РОЗДІЛ 2. ЛЕПТИМНІСТЬ ПРАВОВОГО ПОРЯДКУ. ПРАВОВИЙ ПОРЯДОК І СПРАВЕДЛИВІСТЬ. МЕЖІ ЕФЕКТИВНОСТІ ПРАВА

В. Л. Ботезат (Харьков) Проблема народной воли и демократического государства

В Украине идет процесс становления демократического государства. Очень важно, чтобы демократия не стала формальной, как ширма, за которой власть реализует свои интересы вопреки народной воле. Такой демократизм не хочет знать содержания народной воли, народного сердца, народной мысли, ему важно лишь формальное народовластие. Эту проблему в национальной философской традиции рассмотрел известный философ Н. А. Бердяев.

Он считает, что отвлеченная, ничем не ограниченная демократия легко вступает во вражду с духом человеческим, с духовной природой личности. Демократию слишком часто понимают навыворот, не ставят ее в зависимость от внутренней способности к самоуправлению, от характера народа и личности. На этом пути отрицается огромное значение духовного подбора личностей, личных качеств и призваний, личной годности, не возлагается на личность вся огромная ответственность за судьбу общественности. Наоборот, на внешнюю общественность, на социальную среду целиком возлагается ответственность за судьбу личности. Но истинное народное самоуправление, как выявление организованной человеческой энергии, как обнаружение народного характера, предполагает самодисциплину и самовоспитание личности и народа. Истинное народное самоуправление должно возложить ответственность за судьбу общественности на человека и его силу. Это требует исключительного уважения к человеку, к личности, к ее правам, к его духовно самоуправляющейся природе. Демократия должна быть ограничена правами бесконечной духовной природы человеческой личности и нации, ограничена истинным подбором качеств. Власть должна принадлежать лучшим, избранным личностям, на которых возлагается великая ответственность и которые возлагают на себя великие обязанности. Но эта власть лучших должна быть порождена из самых недр народной жизни. Такое выдвигание личного, качественного, духовно-творческого начала, как основоположного в общественной жизни, менее всего есть индивидуализм. Речь идет все время не только о душе человека, личности, но также и о душе общества и душе нации, с которыми демократическая механика так мало считается.

>>>105>>>

Демократическому формализму необходимо противопоставить определенное содержание народной воли и народного сознания, определенную их одухотворенность. Тогда лишь правда демократии, правда человеческого самоуправления, соединится с правдой духа, с духовными ценностями личности и народа.

Н.А.Бусова (Харьков) Проблема легитимации правового порядка

Проблема легитимации связана с вопросом значимости, действенности правовых норм. Почему люди соблюдают правовые нормы? Ответ, лежащий на поверхности: потому что их нарушение наказывается. Правовые нормы опираются на силу государственного аппарата принуждения, и в этом их самое явное, бросающееся в глаза отличие от моральных норм. Однако если ограничиться только этим ответом, то это будет выражением взгляда на закон «плохого парня», как говорил философ права X. Л. А. Харт [1]. Плохой парень придерживается закона из страха наказания. Большинство же людей соблюдают правовые нормы, по мнению Харта, ввиду признания или внутреннего согласия с законом. Добровольное, свободное признание, принятие закона со стороны тех, кому он адресован, означает его легитимность. Легитимация - это придание, обеспечение легитимности.

Легитимность правовых норм становится проблемой при переходе от традиционного общества к современному. В традиционном обществе нормы, регулирующие поведение людей, имели оправдание во всеохватывающем религиозном мировоззрении, защищенном от критики. При переходе к современному обществу единое религиозное мировоззрение распадается, происходит плюрализация религиозных верований, воззрений. В Европе этот процесс начался после религиозных войн XVI-XVH вв., когда стала утверждаться веротерпимость. Кроме того, проявлением модернизации было раз-волшебствление мира, по выражению Макса Вебера, то есть секуляризация культуры, общественных институтов. Разволшебствление мира шло рука об руку с рационализацией всех форм жизни. Девиз Нового времени: организация жизни, как индивидуальной, так и общественной, не на основе священного авторитета или традиции, а на основе разума.

Как это отразилось на праве? Модернизация ведет к позитивации права: право воспринимается как позитивное право, то есть не как предустановленный неизменный божественный закон, который человек может лишь открывать для себя, а как созданное несовершенными, способными ошибаться людьми, Как человеческое установление (positio по латыни и означает «установление», «утверждение»).

Тут и возникает вопрос: что служит основанием легитимности правил, которые могут быть изменены в любой момент политическим законодателем? Два влиятельных течения в социальной и политической мысли отвечают на это по разному.

Классический либерализм, восходящий к Локку, считает, что легитимность законов определяется тем, насколько они защищают индивидуальные свободы, часто рассматриваемые в терминах прав человека.

Гражданский республиканизм, идущий от Аристотеля, центральное место отводит демократическому процессу как коллективному обсужде-

>>>106>>>

нию, которое, по крайней мере в идеале, ведет граждан к согласию относительно того, что является их общим благом. Легитимность закона определяется в понятиях «народного суверенитета», т.е. с точки зрения того, насколько они могут рассматриваться как выражение воли народа.

Между этими подходами существует напряжение. Либералы испытывают недоверие к идее демократии, боязнь тирании большинства. Отсюда их стремление поставить права человека вне суверенной воли политического законодателя. Права человека - это то, что предшествует воле законодателя, ставит ей предел, они защищают дополитические свободы индивида, т.е. такие свободы, которые не предоставлены ему законодателем, а являются естественными, морально обоснованными правами. Они имеют универсальный, всеобщий характер, значимы независимо от культуры, традиций народа. Их следует рассматривать как критерий легитимности любого правового порядка.

Республиканцы же утверждают, что сами права человека - это выражение определенной культурно-исторической традиции, они укоренены в определенной, а именно, западной форме жизни. Их нельзя рассматривать как критерий легитимности правовых систем, порожденных иными формами жизни. Критерий легитимности - демократическая идея самоопределения, т.е. насколько правовой порядок можно рассматривать как выражение самоорганизации свободных и равных граждан, которые сообща вырабатывают правила совместной жизни.

Итак, сложились два классических подхода: легитимация через права человека и легитимация через народный суверенитет. Но в последнее время появился третий подход. Он разрабатывается сторонниками дискурсивной теории права, которая сформировалась в рамках коммуникативной теории общества Ю. Хабермаса [2]. Хабермас исходит из взаимосвязи, взаимообусловленности этих двух моментов: прав человека и идеи демократии, идеи народного суверенитета [3].

Ключевое понятие для понимания этого подхода - правовая автономия. Разработано оно явно по аналогии с кантовским понятием моральной автономии. По Канту свобода - это способность самоопределения, самообязывания, способность устанавливать закон самому себе на основе разумных суждений. В этом проявляется моральная автономия личности. Автономия сводит вместе, соединяет разум и волю. Разум определяет волю, дает правила поведения. Если же поведение человека определяется не его разумной волей, а приказами других или иррациональными влечениями, то это гетерономия, она есть показатель несвободы. Также и у Хабермаса: правовая автономия - это проявление свободы сообщества граждан. Правовая автономия не совпадает с моральной автономией. Она состоит из частной автономии и общественной автономии.

Частная автономия - это способность индивида осуществлять свободный рациональный выбор по своему желанию, преследуя свои личные цели в рамках охраняемых законом границ. Это частное использование индивидуальных свобод. Публичная автономия - это совместно используемая автономия граждан, когда свободные и равные граждане сообща вырабатывают нормы совместной жизни, которые они считают обязательными для себя в силу их рациональной обоснованности. Граждане являются авторами закона, которому они подчиняются как его адре саты. На этом основана легитимность правового порядка.

>>>107>>>

Права человека гарантируют частную автономию, народный суверенитет есть выражение публичной автономии. Индивидуальные свободы и публичная автономия предполагают друг друга. По мнению Хабермаса, права человека, именно как юридические права, нельзя обосновывать морально. Они безусловно имеют моральное содержание, но их нельзя выводить из морали. Право и мораль находятся не в отношении соподчинения, а взаимодополнительны. Выводить легитимацию прав человека как юридических прав из требований морали значит восстанавливать присущую традиционному обществу иерархию: мораль выше права, божественная справедливость выше морали. Для современного общества характерна децентрация, отсутствие иерархического соподчинения сфер жизни. Права человека не должны быть навязаны суверенному законодателю, иначе он перестал бы быть суверенным. Истолковывать права человека как нечто предзаданное законодателю значит лишать его правовой автономии. Пользуясь своей публичной автономией, выступая как авторы законов, граждане предоставляют друг другу эти права. В этом проявляется зависимость индивидуальных свобод, частной автономии от публичной автономии, от принципа народного суверенитета.

В то же время без гарантии частной автономии нет условий, при которых граждане могут использовать свою публичную автономию. Чтобы граждане на равных могли обсуждать и принимать законы, они должны быть свободными, не испытывать давления со стороны государства или носителей социальной власти, иметь равные права политического участия, иметь определенный уровень обеспечения. Права человека являются условием осуществления народного суверенитета, осуществления демократической идеи самоопределения, самоорганизации сообщества свободных и равных граждан.

На мой взгляд, это положение Хабермаса относительно взаимообусловленности прав человека и идеи демократии позволяет прояснить кое-что в современных политических дебатах.

Известно, что представители многих незападных стран высказывают недовольство политикой, которую они называют «империализмом прав человека» со стороны западных стран. Запад обычно говорит об универсальности, всеобщности прав человека, на что представители незападных культур могут ответить тезисом республиканизма, что права человека есть выражение ценностей определенной культурной традиции -западной. В Китае, например, нет даже адекватного перевода выражения «права человека», оно передается примерно как «авторитет человека» . Тезис об универсальности прав человека, с такой точки зрения, есть выражение западоцентризма. Мне кажется более убедительным ответ Хабермаса: права человека - условие конституирования демократии. Если вы заявляете, что являетесь демократическим обществом, то у вас должно быть гарантировано соблюдение прав человека. Если этого нет, тогда характеристика своего общества, как демократического, есть самообман.

Вернемся к понятию легитимности. Согласно дискурсивной теории легитимность закона определяется тем, как он был создан. То есть в центр внимания ставится законодательная политика. Законы легитимны, если они являются выражением общественного мнения и воли.

>>>108>>>

Но что собой представляет общественная воля? Как возможно единство общественного мнения и воли, если общество состоит из групп с различными интересами, если люди имеют различные идеалы и придерживаются различных убеждений? У Руссо, который в наиболее яркой форме выразил идею народного суверенитета, граждане, как члены политического сообщества, сливаются в единый макросубъект законодательной практики. Этот субъект с большой буквы имеет единую волю, потому что он порвал с частными интересами частных лиц. Граждане, выступая как авторы законов, становятся на позицию общественного интереса, который един. То есть, общественная воля есть нечто предзаданное, которое граждане обнаруживают, став на позицию общественного интереса. Такой подход вызвал острую критику со стороны либералов. Например, Ф. Хайек писал: «Руссо... изобрел такую химеру, как воля народа, или «общая воля», благодаря которой народ «выступает как обычное существо, как индивид» [4]. Если единая общественная воля не есть нечто предзаданное, что нужно только выявить в практике законодательства, то что это такое? Просто сумма разнонаправленных устремлений? Они не могут образовать единую общественную волю, также как простая сумма противоположных убеждений и взглядов не является общественным мнением. Как в условиях плюрализма возможно единое общественное мнение и воля, которые находят свое выражение в законе?

Дискурсивная теория отвечает на это так: нет предзаданных общественного мнения и общественной воли, которые нужно только выявить. Общественные мнение и воля формируются в процессе дискурса, который ведут граждане, вырабатывая нормы совместной жизни. «Дискурс» буквально переводится с латинского языка как «рассуждение». Это слово сейчас активно используется самыми разными авторами, которые придают ему разные значения. Хабермас понимает под дискурсом аргументированное обсуждение. Дискурс -- это рефлексивная форма коммуникативного действия, направленного на достижение взаимопонимания относительно чего-либо. Участники дискурса свободно, без каких-либо ограничений высказывают свои мнения относительно обсуждаемого вопроса. Свои суждения они подкрепляют аргументами. Склонить на свою позицию других участников они могут только с помощью лучшего аргумента. Коммуникации в дискурсе не должны искажаться воздействием власти, силы, использованием угроз или подкупа. Все участники обсуждения равны: каждый имеет право выносить вопросы на обсуждение по своему усмотрению, предлагать решения, выдвигать аргументы за и против. Цель дискурса - достижение-рационально обоснованного консенсуса. Рациональность результата гарантируется свободным, ничем не ограниченным потоком аргументов и информации, что позволяет учесть все относящиеся к делу соображения. Если консенсус достигнут, то принятие результатов дискурса его участниками объясняется их уверенностью в рациональной обоснованности данных суждений.

Принципиально важно то, что в ходе публичного обсуждения первоначальные предпочтения участников трансформируются ввиду необходимости учитывать точки зрения других [5]. Требование использовать рациональные аргументы, которые мог бы принять любой другой участник дискурса, приводит к исключению в процессе публичного обсуждения узко

>>>109>>>

эгоистических предпочтений (соображения типа «Это выгодно мне» могут быть достаточным основанием для того, чтобы я выдвинул какое-то предложение, но отнюдь не достаточным для того, чтобы его приняли другие). Мы можем также увидеть, что наши первоначальные мнения были основаны на невежестве или предрассудке. В ходе дискуссии мы начинаем осознавать те последствия наших предложений, которые мы прежде не учитывали и те проблемы, которые мы не заметили. Все это помогает нам пересмотреть и заново обдумать наши позиции, отнестись к ним более рефлексивно. Дискурс ведет к повышению качества суждений его участников (это аргумент против традиционных страхов либералов по поводу решений большинства и их недоверия к рациональности политических суждений обычных людей). В ходе обсуждения индивиды проясняют возможные последствия и сопоставляют достоинства разных вариантов выбора. Как подчеркивает Джейн Мэнсбридж, «обсуждение часто делает возможными решения, которые были невозможны до того, как процесс начался» [6]. Общественное мнение, формирующееся в результате дискурса, это не сумма первоначальных, предшествовавших обсуждению индивидуальных предпочтений, а интерсубъективное образование, порождение коммуникативного взаимодействия субъектов. Поэтому так называемые опросы общественного мнения могут выявить общественное мнение по какой-либо проблеме только в том случае, если этим опросам предшествовало длительное общественное обсуждение [7].

Хабермас в своем понимании легитимности исходит из дискурсивного принципа. Этот принцип обоснования норм звучит так: «Только те нормы действия значимы, с которыми все лица, кого они возможно затрагивают, могли бы согласиться, выступая в качестве участников рациональных дискурсов» [8]. Это и есть принцип легитимации норм, как моральных, так и правовых. Право черпает легитимность в широком дискурсе граждан. Дискурс есть место формирования разумной воли!'

Но как неограниченный дискурс, с неограниченным числом участников и неограниченным временем достижения консенсуса может обеспечить принятие решений в определенный конкретный срок? Технически это невозможно, почему и возникает представительная система демократии. В законодательных органах число участников обсуждения законопроектов ограничено, ограничено и время обсуждения. Возможность принятия решения в течение определенного времени обеспечивает правило большинства. Может ли такое институционализированное формирование мнения и воли, организованное как законодательная ветвь власти, заменить собой неограниченный дискурс как источник легитимности права? Нет. Ответ отрицательный по ряду причин. Во-первых, когда люди выражают свои потребности и отстаивают свои права, они исходят из своего специфического опыта - опыта нарушения их прав. Этот опыт переживается как страдание и унижение, и эти переживания движут людьми в борьбе за признание их прав. Этот опыт делегировать кому-либо невозможно. Артикулировать его, выразить могут только те, кто его пережил.

Во-вторых, в ходе парламентских обсуждений депутаты естественно могут менять свою позицию под влиянием аргументов, новой информации. Но граждане делегировали им право выражать свои предпочтения, а не изменять их. Право принять или не принять какой-либо аргумент как рационально обоснованный нельзя передать другому.

>>>110>>>

И, наконец, третий момент. Исследования в области политической социологии показывают, что в рутинные, некризисные периоды даже в самых демократических странах исполнительная власть начинает доминировать над законодательной, инициируя законопроекты [9]. Законодательная власть должна руководствоваться критериями легитимности, ее дискурс - это дискурс обоснования норм, проверки того, насколько обсуждаемая норма учитывает интересы всех, кого она затрагивает. Природа исполнительной власти такова, что она руководствуется критериями эффективности, а не критериями легитимности. Поэтому доминирование исполнительной власти ведет к подмене легитимности эффективностью.

В силу этих соображений дискурсивная теория утверждает, что формирование общественного мнения и воли ни в коем случае не ограничено парламентом. Для обеспечения легитимности правовых норм институционализированное формирование мнения и воли должно быть обязательно дополнено неформальным формированием мнения в общественной сфере. Только взаимодействие парламента и общественной сферы является основой демократического происхождения закона. Лишь при условии этого взаимодействия все члены сообщества имеют возможность принять участие в дискурсе, хотя и не одинаковым образом. Выразители неформально складывающегося общественного мнения - это группы, ассоциации и организации гражданского общества. Помимо добровольных ассоциаций гражданского общества другим необходимым элементом общественной сферы являются средства массовой информации. В неформальных группах общественности и СМИ и осуществляется процедурно незарегулированный дискурс.

Незаформализованная общественная сфера ближе, чем парламентский комплекс к сфере частной жизни, где впервые выражаются социальные проблемы, связанные с неучетом потребностей каких-либо групп или провалами в регулятивной деятельности государственного аппарата. Поэтому общественная сфера обладает большей чуткостью к новым социальным проблемам, она их отслеживает, привлекает к ним внимание, драматизирует их таким образом, чтобы за их решение брались законодательные органы. Недоверчивая, подозрительная общественность также бдительно следит за тем, как эти проблемы решаются.

Но общественная сфера может выполнять свою роль лишь в том случае, если она не подавляется, не искажается воздействиями власти - административной или экономической. Это ключевой момент. «В конечном счете легитимность права зависит от ненарушенных форм общественной коммуникации», - таков вывод дискурсивной теории права [10].

Теперь я хотела бы остановиться на возражениях в адрес дискурсивной модели права и демократии. Чаще всего этот подход обвиняют в политическом идеализме, в наивности, в том, что его положения расходятся с эмпирическими исследованиями в области политической социологии [11]. Но дискурсивная теория права относится к практической философии, а не к эмпирической социологии. Ее задача не дескриптивная, не описательная, а нормативная: прояснить, обосновать принципы, которые лежат в основе демократической идеи самоопределения сообщества свободных и равных граждан. Это не портрет с натуры, но и не утопия. Постольку по-

>>>111>>>

скольку люди в своей деятельности все-таки наряду с прочими соображениями руководствуются также идеалами и принципами, то идея демократии хотя и частично, неполно, фрагментарно, но уже воплощена в практике демократических обществ. Задача дискурсивной теории - выявить потенциал, заложенный в демократическом проекте организации общества.

В пользу нормативных теорий можно сказать также, что не имея обоснованных представлений о должном, мы не будем иметь критериев оценки и критики наличного положения. А такая оценка нужна и обществам с развитой демократией, и таким обществам как наше, которые находятся в процессе перехода к демократии.

Список литературы и примечания:

1. Hart Н. L. A. The Concept of Law. - Oxford, 1961. - P. 39. 2. Наиболее полное изложение дискурсивной теории права и демократии представлено в книге Ю. Хабер-маса «Фактичность и значимость» (1992 г.). Ссылки в тексте доклада даются на английский перевод этой работы: Habermas J. Between Facts and Norms. Contributions to a Discourse Theory of Law and Democracy. - Cambridge, 1996. 3. См.: Habermas J. Between Facts and Norms. - Chapter 3. 4. Хайек Ф. А. Пагубная самонадеянность. Ошибки социализма. - М., 1992. - С.88. 5. Эта идея является центральной для «делибера-тивной демократии» - направления в англоязычной политической философии, которое сформировалось не без влияния идей Хабермаса в конце 80-х годов. Как и дискурсивная теория, делиберативная (от англ, deliberation - обсуждение, совещание) демократия полагает, что основанием легитимности институтов и норм является обсуждение среди свободных и равных граждан. Первое развернутое обоснование идеала дели-беративной демократии дано в: J. Cohen 'Deliberation and Democratic Legitimacy' // A.Hamlin and P.Pettit (eds) The Good Polity. - Oxford, 1989. - P. 17-34. 6. Mansbridge J.J. 'A Deliberative Theory of Interest Representation' // Pettraca M.P. (ed.) The Politics of Interest. - Boulder, Colo., 1992. - P. 37. 7. См.: Habermas J. Between Facts and Norms. - P. 362. 8. Habermas J. Between Facts and Norms. - P. 107. 9. См.: Luhmann N. Political Theory in the Welfare State. - Berlin, 1990. - P.49. 10. Habermas J. Between Facts and Norms. - P.409. 11. См., например: Фливберг Б. Хабермас и Фуко - теоретики гражданского общества. // Социологические исследования. - 2000. - №2.

О. В. Гарник (Дніпропетровськ) Проблема легітимації правового примусу в сучасній філософи права (постмодерністська та дискурсивно-етична орієнтації)

Проблема легітимації правового примусу репрезентує головну пізнавально-дослідну спрямованість як класичної, так і посткласичної філософії права. Систематичне та раціонально-критичне осягнення того багатого досвіду, що його набула модерна політико-правова думка щодо осмислення різнобічних (насамперед теоретико-світоглядних) вимірів цієї проблеми, а також прискіпливий аналіз її сучасного стану має відігравати значну роль у подальшому «відродженні» філософії права на терені української духовної культури.

У зв'язку з цим особливу зацікавленість викликають ті сучасні інтерпретації та спроби розв'язання проблеми легітимації, які принципово орієнтовані на подолання традиційної протилежності юснатуралістського та позитивістського підходів до права, на пошук «третього шляху» як нової концептуально-методологічної позиції стосовно умов можливості нормативного виправдання правового примусу на засадах «постметафізичного

>>>112>>>

розуму». Саме такі орієнтації та прагнення демонструють сьогодні дискусії з зазначеної проблеми між прихильниками постмодерністського тлумачення права та справедливості (Ж.-Ф. Ліотар, Ж. Дерріда, Р. Рорті та ін.) і засновниками так званої «дискурсивної етики» (К.-О. Апель та Ю. Габермас). Заслуговує на увагу те, що найгостріші суперечки точаться навколо питання щодо можливості раціонального граничного обґрунтування істинності та загальнозначущості правових норм, а відтак і проблеми взаємозв'язку права, справедливості та істини.

Скажімо, Ліотар вважає, що державно-правовий примус в «становищі постмодерну» не може бути обґрунтованим в будь-якому дискурсі, так чи інакше орієнтованому на досягнення істини: не існує зв'язку між істинним та справедливим і вся соціальна несправедливість походить саме з припущення, що справедливість та істину можна поєднати. Справедливість не є справою інтерпретаційних приписів чи апріорі даних смислів, вона є те, що ще має бути здійсненим, і її слід розглядати як можливість рівної участі в системі гетерогенних мовних ігор. Наголошуючи на регулятивній (але принципово неконсенсуальній) природі справедливості та її спорідненості з естетичним судженням, Ліотар радикально поляризує поняття «справедливість» та «право», позбавляючи першу законодавчого смислу, а друге - легітимаційної функції щодо політики. Легітимуючі засади модерного легального панування (у розумінні М. Вебера) в постмодерному суспільстві постають лише як одна з багатьох мовних ігор, які не в змозі легітимувати державно-політичні примуси. Останні мають узгоджуватися з регулятивною справедливістю та відповідною їй вимогою апріорі невідомого смислу, що зумовлюється постійним змаганням чи навіть боротьбою між різноманітними нарративами та мовними словниками. Така «легітимація через парадогію» (а не на основі консенсусу) завжди протистоїть легальності та законодавству. Водночас питання щодо її нормативної спроможності Ліотар залишає без відповіді.

Схожу методологічну настанову знаходимо і в роботі Дерріда «Сила права», в якій французский філософ прагне деконструктуювати поняття модерного права та принцип легального панування. Спираючись на запроваджені Е. Левінасом концепти «Іншого» та «інакшості», Дерріда також розмежовує право і справедливість: право завжди є раціональножалькульо-ваним, абстрактним.та гомогенним^ таким, що за своєю природою не може не ігнорувати людську інтимність та сингулярність; справедливості, навпаки, притаманні гетерогенність, антинормативність, недоступність для калькуляції, відкритість своєрідності індивідуального буття, асиметричне відношення до «іншого» тощо. Але, на відміну від Ліотара, Дерріда не пов'язує поняття легітимації із справедливістю, а відносить її до сфери позитивного права і фактично ототожнює легітимацію з легальністю, що (не без певної парадоксальності) зближує його позицію з легалістсько-позитивістськими доктринами чи, скажімо, системною теорією Н. Лумана.

На протилежному полюсі сучасних теоретико-легітимаційних суперечок перебуває «дискурсивна теорія права» Ю. Габермаса, що останніми роками активно розроблюється провідним західним філософом як важлива складова його концепції «деліберативної демократії». Пов'язуючи феномен легітимації з вірою в те, що існуючий політико-правовий порядок є істинним, Габермас констатує «легітимаційну кризу» легального пану-

>>>113>>>

вання в сучасних ліберально-демократичних державах: як один із найвід-чутнішим наслідків раціоналізації життєвого світу в модернізованому суспільстві, що призводить до його дезінтеграції та значних соціальних конфліктів. Однак вихід з такого становища він вбачає не у радикальному скептицизмі щодо розуму та раціональності взагалі, а в розвитку та відповідальній актуалізації закладеного в мовно-комунікативних практиках потенціалу комунікативної раціональності через інституціалізацію публічних дискурсів - діалогічно-аргументативних процедур перевірення спірних домагань значущості з метою досягнення універсального консенсусу. Саме цим дискурсам Габермас відводить головну легітимуючу роль в сучасному політико-правовому житті: легітимність легального панування уможливлюється тією мірою, якою воно відкрите для вільних від примусу дискурсів. Свій лаконічний вираз дискурсивно-теоретична інтерпретація проблеми легітимації отримує в засадничому для кожного дискурсу принципі універсалізації справедливості: значущими є ті і лише ті норми дії, з якими в раціональному дискурсі могли б погодитися усі ті, на кому могли б відбитися наслідки прийняття цих норм. У ситуації соціального та ідеологічного плюралізму уповні легітимною може вважатися лише норма, що відповідає «принципу дискурсу».

Отже, розв'язання проблеми легітимації правового примусу рішуче пов'язується з процедурною аргументативною раціональністю, нормативні умови можливості якої водночас визнаються фундаментальними універсальними нормами моралі, а саме - «нормами рівноправності та рівної відповідальності представників всіх людських інтересів та домагань значущості» (К.-О. Апель). Це означає, що політико-правова легітимація зі свого найсуттєвішого боку постає морально-етичною легітимацією і розглядається Апелем та Габермасом як центральний аспект застосування дискурсивної етики (деонтологічної, когнітивістської, універсалістської тощо) до реальності життєвого світу.

Гадаю, що подальші спроби позитивного розв'язання проблеми легітимації правого примусу доцільно орієнтуються як на критичний аналіз переваг та недоліків кожної з зазначених позицій, так і на визнання методологічних меж постмодерністсько-комунікативної контроверзи як такої.

В. В. Гордієнко (Харків) Державне право на легітимне насильство: кордони та межі відтворювання

Відтворювання політичної влади можливе завдяки успішному, сприйнятому у своїй тотальності, виробництву засобів і технологій політичного насильства. У сучасну техногенну, інформаційно-мережну епоху це означає фактичне створення новітніх моделей символічного підпорядкування, спрямованих на мобілізацію всіх економічних, політичних, моральних і духовно-культурних потенціалів суспільства. У цьому розумінні необхідно говорити про реформацію «політеїзму цінностей», про який згадував М. Вебер. Адже мова не йде про «розчародійствування» політичного світу, світу політичного міфу, який описував Р. Варт. Наприклад, М. Маффезолі не втратив надію «знову зачаклувати» світ на базі нових моделей постмодерністської общин-ності. Таким чином, сприйняття і прийняття «внутрішніх», практично ро-

>>>114>>>

дових правил, підвалин і регламентацій, сприяють консервації старих систем цінностей і засобів соціальних, політичних і символьних дій.

Людина, як не парадоксально це звучить, насамперед сприймається як приналежне групі, общині, але не суспільству «взагалі»: вона «живе» у більш-менш тісному колі, зі своїм розумінням ціннісного, соціальне- і, відповідно, право-значимого. Усвідомлення приналежності до глобального, суспільно-тотального, а тим більше до державного, здійснюється завдяки проникненню індивідуально-общинного розуміння в суспільну усві-домість прийняття необхідних і вимогливих правил гри. Таке розуміння, здійснюване через концептуалізацію поняття «легітимності», вводить нас у відношення, в яких індивід-у-групі думає, що здійснює свою волю стосовно інших соціальних агентів таким чином, що останні змушені підкоритися цій, уже загальній, волі. Відносини між носієм влади і апаратом державного управління, точніше кажучи, апаратом легітимного насильства, і підпорядкованими базується на політичній, військовій і поліцейській організації керуючого апарату та його взаємовідносин із підданими, доборі і механізмі політико-правової рекрутації професійної еліти, співвідношеннях між «внутрішньою» владою і системою міжнародного права, влади і підпорядкування. До того ж, влада в даний час, як і раніше, трактується як можливість силою нав'язати свою волю іншому навіть, якщо при цьому знадобиться подавити його небажання підкоритися. Тому «легітимність» традиційно визначається, по-перше, чинниками політичного панування, а по-друге, ступенем готовності прийняття суспільством тих норм, правил і установок поведінки, що у своїй ідеї повинні сприйматися як державно-правові і суспільні норми. Легітимність, таким чином, стає деяким універсальним ключем, що об'єднує в цілісну систему політичний порядок, суспільні установки й індивідуальні очікування. У тому випадку, якщо загального розуміння і/або згоди між цими трьома елементами не буде знайдено, то можна стверджувати про оформлення делегітимного порядку речей, які вже відбулися.

У зв'язку з цим виникають три основні проблеми. По-перше, правове регулювання і державний контроль над суспільством, у тому числі і над так званою суспільною думкою, цілком залежить від повсякденних установок ідеологічної та правової систем держави, тобто питання про легітимність правопорядку для соціуму практично не має змісту, тому що у випадку відсутності ідеологічного контролю прийшлося б констатувати відсутність держапарату в~принциігі. По-друге, інформаційна відкритість/ закритість держави надає можливість порівняти системи такого правового контролю, тим самим наділяючи правопорядок характеристиками не тільки і не стільки внутрішньої, скільки зовнішньої легітимності, забезпечуючи можливість існування більш загальної, мережноі системи самолегі-тимації. По-третє, виникає питання про співвідношення легітимності і легальності. Не всякий політичний режим може бути одночасно і легітимним, і легальним. Наприклад, радянська політико-правова система була легітимною за рахунок тотальної мобілізації абсолютно усіх інформаційно-символічних ресурсів, але нелегальною, внаслідок незаконного приходу до влади радянської партійної політноменклатури. Крім того, варто говорити про внутрішню і зовнішню легітимність і легальність, тому що самодостатність замкнутих інформаційно-символічних систем обмежує

>>>115>>>

ресурси виробництва політичного, економічного, адміністративного та інших видів капіталів.

Легітимізація політичних процесів потребує від права повороту до нових узагальнених цінностей, які, за словами Ф. Ніцше, необхідно звідкись взяти. І, вірогідно, із права всіх старих цінностей і кордонів цих цінностей. Однак, легітимність являє собою символічну владу сучасної політичної еліти, засновану на правовій системі, що створена її фундаторами. Через брак блискучих матеріальних перемог і відчутних досягнень акцент робиться на духовні завоювання. Всесвітня і, тим більше, національна історії в такому випадку стають інформаційно центрованими і інституційно замкнутими.

Конструювання політичного або, у вузькому значенні, правового поля, можна уявити як сукупність спроб і прагнень індивідів і груп зайняти більш легітимну позицію серед професіоналів і не допустити власного символічного виключення із професійної общини. Якщо припустити, що при занятті тієї чи іншої позиції завжди виникає своє питання про владу, про легітимність, її виробництво і споживання, то з'являються свої визнані і невизнані, відповідно легітимні і нелегітимні ресурси забезпечення «легітимного політичного» панування. Тут основна проблема буде полягати в обгрунтуванні масовості прийняття того чи іншого рішення або мішці і необхідності існування того або іншого інституту, групи, класу і т.п. Мова при такому підході йде про спробу встановлення поточного, домінуючого знання про політичний суб'єкт (яким може виступати і державне право), оформлене в якості основного носія універсальної інформації, що набуває об'єктивістський характер тотальності і політичної легітимності.

Взагалі, різноманіття схем і моделей, що претендують на універсальне і практичне розуміння легітимності, детермінуються різноманітними соціальними репрезентаціями, що організують соціальні інформаційно-мережні системи, залежні від параметрів суб'єктивно-суспільного сприйняття. Таке сприйняття, відповідно тому ж Р. Варту, створює основу пояснення принципів народження політичних міфів за допомогою тези про перетворення історії політичного міфу в ідеологію. Міф, що сформульований у замкнутому інформаційному середовищі, у такий спосіб стає базою для формування концептів легітимності, межі якого не поширюються за кордони державної ідеології. Вона залишається базовою основою сакралізованої, домінуючої у державному та суспільному світогляді, системи, що не може бути водночас заміненою і тому визначеною такою, що не підлягає до будь-яких змін у рамках обраної політичної культурсистеми.

В.А.Жадько (Запоріжжя) Межі ефективності права

Сучасна французька філософська антропологія (Е. Морен) визнає людину як homo sapiens-demens, тобто розумний безумець. Це означає, що потенційно людина може бути розумною, але актуально її дії не є розумними. Звідси виникає проблема гармонізації суспільних відносин або ж утвердження соціального порядку.

Що можна вважати соціальним порядком? Очевидно такий суспільний устрій, в якому до мінімуму зведена афективна (нерозумна, неконт-

>>>116>>>

рольована, безпосередньо-інстинктивна) енергія людських бажань. Як жива (органічна й біологічна) істота, людина проявляє егоцентризм, засобами якого вона може задовольнити свої життєві потреби. Але, діючи так, вона на власному досвіді переконується в тому, що її життя за таких умов знаходиться під постійною загрозою. Виникає необхідність пошуку таких відносин, які б давали перспективи не лише виживання, але й приємне, розумне, моральне і справедливе (Епікур) життя, котре не породжує при цьому в свідомості постійний страх за нього.

Серед відомих людству засобів наведення душевного ладу і суспільної злагоди - морально-релігійні та політико-правові імперативи поведінки. У своїй окреміпшості вони не спроможні утвердити соціальний порядок. Мораль занадто вимоглива до людини, тому її приписи виконують лише функцію ідеалу по відношенню до неї і характеризують спосіб життя боголюдини.

Релігія занадто суворо судить людину, вважаючи її природу апріорно гріховною, а тому, з одного боку, сприяє встановленню репресивного політичного порядку, з іншого - компенсує його практикою постійного прощення вродженого егоцентризму вдачі. Тому її вплив мало що змінює в мотивації вчинків як на рівні окремої особи, так і на рівні суспільства - воно живе мріями про Царство Небесне, а не земне.

Політична ідеологія в її партійному виконанні обмежена в своїх упо-рядкувальних можливостях за визначенням. Тобто, уявлення певної групи людей, які їм видаються об'єктивними, розумними й справедливими, накидаються всьому суспільству як безумовно об'єктивні. Суспільство, врешті-решт, із цим не погоджується, тому політична історія людства є історією перманентних конфліктів, включно до винаходу технічних і технологічних засобів фізичного знищення людства в цілому.

Та ж політична (в сенсі сусігільно-громадська) ідеологія, але в суто правовому виконанні, має перспективи для утвердження себе в якості гуманістичної методології, як засобу практичної реалізації соціального порядку. Вони пов'язані з тим, що право в системі своїх визначень людини займається її виключною апологією. Максима права - «дозволено все, що не заборонено законом» - спрямована на побудову суспільства, головним законом функціонування якого є законодавство, що підпорядковане забезпеченню дії доброї волі людини, їй дозволяється все, чого вона воліє. А воліє кожна людина приємного життя, «веселия сердечного», «сродственного труда», воліє, як відзначав Г. Сковорода, повноти життя, за якої всі рівні в наповненості своїх бажань, міра яких у всіх різна, але така нерівність не викликає незадоволення життям, адже порівняння йде не по відношенню до інших людей, а до себе самого, як суб'єкта власної міри життя.

Отже, правовий порядок пропонує суспільству його розвиток на основі благої волі, яка за своєю природою благоволіє до порядку (добра), а не хаосу і свавілля (зла). Вона, по-перше, спрямовує дію людини на самопізнання й самозабезпечення, по-друге, робить її життя самоцінним, по-третє, формує людину в якості суб'єкта, головним обов'язком якого є право на самість, no-четверте, забороняє мати будь-які претензії на життя інших людей, по-заяк воно усвідомлене як найвища цінність, по-п'яте, соціалізує суспільство не зверху, як це намагаються зробити мораль, релігія, партійна політична ідеологія, а знизу - від самої людини, яка йде до інших людей з доброю волею, з життєзабезпечувальними пропозиціями.

>>>117>>>

Звичайно, право не може реалізувати свою ідеологію тільки логічністю викладок. Воно принципово інакше організовує суспільне життя. З його точки зору, держава є його обов'язковим елементом, але не як самоціль, а як інструмент забезпечення прав кожного на життя в усіх суспільне визнаних і визначених цінностях.

Остаточно відповідаючи на питання про межі ефективності права, можна констатувати наступне. На відміну від інституцій, які ідеологічно чи теоретично обґрунтовують мораль, релігія, політична партійна ідеологія, система права, опираючись на правову державу, наближається до людини. Це дає їй змогу здійснити свої наміри, відчути їх життєдайну (чи життєза-перечувальну) силу і разом із цим відчути, збагнути, осягнути, пережити у власному житті гуманістичний зміст цінностей, які в зазначених інституціях та їх ідейних підвалинах мають абстрактний характер, а тому лише дратують психіку і руйнують суспільний організм. Межа правового порядку, таким чином, визначається межею індивідуальної правосвідомості людини, яка ідентифікує себе в якості громадянина, громади, суспільно-політичної істоти, яка, не знаючи вчення Арістотеля, є арістотеліком,

У самому житті духовні складові людської свідомості функціонують нероздільно. Тому межі морально-релігійної та політико-правової мотивації поведінки існують у чіткому визначенні лише в науково-пошукових дослідженнях. Саме виходячи з цього і йдеться про загальносуспільну тенденцію, згідно якої людство, врешті-решт, прийшло до визнання правової держави як найбільш ефективної форми соціальної демократії, або, що те ж саме, соціально-правового порядку. На рівні окремих громадян, в тому числі їх значної кількості, він може забезпечуватись і нормами (вони ж і межі) моралі, релігії, партійної дисципліни. Але на всіх рівнях слід виділяти правову складову, оскільки ідея права з'являється зі звичаєвого безпосередньо-практичного утвердження справедливості. Звичаєве право канонізовано у Старому Заповіті (Второзакония), потім у християнській моралі й обрядовості, нарешті, у способі життя громадянського суспільства, свідомість членів якого наскільки ж звичаєво-традиційна, настільки й політико-правова. Ось чому перед нашим суспільством, яке вийшло із войовничого матеріалізму й атеїзму, недостатньо одного лише права для утвердження соціального порядку чи, як цього хоче народна маса, наведення порядку. Він є надбанням і продуктом історії, яка й визначає межі можливого.

М. М. Жовтобрюх (Запоріжжя) Засади чинності звичаєвого права

В умовах реформування державно-правових інститутів України актуалізується проблема вивчення джерел права і чинників, що впливають на їх розвиток. Проблема розуміння джерел права і визначення сутності права, незважаючи на свій поважний вік, є актуальною, мало вивченою і викликає суперечки між правниками. В наш час зростаючий інтерес до проблеми звичаєвого права є закономірним. Звичаєве право, будучи первісною, давньою формою права, що функціонує і сьогодні, виявляє свої універсальні властивості, ілюструє здібності тієї чи іншої групи людей, суспільства в цілому, самостійно виробляти найбільш доцільні норми життєдіяльності. Функціонування звичаєвого права є одним із способів збереження націо-

>>>118>>>

нальної самобутності соціуму, розвитку національного духу, характеру, формування патріотичних світоглядних орієнтацій громадян України.

Проблематика звичаєвого права і правового плюралізму сьогодні висвітлює нові аспекти правової дійсності, коли норми місцевих та групових систем звичаєвого права, що знаходились у стані бездіяльності, регулюють значний масив суспільних відносин.

В сучасній державі має місце змагальний процес між «централізованим» або «державним» правом і традиційним правом, яке, як правило, є результатом історико-культурної традиції, професіональних, іммігрантських груп, етнічних або релігійних меншин, а це обумовлює потребу в філософсько-правовому дослідженні функціонування звичаєвого права в умовах становлення української державності.

Із аналізу сутності звичаєвого права, його змісту, структури та специфіки, а також генези його науково-теоретичних положень та засад чинності випливають наступні висновки:

1.  Філософсько-правове дослідження звичаєвого права виявляє його сенс, сутність, поняття, що розкривають зміст звичаєвого права, засади чинності та генезу його науково-теоретичних положень.

2. Феномен існування звичаєвого права обумовлений природою суспільного буття людини, потребами визначеності і впорядкованості її соціальних та етнічних об'єднань.

Звичаєве право існує там, де є соціальна неоднорідність людей, де є відокремлені чи то світоглядними орієнтаціями, чи то професійними або теріторіальними ознаками, чи то етнічною приналежністю, чи то позицією в соціальній (майновій, владній тощо) ієрархії спільноти.

3.  Звичаєве право - це система норм, установок, правил поведінки, що обумовлені способом життєдіяльності тієї чи іншої спільноти, її духовною і матеріальною культурою і санкціоновані державою або спільнотою. Звичаєве право існує в писемній формі, як інтегральна частина позитивного права, і в неписемній - як життєві орієнтації індивідуальної свідомості і суспільної психології.

4. Чинність звичаєвого права означає властивість звичаєво-правових норм врегульовувати певні суспільні відносини. Звичаєво-правові норми мають: підзаконний характер; локальну обмеженість у соціальному просторі (діють тільки в межах даної спільноти або регіону); поступовий, невизначений в часі характер виникнення і відмирання; чітке етнічне, професійне, регіональне тощо забарвлення; консервативність усталених існуючих традицій і мобільність знову придбаних звичок для здійснення соціальним суб'єктом свого права; спрямованість на саморегуляцію відносин в спільноті шляхом конкретизації усіх проявів активності членів угрупування і порядку його життєдіяльності; спрямованість на збереження соціальної самобутності спільноти, на її відокремлення від оточуючого соціального простору.

5.  Характерним для звичаєвого права сьогодення є: його спрямованість на облік локального досвіду життєдіяльності спільноти; існування звичаєво-правових норм в підзаконних правових актах органів місцевого самоврядування суспільних об'єднань, комерційних організацій та трудових колективів; витиснення звичаєво-правових норм до нормативної «периферії» щодо держави і тих соціальних верств, які її підтримують. Ця периферія включає в себе як малозначні для держави відносини, так і норми маргінальних соціальних груп.

>>>119>>>

С. А. Заветный (Харьков) Возможности и пределы права как вида социального управления

Право, как и мораль, являются признанными регуляторами общественных отношений.

Как отметил С. С. Алексеев: «Право при самом широком его понимании состоит в том, что оно дает признаваемую в данном обществе, его практической жизни обоснованность, оправданность определенного поведения людей, свободы (возможности) такого поведения» [8 с. 6].

Таким образом, как мы видим, право определяет характер и регулирует рамки необходимого поведения граждан в обществе. Насколько это, важно, свидетельствуют слова, сказанные Наполеоном о том, что Французский гражданский кодекс (1804 г.), в подготовке которого он принимал участие, по значению выше сорока его побед. Это стало возможным благодаря особенностям права, среди которых следует выделить нормативность, строгую определенность, четкую фиксированность, высокую надежность, государственную обеспеченность. Поэтому как отмечает С. С. Алексеев, право - стабилизирующий фактор в жизни общества людей, однако по его словам, вместе с тем «право - такой мощный фактор, который способен обеспечить наступление намеченных результатов, запланированных мероприятий...» [9 с. 15], т.е. право одновременно является также важным средством развития, что повышает жизнеспособность общества.

С. С. Алексеев выделяет еще одну особенность права - это абсолютность законности, откуда вытекает верховенство закона в жизни, его незыблемость и независимость. Примером этого является судьба Сократа. Зная, что он несправедливо осужден афинянами, тем не менее, склонил голову перед законом, отверг предлагаемый путь обхода его.

Однако нас в большей степени интересуют сигнально-информационные возможности права, которые играют ведущую роль в управлении. В этой связи большое значение имеет анализ сущности права, который провел И. А. Ильин [4 с. 11-46]. С одной стороны, в логическом, т.е. отвлеченном плане он считает, что сущностью права являются нормы и суждения, с другой стороны, в социологическом плане, т.е. реальном, по его мнению, сущностью права является сила. Т.о., это подтверждает нам подход к пониманию управления не только в узком, но и в широком смысле, включающего не только информационное взаимодействие, а и организацию, представляющую собой энергетическое или силовое взаимодействие. Большое внимание первой стороне права уделяет и Б. Спиноза, у которого «...существо права заключается главным образом в том, что оно является как бы духом государства, которым все должны руководствоваться. Поэтому только верховная власть имеет право решать, что хорошо, что дурно, что справедливо, что несправедливо, т.е. что следует делать каждому в отдельности или всем вместе или от чего воздерживаться» [1 с, 509].

Последние замечание Спинозы выводит нас на еще одну очень важную проблему в управлении, как помехи. Как известно, еще Р. Декарт утверждал, что уточните слова, и вы избавите человечество от половины заблуждений. В этом плане большое значение имеет ясность, точность и однозначность формулирования и изложения норм и суждений права.

>>>120>>>

С другой стороны, не менее важно, кто и как интерпретирует нормы. С этой позиции созвучным предыдущей рекомендации Б. Спинозы является требование, чтобы интерпретатором законов и норм была верховная власть (в нашем случае парламент) и в некоем случае чиновники, которые во многих случаях паразитируют на этом.

Наиболее влиятельной нормой права является юридический закон, ибо он закрепляет самые существенные и необходимые отношения людей в обществе, и опирается при этом на силу государства. Однако, надо заметить, что влияние законов как норм права во многом определяется соответствием их или несоответствием объективным законам функционирования и развития общества, а также всеобщим признанием их важности, ибо плохие законы - это худший вид тирании, а хорошие законы - высшее проявление человеческой мудрости. Только при последнем условии можно говорить о верховенстве закона в управлении обществом, когда они выступают в роли партитуры для многоголосого ансамбля партий, общественных объединений, государства, граждан, порождая гармонию в их отношениях. Исходя из вышеизложенного, право следует отнести к универсальной и направленной системе управления.

Большие управленческие возможности права скрываются не только в силе государства, но и благодаря большой содержательной емкости его сигналов. Достаточно для этого сравнить такие юридические формулы: «дозволено все кроме запрещенного» и «запрещено все кроме дозволенного». Первая из них больше сориентирована на права, вторая - больше на обязанности. Как показал С. С. Алексеев, перенос акцента на права несет в себе больший демократический потенциал. Он утверждает, «что нередко достижение целей, задач, на которые направлены обязанности, целесообразнее всего добиваться не непосредственно через эти обязанности, а через права» [9 с. 123]. Это определено тем, что права связаны теснейшим образом с такой фундаментальной ценностью индивидуальной и общественной жизни, как свобода. И хотя права определяют собой сферу действий человека, устанавливают меру, рамки его поведения они тем самым гармонизируют отношения между свободой и справедливостью. Именно последним обязательством определяется избирательный характер воздействия права на регулирование различных общественных отношений. Это видно из констатации С. С. Алексеевым роли права в период перестройки: «Порядки регулирования поменялись местами. На деятельность органов хозяйственного управления теперь распространяются разрешительный порядок («запрещено все, кроме дозволенного»), а на деятельность предприятий - общедозволительный («дозволено, все кроме запрещенного») [9 с. 75], т.е. предприятия по сравнению с прежним положением получили больше свободы. И хотя, как отмечает В. С. Нерсесянц, «всякое право осуществляет регулятивные функции посредством принципа равенства» [2 с. 50] (заметим, не только с помощью силы государства), оно все же действует по принципу «каждому - свое» или равного неравенства. Это созвучно также принципу различия Роулза, согласно которому неравенство в обладании некоторыми основными благами в том или ином обществе допускается тогда, когда исходные блага доступны для наименее обеспеченных людей. Благодаря этому дифференцированному подходу право играет исключительную роль в совершенствовании

>>>121>>>

всей системы социального управления, определяя законодательные основы каждому из них.

В праве, как и в политике, следует различать истинное и реальное состояние. Во многом качество права зависит от наличных условий, насколько они способствуют его суверенности. «В конечном счете - как считает С. С. Алексеев, - именно независимое и сильное правосудие способно сделать право суверенным и вместе с тем социально сильным образованием независимым от усмотрения и произвола государственной власти, в том числе от усмотрения, а порой и произвола, выраженного в законодательных и иных нормативно-правовых документах» [8, с. 144].

Еще Наполеон заметил, что название и образ правления не имеют никакой важности: если только правосудие оказывается всем гражданам, если они уравнены в правах, государство управляется хорошо.

Однако помимо институционального обеспечения права оно обладает мощным содержательным ресурсом: строгое Соблюдение требований естественного права, т.е. неотъемлемых прав человека, благодаря чему право, по заключению С.С.Алексеева, становится в основном самодостаточным нормативно-целостным регулятором [8 с. 144]. Вместе с тем, несмотря на теоретическое признание приоритетности права как формы социального управления, оно, тем не менее, в реальных настоящих условиях является очень зависимым, ибо эффективность исполнения законов во многом зависит от политики, несмотря на то, что сами законы регламентируют политику.

Вместе с тем необходимо заметить, что право не является всеобщим регулятором общественной жизни, ибо действительность настолько многообразна и изменчива, что на все случаи жизни люди не в состоянии придумать законы.

Есть такие деликатные стороны человеческой жизни, как, например, брак, куда вообще праву противопоказано вмешиваться. Как писал В. Ф. Гумбольдт: «...крайне вредно, когда государство старается определить путем закона характер союза, столь тесно связанного в каждом случае с личными особенностями, или же когда оно с помощью распоряжений ставит этот союз в зависимость ст чего-бы то ни было, помимо чувства привязанности» [3, с. 25-26]. «Я думаю, что государство должно не только сделать брачные узы свободнее и шире, но что деятельность его должна быть совершенно отстранена от брака» [3, с. 26].

Вместе с тем негативные стороны права могут проявиться не только через недооценку роли права в обществе, или через его подчинение политике, но и через абсолютизацию права, через придание ему всесильных возможностей. Если бы люди были совершенными, то не надо было бы законов. Так, Демокрит полагал, что не следует мудрецу повиноваться законам [6 с. 170-171], он и так достаточно мудр, чтобы не мешать жить другим, а с другой стороны, мудрость, творчество нередко проявляют себя, преодолевая рамки законов.

Видимо следует обратить внимание и на то, что право, обеспечивая людям, гарантированное благополучное существование, может расслаблять их личностную активность. В какой-то степени и по этой причине Конфуций не очень одобрительно относился к законам. «В одной из древнекитайских хроник рассказывается, что когда в царстве Цзинь в 513 году до н.э. были установлены треножники с уложением о наказа-

>>>122>>>

ниях, Конфуций строго осудил это, что сам факт обнародования законов таит в себе опасность осознания людьми их субъективных прав и возможные альтернативы поведения, а вместе с тем и перенесение центра тяжести в механизме социального регулирования с глубоко интернали-зированных принципов неукоснительного послушания и почтительности на принцип законности. Конфуций полагал, что, познакомившись с законами, народ рано или поздно перестанет, уважать старших и им трудно будет удерживать унаследованные позиции» [5 с. 32].

Из данного эпизода следует, что законы в древнекитайской действительности могли ослаблять внутреннюю активность людей в повиновении традициям, которые были главным средством регулирования отношений между людьми. В наше время нередко возникают такие ситуации, когда тот или иной человек вместо того, чтобы лично воспрепятствовать беспорядку, самоустраняется от этого, полагая, что для этого есть законы и органы правопорядка. К числу недостатков надо отнести также то, что они в большинстве своем носят неполный характер, ибо сориентированы в большей мере на наказание, чем на вознаграждение.

В связи с этим может возникнуть вопрос о пределах регулирующих возможностей права, которые, видимо, будут зависеть от требований или императивов общества и личности к праву и собственной природы права. Критерием, с помощью которого можно измерять и определять эти пределы, является справедливость как результат комплексных усилий общества как целого и отдельных личностей, о чем говорил К. Гельвеции, утверждая, что «она не более как удачное совпадение нашего интереса с общественным». Будучи «величиной» не постоянной, зависящей от того, как укоренилась в том или ином обществе по Цицерону два ее первоначала: никому не вредить и приносить пользу обществу, справедливость определяет рамки функционирования права в обществе. Чем больше в обществе справедливости, тем шире возможности права и наоборот. Что касается внутренних ограничителей права, то они прежде всего определены спецификой права, связанного с аккумулированием жизненного опыта, изложением в доступных для здравого смысла нормах, которые сами по себе определяют собственные границы действования и поведения и обращены прежде всего к рациональной стороне бытия человека.

Поэтому духовная жизнь общества, где широко наличествуют стихийные, иррациональные, не всегда осознаваемые явления как страсть, любовь, заразительность, ревность, зависть и др., не поддается должному правовому регулированию. В связи с этим искусство, рынок, общественное мнение, общественное настроение - это те сферы человеческой жизни, где право, законы, нормы имеют незначительное влияние. Важное значение имеет то, насколько законы взвешены, насколько гармонично они вписываются в культурный фон общества, ведь недаром В. Франклин заявил, что законам слишком мягким редко повинуются; законы же слишком суровые редко приводятся в исполнение.

Определенный смысл имеют и количественные пределы права. Юридическая практика показывает, как с каждый днем растет ком юридических актов до такой степени, что общественное сознание не успевает их отслеживать, юридическая система разрослась до таких размеров, что главное теряется в ней, становится безликим. «Избыток права - это одно из проявлений кризи-

>>>123>>>

са регулирования. Другое его проявление заключается в том, что право используемое государством благоденствия как средство контроля и управления зачастую либо оказывается не эффективным, либо разрушает ценные структуры, сложившиеся в регулируемых социальных сферах... [7 с. 54].

В качестве примера такого воздействия права на регулируемую сферу социальной жизни являются программы по оказанию социальной помощи, в результате которых «многообразие индивидуальной жизни подвергается «насильственному абстрагированию», что чревато тягостными последствиями для самоуважения человека, его отношений с родными, друзьями, соседями... Получение помощи нередко связано с ограничением свободы, с необходимостью информировать чиновников о многих непубличных сторонах своей жизни. Не разбираясь в запутанной системе законов, регулирующих оказание социальной помощи, люди не только не могут воспользоваться многими правами, но и испытывают бессилие и страх перед этой системой... Все это отрицательно влияет на самооценку, а значит и способность человека прилагать усилия к улучшению своего положения. Подобные следствия государственного вмешательства Ю. Хабермас и назвал колонизацией жизненного мира» [7 с. 54].

К специфике правового управления или регулирования относится и способ управления. Здесь обычно выделяют следующее: запреты, обязы-вания, дозволения. Если вникнуть в их суть, то в отличие от политики, где способ управления раскрывает, как люди соединяются с властью, правовой способ управления раскрывает то, как люди соединяются со свободой. Это отличие говорит о многом и прежде всего о том, что право обладает несравненно большим гуманистическим потенциалом. Однако надо иметь в виду то, что излишняя формализация права, как и близость к политике, к чему оно склонно, зачастую сковывают свободу. Таким образом, истинное право (правопорядок) обеспечивает истинную игру свободы подобно тому, как гармоничным образом соединенные ноты, создают музыку, игру звуков. Для того, чтобы сохранить свое истинное значение, право в своем составе имеет такое самосохранительное Свойство, как частное право, которое сохраняет автономность Личности ее свободу. Оно, по мнению С. С. Алексеева, «не зависит от усмотрения власти... позволяет юридической системе возвыситься над властью» [8 с. Ї09].

В этом также состоит существо усилительной способности права. Поэтому нередко граждане в органах правосудия находят свою последнюю защиту и поэтому древние мудрецы призывали людей защищать законы, как стены родного города. Другими словами сила законов состоит в их мудрости. Когда возникает проблема уточнения управленческого параметра, то наряду с числом правонарушений возникает оригинальное не лишенное смысла предложение учитывать число законов, полагая, что чем меньше законов, тем лучше правопорядок подобно, тому, чем здоровее нация, тем меньше докторов.

Подводя итоги, надо заметить, что право появилось и как результат необходимости защитить человека от государства, наделить его правами, обеспечивающими свободу личности, что является стратегической целью любого прогрессивного общества. Благодаря этому право наиболее полно совпадает с личностным самоуправлением. Вместе с тем право устанавливает обязанности личности, преследуя тем самым общественные инте-

>>>124>>>

ресы, реализуя в себе цели социального управления. Еще В. С. Соловьев заявил, что сущность права состоит в равновесии двух нравственных интересов: личной свободы и общего блага.

Таким образом, в праве находит благодатную реализацию идея оптимального взаимодействия личностного самоуправления и социального управления как равноправных партнеров, если рассматривать их в области взаимной направленности.

Список литературы:

1. Бенедикт Спиноза. Об усовершенствовании разума. Харьков, 1998. 2. В. С. Нерсесянц. Право в системе социальной регуляции. М., 1986. 3. В. Ф. Гумбольдт. Опыт установления пределов государственной деятельности. Спб.1908. 4. И. А. Ильин. Сочинения в 2-х томах т.1. М., 1993. 5. П. Н. Лебедев Очерки теории социального управления. Л., 1971. 6. Материалы Древней Греции: собр. текстов Демокрита, Гераклита, Эпикура. М., 1955. 7. Нина Бусова. Проблемы кризиса правового регулирования в свете теории социальных систем Н. Лумана\\ Социология: теория, методы, маркетинг. 2000, №1. 8. С.С.Алексеев. Философия права. М., 1999. 9. С. С. Алексеев. Право и перестройка. Вопросы, раздумья, прогнозы. М., 1987.

Н. С. Корабльова (Харків) Дисциплінарні технологи у техніках покарань: рольовий вимір

Сьогодні втратила переконливість філософська аргументація в термінах класичного ідеалу раціональності, який, навіть за наявності різної історико-культурної наповнюваності феноменів політичної філософії, освоював об'єктивну реальність за допомогою потенційно-дидактичного дискурсу. В умовах переходу до нових концептуальних схем і радикальної зміни стилю філософування його позбавили панівного становища і він поділяє його на рівних з іншими базовими структурами. В такому контексті осмислення філософських артикуляцій дисциплінарних технологій корелює з цивілізаційними зрушеннями^ де предмет розгляду підлягає не лише філософсько-соціологічній інтерпретації, а й вимагає постійного звертання до соціокультурних феноменів. В контексті останніх влада виступає не як право власності чи привілей, а як владні стратегії, уособлені в мережі активних соціальних відносин, її карні системи є конкретними соціально-політичними феноменами, аналіз яких передбачає не лише розгляд юридичних, етичних складових соціального життя, як то придушення, заборони, покарання, а й сприяє утвердженню певного способу облаштування суспільства і в цьому їх позитивне значення.

Аналіз дисциплінарних технологій як мікрофізик влади, так їх означає М. Фуко, корелює з науковим знанням, тими глибинними змінами у тенденціях еволюції філософського знання, які суттєво впливають на конфігурацію системи покарань і на випрацювання їх ідеології. Використання цих технологій у проблемному полі оперативних понять з виділенням явлених і прихованих соціально-політичних передумов владних технологій дозволяє виявити суперечливі тенденції нашого суспільства. Звичайно, деякі фактори можуть виявитись нерелевантними, а деякі опиняться за межами аналізу, тим більше, що ця проблема більш важлива не як теоретико-пізнавальна, а як соціально-політична. Аналіз ускладнюється необхідністю поєднання духовної ситуації сучасного Заходу із зміною

>>>125>>>

інтелектуальних установок вітчизняної філософії. У нашому інтелектуальному полі опрацювання цих проблем йде з посиланнями на праці М. Фуко, Ж. Бодрійяра, Ж. Дельоза, Ф. Гваттарі. Хоча сучасна західно-філософська думка представлена великим спектром концепцій, наукових розробок з проблем дисциплінарних технологій, та таких, які б розглядали означені проблеми в соціально-філософській світоглядній перспективі недостатньо, а їх поява у вітчизняному інтелектуальному просторі в більшості спричинена резонансно на аналогічні праці західних вчених.

Спробою опрацювання нових соціально-філософських підстав на вітчизняному грунті з врахування сучасних реалій є роботи з філософії права О. М. Катенка, О. Є. Манохи, М. В. Костицького, С. І. Максимова, В. В. Шкоди, В. І. Шаповалова. Змальовані ними основні соціо-культурні перспективи пов'язані з відродженням ідеї ролі права як основного регулятиву нашого суспільного і політичного життя. Сфера дослідження поширюється від абстрактно-метафізичних до вузькопрагматичних точок зору на означену проблему, кожна з яких не може претендувати на адекватне відображення у всьому обсязі і всезагальності. Впорядковуючою ідеєю є синтетичний підхід до розуміння дисциплінарних технологій, оскільки вони є складним, різнобічним змінюваним соціальним явищем.

Аналіз дисциплінарних технологій вимагає врахування глибинних змін у тенденціях еволюції філософського знання з їх подальшим залученням для випрацювання оперативних понять владних технологій, до останніх відносяться дисциплінарні. Враховуючи явлені і приховані причини зміни карних технологій з відповідними рольовими розподілами, нагляд і кара фокусують силові лінії владних технологій, центральної проблеми мікро-фізики влади у М. Фуко. Віднесеність людини до влади не як окремого соціального явища, а як до опосередкованого дисциплінарними технологіями, практиками покарань, вимагає відповідних рефлексивних моделей. Посткласичні теоретики в описуванні владних феноменів дійшли до відмови враховувати характеристики буття як онтологічне представлені в бутті людини. Замість цього вводять в коло розглядуваних проблем приховані засновки як сферу політичних і культурних практик, враховуючи лише ті їх прояви, які можуть бути представлені через рефлексивну модель динамічного зразка.

Практика покарань через аналіз категорійного апарату гуманітарних наук створює власний квазіісторичний підхід. Аналізуючи дисциплінарні технології, співставляючи їх різні оцінки, М. Фуко показує, що та чи інша їх інтерпретація неминуче накладає свою печать на їх конституювання. Ці технології включають: дисциплінарний простір, відмінний від інших місць і закритий з усіх боків, як то казарми, тюрми, монастирі, закриті навчальні заклади. Жорстко унормовані рольові реальності відповідно до статусних розподілів дозволяють ієрархізувати рольові взаємодії з метою відтворення суті цього простору. Таким чином, смислопороджувальним фактором є виразність розподілів: контроль за індивідами, їх комунікаціями, можливість кожної миті спостерігати, оцінювати, карати кожного, хто належить до цього простору. Ця процедура спрямована на пізнання, панування і використання. Дисципліна, яка організовує аналітичний простір, є мистецтвом визначення рангу ролей і техніки зміни рангових структур, вона індивідуалізує тіла через локалізацію, яка не закріплює їх, а розподіляє, змушуючи рухатись у мережі відносин [1, с. 178-181].

>>>126>>>

Аналізуючи техніки мікровлади як види операцій влади, М. Фуко вказує на їх вплив на сферу не лише ментальну, а й чуттєву. Цю тезу він доводить з посиланнями на процедури насильницького впливу на тіло, які західна культура завжди використовувала з метою соціалізації особи і які на певному етапі вдосконалення, ввійшовши в стадію подвоєння, сьогодні представлені вже не тільки культурно освоєним тілом, але й душею. Ілюстрацією слугує школа-споруда, яка має бути засобом муштри, школа-машина Парі-Дювернея у подобі Військової школи, найменші деталі якої втілив у камінь Габрієль. М. Фуко показує, які цінності виховання уособлювала ця школа. Муштрували міцне тіло - імператив здоров'я; випускати компетентних офіцерів - імперати кваліфікації; формувати слухняних вояків - політичний імператив; запобігати бійкам та гомосексуалізму - моральний імператив. Таким чином, дисциплінарні інституції випрацювали цілу машинерію контролю, що функціонувала як мікроскоп поведінки [1, с. 216-217]. Ці рольові реальності, що відповідали перерахованому набору значень, потрапивши в область ментальних полів, починали впливати на формування правил самого мислення, що випрацьовувались і вдосконалювались в ту чи іншу епоху, а сьогодні набувають небачених масштабів. Ця масштабність спричиняє зворотну дію на реорганізацію освіти, специфікацію нагляду та його інтеграцію до педагогічного процесу.

М. Фуко дає детальну регламентацію ролей, вказуючи на ті цінності і норми, що упредметнені в певних ролях, що можуть бути корисними для нашої педагогіки, яка в умовах безудержного плюралізму і педагогічної вседозволеності заставляє замислитись, що дисципліна не така вже й погана річ, а насильно укорінене знання може приносити свої плоди. Можливо й був брак методів, які б дозволяли керувати діяльністю одразу цілого класу, але, мабуть, це було не основною причиною запровадження контролю. «Для допомоги вчителеві Батанкур вибрав з-поміж кращих учнів цілу низку «урядовців» - управителів, спостерігачів, помічників, репетиторів, декламаторів молитов, контролерів письма, отримувачів чорнила, священників та відвідувачів. Отже, визначені ролі належать до двох порядків: одні відповідають матеріальним завданням (розподіл чорнила та паперу, роздача надлишків злидарям, читання духовних текстів у святкові дні тощо), інші пов'язані з наглядом: «спостерігачі» мають відзначати, хто покинув свою лаву, хто балакає, хто не має чоток і часослова, хто негідно поводився на відправі, хто був нескромний, розмовляв чи галасував на вулиці», «священники» мали «зважати на тих, хто розмовляє або бурчить, виконуючи уроки, хто не пише або пустує», «відвідувачі» ходили розпитувати у родини тих учнів, які відсутні або скоїли тяжкі переступи. «Управителі» наглядали за всіма іншими урядовцями. Тільки в «репетиторів» була педагогічна роль: вони примушували учнів читати півголосом по двоє» [1, с. 221]. Розподіл ролей заставляє задуматись про співвідношення між тими, що безпосередньо виконували функцію, до якої покликана дана установа, і тими, що відтворювали дисциплінарні технології.

Це дозволило М. Фуко по-новому поставити і ряд важливих для філософського аналізу питань і головного з них - про істину. Істина постала не базовою, позачасовою цінністю чи ідеалом пізнання, а тим, що саме сформоване не факторами смислового порядку, а через застосування політики соціокультурної муштри. М. Фуко діагностує тривожний симптом нашого

>>>127>>>

часу: те, що вислизає від пізнання, уникає його, не може чинити опір технікам маніпулювання і стає їх об'єктом. Ним були відкриті і самі ці техніки. Показуючи еволюцію технік покарань, М. Фуко вказує на факт народження в'язниці як універсального інституту виправлення покараного за злочини. З народженням в'язниці зникли такі розмаїті й видовищні форми покарань, як тортури. Вироки були замінені загальними кодексами, єдиним процедурним регламентом і запровадженням суду присяжних.

Це супроводжувалось усвідомленням того, що кара повинна мати суто виправний характер, а також зародженням з XIX століття тенденції змінювати суворість кари залежно від особи злочинця. М. Фуко завважує, що потьмянів каральний спектакль шматування покараного тіла, перетворившись на звичайний адміністративно-процедурний акт [1, с, 11-12]. Причиною заміни сцени ритуалу тортур, якими завершувався злочин, Фуко вважає той факт, що ця розправа мала підозрілу спорідненість зі злочином, який «рівнявся до нього, а то й перевершував його дикістю, бо уподібнював ката до злочинця, суддів до вбивць, міняв останньої миті ролі, обертав катованого на об'єкт жалю чи захоплення» [1, с. 13]. На зміну прийшов інший спектакль з суддями в мантіях, які покликані не стільки карати, скільки відвертати від злочину, змінився механізм, унаслідок якого кара забезпечувала повчання.

Аналіз зміни механізмів покарання і тих смислів, які упредметнені в ньому, це, власне, потреба західної цивілізації в рефлексії над власними підставами, що зачіпає історію, юриспруденцію і т.ін. Але, на відміну від них, філософський аналіз, досліджуючи проблему підстав, бере до уваги не лише явлений зміст, але й контексти з їх невиявленим фоном значень, важливо не те, що дане свідомості, а те як воно дане. Шляхом деконст-рукції розрізнення між раціональною аргументацією і маргінальними практиками, до яких віднесено практику покарань, і установками, які конституюють дисциплінарний простір, дестабілізують заснований на розумі порядок, досліджується сама здатність розуму бути диспозитивом влади. Цей розум рефлектує над політичним досвідом, окреслюючи не лише дисциплінарні простори, а й унормовуючи соціальну поведінку людей і їх реакції на дисциплінарні технології шляхом відповідних рольових розподілів.

Рольові реальності дисциплінарного типу - це інституалізована і легітимна форма влади, яка продукує бажаний для неї тип. Оскільки людина - ансамбль чи дисамбль суспільних відносин, то щоб виправити людину, треба вилікувати суспільство, до таких клініцистів відносить себе М. Фуко. Ця риторика з арсеналу марксизму і є на користь тези про суспільну визначеність особи, тільки сьгодні вже з претензією не лише на тіло, а й на душу. Виходячи з постструктуралістської методики, Фуко у своїй мікрофізиці влади намагається віднайти її в слідах і ефектах дисциплінарних просторів примусу: тюрмах, лікарнях, школах, казармах, де людині предписано роль маріонетки влади, до цього спонукають рольові реальності. Тому й широковикористовуваний Паноптикум Бентама є не лише дисциплінарним, а й смислопороджуючим [2, с. 57-58]. Але й в самих зарегламентованих і жорстко дисциплінованих установах проявляється людське намагання надати сенсу своєму існуванню, у відповідності з ідеалами і уявленнями про своє призначення.

>>>128>>>

Завдання дисциплінарного простору - шляхом чуттєвих впливів на тіло, вважає Фуко, добитись підпорядкування індивідуального тіла колективному, перетворивши душу індивіда на подобу суспільної машини. Це завдання виконує дискурс сексуальності, поневолюючи людину більш ефективно, ніж популярні негласні норми і заборони. Такі модифікації технологій покарань: від права на смерть і тілесного покарання до нагляду і далі до формування внутрішнього самоконтролю над власними душевними афектами «дають змогу фабрикувати дисциплінованого індивіда» [1, с. 391]. Квазіполіцейська функція психоаналітика, яка впроваджує загальноприйняту раціональність в самі інтимні закутки людської душі, спонукаючи людину визнавати себе винною й у тих злочинах, яких вона не скоювала, робить людину повністю залежною від соціальних структур. Конкретні карні системи є соціально-політичними феноменами з відповідно унормованими рольовими реальностями залежно від місця в каральному ритуалі.

Починаючи свою роботу «Нагляд і кара» з опису страшної сцени катування тіла засудженого, М. Фуко вказує на судовий розгляд як інсценізацію страждань. Засуджений і тоді вже мав свій юридичний статус, породжував свій церемоніал [1, с. 38]. Страждання засудженого повинні були засвідчити правду про злочин. Серед причин, які позбавили покарання інсценізації страждань і замінили прилюдність покарань через страту судами, Фуко вказує на обертання ролей. «Той, кому вже нема чого втрачати, клене суддів, закони, владу та релігію. Тортури давали засудженому ці миттєві сатурналії, коли вже ніщо не заборонене і ні за що не карають». У стратах «виразно проступають елементи карнавалу, де помінялись ролі, влада висміяна, а злочинці обернулись на героїв» [1, с. 77]. Така сміливість засуджених шкодить тільки законові.

Як наслідок, покарання позбавляють такого елемента, як інсценізація страждань, випрацьовується новий тип функціонування карного механізму. Фуко пов'язує їх зміни зі змінами форм моралі, властивих каральному актові. «Гільйотина - нова етика узаконеної смерті. Проте революція відразу долучила до неї величний театральний ритуал» [1, с. 21]. Покута, що лютувала над тілом, поступилась карі, що впливає на серце, мислення, волю [1, с. 23]. Це потребувало сили ролей, доти нечу-ваних у роботі карного правосуддя і нової тактики влади, нових карних механізмів. Покарання перетворилось на складну соціальну функцію. Це сприяло формуванню нової політики у ставленні до беззаконня і нового об'єкту влади - душі.

Відмова від принципів етики, естетики і політики першої половини XX століття визначила конфігурацію дисциплінарних технологій як інструменту влади. Покарання не лише увійшло в перспективу політичної тактики, а й суттєво вплинуло на моделі епістемолого-юридичного гатунку, коли сцена кримінального правосуддя обслуговується не лише судовою практикою, а й усім науковим знанням. Цікавою в цьому плані є монографія В. П. Пєткова, де управління виховно-виправним процесом грунтується на співвідношенні інститутів кримінальної геронтології. Розв'язуючи ці питання через соціальні ролі і рольові взаємини осіб пізньої вікової групи, їх ціннісні орієнтації, які впливають на скоєння злочинів, автор залучає до практики покарань наукове знання, пов'язує її з прав-

>>>129>>>

ничими теоріями, демонструє актуальність методології Фуко до впровадження відповідних карних заходів. Тобто, конкретні карні системи треба вивчати як соціальні феномени, які не можна збагнути, послуговуючись лише юридичним розглядом справи [3, с. 32].

Отже, покарання це не лише карний механізм, а складна соціальна функція, елемент політичної тактики. Кримінальне право та гуманітарні науки корелюють, вони мають спільну епістемолого-юридичну модель, де технологія влади пов'язана з гуманізацією карної системи і людського пізнання. Оскільки система покарань має бути відкрита для індивідуальних варіацій, кожне суспільство визначає найвразливіші для себе ланки. Як вказують дослідження з філософії права, юридичні дослідження вразливим місцем нашого суспільства є сфера організованої злочинності, яка стає конкурентом держави у здійсненні управління суспільством і є п'ятою владою в державі. Сучасні організаційні норми і соціальний ефект злочинності створюють загрозу національній безпеці країни на регіональних рівнях. Мафіозно-корумповані класи загрожують національному суверенітету, теріторіальній цілісності нашої держави. Вони реально протистоять конституційному ладу України;' бо створюють, з одного боку, паралельно до офіційних владних структур нелегальні структури, а з іншого - шляхом корумпування намагаються «роздержавити» державні силові структури, проникнути у законодавчі і виконавчі органи влади завдяки підкупу, шантажу та корупції. Формують недовіру у широких верств населення до влади, політичного курсу держави.

Обслуговуюча їх кримінальна (тіньова) економіка руйнує матеріально-виробничі підвалини суспільства, держави, перешкоджає утворенню могутнього легального національного капіталу. Економіка держави все відчутніше набуває криміналізованого характеру, видозмінюючи соціальну структуру суспільства, зокрема середню верству, диференціюючи її на злиденну, традиційну і нову (заможну), що прислуговує «новим багатим». Насаджує їм свої власні правила гри, правовий і політичний нігілізм.

Серед причин беззаконня і правового нігілізму можна назвати застосоване М. Фуко поняття толерованого беззаконня, коли незастосування закону набуває абсолютно статутної форми. До таких він відносить привілеї, які не дозволяють ефективно застосовувати закон і карати правопорушників. Беззаконня для простолюду, на думку М. Фуко, є умовою існування беззаконня, фактором збільшення злочинності. Соціальною базою її виступають безробітні, слуги, що втекли, солдати-дезертири [1, с. 103-104].

В контексті розв'язуваної проблеми суттєвими є ролі тих, хто здійснює правосуддя, карає, як каже Фуко. В такому контексті інституціалізовані ролі є легітимними формами влади. В державній установі, армії, міліції відносини складаються у відповідності з їх ролями, а не базуються на особистих симпатіях та антипатіях. Якщо ці ролі зв'язані з необхідністю контролювати поведінку підлеглих, то їх можна вважати «інституціалі-зованою і легітимною формою влади» [4, с. 527]. Таким чином, легітимація влади можлива через інституціалізацію ролей, за допомогою яких влада наглядає і карає, набуває публічного характеру.

>>>130>>>

Список літератури:

1. Фуко М. Наглядати і карати: Народження в'язниці. - К., 1998. 2. Доре Б. Ценность и смысл труда: вклад психоанализа в понимание субъективизации производственной деятельности // Вопросы философии. - 1993. - №12. - С. 57-63. 3. Петков В.П. Управління виховно-виправним процесом: Монографія. В 2-х ч. - Запоріжжя, 1988. 4. Смелзер Н. Социология. - М., 1994.

А А Лакиза (Симферополь) Об относительной независимости права

Актуальность философского анализа вопроса о месте права в жизни общества задается несоответствием между установленной в первой статье Конституции Украины нормой, согласно которой она является правовым государством и реалиями повседневной жизни.

Важнейшим принципом правового государства является верховенство закона. Однако на практике зачастую допускается его нарушение как во внешней политике, так и во внутренней. Наглядным примером тому служат: неоплаченный отбор газа, принадлежащего другому государству (России), из проходящего по территории Украины международного газопровода и хронические задержки выплаты заработной платы работникам бюджетной сферы.

В связи с этим возникает вопрос: остается ли право самим собой, если нарушаются его нормы, и чем может быть оправдано нарушение норм права?

В обыденном сознании сформулированы два взаимоисключающих ответа на этот вопрос. Причем один из них соотносит право с обществом в целом, другой - с его составными частями. Первый традиция приписывает императору Священной Римской империи Фердинанду I (1555-1564): «Пусть погибнет мир, но свершится правосудие». Второй выражен весьма популярной в последнее время поговоркой: «Закон, что дышло - куда повернул, туда и вышло».

В философии методологическими принципами, обосновывающими эти варианты ответов на поставленный выше вопрос, служат, соответственно, догматизм и релятивизм. Как известно, общий недостаток этих принципов состоит в неадекватной оценке значения условий в проявлении сущности предмета. Догматизм игнорирует условия, преувеличивая устойчивость вещей и явлений; релятивизм, наоборот, преувеличивает их изменчивость, абсолютизируя роль условий.

Вместе с тем, многовековой опыт познания мира свидетельствует о том, что в существовании любого объекта имеет место взаимосвязь изменчивости и устойчивости. В объяснении соотнесения части и целого эта идея реализуется в принципе относительной независимости. Его реализация при раскрытии места права в социальных процессах, на наш взгляд, выглядит следующим образом.

Независимость права от общества в целом состоит в том, что право может создать и разрушить общество, ускорить и затормозить его развитие. Однако, эта независимость относительная. Она действует лишь в определенном корреляте, задаваемом наличием или отсутствием субъектов, способных осознанно устанавливать и выполнять нормы, регламентирующие их поведение.

>>>131>>>

Независимость права от других сфер общества определяется тем, что у него собственные, свойственные только ему причины возникновения (необходимость организации совместной деятельности людей, имеющих различные, вплоть до взаимоисключения, потребности и интересы); предмет воздействия и отражения (установленные властью нормы регламентации поведения людей, обеспечивающие сохранение целостности общества); ценности (законность и воздаяние).

И эта независимость - относительна. Её корреляция задается функциями, выполняемыми в обществе другими его составными частями - политикой, экономикой, религией и др. В той мере, в какой право не препятствует выполнению ими своих функций, его нормы могут оставаться неизменными. Когда же экономика перестает обеспечивать членов общества средствами существования, политика - согласование интересов различных групп, а человек утрачивает связь с трансцендентным, право подвергается трансформации.

Таким образом, независимость права обеспечивает устойчивость его норм, тем самым, выступая условием стабильности социальных процессов, а относительность этой независимости побуждает право адекватно реагировать на возникающие в обществе проблемы.

Право перестает быть самим собой, становясь «дышлом», зависимым от «маневров», производимых в различных сферах жизни общества или же «гильотиной», безрассудно уничтожающей как доброе, так и злое. Оно должно быть «умным скальпелем», отсекающим болезненное, сохраняющим здоровое, способствующим рождению прогрессивного нового. ,

Н.Я.Мокрецова (Харьков) Психологические аспекты отношения к правовым нормам

Правовые нормы являются частью более широкой системы социальных норм и правил жизнедеятельности, поведения и взаимоотношений людей. Современная жизнь отличается тем, что люди все меньше выполняют предписанные им нормы социального общения механически, считая их «священными», традиционно-правильными, или объективно-необходимыми в силу их идеологической обоснованности. Мироощущение современного человека характеризуется восприятием себя как полноправного субъекта социальной жизни, который может требовать от общества удовлетворения своих потребностей и притязаний. В этих условиях осмысление социальных норм, их оценка осуществляется не только на теоретическом, но и на обыденном уровне.

Интерпретация же на обыденном уровне в значительной степени опирается не на логические, теоретические размышления, а на повседневный опыт, субъективные переживания, чувство психологической комфортности или дискомфорта. Личность вынуждена приспосабливаться к постоянно меняющимся культурным нормам, изменению идеалов, ценностей, методов социальной регуляции. Гибкость, пластичность психики, способность сочетать нормативные установки с их творческим исполнением является необходимым условием психического выживания человека в мире.

Правила социальной жизни, регулируемые правом, - относительно независимая сфера, которая в общественном развитии появляется достаточно

>>>132>>>

поздно, в нашем же государстве независимость этой сферы жизнедеятельности выступает пока как идеал. Реализация этого идеала в первую очередь зависит от политики построения правового государства, но важным является и преодоление правового нигилизма, доминирующего в обыденном сознании жителей страны при характеристике отношений «власть - личность».

Формирование правосознания связано с различением сферы права с нравственными, религиозными, идеологическими, политическими требованиями и нормативными установками. Правовая информированность, право-разъяснительные акции приведут к тому, что для человека станет более понятным процесс движения к правовому государству как процесс постоянной борьбы с криминалом, активной негативной силой, выступающей против закона и прав отдельных граждан. Механизм правого регулирования требует постоянного совершенствования, т.к. неэффективность судового процесса обусловливает коррупцию, а также появление теневого правосудия. Эти процессы усугубляют недоверие к официальному правосудию.

Формирование демократических и правовых государств на Западе осуществлялось на основе их внутренней логики, подкрепленной чувством превосходства западных цивилизаций по отношению к иным, «отсталым» народам. Успех их пути просчитывался рационально, но зримо человеку представлен не был. Иная ситуация у нас - мы видим, что западная цивилизация достигла более высокого уровня материального благосостояния и осуществления прав и свобод граждан.Наша страна таких успехов не имеет. Обыденное сознание склонно объяснять эту ситуацию неспособностью народа к демократическому правлению, изначальной его ориентированностью на зависть, бедность, алчность, леность, пассивность, низкий моральный уровень. Психологически такая оценка своего народа мало способствует консолидации общества, поскольку человек не склонен так отрицательно оценивать себя, поэтому себя он исключает из понятия «народ».

Становление правосознания предполагает осознание и ощущение себя не только объектом, но и субъектом правового процесса. К сожалению, традиция российского, а затем и советского государства мало давала возможностей почувствовать себя полноправным субъектом. Человек скорее ощущал себя «винтиком» огромной государственной машины, полностью зависящим от целей, власти, идеологии и произвола государства. Но уже тот факт, что пройдя столь тяжелые испытания, украинский народ сохранил стремление к справедливости, силы для построения демократического правового государства, свидетельствует о том, что он должен стать полноправным субъектом права.

В. Б. Окороков (Днепропетровск) Метафизика свободы (теория справедливости и границы легитимации)

Общество в целом предстает как замкнутая относительно устойчивая квантовая система, нормирующая бытие составляющих ее «единично-стей» (индивидов). Бытие социума связано с бытием этих «единично-стей». Задачу описания такой сложной конструкции в ее динамике не сумело решить классическое сознание, хотя идеи Гегеля и особенно Маркса создали условия для открытия определенных законов трансляции бытия социума.

>>>133>>>

Если исходить из концепции Дж. Роулса, который предложил в своей «Теории справедливости» принять фундаментальное положение о равенстве (по поводу объединения всех членов общества), то можно предположить, что вся история человечества - это совокупность фундаментальных социальных законов (или полей), объединяющих людей по определенным принципам, каждый из которых может характеризоваться своей константой (например, справедливость как честность, или «поступай так, чтобы твои действия не противоречили коллективно выработанным априори» и т. п.) и определять действия по аналогии со взаимодействием вещей реального мира (всем четырем фундаментальным полям в физике на макроуровне соответствует четыре типа квантования частиц, или 4 «излома»-константы взаимодействия, на микроуровне). Но если природные законы устанавливаются в соответствии с внешней данностью (природой), то в «науках о духе» законы принимаются априорно, и лишь осуществленная в соответствии с ними «модель» общества показывает долговечность выработанной системы объединения. «Справедливость как честность» Роулса лишь витгенштей-новский фрагмент «языковой игры», который, став нормирующим законом, размечает определенным (справедливым) образом социальное бытие. Обнаруженная еще Марксом общая теория становления общества хотя и опирается на трудовые отношения, и даже выстраивает модель общества в соответствии с производственными отношениями, тем не менее не легитимирует стратификацию общества и соответственно системы распределения власти; она же, как показал опыт развития стран с наиболее развитой промышленностью (может быть, здесь применимо слово демократией), практически, не учитывает включение в социальное поле «наук о духе». Открытия в этой области М. Вебера, Э. Дюркгейма, Т. Парсонса, Н. Лумана и др. как раз и связаны с инжекцией «данных» этих наук в поле социологии. Поэтому только на пересечении этих наук следует ожидать наиболее продвинутые социальные теории.

Если исходить из их коммутации, то могут возникнуть оригинальные концепции. Например, возможно, в основе социального единства людей лежат природные (например, биологические) человеческие константы, которые трансформируются в социальной плоскости в законы объединения. Возможно, что и принципы построения нашего мышления играют здесь свою фундаментальную роль (ведь выстраивал же Платон модель общества на основе трехчастной организации души). Иными словами, априорные формы социализации человека также могут соответствовать внутренним формам организации мышления. Роулсова справедливость как честность -совершенно искусственное построение формы бытия общества, выведенное в априорной области, но играющее глобальную роль в принципах организации свободного человека или, наоборот, в организации принципов легитимации. Словом, каждый созданный таким образом категориальный императив, фактически, накладывает границы на свободу человека и легитимированные формы бытия социума. Для любой социальной группы свобода есть проявление индивидуального, тогда как граница этой свободы всегда пролегает через априорные принципы самоорганизации общества. Нет свободы вне социума, свобода без границ есть чистая абстракция. Именно поэтому правильно оформленная граница между бытием личности и бытием социума (например, посредством принципа ответственности Йонаса) есть

>>>134>>>

результат стабильности такого совместного «бытия», а границы легитимации права связаны, прежде всего, с ним.

В таком аспекте мир природный можно назвать царством несвободы, ведь свобода без мышления и ее осознания предстает как парадокс этого царства, расположенный вне трансцендентной (относительно природы) области. Раскрытие этой тайны бытия социума привело к тому, что во второй половине XX в. этика начинает вытеснять саму метафизику и превращается в ту первооснову, без которой попросту невозможно бытия мыслящего. Свобода - коррелят мышления (и только поэтому бытия социума).

Именно взаимодействие мира абсолютной несвободы (природного мира) и свободы (мира социального) и составляет наиболее драматическую ситуацию в истории мышления. Первый мир определяется фактами и доказательствами, второй - знанием и консенсусом. В свою очередь, и мир свободы, неограниченный в силу «абсолютности мышления», размечается посредством самоцелевых норм и всегда ориентирован интенционально на человека. Внеинтенциональных правовых норм и принципов не существует. Любой закон строго ориентирован на определенные группы людей. Этот вывод напрашивался еще у Гуссерля в «Кризисе европейских наук...». Таким образом, есть жесткая ориентация свободы, направленная на определенные группы людей. Вез такой ориентации происходит простое вырождение свободного мира в несвободный (неориентированный социально) природный мир. Человек свободен, пока мыслит - недаром коммуникативные философы жестко регламентируют (легитимируют) всякий дискурс и коммуникативное действие социальными нормами, связанными с аргу-ментативностью. Сообщество должно быть аргументирующим (то есть мыслящим). Такая регламентирующая норма бытия людей обусловливает, с одной стороны, степень свободы (мысли и действуй так, чтобы не нарушать выработанные совместно этические принципы), а с другой - степень несвободы (ведь свободен, пока аргументируешь этические принципы). Мир свободы и есть мир формализованных представлений (о самой свободе), то есть мир знаний или жизненный мир. При этом сама свобода как раз пролегает по границе мира знания и материального мира. А так как человек в мире своих свобод связан с системой знаний и, следовательно, сущностным оформлением мира, то именно легитимация этих «сущностей» задает эйдетический идеал поведения человека, который и манифестирует идеал (границы) свободы. Для поиска таких идеалов свободы Гуссерль использовал трансцендентальную редукцию, которая и позволяет создать в социальной плоскости сущностный идеал взаимоотношения людей (или этику), регламентирующий, в силу идеальности и свободы, и права человека. По этой же причине К.-О. Апель вынужден был ввести в коммуникативную схему «идеальное сообщество» (или модель свободы его граждан). Почти все социологи искусственно выводили за пределы своей теории представления о бытии; за общими свойствами социума терялись законы мышления и индивидуального бытия людей. И только там, где были попытки сочетать и то, и другое возникали наиболее интересные конструкции (интерсубъективность и жизненный мир Гуссерля, коммуникативная философия и т. п.).

>>>135>>>

Н. П. Осипова (Харків) Механізм аналізу соціальної ефективності права

Соціальну ефективність права можна визначити як міру цільових можливостей реального впливу права на характер і стан соціальних відносин та на їх зміни. Ключовими поняттями в цьому визначенні є «право», «міра» і «можливість». Під поняттям «право» в суспільній свідомості розуміється виправдана, обгрунтована свобода або можливість поведінки, що визнаються суспільством.

Міра відбиває єдність і взаємозалежність кількісного і якісного аспектів в процесі розвитку певних явищ. Завдяки якості дані явища відрізняються від інших, а кількість характеризує сукупність цих явищ, тобто тих, в яких втілені саме такі якісні характеристики.

Якщо виходити з європейської традиції підходу до сутності права, а значить, і до проблеми його ефективності, то методологічними засадами такого підходу є, по-перше, поняття волі особистості як абсолютного виразу права, а, по-друге, погляд на кожне правове явище як на прояв певної соціальної доцільності. Обидві ці засади фактично є двома характеристиками єдиного нерозривного явища - правової дії, спрямованої на певний соціальний результат. Щоб воля особистості могла стати реальністю, повинна існувати реальна сфера свободи особистості. Такою сферою є власність, тобто річ, що підкорена у своєму соціальному призначенні людській волі. З огляду на особистість справжнє значення власності полягає не стільки в здатності задовольняти якісь потреби, скільки в тому, що вона надає особистості соціального змісту. Більш того, за висловом Гегеля, лише «у власності особистість виступає як розум».

Право є соціальне ефективним лише тоді, коли воно здатне чинити дієвий опір неправу. До того ж не тільки тоді, коли неправова дія уже відбулася, а й на тому етапі, колі така можливість лише зароджується. Тому цілком слушним було б оцінювати, наприклад, ефективність правових актів з огляду і на те, виникнення і розвиток яких негативних соціальних процесів вони нейтралізували.

Проблему оцінки соціальної ефективності права слід вирішувати, починаючи з цілі як основоположного ключового поняття ефективності. Атрибутивною ознакою соціальної ефективності права, як уже зазначалось, є рівень реалізації прав людини і впливу цього рівня на стан соціальних відносин, до яких вона включена. Із цього випливає, що реалізацію прав людини, як суб'єкта соціальних відносин, можна вважати абсолютною оціночною метою права. Всі інші різновидності мети є похідними від неї або сходинками до її досягнення. Саме подібна мета надає соціального змісту будь-якому поняттю, пов'язаному з соціальною ефективністю права та його оцінкою. Таке цілеполягання, а також здатність визначити рівень досягнення цієї мети і лежать в основі оціночної природи соціальної ефективності права.

Проблемою, з вирішенням якої починається науковий підхід до аналізу і оцінки соціальної ефективності права, є проблема критеріїв ефективності. Під критеріями соціальної ефективності права розуміються такі ознаки правових дій, спираючись на які можна зробити оцінку і винести судження про стан та зміни тих соціальних відносин, що знаходилися

>>>136>>>

під впливом цих дій. Безпосереднім джерелом саме таких оціночних критеріїв соціальної ефективності е ті форми, через які виявляє себе соціальна ефективність права як соціальний феномен. До них слід віднести: вплив на правову соціалізацію тих членів суспільства або соціальних прошарків, на яких розраховані дані правові дії (особливо - на ціннісні мотиви поведінки людей в процесі правової комунікації, соціальні мотиви примусової необхідності правового спілкування), а також вплив на характер і ступінь розповсюдження не визначених, але діючих правових мотивів; рівень соціальної органічності правових принципів або правових дій з точки зору реалізації прав і свобод людини; економічність, тобто здатність забезпечити соціальну ефективність оптимально необхідними людськими, матеріальними, фінансовими ресурсами; соціальна доцільність, під якою розуміється здатність правового припису або правової дії забезпечити соціальну злагоду, сприяти зменшенню соціальної напруги, відкрити можливості подальшого розвитку соціальних відносин.

Після визначення критеріїв, за якими має здійснюватися підхід до соціальної ефективності права, наступним кроком оціночного підходу до соціальної ефективності права постає питання про показники ефективності. Під показниками соціальної ефективності права розуміються такі взаємозв'язки між соціальними явищами і процесами, які виступають як інструмент оцінки того стану конкретних соціальних відносин, який сформувався під впливом певних правових дій.

Найбільш доцільною формою показникових величин можуть бути соціальні наслідки функціонування права. Соціальні наслідки - це будь-які зміни соціального характеру, що відбуваються в суспільстві під впливом права.

Послідовність аналізу соціальної ефективності права в загальній формі має такий вигляд.

Перший етап: а) дослідження тих проблем, що визначили необхідність правових актів і дій; б) визначення соціальних адресатів правових дії; в) вибір і ранжування критеріїв ефективності.

Другий етап: а) вияв «дерева соціальних цілей» правової норми або дії, співвідношення цілей з соціальними і правовими цінностями; б) оцінка правових і соціальних можливостей реалізації кожної із складових частин «дерева цілей».

Третій етап: побудова стосовно досліджуваного випадку системи показників соціальної ефективності права на основі переведення кожного із узагальнених показників соціальної ефективності в більш конкретні.

Четвертий етап: а) збирання конкретної соціологічної інформації по кожному із визначених показників соціальної ефективності в їх конкретній трактовці; б) групування отриманих даних для характеристики соціальної ефективності права у відповідності з критеріями станів соціальної дійсності - вихідного (того, що був до прийняття правового припису), фактично існуючого в момент аналізу, бажаної.

П'ятий етап: а) аналіз і оцінка фактичного стану соціальної ефективності по кожному із її показників; б) порівняння фактичних наслідків з бажаними (що визначаються метою правового акту або правової дії) по кожному із показників ефективності.

>>>137>>>

Шостий етап: а) формулювання практичних висновків із наслідків аналізу щодо кожного з критеріїв ефективності; б) перевірка в разі потреби практичних висновків і рекомендацій за допомогою спеціальних експертиз або соціально-правового експерименту.

О.И.Помников (Луганск) Аристотель и современность: опыт размышления на тему справедливости

В практической философии, пожалуй, нет другой проблемы, которая бы так живо и остро обсуждалась, как проблема справедливости. В последней трети XX века эта проблема снова стала предметом напряженных научных дискуссий. В ходе развернувшейся полемики выяснилось, что господствующие сейчас в решении этой проблемы подходы нуждаются в пересмотре.

Начиная с XVI-XVII вв., в западноевропейской политической мысли доминировало представление о том, что политика является «...не воспитанием и практикой добродетелей, не реализацией идеи «хорошей»... жизни, а собственно технологией улаживания конфликтов, абстрагирующейся от ценностей и отказывающейся от поиска объективной истины» [1, с. 7]. Отсюда делался вывод, что справедливость, как моральная (внеполити-ческая) ценность, не может оказывать непосредственного влияния на сферу политики.

Однако события последних 150 лет отчетливо показали, что выдвинутый в разгар религиозных войн и сыгравший свою положительную роль в установлении гражданского мира и порядка тезис об индифферентности политики к нравственным и религиозным ценностям носит, по крайней мере, односторонний характер. Абсолютизация представления о ценностной индифферентности политики фактически открыла дорогу апологетике политического имморализма, снимающего не только вопрос о нравственных ограничениях в выборе политических технологий («Благие цели оправдывают средства»), но ставящего фактически вне нравственных оценок всю сферу политической деятельности, включая сюда и ее конечные цели.

На таящуюся в указанном тезисе опасность обращает внимание уже Ф. М. Достоевский. «Если Бога нет, значит все дозволено!» - восклицает его герой Кириллов, решивший свести счеты с Богом ценой собственного самоубийства. Трагический опыт человечества в XX веке подтвердил худшие опасения великого гуманиста и наглядно показал, что если из общественного сознания устраняется идея высшего - Божьего или нравственного - суда, то политикам, в конечном счете, дозволяется все, включая нацистские концлагеря и застенки ГУЛАГа.

Принципиально иную позицию в рассмотрении проблемы соотношения политики и морали (и в этом контексте - проблемы справедливости) занимает Аристотель.

В работах Аристотеля вопрос о независимости политики от морали попросту исключен, поскольку, по мнению великого Стагирита, различия между политической, нравственной и хозяйственной формами деятельности человека носят «превходящий» характер; по сути же, эти виды

>>>138>>>

деятельности органически связаны и представляют собой способы достижения высшего блага - идеала «счастливой и прекрасной жизни».

Достижение высшего блага (стремление к которому имманентно человеческой природе) невозможно вне общества, поскольку человек есть «существо политическое». Уже элементарное межличностное общение в рамках семьи и рода минимально необходимо для простого выживания индивида; активное же и свободное участие в политической жизни государства делает возможным полное и всестороннее раскрытие специфически человеческих способностей, обусловленных его природой, с торжеством которых и связывает Аристотель представление о «счастливой и прекрасной» («блаженной») жизни.

Однако, для того, чтобы идеал мог быть достигнут, в реальной жизни необходимо обеспечить в отношениях между людьми принципы равенства и справедливости. «Общественная жизнь держится справедливостью» [2, с. 326].

Справедливость выступает необходимым условием достижения блага как для отдельного человека (порочный человек не может быть в полной мере счастлив), так и для общества в целом.

Аристотель рассматривает справедливость в трех основных аспектах:

а) справедливость как индивидуальная добродетель - в узком смысле (она имеет место тогда, когда человек добровольно, сознательно и по свободному выбору совершает справедливые поступки: возвращает долги, соблюдает клятвы, при разделе каких-либо благ действует не заинтересовано и объективно и т.д.);

б) справедливость как индивидуальная добродетель - в широком смысле (она требует соблюдения законов, обычаев, всех нравственных обязанностей вообще; этот вид справедливости философ называет часто «полной» или «совершенной добродетелью», поскольку она вбирает в себя все другие этические добродетели);

в) справедливость как добродетель законов и государственных устройств (применяя современную терминологию, можно сказать, что Аристотель использует справедливость как принцип легитимации права и политической власти. В этом плане он различает справедливость «природную» и «установленную законом», причем первую ставит выше последней).

Реальное многообразие проявления справедливости отмеченными видами не исчерпывается. Справедливость может приобретать самые различные формы в случаях своего конкретного применения, что обуславливается свойствами как объекта, на который она направлена, так и ее субъекта. Однако существуют признаки, общие для всех без исключения видов справедливости:

1)  справедливость обязательно предполагает наличие другого человека (или других лиц), в отношении которого (которых) она применяется;

2) справедливость действия или суждения требует незаинтересованности и беспристрастности субъекта;

3)  справедливость в основе своей есть равенство (прямое или пропорциональное).

Выводы, которые делает Аристотель относительно социальной роли справедливости, в обобщенном виде можно представить в следующих тезисах:

- справедливость выступает фундаментальной основой человеческого общежития, и ее сохранение есть одна из главных задач политики;

>>>139>>>

-   в реальности позитивные законы и формы государственного устройства могут очень далеко отстоять от представлений тех или иных людей о справедливости; однако легитимны только те из них, которые воплощают в себе принципы всеобщей, «естественной» справедливости;

- нет единой и вечной для всех народов и эпох справедливости: она изменяется согласно задачам и потребностям человеческой жизни;

-  ценность справедливости высока, однако она не выше ценности самого человека; справедливость - лишь средство достижения гармонии жизни и полноты человеческого счастья.

Данные выводы позволяют перебросить мост от прошлого к современности - к идеям крупнейших представителей гуманистической философии XX века: А. Швейцера, Н. Бердяеева, И. Ильина и др.

«Справедливость, - писал И. А. Ильин, - есть существенное и драгоценное начало в жизни народа. Но она не есть ни высшая, ни последняя ценность духа» [3, с. 3].

Сам Аристотель выше справедливости ценил дружбу.

Список литературы:

1. Капустин Б.Г. Мораль и политика в западноевропейской политической философии // От абсолюта свободы к романтике равенства (Из истории политической философии). - М., 1994. 2. Аристотель. Сочинения в 4-х т. - М., 1983. - Т. 4. 3. Ильин И.А. О справедливости земной // Первое сентября. - 1994. -№50.

В.В.Рябокляч (Полтава) До визначення правового відчуження

Прогнозуючи тенденції соціального розвитку, філософи, соціологи доходять до висновку про посилення у майбутньому феномену відчуження. Відчуження безпосередньо пов'язане з працею людини і виникає як протиставлення людині речей, які вона виробила, та виникнення явища віддаленості до інших людей. Виникає питання щодо правомірності виділення саме правового відчуження та наскільки доцільно вести мову про посилення відчуження у правовій сфері.

Правові відносини регулюють, окрім іншого, сферу праці і самі є сферою праці значної кількості людей, а отже, вони також можуть розглядатись як такі, що охоплені відчуженням. У правовій сфері її працівник, дотримуючись вимог закону, втрачає безпосередність стосунків з іншими людьми, стосунки опосередковуються буквою закону. Сам працівник замість власної сили, волі, бажань набуває силу, волю, бажання правових норм, закону. Це приводить до того, що для інших людей, (і для самого себе) правові норми, акти набувають характеру невідворотності,,дс^силля, перед ними людина почувається безсилою, відстороненою, що є виразом відчуження. Спроби обійти закон (втеча, ігнорування, пошук можливостей підкупу тощо) є тим же виразом відчуження. Тобто, правові відносини, віддаляючись від людини, розглядаються як якесь явище, що стоїть над людиною, протестоїть їй, певною мірою загрожує.

Навіть побіжний погляд на історичний шлях розвитку суспільства дає підставу для твердження про існування періодів досить значних відхилень від дотримання правових відносин і відносно спокійних періодів дотримання усталених правових норм. Тобто відчуження у правовій сфері може по-

>>>140>>>

силюватись або ж послаблюватись, що залежить від комплексу соціальних чинників, у основі яких - відносини у сфері праці. У відповідності з прогнозом, спробуємо припустити, що відчуження у майбутньому буде посилюватись і у правових відносинах, тобто значна частина населення в тій чи іншій мірі буде ігнорувати правові норми, порушиться межа довіри до букви закону. Думається, що подібні правові відносини приречені на відмирання, але цей процес може бути як короткотерміновим («насильницький» шлях ліквідування явища), так і довготривалим - поки явище повністю не вичерпає всі можливості («природний» шлях відживання).

«Насильницький» шлях відмирання не означає обов'язковість соціальних потрясінь. Це можуть бути радікальні зміни законодавчої бази, які супроводжуються посиленням виконавчої дисципліни, кадровими змінами, жорстким контролем за обов'язковим виконанням правових норм у всіх соціальних сферах та ін. Для досягнення подібного завдання необхідно позбавитись хоча б від найбільш значних перешкод-чинників розвитку традиційного суспільства: соціально-класового розмежування, яке втратило жорсткий характер, але залишилось як сильне і поширене явище (номенклатурні працівники, безконтрольність і безповідальність влади); жорстка прив'язка до певного місця проживання - прописка, яка є анахронізмом і в економічному розвитку суперечить одній із вимог ринкових відносин - вільній міграції робочої сили, а у реалізації правових відносин дає можливість існуванню бюрократично-поліцейському контролю, свавіллю влади; - звернення до технічної забезпеченності постіндустріального суспільства, яка демонструє не лише формальну (комп'ютерна фіксація, заміна паспортів мікрочіпами, реєстрація сітчатки ока тощо), але й суттєву відмінність правових відносин (можливість вільного пересування у межах країн Євросоюзу, працевлаштування, постійна потреба у обміні фахівцями тощо). Зважаючи на територіальну близкість цих країн, можна припустити, що «насильницький» шлях переборення застарілих правових відносин має і аспект зовнішнього впливу, адже зацікавленість у мирній Европі країни Евросоюзу будуть реалізувати як спробу підштовхнути керівництво України до більш рішучих дій у встановленні правопорядку, боротьбі із злочинністю. Ці спроби вже набули наочного характеру, наприклад, у рішенні відміни смертної кари, причому була проігнорована думка населення, яке було проти подібного рішення. З нашої точки зору це привело до посилення правового відчуження - закон, влада продемонстрували безпорадність людей, їх відстороненність від правових відносин. Тому подібний вплив не зможе перебороти відчуження, потрібне звернення до внутрішніх чинників, у першу чергу - до відносин у сфері праці. Як не парадоксально, але «природний» шлях відмирання більше можливий у суспільному розвитку, тобто явище правового відчудження набиратиме певної ваги, у той же час транеформуючись у нові формоутворення (у галузях - технічні, комп'ютерні, екологічні). Посиленню правового відчуження сприятиме і індивідуалізація людини, що є умовою запровод-ження комп'ютерних технологій.

>>>141>>>

Л. А. Сухих (Харьков) Правовые нормы и правовая защищенность

Правовой порядок в обществе составляет необходимый и обязательный элемент его жизнедеятельности, посредством которого уничтожаются социальный хаос и анархия и закрепляется его стремление к справедливости, присущее любому народу. Правовые нормы начинают действовать в обществе только в определенных условиях, когда они четко сформулированы, выражены в некотором законе и когда в самом обществе назрела реальная потребность в их восприятии. Общество получает право на то, чтобы закрепить и утвердить некоторые законы, в противном случае, когда такие условия не созданы, никакие законы и правовые нормы, даже будучи тиражированными, не могут быть восприняты, разве что внедрены насильно. В обществе наступает такой момент, когда правовые нормы становятся «плотью и кровью», образуют целое с внутренним миром человека, становятся неотъемлемой частью его существования. В гармоничном обществе, где существуют устоявшийся порядок жизни, сам правопорядок, законопослушание, столь же естественен, как сама жизнь.

Человек ощущает себя защищенным правом при условии, если правовые нормы состоялись и «работают». Ощущение защищенности правом возникает не сразу, оно различно в разных слоях общества в зависимости от их социального положения. Общественные слои и группы, различающиеся по своему положению в социальной иерархии, по степени обладания властью и материальными благами, по разному ощущают свою правовую защищенность. Правовые нормы закрепляют те права, что связаны с экономической и политической властью, они призваны защищать тех, кто у власти. Такой процесс правового обеспечения тех, кто у власти, так же обязателен, как и наличие власти в конкретных руках, у отдельной части общества. Проблема заключается в том, чтобы правовые нормы, отражая интересы части общества, могли бы стать обязательными для большинства.

Все социальные слои, от самых высших, до самых низших стремятся к правовой защищенности, различия заключаются в том, каким путем достигается такая защищенность. Если правовые нормы создаются высшими слоями общества и задача заключается в том, чтобы по мере возможности не ущемлять права других слоев, то для низших слоев общества правовые нормы выступают как форма принуждения. Неравенство, как природное, так и социальное, всегда было и будет, оно естественно, стремление к справедливости в обществе и правовая защищенность происходит из такого естественного различия.

Обычные человеческие ценности подлежат правовой регламентации. Человек чувствует себя субъектом права в том обществе, где его права подкреплены законом, защищающим право на жизнь, на труд, на свободу и т.д. В зависимости от уровня экономического развития общества, а так же от идеологических установок, которые имеют место в том или ином обществе, ощущение степени комфортности существования человека меняется. Только реальные правовые нормы дают человеку возможность иметь материальные средства, власть, свободу и т.д.

В современном украинском обществе нет ощущения правовой защищенности у обычного человека. Нация с богатой историей, с большими и интеллектуальными, и природными данными осознает необходимость

>>>142>>>

утверждения правовых норм в обществе, но сталкивается с невозможностью реализации правовых норм на практике. Элементарные человеческие права, которые составляют основу любого общества - право на труд, на достойный заработок, на нормальное жилье, на медицинское обслуживание и образование, возможность иметь здоровых детей, на свободу информации и т.д. - осуществляются с необычными трудностями. Объяснение этому находится в том, что последние десять лет страна переживает глубокие социальные потрясения. Подвергаются пересмотру правовые нормы, кризисное состояние общества затягивается и вынуждает граждан проявлять инициативу или приспосабливаться к новому правовому порядку. Однако, правовой кризис, отражающий период кризиса социального, не может длиться бесконечно долго, необходимо движение, конкретные шаги по построению новых правовых норм.

В современном мире есть государства со сложившимися социальными устоями, где правопорядок и правовые нормы не вызывают сомнений со стороны абсолютного большинства граждан, где право подкреплено экономикой, однако и в них не всегда комфортно и социально защищённо чувствует себя те, кто пребывает в такой стране. Причина разнообразия социальных и правовых норм и их силы действия связана не только с социальным расслоением внутри самого государства, но и с отношением к представителям другого государства, другой культуры. Чтобы почувствовать правовую и социальную защищенность необходимо понять и «впитать» нормы того или иного общества, невозможно их просто знать. Другой язык, другая культура, другие традиции, другие жизненные принципы и установки порождают иной правопорядок. Так общество, основанное на прагматических принципах, не может быть по своему правопорядку единообразно с обществом, где в основе менталитета нации лежит открытость, религиозность.

Таким образом, правые нормы и ощущение правовой защищенности произрастают на почве конкретной культуры и традиции. Построение правовых норм, которые бы гармонично были бы включены в сознание и поведение большинства граждан, процесс длительный, но неизбежный.

А. О. Червяцова (Харків) Легітимність державної влади: основні критерії

Державна влада повинна бути легітимною. Це твердження має силу аксіоми і є загальновизнаним. Однак, не буде зайвим визначити, який зміст вкладається в поняття легітимної державної влади і в чому полягає сама вимога (властивість) легітимності.

«Легітимність» походить від латинського «legitimus», що в буквальному перекладі означає «законний», «узаконений». Але це поняття, вміщуючи юридичні елементи, є не стільки правовим, скільки філософським.

Відразу визначимося: державна влада буде легітимною в тому випадку, якщо суспільна думка оцінює її як таку, що відповідає нормам соціальної справедливості. Звідси - підтримка з боку населення, його свідоме і добровільне підпорядкування державно-владним велінням, котрі сприймаються не тільки як законні, але й як необхідні, виправдані, обгрунтовані. В свою чергу, це надає державній владі усталеності та стабільності. Інакше

>>>143>>>

кажучи, легітимна державна влада - це така влада, яка з двох основ, що забезпечують авторитет держави - сили переконання і сили фізичного примусу, спирається, головним чином, на першу з них.

Може здатися, що вирішення питання про леґітимність державної влади не викликає яких-небудь суттєвих складнощів: якщо влада підтримується населенням і відповідає нормам соціальної справедливості, вона легітимна, якщо ні, властивість легїтимності відсутня. Дійсно, схема досить проста, але її застосування ускладнюється нестійкістю і невизначеністю критеріїв. Вкажемо хоча б на два таких моменти. По-перше, що таке «соціальна справедливість» і до чого зводиться зміст її норм? Те, що для однієї частини населення є правильним, в очах іншої може виглядати кричущим порушенням справедливості. Прикладів різного розуміння соціальної справедливості в рамках одного суспільства безліч. Отже, соціальна справедливість - поняття відносне. По-друге, що означає підтримка державної влади населенням? Яка частина суспільства повинна підтримувати державну владу, щоб забезпечить за ній властивість леґітимності, як ця підтримка повинна виявлятися і наскільки свідомою вона має бути?

Суспільні інтереси мінливі і різноманітні, вони можуть бути діаметрально протилежними. Держава не в змозі діяти так, щоб її рішення задовольняли всіх, причому однаковою мірою. Завжди знайдеться соціальна група, яка засудить державну політику, вважаючи, що її інтереси не були прийняті до уваги або, що ще гірше, були ущемлені. З огляду на цю обставину, говорять, що леґітимність державної влади забезпечується не підтримкою всіх, а підтримкою більшості. Тут необхідно зробити одне істотне застереження: леґітимність виключена там, де допускається нічим не обмежена влада більшості. У цьому випадку панування більшості є водночас пануванням всупереч меншості. Якщо дев'яносто дев'ять, порушуючи принципи права, примушують до чого-небудь одного, відбувається не менше порушення справедливості, ніж тоді, коли один примушує дев'яносто дев'ять. Суспільство вільних, яке засноване на рабстві хоча б однієї людини, з точки зору абсолютної моралі, так само несправедливе, як і підпорядкування багатьох деспотії одного. Якщо порушуються права більшості або меншості, характер порушення від цього не змінюється, і в тому, і в другому випадку шкоди зазнають права особистості [1, с. 150]. Отже, державна влада, для того, щоб бути легітимною, має забезпечити захист прав і інтересів меншості, навіть незважаючи на те, що остання знаходиться в опозиції.

Далі, що представляє собою більшість? Це може бути або дійсно більш численна частина суспільства, або нечисленна, проте діяльніша. В останньому випадку вона вміщує тих небагатьох, котрим вдалося примусити інших визнати їх за більшість [2, с. 11-12]. Отже, більшість може бути «активною» або «пасивною». Для активної більшості необхідно, щоб кожний із тих, хто її складає, дійшов певного висновку про існуючу державну владу самостійно, у ході зрілих міркувань. Але така більшість зустрічається вкрай рідко. Соціологи стверджують, що люди, дев'ятнадцять із двадцятьох, охоче засвоюють ті думки стосовно державних і суспільних справ, які їм частіше усього доводиться чути або які висловлюються голосніше усіх. «Багато хто приєднуються до тієї або іншої думки лише тому, що вона штучно зв»язується з якою-небудь розповсюдженою фразою або загальним місцем, котрі прийняті за аксіому. Пояснення цьому

>>>144>>>

явищу слід шукати...у розумовій ліні, прагненні уникнути всякої інтелектуальної роботи...» [З, с. 96-98]. Отже, недивно, що підтримка державної влади має скоріше пасивний, ніж активний характер. Частіше усього це не стільки явне схвалення, скільки відсутність рішучого протесту.

Але арифметична більшість, «активна» або «пасивна», не завжди може бути основою дійсно легітимної державної влади. Як відомо, фашистський режим спирався на підтримку більшості, але це ще не означає його легітимності. Легітимність означає, що державна влада, її методи й цілі відповідають загальнолюдським цінностям.

Таким чином, легітимною можна визнати державну владу, яка підтримується більшістю населення і забезпечує дотримання прав і інтересів меншості, при цьому в основі державного управління лежать демократичні принципи.

Список літератури:

1. Новгородцев П.И. Введение в философию права: Кризис современного правосознания. - М., 1996. С. 150. 2. Милль Д.С. О свободе. М., 1991. 3. Гольцендорф Ф. Роль общественного мнения в государственной жизни. СПб., 1991.

И. В. Я ценко (Харьков) Договор как основа правопорядка

Системный кризис, который охватил наше общество, характеризуется состоянием правовой и нравственной аномии. Действия, требующие осуждения, а иногда и наказания, столь часто оправдываются успехом, что граница между дозволенным и запретным, справедливым и несправедливым становится неустойчивой и иногда может перемещаться индивидами почти произвольно. Именно с этим состоянием связаны непрерывно возрождающиеся конфликты и беспорядки. Постепенно мы можем прийти к тому, что отношения в обществе будут регулироваться физическим законом силы, а не более высокими законами нравственности и права.

Такое положение противоречит самой цели существования общества, которая состоит в уничтожении или, по крайней мере, ослаблении конфликтов между людьми. Человек может чувствовать себя свободным только в той мере, в которой другой удерживается от того, чтобы воспользоваться своим физическим, экономическим или каким-либо иным превосходством для порабощения моей свободы, и только социальный образец может воспрепятствовать этому злоупотреблению силой. Необходима сложная регламентация для того, чтобы обеспечить индивидам экономическую независимость без которой их свобода лишь номинальна.

Как отмечает Д. Ролз в работе «Теория справедливости»: «государство демократии и частной собственности ... гарантирует широкое распределение прав собственности на средства производства и человеческий капитал (способности, развитые в результате образования, и обучение навыкам) в условиях равных основных свобод и честного равенства возможностей. Идея состоит не просто в том, чтобы помогать тем, кто теряет из-за случайностей или несчастий, но чтобы поставить всех граждан в положение, в котором они сами могли бы управлять своими собственными делами и принимать участие в социальной кооперации» [2, с. 11].

>>>145>>>

Целостность общества, социальная солидарность основывается на самопроизвольном согласии индивидуальных интересов, согласии, естественным выражением которого являются договоры.

Можно допустить, что общество представляет собой систему свободно заключенных соглашений, из которых вытекают взаимные права и обязанности. Как отмечает В. А. Ядов, разрушение идентификационных побуждений в период острых кризисов и стойкое доминирование самосохранитель-ных, защитных идентичностей с семьей и ближайшим окружением объясняется потерей доверия к социально-системной устойчивости и ведет к стремлению формировать собственные локальные микросистемы сравнительно стабильных взаимосвязей, которые обеспечивают потребность включения в социум, но теперь уже суженный до узкого круга «своих», с кем индивид пребывает в ощутимых межличностных отношениях. По сути, речь идет о ситуации осознания личностью своего собственного интереса в условиях неопределенности интереса общественного [3, с. 163]. В таких социальных условиях, роль межличностного соглашения, которым является договор, в регулировании общественных отношений возрастает.

Люди соединяются договором потому, что вследствие разделения труда, сложного или простого, они нуждаются друг в друге. Но для гармонической кооперации недостаточно, чтобы они вступали в отношения, или даже чтобы они чувствовали состояние взаимной зависимости, в котором они находятся. Нужно, чтобы права и обязанности каждого были определены не только с учетом ситуации, как она представляется в момент заключения договора, но и с учетом обстоятельств, которые могут случиться и изменить ее. Иначе в любой момент могли бы возникать новые конфликты и разногласия. Состояние взаимной зависимости делает интересы солидарными, но не смешивает их; оно сохраняет их раздельными и соперничающими. Каждый из участников договора, имея нужду в другом, старается получить с наименьшими издержками то, в чем нуждается, т.е. приобрести как можно больше прав в обмен на возможно меньшее количество обязанностей. Эмиль Дюркгейм отмечал: «...первоначальный поступок - всегда договорного характера; но он имеет даже непосредственные следствия, которые более или менее выходят за рамки договора. Мы кооперируемся потому, что мы этого хотели, но наша добровольная кооперация создает нам обязанности, которых мы не хотели» [1, с. 222].

Тут и выступает договорное право, определяющее юридические последствия наших поступков, последствия, которые мы не определили. Оно резюмирует многочисленные и разнообразные опыты, которые мы не можем предвидеть индивидуально, и выступает фундаментальной правовой нормой. Договорное право оказывает на нас крайне важное регулирующее действие, так как оно определяет заранее то, что мы должны делать и чего можем требовать.

Итак, договор не самодостаточное явление; он возможен только благодаря регламентации его, имеющей социальное происхождение. Он предполагает такую регламентацию, во-первых, потому, что функция его состоит не столько в том, чтобы применять к частным случаям установленные заранее общие правила; во-вторых, потому, что он имеет силу связывать только в известных условиях, которые необходимо опре-

>>>146>>>

делить. Если в принципе общество придает ему принудительную силу, то потому что согласия частных воль достаточно для обеспечения (с указанными исключениями) гармонического сотрудничества социальных диффузных функций. Но если он идет против своей цели, если может нарушать правильное функционирование органов, если он несправедлив, то необходимо, чтобы он был лишен всякой социальной ценности и авторитета. Роль обшества, таким образом, не сводится к пассивному исполнению договоров; она состоит в том, чтобы определить, при каких обстоятельствах они исполнимы, и если нужно, восстановить их в нужной форме.

Список литературы:

1. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. - М., 1996. 2. Роле. Дж. Теория справедливости. - Новосибирск, 1995. 3. Ядов В.А. Социальные и социально-психологические механизмы формирования социальной идентичности личности. // Мир России. - 1995.

>>>147>>>