Годы

Каналы наркотиков

Наркокурьеры, гражданство, число

1994

1

Колумбии - 1 0:1

1995

5

Нигерии - 3; Ирана - 1 0:4

1996

3

Израиля - 1; Молдовы - 2; России - 2; Украины - 1 1:5

1997

13

Словакии - 1; Колумбии - 3; России - 1; Грузии - 1; Узбекистана - 1; Индии - 1; Украины - 11 11:8

1998

25

Чехии - 1;Чечни - 1; Таджикистан - 1; Литвы - 2; Латвии - 1; Цыгане - 1; России - 2; Туркменистана - 1; Украины - 21 21:10

1999

31

Молдовы -1; Азербайджана - 1; Пакистана - 3; Таджикистана - 1; России - 9; Украины - 16; Узбекистана - 2; Афганистана - 2; Ливана - 1; Литвы - 1; Ирана - 1 16:19

В течении 1994-1996 гг. тяжелые наркотики в Украину ввозятся только иностранцами, а с 1997 г. начинают формироваться интернациональные преступные группы с обслуживанием каналов поставок коренными жителями Украины. Интересно также отметить и факт отсутствия среди наркокурьеров цыган. В то время как на местах они являются активными распространителями наркотиков. Этот вопрос нужно изучать. Не сложился ли в Украине «средний класс» наркоторговцев из представителей этой замкнутой этнической группы?

Анализ существующих данных свидетельствует о тенденции увеличения на порядок поступления героина из стран Центральной Азии, прекурсоров и психотропных препаратов из Румынии, Молдовы, Индии, Болгарии, психодиликов из Западной Европы через Литву.

Нужен мониторинг рынка наркотиков. В частности, изучение рекламных продуктов. Следует отметить, что на этом рынке работают высоко-

>>>188>>>

интеллектуальные профессионалы. Не случайно мы говорим о наркофилософии. Анализ интернетовских сайтов дает потрясающий материал, как для оперативной работы, так и для построения прогнозных сценариев наркоситуации.

Скажем, попав на сайт диссоциативы, можно получить рекламу эффектов от приема препаратов фенциклидинового ряда. В сайте high. Ru/ datura/ trip идет обмен впечатлениями от приема Datura Innoxia (Дурман) в студенческом лагере в Крыму. И все это на фоне модных философствований Кастанеды. В электронном виде можно получить рекламу грибов, содержащих псилоцибин, наркотик-аналог ЛСД. В соседнем сайте Вам предлагают организовать группу для Отдыха (Ленинградская область) и сбора этих грибов. Вам обещают комфортный домик, специалиста по приготовлению грибов и широкую гамму галлюцинаций. Интересен финал информации: «Человек, сделавший группу, будет жить у нас бесплатно. Если сам не хочет ехать, мы готовы выплатить компенсацию». Очень интересны источники, распространяющие информацию о технике и специфике выращивания конопли, простейшей «кухонной» технологии производства ЛСД, нерватина и т.д. Наркоинформация, появляющаяся в Интернете, требует пристального изучения. Летом 1999 года в Лужском районе Ленинградской области в палаточном лагере собралось свыше 600 любителей грибов-галюциногенов. О месте сбора узнали из Интернета. Сборище было многонациональным. Внушительно представлена была и Украина. Приехали также туристы из США, Голландии, Германии и Австрии. Фактически это было сборище наркоманов и наркодилеров. Конечно, лагерь по решению санитарного врача закрыли. Обнаруженные в лагере наркотики дали основание на возбуждение уголовных дел. Вместе с тем, возможности «этого случая», а он повторяется уже 4-й год, для борьбы с незаконным оборотом наркотиков не использованы. Не поступила информация в Украину о ее гражданах, участвовавших в этих сборах.

Работая над прогнозными вариантами сценариев наркоситуации в Украине, приграничные области могут дать интереснейший материал на основе лингвистического анализа коммуникативных связей в корпоративных наркогруппах. В совокупности можно ставить вопрос об интегрированном подходе к проблеме борьбы с наркоманией в Украине, где доминирующая роль должна быть отведена пограничным регионам.

Говоря о ресурсной поддержке Национальной безопасности, мы выделили в ней такой элемент, как кадровое обеспечение борьбы с незаконным оборотом наркотиков. Созданные в Украине специализированные подразделения борьбы с незаконным оборотом наркотиков имеют достаточную кадровую подпитку специалистами, окончившими высшие учебные заведения МВД Украины. Проблема сегодня заключается в необходимости получения ими оптимальных профессиональных знаний и практических умений.

Возникает вопрос о том, какой при таком подходе должна быть подготовка современных специалистов в области правоотношения? Профессиональная (в узком смысле) подготовка не затрагивает личностных качеств, это было естественно необходимым в условиях господства тоталитаризма, но в открытом демократическом обществе востребован гражданин, а, следовательно, - личность. Еще Руссо подчеркивал, что

>>>189>>>

всякое общество предполагает наличие как принуждения - армии, полиции, милиции, так и морального порядка, готовности людей уважать друг друга и уважать нормы общественного закона. Только при наличии двух этих составляющих и их действия в обществе обеспечивается верховенство закона. Его неукоснительное исполнение. Следовательно, воспитание моральных качеств, соответствующих идеям демократического открытого общества, необходимо для всех граждан, а для работников правоохранительной системы -- особенно. Закон, преломляясь в личностном отношении, сливается с идеей справедливости, т.е. переходит в статус непосредственно значимых мотивов деятельности.

Помимо воспитания профессиональной морали не как корпоративной, а как гражданской, демократический правоохранительный подход ориентирует на важнейшую характеристику права - формальность. Еще Гегель в своей «Философии права» утверждал, что только формальность права обеспечивает его всеобщность. Также, кстати, формален нравственный императив Канта, четко связывающий максиму индивидуальной воли с принципом всеобщего законодательства. Эта традиция не принята в закрытых обществах, допускающих отступление от формальной всеобщности в пользу высшей справедливости, «пролетарской целесообразности», «интересов нации» и т.д.

Существенным компонентом профессиональной культуры, таким образом, становится логическая способность мышления, умение формулировать посылки и заключения из них. Правовое мышление нормативно, и поэтому современный специалист должен уметь мыслить в необходимой модальности, а не просто в соответствии с обстоятельствами.

Однако, формальное мышление является условием необходимым, но не достаточным в рамках динамичного открытого общества. Специалист обязан уметь самостоятельно оценивать и анализировать предложенные тезисы, критично относиться к аргументам в пользу различных точек зрения. Это плюральность современного мира сделала необходимым элементом высшего образования (а юридического - особенно) стандарты, названные в англоязычной традиции «critical thinking» (критическое мышление) .

Критическое мышление, в отличие от традиционной для юридического образования формальной логики, ориентирует на содержательную сторону мышления, вырабатывает навыки индивидуализированного отношения к информации.

Итак, мы видим, что подготовка современного специалиста в области правоохранительной деятельности связана с необходимостью опираться на соответствующие (гносеологические, морально-этические, логические) основания, без усвоения которых деятельность правоохранительной системы в условиях открытого общества вряд ли возможна.

Но было бы неверно упускать из поля зрения подготовки специалиста в области борьбы с незаконным оборотом наркотиков интегративные моменты. Приведенный выше анализ наркоситуации в Украине позволяет нам сделать вывод, что условием улучшения профессиональных качеств оперативных работников является углубленное усвоение ими знаний об:

- уголовной среде;

См. Например: Broune N., Keeley S. M. Asking the right quisteions. A guide to criminal thinking. Englewood, 1986. Подробный анализ в кн. Тягло А. В.

>>>190>>>

-  субкультуре субъектов незаконного оборота наркотиков;

-  конъюнктуре рынка;

-  особенностях механизма создания и функционирования предметных групп.

Интегрирования этих знаний в практические умения и навыки:

-  общения с людьми;

-  распознания личностных качеств дельцов и должностных лиц, могущих быть организаторами незаконного оборота наркотиков.

Список литературы.

1. Концепция (Основы государственной политики) национальной безопасности. // Голос Украины. №19. 4.02 1997. 2. Кургинян С. Политические и идеологические основы государственного строительства Р. XXI. 1994. 3. Обзор ситуации с незаконным оборотом наркотических средств и злоуптребление ними в России. По итогам 1998 г. М., 1993. 4. Справка Минздрава РФ. Ст. 4. 5. Караганов С. Аналитический доклад 1999. 6. Драган Г., Калачев Б. Наркомафия и наркобизнес. 1998. С. 77.

І. В. Банікевич (Харків) Проблеми правоохоронної діяльності у перехідному суспільстві

Майже одночасно після розвалу СРСР в 1993 році Ю. Г. Волков та В. С. Малицькии, запрошуючи філософів до дискусії «гуманізм та суспільство майбутнього», висловили свою думку про те, що в майбутньому суспільстві необхідно гуманістичні відношення розповсюджувати на його ідеологічну структуру, на духовне виробництво, на соціально-політичну, економічну, сімейно-побутову сферу, тобто на суспільство в цілому. Наслідком буде суспільство загальносоціального гуманізму, а не формально проголошені в маніфестах та лозунгах різних ідеологічних партій світу» [1, с. 51-56].

Незалежно від форми державного устрою в державах існували та й будуть існувати суспільні протиріччя. В. Куценко такі протиріччя називав суспільною проблемою, у вузькому смислі це «форма існування і виразу протиріччя між назріваючою необхідністю і недостатніми ще умовами, можливостями її реалізації» [2, с. 87-101].

Перший Президент України Л. Кравчук, говорячи про одне з таких протиріч, відмічає «враховуючи наші родимі традиції, характер. Ми ж виросли з більшовицького режиму, коли ні закон, ні Конституція не відігравали ніякої ролі - все вирішувала якась група людей чи політична фігура. З тих пір, по суті нічого не змінилося, Ми живемо у якомусь роздвоєнні: тіло тут, а голова ще в минулому. Ось протиріччя між головою і тілом - головне і виключень практично я не бачу» [3, с. 4]. І з цим висловленням можна погодитись.

Розглядаючи проблеми правоохоронної діяльності у перехідному суспільстві, хотілося б зупинитися лише на одній «гілці» - діяльності органів внутрішніх справ. Недосконалість правової бази та внутрішні проблеми нашої держави ускладнюють роботу правоохоронців і, як наслідок, полегшують «життя» правопорушників. Ось чому першочерговою задачею для держави, на мій розсуд, вважається необхідність прийняття нових законодавчих актів з урахуванням змін у суспільстві.

>>>191>>>

До другої складової частини проблем правоохоронної діяльності слід віднести підготовку людей до життя в сучасних умовах, мов би «вимальовувати образ нової людини». З цього приводу італійський філософ М. Аббаньяно писав: «Вимальовуванню образу, який індивід находить у самому собі, чи який інші виявляють у ньому, сприяє біологічна спадковість, культурна традиція, виховання, інституціональні структури, самі каузальні обставини. Але різна сила цих факторів і практично безмежна варіабельність їх комбінацій, а також протидія самого індивіда і викликані ним зворотні дії ведуть до того, що сам образ змінюється від одного випадку до іншого і стає невизначеним в тій чи іншій рисі, схожим на приблизний identikit» [4, с. 156].

В сучасних умовах потребує зміни і самого образу працівника органу внутрішніх справ, оскільки, як відмічав О. Бандурка «у середовищі органів внутрішніх справ поширюється західна масова культура з властивими їй елементами жорстокості, насильства, пропагандою вседозволеності, задоволення потреб будь-якою ціною, і це має вплив на поведінку й свідомість окремих працівників. Особовий склад органів внутрішніх справ не є якоюсь відірваною від суспільства елітою, тому негативні явища, які мають місце серед частини населення, притаманні, хоч і в меншій мірі, також працівникам органів внутрішніх справ, зокрема, такі як пияцтво, неетичність поведінки й грубість, пошук незаконних способів виживання й пристойного існування, зловживання» [5, с. 314].

Абсолютно добрих людей не буває, також і абсолютно злих. Недостатньо освічена, грамотна, невихована, духовно бідна людина частіше за все буває злою, ніж доброю. Ось чому перед державою стоїть задача по вихованню, підготовці громадян до життя в нових умовах.

Керівництвом МВС України вживаються заходи щодо суттєвих змін в підборі, розстановці, вихованні, навчанні особового складу і аж до зміни самої структури МВС.

Список літератури:

1. Див.: «Социологические исследования». 1993, №5. 2. Див.: «Диалектика объективного и субъективного в историческом процессе и социальном познании людей». Л., «Наука», 1986. 3. Див.: «Факти», №136, від 28 липня 2000 p. 4. Аббаньяно, Никола. Антропологическая проблема морали//Философские науки. 1991, №11. 5. Див. Бандурка О. М. «Управління в органах внутрішніх справ України» X., 1998.

І. В. Венедіктова (Харків) Упорядкування відносин власності в перехідному суспільстві

Головне місце в економічних відносинах посідає власність. Можна припустити, що відносини власності існували ще за часів раннього розвитку людського суспільства, коли людина почала займатися полюванням, риболовлею та виробництвом знарядь праці. Тоді «усвідомлення «ця річ моя» виникає тут просто і психологічно неминуче» [1, с. 332]. Як економічна категорія, власність характеризується привласненням особою або групою осіб матеріальних благ, які створені природою чи людиною в процесі виробництва. Суспільні відносини, що виникають з приводу власності, виділяють з певної групи людей тих, хто ставиться до речей як до своїх (власників). А решта має ставитися до них як до чужих та утримуватися від

>>>192>>>

посягання на них (це невласники) [2, с. 263]. Власність - це ядро економічних відносин, які в свою чергу є базисом суспільних відносин. Ще у XVIII столітті Дж. Локк назвав право власності природним невід'ємним правом на рівні з правами на життя і свободу. А пізніше К. Маркс зформулював ідею «загальної приватної власності», центром якої було не знищення приватної власності, як цю ідею розтлумачили комуністи, а існування «громади як загального-капіталіста». Можливо, в данному'випадку розумілася конструкція, яку зараз ми називаємо колективною власністю. Таким чином, власність може бути і приватною, і колективною, і державною, і виступати в будь-якій іншій формі, яка не протирічить закону. І ця різноманітність норм потребує чіткого врегулювання. Міра, яку встановлює влада в цьому процесі, і є показником політичного режиму в державі (чи то тоталітаризм, коли влада находиться в руках однієї людини чи групи осіб (партії), чи «демократичний» хаос). Але тим чи іншим шляхом держава намагається упорядочите ці відносини.

В перехідних суспільствах ситуація погіршується нездатністю політичною правління запровадити життєздатні механізми врегулювання відносин власності, коли зашивається одна «правова діра», а поруч з нею відкривається інша. І в цьому випадку доречніше не штопати стару ковдру, а придбати нову. Модель перехідного періоду і різниться тим, що у суспільства є вибір з різних можливих варіантів найбільш ефективного, який дозволяє швидко і результативно перейти в нову якість, обходячи стороною безглузду руйнацію і «шокові експерименти над смертельно хворим механізмом» (І. Лукінов).

Вчені намагаються розробити стратегії виходу перехідного суспільства із статусу перехідного:

1.  Змінити політичний курс.

2.  Послідовно здійснити ефективні ринкові реформи.

3.  Провести приватизацію і реконструкцію збиткових державних підприємств.

Як бачимо, власність потребує реформування в перехідних суспільствах на рівні з такими стовпами держави, як політика і економіка, хоча, звичайно, не можна їх порівнювати і ставити в один ряд.

В Україні Конституція гарантує людині право на власність: право володіти, користуватися чи розпоряджатися своїм майном (ст. 41) [3]. Правова регламентація власності та дій, пов'язаних з нею, визначена Законом України «Про власність», який тлумачить право власності, як врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном; вказує на те, що власник на свій розсуд володіє, користується та розпоряджається належним йому майном, а також має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону [4]. Закон надає власникові широкі повноваження, що обмежені тільки рамками закону, по використанню тріади правосилля відносно належного йому майна. Швидкими темпами провелась частина приватизації і є подальший курс на її проведення. Вводяться нові правові інститути для більш ефективного управління власністю, як-то: інститут довірчого управління майна, агентський договір і т.д.

Тенденції розвитку відносин власності в перехідних суспільствах (в наш час це держави Центральної і Східної Європи, Південно-Східна Азія, Китай, В'єтнам і т.д.) полягають в тому, що стабільність в державі

>>>193>>>

настає тоді, коли держава е своєрідним арбітром у відносинах власності, враховуючи в своїй політиці і інтереси держави, і найбільшого кола осіб, і інтереси окремого індивіда.

Список літератури:

1. Покровский И. А. История римского права. Петроград, 1915. 2. Гражданское право Украины / Под ред. проф. А. А.Пушкина, доц. В. М.Самойленко. - Харьков: «Основа». - 1996. 4.1. 3. Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 26 червня 1996 року. 4. Ст. 2, ст.4 Закон України «Про власність» від 07.02.1991року // Закони України. - Т.1. - Київ: Верховна Рада України, Інститут законодавства України. -1996.

В. І. Гадяцький (Харків) Практична філософія та філософський конформізм у ситуації неправового порядку

Є два види філософії, говорив, здається, Арістотель: критична і апологетична, щоправда, другий різновид - взагалі не філософія. Оскільки стихія філософії - пошук істини, критичне ставлення до дійсності, вона вступає в протиріччя з владою, схильною до ідеологічних міфів і примусу. Для філософії людина - об'єкт і суб'єкт пізнання, аргументованого переконання, для влади - маніпулювання, нав'язування. Перша виходить з загальнолюдських цінностей, для другої домінуючими є групові, класові або кланові інтереси.

З цього витікає конфлікт між філософом і владою, характерний для різних епох, а його особливості залежать від типу влади і особистості мислителя. Деспотична влада - від давних часів до тоталітарних режимів XX століття - доводила цей конфлікт до фізичного знищення філософів. Зенона за спротив тирану було стовчено у ступі, Мора стратили за відмову присягнути на вірність королю, Бруно спалили на вогнищі, сотні радянських філософів знищили в таборах. Вигнання, ізоляція, заборона книг - звичайні методи в арсеналі тих, хто боїться вільної думки і сміливого слова. «Нема для держави більшого блага, ніж мати справжніх філософів». Це - Декарт. А ось афоризм царського чиновника, що наказав закрити філософський факультет: «Польза от философии сомнительна, а вред - очевиден». На зміну яду, вогнищу, петлі, концтабору прийшла «каральна медицина» і, нарешті, - як фарс після трагедії, - ярлик «конфліктності» філософа у прагненні ізолювати його в умовах кланово-корпоративного неототалітаризму.

Групові одиниці теперішнього соціуму - своєрідні уламки тоталітарного суспільства, що зберігають, як дрібні куски магніту, основні властивості колишнього цілого, зокрема, нетерпимість до інакодумців, закритість, васальну залежність людини від начальника, неопатримоніалізм і клієнталізм. Колючий дріт, котрий був по периметру імперії, проданий колишніми наглядачами - тепер бізнесменами - як брухт, а незримий кордон перенесено всередину суспільства: кожна «фірма» на чолі з босом, відгородилась від «чужих » і від законів комерційною таємницею, клановою круговою порукою, доморощеними «поняттями», як ерзацем законів і моралі. Такі структури не сприймають критичного, практичного філософа, вони вважають його мало не диверсантом.

>>>194>>>

Але завжди були і придворні мислителі - не філософи, а, скоріше, жерці, ідеологи, «солдати партії», готові зробити з філософії служницю богослов'я, і поміркованіші конформісти - прихильники філософії як сфери пустослов'я. Звичайно, їм дискомфортно було бачити поруч з собою справжнього філософа. Стовпи казенного православ'я не стерпіли інакодумця Сковороду - вижили з колегіуму, а самі залишились підпирати систему. Коли на офіційному філософському олімпі сиділи мітіни, Флоренський був у таборі, Бердяев - у вигнанні. Де тепер одні і де інші? Перші забуті назавжди, другі належать вічності.

Кожна епоха ставить мислителя перед жорстким вибором: з ким бути - з владою чи з істиною, і «що я повинен робити?» /Кант/. Така ж вічна спокуса філософського конформізму: «Нічого не робити». І далі: ліміт на революції вичерпано, чим більше втручаєшся, тим гірше. Зручна позиція: і робити нічого не треба, і мудрецем себе відчуваєш. Якщо бути в цьому послідовним, треба наслідувати ортодоксальних буддійських монахів, котрі змітають зі стежки комах, аби на них не наступити. Але якщо серйозно, то навіть концепція Ганді вважає ненасильництво не пасивним спогляданням, а активним методом боротьби. Інша схованка філософського конформізму - втеча від проблем практичної філософії, що зачіпають фундаментальні світоглядні аспекти, як від «нефілософських ». До речі, представники інших суміжних наук можуть з таким же успіхом гнати їх від себе як чужі їм. В результаті найзлободенніші і в той же час вічні проблеми стають нічийними, а наука залишає собі псевдопроблеми.

Неодмінна риса справжнього філософа - здатність жити за своїми переконаннями. Таким був Сократ, таким був Сковорода. «Практичний філософ - наставник мудрості словом і ділом - є філософ у власному розумінні» /Кант/. Але жити за своїми переконаннями здатна лише людина з сильною волею /Арістотель/. Це - ключовий момент. Люди безвольні неспроможні жити за своїми переконаннями, за законами і справедливістю, а, отже, не є справжніми філософами. З них виходять зручні начальники і легкокеровані підлеглі, ідеологи і розносчики філософії, але не філософи. На трибуні і в тексті вони одні, а в житті інші. Трагічним прикладом мислителя, котрому не вдавалось жити у відповідності з власними ідеями був Сенека, і ця його риса була не останнім фактором у вихованні учня - майбутнього диктатора Неро-на - і в тому, що він врешті решт стратив свого вчителя, як і безліч інших людей. Ця ситуація показова і символічна: фальш виховує жорстокість, а та бумерангом повертається до свого «батька» і вбиває його. Такий собі «едипів комплекс». Крім волі філософ неможливий без сміливості думки і вчинку. Маю на увазі розкутість і нестандартність думки, здатність і потребу в оновленні своїх поглядів, готовність до перегляду звичного, до «безглуздих ідей» /Бор/. Найганебніше - відмова від пізнання істини /Гегель/. В той же час це сміливість у ставленні до влади і натовпу, здатність ризикувати у критичному ставленні до них, не боячись і конфлікту, якщо його неможливо уникнути без неприйнятних компромісів. Йдеться про «критику всього існуючого», котра «не боїться власних висновків і не відступає перед зіткненням з можновладцями» /Маркс/.

Сучасний філософ не може обійти того, що давнє питання «як жити?» і «що робити?» конкретизується у проблему: як жити, що робити в умовах

>>>195>>>

неототалітарного неправового порядку? Псевдофілософ пасує перед кланово-олігархічним молохом, нездатний протистояти злу в його модернізованих формах, підсвідоме відганяє від себе «кляті» дискомфортні проблеми про своє місце у світі і про дію у граничній ситуації, приймає тіньові правила гри і сприяє їх експансії. Всезагальна сила зла для нього - індульгенція від дотримання норм закону і моралі, беззаконня у верхах - дозвіл на свої неправові вчинки. Ясно, що це позиція несамостійної, внутрішньо невільної людини, наслідувача. «Якщо бога нема, то все дозволено», і - «якщо бога нема, то я - бог». Практичний філософ знає, що зло не існує без своєї протилежності і має силу належати до неї. Він прагне знайти своє місце у процесі подолання тоталітаризму не тільки словом і думкою допомагаючи людям звільнитись від байдужості і бездумності, - через пошук істини і практичну участь в удосконаленні суспільства. Він і сам прагне втручатись у соціально-політичні процеси на рівні не тільки духовному, а й інституційно-організаційному, бачачи недостатність суто культурницької дії, закладаючи основи громадянського суспільства.

Е. А. Гнатенко (Луганск) Понятие общественной опасности: философский и правовой подходы

Базовым для уголовного права является понятие «преступление», определение которого мы находим в статье 7 УК Украины. Преступление определяется как предусмотренное уголовным законом общественно опасное деяние. Иными словами, в этом определении содержатся по отдельности необходимые, а взятые вместе - достаточные условия, при которых данное деяние будет признано преступлением.

На практике первое условие (как более простое и операциональное) воспринимается как главное, по отношению к которому второе -• общественная опасность - рассматривается как второстепенное, разъясняющее. Этот же принцип зафиксирован в чеканной латинской формуле nullum crimen sine lege. Считается, что само включение деяния в уголовный закон («криминализация») уже свидетельствует об общественной опасности. Хотя в целом такой односторонней трактовке противоречит вторая часть той же седьмой статьи, сообщающая нам, что если первое из условий имеет место, а второе - нет («в силу малозначительности»), то деяние не может быть признано преступлением.

Если попытаться вернуть понятию «общественная опасность» реальную значимость, сделать его инструментом в руках судьи в процессе принятия решения о признании деяния преступным, то необходимо дать по возможности более чёткое определение общественной опасности.

Наполнить понятие общественной опасности разумным содержанием можно, обратившись к практической философии Канта. Кант не пользует-я напрямую понятием «общественная опасность», однако в своей статье О мнимом праве лгать из человеколюбия» рассуждает о том, что ложь всегда вредна кому-нибудь, если не отдельному лицу, то человечеству вообще, ибо она делает негодным к употреблению самый источник права, лантовский критерий прост: если мы мысленно генерализуем максиму поступка, и окажется, что такой генерализации мы не можем желать (при

>>>196>>>

этом разрушается общество, или, что то же самое, какие-то его институты; в случае лжи - правосудие), то такой поступок будет общественно опасным. Вспомним, что по Канту право отличается от морали не по содержанию норм, а по мотивам их соблюдения (для морали - уважение, для права - принуждение). Поэтому первичным является такой признак деяния, как общественная опасность, а предусмотренность уголовным законом занимает место исторически изменчивого и политически обусловленного предела санкционированного принуждения.

Собственно юридическое отношение к проблеме общественной опасности принципиально имеет сильную субъективную составляющую. Ведь если о преступном деянии никто не знает, то оно заведомо не представляет общественной опасности. С этим связан и такой фундаментальный институт современного права, как презумпция невиновности: если не доказано, что человек совершил преступление, то он de jure - не преступник, даже, если он его совершил de facto. Для характеристики этой ситуации можно взять одно из старых наблюдений над природой права. Например, Николай Иосифович Коржанский формулирует его так: «Собственно говоря, ещё ни одно общество не погибло от преступления, как такового, поэтому его опасность для общества вообще - условна».

Описанная выше философская (кантовская) парадигма позволяет несколько иначе взглянуть на те явления, которые обычно рассматриваются как лишь сопутствующие праву, второстепенные. В это смысле суд является, кроме всего прочего, ещё и механизмом эмпирической, а не только мысленной, генерализации поступка, прежде всего - через открытость судопроизводства. В западных странах эти механизмы привели к появлению целой «индустрии генерализации» - репортажи из зала суда стали разновидностью популярного телевизионного и газетного шоу; впрочем, аналогичные механизмы действовали и в таких непохожих правовых системах, кик сталинский Советский Союз (киноролики о «процессах вредителей») и Афинская демократия (где в суде могло заседать одновременно до пятисот человек и суд тоже был похож на умело срежиссированный спектакль со своими солистами и статистами).

Впрочем, в отечественной науке о праве доминирует скорее номинальное понимание общественной опасности. Как ещё можно понять определение, которое даёт уже упоминавшийся Н. И. Коржанский: «общественная опасность деяния - её направленность на определённый объект и причинение ему вреда...»

В. І. Горбань, О. В. Горбань (Полтава) Право і соціальні трансформації: проблема взаємозв'язку

Соціальні трансформації як моменти якісного оновлення і розвитку людського суспільства складають важливу закономірність всесвітньої історії. Україна на рубежі XX - XXI століть переживай саме такий історичний етап. Ця обставина обумовлює посилений науковий інтерес до різних аспектів загальнолюдського й українського досвіду соціальних трансформацій.

Однією з актуальних проблем цього досвіду є співвідношення соціальних трансформацій з правом, цінність якого набула значення голов-

>>>197>>>

ної (поряд з демократією) засади конституційного ладу сучасних розвинутих держав. Прагнення до побудови правової держави зафіксоване і в Конституції України 1996 р.

Світовий досвід розв'язання проблеми взаємозв'язку права і соціальних трансформацій демонструє два основних концептуальних підходи залежно від розуміння самого права. За одним із них, що розглядає право як недержавне автономне явище («природньоправова», «психологічна», «соціологічна» школи права) з підпорядкованою йому як допоміжний засіб державою, критерієм взаємозв'язку права і соціальних трансформацій є відповідність останніх позалюдським законам Природи, Бога, космічного Розуму. Відповідно, в рамках цього підходу людство розпочало з революційних методів епохи буржуазних трансформацій XVI-XIX століть в Європі та Америці і антиколоніальних трансформацій XX ст. в Азії та Африці.

Революції, зокрема, полягали в протиставленні природнього права людини позитивному державному праву феодальних монархій і метрополій, руйнуванні останнього і створенні натомість нового позитивного права на основі ліберальних стандартів природнього права.

В результаті набутого досвіду ліберальні революціонери-романтики поступово інтегрувалися зі своїми ошшентами-контрреволюціонерами консерваторами та позитивістами в усвідомленні загального висновку, що «революційне право» в соціальних трансформаціях надто дорого коштує, оскільки провокує громадянський хаос і багатократно збільшує порушення природніх прав людей. Таке усвідомлення породило теоретичні конструкції XIX століття в Європі про конституційне право як, по-перше, поєднання автономного природного права з правом позитивним, державним і, по-друге, конституційно-правовий механізм соціальних трансформацій. Механізм базувався на принципі правонаступництва і центральне місце в ньому посідала правова держава. Практика реалізації конституційно-правового механізму соціальних трансформацій розвинутими країнами світу в XX столітті виявила його значний гуманістичний потенціал, проте, тільки у власному елітному колі держав, що його застосовували.

Другий концептуальний підхід до проблеми взаємозв'язку права і соціальних трансформацій сформувався в надрах позитивістського пра-ворозуміння, відомого ще з вчення древньокитайських легістів. Суть концепції полягала в тому, що немає права без і поза держави, а є лише одне істинне право - державне, і воно тримається на її силі над людьми. Оскільки ж державна сила, як з'ясував марксизм, здебільшого зводила в закон вузькоегоїстичні, а не загальнонародні інтереси, остільки прово-ковані цією суперечністю різні форми народного спротиву неминуче вели до таких соціальних трансформацій - революцій, в яких право взагалі Ігнорувалося (в його позитивно-державницькому розумінні). Натомість висувалося право сильного. З висновку про насилля як основний інструмент і право в соціальних трансформаціях послідувала марксистська теоретична конструкція пролетарського класового насилля - права над буржуазним задля завоювання державної влади і використання її для такої соціальної трансформації, яка, зокрема, передбачала ліквідацію в перспективі самої держави і права, що уособлювали насилля над народом, та заміну її комуністичним співжиттям всесторонньо і гармонійно розвинутих людей.

>>>198>>>

Досвід реалізації марксистського механізму взаємозв'язку права і соціальних трансформацій зрештою виявив, що відношення до права як інструменту соціального насилля породило своєрідну силу «народної бюрократії», вузькоегоістичні інтереси якої звели нанівець комуністичний задум соціалістичних революцій - трансформацій.

Пострадянські країни, в тому числі Україна, нині звертаються до західного досвіду конституційно-правового механізму соціальних трансформацій в напрямку утвердження демократії і відповідальності держави перед людиною. Проте, ці локальні соціальні трансформації на рубежі ХХ-ХХІ століть накладаються на новітню світову соціальну трансформацію.

Глобалізація співжиття людства в усіх основних його сферах - економічній, соціальній, політичній і духовній - поставила до розгляду і розв'язання соціальну трансформацію у відносинах елітної групи країн «золотого мільярду» з усіма іншими країнами, за рахунок яких забезпечується «золоте» життя еліти. Однією з важливіших проблем наступної трансформації є її взаємозв'язок з правом в аспекті поєднання моделі конституційного права суверенних держав, що забезпечує лише національні інтереси, зі світовим (наднаціональним) правом. ООН, можливо, претендує на відповідну глобальній соціальній трансформації модель права. З нею конкурує інша модель в дусі пережитого людством досвіду - права сильного - в особі США, НАТО.

Вибір за людством. І Україні в цьому виборі також необхідно знайти свої місце.

О. Г. Даніл'ян (Харків) Формування правових механізмів розв'язання протиріч в перехідних суспільствах

Сучасні посттоталітарні країни, зокрема і Україна, переживають один із найдраматичніших періодів своєї історії. Цей період характеризується загостренням соціальних протиріч у всіх сферах життя суспільства, виникненням на їх основі різноманітних і надзвичайно гострих конфліктів: страйків, зіткнень на міжнаціональному ґрунті, міжрегіональних і міждержавних конфронтацій. Суспільству доводиться платити за загострення соціальних протиріч високу ціну: їх наслідком стали людські жертви, найгостріша економічна криза, політична нестабільність. Тому перехідні посттоталітарні суспільства об'єктивно зацікавлені у формуванні передумов для прискорення переходу до цивілізованих форм розв'язання протиріч, конфліктів, включенні їх до процесу саморегулювання і самофункціонування соціальної системи. Це надзвичайно складне завдання пов'язане, на думку автора, зі створенням правових механізмів розв'язання протиріч, які оптимально відповідають умовам перехідного суспільства.

Під механізмом розв'язання соціальних протиріч можна розуміти механізм раціоналізації дій суб'єктів соціальної системи в певній сфері за посередництвом законів, моральних, релігійних і культурних норм, правил, традицій, політичної і економічної доцільності. Механізм розв'язання протиріч у конкретній соціальній системі має складну, ієрархічну структуру, свої специфічні методи, прийоми і засоби в політичній, економічній, ідеологічній, правовій та інших підсистемах, тому правиль-

>>>199>>>

ніше говорити про сукупність тісно пов'язаних і взаємодіючих механізмів розв'язання (регулювання) протиріч в соціальній системі. Звідси виникає проблема модифікації механізму розв'язання протиріч.

Основними модифікаціями механізму розв'язання протиріч є політичні і правові інститути, мораль, релігія, культура, традиції, звичаї і т.ін. Щд час виконання своїх функцій, ці інститути взаємодіють, створюють своєрідну систему регуляторів, які дозволяють підтримувати суспільний порядок, соціальну згоду між суб'єктами суспільства, поєднувати їхні різноманітні інтереси і потреби.

Оскільки системи політичної влади (або політичні системи, режими) в сучасному суспільстві різноманітні (розрізняють демократичні системи, ліберальні, авторитарні, тоталітарні, перехідні та ін.), то логічно припустити, що кожній політичній системі притаманні свої специфічні механізми розв'язання протиріч, які опосередковуються ідеологічними настановами правлячої верстви, панівним способом виробництва, рівнем відкритості або закритості суспільства, характером соціальних зв'язків (пластичні або ригідні), рівнем легітимності режиму тощо.

Порівняння двох типів механізмів розв'язання соціальних протиріч - тоталітарного і демократичного - дозволяє зробити висновок про їхню несумісність, а отже, неможливість швидкого переходу від одного типу до іншого. Тому особливості формування механізмів розв'язання протиріч в перехідних системах пов'язуються, перш за все, з труднощами перетворення деструктивних механізмів, притаманних тоталітаризму в правові, консенсусні механізми, які переважають у демократичному суспільстві, а також із браком досвіду, культури розв'язання конфліктів у перехідному суспільстві, відсутністю в ньому легітимних технологій розв'язання багатьох протиріч. Тут, під правовими механізмами розв'язання протиріч, розуміються механізми розв'язання протиріч, які функціонують на основі типових угод, законів, статутів та ін.

У той же час проблема створення правових механізмів розв'язання протиріч і конфліктів стоїть в перехідних суспільствах найбільш гостро. Старі норми і правила врегулювання конфліктів вже втратили свою легітимність, а нові ще не встановилися, не стали стереотипними. Тому будь-які дії влади з розв'язання гострих соціальних протиріч, як правило, зустрічають у суспільстві різку критику. Наприклад, незастосування вищої міри кримінального покарання проти вбивць і насильників розцінюється в суспільстві як м'якотілість і небажання боротися з тяжкими злочинами, а застосування, як жорстокість, порушення принципів гуманізму, норм міжнародного права. Досить часто носіями цих поглядів, що взаємовиключають один одного, можуть виступати одні й ті самі особистості.

Дослідження досвіду трансформації країн, що вже вирішували задачі переходу від тоталітаризму до демократії, дозволяє зробити висновок про те, що відсутність ефективних правових механізмів розв'язання протиріч є однією з найважливіших причин їхньої еволюції в напрямку до авторитаризму або хаосу. Формування таких ефективних правових механізмів пов'язується, передусім, з їхньою оптимізацією.

Під оптимізацією правових механізмів розв'язання протиріч можна юзуміти приведення їх у такий стан, який дозволяє виконувати їм головні функції найбільш ефективно відповідно до критерію оптимальность

>>>200>>>

Критерієм оптимальності може служити рівень соціальної ентропії в соціальній системі, який визначається сукупністю різних емпіричних методів.

Оптимізація конкретного механізму розв'язання протиріч передбачає вироблення таких технологій соціальної діяльності для розв'язання протиріч, у рамках яких ця діяльність давала б максимальний результат. Це можливе за умови, коли форми і методи узгодження протилежних інтересів (тобто розв'язання протиріччя) відповідають характеру конфліктної взаємодії (тобто протиріччю).

Головними напрямами оптимізації правових механізмів розв'язання протиріч у перехідних процесах є: інституціалізація протиріч і конфліктів, їх легітимація, державне регулювання соціальних процесів, структурування конфліктних груп, соціалізація, створення умов для формування громадянського суспільства, правової держави тощо.

Важливим напрямком по оптимізації правових механізмів розв'язання протиріч в перехідний період є створення умов для формування демократичної, правової, соціальне орієнтованої держави, головними якісними характеристиками якої є: відкритість, плюралістичність, високий ступінь організації, певний ступінь надмірності, можливість вертикальної і горизонтальної мобільності, наявність оптимальної композиції зворотних зв'язків і деякі інші. Саме досягнення певного значення цих якісних характеристик і означає завершення трансформації, тобто перехід від тоталітаризму до демократії.

Ю. В. Дука (Запоріжжя) Проблема податкового порядку в сучасному українському суспільстві

Гідність кожної речі - будь те товар,тіло, душа або будь-яка жива істота - виникає у всій своїй красі не випадково, але через злагодженість, через мистецтво, що до неї прикладено.

- Значить гідність кожної речі - це злагодженість і упорядкованість?

-  Я б сказав, що, так.

- Виходить, це якійсь порядок, властивий кожної речі і для кожної речі особливий, робить кожну річ гарною?

-  Думаю, що так. (Платон. Горгий)

Порядок, по визначенню С. І Ожегова, - це правильне, налагоджене становище, розташування чого-небудь, послідовний хід будь-чого, правила, по яких відбувається що-небудь.

Податковий порядок, як складова загального порядку, припускає принцип однократності обкладення, рівноправність платників, цільовій розподіл податкових прибутків між бюджетами різного рівня. Відношення суб'єктів господарювання з державою повинні будуватися на чітко визначених нормативних актах, стійких за своєю структурою (формою, по-будовю) і незмінних за свої змістом. Порядок - необхідна умова функціонування суспільства, податковий порядок - умова нормального функціонування соціально-економічної сфери суспільства. Ефективна податкова політика передбачає чітке визначення як прав, так і обов'язків учасників правових відносин.

>>>201>>>

Правовий статус платників податків визначений Конституцією України і знаходить свій прояв і конкретизацію в Законі України «Про систему оподатковування» і інших нормативних актах, що регулюють відношення в сфері оподатковування (закони України «Про оподатковування прибутку», «Про податок із додаткової вартості», Постанова Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок із громадян» і т.п.). Так, стаття 67 Конституції України передбачає, що кожний громадянин зобов'язаний сплачувати податки, збори в порядку і розмірах, установлених чинним законодавством.

Проблема порядку в економічній сфері обумовлена недосконалістю і невідповідністю законодавчих актів у сфері оподатковування економічним і соціальним реаліям українського сучасного суспільства. Так, аналіз поведінки українських платників податків вказує на те, що суспільна свідомість не готова до сплати податків і зборів у повному обсязі, тобто до виконання конституційного обов'язку суб'єкта господарської діяльності перед державою. Така особливість сучасної української свідомості обумовлена ставленням до оподатковування самої держави і її органів. Недосконалість законодавчої бази сприяла виникненню безладдя, правового нігілізму як в економічній, так і в інших сферах громадського життя. Відсутність урегульованості і стабільності, злагодженості й узгодженості в податкових відносинах призвело, у свою чергу, до неорганізованості економічної діяльності суб'єктів господарювання.

Свої найбільші надії українська держава і суспільство покладає сьогодні на прийняття нового Податкового кодексу як гаранта упорядкованості податкових, а отже, економічних і суспільно-соціальних відносин.

Податковий кодекс сучасної держави повинен базуватися, на наш погляд, на принципах справедливості (цей принцип підтверджує загальність обкладення і рівномірність розподілу податку між громадянами; визначеності, цей принцип потребує, щоб сума, засіб і час платежу були точно визначені і напередчасно відомі платнику; зручності, цей принцип припускає створення для платника тих умов, при яких йому було б найбільше зручно вносити податкові платежі; економії, цей принцип полягає в скороченні витрат при утриманні податків, у раціоналізації системи оподатковування.

Правове визначення обов'язків платників податків (зокрема, ст. 9 Закону України «Про систему оподатковування») дозволяє визначити дії, що повинні виконувати фізичні і юридичні особи у зв'язку зі здійсненням финансово-господарської діяльності, численням, перерахуванням, сплатою податків і інших платежів. Томас Гоббс у своїй роботі про державний устрій «Левиафан» говорить наступне: «Ми бачимо, що немає такої держави у світі, в якій було б установлено достатньо правил для регулювання всіх дій і слів людей (тому що це неможливо), звідси з необхідністю слідує, що у всякого роду діях, про котрі правила умовчують, люди мають свободу робити те, що їхній власний розум підкаже як найбільш вигідне для них» [1, с. 234].

Таким чином, неможливо передбачити всю розмаїтість варіантів господарської діяльності, а отже, і всі правові відносини в податковій сфері. Встановлення податкового порядку припускає запобігання суб'єктивних І об'єктивних умов для вчинення злочинів.

Податкові злочини можуть бути зроблені шляхом приховання проведених окремих господарсько-фінансових операцій, заниження їхніх обсягів і

>>>202>>>

відповідно заниження (приховання) об'єктів оподатковування, сум податків і інших неподаткових платежів, підлягаючих сплаті в бюджет, неподання податкових декларацій (при наявності ознаки - заподіяння шкоди).

Цілком очевидна відсутність гармонії інтересів підприємців і держави в сучасній Україні. З прийняттям нового Податкового кодексу українська держава повинно досягти цієї гармонії шляхом створення таких умов підприємцю, при яких податки вигідніше було сплатити, чим від них ухилитися, створити умови для повноцінного буття кожному суб'єкту господарської діяльності, врегулювати соціальні відносини, а отже, навести економічний і, як складову, його податковий порядок. Як вільне підприємництво громадян, так і діяльність держави та інших колективних організацій повинні бути впорядковані і врегульовані законами, прийнятими демократичним шляхом, а також моральними нормами, що відповідають критеріям цивілізованих норм життя.

Список літератури:

1. Томас Гоббс Левиафан: Вибрані праці в 2-х томах. - Т.2. М.,:«Думка», 1964.

Н. М. Ємельянова (Донецьк) Правовий нігілізм у перехідному суспільстві

Нігілістичний тип критичного мислення, властивий суспільству, що переживає кризові часи, побудований на радикальному запереченні тих цінностей, що категорично утвердилися. Криза культури постає як результат знищення раціональності соціальної дії, але одночасно є наслідком будь-якого конструктивного ривка людства на шляху прогресу. В основі своїй критичний розум позитивний, бо він ламає інертність буття і долає рутинність мислення. Гуманістичний нігілізм, що спрямовує людину на пошуки виходу із «руйновища» технічної цивілізації, втілює в собі рефлексію духа часу.

У той же час, заперечення усталених інгредієнтів світогляду провокує суспільну свідомість на сприйняття соціальної дійсності як ціннісне порожньої. Це породжує парадоксальну ситуацію, за якої сама відсутність норм сприймається як норма. Втрата ціннісних орієнтирів призводить до стагнації духа і до масового скепсису. Умонастрій, що акумулює в собі негативно-байдуже ставлення до оточуючого, пронизує всі сфери буття. Нігілізм, будучи «негативним» способом світовідчуття, набуває безліч смислових аспектів: філософський - як своєрідний метод теоретичного аналіза цінностей; естетичний - як утвердження культа нічим не обмеженої свободи творчості; прагматичний - як заперечення об'єктивного знання і результатів пізнавальної діяльності суб'єкта; національно-етнічний - як забуття своєї історії і негативна оцінка національного суверенітету; правовий - як зневажання нормами права. Правовий нігілізм основується на запереченні як соціальної, так і особистішої цінності права. З одного боку, він включає в себе заперечення державою права як свого самообмежувача. З іншого - він висловлює заперечення того ж права «масовою» людиною. У результаті складається така ситуація: влада, що створює право, зневажає розроблені нею ж закони, а народ, що співвідносить з цими законами свою поведінку, не бажає їх виконувати. Якщо законослухняність громадян розвинутих західних країн

>>>203>>>

стала більше правилом, ніж винятком, то в постсоціалістичному просторі дане співвідношення є прямо протилежним. Відторгнення нав"яза-них згори правових норм, прагнення до ігнорування законодавчих актів, і, в той же час, слабка інформованість у них стали небезпечними симптомами нашої суспільної свідомості.

Елементи правового нігілізму спостерігались ще в сиву давнину. Так, давньогрецькі софісти, переконані у відносності соціальних цінностей, вважали багато положень, справедливих по закону, ворожими людській природі. Звідси витікала подвійна мораль: при свідках рекомендувалося шанувати закони, а наодинці -слідувати своїм «вродженим началам». Хибність соціально-етичних норм підкреслювали і кініки, котрі проголосили пріоритет «природної гармонії», заснований на натуралістичному підході до людини. Епікур, на думку якого закони створюються заради блага мудрих, допускав можливість їх порушення в тому випадку, якщо вони «не влаштовують» людей.

Багато мислителів минулого були прибічниками примусових заходів у галузі виконання права. Думки про те, що права громадян повинні бути обмежені законодавчим шляхом, висловлювали Геракліт, Платон, Арістотель. У Новий час актуалізувалась проблема єдності права і свободи особистості. Кант же вважав моральним лише той закон, котрий придушує справжні схильності індивіда: «Кожний наділений владою завжди буде зловживати своєю свободою, коли над ним нема нікого, хто розпоряджався б ним у відповідності з законами... Із такої кривої тісини, як та, з котрої зроблена людина, не можна зробити нічого прямого» [1, с. 190].

Розмежування понять права і закона було зроблено в концепції Гегеля. Він застерігав, що зміст права може бути викривленим в законодавстві, тому не все, подане у формі закону, є правом. «Справжнє неправо являє собою злочин, у котрому не поважається ні право в собі, ні право, яким воно мені здається, в котрому, відповідно, порушені обидві сторони, об'єктивна і суб'єктивна» [2, с. 141]. Очевидно, таке порушення було властиве і «неправу» , що пронизувало протягом віків нашу історію. Правовий нігілізм виріс із беззаконь самодержавства і кріпосництва, а потім - із репресивного законодавства адміністративно-командної системи і «телефонного» права часів застою. Якщо Писарєв і Бакунін вважали право «намордником» для народу, то Сталін і Вишинський зробили його справді кровавим молохом.

Безсумнівний при тоталітарній владі «попит» на злочинців задовольнявся за допомогою права, що стало деяким наслідком держави. Право розцінювалось як комплекс команд, що виходили від держави, яка набула статусу вищої цінності. Головною функцією юрисприденції було теоретичне обгрунтування режиму політичної влади. Перетворившись на «відживший» соціальний інститут, право стало сприйматися як найменш досконалий спосіб регулювання суспільних відносин. Гуманістичний зміст правової норми піддавався категоричному запереченню; пріоритетною стала звинувачувальна спрямованість судових процесів. Як інструмент влади право продовжувало Існувати і в часи «розвинутого соціалізму». Послідовність владної диктатури забезпечила силу тоталітарного режиму, але й обумовила соціальне-дефектний стан людини, відчуженої від права.

Стійкі стереотипи суспільної свідомості дійсним чином продовжують Діяти при зламі старої правової системи і під час переходу до нового

>>>204>>>

розуміння права» Будь-який перехідний стан обов'язково зачіпає усі сфери життя суспільства - політичну, матеріально-виробничу, соціальну, духовну. Знищення навіть недосконалої, антигуманно!, але, разом з тим, усталеної і звичної традиції посилює стан відчуження. Адаптація до нових умов і нових цінностей супроводжується розгубленістю і побоюванням за відносно налагоджений побут. Правовий вакуум, характерний для переходного періоду, - по меншій мірі, в його початковій стадії, - породжує хаос і в спробах законотворчості, і в свідомості мас. Низька правова культура, що не досить падала в очі при попередньому режимі, стала вельме помітною в нових умовах.

Будівництво правової держави - процес складний і тривалий, і, як правило, супроводжується неприйняттям конвенційних нормативних цінностей, санкціонованих згори. Недосконалість юридичної системи і, відповідно, законів, що видавалися, призводить до того, що правова діяльність нерідко сприймається як беззмістовна, така, що не дає конструктивних результатів. Іншим варіантом пануючої суспільної думки є переконаність у комерційній «ангажованості» як законодавців, так і виконавців правових норм. У масовій свідомості ідея права завжди накладається на ідею справедливості. При всій різноплановості понять про справедливість, праву завжди пред'являється вимога врахування основних інтересів «простої» людини. Але властиві переходному суспільству пробільність, суперечливість, паліативність законодавства, а також неналагодженість механізму приведення в дію законів, що приймаються, приводять до посилення масового правового нігілізму.

З одного боку, більшість людей ще не володіє необхідним мінімумом правових знань, з іншого боку, - спостерігаючи неправові способи застосування законів державними установами і окремими особами, люди почувають себе обдуреними і безсилими щось змінити. Відчуження від недосконалого права компенсується прагненням обійти закон, що здавна сприймається як «дишло». У результаті правовий нігілізм приймає широкі масштаби, охоплюючи і діяльність центрального управлінського апарата, і самодіяльність місцевих влад, і повсякденні стосунки людей. Як це не парадоксально, правовий нігілізм при праві, що вимагається, стає ще більш поширеним, ніж при тому, що не вимагається.

За існуючого стану речей, право сприймається індивідом як дещо чуже і вороже. У той же час, правова свідомість на масовидному рівні, як правило, пасивна; вона чекає від держави «хороших» законів, здатних вирішити всі протиріччя. Відчуження від права може виявлятися і в нездатності до критичної його оцінки. У цьому випадку ми маємо справу з правовим ідолопоклонством - переконаністю в досконалості і «правильності» існуючих законів. Політичний і правовий патерналізм, розуміння державної влади як батьківської, що здійснює за допомогою правових інститутів опіку над народом, породжує терпіння і покірність. Таким чином, нехтування правовими нормами і уміння ігнорувати законодавство комфортно уживаються з правовим фетишизмом і вірою в закон як панацею.

Оскільки основою правового нігілізма є відчуження права, сьогоднішнім завданням переходного періоду стає подолання розриву індивіда

>>>205>>>

з соціальним життям і підвищення правової культури населення. Невігластво, котре завжди сомонадіяне, Камю називав невтішним пороком, що пихато вбиває право. Нам необхідне справжнє відродження філософії права як морального стрижня законодавства. Очікується довга робота, спрямована на вихід із історичної ситуації, що обумовлена знищенням старих світоглядних підстав. Сучасна філософська культура повинна возродити кинуті в забуття проблеми права. Це можливо при умові нової абсолютизації і універсалізації цінностей. Щоб подолати деморалізацію і прагматизацію правосвідомості, потрібні спільні зусилля філософів, юристів, політологів, а також спеціалістів в галузі етики, релігієзнавства, психології та інших наук. Формування вимогливої життєвої установки, участь громадян у формуванні права можливі лише при поступовому здійсненні демократичних реформ.

Корпоративному інтересу бюрократичних груп необхідно протипоста-вити інтерес середньостатистичного індивіда. Для повернення в русло нормального праворозуміння держава повинна визнати свого громадянина розумною істотою, здатною до самодисципліни. Людська гідність завжди пов'язана із самообмеженням влади через закон, право і угоду. Що ж стосується самих правових органів, то тут головними вимогами повинні стати їх діяльна незалежність і непідзвітність владним структурам.

Можливо, закон, що виражає всезагальну волю народу, є ілюзією. Але в суспільстві, котре поважає себе, право стає духовно-критичним феноменом, що володіє власним цінним змістом. Сьогодні, як ніколи, актуальні слова німецького правознавця Л. Нельсона, сказані ним більше вісімдесяти років тому: «Тільки через спрямоване повернення до поняття права і до чесної метафізики права, тобто до вчення про право, заснованому на оновленій критиці практичного розуму, можна сподіватися знову вигнати з науки нечистий дух, що опанував юриспруденцію наших днів, з тим, щоб зробити вчення про право науково здоровим і спрямовувати його на плідний шлях у найвищих цілях практичного життя» (3, с. 207).

Список літератури:

1. Антология мировой философии: В 4х-Т. - М., 1971. - Т. 3. 2. Гегель Г.В.Ф. Философия права. - М., 1990. 3. Nelson L. Die Rechtschwissenschaft ohne Recht.2. Ayfl. Goettingen - Hamburg, 1949.

І.Д. Загрійчук (Харків) Правове регулювання міжнаціональних взаємовідносин: філософські аспекти

З моменту зародження державного життя роль права в житті суспільства постійно зростає. З його допомогою намагаються врегулювати стосунки між людьми практично в усіх сферах громадського життя. Залежно від того наскільки це вдається, говорять про той чи інший рівень цивілізованості. Право, таким чином, є важливим результатом людського прогресу, а його досконалість може служити критерієм того, наскільки та чи інша спільнота наблизилась до ідеалу загальнолюдського блага. Саме з цього боку, постійне вдосконалення правових відносин У суспільстві, переведення їх на рівень моральної практики може розгляда-

>>>206>>>

тись як серйозне завдання чи навіть мета загальнолюдської культури. З огляду на це, філософське обґрунтування правопорядку в усіх сферах громадського життя не тільки доречне, але й необхідне.

В цьому контексті особливо актуальною під сучасну пору є проблема правового регулювання міжнаціональних взаємовідносин, її злободенність обумовлена зростанням напруженості в стосунках між націями практично в усіх кутках земної кулі, яка загрожує стабільності у світі і, можливо, в першу чергу, світовому правопорядку. Не є другорядною ця проблема і для України, а тому виявлення підстав і можливостей вирішення міжнаціональних колізій засобами права має не тільки теоретичне, але й практичне значення.

Національні стосунки, як об'єкт правового регулювання, є доволі специфічною сферою суспільних відносин, адже вони складаються між спільнотами, які, на думку деяких вчених, є «замкненими світами». Можливо термін «замкнений світ» не дуже вдалий, адже нації-світи все ж контактують між собою, переймають досягнення одна в одної. Але якщо перекласти цей термін на іншу мову понять, то це буде те ж саме, якби ми сказали, що нація є сувереном і як така вона може діяти, не зважаючи на потреби та інтереси інших. Вищого судді, який би стояв над націями-спільнотами, немає. Встановлення світового правопорядку в цій сфері покладається знову ж таки на нації. А, як відомо, право тільки тоді може виконати свою роль, коли дотримання законів, які складають його зміст, буде гарантованим. Без такої гарантії право не є реальним, воно існує лише на папері. В нашому випадку, гарантування міжнародного права, яке покликано регулювати відносини між націями-державами, лягає, як правило, на плечі «наддержав», які не завжди справедливо, з точки зору тих, хто в коло могутніх держав не входить, виконують цю роль.

Конче необхідною є наявність інстанції, яка б гарантувала дотримання законів, що регулюють відносини між національно-етнічними спільнотами, всередині багатонаціональних державних утворень. Відповідь, що таким гарантом повинна бути і є держава та її спеціальні органи, не може задовольнити філософську рефлексію, адже проблеми міжетнічних стосунків, врегулювати які покликане право, мають здебільшого своїм ядром питання легітимності самої держави, чи форм її організації. Саме з цієї причини не кожна держава в змозі справитись зі своїми внутрішніми національно-етнічними проблемами. І тут знову, як і в ситуації міждержавних відносин, роль гаранта в критичні періоди розвитку міжетнічних стосунків всередині держави бере на себе «державна», «панівна», «титульна» або просто домінуюча за рядом ознак нація, причому як од-ноосібно, так і у співпраці з іншими, що не задіяні в конфлікт, який потрібно розв'язати. Сказане стосується, звичайно, лише тих випадків, коли в процес не втручаються зовнішні сили. До речі, якраз критичні періоди в розвитку багатонаціональних держав, коли загострюються міжетнічні стосунки, зайвий раз свідчать, що безнаціональних держав не існує. Національний характер поліетнічних, чи багатонаціональних держав завше лежить в основі, навіть тоді, коли конституційно державотворчою спільнотою проголошена політична нація.

Отже, правове регулювання міжнаціональних взаємовідносин як у міжнародному аспекті, так і всередині держав містить в своїй основі проблеми,

>>>207>>>

які е не тільки юридичними. Ці проблеми є філософськими і стосуються природи націй та відносин, які між ними складаються, а також суті права та його можливостей. Останнє означає, що мова повинна йти також про границі, в межах яких правове регулювання є дієвим. Тільки провівши понятійний аналіз природи національних взаємовідносин як об'єкта правового регулювання та сутності права як засобу цивілізованого вирішення проблем, що виникають між націями, можна розраховувати на ефективність як законодавчої діяльності, так і практичного втілення її результатів в життя громадянського суспільства. Без аналізу теоретичних підстав правового регулювання міжнаціональних взаємовідносин останнє не може мати ефективного результату.

Які суттєві характеристики націй треба мати на увазі в прагненні врегулювати взаємовідносини між ними з допомогою права? Хоч останнім часом розповсюджена думка, що будь-які проблеми суспільного розвитку можуть бути врегульовані правом, однак це не так. Суттєвим недоліком цієї позиції є абстрактне тлумачення об'єкта правового регулювання, забуття того, що джерелом права є не абсолютний розум, чи потойбічна істота, яка не ангажована земними справами, а конкретні суб'єкти, що намагаються через право реалізувати свої інтереси.

Кожний окремий закон є втілений в право стан взаємовідносин як між індивідами, так і їхніми об'єднаннями. Однак цей стан не є постійним. Носії правостосунків як активні суб'єкти історичного процесу зазнають перманентних змін, трансформуються їхні інтереси. Вимагають змін в цьому контексті і законодавче закріплені норми взаємовідносин. Останні змінюються частіше, ніж закони, які їх регулюють. І це природно, адже юридичний закон покликаний закріпити статус-кво, освятити своїм «авторитетом» ті стосунки, що склались, надати їм сталого характеру. Він формалізує відносини у суспільстві, об'являючи всіх рівними в своїх правах. Та не всі в однаковій мірі ці права реалізують. З різних причин не реалізовані права роблять людей не тільки різними, але й нерівними за своїм суспільним статусом. В результаті, будучи формально рівними як громадяни, що живуть в єдиному правовому полі, індивіди фактично є нерівними як суспільні істоти. Часто громадянський статус і добробут одних будується на «законному» використанні інших в якості засобу в досягненні приватних цілей, фактичному обмеженні їхніх можливостей. Право в своїй формалізації стосунків між індивідами та спільнотами просто не в змозі врахувати всі нюанси живого процесу. І що це саме так, свідчать моральні колізії навколо результатів значної частини юридичних спорів.

Юридичному закону належить стримувати егоїстичні поривання індивідів. Власне, потреба в юридичних законах тільки тому появилась, що виникла необхідність обмежити абсолютні претензії суб'єктів активної дії, узгодити їх з інтересами інших в рамках цілого. Така потреба з необхідністю реалізувалась із-за того, що в реальному життєвому процесі вчинки індивідів, не будучи врегульованими законом, часто виходять за межі допустимого, тобто за ту границю, перехід якої загрожує існуванню цілого. Іншими словами, якби ці границі не порушувались, закони, які їх встановлюють, були б зайвими.

Сказане стосовно індивідів залишається вірним і по відношенню до національних спільнот, навіть, в першу чергу, до спільнот і не тільки на-

>>>208>>>

ціональних, а, взагалі, до будь-яких громадських об'єднань. Адже щоб реалізувати свої прагнення в суспільстві, індивід змушений діяти спільно з іншими, а для цього конче необхідно об'єднатись з ними. Громадські та особисті інтереси завжди переплетені, в своїй основі часто, навіть, тотожні. Якщо, наприклад, взяти національні права, чи національні інтереси, то це є не тільки права та інтереси нації як спільноти, але й права та інтереси індивідів, які складають ту чи іншу націю.

Отож, чи можна правовими засобами ефективно регулювати міжнаціональні стосунки і якщо можна, то якими і у якій формі, якщо нація - це живе утворення, живий організм, що постійно розвивається, а юридичне право - засіб формалізації, нівелювання стосунків між агентами, які з самого початку є нерівними, а, значить, мають різні інтереси і добиваються різних, часто протилежних цілей?

Кожна нація як живий організм має свою історію, яка багата злетами і падіннями. Пам'ять про минуле робить представників нації чутливими до історичності. Остання включає в себе не тільки ретроспективне бачення свого родового існування, але й надію на майбутнє. Причому надія не є лише пасивним сподіванням, вона завше служить джерелом формування активної життєвої позиції, яка є причиною будь-яких змін у суспільстві. Цей момент право не фіксує, оскільки, як уже було сказано, воно легітимізує відносини, що склались, вводить їх в певні рамки. В окреслених правом границях відносини, які таким чином регулюються, набувають певної ритміки, образно кажучи, обертаються в «замкненому» законом просторі, який з часом для багатьох націй, особливо недержавних, стає тісним. З цього моменту незадоволення своїм становищем, «тихий» опір останніх переростає у відкриту вимогу переглянути правовий статус національної спільноти в рамках багатонаціонального державного цілого. Якщо обставини дозволяють, то свідома своєї національної належності еліта упокореної нації йде далі - аж до формулювання завдань по створенню самостійної національної держави. З таким розвитком подій не мирилась ні одна владна структура держав-імперій. Центральна влада останніх завжди протистояла такому розвитку подій, причому застосовувала для наведення конституційного порядку всі засоби, в тому числі і неконституційні, як «мирні», так і збройні. Гарячкувате прийняті закони, часто заднім числом, які дозволяють такі засоби використовувати в ім'я вищих державних інтересів, роблять ці засоби законними, але не правовими. Починаються нові колізії вже навколо законності і правопорядку. Історії відомі лише окремі випадки мирного, здійсненого через закон розлучення національних спільнот, які до того складали єдину державу. І те, що такі випадки одиничні, зустрічаються вкрай рідко, лише підтверджує їхню винятковість, відтіняючи закономірність іншого розв'язання міжнаціональних проблем.

Можна, звичайно, автору закинути, що, коли не вирішує проблеми один закон, то приймається інший, і врешті-решт навіть після кривавих зіткнень на міжнаціональному ґрунті відновлюється правопорядок і процеси життєдіяльності продовжують регулюватись юридичними законами. Це дійсно так, але теоретична правотворчість не акцентує своєї уваги, а то й залишає поза собою реальних суб'єктів правових змін, якими в даному випадку є не законодавці і не теоретики, а національні спільно-

>>>209>>>

ти. Не право, не закони регулюють відносини між націями, а нації з допомогою законів легітимізують, закріплюють результати своєї боротьби за більш сприятливі умови існування та розвитку. І тільки як наслідок реалізації цієї глибинної підстави права встановлений закон регулює відносини між національними спільнотами, але щоб він діяв у гаранта повинно бути достатньо сил, хисту та «авторитету» добитись його визнання всіма учасниками даного правового поля.

Отож, право не всесильне. Воно є засобом, а не панацеєю. Якщо говорити про можливість розширення сфери правового регулювання відносин між націями, то мова може йти про більш ґрунтовне опрацювання шляхів трансфер маци діючих законів, механізмів переходу від одних законів до інших з метою забезпечення керованості змін у стосунках між націями у відповідності з рівнем їхнього розвитку. У випадку правового опрацювання механізмів такого переходу проблеми безболісно не будуть вирішуватись, але є можливість пом'якшити втрати, які в таких ситуаціях завжди мають місце.

Філософською проблемою, яка ховається під покровом закону, є питання національно-культурного, духовного розвитку особистості і, звичайно, спільноти, до якої культурно тяжіють індивіди. В рамках чинного законодавства, що регулює міжнаціональні взаємини всередині багатонаціональної держави, безперервно відбувається процес духовного розвитку, який завжди національно «окрашений». Особистість, що зростає в тому чи іншому національно-культурному середовищі, спочатку стихійно належить до нього, а потім проникається національною самосвідомістю, яка тягне за собою національну консолідацію, гуртування за принципом мови, традицій, способу життя, спільної історії, відмінної від історій спільнот, з якими доля звела в єдину державу. На цій базі виростає різне бачення історичних перспектив, яке згодом оформляється в політичні програми та рухи. Правда, рівень програмове оформлених політичних інтересів є дуже високий. Йому передує велика культурницька робота по вихованню національної самосвідомості, яку веде здебільшого гуманітарна інтелігенція, так звані «будителі». Вже на цьому етапі становлення національної спільноти, знаючи логіку розвитку об'єднань такого ґатунку, державні мужі імперського типу намагаються зарадити цьому процесу, не допустити дозрівання національної самосвідомості до політичної форми самовираження. Всіма правдами і неправдами, державними заходами і через проімперськи налаштовану громадськість ведеться робота по стримуванню національно-культурного розвитку залежних націй, недопущенню консолідації індивідів за національною ознакою.

В залежності від типу та характеру держав ці заходи найрізноманітніші: від простих заборон писати, друкувати, навчати дітей рідною мовою до створення умов для «самостійної» відмови батьків від підтримання національної самосвідомості у своїх спадкоємців; руйнація національно-культурної цілісності «схильного» до сепаратизму народу-нації шляхом як насильницького переселення в інші краї, часто розпорошуючи переселенців серед місцевого населення з метою їх якнайшвидшої асиміляції, так і через інтернаціональні розподіли випускників вузів та технікумів, пас-

>>>210>>>

портний режим, інтернаціональні будови і т.п. Але, як правило, такі заходи не вирішують проблеми остаточно і назавжди. Вони лише їх притлумлюють, заганяють в глибину, звідки ці проблеми знову виринають в умовах чергової кризи суспільства і держави. Цікавим є те, що якщо вже якийсь національний рух проявився і заявив про своє прагнення створити власну державу, то рідко коли його вдається остаточно побороти, хіба що знищити разом з народом, чому також є приклади в історії.

Прагнення націй до самостійного життя, до суверенності є одним із найсильніших прагнень. Його визнання зафіксовано міжнародною спільнотою в праві націй на самовизначення. Але, разом з тим, намагаючись забезпечити світову стабільність, одержавлені нації заінтересовані також в іншому - в правовому забезпеченні непорушності кордонів існуючих держав (принаймні, серед європейських держав такий договір існує). Внаслідок цього національне самовизначення для багатьох народів стає проблематичним. Тут наявна правова колізія, яка, як правило, вирішується через максимальне утруднення процедури конституційного виходу окремої національної спільноти із складу багатонаціональної держави. Іншими словами, право на самовизначення для тих, хто ним хотів би скористатись, залишається формальним, яке реалізувати дуже важко. Чи не тому міжнаціональні конфлікти так довго тліють і ніяк не вирішуються?

Очевидно, що, не дивлячись на великі можливості права в регулюванні міжнаціональних взаємин, треба визнати необхідність його доповнення заходами гуманітарного, культурного плану. Дещо зменшити напругу між окремими націями, пом'якшити її, а, можливо, і зняти деякі проблеми допоможе зміцнення моральних засад співжиття націй, ближче знайомство представників різних національно-культурних світів.

На рубежі тисячоліть з'явилась можливість зарадити національним чварам попри те, що стало явним загострення міжнаціональних стосунків. Глобалізація світової економіки, творення на цій базі політичних союзів позбавляють національну державність її абсолютного характеру, який вона носила ще півстоліття тому. Складання міжнародної системи права та постійне її вдосконалення вкупі з гуманітарними заходами можуть врегулювати значну частину проблем, які сьогодні турбують людство.

В. Л. Зубов (Запорожье) Проблемы правового регулирования предпринимательской деятельности в Украине

По данным ГНАУ в Украине зарегистрировано 1 млн. 770 тыс. физических лиц-предпринимателей и 832 тыс. юридических лиц. Можно привести интересное сравнение: так, например, в Бельгии проживает 10 миллионов человек. Валовой внутренний продукт в этой стране составляет 200 млрд. долларов, в Украине - всего 28 млрд. долларов. И он определяется, прежде всего, активностью предпринимательского движения. На наш взгляд, для развития предпринимательства и повышения его социальной эффективности необходимо:

1) создание условий для обучения основам предпринимательства и правовым нормам его организации;

>>>211>>>

2) формирование рыночной инфраструктуры, которая обеспечивала бы социально эффективное функвдонирование преяпринимательского труда и препятствовала бы его тонизации;

3)  финансирование государством развития социально востребуемых предпринимательских услуг и товаров;

4)  регулирование государственными и общественными структурами выбора приоритетов в предпринимательстве;

5)  формирование чувства классовой солидарности у участников малого и среднего бизнеса;

6) усиление влияния предпринимательства на госуцарственнуто власть, лоббирование своих интересов на всех уровнях гсюударственной власти и местного самоуправления;

7) повышение роли негосударственных структур-союзов, обществ, ассоциаций, фондов в координации предпринимательской деятельности на социально конструктивные цели;

8)  обеспечение правовой защиты субъектов и структур предпринимательской деятельности.

Развитие малого и среднего бизнеса в Украине сталкивается со следующими проблемами:

- негативным отношением значительной части населения Украины к предпринимателю в общественном сознании;

-  иждивенческими настроениями большинства населения Украины; с трудом меняющего стереотипы трудовой деятельности под влиянием рыночных преобразований. Налицо феномен «бегства от свободы», в том числе и экономической, многих украинцев;

- фрагментарным», «скукоженным» мировоззрением украинского обывателя, который может ««трудиться до седьмого пота» рядовым на общем производственном конвейере или «на изолированном хуторе с натуральным хозяйством», но тяготиться выступать организатором нового дела, новой комбинации ресурсов, капитала и труда;

- соблазнами начинающих предпринимателей всякого рода спекуляциями и махинациями, мошенничеством, сулящими быстрое обогащение вместо ориентации на умеренную, но регулярную прибыль от повседневной будничной заботы со строгим ежедневным учетом доходов и расходов.

Основными причинами, препятствующими развитию предпринимательства, на наш взгляд, являются:

1)  несовершенные законы и часто меняющиеся правила;

2) чрезмерные налоги;

3) узость источников финансирования;

4) невозможность реального кредитования;

5)неравные возможности в конкурировании с крупным номенклатурным бизнесом;

6) отсутствие поддержки или же препятствование со стороны государства;

7) неразвитость инфраструктуры (банки, информация, связь и т.п.)

8) профессиональная неподготовленность самих предпринимателей. Так, например, в США существует Кодекс деловой жизни, с которым ежедневно сверяют свою деятельность субъекты предпринимательского труда В США этот Кодекс занимает на книжных полках примерно 9 метров и содержит 132000 страниц. В Украине предприниматели об этом даже не слышали;

>>>212>>>

9) беспринципность и полное отсутствие морально-этических норм у некоторых представителей предпринимательства. Хорошо сказано у К. Маркса, который сейчас не моден, но которого в этом вопросе никто до сих пор не опроверг: при 50% доходности капитал попирает все человеческие законы, а при 300% нет такого преступления, на которое он не рискнул бы под страхом виселицы.

Нельзя не отметить и феномен псевдопредпринимательства, для которого характерно лишь декларирование общественной значимости при реальной исключительной ориентации на корпоративную прибыль, зачастую, в расчете на дармовую ресурсную государственную поддержку. Так, в первом полугодии 2000 года ГНА выявила 2625 фирм с «признаками фиктивности» по сравнению с 4169 в 1999 году и 2680 в 1998. По оценочным расчетам налоговых органов в 1999 году убытки бюджета от незаконной деятельности фиктивных структур из-за неуплаченного НДС составили около 3,9 млрд. грн. [1].

Предпринимательство на современном этапе - важнейший фактор социального развития, а предприниматели - это та социально-политическая сила, которая может и должна вывести современное украинское общество на новый уровень развития и обязательно приведет к его процветанию. Ведь на сегодняшний день Украинский союз промышленников и предпринимателей - одна из самых влиятельных политических организаций в Украине, выражающая интересы достаточно широкого круга людей.

Список литературы:

1. Зеркало недели. - 2000. - 2 сентября.                            І    .^   .

Н. Г. Карпунова (Луганськ) Гуманітаризація процесу виховання курсантів вузів системи МВС України як фактор гуманізації правоохоронної дільності

Сьогодні Міністерство внутрішніх справ України приділяє особливу увагу вдосконаленню роботи з кадрами та підвищенню авторитету міліції в країні, і це невипадково. Ставлення до працівників міліції у свідомості нашого населення в більшості випадків залишається поки ще негативним. На жаль, ще можна спостерігати в діяльності окремих їх представників зловживання посадовим становищем, невживання належних заходів до правопорушників, факти зневажливого ставлення до громадян, грубощі, байдужість, непрофе-сіоналізм. Зокрема, за даними Центру громадських зв'язків МВС України, серед опитаних громадян 38% вказують на те, що образ міліціонера за останні роки не змінився або навіть погіршився - 20% [1, с. 4]. Внаслідок чого населення країни втрачає довіру до міліції, а без підтримки громадськості важіль у протистоянні злочинному світу знижується.

Це зумовило розробку та затвердження Комплексної програми вдосконалення роботи з кадрами та підвищення авторитету міліції на 1999-2005 pp.*, в якій, цілком зрозуміло, підвищуються вимоги і до вдосконалення підготовки кадрів органів внутрішніх справ (ОВС) відомчими закладами освіти.

Аналізуючи цю частину Комплексної програми, можна дійти висновку, що морально-естетична сторона підготовки працівників ОВС і досі здаєть-

>>>213>>>

ся зайвою розкішшю або тягарем для відомчих вузів системи МВС України. У завданнях цієї програми по введенню додаткових дисциплін, спецкурсів і факультативів, зокрема, пропонується «Культура поведінки при спілкуванні з громадянами» [1, с. 21], але це лише спроба введення одного з елементів зовнішньої моральної культури, а внутрішня культура, під якою розуміють духовне багатство особи, ії знання, погляди, ідеї, життєві принципи, оціночні критерії, знову залишилася поза увагою.

Треба відійти від стереотипів такого мислення і зрозуміти, що саме гуманітарна, духовно-естетична підготовка майбутніх правоохоронців має стати невід'ємною складовою такого поняття, як професіоналізм.

Не можна не погодитись з думкою І. Б. Васильєва про необхідність розвитку філософії гуманного професіоналізму, спрямованого тільки на благо людини [2, с. 58]. Сьогодення все гостріше потребує формування моральності фахівця як головної умови підготовки нової ґенерації кадрів для країни. Тому вже зараз маємо дбати про внесення до навчальних, виховних, наукових планів вузів системи МВС гуманістичного зміст, гуманітаризува-ти свідомість курсантів у процесі навчання у вузі для того, щоб підготувати майбутнього фахівця як самостійну творчу особистість, приділяючи головну увагу розвиткові індивідуальних творчих здібностей.

На нашу думку, треба створити у вузах соціологічну службу, яка б стежила за рівнем духовного розвитку курсантів, потребою їх до самовдосконалення протягом навчання. І якщо в майбутньому буде запроваджена система ступеневої освіти (що пропонує Комплексна програма) підготовки молодших спеціалістів і спеціалістів для ОВС, треба враховувати рекомендації і цієї служби при рейтинговому відборі курсантів до відповідного кваліфікаційного рівня.

Треба зрозуміти, що головною метою сучасного виховання є духовність - найвищий прояв моральності. Професор інституту проблем виховання АПН України Б. Кобзар стверджує, що «проблеми духовного розвитку людини сьогодні стають обов'язковою умовою виживання суспільства» це можна пояснити тим, що «зараз людство знаходиться у серйозній кризі, витоки якої знаходяться у кризі духовності» [3].

Між тим вихід з духовної кризи, з чим пов'язується рішення сьогоденних проблем виховання, ми бачимо:

- у необхідності критичного переосмислення вітчизняних та світових духовних традицій та включення їх у контекст осмислення сучасного життя;

- використанні позитивного соціокультурного досвіду, накопиченого попередніми поколіннями;

-  вивченні та засвоєнні світової суспільної думки стосовно культурних традицій українського народу та потреб сучасного розвитку суспільства.

Особливе місце в опануванні цих напрямків виховання належить гуманітарним дисциплінам саме через їх гуманістичний, морально-громадянський зміст, великий виховний потенціал, їх об'єднує звернення до людини як суб'єкта культури, його історії, нерозривність теоретичних положень із життєвою практикою, перевага моральних чинників над інтелектуальними в розумінні суті людського буття, соціальне виховання майбутніх правоохоронців.

>>>214>>>

Таким чином, гуманітаризація процесу виховання відіграє важливу роль у гуманізації правоохоронної діяльності. Саме від доброти серця, емоційного тепла, гуманного ставлення до людей, поряд з високими професійними якостями, і залежить авторитет працівника міліції серед населення країни.

Список літератури:

1. Див.: Комплексна програма вдосконалення роботи з кадрами та підвищення авторитету міліції на 1999-2005рр. 2. Див.: Васильєв І. Ідеологія професіоналізму: сучасна та на перспективу // Освіта і управління. ~- 1997. - №3. - С. 58. 3. Кобзар Б. Мета виховання, або проблеми духовної культури особистості // Освіта. - 2000. - 20-27 травня.

Е. Г. Михайлева (Харьков) Элита и легитимация социального порядка: проблемы транзитивного социума

В рамках транзитивных социальных систем проблемы легитимации приобретают особенный характер, определяемый как общим состоянием социальных подсистем и социальных субъектов, так и аморфностью социальных норм и ценностей, регулирующих социальные взаимодействия.

Анемичность, характерная для транзитивных систем, неизбежно приводит к противостоянию социальных сил, поскольку осложняется процессом распределения ресурсов всех видов. Консолидация выглядит в данном случае как желаемый результат в затянувшейся борьбе.

Легитимность политического и общественного правления является одним из условий успешного функционирования социальной системы, поскольку ее уровень определяет степень готовности граждан к самолишениям и лишениям со стороны власти. В условиях кризиса этот показатель является одним из наиболее важных для характеристики политической системы, общественного порядка, а также для прогнозирования развития общества в целом.

Наряду с проблемами общего характера, относящимися к вопросам оценки деятельности тех или иных социальных субъектов, доверия к ним, важной является проблема роли различных носителей прав и функций в транзитивном обществе. Одним из активнейших субъектов в процессе легитимации являются элитные группы.

В силу своего статусного положения элитные группы имеют значительное количество ресурсов и обладают доступом к их распределению. Поскольку в транзитивном обществе указанный процесс имеет активизированную форму, роль элит возрастает в геометрической прогрессии.

Несмотря на значимую роль элит, в целом можно говорить о неоднородности их влияния на механизмы легитимации социального порядка. В значительной степени это связано с ограниченными сферами влияния элит. Несмотря на ремикс и интегрированность многих типов элит, раздел сфер общественного влияния сохраняется, й борьба за него в изменяющемся обществе является первоочередной задачей для любой элитной группы.

Такое положение вещей имеет свои последствия и в плане легитимации социального порядка, поскольку борьба между элитными группами

>>>215>>>

деструктивно влияет на основную массу населения, подрывая образ целостности регулятивных механизмов.

Наряду с общими тенденциями, можно выделить тот факт, что воздействие элит в сферах своего влияния значительно отличается и обыватель, сравнивая характер этого влияния и сопоставляя его успешность, приходит к убеждению о различиях в социальных воздействиях различных элит и их несогласованности. Такой вывод не может способствовать легитимации социального порядка, поскольку сам является следствием разнонаправленного влияния.

Актуальным является вопрос о формах и методах, способствующих легитимации социального порядка. В любом обществе они должны основываться на всеобщих нормах и ценностях, что сделать в условиях транзитивного общества достаточно сложно. Проблема заключается не только в объективном отсутствии таких норм и ценностей, но и в значительной степени в деструктивном влиянии ведущих социальных субъектов (в том числе и элит) на их систему.

Следует отметить, что различные типы элит по-разному влияют на общество и его составляющие. Так, например, можно говорить о том, что в одних социальных процессах определенные отряды элит могут играть ведущую роль, а в других - подчиненную. Именно поэтому прогрессивность одной элиты не может обеспечить прогрессивности всего развития. Это же касается и вопросов легитимации.

Анализируя особенности влияния элит, следует отметить, что часть из них обращает внимание на легитимацию социального порядка''как условие успешного функционирования социальной системы, а часть решает вопросы более узких сфер легитимации - экономики, политики и других. Указанный факт также накладывает свой отпечаток на социальную стабильность и социальное доверие.

Методы воздействия элитных групп во многом определяются их типом и, безусловно, наиболее эффективными будут методы, адекватные уровню представления о них в общественном сознании. Как показывают исследования, воздействие личного примера не всегда позитивно влияет на систему социальных отношений, поскольку различия в социальном статусе и системе ценностных ориентации не позволяют достичь адекватности в понимании общественных механизмов и мотивов деятельности социальных субъектов.

Следует отметить, что в транзитивном обществе возможна и ситуация незаинтересованности отдельных элитных групп в легитимном социальном порядке, что негативно сказывается на развитии всей социальной системы.

Несмотря на факт рассогласования действий в направлении установления и поддержания легитимности социального порядка, указанная проблема требует своего решения, поскольку без ее решения невозможно Достижение социально зрелого общества, прогресса в его развитии, решение многих кричащих проблем.

В ситуации транзитивности элитные группы должны взять на себя, прежде всего, ответственность за легитимацию социального порядка, который позволит обществу пройти цивилизованный путь развития с наименьшими для себя потерями.

>>>216>>>

В. Н. Овчаренко (Харьков) Проблемы формирования правосознания в переходный период

В условиях переходного периода возрастает значение правового сознания людей. Как правило, средства массовой информации констатируют экономические трудности и социальные проблемы, но значительно меньше обращается внимание на изменение качеств личности: моральных, интеллектуальных, коммуникативных, эстетических. Эти изменения часто имеют отрицательную направленность. И если экономические проблемы можно еще как-то объяснять внешними причинами, то правовые нарушения имеют иные причины. Тут надо говорить об угрозе внутреннего духовного кризиса человека, все более забывающего старые идеалы и не понимающего или не принимающего новых. Без воспитания определенных положительных качеств личности новые идеалы в нашем обществе не утвердятся. Не сможет утвердиться вера в существование справедливости, законности как основы для формирования правосознания. Неверие ведет к нестабильности в обществе, бросанию в крайности, из которых возможен переход не только к «рыночному будущему», но и к тоталитарному прошлому. Поэтому современный период можно назвать переходным. То, к чему мы перейдем, не в последнюю очередь зависит от уровня правосознания. Формирование этого правосознания - и есть формирование «новых» людей, индивидуальностей, имеющих собственное мнение и достоинство, законопослушных граждан демократической державы.

Вместо «идейно сознательных» миллионов трудящихся на благо социалистической державы недавнего прошлого, мы видим несплоченное сообщество людей, в основном недовольных своим нынешним положением. Социализм был устремлен в будущее, и это ^позволяло не замечать бытовых тягот, политического диктата, экономической бесхозяйственности тогдашнего настоящего. Сейчас ситуация иная. Большинство наших современников сами хотят жить лучше и не считают, что их дети и внуки чем-то хуже еще не родивших поколений людей, тех, которым посчастливится жить уже в «светлом будущем». Именно в возрастании желания иметь достойное настоящее, по-видимому, кроется одна из причин того, что социализм как политическая система у нас разрушился. Временные горизонты «светлого будущего», начиная с 20-х годов до середины 60-х, представлялись достаточно стабильными и реально достижимыми даже для поколения людей - ровесников XX века. Бескомпромиссность, максимализм, желание побыстрее «догнать и перегнать империалистов» действительно мало совместимы с парламентаризмом, правовой защищенностью, судебными тяжбами и т.д. В середине 60-х годов коммунизм был объявлен «отдаленным будущим».

Поэтому «эпоха застоя» имеет также и идейное основание: куда спешить, если временной интервал оказался несравненно большим, нежели представлялось ранее? Действительно люди живут на свете и трудятся не один год, надеются все-таки успеть увидеть результаты своей деятельности. Поэтому такие качества личности как трудолюбие, самоуважение, стремление к счастью, надежда на благодарность со стороны собственных детей и соотечественников не только не должны приноситься в жертву той или иной идее, но напротив могут и должны служить развитию общества и человека. Природную активность и деловую

>>>217>>>

хватку необходимо дополнить развитием правосознания граждан. Эти качества должны не только приветствоваться в средствах массовой информации, но и поддерживаться на государственном уровне. В недавнем прошлом гнет политической диктатуры партийно-государственного аппарата сформировал у людей специфическое отношение к закону и своим правам. Последствия этого отношения не могут не влиять на современное состояние правового сознания в обществе. Учиться жить по законам, рассматривать закон как руководство к действию - это необходимость и задача свободного человека в демократическом обществе.

В. А. Светлов (Санкт-Петербург, Россия) Фундаментальная вероятностная теорема анализа и разрешения конфликтов

Несмотря на быстро растущий интерес к проблеме анализа и разрешения конфликтов, значимых теоретических результатов, относящихся к структуре и динамике конфликта нет. Некоторые авторы сознательно отказываются обсуждать теоретические аспекты конфликта под тем предлогом, что у большинства исследователей интуитивное понимание сути конфликта «примерно одинаковое» [1, с. 26]. Малоуспешными следует также назвать попытки «прямого» применения математических методов к анализу конфликтных ситуаций. Ни теория графов, ни теория вероятностей, ни теория игр, как таковые, не пригодны для анализа реальных конфликтов. Все это говорит о необходимости развития специальной теории социального конфликта и специфических методов его анализа.

Ниже предлагается теорема, позволяющая для любой системы, состоящей из непустого множества элементов и отношений между ними, установить, находится ли она в конфликтном или бесконфликтном состоянии, а также определить число возможных способов разрешения конфликта.

Пусть L обозначает отношение любви, Р - позитивное отношение, IR - отношение безразличия, N - негативное отношение, Н - отношение ненависти. Пусть знак ® обозначает операцию умножения отношений. Тогда истинно:

4. L®N = N9. P®H = N14. N®H = P

5.  L ® H = H 10. IR ® IR = IR 15. H ® H = L.

Приведенные правила можно рассматривать как своеобразную таблицу умножения для модальностей отношений. Из данных правил следует, что «любовь» сохраняет свою модальность, только будучи умноженной на «любовь»; что «безразличие», будучи умноженным на любую другую модальность, снова дает «безразличие», что оправдывает приравнивание этой модальности к нулю для отношений; что «негативное отношение» и «ненависть», будучи умноженными на самих себя, порождают соотвественно «позитивное отношение» и «любовь». Следовательно, с помощью этих правил можно вычислять модальности сложных отношений. Например, легко убедиться в правильности результата следующего умножения: L ® H®H®N®H = P. Отношения L к Р обладают общим качеством «поло-

-217-

>>>218>>>

жительное отношение», отношения N и Н - общим качеством «отрицательное отношение». Качественная бесконфликтность системы означает общее качество модальностей отношений ее элементов. Для количественной бесконфликтности системы дополнительно требуется равенство весов отношений. Таким образом, если система бесконфликтна количественно, то она бесконфликтна и качественно, но обратное в общем неверно.

Фундаментальная Вероятностная Теорема (ФВТ):

Система находится в качественно (но не обязательно количественно) бесконфликтном состоянии, если и только если множество всех ее элементов X можно разделить на т взаимно исключающих и совместно исчерпывающих подмножеств X = X.,UX2U... UXm и ХгГ\Х2П... ПХШ = 0„ т а 1, таких, что:

1. Все отношения между элементами одного из подмножеств Хт имеют модальность или «любовь», или «позитивное отношение», или «безразличие», а все остальные подмножества являются пустыми (то есть m = 1).

2.  Каждое подмножество подмножества Хт, т = 2, Хг = XnUX12U...

uxlk и x12nx12n... nxlh = 0, х2 = x21ux22u... ux2k и x21nx22n... nx2k =

0, k a 2, содержит элементы, отношения между которыми:

2.1.  Имеют модальность «любовь», а все отношения между элементами подмножества Xj (подмножества Х2) имеют модальность «позитивное отношение» и каждый элемент подмножества Хг (подмножества Х2) связан с каждым элементом подмножества Х2 (подмножества Xt) отношением модальности «негативное отношение» и/или «ненависть».

2.2.  Имеют модальность «позитивное отношение» и каждый элемент Xt (X2) связан с каждым элементом Х2 (Хх) отношением модальности «негативное отношение» и/или «ненависть».

3.  При m a 3 некоторые из подмножеств содержат элементы, отношения между которыми имеют модальность «любовь», а все остальные подмножества содержат элементы, отношения между которыми имеют модальность «позитивное отношение», и на каждое прямое отношение модальности «негативное отношение» и/или «ненависть» существует ему обратное такой же модальности.

Неформально смысл ФВТ можно выразить так. Согласно этой теореме система из п взаимодействующих элементов качественно бесконфликтна, если и только если при т = 1 все отношения между элементами имеют модальность либо IR, либо Р, либо L, а при m a 2 отношения элементов внутри каждого из полюсов имеют модальность L или Р, а взаимные отношения между полюсами могут иметь или модальность N, или модальность Н, или некоторую комбинацию из них. Если т - 1 и все отношения внутри данного единственного полюса имеют модальность L, то мы получаем случай системы с одним пустым полюсом (синергети-ческий случай: все «любят» или «дружат» друг с другом). Если т = 2 и все отношения внутри полюсов имеют модальность L, а отношения между полюсами - модальность Н, то мы получаем случай системы с двумя непустыми полюсами, отношения элементов внутри которых позитивные и каждый элемент из одного полюса связан негативно с каждым элементом из другого полюса (антагонистический случай: система разделена на два враждующих полюса, внутри каждого из которых все элементы связаны друг с другом позитивно). Если m a 3 и вес полюса делят-

>>>219>>>

ся на два класса, один или оба из которых сами состоят из полюсов, содержащие отношения модальности L, а все другие отношения модальности Р, и каждый элемент из одного класса связан с каждым элементом другого класса отношением модальности «негативное отношение» и/или «ненависть», то мы получаем обобщение системы для т = 2 (внутри каждого антагонистического полюса существует разбиение на более мелкие подполюса, не связанные друг с другом негативно).

Самые интересные следствия ФВТ можно сформулировать так: (1) система может быть антагонистической и бесконфликтной одновременно; (2) ни одна система не может быть бесконфликтна, если она содержит более двух антагонистических полюсов власти. Следовательно, многополярная система мирового взаимодействия, о которой любят рассуждать политики, пока она не станет полностью синергетической и не превратится в однополярную систему, с необходимостью будет конфликтной.

Список литературы:

1. Конфликтология. Под ред. А. С. Кармина. СПб.: «Лань», 1999.

В. О. Таран (Запоріжжя) Проблема формування соціального порядку на перехідному етапі як віддзеркалення боротьби між старим і новим підходами

Проблема формування соціального порядку нерозривно пов'язана з державотворчим процесом. Адже соціальний порядок е показником рівня і способу організованості соціального життя в державі і може розглядатися в широкому діапазоні: як спроможність соціуму до самоорганізації, як ступінь дотримання соціальними суб'єктами системи юридично-правових норм, прийнятих в суспільстві, як прояв зрілості й ефективності діяльності держави і державних інститутів тощо. Оскільки феномен «соціальний порядок» носить динамічний характер і діалектично пов'язаний з якістю соціо-культурних змін у суспільстві, це підтримує стійкий теоретичний і практичний інтерес до нього, особливо на перехідних етапах розвитку суспільства, коли суперечності між старими і новими тенденціями стають найактивнішими, надаючи даному феномену помітних змістовних зрушень.

Суттю нинішнього перехідного етапу розвитку пострадянської України є трансформація всіх сфер суспільного життя в напрямку від тоталітарної до демократичної, правової, соціальної форми його організації. Радикальність суспільних перетворень зумовлює гостру боротьбу між старим і новим. Практично це означає, що в суспільстві одночасно, з одного боку, формуються та розвиваються елементи демократично-правового, громадянського суспільства, які залишаються поки що незрілими та виглядають швидше як тенденції, і з другого - зберігаються традиції і прояви попередньої системи, певним чином гальмуючи і деформуючи демократичні процеси.

В площині проблеми, що розглядається, подібні макросистемні явища свідчать про наявність на рівні суспільної свідомості двох підходів до змісту феномену «соціальний порядок». Вони відображають ціннісне та ідеологічне розмежування населення і політичних сил країни навколо відношення до суспільно-політичного устрою української держави та

>>>220>>>

поступовий процес трансформації концептуальних теоретико-методологі-чних засад та підходів у виборі технології застосування соціального порядку у відповідності з метою і реаліями сучасного життя.

Вихідні принципи соціального порядку в демократичній, правовій, соціальній українській державі визначаються її метою - соціальною справедливістю, яка досягається створенням всебічних умов і гарантій для максимальної самореалізації фізичного і духовного потенціалу всіх соціальних суб'єктів, а також відповідним їх правовим забезпеченням та діями проти економічних, фінансових, адміністративних і т.п. зловживань. Серед факторів, що детермінують механізм його формування, необхідно виділити сус-пільно-історичні, соціально-психологічні особливості народу, його національні й духовні традиції, рівень політичної і правової культури тощо. Однак, провідну роль відіграють тут цінності правової державності, як необхідної правової форми організації і діяльності публічної політичної влади, та її взаємовідносин з індивідами, як вільними і рівноправними особами, суб'єктами права. Стрижневим моментом такого підходу є абсолютно нове розуміння права, правопорядку і правозахисту, що передбачає затвердження нових засад у суспільному і політичному житті, правовій організації державної влади, правових відносинах між владою та індивідом, які розглядаються під кутом зору визнання та захисту прав і свобод людини і громадянина. Звідси - необхідність правової організації і діяльності держави та державних органів, формування правового закону і правового порядку як основи законотворчої, правозастосувальної та правоохоронної діяльності всієї його інституціональної системи. Такі змістовні принципи соціального порядку знаходять практичне продовження в соціальній політиці держави, під якою розуміється політика регулювання соціальної сфери. Звичайно, таке регулювання в цілому спрямоване на досягнення добробуту в суспільстві, однак, разом з тим, встановлюється, відтворюється і змінюється система соціальної нерівності, що відповідає інтересам тих чи інших політичне домінуючих соціальних суб«єктів. При цьому правове, соціальне орієнтоване суспільство соціальну нерівність грунтує на правовій рівності, на свободі у всіх сферах життя. Це стає фундаментом стабільного правопорядку в суспільстві та запорукою формування соціального порядку, що відповідає принципам демократичної, правової, соціальної держави.

Однак, подібна форма соціального порядку, хоча і має ідеологічну та юридичну підтримку нормами Конституції України і значною частиною населення, не збігається з реальним станом суспільного життям, що формує розчарування і недовіру до неї і підживлює інерцію старого підходу до розуміння суті і механізму формування соціального порядку.

Відомо, що згідно із традиціями радянської тоталітарної системи поняття «соціальний порядок» тяжіє до поняття «класовцй порядок» і фактично підміняється останнім. Основними ж властивостями цієї системи є принцип домінування абстрактного загального (державного, суспільного, народного, колективного) над індивідуальним, відсутність правового характеру відносин і фактичне визнання правового нігілізму, коли право панівної політичної сили набуває форми закону, а правосвідомість ототожнюється із законосвідомістю. Класове-вольове розуміння права як форми вираження і застосування насильства формує і поліцейсько-репресивний (владно-примусовий, насильницько-наказовий) ме-

>>>221>>>

ханізм, який виступає основним засобом підтримки «соціального порядку» в суспільстві. Саме різноманітні негативні фактори об'єктивного і суб'єктивного характеру, у тому числі відсутність чіткої програми дій та брак помітних позитивних зрушень у суспільстві, неефективна функціональна діяльність держави та державних інститутів, дискретність соціально-економічного, політико-національного, духовно-культурного поля тощо, роблять подібний підхід, або окремі його принципи ідеологічно та практично досить привабливими для певних прошарків населення, політичних діячів як лівої, так і правої орієнтації, частини представників державно-управлінських і силових структур, посилюючись в умовах реальної соціально-економічної кризи суспільства та її похідних - зростання злочинності, розповсюдження корупції, всевладдя чиновників, слабкої соціальної захищеності населення тощо.

Таким чином, незважаючи на історичну необхідність і логічність, процес формування в пострадянському українському суспільстві соціального порядку демократично-правового змісту носить складний характер і відбувається в умовах гострої боротьби з проявами попередньої системи. Це викликає потребу в подальшому комплексному підході до теоретичного обгрунтування та вдосконалення механізму запровадження нової форми соціального порядку, яка відповідає стратегії розвитку України. Разом з тим, процес формування інституту соціального порядку зумовлюється специфічними особливостями колишнього і сучасного соціокультурного життя країни, динамікою та напрямком змін суспільної свідомості, а тому можливістю корекції змісту та засобів застосування нової форми соціального порядку під впливом прогресивних або регресивних соціальних тенденцій та змін відповідних орієнтацій і настроїв політичних лідерів і населення.

С. І. Чорнооченко, Г. О. Мірошниченко (Запоріжжя) Правові питання забезпечення нотаріальної таємниці

Значне розширення діяльності органів нотаріату у період формування ринкових відносин викликало необхідність покращення правового регулювання відносин, що складаються у цій сфері. Відображенням цієї потреби стало прийняття у 1993 р. Закону України «Про нотаріат», у якому вперше надана можливість здійснювати нотаріальні дії нотаріусами, які займаються приватною практикою [1].

У законі не міститься ніякого обмеження прав та обов'язків приватних нотаріусів порівняно з державними нотаріусами. Обов'язки нотаріуса визначені у ст. 5 Закону України «Про нотаріат», де поряд з іншими закріплено й такий: «Нотаріус повинен зберігати у таємниці дані, які стали йому відомі у зв'язку зі здійсненням його професійної діяльності».

Хоча питання нотаріальної таємниці широко обговорювалося у юридичній літературі, проте головна мета її збереження, на думку згаданих авторів, полягає у охороні законних прав та інтересів громадян і організацій. При цьому жоден з авторів не вказує на те, які ж конкретні права громадян та організацій і в силу яких причин заслуговують подібної охорони закону. При більш детальному розгляді переліку дій, які здійснюються нотаріальними конторами, стає зрозумілим, що закон охороняє Інтереси громадянина від розголошення різноманітних даних, у тому

>>>222>>>

числі й інформації, що стосується його особистого життя. Якщо звернутися до тексту ст. ст. 34-36 Закону України «Про нотаріат», то можна побачити, що закон передбачає здійснення нотаріальними конторами близько двадцяти видів нотаріальних дій.

Принцип дотримання таємниці нотаріальних дій конкретизує цілий ряд статей Закону України «Про нотаріат». У цьому зв'язку слід звернути увагу на такі законодавчі встановлення.

По-перше, ч. З ст. 5 Закону передбачає заборону нотаріусу розголошувати дані, які стали відомі у зв'язку зі здійсненням нотаріальних дій, у тому числі й після складання ним своїх повноважень або звільнення за виключенням випадків, передбачених законом.

По-друге, дані про здійснені нотаріальні дії можуть надаватися особам (фізичним та юридичним), від імені та за дорученням яких вони здійснені (ч. 2 ст. 8 Закону). З цього виходить, що даний перелік осіб є вичерпним.

По-третє, довідки про здіснення нотаріальних дій видаються на вимогу суду, прокуратури, органів дізнання та слідства, у зв'язку з кримінальними, цивільними або господарськими справами, що знаходяться у їх провадженні.

По-четверте, довідка про вартість майна, що переходить у власність громадян, необхідна для обчислення податку з майна, що переходить у порядку спадкування або дарування, надається до податкового органу відповідно з податковим законодавством України.

По-п'яте, довідка про заповіт видається лише після смерті спадкодавця.

На підставі зазначеного вважаємо за необхідне внести зміни до чинного законодавства України, поклавши обов'язок зберігати нотаріальну таємницю не тільки на нотаріусів, але й на всіх інших посадових осіб, які здійснюють нотаріальні дії, зазначені у ст. ст. 37, 38 Закону.

Вперше Закон України «Про нотаріат» передбачив конкретні заходи цивільно-правової відповідальності нотаріусів за розповсюдження даних про здійснену нотаріальну дію. Відповідно до ст.27 Закону, шкода, заподіяна приватним нотаріусом особі внаслідок незаконних дій або недбалості, відшкодовується у повному обсязі. Стосовно аналогічних дій нотаріуса, що працює у державній нотаріальній конторі, у ст.21 Закону міститься відсилочна норма, згідно з якою такий нотаріус несе відповідальність у встановленому законом порядку. Думається, що застосування трудового законодавства до нотаріуса відповідного трудового право-відношення не може відшкодувати шкоду, завдану громадянинові у результаті розголошення нотаріальної таємниці [4].

Ось чому ст.21 Закону України «Про нотаріат» потребує доповнення, яке б передбачало обов'язок відшкодування шкоди державними нотаріальними конторами, якщо шкода була завдана внаслідок вини їх працівників. Таке доповнення усуне існуюче обмеження прав громадянина, що неприпустимо у правовій державі.

Підбиваючи підсумки необхідно також зазначити, що повне та всебічне забезпечення прав і свобод громадянина сприятиме не тільки побудові правової держави, але й прискорить необхідні зрушення соціального характеру в українському суспільстві, що у свою чергу призведе до зменшення напруги в ньому та покращення життя громадян нашої держави.

>>>223>>>

Список літератури:

1. Закон України «Про нотаріат» // Бюлетень законодавства та юридичної практики України. - 1994. - №6. 2. Бондарев Н. И., Эйдинова Э. Б. Советский государственный нотариат. - М., 1973. - С.8. 3. Лесницкая Л. Ф., Виноградова Р. И., Гельская Д. X. Нотариат в СССР.-М.: Юрид. лит., 1985. - С. 18. 4. Орлюк Г. Нотариат Украины требует реформирования // Юридическая практика. - 1997. - №8. - С.1.

Н. В. Шелковая (Харьков) Правопорядок и хулиганство

Статья 206 Уголовного кодекса Украины гласит: «Хулиганство, то есть умышленные действия, которые грубо нарушают общественный порядок и выражают неуважение к обществу, карается...». Итак, здесь указываются основные признаки хулиганства, а также отношение к нему со стороны общества. Признаками хулиганства являются: 1) умышленные действия, т.е. хулиганский поступок сначала зарождается в уме, имеет внутреннюю субъективную причину, мотив; 2) грубое нарушение общественного порядка, т.е. объектом хулиганства является общественный порядок, оно направлено против порядка и правопорядка, хулиганство - антипод правопорядка, хулиган - враг правопорядка; 3) выражение неуважения к обществу, т.е. хулиганство есть выражение неуважения к людям, обществ-у в грубой форме. В свою очередь, общество, государство, в лице института права, не оставляет хулиганство безнаказанным и карает его.

Каковы же причины хулиганства? Эти причины, как указано в дефиниции хулиганства, не внешние, объективные, а внутренние, субъективные. Почему хулиган враждебно относится к людям, обществу, почему в грубой форме нарушает общественный порядок, правопорядок? Представляется, что хулиганство - это выражение внутреннего конфликта личности, конфликта между личностью и обществом, между тем, чем человек хочет быть (казаться) и тем, чем он есть. Конфликт этот, достигая состояния экзистенциальной фрустраций, в какой-то момент «выплескивается» вовне как протест, бунт против общества, людей. Интересно, что истоки хулиганства, как бунта, обнаруживаются в этимологии этого слова, но не в европейских языках, а в восточных. Так, слово «рамбо» в переводе с японского означает буйство, бесчинство, дебоширство, хулиганство.

Каковы же причины внутреннего конфликта хулигана, приводящего к бунту? Прежде всего, - это непринятие себя, своей «таковости», комплекс неполноценности. Условно весь обширный спектр комплексов неполноценности, переполняющих душу хулигана (да и не только его душу), можно разбить на три группы: культурная, физическая и духовная неполноценность.

Культурная неполноценность проявляется в осознании хулиганом (иногда на уровне подсознания) своей низкой культуры, своей «ущербности», низкого интеллектуального уровня и, завидуя тем, кто имеет более высокий уровень культуры и интеллекта, он «поднимает» себя путем унижения других («Ишь, какой культурный!» Вспомним «Собачье сердце» М. Булгакова). К сожалению, для такого отношения в нашем обществе имелись и имеются предпосылки: а) сталинские репрессии, которые уничтожили генофонд интеллигенции; б) в советское время интеллигенцию

>>>224>>>

официально называли «прослойкой между рабочими и крестьянами», а неофициально - «гнилая интеллигенция» и соответственно к ней относились; в) в настоящее время отсутствует социальный заказ на высокую культуру, культура стала массово-стадно-животно-потребительской.

Наряду с комплексом культурной неполноценности, хулиганскими поступками часто движет комплекс физической неполноценности. «Смелость» хулигана - это, как правило, маска труса. Унижает он (они) всегда тех, кто слабее его физически, тем самым как бы (иллюзорно) возвышает себя: вот Я какой смелый, что хочу, то и говорю (делаю).

И, наконец, хулиган, как любой человек, имеет в себе Божественное, духовное начало, но оно по разным причинам деформировано в нем. И «тоска» по Свету, Чистоте, тяга к духовно чистым людям и в то же время сознание (иногда на уровне бессознательного), что они выше, чище его, что они не будут с ним контактировать приводит к «лжеконтактам, контактам-издевательствам, в которых вновь используется старый и много раз апробированный (на разных уровнях, в разных формах, причем не только хулиганами) прием: возвышение себя путем унижения других («Ишь какие чистенькие!» «Ишь гордая девушка!» «Ишь недотрога!»). Причем, этот случай является наиболее болезненным для психики «ущербного человека» , и поэтому наряду с унижением в вербальной форме применяется физическое унижение (насилие, издевательство, изнасилование).

Итак, хулиганство, как проявление низкой культуры (бескультурья), комплекса неполноценности (культурной, физической, духовной) проявляется в бунте, насилии, грубом нарушении общественного порядка, правопорядка. Как же общество, правовые инстанции реагируют на хулиганство? Тоже насилием. «Хулиганство карается...». Но 1 насилие + 1 насилие = 2 насилия. То есть государство, право, по отношению к хулигану, своими действиями увеличивает вдвое уровень насилия. Но можно ли насилие уничтожить насилием? Если причина хулиганства субъективная, внутренняя, то можно ли внешним наказанием уничтожить у хулигана чувство неполноценности, ущербности, можно ли наказанием поднять уровень его культуры, вывести его из мучительного внутреннего конфликта? Наказать не трудно, заставить бояться можно, но можно ли заставить уважать и любить? Будет ли хулиган больше уважать людей и общество, заплатив штраф либо отбыв наказание в тюрьме? Представляется, что хулиганство такого рода (назовем его социальным хулиганством) - это, прежде всего, психологическая проблема. И решать ее надо прежде всего психологам.

Однако наряду с социальным хулиганством, как проявлением низкой культуры и комплекса неполноценности, существует творческое хулиганство, как проявление высокой культуры и чувства «переполненности» (творчество, как «выплескивание» того, что переполняет душу и дух человека). Объединяет его с социальным хулиганством чувство протеста, бунта, наличие внутреннего конфликта между «Я» и «Мы», личностью и обществом, законами (нормами) и вольным духом, трансцендирующим сквозь все нормы.

Закон - это правила, нормы, границы, которые иногда превращаются в клетку для творческого человека. Закон рассчитан на среднего человека, человека сегодняшнего дня, а творческая личность - выдающаяся (т.е. выдается, возвышается над средним уровнем), она в своем разви-

>>>225>>>

тии, как правило, опережает современность и принадлежит будущему. Поэтому ей тесно в «клетке» настоящего и она ее «ломает». Эта ломка выражается в ее творчестве, которое не укладывается ни в какие рамки (на то оно и творчество, суть которого прорыв и трансценденция).

Творческая личность ненормальная. Но нормально (т.е. естественно) ли быть нормальным (в рамках общепринятых норм, «как все»)? Видится, что быть ненормальным (индивидуальностью, уникальностью) - нормально (ибо каждый человек рождается уникальным), а вот быть нормальным (т.е. «как все») - ненормально (ибо в этом случае в человеке «убивается» Бог, уникальное начало).

Примерами творческого хулиганства может быть личность и творчество Сократа, Ф. Ницше, 3. Фрейда (в философии), Ш. Бодлера, С. Дали, С. Есенина, А. Дункан, В. Высоцкого (в искусстве), А. Эйнштейна (в науке), И. Христа (в религии). Они были революционерами в своем творчестве, которое воспринималось обществом как вызов общепринятым нормам. И общество их карало, и карало иногда очень жестоко. Так, например, Христа, как известно, распяли за нарушение Закона иудейского и вызов первосвященникам. Ф. Ницше был объявлен «проповедником фашизма» за его видение в человеке Высшего начала и создание теории «Сверхчеловека» (искушение для среднего, стадного человека).

Но вообразим, что все творческие хулиганы усмирены и в обществе царит дух следования привычным, установленным нормам (хорошо часто то, что привычно, и наоборот, плохо часто то, что непривычно). Всё тихо, спокойно, благодать - болото. Все течет по строго заведенному порядку, все закоко-послушные «овцы» своих закоко-дателей - «пастухов» (в политике, науке, искусстве, религии). История развития духа человеческого остановилась. Нет o-df/x-o-творенных. Дух в человеке умер. Человек умер. Остались люди, «мы», стадо.

Правопорядок и хулиганство. Кто устанавливает порядок, кто его нарушает? Каковы критерии правопорядка? И правомерно ли видеть причины существования хулиганства только в хулиганах? Представляется, что социум также создает «питательную среду» для существования этого явления. И нужно ли уничтожать, карать хулиганов, если да, то каких (имеются в виду субъективные характеристики, а не характер пре-ступления, т.е. переступления через нормы, право, порядок, закон) и как? Таким образом, феномен хулиганства является сложным, неоднозначным и противоречивым, а значит, интересным для осмысления и исследования. •

М. В. Шаповаленко (Харьков) Нестабильная стабильность транзитных обществ

Стабильность есть сложное и многомерное явление, и является результатом взаимодействия различных факторов и механизмов ее сохранения. Стабильность системы представляет собой подвижное и неустойчивое состояние, которое проходит в своем развитии через фазы дестабилизации, рестабилизации различных коррелятивных подсистем общества. Политическая стабильность же выражает такое состояние политической динамики, при котором есть временное равновесие (или баланс) сил основных политических факторов, после которого возможна и

>>>226>>>

билизация, нарушение данного баланса. Процессы становления временной стабильности при отсутствии стратегической устойчивости характерны для транзитных политических режимов стран Восточной Европы, Азии, Африки и Латинской Америки. Колебания политического маятника от стабильности к нестабильности, от анархии и хаоса к порядку не столь болезненно ощущаются при социальной стабильности (частота дестабили-зационных акций, уровень экономического кризиса и социальной напряженности в Германии и во Франции после I Мировой войны отличались, хотя и носили сходный характер, но в одной стране это привело нацистскую партию к победе, в другой же были созданы препятствия для фашизации страны).

Небезынтересны некоторые подходы к исследованию состояния нестабильных стабильностей и временных равновесий современной западной политологии.

Американский ученый Д. Сандерс считает, что общая нестабильность прямо пропорциональна следующим факторам: росту урбанизации, перенаселению, ослаблению механизмов социально-политического контроля, степени торговой и финансовой зависимости от внешних источников. По мнению западного политолога Д. Герлинга, нестабильность наступает в результате целой совокупности причин. В основании появления нестабильности лежит базисный разрыв между социально-экономическими изменениями и предельно запаздывающей политической институализацией. Это приводит к разрыву социокультурной целостности: происходит разрыв между прежней системой ценностей, на которых основывается легитимность политической власти, и изменениями, которые предполагают появление новых ценностей и норм. Это приводит к нарушению экзистенциальной стабильности: комфортность и уют обыденной жизни нарушаются, расширяется депривация, накаляются политические страсти, растет конфликтность на всех уровнях политической системы. Так же, по его мнению, большую роль в политической дестабилизации играют влияние политических структур на соотношение политических сил в стране

Уже упоминавшийся политолог Д. Сандерс подчеркивает дестабилизи-рующй характер следующих политических акций: государственные перевороты, правительственные кризисы, забастовки с политическими требованиями, политический экстремизм, убийства государственных деятелей, лидеров партий, общественных деятелей по политическим мотивам. Дестабилизацию вызывают и структурированные типы политической нестабильности (нормативные изменения, неадекватные политические решения, изменения статуса элит). Кроме того, общая стабильность обратно пропорциональна уровню легитимности режима, развитости политических институтов, расширению поля социально-экономической мобильности, темпам экономического развития, совершенствованию сети политических коммуникаций, осознанию национальной принадлежности, наличию консенсуса внутри элиты относительно процедур и норм функционирования власти. Риск политического насилия, который является антиподом стабильности, может увеличиваться благодаря административной коррупции, чувствам политической апатии и фрустрации в обществе, трудностям индустриализации, правительственным кризисам, высокой этноязыковой раздробленности, углубляющемуся социальному неравенству.

>>>227>>>

Некоторые исследователи связывают политическую нестабильность с агрессивным политическим участием, утверждая, что рост ожиданий и потребностей сопровождается упадком возможностей их практической реализации. Результатом завышенных ожиданий населения при снижении шансов их осуществления оказывается массовая фрустрация, неверие в политических лидеров и тотальное отчуждение от политики.

Дестабилизирующие политические действия усиливают давление на государственную власть и политический режим, расширяя или, наоборот, сужая правовые нормы легитимности. Степень их воздействия на систему во многом зависит от характера политической системы и политического режима, частотой их появления и длительностью.

В тоже время, уровень политической стабильности определяется способностью политической системы и режима справляться с дестабилизирующими акциями внутреннего порядка и внешними импульсами. В соответствии с индексом регулярности определяется тип политической нестабильности. Значительное отклонение от какой-то нормы государственных переворотов и перманентных чисток свидетельствует о хроническом характере нестабильности.

Главными стабилизирующими факторами являются наличие социальных каналов для выражения различных протестов, легализации конфликтов и умелого ими управления, своевременной политической ин-ституализацией социально-экономических программ. Следующим компонентом политической стабильности является легитимность политической власти и ее способность к адекватному реагированию на различные внешние импульсы и способность поддерживать убеждения в оптимальности и эффективности существующего режима, как наиболее органичного нормам и традициям данного общества. Не случайно Р. Даль подразумевает под легитимностью крайние точки, в рамках которых происходит эволюция политико-властных структур, политической системы, которые расцениваются как правомерные.

Политической сфере необходима минимальная стабильность. Любое отклонение в ту или иную сторону, неустойчивость или слишком жесткая стабильность свидетельствуют о ее значительно ограниченной жизнеспособности. Поэтому, по мнению некоторых исследователей, наиболее оптимальной моделью стабильности возможно одновременное развитие динамических процессов и их саморегуляция, как постоянно воспроизводящееся неустойчивое равновесие. Каждый элемент не только взаимодействует, но и внутренне эволюционирует, что также служит источником нарушения этого неустойчивого равновесия. Если внутренняя эволюция изменяет элемент настолько, что изменяются принципы и формы взаимодействия его с другими элементами систем, то должны измениться и стабилизирующие факторы. Изменение элементов может менять характер взаимодействия, соотношение внутренних элементов, способствуя появлению нового равновесия, т.е. модифицирует систему, сохраняя систему в стабильном состоянии.

В модернизующихся транзитных обществах разнонаправленные и неодновременные изменения элементов системы могут превратить нестабильность в перманентное состояние. Перманентная нестабильность системы есть определенное состояние системы, в котором превалируют неконтро-

>>>228>>>

лируемые или слабо контролируемые процессы. Стихийные и базисные изменения, которые выходят за пределы управляемости со стороны властных структур, способствуют разрушению системы, а не ее трансформации и система перестает воспроизводить свои базисные характеристики. В нестабильных состояниях закладываются основания для новых качественных изменений и для нового равновесия. Кризисы создают новые альтернативы для развития и формирования новых конфигураций между политическими структурами. Украинский вариант долговременной стабильности является примером латентной нестабильности с целой цепью отложенных политических конфликтов.

>>>229>>>