчої гілок влади постає єдиний орган, що розглядає спірні питання – Конституційний Суд, опору якого складає авторитет суддів;

- загальні суди мають інформацію про вади та позитивні боки права тому, що вони виконують постійну правозастосовну функцію. Підвищення ефективності дії різних структур судової влади можливе шляхом встановлення процесуальних форм взаємодії;

- існуючий відрив арбітражного суду від Конституційного Суду зумовлює існування проблеми контролю за законністю та дотриманням прав людини у арбітражному суді. З розвитком ринкових відносин роль арбітражних судів буде підвищуватись, тому особливого значення набуває усунення відриву.

Неможливо не підкреслити позитивний бік дії сучасної системи  судоустрою – функціювання Конституційного Суду.

Необхідність утворення органу конституційного правосуддя в Україні була визнана ще у другій половині 80-х років із розвитком процесу демократизації суспільства. 27 жовтня 1989 року Верховна Рада УРСР внесла зміни й доповнення до ст.112 Конституції, передбачивши утворення Комітету конституційного нагляду Української РСР. На союзному рівні вже існував відповідний комітет. Але на практиці конституційні положення не були реалізовані за причиною малоефективності дії, наявності значної кількості вад відповідного загальносоюзного органу.

Із набуттям Україною незалежності утворення Конституційного Суду надзвичайно важливе за причиною необхідності забезпечення конституційної законності і верховенства Конституції. Адже світовий досвід доводить необхідність існування Конституційного Суду, модель і концепція якого залежить від специфіки історичного, соціально-економічного розвитку кожної країни.

Повноваження та структура Конституційного Суду в Україні були визначені прийнятим 3 червня 1992 року Верховною Радою Закону “Про Конституційний Суд України”. Відповідно до Закону основною метою діяльності Суду визнавалося забезпечення конституційної законності і верховенства Конституції України. Конституційний Суд визначається як незалежний орган у системі судової влади, покликаний забезпечувати відповідність законів, інших нормативних актів органів законодавчої і виконавчої влади Конституції, охорону конституційних прав і свобод особи. Компетенція Конституційного Суду, порядок його утворення обумовлювалися у Конституційному Договорі, укладеному 8 червня 1995 року між Верховною Радою та Президентом України щодо основних засад організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України. В цілому формування нового державного органу відбувалося повільно і причинами того було загострення протистояння між законодавчою та виконавчою владами, необхідність пошуку оптимальних підходів до розбудови і формування правової системи держави.

З прийняттям нової Конституції було врегульовано найважливіші питання організації та діяльності Конституційного Суду (розділ XII Конституції – “Конституційний Суд”, ст.85,92,104, 106,111,124,126-128,137,159, розділ XV – “Перехідні положення”). Основні конституційні норми й принципи щодо організації і діяльності Конституційного Суду конкретизовані у Законі України “Про Конституційний Суд України”, прийнятий Верховною Радою 16 жовтня 1996 року. Конституція України і цей Закон є головними актами, якими визначається мета, структура, повноваження, принципи, форми і методи діяльності Конституційного Суду, тобто його правовий статус.

В основу діяльності Конституційного Суду покладені принципи, вироблені теорією й практикою: верховенство права, незалежність, колегіальність, рівноправність суддів, гласність, повнота і всебічність розгляду Конституційним Судом справ, обгрунтованість прийнятих ним рішень (ст.4 Закону України “Про Конституційний Суд України”).

Світовий досвід доводить, що порядок підбору суддів та певні гарантії їх незмінності відображають усвідомлення того, що вища судова інстанція може бути втягнута у політичні конфронтації, що, у свою чергу, призведе до росту впливу політичних партій на підбір складу суду. Так, у Російській Федерації Рада Федерації призначає суддів із списку, поданого Президентом, у Чехії – Президент обирає із списку, поданого парламентом. У Болгарії з дванадцяти членів діючого Суду – шість були обрані Болгарською соціалістичною партією (наступницею колишньої комуністичної партії), а шість – опозицією [73, с.9]. Майже у всіх цих країнах строк перебування у складі Конституційного Суду обмежений строками – вісім або десять років без права займати цю посаду двічі, що зумовлене величезною владою, яка є у конституційних суддів. Однак, в Угорщині закон дозволяє займати цю посаду два строки, а у Чехії не обумовлені відповідні обмеження. Тільки у Росії ця посада є довічною з обов’язковою відставкою по досягненню 70 років.

Конституційний Суд в Україні формується з представників усіх гілок влади, кожна з яких призначає по шість суддів. Процедура висування й прийняття рішень щодо кандидатур від кожної гілки влади має свої особливості. Така практика формування Суду показує, що є підстави для збалансованого прийняття рішень, усунення вади посилення впливу політичних сил на його діяльність, як це має місце у Конституційному Суді Росії.

Конституційне провадження регулюється Законом України “Про Конституційний Суд України” та Регламентом Конституційного Суду України (1997 рік). Ця процедура здійснюється у двох формах: конституційного подання та конституційного звернення.

У ФРН та Італії Конституційні суди здійснюють конституційний контроль на основі позовів та клопотань, мають право розповсюджувати контрольні повноваження на увесь масив правових актів. За допомогою судових рішень не тільки відбувається захист прав та свобод громадян шляхом відміни нормативних актів, які суперечать Конституції, але й корегується сама законотворча діяльність. Конституційний Суд в Україні повноважень щодо корегування законотворчої діяльності не має. Однак, юрисдикційні функції поширені шляхом віднесення до них  судового конституційного контролю. Останнє істотно змінює державно-правовий та соціальний статус судової влади у бік забезпечення дії механізму утримань та противаг.

Вищевикладене дозволяє зробити висновок, що у особі Конституційного Суду виступає впливовий державний орган, від якого багато в чому залежить забезпечення конституційної законності в країні та розбудова правової держави.

Але, як зазначалося вище, судоустрій України має значні недоліки, які стосуються, насамперед, існування організаційних проблем, що не усуває з розгляду науковців та фахівців питання судового реформування відповідно до фази соціально-економічних перетворень у державі.

В процесі обговорення Проекту нового судоустрою України визначається необхідність запровадження адміністративного суду як органу адміністративної юстиції [78, с.8-9; 66; 79, с.100-111]. Існування інституту адміністративної юстиції зумовлене демократизацією держави, забезпеченням активного захисту соціальних та інших цінностей, які закладені у Конституції, безпосередньо у суді. Суть адміністративної юстиції складається у забезпеченні захисту прав громадян від перевищення влади окремими чиновниками, адміністративними органами.

З 1992 року питання щодо створення такого інституту обговорюються і в Україні. Сьогодні через відсутність адміністративних судів велика кількість скарг громадян на свавілля чиновників просто не подаються. Законодавство про оскарження в судовому порядку рішень і дій органів управління, посадових осіб, що порушують права і свободи громадян, їх об’єднань відносить справи цієї категорії до підсудності загальних судів. З іншого боку, розгляд цих скарг міг би бути джерелом вдосконалення діяльності органів державного управління.

У демократичних державах для вирішення конфліктів громадян з органами влади, адміністрацією підприємств, посадовими особами, наслідком яких є порушення прав, свобод та інтересів особи створена і функціонує адміністративна юстиція – система спеціалізованих судів.

У Конституцях Австрії (ст.129-135), ФРН (ст.95), Португалії (ст.212), Швейцарії (ст.114) прямо передбачено створення органів адміністративної юстиції. В інших країнах підставою для звернення за судовим захистом є конституційне право громадян вимагати, щоб дії та акти державних органів і посадових осіб не порушували їх законні інтереси (ст.28 Конституції Італії,

ст.17 Конституції Японії) [78, с.8-9].

Виділяють дві основні моделі адміністративної юстиції – континентальну та англо-американську. Відповідно до першої моделі функціонує система спеціалізованих судів, суттєво відмежованих від загальної судової системи, але пов’язаних із нею належністю до єдиної судової влади. Друга модель характеризується відсутністю спеціалізованої системи адміністративної юстиції і широкою компетенцією загальних судів щодо розгляду адміністративних конфліктів.

Найважливішими принципами адміністративного судочинства є змагальний характер процесу та колегіальний порядок прийняття рішень [78, с.10].

У Радянському Союзі адміністративні скарги розглядалися загальними судами на основі законів “Про порядок оскарження до суду неправомірних лійнеправомірних дій службових осіб, що ущемляють права громадян” від 30 червня 1987 року та “Про порядок оскарження до суду органів державного управління і службових осіб, що ущемляють права громадян” від 2 листопада 1989 року. Однак, практика показала, що ці закони не змогли забезпечити судовий контроль за діями та рішеннями, які порушують права та свободи громадян.

Необхідність запровадження системи адміністративної юстиції в Україні зумовлена конституйованою концепцією поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову. У ст.55 Конституції України зазначено, що “Права і свободи людини і громадянина захищаються законом. Кожному гарантується право на оскарження у суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб”.

Оскільки адміністративні суди належать гілці судової влади, вони мають діяти на тих же засадах, що й дана влада у цілому: обрання суддів лише законодавчою владою, самостійність та незалежність судів, які здійснюють контроль за законністю актів та дій виконавчої влади, єдність адміністративних судів, контроль та управління системою з боку Верховного Суду України, всебічний, повний, неупереджений розгляд судом матеріалів та обставин справи, рівноправність адміністративного судочинства, змагальність. У зв’язку з цим доцільне закріплення правових, організаційно- та процесуально-правових засад адміністративної юстиції у Законі України “Про адміністративну юстицію”, відповідних нормативних актах.

Отже, вищевикладене дозволяє сформулювати наступні основні напрямки здійснення судового реформування:

1. Орієнтація судово-правової реформи на права та свободи особистості та ментальність народу.

2. Необхідність руху від системи правосуддя до системи судової влади (створення Конституційного Суду та функціювання Верховного Суду, розширення поняття правосуддя шляхом включення до нього конституційного, адміністративного та арбітражного судочинства).

3. Забезпечення незалежності суду шляхом створення системи соціальних та правових гарантій недоторканості суддів, народних засідателів та гарантій, які виключають втручання у відправлення правосуддя.

4. Розширення судової юрисдикції шляхом включення до компетенції суду спорів про право та захист законних інтересів особистості, включаючи захист честі й гідності.

5. Запровадження системи адміністративної юстиції як гаранта захисту прав і свобод людини і громадянина.